Історія української культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Харківський національний університет радіоелектроніки

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

до семінарських занять з дисципліни «Історія української культури»

для студентів денної форми навчання всіх спеціальностей

Упорядники: Чорна Н.В., Бадєєва Л.І., Махоніна О.Г.

Харків - 2011

Загальні положення

Розвиток національної культури є однією з найскладніших і найактуальніших проблем сучасного українського державотворення. Сучасна українська суспільна думка розглядає національну культуру як нагальну потребу і дієвий аспект самоусвідомлення і самоствердження себе як народу, що має глибокі історичні корені, і як такого, що зробив великий внесок у загальний розвиток історично-культурного процесу Європи. Без високого рівня національної культури держава і народ не мають майбутнього.

Національна культура - це осмислення місця нації у загальному процесі розвитку людства, а для українського народу - історичне відкриття, яке утверджує його як самодостатню структуру у співдружності етнічних спільностей і визначає належне місце, роль і значення в історичному контексті.

Дисципліна «Історія української культури» дає уявлення про етапи історичного розвитку, забезпечує розуміння системного зв'язку всіх складових культури - мистецтва, літератури, релігії, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх духовних цінностей українського народу, формує світогляд. Курс передбачає висвітлення проблем розвитку культури українського народу у взаємозв'язку з іншими культурами світу. Така орієнтація відповідає крилатому вислову великого Т.Г. Шевченка: «…і чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь».

Сьогодні видано чимало історичних праць, підручників як вчених минулого, так і сучасних, тих, котрі живуть в Україні і поза нею, але багато матеріалів друкується в дискусійному плані і вимагає уточнення й поглиблення. Допомогти студенту в правильному виборі та оцінці історичного матеріалу - така мета лекцій й семінарських занять з нормативної навчальної дисципліни «Історія української культури».

Мета курсу: ознайомити студентів з основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв'язок із соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.

Вимоги до знань та умінь

За результатом вивчення дисципліни студенти повинні знати:

загальні відомості щодо культурно-історичного процесу;

особливості культурних епох, їх духовні цінності та пріоритети;

досягнення у різних галузях духовної культури, художні стилі й шедеври культури;

види та жанри мистецтв, їхню художню мову;

провідних діячів науки і культури, які визначають характер й особливості культури епохи;

уміти:

аналізувати явища духовного життя;

усвідомлювати природу різних жанрів художньої творчості й видів мистецтв; орієнтуватися у багатому світі духовної культури;

розрізняти світобачення і світорозуміння кожної культурно-історичної епохи;

збагачувати власну духовну культуру шляхом самоосвіти, творчо працювати над поглибленням і вдосконаленням культурно-освітніх знань.

МОДУЛЬ 1

Семінар № 1. Витоки української культури. Культура Київської Русі

Мета та завдання: розгляд скіфо-сарматської культури, культури грецьких міст-держав Північного Причорномор'я; аналіз релігійних вірувань давніх слов'ян; причин прийняття, способів запровадження християнства, його значення для подальшого розвитку культури; аналіз появи писемності, літописання та освіти; характеристика особливостей будівництва, архітектури та мистецтва Давньоруської держави.

План

1. Культура дослов'янського населення: скіфо-сарматська культура, античні міста-держави Північного Причорномор'я.

2. Дохристиянські вірування на Русі. Запровадження християнства, його значення.

3. Давньоруська писемність. Літописання. Освіта.

4. Архітектура та мистецтво Київської Русі.

При розгляді першого питання варто зупинитись на характеристиці скіфо-сарматської культури. Студентам варто знати дату появи на наших землях скіфів: VІІ ст. до н.е.

Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому “звіриному стилі”. Кочовики покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Найвідомішими з них є пектораль і гребінь з “царських” курганів, розташованих у Придніпров'ї в районі луки Дніпра. Вірогідно, що від скіфського часу нам залишилися і назви найбільших річок - Дніпра, Дунаю, Дністра і Дону. Як доводять прихильники іранського походження скіфів, слово “дан” перекладалося як “вода”, а “дан-апр” перекладалося як “вода глибока”, хоча зрозуміло, що не тільки іранські мови мають корінь “дан”.

Пантеон скіфів очолювала богиня Табіті. Вона була богинею домашнього вогнища і вважалася як матір'ю першої людини-царя, так і богинею вогню небесного.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками - міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонеників і залишаючи в живих тільки дівчат. Судячи із залишків матеріальної культури, сармати скористалися загостренням відносин між скіфами-кочівниками і землеробами, викликаним посиленням визиску землеробського населення. Зруйнувавши стару систему взаємовідносин між античним світом і теперішніми українськими землями, сармати не організували своєї. Тому про сарматів лишилося мало відомостей в античних джерелах, оскільки елліністичні автори нічого цікавого для себе в житті цього племені чи союзу племен не знаходили. Згадки про сарматські племена язигів, роксолан, аорсів з'являються лише там, де йдеться про їх грабіжницькі напади на культурну Ойкумену Середземномор'я, часто спільно з іншими “варварськими” народами. До І-ІІ ст. н.е. сармати все життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло та зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони намагалися здобувати в бою, а не створювати власноруч.

