Карибська криза 1962 року

22 жовтня о 9-й годині вечора Кеннеді виголосив по телебаченню коротке звернення надзвичайної ваги: "Уряд, як ми і обіцяли, найпильніше спостерігав за радянськими військовими приготуваннями на острові Куба. За неспростовними даними, протягом останнього тижня виявлено, що на цьому острові неволі встановлюється серія ракет наступального характеру. Метою створення такої бази є не що інше, як протиставлення військової сили Західній півкулі... Швидке перетворення Куби на важливу стратегічну базу з присутністю там важкого озброєння далекої дії та відверто наступального характеру, призначеної для масованого знищення, являє недвозначну загрозу для миру і безпеки обох Америк... Ця раптова таємна ухвала встановити стратегічну зброю поза радянською територією є умисною провокаційною і невиправданою зміною статус-кво, яку наша країна не може прийняти, коли ми хочемо, щоб наша мужність і наші зобов'язання могли в майбутньому сприйматись як гідні довіри нашими друзями чи нашими ворогами. Ми не станемо передчасно без необхідності йти на ризик світової війни, наслідком перемоги в якій стане попіл в наших устах, але ми не відступимо перед її загрозою у хвилину, коли це буде необхідно" [5; 291].

Президент Кеннеді сповістив деталі своєї ухвали, яка включала блокаду і ультиматум спершу головним союзникам, потім радянському урядові. Він дістав цілковиту підтримку Макміллана від Об'єднаного Королівства, генерала де Голля від Франції, поінформував також Організацію американських держав та Організацію Об'єднаних Націй. Фото, одержані з борту літаків У-2, були опубліковані у цілому світі. Статистичне опитування показало, що 80% американців виступають за політику блокади і схвалюють постанову Кеннеді, і лише 4% її не схвалили.

Звичайно, Хрущов негайно дізнався про виступ Кеннеді, розвідка докладала йому про всі військові приготування США. Хоч в Кремлі, як і в Білому Домі, йшли безперервні наради політиків і військових, радянські засоби інформації нічого не повідомили 23 жовтня про виступ Кеннеді і про блокаду Куби.

Всі роботи по установці ракет на Кубі проводилися цілодобово, але для закінчення цих робіт і приведення ракет в бойову готовність було потрібні ще декілька днів. Хрущов хотів мати на Кубі могутню ракетну базу, але він не хотів війни, небезпека якої все зростала. Для нього важливіше усього було в ці дні зрозуміти - чи є дії США блефом, або ж американці дійсно готуються завдати могутнього удару по Кубі і радянським ракетним установкам.

З 22 жовтня почалася відкрита фаза Карибської кризи. В 19.00 за вашингтонським часом (у Москві було 23 жовтня, 3-тя година) президент США звернувся до народу із заявою про карантин Куби. Згідно з директивою Комітету начальників штабів (КНШ) США, для всіх збройних сил з 23.00 , 22 жовтня вводилася бойова тривога №3. Становище було настільки серйозним, що вона вводилася і для космічних сил. Одночасно почалася підготовка до залучення латиноамериканських ВМС до морської блокади [15; 91].

Кубинське керівництво дещо випередило дії американського президента. В 15.50 Ф. Кастро як головнокомандуючий Революційними збройними силами віддав наказ про приведення військ до повної бойової готовності. Було прийнято також рішення про всезагальну мобілізацію 23 жовтня.

Того ж дня президент США підписав розпорядження про встановлення морської блокади Куби з 14.00 24 жовтня, замінивши лише в першопочатковому тексті слово "карантин" на "блокаду". Прийняттю цього рішення передувала нарада, яку 16 жовтня в 11.45 відкрив Кеннеді у Білому домі. Продовжувалася вона з невеликими перервами сім днів, "іноді не лише вдень, а й вночі" [6; 118]. За відсутності президента головував Роберт Кеннеді, що був головною діючою особою. Ця нарада дістала назву Виконкому Ради національної безпеки. Президент, як і більшість виконкому, схилявся до масового бомбардування та інтервенції.

