Карибська криза 1962 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Шлях до карибської кризи

1.1 Особливості протистояння США і СРСР в другій половині 50-х - на початку 60-х років

1.2 Радянська зовнішня політика напередодні карибської кризи

Розділ 2. Карибська криза 1962 р.

2.1 Кубинська революція та її роль у загостренні міжнародних відносин

2.2 Радянське втручання в кубино-американські стосунки

2.3 Реакція з боку США на військову присутність Радянського Союзу в Карибському басейні

2.4 Вирішення конфлікту

Висновки

Список використаних джерел та літератури

карибський криза радянський союз

Вступ

Поблизу зони впливу Радянського союзу розгорілася надзвичайна криза, що погіршила відносини між двома державами. Події на Кубі показали, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним. Кубинська революція відбулася незалежно від будь-яких значних починань радянської політики і поступово створила в зоні американського впливу "соціалістичну державу", відносини з якою у США складалися чим далі, тим гірше. Радянський уряд скористався з політичних обставин, які навіть не він створив, і Куба на початку 60-х років стала джерелом великого конфлікту.

Багато разів виникала ситуація цивілізаційної катастрофи. Сотні років війни, що роздирали світ, міняли політичні устрої держав і перекроювали кордони, але все це було відносно безпечно для людства загалом, так як торкалося лише деяких народів, залишаючись абсолютно непомітним для інших.

Винахід ядерної зброї, а пізніше - і засобів її доставки до мети, був, безсумнівно, епохальною подією. Потужність військового потенціалу наддержав і їх готовність цю потужність використати породили ситуацію, при якій будь-який конфлікт між ними приводив би до тотальної ядерної війни і як наслідок, до можливого повного знищення людської цивілізації на Землі.

Біполярний світ, де обидві сторони володіли ядерною зброєю в кількості, достатній для повного знищення, як головного противника, так і його сусідів і союзників, далеких і близьких. Обидва полюси - СРСР і США були непримиренними ворогами. Ця ворожнеча сягає своїм коріння ідеологічного та геополітичного грунту. За період з 1945 по 1987 рік відносини між СРСР і США не раз мінялися від відносної дружби до відкритої загрози застосування сили. Було декілька випадків, коли пальці керівників обох сторін вже лежали на "червоних кнопках", і кожний раз доля світу залежала тільки від особистого наказу або телефонного дзвінка одного президента іншому.

Чому в кожному конкретному випадку не відбувалося ескалації конфлікту, і все обмежувалося взаємними поступками, сказати важко. Ймовірно, тільки розсудливість лідерів держав втримувала їх від непоправного кроку у бік війни.

Один з таких конфліктів відомий нам під ім'ям Карибської кризи. Тоді, в 1962 році, в безпрецедентній близькості до ядерної війни, все вирішувалося тільки на рівні глав держав. І саме їх розсудливість врятувала планету від глобальної катастрофи.

Актуальність теми. Дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему, яка винесена в заголовок курсової роботи, оскільки в наш час є більше можливостей для подібного дослідження, яке може бути неупередженим.

Об'єкт дослідження. Політичне становище країн світу в перші десятиліття після другої світової війни.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є міжнародні відносини двох ворогуючих таборів під час 1962 року.

Мета дослідження. Метою дослідження цієї курсової роботи є дослідити, що проблема ворожнечі так званих капіталістичного і соціалістичного таборів є не лише суто європейською проблемою.

Мета роботи реалізується шляхом реалізації таких завдань:

1. Дослідити проблему передісторії Карибської кризи.

2. Охарактеризувати основні події, що відбувалися восени 1962 року в Карибському морі, і СРСР та у США.

Розділ 1. Шлях до карибської кризи

1.1 Особливості протистояння США і СРСР в другій половині 50-х - на початку 60-х років

1953 рік ознаменувався змінами не тільки в СРСР. Після смерті Й. Сталіна унаслідок внутрішньопартійної боротьби за владу на початку 1955 p. лідером СРСР став М. Хрущов. Новий лідер приступив до виконання своїх обов'язків з своїм планом який полягав мирному співіснуванні в міжнародному плані.

У теоретичному плані ця ідея не була новою: вона висувалася В. Леніним у 20-х роках на противагу планам "світової революції". Хрущов, визначивши на XX з'їзді КПРС курс на "мирне співіснування" як "генеральну лінію" зовнішньої політики СРСР, уперше з тих часів надав ідеям засновника радянської держави практичного застосування [16, 65].

Зміни, що їх зазнав зовнішньополітичний курс СРСР, спричинювалися низкою факторів. По-перше, Хрущов розумів, що будь-який конфлікт між двома наддержавами перетвориться на атомну війну. Нагромаджені атомні потенціали обох сторін були здатні дощенту знищити супротивника, а разом і більшу частину всього світу. По-друге, створення Радянським Союзом атомної (1949) та водневої (серпень 1953) бомб, а також "тріади" носіїв ядерної зброї давало змогу завдати ефективного удару по території супротивника. Таким чином, значно слабшим стало відчуття "обложеної фортеці". По-третє, СРСР була необхідна мирна пауза для реалізації грандіозних планів економічних перетворень, що їх задумав Хрущов.

Певні зміни відбулися й у західному таборі. Суецька криза 1956 p. (під час її Великобританія та Франція опинилися перед загрозою збройного конфлікту з СРСР і, не підтримані США та іншими західними країнами, мусили припинити воєнні дії) довела, що європейські країни не тільки залишаються вразливими, а й потрапили в залежність від "ядерної парасольки" США. Так з'явилися перші ознаки неоднорідності в західному таборі.

Більшого прагматизму набули й настанови політичного керівництва США під час правління другої адміністрації Д. Ейзенхауера. США відмовилися від концепції "масованої війни" в умовах ядерного протистояння, замінивши її доктриною "обмеженої війни", що вже не передбачала тотального знищення супротивника, а лише перемогу в тому чи іншому конфлікті, з обмеженим застосуванням ядерної зброї на певному театрі воєнних дій. Подібні зміни уможливили певне потепління міжнародного клімату.

Поліпшенням відносин США і СРСР позначилася друга половина 1959 p. Певною мірою це спричинювалося надмірним загостренням кризи навколо Берліна, а також розгортанням відкритої конфронтації СРСР і Китаю, лідери якого звинуватили Хрущова та радянське керівництво в "ревізіонізмі". Конфлікт із Китаєм підривав позиції СРСР у "третьому світі" та розколював єдність соцтабору.

