Отто Бісмарк та Вільгельм ІІ-й і колоніальна політика Німеччини в 1871-1914 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота з теми:

Отто Бісмарк та Вільгельм ІІ-й і колоніальна політика Німеччини (1871-1914)

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю заповнити пропуски в дослідженні історії колоніальної політики Німеччини останньої 1/3 XIX - поч. XX ст. Якщо в розробці проблем, пов'язаних з європейським напрямом зовнішньої політики Німеччини, вітчизняна і германська історіографія досягла значних результатів, то тема німецької колоніальної політики традиційно залишалася периферійною.

До маловивчених сюжетів можна віднести: специфічні риси колоніальної політики Бісмарка і Вільгельма II, освіта і функціонування організацій, що займалися колоніальною пропагандою, суть германської колоніальної ідеології і ін. Їх розгляд не лише дозволить розширити обсяг історичних знань з питань колоніальної політики Німеччини, але і сприятиме глибокому розумінню характерних рис її зовнішньої політики в цілому.

Останнє придбаває особливу значущість при усвідомленні лідируючої ролі Німеччини в сучасних європейських інтеграційних процесах. У зв'язку з цим вивчення цієї теми особливе актуально в сучасних умовах, коли Російській Федерації необхідно виробити адекватний зовнішньополітичний курс по відношенню до ФРН.

Історіографія проблеми:

У розвитку вітчизняної історіографії з проблеми, що вивчається, на наш погляд, можна виділити 2 періоди:

I. 1920-1980-і роки, які пов'язані з історією історичної науки СРСР.

II. 1990-і роки по теперішній час рамки розвитку історичної науки Російської Федерації.

Перший період (1920-1980-і рр.). Відразу обмовимося, що цей період має 2 чітко обкреслених етапу: 1) 1920-1930-і рр. і 2) 1940-1980-і рр. Якщо на першому етапі історики виявляли цікавість до проблем колоніальної політики Німеччини останньою 1/3 XIX - поч. XX ст., осмислюючи історію походження I світової війни, то на другому етапі дослідницька активність пов'язана із спробами глибше зрозуміти корені II світової війни.

У вітчизняній історіографії розробка проблем історії колоніальної політики Німеччини почалася в 1920-1930-і роки. Вагомий внесок в аналіз ідеології зробив В. Бузескул (12). Автор розглядає праці провідних німецьких пропагандистів колоніалізму і їх проекти розширення Германської імперії. У роботі, узагальнюючій історію Німеччини 1890-1914 рр., відомий радянський історик Н. Лукін-Атонов відводить місце сюжетам по колоніальній політиці Німеччини в Океанії, Китаї, а також наводить статистичні дані про населення і площу колоній, об'єми ввезення і вивезення капіталу і товарів (36). Історія будівництва німецького ВМФ, його роль в колоніальній експансії Німеччини і в суперництві з Англією і Францією була проаналізована Л. Івановим (27).

Як говорилося вище, II світова війна стимулює радянських істориків посилити пошук витоків германського мілітаризму. Цим і пояснюється інтерес авторів до теми колоніальної політики Німеччини (1870-1914 рр.). У 1947 р. виходить робота Гольдштейна і Р. Левиной "Германський імперіалізм" (21). Автори вважають, що в зовнішній політиці кайзерської Німеччини, виходячи з пріоритетної спрямованості, існували два періоди: "континентальний" і "колоніальний".

Л.М. Лещинський присвятив свою роботу розгляду військової ідеології Німеччини останньої 1/3 XIX - поч. XX ст. (35). В результаті свого дослідження автор приходить до висновку про те, що суспільна свідомість була просоченою мілітаристськими ідеями таких теоретиків, як Мольтке, Клаузевиц та ін. Саме вони, за його словами, настроїли німців на підтримку колоніального грабежу.

Історик Г.Л. Бондаревский у своїй роботі відбиває участь Пангерманського і Флотського союзу в пропаганді колоніалізму, вказуючи на їх тісні контакти з великими німецькими промисловими магнатами - Круппом і Штумом (10).