До 22 жовтня засідання виконкому велись у суворій таємниці. Ні в Москві, ні в Гавані тоді ще не було відомо про те, що ракети вже виявлені американцями. 17 жовтня нові знімки свідчили про швидке просування робіт зі спорудження ракетних установок. Це давало козир у руки прихильників військового нападу на Кубу.

Міністр оборони Макнамара був також прихильником військового вирішення питання, але замість нальоту пропонував оголосити морську блокаду Куби з метою перешкодити надходженню радянської атомної зброї. "Ракета є ракета, - говорив він, - не має значення, вб'ють вас ракетою, запущеною з СРСР чи з Куби" [6; 118-119]. Шеф Пентагону повторював, що бомбардування Куби призведе до загибелі росіян, і Москва не забариться з відповіддю. "У цьому випадку, - заявляв Макнамара, - США можуть втратити контроль над ситуацією, і тоді ескалація конфлікту може призвести до світової війни".

Радянський уряд у заяві від 23 жовтня характеризував дії США як морську блокаду і "безпрецедентні агресивні дії". Разом з тим у заяві проглядалася можливість майбутніх переговорів, яка полягала в пропозиції ліквідувати військові бази на іноземних територіях. Але наказу про зупинення радянських кораблів, що йшли на Кубу з воєнними вантажами, не було. В той же день, 23 жовтня, М.С. Хрущов послав повідомлення Ф. Кастро, в якому заява Кеннеді розглядалася як небачене втручання у внутрішні справи Куби і провокаційна акція проти Радянського Союзу. Вашингтон добився підтримки свого кроку в Північноатлантичному союзі і ОАД. Почалася підготовка і повітряної блокади.

22 жовтня на засіданні Президії ЦК КПРС обговорювалися заходи, які необхідно вжити у випадку інтервенції США. Учасники засідання схилялися до думки про необхідність послати інструкції про застосування ядерної зброї. Ситуація ускладнювалася тим, що договір про взаємодопомогу між СРСР і Кубою не був опублікований у свій час. На засіданні М.С. Хрущов сказав: "Трагедія полягає в тому, що вони нападуть, а ми відповімо. А це означає велику війну" [2; 68]. Врешті-решт інструкції про застосування ядерної зброї послані не були, що врятувало світ від війни.

Ввечері 24 жовтня в. о. Генерального секретаря ООН у листі керівникам СРСР і США запропонував план врегулювання конфлікту: Сполученим Штатам слід було відмовитись від карантину, а Радянському Союзу - стриматися від поставок зброї.

Незадовго до згаданих подій Китай заявив, що "американський тигр - це паперовий тигр". Хрущов, який ліпше знав своїх супротивників, заперечив у відповідь: "У цього паперового тигра атомні зуби". Що й було тепер показано.

24 жовтня Радянський уряд заявив рішучий протест проти блокади Куби і інших військових заходів США. СРСР просив негайно скликати Раду Безпеки ООН. Міністр оборони СРСР наказав привести Збройні Сили країни в стан підвищеної бойової готовності, відмінити відпустки і затримати демобілізацію старшого віку. Радянський Союз продовжував заперечувати наявність на Кубі наступальної зброї, заявляючи, що там знаходиться тільки зброя, необхідна для самооборони, і що "з вимогою про видалення цієї техніки не може погодитися жодна держава, що дорожить своєю незалежністю". На терміново скликаному засіданні Ради Безпеки радянський представник В. Зорін рішуче заперечував наявність на Кубі ракет з ядерною зброєю. Як можна було прочитати в радянських газетах, В. Зорін "викрив витягнуті з купи всякого мотлоху співробітниками державного департаменту США твердження про так зване встановлення радянських ракетних баз на Кубі" [14; 29].

У цей час на шляху до Куби знаходилося більше 20 радянських кораблів, і перші з них наближалися до лінії блокади, Фідель Кастро оголосив про проведення загальної мобілізації. Хрущов поводився зовні спокійно, розуміючи, що за океаном уважно стежать за кожним його кроком, і увечері 23 жовтня відвідав Великий театр.