У вересні 1959 p. в Кемп - Девіді відбулася зустріч на вищому рівні між Хрущовим і Ейзенхауером. На жаль, ця зустріч не мала серйозних наслідків. Більш того, етап поліпшення радянсько-американських відносин скоро закінчився. Хрущов перебував під тиском як зовнішнім, з боку китайського керівництва, так і внутрішнім, з боку радянських неосталіністів.

На адресу Хрущова лунали звинувачення в "невиправданих поступках світовому імперіалізмові", в "угодовській" позиції щодо США. Вірогідно, саме тому досить незначний епізод з американським літаком-розвідником У-2, збитим 1 травня 1960 p. над територією СРСР, був використаний радянським лідером як привід для відмови взяти участь у Паризькій конференції на вищому рівні, призначеній на травень 1960 p. Ця конференція мала на меті пошук шляхів вирішення німецької проблеми, що залишалася головною кризовою проблемою у Європі. Таким чином, було втрачено ще одну нагоду принаймні зменшити напруження протистояння в "холодній війні".

Нова криза розпочалася вже за нової адміністрації Д. Кеннеді. В ніч із 12 на 13 серпня 1961 p. за наказом східнонімецького керівництва в Берліні було споруджено огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, яку пізніше було замінено на бетонну стіну. Берлінський мур став матеріальним виразом поділу міста на західну і східну частини, символом розколу Європи на два ворогуючі табори. Наступним кроком на шляху загострення конфронтації стали події навколо розміщення радянських ракет з ядерними боєзарядами на Кубі. Розташування радянських ядерних сил у безпосередній близькості до США було не лише відповіддю на аналогічні дії США в Туреччині, а насамперед спробою СРСР принципово змінити ситуацію у світі на свою користь, здобути певну політичну перемогу над супротивником. Сполучені Штати також сприяли загостренню конфлікту. Маючи інформацію щодо розташування на Кубі радянських військ та ракет, керівництво США протягом чотирьох місяців вичікувало й прореагувало лише тоді, коли це стало вигідним США, великою мірою з внутрішньополітичних причин [16, 74].

Загострення конфронтації внаслідок подібних дій обох сторін призвело до найнебезпечнішої кризи часів "холодної війни", відомої як "карибська криза". Ця криза багато в чому стала лакмусом, що виявив справжні мотиви поведінки СРСР і США на міжнародній арені. Радянський Союз прагнув із розміщенням ракет на Кубі досягти паритету зі США в ядерному протистоянні.

Сполучені Штати, роздратовані вже самим фактом існування біля своїх кордонів держави з про радянським режимом, під час кризи зі всією очевидністю продемонстрували непохитну вірність ідеї зон впливу світових держав та виключного контролю за ними з боку відповідних держав. Такою зоною для США був Карибський басейн, і Сполучені Штати виявили готовність вдатися до будь-яких заходів, аби не допустити послаблення там свого впливу. Таким чином, обидві сторони підтвердили свою жорстку позицію щодо збереження тиску на країни-сателіти. Попри декларовані принципи самовизначення та загальної безпеки, вони керувалися лише вимогами задоволення своїх національних інтересів.

Отже, на початок 60-х років тенденції у світовому політичному житті не тільки не змінилися, а й набули більш конкретних форм. В життя світової громадськості обох ворогуючих таборів чітко і надовго ввійшло поняття “холодна війна”, яке, можна сказати, охоплювало всі непримиренні суперечності двох антагоністичних систем суспільного устрою. Хоча, на мою думку, ці суперечності полягали більше в небажанні сторін втрачати свої позиції на світовій арені, ніж в якихось ідеологічних несумісностях.

1.2 Радянська зовнішня політика напередодні карибської кризи

Радянська зовнішня політика набула багатьох риси, властивих їй і значно пізніше. Нова дипломатія з самого початку носила особистісний характер, частково через ту вагу, яку набув Хрущов, коли покінчив з опозицією в СРСР. Він вніс в політику відбиток своєї всесильної особистості. У нього не було забобонів, він напряму звертався до співрозмовників, до натовпу, любив театральні ефекти і розрахований ризик. Осінь 1956 р. була не тільки моментом гострої кризи [3, 466].

Змінювалося співвідношення сил в світі. Конфлікт на Ближньому Сході викликав більш серйозні ускладнення. Нагадаємо тільки основні. Єгипетський уряд Насера планував споруду великої дамби на Нілі біля Асуана. Проект лежав в основі його програми сучасного економічного розвитку країни. Англійці і американці відмовилися надати йому необхідні кредити. Насер помстився їм, націоналізувавши франко-англійську Суецьку компанію, сподіваючись фінансувати будівництво прибутками від каналу. У відповідь Великобританія і Франція разом з Ізраїлем організували військову експедицію проти Єгипту для захоплення знаменитого шляху сполучення і прилеглої території. Операція потерпіла фіаско, тому що уряди Парижа і Лондона виявилися в ізоляції. Їх основний союзник, США, спочатку обмежувався економічним і дипломатичним тиском і потім, коли конфлікт вилився у відкриту агресію, залишив їх. Однак війна все ж нанесла збитку американським інтересам в арабських країнах.

Радянський уряд приєднався до Єгипту, проголосивши новий принцип, що будь-яке порушення миру на Близькому Сході "не може не торкатися інтересів безпеки Радянської держави". Насер отримав військову допомогу і дипломатичну підтримку. СРСР лукаво запропонував послати в Єгипет змішані радянсько-американські війська, щоб встановити мир від імені ООН. США відкинули пропозицію. У найгостріший момент кризи СРСР направив Парижу і Лондону загрозливі ноти, заявивши про свою готовність використати силу, щоб зупинити агресію. Якщо радянські автори вважають ці ноти важливими, то на Заході заперечують їх вплив на припинення битв, яке сталося через 24 години. У різних країнах зробили різні висновки, але Єгипет і інші арабські народи побачили в СРСР союзника, готового битися за них [17, 242].

У радянських нотах не випадково говорилося про нову зброю у військовому арсеналі СРСР - ракетах. Їх особливе значення виявилося рік опісля в події, яка мала на світову політику і стратегію не менший вплив, ніж поява атомної бомби. 4 жовтня 1957 р. радянські вчені вивели на орбіту перший супутник, або штучний сателіт Землі, а через місяць - такий же апарат з собакою на борту. Сенсація була величезною.

