Верховна Рада України у системі владних відносин

Історія Верховної Ради України цікавить зарубіжних дослідників. Інтерес західних істориків і політологів до перших кроків парламенту в умовах незалежності зумовлений необхідністю перевірки теоретичних моделей переходу від тоталітаризму до демократії у країнах, що усамостійнились після розпаду СРСР. Досвід України вартий уваги особливо тому, що вона здійснила перехід до демократичної держави безкровно, без етнічно-національних конфліктів і територіальних сутичок. завдяки дистанційованості від досліджуваних подій західні історики мають можливість дати їм оцінки більш зважено і неупереджено. Ці оцінки зазвичай базуються на методологічному ґрунті британської й американської політології та політичної філософії, з наголосом на функціоналістському та структуралістському підходах. З іншого боку, ця відстороненість від безпосередньої подієвої історії та джерел робить їх праці дещо схематичними, подекуди надміру теоретизованими.

У західній політології утворилася група дослідників, які виявляють стійкий інтерес до теми нашого дослідження. Серед них необхідно відзначити британську дослідницю С. Вітмор Whitmore S. State building in Ukraine (Ukrainian Parliament, 1990-2003). - London, New-York: Routledge Curson Taylor &Francis group, 2004. - 256 р.. Основним об'єктом вивчення в її монографії є депутатські групи і фракції. В оцінюванні рівня розвитку внутрішніх парламентських інститутів авторка послуговувалася критеріями, які застосовуються до законодавчих органів тих країн, де парламенти функціонують упродовж багатьох століть. такий компаративний аналіз дозволив авторці чітко побачити вади і недоліки становлення груп і фракцій у Верховній Раді України, критично оцінити перші кроки їх діяльності. Втім, іноді запропоновані авторкою узагальнення виглядають не зовсім коректно, оскільки сформульовані для вимірів зрілості того парламентаризму, що має тривалий досвід і інші вихідні підстави.

Британський історик К. Вольчук Wolchuk K. The moulding of Ukraine. The constitutional politics of state reformation. - Budapest,: CEU Press 2001. - 315 р. зосередилась на визначальних етапах процесу вироблення й ухвалення Конституції України 1996 р. Головна увага авторки сконцентрована на висвітленні концепцій української конституції, які існували в тогочасному українському суспільстві, на характеристиці політичних сил, що їх висловлювали і підтримували.

Серед російських дослідників цікаве дослідження здійснила Т.С. Гузенкова Гузенкова Т.С. Политические партии и лидеры Верховного Совета Украины (1998 - 2000) / Т.С. Гузенкова. - М.: Рос. Институт стратег. исслед., 2001. - 216 с.. Вона сконцентрувала увагу на ролі політичних фракцій та їх лідерів щодо найважливіших законодавчих актів і політичних рішень. Її книга присвячена лише двом першим рокам роботи фракцій у Верховній Раді третього скликання. Основу джерельної бази даної монографії становлять матеріали газет і журналів, з огляду на це дослідження зазнало певного публіцистичного впливу, неминуче притаманного періодиці. Попри це розкриття проблеми політичної структуризації Верховної Ради України досить глибоке, чітко визначені основні суперечності між гілками влади у контексті конституційного референдуму 2000 р., показано стосунки між парламентом і Президентом під час «касетного скандалу».

Таким чином, обрана для дисертаційного дослідження проблема попри нетривалу дистанційованість оцінюваних в ній подій має вже досить значний дослідницький відбиток в українській і зарубіжній історіографії.

Джерельну базу дослідження склали різноманітні за походженням, ступенем інформативності, видовими ознаками і змістом архівні та опубліковані матеріали.

