Гуманітарні науки та історична думка в античній Греції
Досягнення давніх греків у сфері гуманітарних наук; розвиток філософії. Спільні риси і особливості афінської і спартанської виховних систем. Ґенеза політичної та історичної думки; спроби філософської етики в ученнях піфагорійців, Геракліта, Анаксагора.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 20.06.2012 |
| Размер файла | 55,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Вступ
- 1. Розвиток філософії та антрополгії в античній Греції
- 2. Розвиток педагогіки і психології в античній Греції
3. Політична думка античної Греції
- 4. Досягнення етичної думки в античній Греції
- 5. Історична думка античної Греції
- Висновки
- Список використаних джерел та літератури
Вступ
Виникнення античної науки зазвичай зв'язують із з розквітом іонічних міст Мілета і Ефеса, островів Середземномор'я та грецьких колоній в Італії. У Греції уперше з'явилися професійні учені і учителі, праця яких оплачувалася як державою, так і приватними особами, уперше з'явилися наукові установи: академія Платона, ліцей Аристотеля, Олександрійський музей.
Внесок античної Греції у розвиток гуманітарних наук важко переоцінити. Для античної науки і філософії характерні, з одного боку, утилітарність (практичність), тяжіння до раціоналізації знання. Недаремно найвище цінувалася математика, а в межах математики - геометрія. Але, з іншого боку, антична наука - ще міфологічна, їй властиві образність мислення і вираження думки, проблемність в розгляді світу і людини, цілісність постановок проблем. Старогрецькі мудреці, пізнаючи навколишній світ, роздумуючи про нього і про життя людини, вже ставлять філософські питання: що означає знать? Що є істина? Що є благо? І, кінець кінцем, так або інакше ставлять проблему: як жити людині у цьому світі? Античній філософії властивий широкий і глибокий підхід до світу із спробами обійняти увесь всесвіт в цілому і систематизувати усе знання.
Древні греки дуже високо цінували розум, знання, мудрість і зневажали неуцтво. У грецький період античність породила колосальну кількість учених, мислителів, що розвивали різноманітні напрями в пізнанні і застосуванні знань (Фалес, Геракліт, Піфагор, Архімед, Евклід, Сократ, Платон та інші).
У Древній Греції виникла безліч філософських шкіл. Свобода мислення була майже нічим не обмежена. Геніальні припущення, правда, були сусідами з безглуздими представленнями. Скажімо, розробник вчення про атоми, філософ Демокрит, вважав, що магніт притягує тому, що має душу.
Старогрецька наука була і «інструментом» цивілізації, і її слідством. І в набагато більшій мірі, ніж де-небудь, в Древній Греції наука, філософія, мудрість були в той же час явищами ґенези культури. Стосовно давньосхідних цивілізацій те ж саме можна сказати про релігійно-філософські вчення, такі як буддизм. Але в старогрецькій мудрості релігійно-містичний зміст витіснявся розумно-логічним. Обожненим виявився саме розум. Людяність людини зв'язувалася з ним. При цьому розумність ще не могла бути і не була сухою раціональністю, а практичність - вузькою функціональністю. Розум древніх греків поетичний. Але це розум, поетичність його не безмірна. Прагнення до міри, взагалі в усьому, - пронизує світогляд старогрецьких мислителів. Розумний світ - це світ міри, гармонії частин, частин і цілого. Розумне життя - гармонізоване по вищій мірі, влаштоване, впорядковане. Важливо, щоб життя будувалося не відповідно до, як завгодно побаченою, природою речей, а виходячи з того, як людський розум (людська природа), людський дух осягнули дієву природу сущого.
Гуманітарні науки - дисципліни, що вивчають людину у сфері його духовної, розумової, моральної, культурної і громадської діяльності. По об'єкту, предмету та методології вивчення часто ототожнюються або перетинаються з громадськими науками, протиставляючись при цьому природним і точним наукам на підставі критеріїв предмета і методу.
Вивчення історії гуманітарних наук завжди притягало інтерес, як культурологів, так і істориків окремих наук, так і в контексті загальної історії, слід зазначити - Крип'якевича І.П.Крип'якевич І.П. Всесвітня історія. Книга 1. / Іван Петрович Крип'якевич - К.: Либідь, 1995. - 462 с., Л.О. Сандюка, Н.В. ЩубелкаОснови культурології: навчальний посібник / Ред. Сандюк Л.О.; Н.В. Щубелка. - Одеса: Автограф , 2007. - 400 с., А. Боннара Боннар А. Греческая цивилизация. / Андре Боннар. / Пер. с. фран. О.В. Волкова. - М.: Искусство, 1992. - 269 с.та інших.
Актуальність теми реферату обумовлено тим, антична наука стала витоком не лише для точних наук, але і гуманітарних, крім того історична думка античної Греції досі служить теоретичним і методологічним джерел історичного знання.
Метою роботи є висвітлення розвитку основних гуманітарних наук та історичної думки античної Греції.
Дана мета передбачає виконання наступних завдань:
- розглянути етапи розвитку основних гуманітарних наук в античній Греції;
- виявити особливості науки про людину в античній Греції;
- розвиток філософії як основи наук в античній Греції;
- прослідити ґенезу історичної думки в античній Греції.
Об'єктом роботи є досягнення давніх греків у сфері гуманітарних наук.