Основною метою радянської дипломатії була стабілізація ситуації в Європі шляхом узаконення положення, що склалося після війни. Треба було ще, як виражався Хрущов, "кардинально вирішити" німецьку проблему. Мова йшла про підписання мирного договору, який не був укладений за стільки років після кінця війни, але договору не з Німеччиною, якої більше не існувало, а з обома німецькими державами. Пропозиція, висунена колективно країнами Варшавського Договору в травні 1958 р., була знехтувана Сполученими Штатами і їх союзниками, що виступили проти будь-якого офіційного визнання НДР. Хоч в приватному порядку їх уряди не тільки враховували можливість розділу Німеччини, але і мовчазно на нього погоджувалися, формально їх політика була направлена на старий варіант об'єднання, тобто під верховенством Західної Німеччини [3, 468].

Іншою проблемою переговорів і розбіжностей з Заходом, і особливо з США, було роззброєння. Радянський Союз мав конкретні інтереси. У гонці сучасних озброєнь, початій вибухом над Хіросімою, він досяг дивовижних результатів. Однак це було важке змагання, яке накладало на його економіку непосильний тягар. Точні цифри СРСР ніколи не повідомляв, але вони не можуть бути менше астрономічних цифр американських програм. Ці величезні непродуктивні витрати вилучалися з національного багатства, що складає, як ми бачили, біля половини багатства США. Проблема носила більш серйозний характер після війни, коли радянська економіка була дуже слабою. Однак її політичні наслідки, що виявилися в 50-і рр., були не менш важкими, тому що після смерті Сталіна необхідність підвищити рівень життя стала болісною необхідністю для нових московських керівників.

СРСР висунув багато пропозицій про роззброєння. Вже під час відносної розрядки 1955 р. його дипломатія зробила важливий крок, прийнявши проекти скорочення збройних сил, запропоноване НАТО. Однак в цей момент його недовірливі співрозмовники взяли їх назад. Події 1956 р. відстрочили переговори. Потім СРСР робив різні пропозиції. Деякі з них, з вигляду ефектні, були нереальними: наприклад, програма "загального і повного роззброєння" всіх країн, висунена особисто Хрущовим на Асамблеї ООН у вересні 1959 р. Інші були більш обмеженими і практичними, як, наприклад, пропозиції припинити ядерні випробування або створити безатомні зони. Саме відоме належало польському міністру закордонних справ Рапацькому, і його підтримали інші країни Варшавського Договору. Ця пропозиція передбачала створення зони, вільної від нової зброї, в Центральній Європі - обидві Німеччини, Польща і Чехословаччина. Москва була більш усього стурбована тим, щоб не дати втягнути Західну Німеччину в гонку атомного озброєння [3, 470].

Підозри, що радянські пропозиції є суто пропагандистським жестом, були заперечені односторонніми заходами по припиненню гонки озброєнь, який СРСР намагався зробити сам. У березні 1958 р. він з власної ініціативи припинив випробування ядерної зброї. З 1958 р. СРСР зменшував свою армію, яка за роки "холодної війни" виросла до 5,8 млн. чоловік - важкий тягар для мирного часу. У 1958 р. вона була доведена до 3,6 млн. Через два роки Хрущов домігся схвалення Верховною Радою скорочення армії до 2,4 млн. Воно було частково здійснене і припинилося літом 1961 р. через протести радянських військових і напруженість, що виникла внаслідок будівництва Берлінської стіни.На міжнародному рівні роззброєння успіху не мало. Скорочення Радянської Армії було ознакою швидше зміни стратегічних доктрин, ніж розрядки [17, 249].

Зміна радянської стратегії була в свою чергу наслідком звернення до Америки як до головного співрозмовника, оскільки вона була єдиним противником, здатним уразити СРСР. Вибір цей був багато в чому неминучим, тому що зумовлювався всім післявоєнним розвитком світової політики. Він зумовлював вже рішення Сталіна, а в кінці 50-х рр., коли СРСР показав, що спроможний порівнятися з США, відобразив нове співвідношення сил в світі: існування двох держав, не рівних по потужності, але значно перевершуючих інших.

Це не означало, що Америка стала єдиним співрозмовником СРСР. Після смерті Сталіна радянська дипломатія прагнула до діалогу з європейськими країнами, що входять в НАТО, зокрема з Францією, де в 1958 р. з приходом до влади де Голля змінилося внутрішнє положення, з Англією, Італією і ФРН. Однак, як би не були важливі переговори з цими країнами і їх результати, вони завжди були підлеглі інтересам діалогу з США. Цей принцип був чітко виражений новим міністром закордонних справ Громико в 1961 р.: "Адже якби ці дві держави об'єднали свої зусилля в справі забезпечення миру, то хто посмів би... порушити його? Ніхто. У світі немає більше подібної сили". У кінці 50-х рр. радянські керівники зберігали ілюзію, що в діалозі з США вони можуть виступати не тільки від імені СРСР, але і від всієї соціалістичної системи. Їм довелося досить швидко в цьому переконатися.

Найбільш відомим епізодом преференційних відносин між Москвою і Вашингтоном став візит Хрущова в США у вересні 1959 р. Після потрясіння, викликаного запуском супутника, в Америці пробивало дорогу переконання, що до радянського противника треба підходити по-новому. Два тижні він подорожував по Америці, зустрічаючись і розмовляючи з самими різними людьми: були кисло-солодкі розмови, полемічні зіткнення, багатолюдні прийоми, гострі прес-конференції. Візит закінчився переговорами з Ейзенхауером в Кемп-Девіді. Ніяких угод не було. Було більше шуму, ніж практичних результатів. Однак в цій зустрічі були закладені основи прямого діалогу між двома країнами, що отримали розвиток надалі [3, 473].

Діалог був бурхливим з самого початку. Захоплені відгуки Хрущова про Ейзенхауера після повернення в Москву, за які його потім докоряли, незабаром виявилися дуже оптимістичними. Американські керівники негайно залили холодною водою вогонь хрущовських надій. Ілюзіям від візиту в США несподівано поклав кінець один інцидент. 1 травня 1960 р. американський літак типу "У-2", що летів на великій висоті з метою фотографування радянських військових об'єктів, був збитий ракетою над Уралом. Хрущов сказав про це декілька днів опісля, точно розрахувавши ефект. Пілот був захоплений живим, в руки радянської влади попала бортова апаратура. Московський уряд мав всі докази шпигунського характеру польоту. Американці, поставлені в скрутне положення, заявили, що вважають подібні операції виправданими. Ейзенхауер взяв відповідальність на себе. Хрущов, якого співвітчизники і союзники критикували за надмірну поступливість американцям, був вимушений вжити круті дипломатичні заходи.