У рамках загальних робіт по історії Німеччини і історії міжнародних відносин К.Д. Петряевым (33), Ф.Л. Ротштейном (54), С.Д. Сказкиним, Л.И. Гинцбергом, Г.Н. Горошком В.Д. Їжаковим (19) також були проаналізовані вузлові теми колоніальної політики.

Свідоцтвом росту інтересу дослідників до теми стала поява історіографічних праць, в яких вивчалися самі останні досягнення зарубіжної історичної науки. Приміром, М.Н. Машкин показав концепції провідних англійських і французьких істориків, а також дослідників ГДР (40).

Вагомий внесок в розробку проблеми колоніальної політики Німеччини вніс вітчизняний історик А.С. Ерусалимский (24, 25). Автор у своїх роботах ввів в науковий обіг велику кількість архівних джерел, матеріалів із зарубіжних видань, статистичних даних, що відбивають мілітаристську спрямованість економічного і громадського життя Німеччині, політику по перетворенню країни на потужну світову державу, здатну військово-силовими засобами вирішити завдання германської колоніальної політики по переділу колоніального світу.

Згідно з дослідником, саме зовнішньополітичні амбіції Германської імперії внесли дисбаланс в міжнародні відносини у кінці XIX - початку XX ст. і, кінець кінцем, привели до I світовій війні.

Досліджуючи початковий період германської колонізації, І.С. Чарний розкрив соціальні корені і процес визрівання передумов колоніальної ідеології в німецькому суспільстві, показав трансформацію колоніальної приватної ініціативи підданих імперії в експансіоністську політику германських фінансово-промислових магнатів і уряди. Автор підкреслив, що встановлення німецького правління в африканських колоніях сталося в результаті агресивної діяльності германського флоту і винищувальних воєн (65).

В.Л. Рєзников простежив основні етапи колоніальної експансії Німеччини в Океанії, приділивши увагу основі Новогвінейської компанії в 1884 р. і подальшому протистоянню з Англією за володіння територіями в Новій Гвінеї (52).

В 1988 р. радянська історіографія збагатилася цілим рядом робіт по історії Німеччини останньої 1/3 XIX - поч. XX ст. Активізація германістів, як нам представляється, була пов'язана з поворотним моментом, коли в 1888 р. (100 років тому), кайзером став Вільгельм II. У 1988 р. були опубліковані праці В.В. Чубинського (67) і К.Б. Виноградова і Ю.В. Жданова (15), які певною мірою торкалися теми германської колоніальної політики.

Другий період (1990-і роки по теперішній час) відмічений активним сприйняттям вітчизняними дослідниками концепцій, розроблених західнонімецькими істориками і плюралізмом думок. Велику важливість для нас представляє робота М. Туполева, присвячена експансії кайзерської Німеччини на Близькому Сході і в районі Індійського океану (59). З робіт по темі, що вивчається нами, опублікованих останнім часом, на увагу заслуговують стаття А. Головатенко про зовнішньополітичний курс Вільгельма II (20), книга А. Патрушев (48) про історію Німеччини XX ст., монографії С.В. Фокіна про німецьку колоніальну політику в Африці(61,62), робота Ю.М. Рудакова про експансію Німеччини в Арабському Сході у кінці XIX - поч. XX ст. (55).

Не претендуючи на вичерпний аналіз німецької історіографії по темі, що вивчається нами, вкажемо перевідні роботи, які допомогли нам глибше зрозуміти історію колоніальної політики Німеччини останньою 1/3 XIX - поч. XX ст. Роль монополій в реалізації колоніальної політики була розглянута Ю. Кучинським (34). У руслі цієї теми писав і Г. Хальгартен, вказуючи на спільність цілей окремих груп військово-промислового і фінансового капіталу, які підштовхували Німеччину до колоніальної експансії (63). Г.

Гейдорн у своїй роботі характеризує пропаганду колоніалізму в пресі і механізм формування такої громадської думки, яка полегшила германським правлячим кругам проведення агресивної колоніальної політики (18). Конкретно-історичне дослідження Х. Дрекслера присвячене боротьбі африканських народів гереро і нама проти германського імперіалізму 1884-1915 рр. (23). Э. Людвіг, розглядаючи біографію Вільгельма II (37), і Х.

