Історія української культури

Студентам варто знати, що феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Г. Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Філософія, на його думку, є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її “теоретичні”, пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі відповідно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності - антеїзм (потенційна “сродність” Людини всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії “серця”) вперше набули завершеної форми.

Вивчаючи друге питання, слід розуміти, що визначними історичними творами, які вперше з'явилися наприкінці XVII ст., були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Їх праці знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. Джерелами для авторів були мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Національно-визвольної війни та Руїни. Визначальні історичні події відтворено у цих працях із загальнонародних патріотичних позицій, хоча автори були виразниками старшинських станових інтересів, негативно ставлячись до виступів “черні”. Українське козацтво виступає у цих творах рушійною силою національної історії. Союз із Москвою в цілому схвалювався, однак висловлювалося невдоволення утисками царських воєвод і фаворитів, відстоювалися давні права і вольності козацтва. Українці називаються окремим “козако-руським” народом. Центральними постатями козацьких літописів стають українські гетьмани (передусім Б.Хмельницький), кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь “козацької вітчизни”.

Літописом Самовидця назвав цей твір Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав живо, ясно й об'єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р.

Літопис Григорія Грабянки - (з 1730 р. гадяцького полковника) - теж починається з Хмельниччини і закінчується подіями 1709 р. Літературно він дещо слабший за “Літопис Самовидця”, бо Грабянка намагався писати “високим стилем”, тобто з численними церковнослов'янізмами, які роблять мову його твору ускладненою для сприйняття. Автор брав участь в Азовських походах та Північній війні. 1738 р. загинув під час походу на татар.

Найвизначнішим істориком першої половини ХVІІІ ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний, твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Свій рукопис Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Оповідання Величка про похід І. Сірка на Крим і про листування Сірка послужили мотивом для створення картини І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

Важливе значення для розвитку історичної науки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала “Історія Русов”, автор якої невідомий. Написана вона близько 1770 р., але друком вийшла лише у 1846 р., хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та імперії. Цей твір, що написано тогочасною російською мовою, глибоко патріотичних позицій. Автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. Вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Під впливом цього твору писали українські й російські поети і прозаїки: Є. Гребінка, Т. Шевченко, С. Руданський, М. Гоголь (“Тарас Бульба”), К. Рилєєв (поема “Войнаровський”), О. Пушкін (поема “Полтава”) та ін.

Вивчаючи третє питання, необхідно зрозуміти, що в архітектурі XVII-XVIIІ ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко.

Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII - початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких переведені живцем з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві дорівнює п'яти, семи або дев'яти,) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на майдані. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Протягом 90-х рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського самодержавства Як приклад, це - Військово-Микільський собор і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690-1695) у Києві. Лише у Києві Мазепа вибудував чи відновив 20 споруд.

В Україні з'являється низка споруд, що, зберігаючи основні ознаки стилю бароко, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору, собор у Козельці). У 1731-1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й. Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом В. Рaстреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац . Перевага стилістики рококо відчувається і в архітектурній композиції Свято-Юрського собору у Львові (1744-1767), а також у головній Успенській церкві Почаївської лаври. У цілому ж стиль рококо в Україні ніби накладається на барокову основу, немовби доповнюючи його.

Серед українських архітекторів у стилі бароко і рококо найвидатнішими були С. Ковнір (ряд будівель Києво-Печерської лаври), І. Григорович-Бaрський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська і Миколи Набережного в Києві, а також ціла низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф. Старченко. Найвизначніша пам'ятка дерев'яної української церковної архітектури XVIII ст. - запорізький Троїцький собор в Новобогородицьку (тепер - Новомосковськ), 65 м у висоту - найвища дерев'яна споруда того часу в Україні була споруджена народним майстром Я.Погрібняком.

Архітектура з виразними елементами класицизму виникає вже в середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах виведено палату у Вишнівці на Волині (1730-1740), прибудову 1753 р. кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку менших будинків і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-х рр. ХVІІІ ст. в с. Качанівці Чернігівської області і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч. Камерона у 1799-1803 рр., вже помітний вплив французького стилю ампір.

Розглядаючи питання розвитку живопису, необхідно акцентувати увагу студентів на тому, що у живописі українська культура даного періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо і класицизму.