Студентам варто знати, що з кінця VІІ ст. до н.е. греки засновують на Північному Причорномор'ї свої міста-колонії: Тір (в гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантікапей, Феодосію (в Криму).Найбільшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Дніпра, поблизу сучасного Миколаєва. Колонії греків були аграрно-торгівельними поселеннями. Для заснування колонії вимагалася не лише ініціатива торгівельно-ремісничих кіл міста, але й наявність достатньої кількості колоністів, здатних захопити родючі ділянки землі.

Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне - вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв'язки з усіма регіонами Середземномор'я. Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Полтавської, Харківської областей. В старих могилах, що вивчалися в різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в грецьких містах-колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази й різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота та срібла. З грецькими товарами приходила на наші землі й культура, нові технології, майстерність передових у тогочасному світі виробників. Разом із крамом тутешні мешканці набували відомостей про світ, про побут та звичаї греків. Цей побут вельми приваблював місцевих жителів, формував у них критерії так званого престижного споживання.

Розглядаючи друге питання плану, необхідно пам'ятати, що з часів палеоліту племена, що населяли територію сучасної України, дотримувалися політеїзму - тобто первісних примітивних вірувань - тотемізму, фетишизму, анімізму тощо. Такі вірування прийнято називати язичництвом або поганством.

Язичництво давніх слов'ян давно привертає пильну увагу дослідників. Однак жодну з сучасних реконструкцій світу давньослов'янських вірувань не можна вважати остаточно доведеною. На те існує декілька причин. По-перше, протягом тисячоліття від прийняття християнства церква ретельно викорінювала будь-які сліди язичництва з життя та побуту народу. Це стосувалося матеріальних пам'яток тогочасної релігійної культури. По-друге, кожне слов'янське плем'я, імовірно, сповідувало своїх богів, культ яких не поширювався на значні території. Самі племена часто утворювалися і розпадалися, отже змінювалися й релігійні вірування. Через це загальнослов'янське язичництво не стало універсальною системою, а лише відображало досвід життя в конкретних природних умовах. Досить обмежені відомості про релігійні вірування стародавніх предків слов'ян дозволяють впевнено говорити лише про те, що вони були органічною частиною духовного життя всієї індоєвропейської праспільноти. Праслов'яни обожнювали сили природи, серед яких найважливішими були ті, що зумовлювали річний господарський цикл: уособлювали життєдайні можливості землі й забезпечували її родючість. У релігійних віруваннях стародавніх слов'ян існували дві течії: обожнення природи в різних формах та культ роду.

Слов'яни мали священні гаї та поклонялися старим ясеням, дубам, липам, ліщині. Під деревами вони здійснювали різні жертвоприношення. У цих гаях стояли ідоли.

Студентам бажано знати про те, що язичництво мало й жорстокі риси. З ним пов'язані різні жертвоприношення, у тому числі й людські. Йдеться, зокрема, про ритуальні вбивства людей похилого віку. Це пояснювалося забобонною вірою в магічність цього ритуалу.

Традиційно в історіографії вважалось, що реформа язичництва була покликана зримо об'єднати різнорідні місцеві культи різних частин нещодавно об'єднаної Русі в єдиний державний культ, аби в такий спосіб ствердити і зміцнити державну єдність Давньоруської держави. Подібні твердження є загальноприйнятими й нині. Історики віднайшли джерельні доводи того, що Володимир насправді запровадив не цілий пантеон язичницьких богів, а лише намагався зробити загальноприйнятим на Русі культ язичницького бога Перуна. Загалом же Русь у цей час характеризувалась значною віротерпимістю.

Прийняття населенням Давньоруської держави християнства справило вплив на подальшу її історію. Хрещення Русі прилучило її до греко-візантійської цивілізації. Повсюди на Русі почали влаштовуватися школи, книгописемні майстерні, і дуже швидко Русь стала однією з розвинутих в культурному відношенні середньовічних держав. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею, Візантією та іншими тогочасними державами Європи.

Розгляд третього питання потребує з?ясування дати виникнення писемності. Тривалий час існувала версія про те, що писемність на Русі з'явилася із запровадженням християнства. Проте дослідження вітчизняних істориків культури спростовують ці твердження і доводять, що писемність на Русі з'явилася ще задовго до прийняття нею християнства. Розвиток дипломатичних стосунків, торгівельних зв'язків вимагали укладення відповідних угод, які обов'язково оформлювалися в писемній формі.

Одна із найдавніших згадок про існування писемності на території сучасної України відноситься до 858 р. (з інших джерел - до 848 р.). Мова йде про те, що слов'янський священик і філософ Костянтин (більш відомий сучасникам як Кирило, брат іншого священика Мефодія) повідомляє про знайдені ним у кримському місті Херсонесі (Корсуні) «Псалтир» та «Євангеліє». Обидві книги, за його словами, «руськими письмени писано».

Про те, що своя писемність існувала в Київській Русі, свідчать і договори з Візантією: укладений у 911 р. князем Олегом, і у 944 р. підтверджений князем Ігорем. Обидва документи, як повідомляє «Повість минулих літ», були написані у двох примірниках, один грецькою, другий - давньоруською мовами. Літопис також свідчить, що руською мовою були написані грамоти у руських послів, що їх підписав князь, під час укладення договорів.