Шульце в узагальнюючій роботі про німецьку історію певною мірою зачіпають ключові моменти колоніальної політики Німеччини (69).

Виходячи з міри розробленості теми у вітчизняній і німецькій історіографії, автор визначає наступні цілі і завдання.

Мета - проаналізувати колоніальну політику і ідеологію Германської імперії в 1871-1914 рр. Поставлена мета вимагає рішення наступних завдань:

1. Проаналізувати колоніальну політику Бісмарка і підходи колоніальної політики Вільгельма II, виявити загальне і особливе.

2. Вивчити історію колоніального руху в Німеччині в призмі становлення і розвитку провідних організацій і їх пропагандистської діяльності.

3. Розглянути колоніальну ідеологію Германської імперії, охарактеризувавши основні колоніальні теорії.

Об'єкт дослідження колоніальна політика і ідеологія Германської імперії 1971-1914 рр.

Предмет дослідження Політика О.Бісмарка, Вільгельма ІІ-го та заходи уряду Німеччини, спрямовані на придбання колоніальних володінь і їх експлуатації.

Територіальні рамки (межі) роботи охоплюють Германську Імперію у складі метрополії - Німеччини і її колоній в Африці (Намібія, Танзанія, Конго, Того і Камерун), Азії (Китайський Циндао, півострів Шандунь) і Океанії (острови Нова Гвінея, острів Бісмарка в архіпелазі Бісмарка, північна частина островів Соломона, Каролінські острови, Марианские острів, Науру, острів Нова Британія, острів Нова Ірландія, острів Лавонгаи, Маршаллови острова).

Робота стосується теми експансії Німеччини в Туреччині, Палестині, а також сюжети про колоніальне суперництво Німеччини з провідними європейськими державами. У зв'язку з цим територіальні рамки твору включають Близький, Середній Схід і Європу.

Хронологічні рамки (межі) дослідження охоплюють період німецької історії з 1871 по 1914 рр. Верхня хронологічна межа пов'язана з датою утворення Германської імперії. Вона є поворотним моментом не лише для німців, що досягли єдності і імперської форми державності, але і для усієї історії міжнародних відносин останньої 1/3 XIX - поч. XX ст. Німецька держава, що виникла на політичній карті Європи, вступила на шлях колоніальних захоплень і претендувала на переділ вже поділеного світу.

Протиборство Німеччини з великими державами за володіння колоніями привело до Першої світової війни. Дата її початку - 1914 р. - взята як нижня хронологічна межа, оскільки вона є точкою відліку озброєної боротьби Німеччини з провідними імперіями за розширення колоніальних володінь.

Джерельну базу роботи склали різні за характером документи і матеріали, які умовно можна розділити на декілька самостійних груп.

1. Урядові документи, велика частина яких міститься у збірці Е. Юровської (4). Тут сконцентровані матеріали засідань рейхстагу, де обговорювалися проекти пріоритетних напрямів колоніальної експансії, визначалася спеціалізації колоній, виділення бюджетних асигнувань на колоніальну адміністрацію, охоронні війська і поліцію, експедиційні корпуси для пригнічення повстань, соціальні статті: освіти, медичного забезпечення німецьких колоністів і "тубільців".

Збірка також містить ключові документи, як по історії германської колоніальної політики, так і по історії міжнародних відносин в 1871-1914 рр., зокрема генеральний акт Альхесираської конференції 1906 р., франко-германські угоди з Марокканського питання 1909 р. і 1911 р., а також російсько-германська угода з Персидського питання 1911 р. та ін.

Також сюди слід віднести і опубліковані в журналі "Червоний архів" депешу російського посла у Берліні Ост-Сакена і доповідну записку помічника секретаря посольства Фандер Флита, присвячені історії пангерманського союзу (6). Називаючи ідеали пангерманистов як плід фантазії, Ост-Сакен відмічає, що підготовка ними практичних заходів реалізації своїх планів серйозно зачіпає інтереси Росії і підготовлена за його вказівкою доповідна записка його підлеглого Фандер Флита повністю пояснює його побоювання.