Більша частина документів зосереджена у відомчому Архіві Верховної Ради України: це матеріали депутатських груп і фракцій (Ф. 1-Р, опис 22 ДФ), які містять програмні декларації, протоколи і стенограми засідань фракцій, їх офіційні заяви, листування з Кабінетом міністрів, міністерствами, Адміністрацією Президента України, а також документи секретаріату парламентської більшості. Їх вивчення дозволяє проаналізувати ідейні засади діяльності внутрішніх інститутів Верховної Ради, визначити їх кількісний склад, відстежити динаміку переходів депутатів з однієї фракції до іншої, зрозуміти механізм прийняття рішень на засіданнях груп і фракцій. Так, за заявами і виступами можна простежити ставлення до суспільно-політичної ситуації в країні, за листуванням з державними органами і установами - окреслити коло питань, які цікавили парламентські об'єднання у міжвладних стосунках.

Документи Конституційної комісії (Ф.1-Р, опис 35) включають протоколи і стенограми її засідань, проекти Конституції, матеріали Тимчасової спеціальної комісії депутатських груп і фракцій з доопрацювання Конституції України. За ними можна не тільки охарактеризувати проекти Основного закону, обстоювані різними політичними силами у парламенті, а й з'ясувати, як узгоджувались позиції груп і фракцій між собою й ухвалювались спільні рішення.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) найбільший інтерес викликають документи Центральної виборчої комісії (Р-1), в яких містяться узагальнення і пропозиції з реформування виборчого законодавства, відомості про парламентські вибори 1994 р. Виборча документація 1998 р. в ЦДАВО України зберігається в окремому фонді 5225. Ці матеріали розкривають динаміку виборчого законодавства і самих виборів народних депутатів. З фонду Адміністрації Президента України (АПУ) (Ф. 5233) залучені до аналізу інформаційно-аналітичні довідки й узагальнення відповідних відділів АПУ, її листування з Президією Верховної Ради, комітетами, а також депутатські запити і листи до Президента, протоколи і стенограми засідань Ради регіонів тощо. Ці джерела важливі для розуміння міжвладних відносин.

У Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України) серед документів партій і громадських організацій, що були суб'єктами державотворчого процесу і становлення системи міжвладних стосунків, розглянуті матеріали про участь Української республіканської партії (Ф. 271) та Демократичної партії України (Ф. 272) у виборах і діяльності Верховної Ради другого скликання.

Вивчено офіційні публікації законів і постанов Верховної Ради, тематичні збірники, насамперед присвячені конституційному процесу, стенограми засідань Верховної Ради за 1994-2002 рр., видані у вигляді бюлетенів Верховної Ради України.

Корпус архівних документів з нашої тематики перебуває у процесі становлення, тому варто зауважити, що його системне опрацювання - справа майбутніх дослідників.

До іншої групи відносимо відомості тогочасної періодичної преси, яку можна розділити на кілька підвидів: 1) офіційні видання: «Відомості Верховної Ради України», «Зібрання постанов Уряду України», «Голос України», «Урядовий кур'єр», «Президентський вісник» та ін.; 2) органи політичних партій: «Народна газета», «Товариш», «Комуніст»; 3) спеціалізовані часописи з права: «Закон і бізнес», «Юридичний вісник»; 4) незалежні демократичні видання: «Дзеркало тижня», «Демократична Україна», «День» та ін. Періодична преса зазначеного періоду містить не тільки самі відомості про події, факти, явища з життя держави і суспільства, а й оцінні судження їх активних творців і сучасників.