Президент США направив Хрущову лист із закликом дотримуватись правила блокади. Кеннеді писав, що США не збираються відкривати вогонь по радянських кораблях. Він виражав бажання, "щоб обидва ми трималися обачно і не допускали, щоб події ускладнили положення і ще більш утруднили контроль над ним". Це послання не було опубліковане в СРСР, як і заклик генерального секретаря ООН У Тана припинити перевезення зброї на Кубу. Аналогічний заклик виходив і від 89-літнього англійського філософа Бертрана Рассела.

Вранці 24 жовтня два радянських судна наблизилися до лінії блокади в 500 милях від Куби, під прикриттям підводного човна. Назустріч йшов авіаносець "Ессекс" з протичовновими вертольотами на борту. Р. Макнамара віддав наказ - у разі необхідності атакувати радянський підводний човен глибинними бомбами зі слабкими зарядами, щоб примусити її сплисти на поверхню.

Але Хрущов не хотів ризикувати і наказав радянським судам зупинитися на лінії блокади, запропонувавши американському президенту термінову зустріч.

У своєму першому посланні до Кеннеді Хрущов дотримувався загрозливого тону. Він називав дії США "найчистішим бандитизмом", "безумством імперіалізму", що виродився і заявляв, що СРСР не буде рахуватися з блокадою і зуміє захистити свої права. Кеннеді відповів, що він готовий зустрітися з Хрущовим, але тільки після усунення з Куби радянських ракет.

Повітряна розвідка і аналіз даних, отриманих від агентури в СРСР, показували, що ці ракети будуть готові до дії не раніше ніж через декілька днів. Над Кубою двічі в день пролітали ескадрильї з восьми низько летючих американських літаків. Інші літаки безперервно стежили за радянськими підводними човнами. Радянські кораблі, наближаючись до лінії блокади, зупинялися в океані, однак, деякі з них отримали наказ лягти на зворотний курс. Монтаж ракетних установок і бомбардувальників продовжувався. На Кубу вилетів А.І. Мікоян, щоб спостерігати за ситуацією з близької відстані і ув'язувати дії Радянського уряду з діями Куби. Хрущов побоювався, що Кастро може зробити який-небудь необачний і небезпечний крок.

Напруження наростало. Один з американських літаків У-2 був збитий, і льотчик загинув. Дізнавшись про загибель американського льотчика, Кеннеді наказав збільшити в декілька разів число літаків, що патрулювали острови. 26 жовтня був відданий наказ про підготовку до вторгнення на Кубу. Увечері того ж дня Кеннеді отримав від Хрущова новий лист, складений в інших виразах, він не з'явився в радянських газетах. Роберт Макнамара писав, що це було саме незвичайне дипломатичне послання, яке він коли-або бачив. Лист був продиктований особисто Хрущовим і навіть не відредагований, текст був, абсолютно очевидно, складений людиною, що знаходилася в стані сильного емоційного напруження. Радянський прем'єр пересвідчився, що дії США не є блефом, і що світ виявився на краю безодні. Тепер він просив Кеннеді виявити стриманість, бо "якщо вибухне війна, то зупинити її буде не в нашій владі. Я сам брав участь в двох війнах і знаю, що війна кінчається тільки після того, як прокотиться по всіх містах і селах, сіючи всюди смерть і руйнування" [5; 294].

Хрущов не заперечував тепер, що на Кубі є радянські ракети. Він писав, що раз вся зброя вже доставлена, то американська блокада не має значення, ракети знаходяться під контролем радянських офіцерів і не будуть використані для нападу на США.

"У цьому відношенні, - говорилося в його посланні, - ви можете бути спокійні. Ми знаходимося в здоровій думці і чудово розуміємо, що якщо ми нападемо на вас, ви відповісте нам тим же. Але тоді це обернеться і проти вас, і я думаю, що ви це також розумієте. З цього слідує, що ми люди нормальні. Як же ми можемо допустити, щоб сталися ті нісенітні дії, які ви нам приписуєте. Тільки божевільні можуть так поступати або самовбивці, бажаючі і самі загинути і весь світ перед тим знищити" [9].