Відмінною рисою пангерманістів, відмічає Фандер Фліт, являється властива німецькому духу, тверезість поглядів на досягнення кінцевої мети союзу - поступова германізація народів, що входять до складу імперії. Цей документ, поза сумнівом, розширює наші знання про ідеологію і діяльність Пангерманського союзу.

2. Мемуари державних діячів Германської імперії.

Хоча в мемуарах князя Отто фон Бісмарка колоніальним питанням приділена мало уваги, проте вони представляють інтерес як джерело по історії внутрішньополітичних проблемам Німеччини і європейської дипломатії "залізного канцлера" (1, 2).

У мемуарах Вільгельма II кайзера Німеччини, знаходять своє відображення події і особи, що зробили свою дію на ухвалення державних рішень по міжнародних проблемах, у тому числі і по колоніальній політиці імперії, приведених частенько до зміни вектору в напрямах колоніальної експансії, широко представлено листування германського кайзера з російським царем з питань, що зачіпають геополітичні інтереси Росії на Балканах, в Туреччині, Ірані і на Далекому Сході (3).

Мемуари Бернхарда фон Бюлова в період правління, якого колоніальна політика прийняла найбільш агресивний характер. Перша марокканська криза 1905 р., будівництво Багдадської залізниці, захоплення в Океанії сталися саме в період його канцлерства, а його вимога для Німеччини "місця під сонцем" стала початком потужної програми по збільшенню військової потужності армії і флоту (2). Ще до початку розгортання в країні військово-будівельної програми Б. фон Бюлов в серпні 1897 р.

завірив кайзера про безумовну її підтримку усіма патріотичними силами Німеччини. Саме у канцлерство б. фон Бюлова відбувся перехід Німеччини в русло "світової політики", основним напрямом якої, на думку канцлера, повинна була стати активна експансія в Африку.

Та все ж найбільш вражають в аспекті колоніальної політики Німеччини спогаду адмірала Альфреда фон Тирпица (5). Відставний морський міністр, що реалізував велику частину флотської програми, у своїх спогадах певне місце відводить колоніальній політиці Кайзерської Німеччини, що її успіх значною мірою став би ефективніший, якби з самого початку германської колонізації Замор'я вона була б доручена не міністерству закордонних справ, а морському міністерству.

Методологія дослідження. У роботі використовувався діалектичний метод, який включає наступні принципи: історизму, об'єктивності, і всебічності. Принцип історизму полягає, як вимогу розглядати будь-який об'єкт, будь-яке явище (в даному випадку Колоніальну політику Німеччини) в історичному контексті, в розвитку, з урахуванням причинно слідчих зв'язків. Принцип об'єктивності дав можливість підходити до усіх процесів і явищ критично і збудувати логіку викладу.

Принцип всебічності дозволив визначити предмет дослідження і розглянути його цілісно.

Серед методів дослідження активно використовувався хронологічний той, що дозволив розглянути усі вивчені явища з точки зору їх послідовності. Це дало можливість глибше розкрити суть даних процесів, дуже насиченими фактами і подіями.

Структура роботи обумовлена основною метою і завданнями дослідження: складається з введення, двох глав, укладення і списку джерел і літератури.

Глава 1. Колоніальна політика Германської імперії в 1871-1914 гг.

1.1 "Залізний канцлер" О. Бісмарк і початок колоніальної експансії Германської імперії (1871-1888 р.)

Широка пропаганда на користь активної колоніальної політики почалася в Німеччині ще у кінці 70-х років. Найбільш ревними агітаторами були місіонерами, типу Фабри, його брошура чи "Має потребу Німеччина в колоніях"? користувалася великим успіхом у буржуазних кругах і в націоналістичних ферейнах.

Колоніальна агітація місіонерських кругів навряд чи, проте, притягнула б до себе увагу урядових сфер, якби вона не користувалася підтримкою з боку великих банкірів, магнатів важкої промисловості, судновласників і тих представників ганзейской буржуазії, які вже налагодили економічні зв'язки з деякими колоніальними країнами (21; с. 123).

Цікаво, що ця примітивно грабіжницька ідея, що народилася в період первинного накопичення капіталу, спокусила на початку 80-х років досить різнорідні круги в Германській імперії.