Предметом реферату виступає етапи розвитку гуманітарної науки та історичної думки в античній Греції.
Географічні рамки роботи визначені предметом та об'єктом вивчення і становлять територію давньогрецьких держав розташованих на півдні Балканського півострова, на узбережжі Егейського морі та його островах, узбережжі Фракії та західній береговій полосі материка Азії.
Хронологічні рамки визначається специфікою дослідження і складають період від приблизно XIII-XII ст. до н.е. до IV-V ст. н. е.
1. Розвиток філософії та антропології в античній Греції
В історії розвитку давньогрецької філософії виділяють кілька етапів: досократівський,натурфілософський(VII-V століття до н.е.), класичний період Сократа, Платона й Аристотеля (V-IV століття до н.е.), пізньокласичний період, до якого відносяться елліністична й олександрійська філософія (I століття до н.е. - V століття).
Особливу групу у досократівський період займають найбільш ранні практичні діячі та вчителі 7-6 століть до н.е., розсіяні по різних містах, що у віршованій, стислій формі пропонували уроки життєвої мудрості - так звані «сім мудреців». У 6 столітті до н.е., за свідченням Діогена Лаертського, Піфагор першим використав саме слово «філософія» Диоген Лаэртский. Книга I //О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов/ Пер. М.Л. Гаспарова. - М.: Мысль, 1986. - С. 274. 571.. Однак він не залишив по собі письмових праць, тому першим автором, що використав слово «філософ» був ГераклітФрагменты Гераклита// Материалисты Древней Греции / Пер. с древнегреч. М.А. Дынника. - М.: Гос. изд-во политлит-ры 1955. - С. 304., засновник античної діалектики. Атомістичний варіант матеріалізму висунув Демокрит, пізніше його ідеї розвивали Епікур і Лукрецій.
Спочатку у олеатів і піфагорійців, потім у Сократа складається ідеалізм. Сократ першим намагався обґрунтувати етику і теологію, він проголосив ідею провидіння і таким чином пов'язав людський розум і моральність. Родоначальником об'єктивного ідеалізму став Платон, що розвинув ідеалістичну діалектику понять. Однак велична будівля Платона страждала корінним недоліком - дуалізмом. Для пояснення світу Платон припустив існування двох світів - ідеального і реального, і зв'язок між ними став незрозумілим.Губин В.Д., Сидорина Т.Ю., Филатов В.П. Учебник по философии Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ТОН - Остожье, 2001. -С. 101. 704 с.
Аристотель спробував на ґрунті ідеалізму з'єднати ці два світи в один шляхом ідеї, яка зближує його з кінцем XIX століття. Світ ідеальний дійсний, лише оскільки він існує в світі кінцевих предметів, а проявляється він шляхом розвитку. Матерія - тільки можливість, дійсністю вона стає, коли ідея надає їй форму; ідеї існують тільки в кінцевих предметах. Саме в системі поглядів Аристотеля своєї вершини досягла давньогрецька філософіяРадлов Э.Л.Философия. Краткий исторический обзор. / Эрнест Леопольдович Радлов. - [Електронний ресурс] // режим доступу: http://gatchina3000.ru/brockhaus-and-efron-encyclopedic-dictionary/107/107232.htm.
Стоїки на початку 3 століття до н.е. проголосили принцип рівності всіх перед законом і космополітизм протиставили грецькому націоналізму. Скептична філософія, що дала чудові твори Секста Емпірика, мала те саме практичне спрямування, що й стоїцизм, і епікуреїзм. Абсолютно новий елемент з'являється в олександрійський період, коли грецький раціоналізм зливається зі східним містицизмом і теософією. Головні представники цього злиття - новоплатонівська школа на чолі з Плотіном та новопіфагорейська - з Проклом і Ямвліхом.
Антична Греція започаткувала західноєвропейську філософську традицію взагалі і філософській антропології зокрема. У старогрецькій філософії спочатку людина не існує сама по собі, а лише в системі певних стосунків, що сприймаються як абсолютний порядок і космос. З усім своїм природним і соціальним середовищем, сусідами і полісом, неживими і одушевленими предметами, тваринами і богами він живе у єдиному, нероздільному світі. Навіть боги, що також знаходяться усередині космосу, є для людей реальними дійовими особами. Саме поняття космосу має тут людський сенс, в той же час людина мислиться як частину космосу, як мікрокосм, що є відображенням макрокосмосу, що розуміється як живий організм. Саме такі погляди на людину у представників мілетської школи, що стоять на позиціях гілозоізма, тобто що заперечували межу між живим і неживим і що вважали загальну одушевлену універсуму.Губин В.Д., Сидорина Т.Ю., Филатов В.П. Учебник по философии Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ТОН - Остожье, 2001. -С. 108.
Поворот до власне антропологічної проблематики пов'язаний з критичною і просвітницькою діяльністю софістів і творцем філософської етики Сократом. Початковий принцип софістів, сформульований їх лідером Протагором. наступний: «Міра усіх речей - людина, існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують»Філософія. Хрестоматія: навч. посіб. / уклад.: Л.Г. Дротянко, О.А. Матюхіна, В.І. Онопрієнко [та ін.] ; за ред. Л.Г. Дротянко [та ін.]. - К.: НАУ, 2009. -С. 87. 244 с.. У концепції софістів слід звернути увагу передусім на три моменти. По-перше, на їх релятивізм і суб'єктивізм в розумінні таких етичних феноменів, як благо, доброчесність, справедливість і так далі. По-друге, вони вводять людину у буття як головну дійову особу. Нарешті, вони уперше процес пізнання наповнюють екзистенціальним сенсом і обґрунтовують екзистенціальний характер істини.