Хрущов пропонував Кеннеді зняти блокаду і дати зобов'язання не вторгатися на Кубу. У цьому разі СРСР забере і знищить доставлену на Кубу ракетну зброю. Хрущов писав: "Ми з вами не повинні тягнути за кінці каната, на якому ви зав'язли вузол війни, тому, що, чим міцніше ми обидва будемо тягнути, тим сильніше стягнеться вузол, і прийде час, коли вузол буде так туго стягнутий, що навіть той, хто зав'язав його, не в силах буде розв'язати, і доведеться розрубати... Давайте не тільки перестанемо тягнути за кінці каната, але вживемо заходів до того, щоб вузол розв'язати. Ми до цього готові".

Отже, Хрущов цілком усвідомлював жахливу небезпеку, яку могла принести атомна війна, і страшенно схвилювався від ухвали американського президента. Негайно відбувся обмін листами між Кеннеді і Хрущовим. Радянські судна, перебуваючи вже в Атлантичному океані, дістали наказ розвернутися на сто вісімдесят градусів. Вони так і не зустрілися з американським флотом. 26 жовтня Хрущов запропонував через посередників урегулювати конфлікт на таких умовах: Радянський Союз виводить з Куби ракетне обладнання під контролем спостерігачів ООН і зобов'язується не поновлювати його встановлення на кубинській території. В обмін на це американці зобов'язуються ніколи не вторгатися на Кубу. За таких обставин СРСР уникав ганьби, оскільки, принаймні офіційно, встановлення пускових установок на Кубі мало на меті лише захист цієї маленької країни від можливого вторгнення могутнього сусіда. Того самого дня, 26 жовтня, Хрущов написав Кеннеді схвильованого листа, в якому підкреслював, що єдиною метою встановлення радянських ракет було забезпечення оборони Куби. Кеннеді схвалив урегулювання конфлікту на основі радянських пропозицій. Зразу ж і Хрущов повідомив, що приймає контрпропозиції Кеннеді.

2.4 Врегулювання конфлікту

Хрущовим був запропонований компроміс. Але наступного дня не маючи часу чекати відповіді він направив нове послання до Кеннеді, в якому вимагав, щоб американці прибрали свої ракети з турецької території. Він пропонував провести протягом 2-3 тижнів переговори з США по всьому комплексу проблем, що виникли. Це не влаштовувало Кеннеді, і він відповів тільки на отриманий увечері 26 жовтня лист, залишивши без уваги наступний. Кеннеді заявив про готовність США зняти блокаду з Куби, і про те, що США не будуть нападати на Кубу, якщо Радянський Союз прибере з території цієї країни наступальну зброю. Одночасно, використовуючи конфіденційні канали, Кеннеді завірив Хрущова, що США приберуть свої ракети з Туреччини, але пізніше, після ліквідації кризової ситуації. У будь-якому випадку, Кеннеді вимагав негайного припинення всіх робіт по установці ракет на Кубі і видалення під спостереженням ООН усієї наступальної зброї з острова. У конфіденційному порядку Кеннеді давав зрозуміти Хрущову, що навіть при бажанні президент США не в змозі дуже довго стримувати більш жорстку реакцію американської влади на дії СРСР. Послання Кеннеді від 27 жовтня було опубліковане в радянській пресі, - що було, в суті, офіційним визнанням присутності радянських ракет на Кубі. Не без внутрішнього опору і, можливо, не без боротьби всередині керівництва, Хрущов прийняв пропозицію Кеннеді. У нього залишалося мало часу і убогий вибір: або військові дії, або поступка. [12].

Радянський лідер вирішив поступитися. У листі від 28 жовтня Хрущов заявляв: "Я відношуся з розумінням до вашої тривоги і тривоги народів США в зв'язку з тим, що зброя, яку ви називаєте наступальною, дійсно є грізною зброєю. І Ви, і ми розуміємо, що це за зброя".

Хрущов писав далі, що коли США заявляють, що не здійснять нападу на Кубу, то і мотиви, що спонукали СРСР поставити Кубі нову зброю, відпадають: в наявності все необхідне для ліквідації конфлікту. Тому Радянський уряд віддає розпорядження про демонтаж, упаковку, і повернення в СРСР всієї цієї зброї. Згодом, щоб не залишати ніяких сумнівів в своєму миролюбстві, Хрущов навіть дозволив американським експертам оглянути радянські кораблі і перерахувати ракети, що відвозяться в трюмах.