Відомо, що задовго до винайдення глаголиці на Русі існували знаки, які відтворювали на письмі звуки. Вони виявлені видряпаними на штукатурці Софії Київської ХІ ст. З писемних пам'яток давньої Русі, що дійшли до нас на папері, найдавнішими слід, очевидно, вважати так звані київські глаголичні листки. Датуються вони кінцем Х- початком ХІ ст. Знаходяться ці сім невеликих аркушів паперу, списаних глаголичним письмом, у Центральній науковій бібліотеці Національної академії наук у Києві.

Студенти повинні пам'ятати, що неоціненний внесок в розвиток слов'янської писемності зробили просвітителі брати Кирило та Мефодій. На основі давньоболгарської мови вони створили абетку і розповсюдили її між слов'янами. Користуючись цією абеткою, Кирило переклав на слов'янську мову основні християнські книги для богослужіння, звідси й назва писемності, яка слугує і нам, кирилиця.

Діяльність Кирила та Мефодія, їх учнів Климента, Агеларія, Наума та інших поклала початок бурхливому розвитку писемності та культури слов'янських народів. І це в той час, коли церковна догматика визнавала лише три священні мови: латинь, грецьку та єврейську.

Студентам слід зрозуміти, що з появою своєї писемності розпочинається розвиток на Русі книгописання. Унікальними, безцінними пам'ятками давньоруської писемності є літописи. Особливе місце серед них належить «Літопису руському», який писався впродовж трьох століть дванадцятьма поколіннями літописців. Цей твір включає в себе всесвітньовідомі «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи.

Студентам варто знати, що одним з видатних шедеврів світового мистецтва, гордістю давньоруської літератури є «Слово про похід Ігорів» - лірико-епічна розповідь про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців у квітні-травні 1185 р. Більшість вчених схиляються до того, що «Слово ...» написане не пізніше 1187 р.

«Слово...» являє собою твір, що не «вписується» в жанрову систему свого часу. Подібні йому поетичні образи і звороти зустрічаються і в проповідницьких промовах, і в князівських житіях, і у воїнських повістях. «Слово ...» має нерозривний зв'язок з традиціями усної словесності, поєднує властивості долітературних поетичних жанрів - плачу і слави.

«Слово про похід Ігорів» до нашого часу зберігає безліч мовних, географічних та інших загадок. Загадковими, не перекладеними на сучасну мову до сих пір є багато давньоруських слів, метафор. Невідомим залишається і автор поеми: щоб написати такий твір, треба багато знати, бачити, можливо і бути учасником цього походу. Припускається думка: а чи не сам Ігор є автором поеми? Вивчення «Слова...» для багатьох дослідників перетворилося в справжню науку.

Не мають аналогів у світовій літературі й інші давньоруські літописні твори - «Поучення Володимира Мономаха», «Моління Данила Заточника» та ін. В них, зокрема, у мові та образності проглядаються східнослов'янська самобутність, ідейно-тематичний зміст.

Поширеними на Русі були і перекладні твори. Відомими були на Русі твори античних авторів - Аристотеля, Платона, Софокла, Геродота, Епікура, Плутарха, Демокріта та інших.

Помітний вплив на давньоруську літературу справила усна народна творчість, зокрема епос. Література не тільки вбирала в себе фольклор, а й доповнювала його, продовжувала кращі традиції. З тих часів дійшло до нас небагато імен тих, хто залишив помітний слід в давньоруській літературі. Це літописець Нестор, який залишив нам неперевершену «Повість минулих літ»

Студентам варто знати, що помітний слід у давньоруській літературі, а також в освіті залишив князь Ярослав Мудрий. Літописець Нестор у рік 1037 р. пише, що мав він до книг нахил, читаючи часто вдень і вночі. Списавши багато книг, Ярослав поклав їх у церкві Святої Софії, яку сам спорудив. Отже, мова йде про книгозбірню Ярослава у Софійському соборі - першу бібліотеку в Київській Русі. При соборі була майстерня художників, майстерня переписувачів книг. Здебільшого книги тут були богослужбові, церковні, але серед них можна було знайти і літературу світського характеру: з історії, філософії, права, природознавства. У 1037-1039 рр., за часів Ярослава Мудрого, було також створено у Києві перший літописний звід.

Крім бібліотеки при Софійському соборі книгозбірні існували при Києво-Печерській лаврі (зібрання Миколи Святоші), в Переяславі, Галичі, інших містах Київської Русі. Книжкова майстерня з книгозбіркою була створена в Чернігові.

Бібліотека Ярослава Мудрого не збереглася до нашого часу, безповоротно втрачена значна кількість літературних творів Х-ХІІІ століть. Відомо лише, що існувало не менше 150 рукописів цієї епохи, з яких близько 80 належало до релігійної літератури. Збереглися в основному богослужбові книги, оскільки знаходилися переважно в монастирях, за них перш за все турбувалися служителі церкви. З давньоруських писемних пам'яток збереглися писане у 1056-1057 рр. у Києві уставом «Остромирове Євангеліє», «Ізборник Святослава Ярославовича» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р., «Архангельське Євангеліє» 1092р., «Синайський патерик» ХІ ст., «Добрилове Євангеліє» 1164 р.