Для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною і нерівноцінною за майстерністю. Більшість парадних портретів (парсун) козацьких полковників, які уціліли, написані місцевими козаками-умільцями, які, однак, уміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин.

Студентам варто знати, що у другій половині XVII ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі, яким притаманні м'яка, пастельна форма письма, чуттєвість, округла плавність ліній.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою - титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльної ради). У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб - від князів Київської Русі до Петра I (зрозуміло, що це далеко не всі ктитори, а лише ті, чиїм опікунством лавра особливо пишалася). Вони зображені на повен зріст, причому малярська фактура портретів була пристосована до сану, що його займали портретовані в житті та історії.

Досить рано в іконописання потрапляють елементи стилю рококо. Доба рококо вносить в парсунний портрет легкість і галантність, додає характеристичні дрібні деталі, з'являється мода на виконання жіночих парсун. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монументального фрескового живопису є розписи Андріївської церкви у Києві, виконані О. Антроповим і Г. Левицьким.

З часом дедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису у XVIII ст. були Дмитро Левицький (1735-1822) та Володимир Боровиковський (1757-1825). Їх портрети є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

Проблемно-пошукові питання

1. Які зміни відбулися в освіті України у середині ХVІІ-ХVІІІ ст.?

2. Яку роль відіграла Києво-Могилянська академія в культурному житті України?

3. Назвіть видатних українських науковців, охарактеризуйте їх погляди та досягнення.

4. Доведіть, що козацькі літописи сприяли формуванню національної свідомості українців.

5. Чим характеризується розвиток архітектури в Україні у ХVІІІ ст.?

6. Назвіть характерні риси українського живопису в цей період.

Теми доповідей і рефератів

1. Нові явища в освіті Гетьманщини та Слобожанщини. Харківський колегіум.

2. Українське бароко як системотворчий чинник української культури середини ХVІІ-ХVІІІ ст.

МОДУЛЬ 2

Семінар №4. Національно-культурне відродження ( к. ХVІІІ - поч. ХХ ст.)

План

1. Сутність національно-культурного відродження та його періодизація.

2. Роль інтелігенції в національно-культурному відродженні. Розвиток української літератури.

3. Розвиток мистецтва.

4. Архітектура ХІХ ст.

Відповідаючи на перше питання, слід звернути увагу на поняття “українське національно-культурне відродження”, яке відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII - початку XX ст.

Студентам варто знати, що українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVІІI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, процесами загальнокультурного розвитку, з іншого - необхідністю протидії політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали “захисну реакцію”, поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху.

Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя. За власне відродження, починаючи з межі XVIII-XIХ ст. боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову.

Необхідно акцентувати увагу студентів на періодизації процесу українського національного відродження :

- період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVІІІ - 40-і рр. XIX ст.);

- українофільський або культурницький етап (40-і рр. XIX ст. - кінець XIX ст.);

- політичний етап (з кінця XIX ст.).

Істотно вплинула на початок українського національного відродження революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова та література.

Національному відродженню сприяло й поширення романтизму. Романтизм був антитезою просвітництву і класицизму XVIII ст. Він зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Українські сюжети, насамперед пов'язані з козаччиною, стали джерелом наснаги для провідних романтиків (зокрема, постать Івана Мазепи була оспівана Байроном, Гюґо, Пушкіним).

Вивчаючи друге питання, слід звернути увагу на те, що престиж української мови, віру в її можливості стверджувала нова українська література. “Батьком” нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769-1838). Поема Котляревського “Енеїда” (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843) є основоположником української художньої прози. В його прозі виділяються дві основні стильові течії: перша - це потяг до сентименталізму (у творах “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”, “Козир-дівка” переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд); друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях “Солдатський патрет”, “Конотопська відьма”, “Мертвецький великдень” Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси І. Котляревського “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”, комедії Г. Квітки “Сватання на Гончарівці” та “Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

20-ті - 40-ві рр. позначаються розвитком етнографії, мовознавства та журналістики. Так, при Харківському університеті з'являються такі журнали, як “Харьковский Демокрит”, “Украинский вестник”, Украинский журнал”, альманахи “Сніп”, “Молодик”, зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів.

Першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831-1832) та “Миргород” (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Розглядаючи питання розвитку літератури в ХІХ ст., необхідно зосередити увагу на творчості Т.Г. Шевченка. Поява у 1840 р. “Кобзаря” Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. Головними опорними символами його поетичної творчості виступають “слово” (національна культура), “слава” (культурно-національна спадщина) і “правда” (загальнолюдська мета-ідеал).

У ранніх баладах поета “Тополя”, “Причинна”, “Утоплена”, “Русалка” сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи з образами уявними. Не менш романтичними є й історичні поеми Шевченка (“До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч”, “Гайдамаки”).

Студентам варто знати, що Шевченка вважають також основоположником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми (“Катерина”, “Наймичка”, “Сон”), суспільно-політичні (“Єретик”, “Сліпій”, “Кавказ”, “Посланіє…”) безжально таврували кривдників народу. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої української молоді. Творчість Т.Шевченка - настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців ХІХ - першої половини ХХ ст.

Відбувається кількісне зростання визначних письменницьких індивідуальностей, збагачується тематика літературних творів, розширюється жанрове коло, зростає зв'язок зі світовим досвідом через переклад та художній синтез.

50-60-і рр. XIX ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т.Шевченка провід у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш. Він не тільки був поетом, перекладачем, критиком й літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман “Чорна Рада”. П. Куліш змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця XVII ст., дотримуючись так званого “етнографічного” реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поруч з П. Кулішом відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово занепадає. Письменники звернулися до нового літературного напряму - реалізму. На початку 60-х рр. XIX ст. з'являється перший український соціальний роман “Люборацькі” А. Свидницького, опублікований І.Франком.

70-і - 80-і рр. XIX ст. - початок епохи “великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі представлені прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко

Одним із перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), котрий створив новаторські форми прози, дав широку панораму соціального буття, розгорнуті характеристики персонажів, чудові багатобарвні пейзажі всієї української землі. В центрі уваги митця - волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім'я”).

Талановито опис життя українського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького, він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв - Чіпки (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”), Івана Ливадного (“П'яниця”), Телепня (“Лихі люди”), Христі (“Повія”) - надає творам Мирного великої художньої вартості.

З'являються нові теми, нові образи, нові жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Студентам бажано знати, що видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, переклади літературних творів й редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Найвиразніше роль І.Франка проявлена в літературній творчості. Він творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд з традиційними тоді описами селянських злиднів (“Борислав сміється”, “Воа Constrictor”), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів (“Нефтянник”, “На роботі”). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей (“До світла”, “Під оборогом”), ретельно змальовані картини тюремного життя (“На дні”, “Панталаха”), яскраво оброблено історичні сюжети (“Захар Беркут”, “Великий шум”). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки (“Смерть Каїна”, “Мойсей”) й ніжної любовної лірики (збірка “Зів'яле листя”).

При підготовці до третього питання плану студентам треба приділити увагу розвитку образотворчого мистецтва.

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різьбярство), Кам'яні броди на Житомирщині (фаянс).

Художники вперше докладно зупиняються на народних типажах і яскравих особистостях з народної маси, намагаючись передати їх багатий внутрішній світ, довести, всупереч соціально-майновим відмінностям, рівноцінність для мистецтва простих людей та еліти суспільства. Українська тематика активно розробляється не тільки власне українськими художниками (друзями Т. Шевченка А. Мокрицьким, І. Сошенком, В. Яненком, Г. Васьком), а й росіянами, що певний час жили й працювали в Україні, - В. Тропініним, К. Павловим, М. Сажиним.

Найбільш прикметною в живописі першої половини ХІХ ст. постаттю визнаний В. Тропінін, якого обрано академіком Петербурзької академії мистецтв. Художник створив узагальнений образ представника українського народу (“Українець”, припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків (“Українка”, “Молодий український селянин”, “Пряля” та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його “Дівчина з Поділля”.

Продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов. Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського, який уславився передусім як метр вражаючих маріністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів (“Чумацька валка”, “Комиші на Дніпрі” та ін.). На західноукраїнських землях одним із найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт (“Приборкання дикого коня”, “Пісня перемоги”, цикл акварелей “Козаки” та ін.).