До джерел цього типу віднесемо і різноманітні соціальні опитування та моніторинги громадської думки Парламентські та президентські вибори 1994 року в Україні : моніторинг висвітлення виборчої кампанії в українських засобах мас. інформ. : підсумковий звіт, жовтень 1994 р. - К.: Абрис, 1995. - 280 с., зокрема грандіозні проекти, без яких було б неможливим повноцінне дослідження українського суспільства, виконані Н. Паніною Украинское общество: от выборов до виборов 1994, 1998, 2002: социологический мониторинг / Н.Панина (ред.). - К. : ИС НАНУ, 2002. - 102 с.; Українське суспільство 1994 - 2003 : соціологічний моніторинг. 1994 - 2003 / Н.В.Паніна (ред.). - К. : ІС НАНУ, 2003. - 113 с.; Українське суспільство 1994 - 2004 : соціологічний моніторинг / Н.В.Паніна (ред.) ; Інститут соціології НАН України, ТОВ «Соціс» - ЦС ІПД, Фонд «Демократична ініціатива». - К., 2004. - 64 с.; Українське суспільство 1994 - 2005 : соціологічний моніторинг. 1994 - 2005 / Н.В.Паніна (ред.). - К. : ТОВ «Видавництво Софія», 2005. - 157 с.. Важливе місце серед джерел посідають огляди, котрі публікувалися благодійними, громадськими організаціями, висновки та рекомендації міжнародних організацій.

Важливим джерелом для вивчення історії українського парламенту є свідчення безпосередніх учасників становлення парламентаризму в Україні. мемуари через їх суб'єктивність традиційно вважають джерелом другорядним, допоміжним, втім нерідко тільки за спогадами можна простежити, як відбувалось вироблення тих чи інших позицій, формувались політичні рішення тощо. На сьогодні маємо ряд спроб ретроспективних узагальнень, виконаних важливими учасниками подій. Так, серед офіційних мемуарно-публіцистичних робіт окремо виділяються спогади перших осіб держави, зокрема президентів: Л. Кравчука і Л. Кучми Кравчук Л. Держава і влада: досвід адміністративної реформи в Україні / Леонід Кравчук. - К.: Інтелект, 2001. - 190 с.; Його ж. Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми / Леонід Кравчук. - К.: Століття, 2002. - 392 с.; Кучма Л. Про найголовніше / Леонід Кучма. - К., 1999. - 351 с.; Його ж. Украина - не Россия / Леонид Кучма. - М.: Время, 2003. - 558 с.. У політичній публіцистиці заслуговують на використання полемічні книжки чільних керівників у системі законодавчої Мороз О.О. Між вічними полюсами / О.О. Мороз. - К.: Парламентське видавництво, 1999. - 111 с.; Його ж. Про землю, Конституцію і не тільки / О.О. Мороз. - К.: Газ. «Товариш», 2000. -126 с. і виконавчої влади Марчук Є.К. П'ять років української трагедії / Є.К. Марчук. - К.: ХНС, 1999. -157 с., партійних лідерів Лук'яненко Л. Незнищенність / Левко Лук'яненко. - К.: Діокор, 2003. - 90 с.; Симоненко П. Истины рождаются в спорах / Петр Симоненко. - К., 1999; Чорновіл В. Пульс української незалежності / В'ячеслав Чорновіл. - К.: Либідь, 2000. - 624 с. , написані, зазвичай, після їх відставки або в інтервалах між новими призначеннями. Прикметною рисою публіцистики і мемуаристики політичної еліти є певна заангажованість і залежність від політичного моменту і власного позиціонуювання.

Дослідником використовувалися хронологічні довідники, присвячені питанням вітчизняної історії даного періоду Україна: хроніка ХХ ст. 1990 - 1995 : довідкове видання / О.В. Андрощук, С.С. Падалка, Л.В. Ковпак. - К., ІІУ НАНУ, 2005. - 350 с.; Україна: хроніка ХХ ст. 1996 - 2000 : довідкове видання / Л.В. Ковпак, Н.П. Барановська. - К.: ІІУ НАНУ, 2005. - 400 с.; Литвин В.М. Україна: хроніка поступу (1991 - 2000) / В.М. Литвин. - К.: Альтернативи, 2001. - 736 с..

Характер дослідницьких студій над проблемою потребував найширшого використання інформаційних ресурсів Інтернету. Цей новий корпус джерел дозволяє усувати фактологічні прогалини, відстежувати оцінки широкого кола дослідників як вітчизняних, так і зарубіжних. Найбільшу цінність становить сайт Верховної Ради України rada.gov.ua, де вміщена інформація про персональний склад парламенту всіх скликань доби незалежної України з посиланнями на сайти політичних партій. Статистичні відомості про результати голосування, відвідування сесій та роботу груп і фракцій можна знайти на сайті http://www.deputat.org.ua/. Важливий масив інформації містить сайт Президента України Л.Д. Кучми (kuchma.gov.ua).