Це був вирішальний крок в ліквідації Карибської кризи, після цього всі могли, нарешті, зітхнути спокійно, так як стало ясно, що війни все-таки не буде.

Єдиною незадоволеною стороною залишилася Куба. Пошук рішення і обмін посланнями між Кеннеді і Хрущовим відбувався без урахування інтересів Фіделя Кастро. Більше того, навіть інформацію про події, що відбувалися він отримував через Мікояна. Кастро не вважав запевнення американського президента достатньою гарантією недоторканості для Куби, він також вимагав припинення польотів розвідувальних літаків США, припинення торгового ембарго і ліквідації на території Куби військово-морської бази США. Мікояну довелося витратити багато зусиль, щоб переконати Кастро не створювати додаткових перешкод до видалення радянських ракет [7].

Компроміс був досягнутий зусиллями обох сторін. Але не треба забувати і про те, що згода СРСР демонтувати і відвезти ракети і бомбардувальників з Куби стала відома в Вашингтоні менш ніж за добу до призначеної урядом США атаки. Ця операція разом з радянськими ракетами, офіцерами і фахівцями знищила б і кубинську державу, а отже, привела і до заходів у відповідь з боку СРСР.

25 жовтня намітилися перші ознаки послаблення напруженості. Вранці лінію морського карантину перетнули радянський танкер "Бухарест" і пасажирське судно НДР зі студентами на борту. Президент розпорядився не зачіпати їх. "Ми не можемо підштовхувати Хрущова до поспішних рішень, - сказав Дж. Кеннеді, - ми даємо йому час подумати, я не хочу заганяти його в безвихідний кут" [6; 121].

26 жовтня режим морського карантину ще діяв. Було зупинено і оглянуто ліванське судно, зафрахтоване СРСР. Цим підкреслювалося, що не пропускається лише наступальна зброя, а огляду підданий не радянський корабель.

Наступний день 27 жовтня 1962 року, міг завершитись ядерною катастрофою, оскільки саме тоді за наказом заступника командуючого ГРВК з ППО був збитий американський розвідувальний літак У-2. Після отримання цього повідомлення президент США провів нараду, на якій не підтримав пропозицію про негайний авіаційний удар по Кубі.

Відчувши, що США стоять на порозі війни, він доручив братові Роберту зустрітись із послом Добриніним у Вашингтоні. В обмін на вивезення радянських ракет президент взяв на себе джентльменську обіцянку: не лише не нападати на Кубу, а й утримувати від цього своїх союзників. Телеграма з такою важливою інформацією надійшла в Москву через різницю в часі лише 28 жовтня і була обговорена на засіданні Президії ЦК КПРС.

У ніч на 28 жовтня радянським урядом без консультацій з Ф. Кастро вирішено прийняти умови Дж. Кеннеді. У зв'язку з браком часу було прийнято неординарне рішення - послання Радянського уряду передати відкритим текстом по Московському радіо. В ньому підтверджувалася готовність демонтувати ракети в обмін на відмову вторгатися на Кубу. В той же час у повідомленні говорилося: "Якщо ми робимо практичні кроки і заявляємо про демонтаж і евакуацію відповідних засобів з Куби, то, роблячи це, ми одночасно хочемо створити впевненість у кубинського народу в тому, що ми є разом з ним і не знімаємо з себе відповідальності за надання допомоги кубинському народу" [8; 5].

Президент негайно зробив коротку заяву по телебаченню і висловив задоволення позицією СРСР. США обіцяли докласти зусиль для вирішення "проблеми призупинення гонки озброєнь і послаблення міжнародної напруженості" [6; 127].

Завершальна фаза конфлікту почалася 29 жовтня 1962 року "п'ять вимог кубинського народу":

1. Припинити економічну блокаду;

2. Припинити провокаційне парашутно-десантне завезення зброї;

3. Припинити піратські повітряні напади з використанням американських баз;

4. Припинити порушення кордонів Куби літаками США;

5. Вивести американців з морської бази Гуантанамо.