Студентам бажано знати, що великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” - Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним із основоположників руху передвижників був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт (“Майська ніч”, “Сорочинський ярмарок”, “Танок кріпачок перед поміщиком”, “Дівчата біля криниці”, “Вибілювання полотна” та ін.).

До “передвижників” належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: “Христос перед Пілатом”, “Розп'яття”), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: “Стрілецький бунт”, “Сокольничий”), Микола Ярошенко (портрети та “ідейні” полотна “Крізь життя”, “В'язень”), Ілля Рєпін (картини з історії “Козацької вольниці”, “Мотря Кочубеївна”, “Козацькі тили”, “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, “Бокша).

Сергій Васильківський, творчість якого щільно пов'язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні “поза чергою. З Парижем пов'язана також творчість талановитої художниці з України М. Башкирцевої.

Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М. Пимоненко, Васнєцов та ін.).

Щодо монументальної скульптури, то в цей період з'являються пам'ятники Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому (М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Для пам'ятника І. Котляревському Л. Позен виконав горельєфи на теми “Енеїди”, “Наталки-Полтавки”, “Москаля-чарівника”, де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії (“Кобзар”, “Запорожець у розвідці”, “Скіф” )

При розгляді четвертого питання необхідно підкреслити, що у добу романтизму архітектура тяжіє до відродження традиційних стилів минулого, які переосмислюються вже як національні. У Західній Європі знов повертаються до ґотики й романського стилю, в Росії - до візантійського і московського стилю ХV-ХVІ ст.

Творчий розвиток традицій національної архітектури в Україні, у свідомості українців пов'язаних передусім з “козацьким бароко”, було загальмовано офіційними розпорядженнями. Офіційно схвалюваними архітектурними стилями залишалися на той час класицизм та російський ампір, які в Україні набули певних національних особливостей. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Меленський (церква-ротонда на Аскольдовій могилі), Беретті (головний корпус Київського університету), Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац). Серед українських архітекторів східноукраїнських земель виділяються харків'янин П. Ярославський і чернігівець П. Дубровський. У класицистичній манері будуються численні споруди в західноукраїнських містах. Романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних архітектурних пам'яток характерні для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню - осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст.; на Харківщині - осідок Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря.

В архітектурі з середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників - власників землі.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно й зручно”), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Володимирський собор (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (раніш крайовий сейм - Ю. Гохбергер). Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс і необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст - Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля тощо - завдячує переважно саме цій віденській моді.

Проблемно-пошукові питання

1. Які були умови та причини виникнення національно-культурного відродження на Східній Україні?

2. Охарактеризуйте національне відродження та його особливості в першій половині ХІХ ст.?

3. Який літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?

4. Романтизм в літературі та мистецтві. Роль Харківського університету в його розвиткові.

5. Чому Т.Г. Шевченко є уособленням національного генія?

6. Кого можна вважати провідними драматургами України в ХІХ ст.?

Теми доповідей та рефератів

1. Класицизм і романтизм в українській культурі ХІХ ст.

2. Реалістичні традиції у творчості Т.Шевченка-художника.

Семінар № 5. Українська культура в XХ - на початку ХІХ ст.

Мета та завдання: розкрити основні ознаки модернізму як культурного феномену ХХ століття, проаналізувати становище української культури в умовах сталінського тоталітарного режиму, розглянути нові явища в культурі постсталінського періоду, проаналізувати масову культуру, охарактеризувати сучасну ситуацію в розвитку культури.

План

1. Модернізм - культурний феномен ХХ ст.

2. Українська культура в період ідеологічного тиску.

3. Нові явища в культурі 50-80-х років ХХ ст. Масова та популярна культура.

4. Сучасна соціокультурна ситуація в Україні. Постмодернізм.

Розглядаючи перше питання семінару, слід з'ясувати, що в архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (з французької - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бесарабський критий ринок у Києві (1910, архітектор Г.Ю. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор О.М. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913) і Комерційного інституту.

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. Ф. Кричевський, сучасний краєзнавчий музей) і, за проектом архітектора К. М. Жукова, будинок художнього училища в Харкові. Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Владислав Городецький (уславлений “Будинок з химерами” 1911 р. та кілька інших оригінальних споруд).