Для Сократа основний інтерес представляє внутрішній світ людини, його душа і доброчесності. Він уперше обґрунтовує принцип етичного раціоналізму, стверджуючи, що «доброчесність є знання». Тому людина, що пізнала, що таке добро і справедливість, не поступатиме погано і несправедливо. Завдання людини якраз і полягає в тому, щоб завжди прагнути до моральної досконалості на основі пізнання істини. І передусім вона зводиться до пізнання самого себе, своїй моральній суті і її реалізації. Усім своїм життям Сократ намагався реалізувати моральний пафос своєї філософії людини, а сама його смерть, коли він заради затвердження справедливості відмовився від життя, стала апофеозом його моральної філософії.Філософія: підруч. для студ. вищ. закл. освіти / І.В. Бичко (кер.), І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський [та ін.]. - К.: Либідь, 2001. -С. 138. 408 с.
Демокрит - представник матеріалістичного монізму у вченні про людину. Людина, по Демокриту, - це частина природи, і, як уся природа, він складається з атомів. З атомів же полягає і душа людини. Разом із смертю тіла знищується і душа. На відміну від такого вульгарно-матеріалістичного погляду на душу людини, його етична концепція носить делікатніший характер. Мета життя, по ньому, - щастя, але воно не зводиться до тілесних насолод і егоїзму. Щастя - цей передусім радісний і хороший настрій - эвтюмія. Найважливіша умова її - міра, дотриматися якої допомагає людині розум. Як стверджував Демокрит, «бажати надмірно личить дитині, а не чоловікові», мужньою ж людиною є той, хто сильніший за свої пристрасті.
На відміну від Демокрита Платон стоїть на позиції антропологічного дуалізму душі і тіла. Але саме душа є субстанцією, яка робить людину людиною, а тіло розглядається як ворожа їй матерія. Тому від якості душі залежить і загальна характеристика людини, його призначення і соціальний статус. На першому місці в ієрархії душ знаходиться душа філософа, на останньому - душа тирана. Це пояснюється тим. що душа філософа найбільш мудра і сприйнятлива до знання, а це і є головним в характеристиці суті людини і його відмінності від тварини.
Людська душа постійно тяжіє до трансцендентного світу ідей, вона вічна, тіло ж смертне. Це вчення про подвійний характер людини вплинуло на середньовічне релігійне вчення про нього. У єдності і протилежності душі і тіла знаходиться, по Платону, вічний трагізм людського існування. Тілесність ставить людину в тваринний світ, душа прославляє його над цим світом, тіло - це матерія, природа, душа ж спрямована у світ ідей. Пізніше цей трагізм стане одним з істотних моментів російської релігійної філософської антропології.
У концепції Аристотеля людина розглядається як істота громадська, державна, політична. І ця соціальна природа людини відрізняє його і від тварини, і від «недорозвинених в моральному сенсі істот», і від «надлюдини». Із цього приводу він пише, що «той, хто не здатний вступати в спілкування або, вважаючи себе істотою самодостатньою, не відчуває потреби ні в чому, вже не складає елементу держави, стаючи або твариною, або божеством»Аристотель. Метафизика. // Сочинения в 4 томах. - М.: Мысль, 1975. - Т.1. - С. 212. 552 с.. Ще одна відмітна ознака людини - його розумність, «людина і є в першу чергу розум».Там само. - С. 239.Таким чином, людина, по Аристотелю, - ця громадська тварина, наділена розумом. Соціальність і розумність - дві основні характеристики, що відрізняють його від тварини.
До цього слід додати, що Аристотель впритул підходить до формулювання положення про діяльнісну суть людини. Він, зокрема, пише, що доброчесне життя людини має прояв в діяльності, в якій ув'язнена і єдина можливість самореалізації особи. Добрі якості і благі наміри залишаються невиявленими і не дають результату у тому випадку, коли людина спить або якось інакше не діє, «подібно до того як на олімпійських змаганнях: вінки отримують не найкрасивіші і сильніші, а ті, хто бере участь в змаганні».Аристотель. Метафизика. // Сочинения в 4 томах. - М.: Мысль, 1975. - Т.1. - С. 240.
На закінчення відмітимо, що старогрецька філософська антропологія, як і давньосхідна, несе на собі друк міфології і релігії і розвивається у безпосередньому діалозі з ними. Але філософія людини в Древній Греції є більше різнорідною по своїх школах, напрямах і позиціях. Одна з основних відмінностей її від східної філософії полягає також в тому, що людина тут більшою мірою відкрита світу і займає активнішу позицію по відношенню до суспільства і його зміни. А типовим способом мислення і психіки є екстравертна орієнтація індивіда, пов'язана з прагненням до його об'єктивізації. Крім того, у філософському антропологізмі тут більше, ніж в східній філософії, виявляється принцип раціоналізму.Філософія : підруч. для студ. вищ. закл. освіти / І. В. Бичко (кер.), І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський [та ін.]. - К. : Либідь, 2001. -С. 141-142.