США відмовилися виконати вимоги Ф. Кастро, і М.С. Хрущов опинився у складній ситуації через надзвичайний опір свого союзника.

У своєму посланні американському президенту, переданому йому 29 жовтня, М.С. Хрущов говорив: "Пане Президент, криза, яку ми з Вами пережили, може знову повторитися. Це говорить про те, що потрібно вирішувати питання, в яких закладено надто багато гарячого матеріалу. Звичайно, вирішувати не зараз. Але відкладати вирішення цих питань не можна, оскільки продовження такого становища приховує в собі багато невідомого і небезпечного" [2; 577].

Вирішити ці завдання передбачалося за столом переговорів. 29 жовтня радянський уряд прийняв рішення направити на Кубу для переговорів з Ф. Кастро А.Ї. Мікояна. Від СРСР у переговорах брали участь А.Ї. Мікоян і заступник міністра закордонних справ В.В. Кузнецов. З американської сторони переговори вели Стівенсон і Маккоун. Тільки 19 листопада, після одинадцятиденних переговорів з А.Ї. Мікояном, Ф. Кастро дозволив переконати себе в необхідності демонтажу ракетних установок і злітних майданчиків для літаків Іл-28. У день від'їзду А.Ї. Мікояна Ф. Кастро погодився на прибуття спостерігачів із ООН.

Тривалі переговори не привели до підписання офіційного спільного документа.Криза формально завершилася 7 січня 1963 року.

27 жовтня 1962 року М.С. Хрущов у зверненні до Дж. Кеннеді поставив питання про ракети у Туреччині, і 28 жовтня укладено угоду між СРСР і США відносно ракет у Туреччині. Вона була секретною і не підлягала оприлюдненню. У квітні 1963 року США вивели свої ракети з турецької території.

Таким чином, можна виділити такі основні причини Карибської кризи:

- намагання СРСР досягнути паритету сил зі США - на початку 60-х років Радянський Союз помітно відставав за кількістю ядерних боєголовок від Сполучених Штатів Америки. І тому за рахунок розміщення РСД на Кубі СРСР намагався зменшити відставання від США в галузі ядерних озброєнь;

- відсутність гарантій збереження існуючого режиму на Кубі при важливому геополітичному розміщенні її для СРСР;

- прагнення США запобігти зростанню військової могутності Куби як безпосередньої загрози їх безпеки.

Заслуговує уваги точка зору кубинського дослідника Р.Е. Ернандеса на причини зародження і наростання кризи: "американська реакція на ракети була викликана внутрішньополітичними міркуваннями, радянська тактика таємного розміщення ракет позбавила легітимності прав кубинців на вибір союзника для свого захисту; втрата ініціативи ООН не дозволила обговорити проблеми, які виникли, на багатосторонній основі, керуючись міжнародним правом; компроміс на американських умовах дозволив виключити Кубу з числа самостійних сторін, втягнутих у кризу" [5; 299-300].

Таким чином, Карибська криза 1962 року поставила світ на межу ядерної безодні і була типовим проявом "холодної війни" з її жорстоким протистоянням сторін і прагненням наддержав зайняти пануюче становище у світі. Перебіг Карибської кризи примусив лідерів обох наддержав дійти до висновку, що виключно військовими методами досягти безпеки своїх країн та світу неможливо і що необхідний контроль над ядерною зброєю. Важливим було розуміння необхідності прямих контактів лідерів країн. Дві держави могли вступати у гострі конфлікти, але вони були вимушені співіснувати на одній планеті. В дні конфлікту М.С. Хрущов також піддавався тиску з боку генералітету з вимогою використати ракетно-ядерну зброю проти США, але він зайняв виважену позицію і не піддався цьому натискові. У вирішальний момент конфронтації обидва лідери проявили витримку і знайшли шляхи до розв'язання проблеми.