Те були, з одного боку, аристократичні і офіцерські круги, що групувалися навколо "консервативного клубу", на чолі якого стояв великий померанський поміщик і кайзерський камергер граф Бер-Банделин, з іншого боку, до них прилучилися деякі дрібнобуржуазні елементи і невдалі інтелігенти, відставні лейтенанти, чиновники і юнкерські синки.

Саме ці круги, дивлячись на успішних банкірів і великих промисловців, що безпосередня і активна участь в колоніальному розбої відкриває перед ними широкі перспективи в сенсі здобичі земель, багатства, слави і добре оплачуваних постів (24; с. 228-229).

Великі банки - грали провідну роль і в колоніальній експансії германського імперіалізму. При цьому особливе місце займали створені на рубежі XIX і XX ст. колоніальні банки (60; с. 44).

Два найбільші банки "Дисконтогезельшафт" і "Німецький банк" в сімдесятих роках узяли у свої руки кредитування експортної і імпортної торгівлі Німеччини (58; с. 204).

Спостерігаючи процес розвитку банків в Німеччині, ми приходимо до висновку, що в ній великі банки створюються не шляхом повільного об'єднання, - великі банки вже народжуються великими. Переваги великих банків дозволяють їм особливо швидко і успішно розвиватися (34; с. 154).

У 1880 році Ганземанн, глава банку "Дисконтогезельшафт", вже був зацікавлений в справах гамбургської торгової фірми "Годефрой"; ця фірма володіла факторіями на о. Самоа, але в роки грюндерства вона невдало зайнялася спекулятивною біржовою грою акціями рейнсько-вестфальскої гірської промисловості і, врешті-решт, виявилася на межі банкрутства. Щоб врятувати свої капітали, глава фірми "Годефрой" вирішив скористатися тим, що в її справах був особисто зацікавлений статс-секретар відомства закордонних справ фон Бюлов. Розрахунок виявився правильним.

Але головну роль в порятунку фірми "Годефрой" зіграв радник відомства закордонних справ Генріх фон Кусеров. Займаючи, важливий пост в дипломатичному відомстві і притому знаходячись, в найближчому оточенні Бісмарка, він виявився тією "відповідною людиною на відповідному місці", яка завжди виступала посередником між зацікавленими кругами німецької буржуазії і високими урядовими інстанціями. І цього разу, він виступав в інтересах фірми "Годефрой" і Бюлова, зумівши притягнути до справи і Ганземанна.

Главу "Дисконтогезельшафт" вже тягнули до себе невідома далечінь колоніальної експансії і широкі можливості отримання колоніальних надприбутків; він охоче відгукнувся на заклик "Годефрой" про допомогу за умови, якщо германський уряд надасть фірмі державні субсидії і гарантії. Більше того, це означало, що заради їх фінансових махінацій уряд втягується в справи колоніальної політики (24; с.216-217).

Зовнішня політика великих держав виявлялася невід'ємною від колоніальної політики, а дипломатія все частіше обслуговувала інтереси потужних буржуазних фракцій, що домагалися особливих вигод в тій або іншій зоні світу і глобальних зовнішньополітичних задумів (14; с. 157), що впливали на формування.

Деякий час Бісмарк коливався, але незабаром, піддавшись, наполегливим вимогам таких впливових кіл, зробити пробний крок. У рейхстагу, як і за його стінами в цей час йшла гостра боротьба у зв'язку із загальним поворотом Бісмарковскої політики у бік протекціонізму.

Прибічники високих протекційних мит - консерватори, імперська партія і націонал - ліберали, - представляючи інтереси юнкерів і важкої промисловості, зустріли сильну опозицію з боку захисників "вільної торгівлі" - лівого крила націонал - лібералів, партії прогресистів і католицького центру, рішучим супротивником колоніальної політики була соціал-демократія. По лінії цієї боротьби проходив тоді і вододіл між прибічниками і супротивниками законопроекту про колоніальні субсидії.