Монголо-татарська навала, а потім поневолення українських земель польськими, литовськими, угорськими, турецькими та іншими загарбниками призупинили книговидавничий процес на українських землях. Заборони, що стосувалися мови, книжок, змусили освічених людей, які прагнули висловлювати свої думки, оприлюднювати наукові праці, користуючись чужими мовами.

Важливими знахідками археологів, що доповнюють наші знання про поширення в Київській Русі писемності, є берестяні грамоти. До появи паперу берестяні грамоти на Русі посідали таке місце, як і дерев'яні таблички в Римі чи папірус у Єгипті. Берестяні грамоти відкриті вперше у Новгороді, усього їх відомо понад 600. На них видряпані абетки, шкільні вправи, дитячі малюнки, є тут і приватні листи.

Студентам бажано знати, що писемними пам'ятками часів Київської Русі та періоду її феодальної роздробленості є також граффіті. Це написи, видряпані твердими предметами на поверхнях цегли (плінфи), вапняних блоків, штукатурки. Граффіті мають вигляд літер або окремих слів, ліній чи малюнків, але майже всі вони несуть певну смислову інформацію. Серед виявлених відомих написів - граффіті з Софії Київської, руїн стін Успенського собору, Михайлівської церкви, Видубицького монастиря, Кирилівської церкви у Києві, соборів Чернігова, церкви Святого Пантелеймона поблизу Галича. Понад десяток написів, датованих другою половиною ХІІ ст. і зроблених уставним письмометодом, віднайдено у с. Крилосі на Івано-Франківщині.

З появою на Русі писемності, книг з'являється шкільна освіта. Літописне оповідання про Володимира Великого під 988 р. повідомляє, що князь, запровадивши християнство, засновує школу для дітей вищих верств суспільства. Великого значення надавав шкільній освіті Ярослав Мудрий. За часів свого князювання у Новгороді він звелів звести школу і вчити дітей грамоті. Черниця Ганна (Яна) Всеволодівна у 1086 р. заснувала при Андріївському монастирі у Києві школу для дівчат - перше у Європі жіноче училище, де навчали не лише грамоті, а й співу, рукоділлю.

Впродовж ХІ та ХІІ ст. школи, окрім Києва, поширюються по всій Русі, в першу чергу при церквах, монастирях, князівських дворах. В ХІ ст. виникають перші приватні початкові школи. Учителями в тих школах були переважно священики, та і навчання носило церковний напрям. Школярі, крім церковних наук, вчилися писати, рахувати, вивчали грецьку мову та візантійську літературу.

Цікаво, що батьки дітей, яких віддавали до шкільного навчання, неоднозначно сприймали цю новизну. Літопис повідомляє, що матері голосили над своїми дітьми-школярами, неначе над померлими, «еще бо ся бяху не утвердилъ верою». Але шкільна освіта досить швидко поширилася на Русі і незабаром стала суттєвою складовою духовного процесу в державі.

Отже, писемність на Русі з'явилася задовго до запровадження християнства, християнізація ж стимулювала цей процес. Літописання, як і вся література Київської Русі, формувалося і розвивалося в умовах поширення християнської ідеології і православної церкви, прогресувало як вид мистецтва. У Х ст. в Києві запроваджується шкільне навчання дітей, яке згодом поширюється по всій державі.

Вивчаючи четверте питання, потрібно знати: при будівництві житла й оборонних споруд слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали (дерево, глину) та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських землях майже не зводилися.

Християнство потребувало дотримання певних канонів релігійної служби, яка обов'язково мала проходити в храмі. Тому одразу ж після хрещення Русі з'являються й перші церкви: Василівська, побудована з дерева за зразком храму в Корсуні, і Десятинна, або Богородицька - перша кам'яна церква у Києві.

Серед світських кам'яних будівель Києва найвідомішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які завершувалися домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою з відомих досі світською будівлею з каменю в Києві був палац князя Володимира, зведений в кінці Х - на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських та ранньороманських традицій зодчества.

Студентам варто звернути увагу на те, що у Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі, на 2-4 метри, і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також для поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоб будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або в самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут розміщувався образ Христа-Пантократора, (тобто Вседержителя) З півдня на північ храм перетинав поперечний неф - трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип храмової споруди отримав назву хрестово-купольного. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня - ангелам, а нижча - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Типове зображення Богоматері - з піднятими на рівень голови руками - канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі.

Студентам слід знати, що перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква, як зібрання вірних, і як її прообраз - Матір Божа. Київська Софія будувалася за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять (на думку деяких реставраторів, - двадцять п'ять) куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованого на величному циліндрі, з прорізями витончених аркових вікон.

З кінця XI ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних одним із найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові.

Студентам варто знати, що розвиток живопису в Київській Русі цілком пов'язаний із поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була копією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. У 1155 р. цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем Андрієм Боголюбським.

З другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони до тієї чи іншої майстерні, до нас дійшли імена київських іконописців Григорія та Аліпія, що жили на межі XI-XII ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів іконопису (їх твори не збереглися).

Мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово “мозаїка”, також прийшло з Візантії. Це мистецтво й сьогодні справляє на людину неабияке враження, а для середньовічних русичів воно було наочним дивом. Мозаїка несе в собі ідею гармонійної єдності безлічі різноманітних одиничних компонентів, їх стрункої організації в цілісну картину, де кожен камінчик взаємодіє із сусідніми і взаємодоповнює їх, не втрачаючи своїх одиничних властивостей - кольору і блиску.

Безперечно, мозаїка “Нерушимої стіни” і виконані місцевими київськими майстрами мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви, є перлинами давнього вітчизняного мистецтва, здатними задовольнити найвибагливіші художні смаки як минулого, так і майбутнього.

Але оскільки мозаїки були досить дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою - фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії (на мал. праворуч - фрагмент фрески з портретом княжича). Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

Проблемно-пошукові питання

1. Які особливості скіфо-сарматської культури?

2. Які характерні ознаки язичницьких релігійних поглядів східних слов'ян?

3. За яких умов культура Київської Русі досягла світового рівня?

4. Яким чином проникала антична культура на Русь?

5. Чи можна вважати літописи історичним твором?

6. Як розвивалась архітектура та мистецтво Київської Русі?

Теми доповідей та рефератів

1. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток культури.

2. Особливості розвитку християнського культового мистецтва княжої доби.

Семінар №2. Ренесанс в українській культурі

Мета та завдання: розгляд понять ренесанс та реформація в контексті світової культури, аналіз розвитку освіти, науки та книгодрукування в Україні в ХІV- першій половині ХVІІ ст., аналіз причин заснування братств та основних напрямків їх діяльності, аналіз розвитку архітектури та мистецтва періоду Ренесансу.

План

1. Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі.

2. Освіта, наука, книгодрукування. Просвітницька діяльність братств.

3. Розвиток мистецтва та архітектури.

Вивчаючи перше питання, слід пам'ятати, що у XVI ст. фактором культурного розвитку України стають ідеї європейського Відродження.

Відродження (франц. Ренесанс) - західноєвропейська культура на межі середньовіччя і нового часу, заснована на глибокому інтересі до античності, класичних стародавніх мов, стародавньої філософії, історії та літератури. Використовуючи античну ідеологію, - продукт жвавих економічних відносин та політичної демократії античних міст-держав - Відродження по-новому визначило мету людського життя.

Друга назва Відродження - гуманізм. Гуманістична культура в центрі свого світогляду ставила саму людину, а не божественне, потойбічне, як це було в середньовічній ідеології. У культурі гуманізму аскетизму не залишалося місця. Людина, її пристрасті та потреби розглядалися гуманістами не як щось гріховне, що треба придушувати й упокорювати, а як самоціль, як найголовніше в житті. Земне існування визнавалося єдино реальним. Пізнання природи і людини стало сутністю науки. Світогляд гуманістів був перейнятий оптимізмом, глибокою вірою в людину та її розум, у прогрес. Відродження було елітарною культурною течією, що ускладнила проникнення гуманістичних ідей у широкі верстви населення. Основними засобами розповсюдження його ідей були культурні зв'язки, основними центрами - міста й університети, двори гуманістично налаштованої знаті.

Слід звернути увагу студентів на те, що Ренесанс в українській культурі хронологічно не співпадає з італійським чи західноєвропейським. Помітним явищем у вітчизняній культурі ренесансні ідеї стали в XVI - першій половині XVII ст. Причини пізнього проникнення гуманістичних ідей в українську культуру пов'язані, по-перше, з відмінностями православно-культурного простору від католицького світу, по-друге, зі слабкістю залучення України та всієї Східної Європи в процеси великих географічних відкриттів, колонізації Нового Світу, бурхливого розвитку міст і промисловості мануфактурного типу. Крім того, в Україну ідеї Відродження проникали за допомогою польської культури й зустрічали опір української православної культури.

У XVI-XVII ст. ідеї Ренесансу виявлялися в містобудуванні, архітектурі та живописі. Під впливом Відродження побудовані міста-фортеці Броди, Жолква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та інші. Глибоке розуміння основ ренесансного мистецтва притаманне оновленому у другій половині XVI ст. середньовічному замку в м. Острозі. Кращі споруди замку - Кругла Башта і Луцькі ворота принесли місту загальноєвропейську популярність. Власники замку - князі Острозькі поєднували турботу про багатство з турботою просвіти, що й дало привід називати Острог «волинськими Афінами».

У другій половині XVI ст. перебудовується Кам'янець-Подільська фортеця. Її будівництво було здійснено згідно з новим типом фортифікації - бастіонної системи. Оборонну міць фортеці посилили численні вежі, традиційний рів зі стоячою водою замінили складні шлюзові споруди. Фортечні споруди були прикрашені кам'яною різьбою й арматурними фризами.