Філософія людини античної Греції зробила величезний вплив на увесь подальший її розвиток у рамках східної традиції, старогрецька філософська антропологія є початком і джерелом західноєвропейської традиції у філософії людини.
2. Розвиток педагогіки і психології в античній Греції
Добре відомі дві виховні системи тогочасної Греції: спартанська (Спарта - головне місто Лаконiї) й афінська (Афіни - головне місто Аттики).
Спільні риси афінської і спартанської виховних систем:
- призначалися тільки для заможного повноправного населення;
- зневажливе ставлення до фізичної праці і до людей праці (неповноправного населення та рабів).
Особливості спартанської виховної системи. Виховання у Спарті мало яскраво виражений військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка мужнього, фізично розвинутого, здорового, загартованого i витривалого воїна - захисника земельної аристократії.
Виховання було державним і строго нею контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам.
До 7 років здійснювалося сімейне виховання. З 7 і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу - агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу ефебів («ефебія» - молода людина, молодість) і несли гарнізонну військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років. Історія педагогіки: курс лекцій. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2004. - С. 19.
Залежно від року навчання дітей в агелах ділили на окремі загони. Керівник агелу - пейдоном - спеціальна посадова особа від держави. До виховної діяльності залучалися найбільш спритні і розумні юнаки віком 15-17 років. Їх називали iренами.
Устрій життя в агелах був повністю побудований за військовим зразком. Все виховання спрямовувалося на вироблення беззаперечної слухняності, розвиток витривалості і засвоєння науки перемагати. На першому місці стояли фізичне виховання і військові вправи. Багато уваги приділялося таким військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці. Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання. Про особливості спартанського виховання досить яскраво свідчить стародавній історик Плутарх у своїх «Порівняльних життєписах».
Одним із найбільш важливих напрямків розумового виховання в агелах вважалося уміння юнаків коротко і влучно відповідати на поставлені запитання («лаконічна мова»).
З 15-річного віку юнаки отримували право носити зброю і приймати участь у так званих криптiях - нічних облавах на ілотів.
Після кожного року навчання проводилися публічні випробування - агони.
Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від виховання юнаків.
Особливості афінської виховної системи. Тут виховання мало виражений індивідуалістичний характер. Афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Кінцевою метою виховання виступала гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям «калокагатiя» (внутрішня і зовнішня досконалість). Ідеальна людина - той, хто прекрасний тілом i душею.
Сімейне виховання для хлопчиків тривало до 7 років, а для дівчаток - до заміжжя. Виховання дiвчаток було обмеженим i замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень - гінекеях. Хлопчики після 7 років починали відвідувати школу. З метою уникнення небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував спеціально приставлений раб - педагог (з гр.: «пайс» - дитина, «аго» - веду за руку) Історія педагогіки: курс лекцій. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2004. - С. 20
Школа («схоле») з грецької означає спокій, дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі - i шкільні заняття взагалі.
Школи були приватними i платними. Окремо існували мусичнi i гімнастичні (палестри) школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а другі - таку ж культуру тіла.
Відвідування мусичної школи припадало на вік з 7-16 р.; у 12-16 р. хлопчики займалися паралельно ще й у гімнастичній школі. У подальшому (16-18 р.) найбільш забезпечена частина молоді поступала до державних гiмнасiїв - навчальних закладів підвищеного типу. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчною ефебією (18-20 р.) - військовою службою.
Мусична школа (з гр.: «мусична» - мистецтво муз) мала два відділи - граматиста i кiфариста. Тут заняття проводили вчителі - дидаскали («дидаско» - я вчу). Історія педагогіки: курс лекцій. Навчальний посібник. - К.: Знання, 2004. - С. 22-23.
У школi граматиста навчали читати, писати i рахувати. У процесі навчання грамоти застосовувався «букво-складальний метод». Для письма використовували навощені дерев'яні дощечки, по яких писали загостреними паличками - стилем. Вивчали всі чотири арифметичні дії. Рахувати вчилися за допомогою пальців, камінчиків та рахувальної дошки (абаки). Цифри позначалися за допомогою букв алфавіту.
У школі кiфариста давалася літературна i музична освіта. Вивчали твори Гомера, Гесiода, а з кінця V ст. до н. е. студіювали Есхiла, Софокла, Еврiпiда. Літературні твори часто декламували в музичному супроводі. Частіше всього у школі навчали гри на лірі i кефалі. Тісно з музикою стояло навчання співу.Артемова Л.В. Історія педагогіки. / Л.В. Артемова. - К.: Либідь, 2006 - С. 24.
У гімнастичній школі - палестрі (палестра - майданчик для занять гімнастикою) хлопчики займалися системою фізичних вправ, які отримали назву п'ятиборство. Сюди входили: біг, боротьба, стрибки, метання диска i метання списа. Крім цього, у систему фізичних вправ школи входило і плавання. На чолі цієї школи стояв учитель - педотриб - спеціаліст з усіх видів гімнастики.