З недержавних інформаційних ресурсів варто відзначити проект «Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова» (http://www.uceps.org/ua/). УЦЕПД здійснює аналітичні огляди, пов'язані з актуальними проблемами політичного, соціально-економічного розвитку України та її міжнародних відносин. Інша недержавна дослідницька організація - «Лабораторія законодавчих ініціатив» (http://www.parlament.org.ua/) заснована за сприяння Києво-Могилянської академії у 2000 р., готує аналітичні матеріали, присвячені розвитку парламентаризму в Україні, якості ухвалених законопроектів, концепцій побудови демократичного суспільства в Україні.

У другому розділі - «Верховна Рада України другого скликання: від виборів до створення депутатських об'єднань» - досліджуються процеси інституалізації вищого законодавчого органу після перших парламентських виборів з часу проголошення незалежності. Їх дочасне проведення спричинене низкою факторів: по-перше, це інституційна невизначеність у стосунках між гілками влади, суперечності між Президентом і Верховною Радою у питаннях контролю над виконавчою владою, підзвітності та структури місцевої влади; по-друге, це відсутність політичної злагоди в самому парламенті, представленому різними політичними силами, почасти принциповими суперниками, які відстоювали різні погляди на майбутнє України; по-третє, криза у системі владних структур паралізувала роботу державних інституцій у найбільш несприятливий період: країна була вражена економічною кризою, а владні інститути довели свою нездатність ефективно діяти. За таких умов Президентом і парламентом було прийнято рішення про дострокові парламентські і президентські вибори.

При ухваленні Закону про вибори народних депутатів (жовтень 1993 р.) більшість парламентарів проголосували за мажоритарну виборчу систему, оскільки 1) багатопартійна система перебувала ще у стадії становлення і політичні партії не користувались суспільною довірою; 2) представникам регіональної еліти та власникам великих капіталів простіше було здобути перемогу в окремо взятому окрузі, ніж виходити на загальнодержавний.

На практиці виборчий закон виявився недосконалим і неефективним. За його нормами, обраним вважався кандидат, що отримав більше половини голосів виборців в окрузі (50% голосів плюс один). У день виборів, 27 березня 1994 р., депутатами були обрані лише 49 претендентів, інші не набрали необхідної підтримки через розпорошення голосів виборців. Справа в тому, що за відсутності досвіду і невисокої політичної культури демократичні норми закону про висування кандидатур у депутати (трудовими колективами, громадськими організаціями, самовисування тощо) призвели до неочікувано великого числа претендентів (5 833 особи), в окремих округах нараховувалось до 15 кандидатів на депутатський мандат. Внаслідок додаткових турів у квітні 1994 р. кількість обраних депутатів збільшилась до 338 (замість 450). Саме з у такому неповному складі розпочала свою роботу Верховна Рада другого скликання.

У новообраному парламенті було створено 9 депутатських груп і фракцій. Найбільш повно представленими виявились ліві сили - на початку роботи Верховної Ради вони мали більше третини від загальної кількості депутатів. Їх репрезентували фракції Комуністичної, Соціалістичної і Селянської партій. Перевагу ліві здобули завдяки загальному невдоволенню в країні, їх передвиборчі програми обіцяли відновлення соціальних гарантій, відродження Радянського союзу, зупинення приватизації, відновлення державного регулювання економікою. Найбільше голосів представники комуністичної партії отримали на сході та півдні України, в традиційно промислових регіонах, де населення найбільше постраждало від економічної кризи. На їх користь спрацювали близькі російськомовному населенню регіону заклики до інтеграції з Росією. Праві в парламенті були представлені фракцією Народного Руху України, депутатськими групами «Реформи», «Державність». Їх програмні положення (проведення радикальних економічних реформ, приватизація, інтеграція України в європейські структури) отримали підтримку на заході. Центристи були представлені депутатськими групами (Міжрегіональна депутатська група, «Єдність», «Центр»), сформованими з представників регіональних еліт і колишньої партійної номенклатури, які вдало пристосувались до нових політичних умов. Їх передвиборчі програми були позбавлені політичної радикалізму, містили помірковані гасла економічної модернізації, не торкались національно-територіальних проблем.