Інцидент трапився напередодні нової зустрічі у верхах, призначеної на 16 травня в Парижі. У ній повинні були брати участь Хрущов, Ейзенхауер, де Голль і Макміллан. Радянський уряд більш двох років вимагав такої зустрічі. Ми ще не знаємо, чого чекав від неї Хрущов, якими були його розрахунки, чи робилася ставка на компроміси. У той момент, коли всі вже зібралися у французькій столиці, він зажадав, щоб перед початком переговорів американський президент приніс вибачення. Тому переговори не могли бути навіть початі. Вже узгоджений візит у відповідь, яку Ейзенхауер як перший американський президент повинен був нанести в СРСР, був відмінений.

Однак навіть після цих зіткнень діалог не був перерваний. США і СРСР стикалися не тільки в Європі, але і в різних частинах світу. Їх атомні підводні човни, здатні довго плавати вдалині від баз, кружляли в океанах. Ракети одних були націлені на територію інших. Армії обох країн були вимушені підтримувати боєготовність, побоюючись несподіваного нападу. СРСР був оточений ланцюгом з 250 американських баз. Однак нові фактори давали йому можливість подолати цей бар'єр, уразити далекого противника, зробити взаємно небезпечним будь-який несподіваний конфлікт. Одна з водневих бомб, демонстративно перевірених СРСР після берлінської кризи, була еквівалентна 2500 бомбам, скиненим на Хіросіму.

Суецька поразка означала остаточний захід Англії і Франції як світових держав. Визвольний рух зміцнів як в Чорній, так і в арабській Африці. Відхід найбільших західноєвропейських держав з районів, якими вони століттями володіли, змусив США зайняти їх місце, щоб контролювати ці території. Уперше цей принцип був проголошений для Близького Сходу відразу після війни за канал. Ейзенхауер заявив, що англійці і французи залишили "вакуум" в цьому районі, заповнити його належало американцям. Допомога, надана Єгипту Москвою, спонукала нові націоналістичні арабські режими, прагнучі звільнитися від старої колоніальної опіки, покласти надії на СРСР і шукати у нього допомоги. Тоді і почалося зіткнення двох держав на Близькому Сході, яке триває і зараз. Конфлікти почалися з кінця 50-х рр.: в Сирії (1957), де затвердився уряд, орієнтований на Насера, в Іраку (1958), де був скинений старий монархічний пробританський режим. У 1958 р. після довгих коливань СРСР погодився надати Насеру економічну і технічну допомогу в будівництві гідроенергетичного комплексу в Асуані [3, 474].

Крах колоніальної системи в Азії і Африці дав СРСР можливість розширити мережу міжнародних зв'язків, нехай навіть і не справжніх союзів, на всі континенти. Швидке економічне зростання СРСР з його п'ятирічками зацікавило країни, що стикнулися з серйозними проблемами розвитку. Нарешті, СРСР міг запропонувати цим країнам економічну і військову допомогу. Правда, вона була непопулярна в СРСР, де населення відчувало відчутну недостачу споживчих товарів, і менше по об'єму, ніж та, яку могли надати США. Однак вона все одно була вигідна, оскільки радянські позики пропонувалися на хороших умовах, з низькою процентною ставкою. Крім того, Москва погоджувалася на виплату позик не валютою, а традиційними експортними товарами цих країн. Пряма або непряма радянська допомога дозволяла різним країнам в період завоювання незалежності прискорити цей процес, ухвалювати більш радикальні рішення, ніж в інших умовах. Зі своєї сторони радянська зовнішня політика виступала із засудженням колоніалізму, викликаючи симпатії в молодих державах.

Восени 1960 р., після невдачі переговорів в Парижі, Хрущов спробував розквитатися, попрямувавши у другий раз в США на чолі радянської делегації на Генеральну Асамблею ООН. Він запропонував, щоб і інші країни послали своїх лідерів. Йому вдалося домогтися присутності 22 глав держави і урядів. Він запропонував поставити питання про "повну і остаточну ліквідацію колоніального режиму управління". Політична атмосфера в ООН була така, що пропозиція радянської делегації була одностайна прийнято. Однак коли Хрущов зажадав реформи ООН, яка відображала б нове співвідношення сил в світі, то він звів цю реформу лише до заміни Генерального секретаря тріумвіратом, що представляє три світові сили: капіталістичні країни Заходу, країни соціалістичного Сходу і "третій світ". Це була малопрактична пропозиція, що відображала існуючий розділ світу. Подальші реформи ООН йшли в іншому напрямі [17, 321].

Самим помітним моментом цього другого (і останнього) візиту Хрущова в Нью-Йорк була його зустріч з Фіделем Кастро, главою партизанського руху, що переміг на Кубі 1 січня 1959 р. Боротьба Кастро проти тиранічного режиму Батісти, що підтримувався США, з самого початку носила радикальний і демократичний характер. Молода кубинська революція дуже скоро зіткнулася з ворожістю північного сусіда, що почав економічну блокаду у відповідь на націоналізацію американських підприємств на острові. Уряд Кастро шукав допомоги і у СРСР, і у Китаю, щоб вистояти, і відповідно вибрав соціалістичну орієнтацію. Після деяких коливань Москва погодилася. Допомога кубинській і іншим національним революціям в Азії і на Близькому Сході додала велику динамічність радянській зовнішній політиці в порівнянні з часами Сталіна. [3, 475].

Берлін, Куба, Конго, держави Індокитаю стали районами прямого зіткнення між СРСР і США, що прийняло глобальний характер. Щойно вибраний президент зумів ліквідувати інцидент з "У-2", заборонивши шпигунські польоти над радянською територією. У свою чергу Хрущов тут же продемонстрував готовність вступити з ним в контакт. У червні 1961 р. вони зустрілися в Відні. Ця взаємна бесіда не мала конкретних результатів, але поклала початок регулярному обміну посланнями, які частіше за все залишаються невідомими [1, 509].

Імена Хрущова і Кеннеді стали в ту епоху для широкої громадськості символом мирних надій, особливо важливих в світі, де нові засоби масової інформації, від кіно до телебачення, доносили до мільйонів людей всі перипетії "рівноваги страху.

Отже, основними пріоритетами зовнішньої політики СРСР напередодні Карибської кризи були наступні:

- встановлення гегемонії у справах, які стосувалися країн-сателітів (про що свідчать події в Угорщині);

- проголошення нового принципу “будь-яке порушення миру на Близькому Сході не може не торкатися інтересів безпеки Радянської держави” ;

- запуск СРСР штучного супутника Землі порушував монополію США в озброєнні, оскільки нова радянська зброя - ракети - могли тепер дістати США незважаючи на океан;

- основною метою радянської дипломатії була стабілізація ситуації в Європі шляхом узаконення положення, що склалося після війни, що полягало регулюванні німецького питання;

- ще однією проблемою переговорів і розбіжностей з Заходом, і особливо з США, було роззброєння.