Виразніших національних рис набуває образотворче мистецтво. Продовжував працювати С.І. Васильківський, який разом з іншими художниками написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції: “Чумацький Ромоданівський шлях”, “Вибори полковником Мартина Пушкаря”, “Козак Голота. Низку високохудожніх полотен створив О.О. Мурашко (1875-1919), який віддав данину як неоромантичній історичній тематиці (“Похорон кошового”), так і захопленню тогочасної публіки імпресіонізмом (“Портрет Н.А. Нестерової”, “Дівчина в червоному капелюшку” та ін.). Видатними майстрами пейзажного, жанрового та портретного живопису були також Іван Tруш, Олекса Новаківський, брати Федір та Василь Кричевські. Серед українських скульпторів європейську славу здобув Михайло Паращук, який разом з Антоном Попелем створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка і С. Людкевича.

Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім'ям став киянин Олександр Архипенко. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму. Архипенко принципово змінив попередні погляди на скульптуру, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів у цьому виді мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб. Однак сучасну скульптуру, особливо починаючи з середини ХХ ст., важко уявити собі без тих новацій, які запровадив у цей вид мистецтва О. Архипенко.

Вивчаючи друге питання, треба звернути увагу на погіршення становища культури у зв'язку з ідеологічним тиском. У 30-ті рр. XX ст. культурне будівництво мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Однак добре розвивалася лише технічна і природознавча освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено. З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7), середня (10). Були запроваджені єдиний день початку навчального року - 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п'ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замість комплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов'язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась у школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х рр. діяли національні школи з польською, болгарською, молдавською, німецькою та іншими мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання

Студентам варто зрозуміти, що на початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним - технікум, у 1934 р. запроваджено наукові ступені кандидата й доктора наук, вчені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов'язкове складання заліків та іспитів.

У розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О. Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П. Філатов. У 1936 р. ВУАН було перейменовано на АН УРСР, багато його співробітників репресували. Репресії стали невід'ємною частиною сталінської “культурної політики”.

Студентам слід зрозуміти, що діяльність митців стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися в книгах “Педагогічна поема” А. Макаренка, “Десятикласники” О. Копиленка, “Школа над морем” О. Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М. Трублаїні “Шхуна Колумб”, “Нащадки скіфів” В. Владка.

У драматургії на провідні позиції вийшов О. Корнійчук, п'єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П. Тичина, М. Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію.

У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були примусово закриті і злиті в Спілку письменників України. За письменниками об'єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”.

Культурні процеси уніфікувались за допомогою загального методу “соціалістичного реалізму”, який передбачив, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 письменників, які працювали в Україні. Національно-культурне Відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне Відродження”.

Вивчаючи третє питання, слід з'ясувати, що тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм - на офіційному. Проте в 70 - 80-ті роки ХХ ст. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською мовою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності та культури. Розвиткові такої тенденції сприяли передові українські громадські діячі.

У період політичної відлиги (1956 - 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, відбулося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім в західних областях України. Проте головним наслідком “відлиги” було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих “шістдесятників”, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи.

Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. “Відлига” скінчилась трагічно для покоління “шістдесятників”. Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.

У другій половині 80-х років ХХ ст. відбувається значне оновлення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей етап в історії української культури ХХ ст. органічно пов'язаний з відродженням національної державності.

Розглядаючи четверте питання, необхідно зазначити, що постмодернізм виник у 50-х роках і проіснував майже до кінця ХХ ст. Світогляд постмодернізму відзначається переосмисленням традиційного способу нашого життя не через заперечення і відмову від попередніх культур (як це було в модернізмі), а, навпаки, об'єднуючи, вбираючи в себе всі їх протилежності, проблеми, ідеали і погляди. Отже, постмодернізм - це не новий напрям, що змінив модернізм, а творча переробка, переосмислення того, що було створено раніше. Це певний еклектизм нашого життя, основним завданням якого є всезагальність культури, позбавлення розриву між високим мистецтвом і низьким, елітарною культурою і масовою, витонченим і банальним.