Структуризацію Верховної Ради другого скликання завершив процес обрання Голови Верховної Ради. Лівий блок висунув на цю посаду лідера Соціалістичної партії України О.Мороза, за часткової підтримки центристів його було обрано на цю посаду.

Таким чином, лівий блок, скориставшись тим, що внаслідок виборчої кампанії не було обрано повний склад парламенту, зумів взяти під контроль керівництво Верховної Ради. Довибори Верховної Ради влітку-восени 1994 р. ще більше посилили кількісні позиції лівих. Це змусило правих перейти в опозицію, шукати шляхи зближення з центристськими силами. Спільних поглядів на економічні і політичні проблеми у центристів з правими було більше, ніж з комуністами та соціалістами, тому поступово ситуація у вищому законодавчому органі стала змінюватись не на користь лівого блоку.

У третьому розділі досліджується «Роль і місце депутатських груп і фракцій у конституційному процесі». конституційний процес, розпочатий після прийняття Декларації про державний суверенітет України у 1990 р., фактично був призупинений під час кризи 1993 р. новий його етап розпочався після парламентських і президентських виборів зі створення у вересні 1994 р. Конституційної комісії на чолі з двома співголовами: Президентом України Л. Кучмою та Головою Верховної Ради О. Морозом. Верховна Рада делегувала до неї представників кожного депутатського об'єднання на пропорційній основі. до комісії також увійшли представники судової влади та АР Крим.

Щойно Конституційна комісія розпочала свою роботу, Л.Кучма під виглядом забезпечення реформаторського курсу запропонував закон «Про державну владу та місцеве самоврядування», що регулював би стосунки між гілками влади до ухвалення нової Конституції. По суті, за ним передбачалось запровадження в Україні президентської форми правління: виконавча влада повністю підпорядковувалась президенту, Верховній Раді відводилась лише законотворча функція, Президент міг розпустити вищий законодавчий орган. За задумом Л.Кучми, цей закон мав бути взірцем для Конституційної комісії при розробці проекту Основного закону. для набуття легітимності цей законопроект мав отримати конституційну більшість (300 голосів), що було нереальним з огляду на непоступливість лівих. Чинячи тиск на депутатів, Президент видав указ про проведення референдуму про довіру Президенту і Верховній Раді. У відповідь остання своєю постановою скасували цей указ. Стосунки між двома гілками влади переросли у війну нормативних актів. Вихід із ситуації був знайдений підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Президентом і Верховною Радою, за яким Закон про державну владу набував чинності на один рік до ухвалення нової Конституції. Президент не мав права розпускати парламент, а Верховна рада - оголошувати імпічмент. Угоду підписали Голова Верховної Ради О.Мороз і 252 народні депутати.

На осінь 1995 р. Конституційна комісія фактично підготувала проект Конституції України. Як і Закон про владу, він був пропрезидентським. Його представлення у Верховній Раді не мало одностайного схвалення. Верховна Рада створила спеціальну комісію для доопрацювання проекту Конституції з представників усіх депутатських об'єднань, за виключенням комуністів. Скорегований нею проект зменшив прерогативи Президента і був прийнятий Верховною Радою в першому читанні. Несподівано Л. Кучма видав указ про проведення всеукраїнського референдуму у вересні 1996 р., на який виносився проект Конституції, підготовлений Конституційною комісією. У зв'язку з цим було скликане екстрене засідання парламенту, на якому й була ухвалена Конституція України на основі проекту депутатської комісії.