Висновки

Отже, події жовтневих днів 1962 р. - це перша і, на щастя, єдина в нашій історії термоядерна криза. Одні вважають, що її причини носили військовий характер: СРСР прагнув зменшити дисбаланс в кількості ядерних боєголовок. Інші називають політичні причини: прагнення США не допустити розповсюдження комунізму на Західну півкулю. В даний час достатньо поширена думка, що основною причиною Карибської кризи було взаємне недовір'я. Підкреслюються цивілізаційні відмінності між двома наддержавами, нездатність керівництва адекватно оцінити наслідки власних рішень, реакцію протилежної сторони на підставі цих відмінностей. Ніхто не хотів війни, але вона була, як ніколи, можлива.

Основними пріоритетами зовнішньої політики СРСР напередодні Карибської кризи були наступні:

- встановлення гегемонії у справах, які стосувалися країн-сателітів (про що свідчать події в Угорщині);

- проголошення нового принципу “будь-яке порушення миру на Близькому Сході не може не торкатися інтересів безпеки Радянської держави” (події в Єгипті);

- запуск СРСР штучного супутника Землі порушував монополію США в озброєнні, оскільки нова радянська зброя - ракети - могли тепер дістати США незважаючи на океан;

- основною метою радянської дипломатії була стабілізація ситуації в Європі шляхом узаконення положення, що склалося після війни, що полягало регулюванні німецького питання;

- ще однією проблемою переговорів і розбіжностей з Заходом, і особливо з США, було роззброєння.

Можна без перебільшення називати Карибську кризу подією світового значення. У 1962 році впритул зіткнулися інтереси двох наддержав - представників двох частин світу, і ніхто не міг напевно знати, чим могло закінчитися це зіткнення. Адже у разі відмови обох сторін від розв'язання конфлікту мирним шляхом, мала б місце ядерна війна, наслідки якої були б жахливі.

Можливо, твердження, що сторони в повній мірі усвідомлювали про вірогідні наслідки своїх дій, вимагає деякої перевірки. У той час наслідки променевого ураження ще не були повністю вивчені, єдине, що могло характеризувати можливу шкоду, було співвідношення арсеналів однієї сторони з арсеналами іншої і висновки, які можна було зробити на основі цього.

Відомо, що до 1960 року ядерні арсенали сторін досягли розміру:

- США: приблизно 6000 боєголовок,

- СРСР: приблизно 300.

Як можна помітити, різниця в кількості стратегічної наступальної зброї величезна. Але, очевидно, ядерний паритет був вже тоді, так як паритет існує тоді, коли кожну сторону стримує від нанесення першого стратегічного удару усвідомлення того, що за подібним нападом піде удар відплати, який нанесе неприйнятну шкоду нападнику. Роберт Макнамара, що очолював міністерство оборони США в період з 1961 по 1968 роки, сказав: "…ядерний паритет, я упевнений, існував ще в жовтні 1962 року під час кубинської ракетної кризи. У Сполучених Штатів в той час було, приблизно, п'ять тисяч стратегічних боєзарядів в порівнянні з радянськими трьома сотнями. Незважаючи на перевагу сімнадцяти до одного на нашу користь, одне розуміння того, що, хоч подібний удар і зруйнує Радянський Союз, але десятки його ракет вціліють і полетять на Сполучені Штати, втримало нас навіть від розгляду можливого ядерного нападу на СРСР".

Отже, війна в плани сторін не входила, але можливість атаки, як останнього аргументу, не можна було відкидати. Факт, що у разі ескалації подій на Кубі і подальшого обміну ядерними ударами переможців і переможених просто б не залишилося.

Більше того, у разі виживання деякої частини населення і командного складу, країнам-учасницям конфлікту довелося б в корені переглянути свою зовнішню політику. З високорозвинених індустріальних країн-лідерів своїх блоків вони б перетворилися у вічних споживачів економічної допомоги, нездібних до самостійного розвитку внаслідок повного руйнування індустрії, інфраструктури, агропромислового комплексу, загибелі 90% працездатного населення і ураження частини, що залишилася, радіацією.

Змінилася б сама структура взаємовідносин між країнами, утворилася б нова система міжнародних відносин, світ би став мультиполярним. А нащадкам, що вижили, представників країн, що розв'язали війну, ще довго б пригадували, як їх предки мало не знищили людство.