У 70-90-ті роки XVI ст. найбільшого розквіту цивільне та культове будівництво ренесансного типу досягло у Львові. Студенти повинні знати, що поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв розвиток освіти. Протягом XVI ст. помітно зростає кількість українців, які навчалися в західноєвропейських університетах. Наприклад, у списках Краківського університету значаться понад ста імен вихідців з руських земель. Зустрічаються імена русичів і у списках студентів та випускників Празького університету, а також ряду навчальних закладів Італії, Німеччини та Франції. Серед них - основоположники гуманістичної культури в Україні вчені Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховский.

На відміну від гуманізму, реформаційні ідеї мали більший вплив на українську культуру XVI-перш. пол. XVII ст. Студентам варто знати, що реформація - соціально-політичний та релігійний рух. З другої чверті XVI ст. ареною реформації стали ряд країн Європи.

Під гаслами реформації проходить селянська війна в Німеччині, національно-визвольна війна в Нідерландах, Чехії та Угорщині; Реформація принесла глибокі політичні зміни у Франції, Швейцарії, Швеції, революції в Нідерландах та Англії. Наслідком Реформації став розрив з католицизмом ряду церков (лютеранська, кальвіністська, англіканська) і сект (анабаптизм, антитринітаризм), що отримали назву протестантських. Створивши доктрину порятунку за допомогою однієї віри, прихильники Реформації запропонували радикальне оновлення догматів з метою наближення до духу раннього християнства. Був відкинутий авторитет церковної традиції, джерелом релігійної істини визнавалася тільки Біблія.

З протестантських церков найбільший вплив в Україні отримала кальвіністська. Гаслом кальвіністів була «дешева» церква: спрощення церковних обрядів, зменшення витрат на утримання священиків. В Україні, Польщі та Угорщині головними прихильниками кальвінізму виступали шляхтичі. Шляхта була незадоволена королівсько-магнатським пануванням, привілеями та земельними багатствами католицької церкви. Крім шляхтичів до громад кальвіністів належали міщани. Мали місце випадки примусового запису в протестанти селян з володінь шляхтичів-кальвіністів. Однак селянство і велика частина міщан залишилися вірні православній вірі.

Кальвіністи залишили помітний слід у розвитку освіти та політичної літератури. Саме в кальвіністському середовищі був створений перший релігійний твір, написаний слов'яно-руською мовою - «Катехізис» Симона Будного. В кінці XVI ст. - першій половині XVII ст. кальвіністи разом з православною церквою України та Білої Русі боролися проти наступу католицизму.

У другому питанні слід зупинитись на розвитку освіти, книгодрукування, науки в ХІV - І пол. ХVІІ ст.

Українська культура зазначеного періоду, особливо з другої половини ХVІ ст., була підпорядкована інтересам визвольної боротьби українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму і унії. Водночас зі збройною боротьбою в Україні дедалі ширше розгорталась ідеологічна боротьба проти намагань польських феодалів і католицького духовенства денаціоналізувати і окатоличити українське населення. В центрі цієї боротьби стояли братства - громадські союзи православного українського населення, духовенства, міщан, шляхти, козаків. Ці організації протистояли католицизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури, особливо полемічної, а також підручників і таке інше. Перші братства виникли у Львові (1586 р.), Києві (1615 р.). Київ з початку ХVІІ ст. стає центром освіти в Україні.

Треба розуміти, що необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови. Вже в літературних пам'ятках ХІV-ХV ст. чітко відбиті риси, властиві українській мові. У ХVІ - першій половині ХVІІ ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно канцелярською, державною мовою в Литовській державі була «руська мова» (або слов'яно-руська), що склалася на основі староруської та церковно-слов'янської мов часів Київської Русі. «Руська мова» стала важливим етапом у формуванні української та білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної мови, якою розмовляли народні маси і які все більше наближали її до сучасної української.

Благотворний вплив на формування української літературної мови справляла усна народна творчість. У ХV - першій половині ХVІІ ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давніші часи. Це весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо. Відомо, що в одній чеській граматиці 1571 р. була вміщена українська пісня, яка належала, очевидно, до ХV ст.

Та особливе місце в усній народній творчості цього періоду займають історичні пісні та народні думи - героїчний епос України. Найбільш ранні думи належать до ХV-ХVІІ ст. Співалися вони під акомпанемент кобзи (бандури). Думи оспівували подвиги козацтва в боротьбі з турками і татарами, розповідали про тягар турецької неволі, втечу з неї і таке інше («Втеча трьох братів з Азова», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та інші). Образи частини дум подібні до билинних образів богатирів («Козак Голота»), в інших думах змальовується витримка і мудрість народних героїв («Самійло Кішка»). Всі думи відзначаються певною ліричністю.

Пісні й думи впливали на визвольний рух, антифеодальну боротьбу народних мас. У той же час фольклор відіграв видатну роль у формуванні української мови, духовної культури. Розвиток української мови в другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. був могутнім фактором консолідації української народності та посилення опору зовнішнім ворожим силам.

Про стан шкільної освіти в Україні в ХV ст. документальних даних дуже мало. Перша українська школа (ще до появи братських шкіл) виникла у 1550 р. у містечку Красноставі (Східна Галичина). Тоді школи існували при монастирях, церквах, благодійних установах. Учителями були здебільшого дяки, що навчали дітей елементарної грамоти, молитвам, церковному співу.