Гiмнасiй - державний навчальний заклад підвищеного типу в Афінах. У V-IV ст. до н. е. тут нараховувалося три гiмнасiя, що утримувалися за державний рахунок: Лiкей, Академія i Кiносарг. Тут молодь досконало вивчала філософію, політику, ораторське мистецтво, літературу, а також продовжувала займатися гімнастикою.
Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів.
У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.
На протязі віків психологія була нерозривно пов'язана з релігією, що і недивно, адже душа людини згідно всіх світових релігій, створена по образу і подобі Божій. Відокремлення психології від релігії трапилось лише в часи античності у давній Греції. Саме там появились перші психологи, дослідники людської душі, які були лише філософами, а не жерцями.
Там, у тишині величних грецьких храмах, відбулось становлення психології, як академічної світської науки. Дідусем психології вважають Аристотеля з його трактатом «Про душу». Хоча значно більший внесок у її розвиток був зроблений іншими великими грецькими філософами Платоном, та його вчителем Сократом.Ярошевский М.Г. История психологи от античности до середины ХХ века. / М.Г. Ярошевский. - М. : кадемия, 1997. = 407 с.
Чого тільки вартує геніальна фраза Сократа: «Пізнай себе». В цих двох словах вся суть психології. А багато чисельні товсті праці психологів різних часів, від античної психології Аристотеля та Гіппократа до сучасної трансперсональної психології Станіслава Грофа, то все лише коментарі то цих двох слів.
3. Політична думка античної Греції
У Стародавній Греції державність виникла на у Стародавній Греції початку І тисячоліття до н. е. у формі полісів - окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління - аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.Шульженко В.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. / А.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К.: Юрінкомінтер. 1999. - С. 87.
Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Аристотеля. Сократ (469-399 рр. до н. е.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень. Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.Радлов Э.Л. Философия. Краткий исторический обзор. / Эрнест Леопольдович Радлов. - [Електронний ресурс] // режим доступу: http://gatchina3000.ru/brockhaus-and-efron-encyclopedic-dictionary/107/107232.htm
Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, - тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших - плутократією, а правління всіх - демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки.Шульженко В.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. / А.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К.: Юрінкомінтер. 1999. - С. 88 Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії. Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Аристотеля. Платон (427-347 рр. до н. е.) - учень Сократа - є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».
Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.Образовательный портал «Античная наука» [Електронний ресурс] // режим доступу: http://antic.portal-1.ru/index.html
Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один - найдостойніший), або аристократією - владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.Шульженко В.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. / А.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К.: Юрінкомінтер. 1999. - С. 89-90.
Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу - демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу - охлократію. Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії - багатство, в демократії - свобода. Саме з демократії виростає ЇЇ продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство.Там само. - С. 91. Тиранія - найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.
У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони. Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного - це царство, монархія, незаконна - тиранія. Законна влада небагатьох - це аристократія, незаконна - олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних - найкращою. Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Аристотеля (384-322 рр. до н. е.) - найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.Шульженко В.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. / А.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К.: Юрінкомінтер. 1999. - С. 90.
У центрі політичного вчення Аристотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.Філософія : підруч. для студ. вищ. закл. освіти / І. В. Бичко (кер.), І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський [та ін.]. - К.: Либідь, 2001. - С. 230. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі. Форму держави Аристотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Аристотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Аристотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.Шульженко В.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. / А.П. Шульженко, Т.Г. Андрусяк. - К. : Юрінкомінтер. 1999. - С. 92.
Аристотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Аристотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.
грек філософія політичний етика
4. Досягнення етичної думки в античній Греції
Античність увійшла в історію етичної науки як початок її становлення - тут уперше була зроблена спроба вирішення моральних проблем, а також обґрунтування власне проблеми моральності (її основ, сенсу, обов'язковості). Навіть уведення терміна «етика» є заслугою античного філософа Аристотеля, який створив першу етичну систему і по праву вважається батьком етичної науки.
Аналіз особливостей етичної думки розглядуваного етапу передбачає розуміння генезису етичного знання, що, в свою чергу, прямо пов'язане з необхідністю осягнення особливостей античної культури, яка на основі цивілізації, що сформувалася на той час, зуміла виробити новий тип відносин між індивідом і соціальною спільністю. Саме цей тип відносин і послужив вихідною передумовою становлення теоретичної самосвідомості, а в її межах - етики.Юрій М.Ф. Етика. Підручник для ВНЗ. - 2-е вид. / М.Ф. Юрій. - К. : Дакор, 2008. - С. 99.
Античність, на відміну від типової для східних деспотій зрощеності природного й соціального, характеризувалася більшою соціальною детермінованістю всіх сфер культурної життєдіяльності. Навіть релігія виступала не зоологічним міфологізмом, а обожненням поліса, своєрідним пантеоном антропоморфних богів. Грецький поліс як певний тип суспільних взаємозв'язків, що виникли на основі рівноправності вільних громадян, став своєрідною «моральною субстанцією» суспільства.Там само. - С. 94.
Загальні особливості античного бачення світу вже не могли поєднуватися з прийняттям його як божественного й незбагненного, тобто як непродуманої даності. Універсальність єдиного світопорядку (й на рівні природного, й на рівні соціального) вимагала встановлення справді закономірного - космічного закону - логоса. Йдеться про те, що світовідчуття античної людини цілком визначалося ідеєю космосу як універсальної впорядкованості.