29 квітня 1880 року законопроект був провалений незначною більшістю голосів. Проте, в 1881 році Бісмарк зробив, спробу цього разу протягне через рейхстаг новий план - державного субсидування пароплавних ліній "Північногерманського Ллойда", що зв'язують Німеччину зі Східною Азією і Австралією. Але тут він знову обпікся. Переконавшись в цьому, він розсердився і вирішив доки нічого більшого відкрито, не робити на підтримку колоніальних ділків.

Його увага у той час була цілком поглинена справами міжнародної політики в Європі, і передусім створенням військово-політичного блоку під егідою Германської імперії (11; с. 117-118).

В період франко - прусської війни Бісмарк рішуче відмовлявся підтримати прибічників політики колоніальних придбань. Незадовго до війни в листі військовому міністрові Роону, він дав цьому економічне обґрунтування, в ті часи дуже поширене в кругах ліберальної буржуазії, - прибічників вільної торгівлі.

Він вважав тоді, що представлення, ніби придбання колоній, підштовхне розвиток торгівлі і промисловості, є великою ілюзією; насправді воно тільки нав'яже країні додаткові податки, які важко буде обґрунтувати. В ті часи він заперечував проти політики колоніальних придбань і за зовнішньополітичними мотивами.

Навіть багато пізніше у бесіді з одним ентузіастом колоніальної політики, що вказував на неосяжні можливості територіальних надбань в Африці, Бісмарк сказав: "Ваша карта Африки хороша, але моя карта Африки - Європі. Тут розташована Росія, а тут розташована Франція, ми ж знаходимося в середині - така моя карта Африки".

Упродовж 70-х років Бісмарк і не подумував про колоніальні захоплення. Поворот намітився лише на самому початку 80-х років, коли він твердо встав на шлях протекціонізму. Ще в лютому 1883 року Бісмарк завіряв англійський уряд, що Германська імперія "Зараз, як і раніше", далека "від всяких колоніальних домагань, і особливо від всякого втручання в існуючі британські інтереси" (45; с. 24-25).

Міжнародний стан в той момент сприяв вступи Німеччини на колоніальну арену. Французький кабінет Жюля Феррі, спонукуваний корисливими інтересами невеликої, але впливової кліки колоніальній війні в Індокитаї. Бісмарк охоче підтримував цю авантюру уряду Феррі, який у свою чергу шукав його підтримки. Реваншистська програма відійшла на задній план, їй на зміну прийшла політика такого тісного зближення з Німеччиною, що Клемансо навіть затаврували Феррі як "агента Бісмарка".

В усякому разі, поки кабінет Феррі перебував при владі (лютий 1883 - березень 1885 рр.), Бісмарк міг отримати з його політики чималу користь.

Бісмарк враховував, що і Англія не зможе протидіяти загарбницькій політиці Німеччини в колоніях. Після того, як англійський уряд захопив Єгипет, де фінансові інтереси французького капіталу були дуже значними, не було підстав сумніватися в тому, що англо - французьке суперництво в цій країні наростатиме. Зрозуміло, Бісмарк не забув скористатися цими протиріччями, до того ж він уміло їх розпалював (54; с. 109).

Реальний перелом в політиці Бісмарка, а значить і Германській імперії настав в 1884 році. Пов'язаний він був із здійсненою в попередньому році заповзятливим купцем з Бремена Адольфом Людерицем купівлею у місцевих тубільних вождів частини африканської території Агра-Пекинья в районі бухти, що носить тепер його ім'я. Він звернувся до імперського уряду з проханням санкціонувати його придбання (67; с. 350).

Документ, що підтверджує встановлення імперського протекторату над африканським володінням Людерица: "Клопотання А. Людерица про надання йому захисту. Тягарів, 8 квітня 1884 р.

Високому імперському відомству закордонних справ. Тільки що мною отримана телеграма від мого агента в Кейптауні наступного зміст:

"Виникли утруднення, телеграфуйте негайно, чи врегульовані законним чином невирішені питання".

Я відповів: "Ще немає, протестуйте, сповіщаю Берлін".

У чому полягають утруднення, я не знаю і можу це з'ясувати тільки з письмових повідомлень, які можуть прибути сюди з Кейптауна приблизно через 4 тижні, не раніше.