В другій половині ХVІ - першій половині ХVІІ ст. у зв'язку з наступом католицизму й насадженням на Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного руху, з другого, загострюється боротьба і в галузі шкільної освіти. Єзуїти (члени чернецького ордену, створеного у 1534 р. для зміцнення могутності католицької церкви) в кінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. для боротьби з «руським духом» відкрили в містах України й Білорусії цілу низку своїх колегій - у Замості, Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Острозі та в деяких інших містах. Суворо регламентоване навчання в єзуїтських колегіях було схоластичним, підпорядкованим вихованню фанатичної відданості католицизму. Відкривалися й уніатські школи. Та основна маса українського народу (за винятком частини найбільших феодалів) залишалася вірною православ'ю і не посилала дітей навчатись до єзуїтських колегій чи уніатських шкіл.

Важливе значення мали слов'яно-руські школи, що були дієвим знаряддям у боротьбі українського народу проти польсько-католицького наступу. Серед цих шкіл одне з провідних місць належало Острозькій школі, відкритій у 1578 р. зусиллями й на кошти українського князя Костянтина Острозького (1526-1608 рр.). Першим ректором цієї школи був відомий письменник Герасим Смотрицький. Острозька школа існувала до 1640 р. і справила помітний вплив на подальший розвиток освіти в Україні, підготувала певні умови для появи братських шкіл (тобто шкіл, які відкривали братства) у Львові, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Луцьку, Києві й інших містах. Братські школи являли собою різку протилежність польсько-католицьким. У них вчилися головним чином діти міщан, нижчого духовенства, дрібної шляхти, козаків. У школах вивчали старослов'янську, а часто й народну українську мову, польську й латинську мови, а також «сім вільних наук».

При розгляді питання про розвиток освіти студентам необхідно звернути увагу на питання заснування Києво-Могилянської колегії. У першій половині ХVІІ ст. Києво-Могилянська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань в Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили.

Студентам варто зрозуміти, що важливим матеріальним чинником поширення освіченості й знань в Україні було книгодрукування, що виникло в другій половині ХVІ ст. Перші слов'яно-руські книги були надруковані в Кракові в 1491 р. Перша слов'яно-руська друкарня в межах Литовської держави була заснована у Вільно в 20-х роках ХVІ ст. Франциском Скориною. Діяльність Ф.Скорини мала значення і для України, де були поширені його видання.

Студентам варто знати, що основоположником друкарства в Україні був російський першодрукар Іван Федоров, який заснував першу в Україні друкарню у Львові (1573 р.), де й побачили світ перші українські книги - «Апостол» (повторення московського видання) і «Буквар» для навчання дітей слов'яноруської грамоти.

В кінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. в містах України діяли вже близько 40 друкарень. Відомими послідовниками І. Федорова стали друкарі В. Сужарський, Д. Наливайко, Т. Вербицький, Т. Земка та інші. Значним центром книгодрукування став Київ, де на початку ХVІІ ст. при Печерському монастирі заснував друкарню Овсій Плетенецький. Першою його книгою був «Часослов» (1617 р.). Українські друкарні видали чимало книг антикатолицької й антиуніатської спрямованості.

Третє питання плану слід розглядати в контексті розвитку світової культури. У Західній Україні починається пов'язаний із західноєвропейськими впливами розвиток скульптури. Скульптура в цей період розвивається як елемент архітектурного оздоблення ззовні та зсередини, а також на надгробках заможних шляхтичів, не тільки католиків, але й православних. Погребальна скульптура цікава тим, що вона не виліплювалася, а вирізалася з м'яких порід каменю, що споріднює її з різьбою. Але це саме скульптура, оскільки вона передає об'ємність зображених у повний зріст фігур з портретними подробицями їх зовнішності.

Починає розвиватися ліпна скульптура і ливарна скульптурна пластика з металу. Цікавим зразком останньої є фігура архістратига Михаїла, що перемагає диявола. Ця композиція прикрашала будівлю королівського арсеналу у Львові.

Значні зміни попередніх традицій характеризують розвиток українського живопису. Одним із найяскравіших взірців нового іконопису є ікона “Різдво Богородиці”, що зберігалася у П'ятницькій церкві Львова. Художники звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце у світській творчості посідають портрети.

В другій половині XVI ст. у зв'язку з поширенням книгодрукарства виникає граверство на дереві (так званий дереворит), яке мало два основні центри: Львів та Острог. Перші друковані видання І.Федоровича оздоблювалися здебільшого багатим ренесансним рослинним орнаментом. Найдавніший зразок образотворчого граверства - дереворит “Ісус Христос” у Євангелії XVI ст.

Перші в історії українського друкарства сюжетні гравюри-ілюстрації впровадив П. Беринда, подавши їх до кожного казання з “Євангелія учительного” (Крилос, 1606).

З початку XVIІ ст. виникає новий граверський жанр - так звана народна гравюра. Ці гравюри тиражувалися як листівки-плакати, а їх змістом стали складні алегоричні сюжети раннього бароко (“Чистота яко дівиця…”, “Смерть на блідому коні”, “Ліствиця райська” та ін.).