Розділ 2. Карибська криза 1962 р.

2.1 Кубинська революція та її роль у загостренні міжнародних відносин

Острів Куба, давня іспанська колонія, незалежна з 1898 p., зазнала упродовж своєї історії політичного та економічного впливу Америки. США зберегли там свою військову базу в Гуантанамо. Великий острів був справжнісіньким їхнім протекторатом з 1903 по 1934 pp. Особливо відчутна була економічна залежність від США. Куба лишалась однією з найбідніших країн Латинської Америки, принаймні за середнім прибутком на душу населення. Сільськогосподарський сектор, що об'єднував 43% населення, давав середній прибуток украй низький, а безробіття в цьому секторі було дуже поширене. На 1959 p. інвестовано мільярд доларів американського капіталу. США контролювали 40% виробництва цукру, що становив 80% кубинського експорту. Вони були власниками більш ніж половини акцій залізничних, енергетичних та телефонних компаній. Перевага цукру в кубинському експорті ставила цю країну в цілковиту залежність від США. Якби ці останні припинили свій імпорт кубинського цукру, це означало б катастрофу. Один американський дипломат, не вагаючись, заявив у 1960 p., що в цій країні посол США впливовіший за самого президента Куби [10, 568].

Політичне життя на Кубі з 1934 по 1958 pp. проходило під особистим диктатом полковника Батісти. Консерватор, президент з 1940 по 1944 pp., він, знову здобувши владу в 1952 p. завдяки державному переворотові, встановив справжню диктатуру, яку утримував до 1958 p., використовуючи силу, ціною життя багатьох тисяч жертв. Велика частина населення була вкрай невдоволена Батістою, і це невдоволення поширювалось також на вашингтонський уряд, який звинувачували в підтримці диктатора.

У 1952 p., безпосередньо після державного перевороту Батісти, один молодий адвокат, доктор Фідель Кастро, розпочав збройну боротьбу проти режиму. 26 липня 1953 p. з сотнею своїх прихильників, переважно студентів, він атакував казарми Монкада. Атаку було відбито. Почались жорстокі репресії. Кастро, якого амністували у травні 1955 p., втік до Мексики і там набрав собі нових бійців, серед яких був і Ернесто Че Гевара. Організацію свою вони назвали "Рух 26 липня" - від дати невдалого нападу на казарми Монкада. 2 грудня 1956 p. з 80 бійцями, навченими методів ведення партизанської війни, Кастро висадився на Кубі. Майже зразу зазнав поразки і з 11 бійцями, що лишилися живі, втік у гори Сьєрра-Маестра. Протягом двох наступних років під його проводом, починаючи з цього району, розгорнувся партизанський рух. На початку 1958 p. Державний департамент припинив постачання Батісти зброєю, розміркувавши, що для США краще не компрометувати себе співпрацею з диктаторськими режимами в Латинській Америці. Але посол США в Гавані Ерл Сміт залишався прихильником Батісти і домігся залишення військових інструкторів США в його армії. Багато хто з американських інвесторів схвалював політику посла. В останні місяці 1958 p. Кастро з бійцями рушили зі своїх гір у наступ, який закінчився вдало. Армія Батісти розпалась. Уночі з 31 грудня 1958 p. на 1 січня 1959 p. Батіста втік з Гавани; Кастро проголосив президентом старого суддю Мануеля Уррутіа, прийняв ухвалу про загальний страйк і подальшу збройну боротьбу. Через тиждень він вступив до Гавани на чолі моторизованої колони. Новий режим негайно визнали США. 10 січня 1959 p. Ерл Сміт подав у відставку, і його замінив на посаді посла професійний дипломат Філіп Бонсал. На початку правління режиму Кастро громадська думка і уряд Сполучених Штатів Америки здавались прихильними до нього [10, 569].

Твердження, що Сполучені Штати ніяк би не зреагували на безладдя на їх "задньому дворі", є неточним. Величезні суми, вкладені в економіку острова, виявилися втраченими через націоналізацію, проведену новим урядом. Більше того, виникла реальна можливість повної втрати Куби для США.

Природно, уряд США вирішив втрутитися, але спосіб втручання повинен був бути дуже коректним, щоб уникнути сварки з СРСР, тобто американська армія не повинна була в цьому брати участь. Джон Кеннеді зробив заяву, в якій сказав, що "нинішній уряд зробить все, що в його силах, … щоб жоден американський солдат не був замішаний в яких-небудь діях на Кубі" [23, 57]. І дійсно, американські війська в подальших подіях не брали участь.

ЦРУ був розроблений план, згідно з яким до операції по "звільненню" Куби повинні були бути залучені найманці з числа колишніх прихильників режиму Батісти, що втекли в США. Найманці були зібрані, навчені в таборах на території США, забезпечені зброєю і технікою [13, 57].

Як ми вже знаємо, президент Ейзенхауер дозволив підготовку кубинських біженців до майбутньої висадки на острів. Від 21 січня 1961 p., коли новий президент-демократ Джон Ф. Кеннеді прийшов до влади, не всі були впевнені в його позиції щодо Куби. Під час виборчої кампанії, аби здобути голоси антикомуністів, Кеннеді запевняв, що не виступає проти можливого нападу на Кубу. Він не збирався перешкоджати зусиллям ФБР та ЦРУ у готуванні кубинських біженців до воєнної експедиції.

Кеннеді був ліберал, але його тривожила думка, що відмову від планів ЦРУ можуть сприйняти в Латинській Америці як згоду США з тим, що одна з латиноамериканських країн переходить у комуністичний табір. Експерти ЦРУ безнастанно повторювали президентові, що народні маси в сільській місцевості настроєні вороже до Кастро і прихильно поставились би до висадки біженців. Експедиція кубинців-біженців здавалася вдалою ідеєю, бо офіційно виключала США з подій. Але, звісно, все могло бути можливим тільки завдяки американській зброї, американським інструкторам, різного роду участі американських урядовців. Серед осіб, знайомих із цим планом, було кілька опозиційних лібералів, таких як сенатор Фулбрайт.

Проте 5 квітня 1961 p. президент Кеннеді дав свою остаточну згоду на план ЦРУ. Була утворена "Революційна кубинська рада", її метою, на випадок успіху операції, передбачалося встановити ліберальний поміркований режим, ворожий комуністичному. Кеннеді дав зрозуміти цій раді, що американські збройні сили ні в якому разі не втручатимуться в події; але рада не вірила в правдивість слів Кеннеді й була переконана, що американці повинні втрутитись [10, 572].