У четвертому розділі - «Взаємовідносини Верховної Ради і Президента на основі Конституції 1996 р.» - проаналізована діяльність Верховної Ради в окреслених Конституцією межах. зміна політичної ситуації в країні й уроки парламентської виборчої кампанії 1994 р. актуалізували після ухвалення Конституції вироблення нового Закону про вибори народних депутатів. На підставі аналізу отриманих пропозицій та, враховуючи думку більшості членів спеціально створеної депутатської комісії, був підготовлений проект змішаної виборчої системи. Його підтримали депутатські фракції відомих партій з розгалуженою мережею осередків по всій Україні, в тому числі такі політичні опоненти, як КПУ і Рух. центристські групи (з огляду на організаційну слабкість своїх партій) виступили проти, підтримавши Президента, який застерігав, що новий закон про вибори призведе до переважання в парламенті консервативних, антиреформаторських сил. Л. Кучма запропонував продовжити повноваження Верховної Ради на один рік для того, щоб звести в часі обидві виборчі кампанії (парламентську і президентську). Коли ідея пролонгації не була підтримана, Президент змінив свою думку на протилежну - підтримав змішану систему. У жовтні 1997 р. новий Закон про вибори був ухвалений.

Верховна Рада була обрана у повному складі. Її першим кроком стало внесення змін до порядку формування депутатських об'єднань, що було викликано наслідками виборів. За новою постановою, право на утворення фракцій мали лише ті партії, які перемогли у загальнодержавному окрузі. При цьому мінімальна кількість депутатів для утворення фракції становила 14 замість 25. Депутати, які пройшли до парламенту від мажоритарних округів, змушені були приєднуватися до партійних фракцій.

Обрання керівництва Верховної Ради наразилось на конфронтацію право-центристів і лівих, оскільки їх представництво за наслідками виборів було кількісно приблизно рівним. тривалий час не вдавалось знайти прийнятну кандидатуру спікера (на цю посаду було зареєстровано 45 претендентів). Врешті-решт частина центристів, врахувавши побажання Президента, таки підтримала О. Ткаченка, кандидата від лівих. Його обрання було вигідним для Л. Кучми з кількох причин: 1) прибирання з ключової посади серйозного опонента О.Мороза, 2) на наступних президентських виборах 1999 р., як кандидат від лівого блоку, О.Ткаченко був слабшим конкурентом, 3) у міжвладних стосунках очолювана консервативним лівим лідером Верховна Рада репрезентувалася як така, що блокує реформи. Після перемоги на президентських виборах 1999 р. Л. Кучма оголосив про намір співпрацювати з правоцентристською більшістю парламенту, на його пропозицію пристали десять депутатських об'єднань, уклавши угоду про створення парламентської більшості. Проте в новій більшості існували суперечності, які ставили її існування під загрозу. Президент не підписав угоду з більшістю про солідарну відповідальність. Для імплементації результатів проведеного (зі значними порушеннями) 16 квітня 2000 р. референдуму, Президенту потрібна була конституційна більшість. Її не вдалося домогтися через скандал про причетність Л. Кучми до справи зникнення журналіста Г. Гонгадзе. Парламентська більшість розпалася. Частина центристських фракцій, що раніше підтримували Президента, перейшли в опозицію, країною прокотилася хвиля акцій протесту.

У висновках узагальнюються основні результати дослідження, що винесені на захист:

1. Історіографія теми дослідження, хоч і нараховує досить значну кількість загальних і спеціальних праць, різних за залученою фактографією і мірою аналітичного осмислення, перебуває на етапі концептуального оформлення. У вітчизняній історіографії можна відзначити такі тенденції. У 1990-і рр. виходили праці переважно історико-політологічного та правничого характеру, в них оцінювання інститутів влади, в тому числі й Верховної Ради України, здійснювалось або у порівняльному контексті з «радянською демократією», або на рівні загальної констатації відповідності (чи невідповідності) українських владних структур стандартам західної демократії.