Наскрізною ж проблемою, що становила предмет етичних розмірковувань протягом усього етапу античності, була проблема нормативності людського існування, котра розглядалася як обґрунтування специфіки людського способу життя. А варіативність вирішення даної проблеми в античній етиці відобразила відмінності у вихідних принципах - або домінування космологізму, або орієнтація на антропологізм та соціологізм. Тут, однак, слід зауважити, що факт єдності античної етичної думки виявляється саме в наявності вказаних трьох принципів, які більшою чи меншою мірою присутні в усіх заявлених етичних позиціях античності.Юрій М.Ф. Етика. Підручник для ВНЗ. - 2-е вид. / М.Ф. Юрій. - К.: Дакор, 2008. - С. 101.
Перші спроби філософської етики, що дістали відображення в ученнях Анаксімандра, Геракліта, Анаксагора, піфагорійців, інших філософів ранньої античності, мали переважно космологічний характер. Тут простежується схожа з давньогрецькими системами невиділеність власне моральних, сенсожиттєвих проблем із єдиного комплексу уявлень про світобудову. Так, у першу чергу висувалося протиставлення істинного способу життя, згідно з пізнаним «логосом» (наприклад, Геракліт) способові життя натовпу. Таким чином підкреслювалося значення знання, яке свідомо протипокладалося буденному тлумаченню природи, суспільства, людини. Сфера морального, розширюючись до своєрідної гігієни психічного й тілесного життя, багато в чому уподібнювалася настановам життєвої розважливості щодо правильного ставлення до речей, перипетій особистої долі, до себе самого. Мораль розумілася суто натуралістичне, як космічний світопорядок, спроектований на людину.
Найяскравішою фігурою розглядуваного натурфілософського обґрунтування проблеми моральності був Демокрит, котрий зумів довести до логічного кінця принцип натуралістичного тлумачення людини. Все, чого вона прагне й чого повинна прагнути, визначається, на думку Демокрита, природою всього живого. Прекрасне, справедливе, доброчесне - це лише Інше найменування природного, корисного для життя, того, що приносить здоров'я та насолоду. Однак людина, на відміну від тварини, не знає меж задоволення своїх потреб. Засіб визначення міри - спізнаючий розум, що розкриває людям природу космосу й людини як його частки. Розум сам по собі вже є моральною цінністю. Мудрець же і є справжнім носієм моралі, оскільки він знає, що таке щастя і який шлях до нього.
Етична позиція Демокрита ще сповнена наскрізною причиновістю й космологічним детермінізмом. Водночас починається фокусування моральної проблематики навколо суверенності особистості, свободи морального вибору стосовно обов'язку, закону, інтересів держави. Моральність постає певним настановленням розуму, засобом самоствердження, яке дає змогу людині за будь-яких перипетій долі та найнесприятливішого зовнішнього становища мати «добрий стан духу».Філософія :підруч. для студ. вищ. закл. освіти / І.В. Бичко (кер.), І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський [та ін.]. - К.: Либідь, 2001. - С. 136.
Подальший розвиток античної етичної думки йде по лінії розгортання наявної в етиці Демокрита індивідуалістської тенденції. Перший «пролом» у натурфілософській інтерпретації людини та світу зробили софісти, чітко поставивши питання про роль суб'єкта (людини) в процесі пізнання дійсності. Вони вперше піддали критиці переконаність у можливості достовірного знання про світ, висунули ідею суб'єктивного характеру людських уявлень та оцінок, за якою істина (добро, прекрасне і т. п.) існує лише в уявленнях певного індивіда. «Яким кожна людина відчуває щось, таким, скоріше за все, воно й буде для кожного» (Платон). Отже, «міра всіх речей - людина» (Протагор).Філософія. Хрестоматія: навч. посіб. / уклад.: Л.Г. Дротянко, О.А. Матюхіна, В.І. Онопрієнко [та ін.] ; за ред. Л.Г. Дротянко [та ін.]. - К.: НАУ, 2009. - С. 144.
На думку софістів, знання про світ не виходить за межі відчуттів і переживань суб'єкта. Якщо людина - міра всіх речей, носій істини і критерію про світ, то вона ж є й мірою всіх норм своєї поведінки. Моральні норми, з точки зору софістів, є продуктом творчості людини, а тому довільні. Свій етичний релятивізм і суб'єктивізм софісти черпали в аналізі широкої різноманітності моральних поглядів, у фактах розходження моральних оцінок, уявлень про добро і зло, справедливе й несправедливе, похвальне й ганебне. Абсолютизація плинності, мінливості моральних уявлень привела їх урешті до скептицизму й морального нігілізму. Проте їхня заслуга полягає у виявленні, «відкритті» людського індивіда як головного фокуса в дослідженні морального феномена.
Сократ продовжив зроблений софістами поворот від космологічної орієнтованості в осягненні світу й світопорядку до антропологічної спрямованості філософських досліджень сутності людини, її місця та призначення в світі. Він був першим, хто обрав предметом свого розгляду саме моральне буття людини. Висловлюючи скепсис із приводу можливостей дослідження природи, «космосу» (це - «справи божественні», людині невідомі), Сократ закликає до пізнання «єства» людини, першоджерела її вчинків і дій, її способу життя та мислення.Боннар А. Греческая цивилизация. / Андре Боннар. / Пер. с. фран. О.В. Волкова. - М.: Искусство, 1992. - С. 67.