Варто звернути увагу студентів на той факт, що у культурі постмодернізму формуються певні загальні принципи:

- еклектизм (змішання всіх існуючих форм, течій, художніх манер);

- використання культурної спадщини минулого за допомогою прийомів колажу, цитування, повторення;

- театралізація (всім подіям надається форма яскравого видовища, шоу, використання пародії, іронії);

- толерантність (шанобливо-терпиме ставлення до інших методів і течій, поглядів і смаків);

- багаторівневість, згідно з якою під кожним зображенням (текстом) знаходиться інше, а розуміння залежить від ерудиції того, хто читає (дивиться, слухає) твір.

Отже, культура постмодернізму - це культура деталей, невеликих нюансів, епізодів. У ній все, як у мініатюрі: банальні почуття, помірні пристрасті, примітивні думки. Замість величного, значного, героїчного, постмодернізм віддає перевагу іронії, пародії, гротеску, жартам. Для мистецтва постмодернізму не існує жодних правил (жанрових, стильових). Це справжній гібрид, синтез модернізму з кітчем. Але, на відміну від незрозумілого, під час абсурдного модернізму, постмодерністські твори мають приємний, красивий вигляд.

Постмодернізм з'явився як архітектурний напрям, а згодом знайшов втілення у всіх сферах культури. Архітектори постмодернізму Р. Вентурі, Р. Боффіл, Ч. Дженкс основним принципом висунули підпорядкування будівлі довкіллю, включення натяків на архітектуру минулого, повернення орнаменту. Прихильники постмодернізму почали будувати житло, що задовольняло потреби «середньої людини», без усяких претензій на величність, оригінальність і значущість.

У постмодернізмі головним стає не сам твір, не процес його творення, а сприйняття людиною, вплив на людське життя. Засоби комунікації зробили банальною, доступною будь-яку інформацію, тобто позбавили художній твір глибини, справжності, винятковості, зближаючи його з буденними речами, з кітчем. На жаль, разом з цим втрачаються багато які з функцій культури.

Надзвичайно цікавою є література постмодернізму, в основі якої завжди - гра, стильова анархія, непередбачуваний сюжет. Прикладом постмодерністської літератури стали твори «Ім'я троянди» і «Маятник Фуко» Умберто Еко, «Подруга французького лейтенанта» Джона Фаулза, «Хазарський словник» Мілорда Павича, «Білий альбом» Джоуна Дідона, «Проти життя» Філіпа Рота, «Чапаєв і Пустота» Віктора Пелевіна, «Блакитне Сало» Володимира Сорокіна та інші.

Нові можливості відкриваються перед українською культурою у зв'язку з формуванням в Україні громадянського суспільства. Новий громадський (так званий “третій” - на відміну від перших двох - державного та комерційного, бізнесового) суспільний сектор - це сума недержавних неприбуткових організацій, які сьогодні вже здатні впливати на хід суспільних, зокрема культурних процесів.

Як і в усьому світі, в Україні спостерігається тенденція комерціалізації культури, особливо масової. Зокрема за роки незалежності виник вітчизняний шоу-бізнес. Популярними стали пісні Таїсії Повалій, Наталії Могилевської, Олександра Пономарьова, Руслани (2004 р. перемогла на пісенному конкурсі "Євробачення"), групи "Воплі Відоплясова", "Океан Ельзи", "Пікардійська терція" тощо. Однак разом із тим він програє поки що у конкурентній боротьбі російському шоу-бізнесові, краще організованому, з великою кількістю талановитих виконавців.

Як вже відзначалося, головним набутком мистецького життя за роки незалежності стали обнадійливі процеси оновлення та утвердження плюралізму. Зокрема, в музиці все частіше лунали твори різних жанрів і стилів, дзвінко зазвучала українська пісня. Плідно працювали композитори О. Білаш, І. Карабиць, А. Горчинський, Л. Дичко, Є. Станкович та ін.

Далеко за межами України стали відомі імена вітчизняних оперних співаків В. Гришка, А. Кочерги, В. Лук'янець, В. Степової та ін. Їхні голоси звучать на сценах Метрополітен опера, Віденської та Женевської операх.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтелігенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування опинилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А. Солов'яненка, художнім керівником якого є В. Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні та міжнародні фестивалі.