Як я вже помітив в моїй заяві високому відомству від 21 березня, я терпітиму всякі неприємності від англійців і жителів Капа, поки не буде повідомлено офіційно, що я і моє африканське володіння поставлене під захист Германської імперії".

І телеграма у відповідь Бісмарка, що тут же послідувала, німецькому консулові в Капштаде (Кейптауне): "Панові В.А. Липперту. Берлін, 24 квітня 1884 р.

За повідомленнями пана Людерица, колоніальна влада сумнівається, чи має його завоювання на північ від річки Помаранчевою право на німецький захист. Заявіть офіційно, що він і його володіння стоять під захистом імперії. Бісмарк".

Цей акт і ця дата вважаються німецькими істориками початком колоніальної діяльності Німеччини (4; с. 192-193).

Таким чином, з 24 квітня 1884 р. Германська імперія стала, офіційно вважатися колоніальною державою і це подією стало справжнім сюрпризом для преси і суспільства. Воно свідчило про те, що інтереси канцлера "звернулися до колоніалізму" і став напрямом зовнішньополітичної діяльності уряду (46; с. 406).

Необхідно підкреслити, що цей поворот пояснюється певними причинами і головними з них були:

Хронічна сільськогосподарська криза в країні, викликана дощовитої осені в 1882 і 1883 року і що змусив уряд здійснювати пошуки шляхів виходу з нього.

Натхнення молодого покоління Німеччини перспективами майбутньої заморської колонізації, що підігрівається Колоніальним союзом.

Прагнення європейських сусідів і в першу чергу Англії і Франції розширити сфери свого впливу, що представляло загрозу германським інтересам (46; с. 407).

Але правлячі круги Німеччини не були задоволені. З одного боку. З іншого боку, вони хотіли "об'єднати в одне велике ціле середньо африканські німецькі володіння і з цією метою прагнули головним чином до придбання частини французького Конго". З іншого боку, вони вимагали нових колоній в усіх частинах світу, вважаючи, що Німеччина виявилася обділеною її конкурентами (22; с. 167).

Наступний документ, що підтверджує свідоцтво про те, що інтереси канцлера "звернулися до колоніалізму" інструкція імперського канцлера Бісмарка генеральному консулові Нахтигалю. Берлін, 19 травня 1884 р.

"Сьогоденням я даю Вам нижченаведену інструкцію для виконання ваших обов'язків в якості комісара на західному березі Африки: щоб надати підданим імперії на західному березі Африки можливість подальшого розвитку і гарантію проти витіснень із завойованих в окремих областях позицій можливим територіальним захопленням з чужого боку, його імператорська величність прийняла рішення безпосередньо ім'ям імперії узяти на себе захист німців і їх торгових зносин на деяких берегових ділянках.

Справа йде, передусім, про такі пункти, які ми бажаємо гарантувати від згубного для нашої торгівлі захоплення іншими державами: Агра-Пекенья та ін. берегова смуга між дельтою Нілу і Габуном, особливо ділянка, розташована проти острова Фернандо По у бухті Бафра, і по можливості далі на захід від гирла Камеруну до мису Св. Джон" (4; с.196-197).

Г. Нахтигаль повністю виконав це відповідальне доручення канцлера і став, по суті, першим германським губернатором цих нових колоній (41; с. 7).

Що стосується суперечки з Англією відносно Агра-Пекенья, то він завершився в червні 1884 року згодою англійського уряду на встановлення там германського протекторату (67; с. 351).

Британський уряд був вимушений визнати перше колоніальне придбання Німеччини, здійснене не державними коштами, а за приватною ініціативою її підданого (22; с. 66).

Усі витрати на придбання 20-мильної території від річки Помаранчевою до мису Фріа обійшлися А. Людерицу в 1070 ф. ст. (21 400 марок) і 260 рушниць, і вона у той час не представляла для господарської діяльності абсолютно ніякої цінності(23; с. 32).

Бісмарк не забарився використати цю обставину для зміцнення своєї особистої політичної позиції, гучно прокоментувавши в рейхстагу перший успіх новонародженого германського колоніалізму. Зробив він це 26 червня в ході дебатів з приводу дозволу імперському канцлерові надати субсидії приватним підприємцям для встановлення регулярного пароплавного сполучення зі Східною Азією і Австралією, що зажадався урядом.