Студентам треба мати уявлення про зародження театрального мистецтва. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями та костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується такий жанр театрального мистецтва як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р.

Студентам варто знати, що з XVII ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом.

Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору). Якісний стрибок у розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти та мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі та бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярнішими танцями були “козачок”, “метелиця”, “веснянка”. З XVI ст. у багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. При церквах і монастирях, в братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів -безлінійним і позначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. - партія для окремих голосів). Вивчаючи питання розвитку архітектури, студентам слід з'ясувати, що в архітектурі другої половини ХVІ - початку ХVІІ ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. Архітекторами та будівельниками були переважно італійці з Венеціанської республіки та Швейцарії. Але відомі й імена українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів (відбудував у 1541 р. Луцький замок), Амвросій Прихильний (1582 р. збудував у Львові “Золоту Розу” - синагогу). Своєрідним було дерев'яне будівництво ХVІ-ХVІІІ ст. на західноукраїнських землях, передусім у Карпатах і на Прикарпатті. Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття ХVІІ ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм, деталі й прикраси занадто перевантажують стіни. До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема, Бернардинський костел у Львові, 1600-1630). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями в 1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври. Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, культура українського народу була оригінальна та досягла високохудожніх успіхів у багатьох сферах. Цей період можна охарактеризувати як добу розквіту української національної культури. Її основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття.

Проблемно-пошукові питання

1. У чому полягає роль братств у розвитку освіти в Україні?

2. Які нові явища та характерні ознаки виникли у розвитку літератури, музики у ХVІ-ХVІІ ст.?

3. Перечисліть нові явища та характерні ознаки у розвитку живопису в ХVІ-ХVІІ ст.

4. Назвіть характерні ознаки розвитку архітектури у ХVІ-ХVІІ ст.

5. Якими були зміст і наслідки релігійної боротьби в Україні у ХVІ-ХVІІ ст.?

6. Яку роль відіграло українське козацтво у міжконфесійних конфліктах кінця ХVІ - поч. ХVІІ ст.?

Теми доповідей та рефератів

1. Братства та їх роль у піднесенні національної культури у ХVІ-на поч. ХVІІ ст.

2. Ренесансні ідеї в українській культурі ХVІ-ХVІІ ст.

Семінар №3. Культура доби бароко та Просвітництва

культура русь козацтво християнство

Мета та завдання: розгляд питання розвитку освіти та наукових знань в ІІ половині ХVІІ-ХVІІІ ст.; аналіз козацьких літописів та з'ясування їх впливу на формування національної свідомості українців; аналіз стилю бароко; характеристика розвитку архітектури та живопису в ІІ пол. ХVІІ-ХVІІІ ст.

План

1. Вплив Просвітництва на Україну: розвиток освіти та наукових знань.

2. Козацькі літописи та їх роль у формуванні національної свідомості.

3. Феномен українського бароко та його прояви в архітектурі та мистецтві.

У першому питанні студентам важливо з'ясувати, що в ХVІІІ ст. розгорнувся широкий соціально-політичний рух, що отримав назву Просвітництво. Вся культура Європи цього століття мала просвітницький, антифеодальний характер.

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Просвітництво розумілося не лише як просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження «істинних» уявлень про світ, суспільство та людину - на противагу «хибним» ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією.

Події політичного та соціального життя, наукові досягнення та відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у культурі. У ХVІІІ ст. виникає просвітницький реалізм, що в цілому продовжував традиції класицизму і сприяв появі сентименталізму. У ХVІІІ ст. виникає таке культурне явище як рококо.

Студентам варто знати, що центром культурного життя України у цей період залишається Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму, який набув статусу академії 1701 р.

У стінах Академії відбуваються численні публічні диспути з різних наук, затверджується звичай рекреацій - культурно-мистецьких свят з виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Вчилися діти всіх станів: починаючи від аристократів до дітей простих козаків і селян.

У нижчих граматичних класах вивчались слов'янська, українська книжна, грецька, латинська і польська мови, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехізис. Спочатку науки викладалися майже виключно латинською мовою, а польська і українська були допоміжними. Але згодом слов'яноруський напрямок зміцнюється, що було пов'язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури, через численних представників української культури в Росії та поширення українських друкованих видань активно впливає на формування російської літературної мови. Але, на жаль, процеси подальшого зближення книжної мови із народнорозмовною в цей час загальмувалися. Відтак вже з першої половини XVIIІ ст. у Київській академії систематично вивчали лише іноземні мови. У другій половині ХVІІІ ст. Академія заходами Катерини ІІ поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази.

Студенти повинні знати, що на Лівобережжі вищу освіту надавали колегії, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській Академії та навчальних закладах Росії.

Певний внесок і в розвиток української філософії зробив Ф. Прокопович. Він засуджував схоластику, неодноразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами. Матерія притаманна всім речам - і живим, і неживим. Таким чином Прокопович підійшов до розуміння єдності світу на основі його матеріальності.