Для з'ясування того, як слід чинити, людині зовсім не обов'язково знати, як створені Всесвіт і вся природа. Вона в більшій мірі потребує пізнання самої себе і своїх дій, усвідомлення того, що є добро і зло, прекрасне і потворне, істина й омана. Лише слідування закликові дельфійського оракула «пізнай самого себе» робить можливим правильний вибір людиною свого місця та призначення в світі, благий спосіб життя.Губин В.Д., Сидорина Т.Ю., Филатов В.П. Учебник по философии Учебник. 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ТОН - Остожье, 2001. - С. 274.
Висунутий Сократом принцип самопізнання - це пошук загальних (передусім етичних) визначень, це піклування про свою душу, практичне досягнення моральної досконалості. На відміну від софістів, Сократ переконаний в існуванні загальних моральних понять. Той факт, що люди далекі в своїй поведінці від моральної доброчесності, є безсумнівним доказом того, що вони її не знають. Доброчесність же, на думку Сократа, і є знання, моральна істина.
За вихідне посилання своїх міркувань про доброчесність як знання
Сократ брав розум як вирішальну ознаку, що відрізняє людину від тварини й узагалі від усіх живих істот. Він вважав, що тільки знання дає змогу людині розумно скористатися засобами, які вона має. Особливо цінне знання добра і зла у сфері моральності, де це знання переважає всі інші його види. Воно має всеохоплюючий характер і є знанням того, що становить щастя й визначає правильний вибір лінії поведінки для його досягнення.
В надії на знання як основу доброчесності Сократ продовжує типове для греків тяжіння до інтелектуалізму. Він силкується довести, що в моральній поведінці знанню того, що є добро (щастя), незмінне супутнє й бажання творити добро. Філософ переконаний в існуванні відповідності між знанням і бажанням, точніше, для нього знання добра містило в собі й волю до добра, вибір добра.
У розумінні Сократа етичне знання постає не просто теорією, теоретичним осягненням добра і зла, а й морально-вольовим бажанням творити добро й уникати зла. Знання добра є необхідною й достатньою умовою для творення добра. Виходячи з цього, Сократ гадає, що істинне етичне знання здатне подолати прірву між думкою та дією, стерти межу між сущим і належним.Образовательный портал «Античная наука» [Електронний ресурс] // режим доступу: http://antic.portal-1.ru/index.html
У зв'язку з цією позицією розкривається один із суттєвих моментів сократівської етики - ідея про перетворення способу мислення людей і їхнього морального обличчя як вирішальних передумов перетворення соціального життя. За всієї своєї ідеалістичності й утопічності настанова Сократа на реалізацію морального способу життя шляхом інтелектуального й морального самовдосконалення була надзвичайно плідною щодо виявлення сутності морального феномена. Поєднавши моральну досконалість людини із самовдосконаленням людської душі, Сократ підкреслив тим самим особливий статус ідеального в людській життєдіяльності. Так, мораль уперше була усвідомлена як надчуттєвий ідеальний феномен, що не зводиться до усталених звичаїв і в той же час єдиний з ними.
Історична заслуга Сократа полягає в тому, що він уперше раціоналізував обґрунтування моральності, поклавши тим самим початок етики як науки. Однак він лише поставив питання про пошук етичних визначень, не знайшовши їхніх аналогів у реальному, речовому, різноликому й мінливому світі.
Не завершену Сократом проблему вирішив його учень Платон, постулювавши існування аналогів загальних етичних визначень у вигляді самостійного первісного царства якихось ідеальних сутностей. Створення розгорнутої філософської системи ідеалізму з центральною теорією «ідеї» дало Платонові теоретичні підстави для дальшого розгляду етичних проблем. Він, а згодом і Аристотель, через поворот філософської думки до гносеологічних проблем упритул підійшли до теоретичного визначення моралі. Так, Платон акцентував увагу на її ідеальному і всеохоплюючому характері.Філософія: підруч. для студ. вищ. закл. освіти / І.В. Бичко (кер.), І.В. Бойченко, В.Г. Табачковський [та ін.]. - К.: Либідь, 2001. - С. 276.
За всієї специфічності своєї етичної концепції Платон усе ж дотримувався панівного принципу античного світосприймання - космологізму, властивої йому залежності людини від світових начал і царства ідей. Хоча Платон і не виокремив етику як особливу дисципліну, не здійснив власне теоретичного дослідження моралі, проте він розробив філософські підвалини етичного вчення - обґрунтування чеснот (доброти, мужності, стриманості, врівноваженості) як утіленого в розумному, вольовому й чуттєвому началах людської душі космічного світопорядку.Образовательный портал «Античная наука» [Електронний ресурс] // режим доступу: http://antic.portal-1.ru/index.html
Чуттєвому світові як позірному й нереальному Платон протиставив ідеальний світ, духовну безліч ідей, як його ідеальних сутностей, причин і «прообразів». Цей світ постає для нього дійсним, реальним, вічним і незмінним, а не просто іншим світом у порівнянні з чуттєво фіксованим земним буттям, що протистоїть йому як оригінал копії, сутність - явищу.