Розвиток театрального мистецтва в Україні пов'язаний з новаторськими пошуками режисерів І. Бориса, С. Донченка, А. Жолдака, В. Петрова, С. Моїсеєва, Б. Шарварка та ін. Світове визнання здобув Р. Віктюк, який розпочинав творчу діяльність у Львові, а згодом створив власний театр у Москві. Серед акторів виділяються такі майстри як А. Роговцева, Б. Ступка, сестри Сумські, А. Хостікоєв, Б. Бенюк, Л. Задніпровський та ін.

Від засилля американських і російських фільмів потерпав вітчизняний кінематограф. Проте і в таких умовах яскравим явищем стали екранізації творів української літератури: "Сад Гетсиманський", "Пастка", "Царівна", "Чорна рада"; схвально зустріли глядачі фільми "Роксолана", "Атентат" та ін. Певних успіхів українські кіномитці досягли на міжнародних кінофорумах. Зокрема, Гран-прі на фестивалі в Сан-Ремо дістався фільму "Ізгой" режисерів В. Савельєва і А. Браунера. В угорському м. Д'єрдь із 10 призів 4 отримали українці: С. Лисенко ("Кордон на замку"), Й. Дулевська ("Хронік: повстання у Варшавському Гетто"), С. Бусовський ("Портрет, пейзаж, натюрморт"), О. Столяров ("Спілка одноногих"). Значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні мали фільми "Фучжоу" Ю. Ільєнка, "Астенічний синдром" К. Муратової, "Голос трави" Н. Мотузка, "Приятель небіжчика" В. Криштофовича.

Українське образотворче мистецтво останніми роками збагатилося картинами А. Антонюка ("На Голгофу"), В. Зарецького ("Чорний струмок"), І. Марчука (цикл картин "Шевченкіана") та ін. Широке визнання здобула творчість одного із засновників нового напрямку в монументальному живописі ("національна колористична школа") Г. Синиці.

Плідно працюють українські скульптори, зусиллями яких споруджено пам'ятники Т. Шевченку у Львові, Чернігові, Луцьку, Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, княгині Ользі в Луцьку, Ярославу Мудрому в Києві, Данилу Галицькому у Львові, героям Берестецької битви у Берестечку тощо.

Проблемно-пошукові питання

1. Якими були особливості розвитку української культури в 1930-1953 рр.?

2. Чому період розвитку української культури в 1930-ті роки називають «розстріляним відродженням»?

3. Якими новими явищами в культурі позначені 50-80-ті роки ХХ століття?

4. Що таке постмодернізм, перечисліть його принципи?

5. Що нового принесла в життя української культури «перебудова»? Яку роль відіграла українська інтелігенція в розвиткові «перебудови»?

6. Як змінились правові основи культури в незалежній Україні?

Теми доповідей та рефератів

1. Розвиток українського кіномистецтва у ХХ ст.

2. Розвиток українського музичного мистецтва у ХХI ст.: естрадна, класична, альтернативна музика.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО НАПИСАННЯ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

Написання домашньої контрольної роботи складається з підборки розширеного матеріалу для поглибленого розкриття теми з використанням літератури або сайтів Інтернет.

Тема роботи розкривається згідно з планом, розробленим самостійно, що складається з 3-4 питань. Робота повинна мати вступ, висновок та список посилань. Обсяг контрольної роботи становить мін. 5-10 - мах. 15-20 сторінок машинописного тексту через 1,5 інтервали, шрифт 14 (допускається рукописний текст).

У письмовій роботі не допускається дослівний перепис підручника або іншого джерела. Текст роботи пишеться самостійно, згідно з правилами оформляються виноски, посилання, цитати.

Методи контролю: захист письмової роботи.

ТЕМИ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ

1. Єдність та особливості матеріальної та духовної культур.

2. Виникнення людини: гіпотези та суперечливі погляди науковців.

3. Антропоморфна пластика трипільців.

4. Образ змія (дракона) в мистецтві трипільців.

5. Мистецтво античних міст Північного Причорномор'я.

6. Скіфський звіриний стиль.

7. Монументальна кам'яна скульптура кочовиків на території сучасної України.

8. Міфологія давніх слов'ян.

9. Культура Київської Русі до та після впровадження християнства.

10. Вплив Візантії на культуру Русі.