Десятиріччя української незалежності спричинило певну актуалізацію проблеми становлення системи владних інститутів в Україні. Поруч з ювілейно-репрезентативними, не позбавленими політичної кон'юнктури, з'явились праці аналітичного характеру, що тяжіли до комплексного аналізу здобутків незалежності. Осмислення недавнього минулого відбувалось на більш широкому тлі різноманітних джерел, порівнянні українського досвіду з перехідними практиками інших посткомуністичних і пострадянських держав, з врахуванням оцінок зарубіжних експертів і дослідників, а також з опертям на аналіз спеціалістів інших суспільствознавчих і гуманітарних галузей.

Праці українських істориків останніх років засвідчують, з одного боку, звільнення оцінок від ейфорії й посилення наукової критичності. Для них властивий, з іншого боку, різнобічний зважений підхід до проблеми владних стосунків.

Зарубіжні дослідники зробили помітний внесок у вивчення українського парламентаризму. Вони оцінюють українську історію незалежності з позицій норм світової демократії. Праці зарубіжних спеціалістів не тільки містять важливий фактографічний матеріал, а, головне, мають глибокі теоретичні узагальнення і висновки.

Проведений огляд джерел та їх аналіз дозволяє зробити висновок, що заявлена тема може бути належно вивчена завдяки наявності масиву документів, що в сукупності є цілком репрезентативним для якісного наукового дослідження. Вони мають різне походження, ступінь об'єктивності й інформативності стосовно розглядуваних питань, разом з тим їх критичне використання дає можливість реалістично відтворити формування Верховної Ради України другого та третього скликань, її структуризацію, зрозуміти умови перебігу політичних подій, розстановку сил у парламенті під час розгляду ключових питань державного будівництва, оформлення фракцій і груп, їх вплив на діяльність парламенту, Президента та Кабінету міністрів.

2. Перші парламентські вибори в незалежній Україні були проведені внаслідок загострення політичної кризи та на основі недосконалого виборчого закону, в результаті чого Верховна Рада другого скликання приступила до роботи у неповному складі. Парламент виявився фрагментованим і неструктурованим.

Новий виборчий закон 1997 р. передбачав змішану систему і дозволив обрати повний склад Верховної Ради за один тур. Нова роль, відведена політичним партіям на виборах, з одного боку, сприяла становленню інституту політичних партій як одного з елементів функціонування демократичного суспільства, а з іншого - призвела до того, що партії використовувались як проекти, призначені бути шляхом бізнесу та капіталу до парламенту. Сподівання ж на те, що існування єдиного загальнонаціонально округу дасть можливість виявити, яка з політичних програм може претендувати на загальнодержавну, не виправдались. Підтвердились партійні преференції по регіонах, як і на виборах 1994 р.: ліві - на сході і півдні країни (зокрема, КПУ - на Донбасі і в Криму, СелПУ і СПУ - у аграрних районах центру і півдня); натомість НРУ - на заході України.

Таким чином, під час виборів до Верховної Ради другого та третього скликань відбувалось поступове становлення виборчої системи в Україні. Цей процес відображав перипетії внутрішньої парламентської боротьби політичних сил, коли депутатські об'єднання використовували своє становище для забезпечення більш вигідної для них редакції виборчого законодавства.