Але війни не сталося, СРСР і США пішли на взаємні поступки, і, по суті, після Карибської кризи наступила перша відлига у відносинах між ними. Неважливо, що вона була недовгою, і потім пішли роки безглуздого протистояння, головне, що це був перший крок до закінчення "холодної війни".

Список використаної літератури

1. Боффа Дж. История Советского Союза от Отечественной войны до положения второй мировой державы. Сталин и Хрущёв / Дж. Боффа - М.: Международние отношения, 1994- 632 с.

2. Броган Х. Джон Кеннеди./ Х. Броган - Ростов-на Дону: Феникс, 1997. - С. 99.

3.Верт Н. История Советского государства 1900-1991 / Н. Верт М.: Прогресс-Академия,1995. - 544 с.

4.Владимиров В.Х. Куба в межамериканских отношениях / В.Х Владимиров. - М.: Международные отношения, 1984. - 512 с.

5. Холодная война: новые подходы, новые документы./ И.В Гайдук, М.Л.Коробочкин , М.М. Наринский - М.: ИВИ РАН, 1995. - 382 с.

6.Грибков В.И. Карибский кризис // Военно-исторический журнал. - № 1. - 1993. - С. 2-10.

7.Дипломаты вспоминают. Мир глазами ветеранов дипломатической службы / Под. ред. П.П. Петрика, Б.И. Поклада, Ю.Д. Кашлева и др. - М.: Международные отношения, 1997. - … с.

8.Добрынин А.Ф. Наши отношения с США // Международная жизнь. - 1997. - №8. - С. 82-116.

9.Добрынин А.Ф. Сугубо доверительно: посол в Вашингтоне при шести президентах США (1962-1986 гг.) /А.Ф Добрынин . - М.: Автор, 1997. - 422 с.

10.Дюрозель Ж.Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів / Ж.Б Дюрозель - К.: Основи, 1995. - 903 с.

11. История Отечества в документах 1917-1993 гг. Хрестоматия для уч. ст. кл. ср. шк. - М.: ИЛБИ. Ч. 4. - 1945-1993 / Сост. А.Г. Колосков, Е.А. Гевуркова, Г.А. Цветкова, 1995. - 224 с.

12.Иванян Э.А. Белый дом. Президенты и политика./ Э.А. Иванян М.: Международные отношения, 1979. - 522 с.

13.История международных отношений и внешней политики СССР / Под ред. Г.В. Фокеева. - М.: Международные отношения, 1987. - 826 с.

14.История США. В четырех томах. - / Отв. ред. Н.Н. Болховитинов. - М.: Наука, 1983. - Т. 4. - 622 с.

15.Корниенко Г.М. "Холодная война": свидетельство ее участника. Мемуары. 2_е изд. - М.: Международные отношения, 1985. - 446 с.

16.Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки): Підручник / В. Манжола, М. Білоусов, Л. Гайдуков та ін. - К.: Либідь, 1999. - 558 с.

17.Советская внешняя политика в годы "холодной войны" (1945-1985). Новое прочтение / Отв. Ред. Л.Н. Нежинский. - М.: Международные отношения, 1995. - 512 с.

18. Судоплатов П. Разведка и Кремль: записки нежелательного свидетеля./ П.Судоплатов - М.: ТОО Гея, 1996. - 226 с.

19. Филитов А.М. Холодная война: историографические дискуссии на Западе. / А.М Филитов. - М.: Международные отношения, 1991. - 462 с.

20.Фурсенко А.А. Карибский кризис 1962 р. Новые материалы // Новая и новейшая история. - 1998. - № 6. - С. 66-76.

21.Чубарьян А.О. Новая история "холодной войны" // Новая и новейшая история. - 1997. - № 6. - С. 88-94.

22. Эдельман Дж. Прелюдия "холодной войны": к истории советско-американских отношений // Вопросы истории. 1991. №6. - С. 118-132.

23. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи 40-90 рр. ХХ ст. Курс лекцій: Навч. Посіб / В.І.Яровий - К.: Либідь, 1997. - 269 с.

Размещено на Allbest.ru