Більш того, це царство благих сутностей, що відрізняються від неповноцінного, примарного світу чуттєвих об'єктів, як благо від зла. Царство ідей освітлюється мудрістю й досконалістю вищої ідеї блага як такого, котре увінчує піраміду ідеального світу. Згідно з ученням Платона, царство ідей - джерело істини, співмірності, гармонії та краси, яка вдовольняє всі вимоги найвищої доброчесності.Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. / Феохарий Харлампиевич Кессиди. - СПб: Алетейя, 2003. - С. 197.
Світ ідей - цільове настановлення земного буття, тому життєве завдання людини полягає в наближенні до справжнього світу ідей, в устремлінні до панівного в ідеальному світі блага. Володіння благом є щастя. На думку Платона, «щасливі тому, що володіють благом». Досягнення щастя становить щонайвищу мету людського існування.Образовательный портал «Античная наука» [Електронний ресурс] // режим доступу: http://antic.portal-1.ru/index.html
Однак для людини, представника чуттєвого світу, обтяженого недосконалістю тілесності, владою емоцій, егоїстичними мотивами (себелюбством), шлях до щастя утруднений. Єдиним містком, що відкриває шлях людині в ідеальний світ, є розумна душа, яка своєю розумністю й вічністю існування причетна до світу ідей, несе здобуті там ідеї блага, краси, співмірності, справедливості. Оскільки знання ці душею, котра перебуває в людському тілесному існуванні, забуті, завдання людини на шляху морального становлення полягає в тому, щоб актуалізувати цю пам'ять душі через самозаглиблення і зречення своєї душі від тілесності. Тільки тоді душі відкривається світ прекрасного й досконалого, що приводить її в дивовижний стан піднесеності та любові, іменований Платоном еросом. «Еротичне» сходження як пізнання-пригадування і є моральним очищенням.
Так Платон, надаючи вирішального значення у досягненні блага розумові, продовжує інтелектуальну традицію попередників. Центральною фігурою морального існування стає філософ-мудрець, котрий керується у своїх вчинках істинним знанням. Однак Платон переконаний, що такі - скоріше виняток. Адже людська душа відображає протиборство духовного й матеріального начал Всесвіту. Оскільки душі притаманна одвічна передзаданість властивостей (або духовних, або матеріальних), то з цього випливає неминучість її відхилень від істинної моральної гармонії. Запорукою її збереження може бути тільки соціальне організоване управління моральним життям.
Подобные документы
Зародження білоруської історичної думки і розвиток з найдавніших часів до 20-х років ХХ століття. Принципи концепції історії Білорусії початку ХХ ст. Розвиток історичної науки в радянські часи. Особливості сучасна історіографія історії Білорусії.
реферат [49,3 K], добавлен 24.05.2010Розвиток військово-теоретичної думки. Розвиток бойової техніки. Спарта та її армія. Афінська держава та її армія. Розвиток організації армії, озброєння і способів ведення бою. Спроби удосконалити стрілецьку справу. Процес розладу родового ладу в племенах.
реферат [36,4 K], добавлен 06.12.2013Культура Стародавньої Греції. Боги в уявленні греків. Історична наука Стародавньої Греції. Александрійський мусейон та бібліотека Александрії. Мистецтво Стародавньої Греції: література, театр, музика, архітектура, образотворче мистецтво, скульптура.
реферат [27,3 K], добавлен 09.12.2010Осьовий час та його роль у формуванні суспільств Західної та Східної цивілізацій. Характерні риси господарської системи Давньої Греції та Давнього Риму. Основні форми організації господарства. Розвиток агротехнічної науки та прогрес в агротехніці.
презентация [6,7 M], добавлен 16.10.2013Суспільно-політичний розвиток Греції, соціально-економічний розвиток, основні вектори зовнішньої політики Греції у 1990–2005 рр. Болгарсько-українські відномини. Промисловий потенціал, питання сучасної та зовнішньої політичної ситуації в Греції.
реферат [15,4 K], добавлен 22.09.2010Початок княжого правління на Київській Русі та політичний устрій. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого, а також розвиток суспільно-політичної думки після його смерті.
реферат [39,4 K], добавлен 27.10.2008Діяльність Львівської та Київської історичної шкіл Грушевського, хронологічні періоди. Історична новизна праць С. Томашівського, присвячених добі Хмельниччини в Галичині. Робота Всеукраїнської Академії Наук. Традиції Українського Наукового Товариства.
реферат [28,4 K], добавлен 30.05.2014Характеристика еволюції економічної думки Стародавнього світу. Староєгипетська економічна думка. Основне завдання законів Хаммурапі. Основні проблеми економічної думки у Стародавньому Китаї. Основні ідеї легістів. Письмовий пам'ятник Древньої Індії.
реферат [36,0 K], добавлен 01.10.2009Виявлення, джерельний аналіз та запровадження до наукового обігу архівної інформації, що міститься в масиві документів установ НАН України задля з’ясування основних тенденцій і напрямів розвитку української академічної історичної науки у 1944–1956 рр.
автореферат [46,3 K], добавлен 11.04.2009Елліністичний період в античній історії. Розвиток продуктивних сил у ремеслі, будівництві та військовій справі. Землеволодіння як основа господарства елліністичних держав. Розвиток торгівлі та розширення ринків. Розквіт точних наук в IV-III ст. до н.е.
реферат [35,1 K], добавлен 07.11.2011