3. Депутатські об'єднання в українському парламенті були представлені партійними фракціями і депутатськими групами, утворюваними за спільними інтересами. Партійні фракції були більш стабільними і дисциплінованими, одностайними при голосуванні, переходи депутатів з них були рідкісними. Натомість організаційна єдність депутатських груп не вирізнялась сталістю, особливо у Верховній Раді третього скликання. Низький кількісний бар'єр дозволив представникам великого капіталу створювати кишенькові фракції для лобіювання їх інтересів. Збільшилось число переходів з однієї фракції до іншої, депутати змінювали свою фракційність з огляду на політичну ситуацію і матеріальне «заохочення». Такий «політичний туризм» негативно впливав на діяльність парламенту. Через відсутність спільної ідейної бази та партійної дисципліни вони були чутливими до політичної кон'юнктури в системі владних стосунків. Іншим фактором впливу на парламент був зовнішній тиск Адміністрації Президента, яка використовувала ідеологічні суперечності між лівими та правими для того, щоб забезпечити підтримку Президента у Верховній Раді. Депутатські об'єднання відігравали вирішальну роль у діяльності парламенту.

4. процес вироблення нової Конституції ознаменував новий етап політичної боротьби, в якій кожна зі сторін намагалась відстояти власні проекти державного будівництва й забезпечити доступ до влади тим силам, що за ними стояли.

Концепції державотворення представлених у Конституційній комісії політичних сил суттєво різнились між собою. Ліві вважали ідеальним відновлення в країні радянської влади у формі «народовладдя»: підпорядкування місцевих рад нижчого рівня (сільські, містечкові) вищим (районні, міські, обласні), на вершині владної піраміди - Верховна Рада, яка мала право ухвалення і тлумачення законів, контролю над виконавчою владою і частково судовою. Розподіл влади на три самостійні і незалежні гілки (законодавчу, виконавчу, судову) комуністи називали «буржуазною вигадкою», інститут президентства - штучним і непотрібним.

Праві, навпаки, сильну президентську владу вважали запорукою збереження незалежної української держави. до співпраці з Президентом їх підштовхувала кількісна перевага і ретро-консервативні наміри лівих стосовно нової Конституції. В свою чергу Л. Кучма прагнув розширити повноваження інституту президентства у майбутній Конституції. Він ясно розумів, що без підтримки депутатських груп і фракцій йому не домогтися бажаного результату, тому вдався до співпраці з ними. Президент практикував зустрічі з представниками груп і фракцій, деякі з народних депутатів отримували призначення на високі посади у виконавчій владі.

Конституційний процес 1994-1996 рр. яскраво засвідчив роль депутатських об'єднань у виробленні й ухваленні Основного закону держави. Саме проект Тимчасової спеціальної депутатської комісії був покладений в основу нової Конституції. Спільними зусиллями було доопрацьовано такий варіант Конституції, який би влаштовував більшість політичних сил. процес досягнення компромісу був прискорений загрозою проведення конституційного референдуму, ініційованого президентською командою. Разом з тим досягнута злагода була ситуативною, після ухвалення Конституції суперечності між політичними силами в парламенті знову загострилися.

5. Вже приблизно через рік після ухвалення Конституції Президент і Голова Верховної Ради висловились за внесення змін до Основного закону. Цей процес набрав сили після нових парламентських (1998 р.) і президентських (1999 р.) виборів. Внесення змін до Конституції обумовлювалось необхідністю політичної реформи. Намагання Президента змінити Конституцію підштовхувало його до розширення бази своїх потенційних прихильників у Верховній Раді. Наприкінці 1999 р. у Верховній Раді організувалась пропрезидентська більшість. Вона була створена з представників правих і центристських об'єднань з метою усунення лівого керівництва парламенту і проведення економічних реформ в країні, реалізувати які мав новий уряд на чолі з В. Ющенком. Водночас Л. Кучма намагався внести зміни до Конституції України шляхом всеукраїнського референдуму. Референдум 2000 р. відбувся з грубими порушеннями демократичних норм. Крім того, бажання через референдум провести політичну реформу відштовхнуло від Президента багатьох його потенційних прихильників у Верховній Раді.

Наміри імплементувати його результати були зірвані політичною кризою кінця 2000 - початку 2001 рр., яка була викликана «касетним скандалом». Криза не тільки поставила під сумнів існування пропрезидентської парламентської більшості, а й започаткувала формування опозиції Президенту, до якої увійшли представники правоцентристських сил.