Операція почалась 15 квітня 1961 p. бомбардуванням острова американськими літаками Б-26, замаскованими під кубинські машини, - з пілотами-біженцями. Метою було знищити кубинську авіацію, але її тільки ледве зачепили. Через два дні, 17 квітня, відбулася висадка у затоці Свиней. Це стало справжньою катастрофою. За кілька днів групу розгромили вщент. Усіх бойовиків затримали ще на узбережжі Плайя-Хірон. Попри запевнення ЦРУ, сільське населення поставилось до них вороже. 19 квітня керівництво кубинських біженців звернулося до США з вимогою прямої інтервенції; Кеннеді відмовився. Лише декілька літаків американського флоту прикривали нападників від авіації Кастро, а американські військові кораблі намагалися забрати тих, хто лишився живий. Проте більшість нападників полонили збройні сили Куби. Звичайно, про пряму американську інтервенцію не могло бути й мови, однак в очах світової громадськості відповідальність Америки, особливо її президента, стала очевидною.

Для Кеннеді це був тяжкий провал. Головну провину склали на шефа ЦРУ, Аллена Даллеса, якого негайно замінили. Престиж Сполучених Штатів зазнав болючого удару. Стала очевидною широка народна підтримка Кастро. Латиноамериканські держави, які завжди вороже сприймали втручання США у їхні справи, цю операцію гостро засудили. А для Кастро це була нагода посилити свої позиції [10, 572].

1 травня він оголосив, що Куба скоро ухвалить соціалістичну конституцію. 26 липня він створив єдину партію, в яку влилися комуністи, "Рух 26 липня" і деякі інші революційні угруповання. 2 грудня 1961 p. Кастро заявив у одній з промов про свій нерозривний зв'язок з марксизмом-ленінізмом.

Після подій у затоці Свиней Кеннеді вирішив бути обережнішим у своїй політиці. Головним завданням він поклав перешкодити розповсюдженню комунізму кастрівського зразка в Західній півкулі. Для цього треба було передусім ізолювати Кубу і зміцнити антикомуністичний режим в інших латиноамериканських країнах.

Прихід до влади демократичних сил на Кубі був насторожено зустрінутий американським керівництвом. Спроба Ф. Кастро в квітні 1959 року зустрітися з представниками уряду США завершилась безрезультатно. Після цього, в травні того ж року, на Кубі був прийнятий закон про аграрну реформу, який ліквідовував місцеві латифундії і великі іноземні землеволодіння, що серйозно зачепило американські інтереси, пов'язані з вирощуванням цукрової тростини і виробництвом цукру. З цього часу кубино-американські відносини почали швидко погіршуватися. Обидві сторони прийняли ряд економічних санкцій одна проти одної. За ними були воєнні заходи. 17 березня 1960 року президент Ейзенхауер підписав таємну директиву про підготовку загонів кубинських емігрантів для вторгнення на Кубу.

Її здійснення припало на квітень 1961 року, коли бригада кубинських емігрантів при підтримці збройних сил США висадилась на Плая-Хірон (Куба). Експедиція закінчилась поразкою десанту. Після цього кубинське керівництво взяло курс на будівництво соціалізму в країні, а відносини між Сполученими Штатами і Кубою стали відверто ворожими. Але конфлікт між двома державами не виходив за регіональні межі. Куба залишалася членом ОАД. Підтримка Радянського Союзу виявлялася головним чином в економічній допомозі [4, 289].

В кінці 1961 року кубино-американський конфлікт почав переростати регіональні межі. Порогом переходу конфлікту на новий рівень можна вважати виключення Куби з ініціативи США в січні 1962 року із Організації Американських держав. Це рішення закріплювалося утворенням двох антикубинських комісій в ОАД, розривом відносин з Кубою 15 латиноамериканських держав, ембарго на торгівлю країн Латинської Америки з Кубою.

Переходу кубино-американського конфлікту на глобальний рівень сприяла і політика радянського керівництва. Початок 60-х років ознаменувався посиленням конфронтації між СРСР і США. В травні 1960 року не відбулася запланована нарада глав чотирьох держав. Не послабила протистояння і зустріч між головою Ради Міністрів СРСР М.С. Хрущовим і знову обраним президентом США Дж. Кеннеді 3-4 червня 1961 року у Відні. Американський президент в ході розмови прагнув показати, що напруженість на світовій арені є наслідком поширення комуністичних ідей. В свою чергу, Хрущов заявив, що СРСР буде надавати підтримку національно-визвольним війнам.

Географічне положення Куби робило її досить привабливою для СРСР з військово-стратегічної точки зору. Розміщення на острові навіть оперативно-тактичних ракет давало можливість загрожувати практично всім великим містам Сполучених Штатів, що дещо вирівнювало потенціал ядерного "стримування" СРСР і США.

Питання про те, як було прийнято рішення про розміщення радянських ядерних ракет на Кубі і сьогодні до кінця ще не вияснене. На думку американського дослідника Р. Гартхофа, ідея розмістити ядерні ракети на кубинській території виникла у Хрущова в квітні 1962 року після доповіді міністра оборони Р.Я. Малиновського про розгортання американських ядерних ракет середньої дальності (РСД) в Туреччині [11, 34].

2.2 Радянське втручання в кубино-американські стосунки

Після подій у затоці Свиней багато хто з американців ставив перед собою питання, чи не слід взагалі покінчити з режимом Кастро. А це можливе лише шляхом воєнної окупації. Однак такі дії могли тепер стати небезпечними через обіцянку допомоги Кубі з боку СРСР. Згідно з даними опитування, проведеного влітку 1962 p., 61% американців вважали, що військова операція проти Куби призвела б до війни з СРСР, а 69% висловилися взагалі проти вторгнення. Тож Кеннеді відмовився навіть від блокади. Звичайно, лишалося ще ембарго, тобто американські продукти не експортувалися більше на Кубу, але блокада означала б, що військові кораблі мали відрізати Кубу від інших країн. До того ж, блокада передбачала воєнні дії, і загроза радянської інтервенції була б не меншою, ніж у разі вторгнення.

Сам Кастро вважав загрозу вторгнення реальною. І деякі заходи американців посилювали його занепокоєння: постійне обстежування території Куби шпигунськими літаками У-2, призов 150 000 резервістів, дозвіл кубинським біженцям записуватись до американської армії, великі маневри американської армії у Карибському басейні. Нарешті, 3 жовтня 1962 p., спільна резолюція двох палат Конгресу у Вашингтоні підтвердила, що США залишаються вірними доктрині Монро, яка полягала в забороні будь-якого втручання неамериканських країн в американські справи. Конгрес передбачав необхідність застосування сили проти підривних або агресивних дій інших країн у Західній півкулі. Щодня американська преса публікувала вкрай ворожі статті про Кубу. Кастро звернувся до СРСР за наданням йому ефективного захисту. Влітку 1962 p. Рауль Кастро і Че Гевара поїхали до Москви. Вони наполягали, щоб Радянський Союз ужив заходів, завдяки яким Куба стала б неприступною для "американської агресії". Хрущов погодився. На Кубу прибули радянські фахівці й відповідні матеріали, розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз [10, 574].

На початку травня в Москву був викликаний радник посольства СРСР у Гавані А.І. Алексєєв. Він відразу ж був прийнятий М.С. Хрущовим, від якого дізнався про намір керівництва призначити його послом на Кубі, що пояснювалося його хорошими стосунками з кубинським керівництвом, які були необхідні для реалізації рішення про створення ракетної бази на Кубі. В першій декаді травня 1962 року, вірогідно, Генеральний штаб розпочав розробляти заходи під кодовою назвою "Анадир" щодо створення Групи радянських військ на Кубі (ГРВК). У кінці травня відбулось фактично формальне затвердження рішення про створення ГРВК Президією ЦК КПРС. Також була сформована делегація на чолі з Рашидовим для переговорів з кубинським керівництвом [10, 574].

Радянська делегація успішно виконала свою місію. Однак ціль розгортання ГРВК не була повністю зрозуміла кубинському керівництву. Ще під час переговорів на початку листопада 1962 року Ф. Кастро з А. Мікояном радянський представник заявив таке: "Ціль доставки радянських військ і стратегічної зброї на Кубу полягає лише в тому, щоб укріпити вашу обороноздатність. Це був план стримування, план, спрямований на те, щоб імперіалісти не гралися з вогнем відносно до Куби" [5; 287].

Задум М.С. Хрущова базувався на прихованому розгортанні Групи радянських військ на Кубі для того, щоб поставити американське керівництво перед здійсненим фактом. Ось як про це говорив А. Мікоян на переговорах з Ф. Кастро в листопаді 1962 року: "Якби стратегічна зброя була розміщена в умовах таємності і американці не знали б про її існування на Кубі, то вона була б сильним засобом стримування. Ми виходили із цього положення" [5; 288].

3 липня 1962 року почалася грандіозна операція з розгортання в безпосередній близькості від Сполучених Штатів угруповання військ, здатного вести самостійні бойові дії на відстані 11 тис. км від баз спорядження.

Перші бойові підрозділи радянських військ прибули на Кубу на початку серпня. У вересні стали прибувати на острів ядерні ракети середньої дальності, а також літаки Іл-28 і тактичні ракети "Луна".

Американське керівництво знало про розгортання радянських військ на Кубі ще з липня 1962 року, що було недивно при наявності на острові американської розвідки. Для дій проти Куби в 1962 році передбачалося використати об'єднанні командування (ОК) збройних сил США в зоні Атлантичного океану та Південної і Центральної Америки (так зване Південне командування).

Як правило, кризу навколо Куби обмежують тринадцятьма днями - з 14 по 27 жовтня 1962 року. Але це дуже спрощений підхід до одного із найважливіших конфліктів післявоєнної історії. Слід виділити три фази кризи: приховану, відкриту і завершальну.

Прихована фаза почалася в перші дні вересня. Не випадково з 27 серпня розвідувальні дані по Кубі стали доповідатися вищому керівництву США у вигляді щоденних самостійних зведень. Згідно з доповіддю радянського військового представника в Гавані від 2 вересня 1962 року, адміністрація США віддала наказ своїм збройним силам про відкриття "відповідного" вогню по кубинських кораблях і літаках в нейтральних водах і повітряному просторі й інформувала уряди країн ОАД про те, що "в найближчий час у Карибському басейні відбудуться важливі події, якщо Кастро не схаменеться" [5; 291]. 26 вересня була прийнята резолюція конгресу, яка однозначно була спрямована проти Куби. В ній вказувалося, що "США мають намір .... а) перешкодити утворенню або використанню на Кубі військового потенціалу ззовні, що становить загрозу безпеці Сполучених Штатів; б) спільно з Організацією Американських держав і свободолюбивими кубинцями підтримати прагнення кубинського народу до самовизначення" [5; 291].

М.С. Хрущов, очевидно, розуміючи уразливість прийнятого рішення з прихованого розміщення ядерних ракет на Кубі і неможливість зберегти його в таємниці, з липня 1962 року звернув особливу увагу на політичне прикриття цієї акції. На початку вересня М.С. Хрущов у розмові з міністром внутрішніх справ США заявив: "Але ж ви спрямовуєте в Японію ракети і ядерні боєголовки. Навіщо це робиться? Це ж спрямовано проти нас. Ви погрожуєте Фіделю Кастро, і ми даємо йому сучасну оборонну техніку. Кубинці не знають, як поводитись з нею, і ми направляємо до них наших спеціалістів для навчання" [2; 568].

2.3 Реакція з боку США на військову присутність Радянського Союзу в Карибському басейні

Звістка про допомогу Радянського союзу Кубі викликало занепокоєння в США. Американська розвідка посилила спостереження за Кубою. Трохи пізніше стало очевидно, що Радянський Союз споруджує на Кубі стартові майданчики для зенітних керованих ракет (ЗКР), які вважаються оборонною зброєю. Велося інтенсивне будівництво великого рибальського селища, під виглядом якого, як вважало ЦРУ, СРСР створює велику судноверф і базу для радянських підводних човнів. Американський уряд не тільки виразив свою "заклопотаність" через посла СРСР А. Добриніна, але провів в районі Куби великі маневри, в яких брало участь 45 військових кораблів і 10 тисяч морських піхотинців. Збільшилося число розвідувальних польотів У-2, що безперервно фотографували територію Куби, що можна було робити, не порушуючи повітряного простору острова. 4 вересня Кеннеді зробив публічне застереження: Сполучені Штати не потерплять розміщення на Кубі стратегічних ракет типу "земля-земля" і інших видів наступальної зброї. 7 вересня президентом був зроблений запит у Конгресу, на дозвіл мобілізувати 150 тисяч резервістів [9].

12 вересня в радянських газетах з'явилося повідомлення ТАРС, в якому можна було прочитати: "Уряд СРСР уповноважив ТАРС заявити, що Радянському Союзу не потрібно переміщення в яку-небудь іншу країну, наприклад в Кубу, засобів, що є у нього для відображення агресії, для удару у відповідь. Наші ядерні засоби є настільки могутніми по своїй вибуховій силі, і Радянський Союз має в своєму розпорядженні настільки могутні ракетоносії для цих зарядів, що немає потреби шукати місце для їх розміщення десь за межами СРСР" [9].

У кінці вересня і на початку жовтня в районі Куби сильна хмарність не дозволяла провести фоторозвідку. Це полегшувало таємне і термінове проведення робіт по створенню пускових установок. Хрущов і Кастро розраховували, що всі роботи будуть завершені раніше, ніж розвідка США виявить, яку саме "оборонну зброю" має в своєму розпорядженні тепер Куба. [9].

Без сумніву, різного роду чутки про ракети на Кубі і будівельні роботи, що там ведуться, доходили до американців, але у них не було ясних доказів. Тільки 10 жовтня вони змогли відновити фоторозвідку, і отримані дані їх надто стурбували. Вони побачили автомобільні дороги там, де десять днів тому темніли джунглі. [5; 291].

Через день після розвідки, проведеної 14 жовтня літаком У-2, Кеннеді дістав інформацію про роботи, розпочаті на Кубі радянськими фахівцями. На фото було чітко видно будівництво на кубинській території устаткування для запуску ракет. У радянсько-кубинському комюніке від 2 березня 1962 p. сказано, що Радянський Союз постачатиме зброю та надсилатиме військових інструкторів на Кубу, але всі надіялися, що тут не йдеться про озброєння наступального характеру. Особисто Хрущов заявив 6 вересня 1962 p.: "Ніякі дії, що могли б ускладнити міжнародну обстановку і посилити напруження між нашими двома країнами, не розпочнуться до виборів у США" [12; 574].

Президент Кеннеді опинився перед вибором, найскладнішим за весь термін його повноважень. Постанову цю він ухвалив між 16 і 22 жовтня, а в цей останній день публічно оголосив її. В тісному оточенні небагатьох радників та експертів, наради з якими старанно приховувались від журналістів, Кеннеді, незважаючи на свою заклопотаність, з'являвся перед публікою завжди зі сліпучою посмішкою на обличчі, все ще б'ючись над розв'язанням питання, від якого залежав мир, а, може, й існування світу. Що на меті в СРСР? Змусити американців виступити проти Куби, де для них приготовлено пастку, і в такий спосіб настроїти проти них світову громадську думку? Втягнути США у "планетарні торги" або змусити їх, в обмін на виведення ракет з Куби, зробити більші поступки в берлінському питанні, або забрати ракети з Туреччини? Чи, нарешті, це лише спроба перевірити готовність американців до адекватної відповіді? Та як би то не було, а президент Кеннеді вирішив застосувати тверду політику; зазнавши поразки у затоці Свиней, він не міг дозволити собі нового відступу. Але тверда постанова несла в собі загрозу розв'язування атомної війни. Вперше у післявоєнній історії світу виникла ситуація обложеної фортеці. Ні американці, ні радянці досі не допускали аж до такого загострення, коли тверда постанова передбачала б можливий штурм бастіонів супротивника.

Залишалось вірити, в чому полягатиме ця тверда політика. Можна було ввести на Кубу збройні сили, що дозволило б усунути ракети і радянських фахівців, а то й уряд Кастро, що його багато хто в Америці сприймав як пряму загрозу. Ідея бомбардування, схвалена спочатку більшістю радників Кеннеді, була відкинута його братом, Робертом Кеннеді, та заступником державного секретаря Джорджем Боллом. Останній наводив додатковий контраргумент, що таке несподіване бомбардування недоречно нагадувало б японський напад на Перл-Гарбор і справило б прикре враження в Латинській Америці. Третім способом розв'язання проблеми могла бути часткова блокада Куби з метою перешкодити надходженню на Кубу радянської атомної зброї. Водночас можна було поставити ультиматум радянській стороні щодо припинення будівництва пускових установок. [12; 576].

Отже, 16 жовтня Кеннеді створив особливий військово-політичний штаб - Виконавчий комітет Ради національної безпеки, всі члени якого вже не сумнівалися в небезпеці, що загрожує Америці, і вимагали дії у відповідь. Правда, вони ще розходилися у думках про характер і масштаби цих дій.

Утворилося два угрупування в уряді, які виражали два можливих підходи до розв'язання цієї проблеми. Одна група, що включала в себе більшість радників Кеннеді і військових, наполягала на масованому бомбардуванні всіх пускових установок, на яких вже проводився монтаж ракет, доставлених раніше, і посилено до цього готувалася.

Війська і авіація стягувалися в райони, максимально наближені до Куби. Признавалося, що така атака майже напевно зажадає подальшого наземного вторгнення, внаслідок якого втрати США складуть порядку 25 тис. чоловік плюс відповідне число убитих і поранених кубинців. Далі передбачалося, що в той час як американську військову перевагу в Західній півкулі забезпечить успіх повітряних нальотів і наземного вторгнення, Радянський Союз, швидше усього, відповість військовими діями проти флангів або навіть Центральної зони НАТО.

Президент США відхилив пропозицію про негайну військову атаку, наказавши, однак, почати блокаду, і 24 жовтня карантин був введений. Радянський Союз продовжував стверджувати, що на Кубі немає ніяких ракет; отримані ж військовою розвідкою і ЦРУ фотознімки були переконливим доказом для американських військових, але не для світової громадської думки, яка не виключала можливості фальсифікації [12].

У Карибському регіоні розвернулася армада з 180 військових кораблів. Американські війська у всьому світі приводилися в стан підвищеної готовності. Атомні підводні човни з ракетами "Поларіс" змінили свої курси відповідно до отриманих секретних наказів. Бомбардувальники стратегічної авіації на всіх базах отримали наказ піднятися в повітря з повним ядерним навантаженням, і як тільки один з них приземлявся для заправляння і відпочинку, інший підіймався в повітря. У Флориді були розгорнені шість дивізій, додаткові війська перекидалися на військову базу в Гуантанамо. Військове міністерство США готувало бомбардування і окупацію Куби, що вимагало, за їх підрахунками, 250 тисяч солдат, 90 тисяч бійців морської піхоти і більш ста десантних судів. Кеннеді отримав повідомлення про появу в Карибському морі радянських підводних човнів, що було серйозною загрозою для американських авіаносців [9].