Бісмарк заявив, що за його переконанням, до якого він прийшов після роздумів і коливань, імперія повинна надавати захист і підтримку тим своїм підданим, які, проявляючи мужність, енергію і натхнення, придбавають заморські території. Він натякнув, що за Агра-Пекинья слідують і інші колоніальні придбання, здійснення яких, так само як і управління якими, уряд надає заповзятливості плаваючих по морях і таких, що ведуть торгівлю співвітчизників, обіцяючи їм зі свого боку захист (67; с. 351).

Документ коментує з виступу Бісмарка в рейхстагу. 26 червня 1884 р.: "Я повторюю, що я проти колоній. Я маю на увазі ту систему, по якій більшість колоній створювалася в минулому столітті, яку можна було б тепер назвати французькою системою; я проти колоній, створення яких розпочинається з придбання шматка землі в якості основи, за якою йде залучення переселенців, призначення чиновників і створенням гарнізонів.

судноплавством і торгівлею поданим, їх заповзятливості і йти вперед не стільки шляхом приєднання заморських провінцій до германської держави, скільки шляхом надання охоронних грамот по образу англійської Royal Charters, примикаючи до славного шляху, прокладеного англійським купецтвом основою Ост-індської компанії; одночасно зберегти за особами, зацікавленими в колоніях, управління і право користуватися європейською юрисдикцією для європейців і робити їм захист, який можна здійснити розташованих там гарнізонів" (4; с.194-195).

Германська буржуазна преса тріумфувала: політику Бісмарка, що встало на шлях активних колоніальних придбань, вона розцінювала як веління часу і прояв високого державного боргу і патріотичної свідомості. Германські агенти діяли настільки енергійно, що в мінімальні терміни зуміли поставити прапор Германської імперії і на територіях, де ніяких німецьких факторій ще не було (24; с. 228).

Липень 1884 року Німеччина оголосила протекторат над узбережжям від північного кордону Іспанської Гвінеї до Калабара і почала розширювати свої володіння в східному і північно-східному напрямах (Камерун).

У липні 1884 року три німецькі фірми уклали з "королями" договір, по якому придбали верховну владу над областю Дуалла. Права свої вони передали потім германському уряду: 14 липня 1884 р. область була урочисто оголошена приєднаній до Германської імперії. Повстання жителів Йоссштадта в тому ж році було пригнічене екіпажем германських корветів, поселення знищене і на місце його побудована резиденція адміністрації. Договорами з Англією і Францією була, потім встановлена вказана вище межа. У 1887 р. єдине англійське поселення - баптистська місіонерська станція Вікторія - перейшло до Базельського місіонерського суспільства, і тим було забезпечено необмежений вплив Німеччини.

У листопаді 1884 по лютий 1885 року для вирішення конголезької проблеми була скликана Берлінська конференція. Зроблений розділ Центральної Африки, у басейні Конго було створене "Вільна держава Конго" на чолі з Леопольдом II; Германська Південно-західна Африка - германська колонія в Африці, на території сучасної Намібії.

В ході переговорів усе узбережжя, виключаючи Уолвис-бей, відійшло до Німеччини, а в 1884 році Великобританія визнала усю територію до 20-го меридіана сферою німецького впливу. Так була сформована колонія Германська Південно-західна Африка (61; с. 156).

У цей період під захист Німеччини були передані: придбані бременським комерсантом Адольфом Людерицем землі на території сучасної Намібії. У квітні 1884 року з них була утворена Германська Південно-західна Африка, германське Того в липні 1884 року, землі Адольфа Вермана - Германський Камерун в липні 1884 року що належала Карлу Петерсу і "Суспільству за німецьку колонізацію", Германська Східна Африка в лютому 1885 року утворена братами Клементом і Густавом Денхардт - Виту(31; с. 48).

Серед жителів Виту або Витуленд також - східно-африканський султанат на узбережжі Кенії, з 1885 по 1890 рік знаходився під протекторатом Германської імперії і зіграв важливу роль у британсько-германському розділі африканських володінь.

Виту займав територію площею приблизно 3 тис. км? на північ від гирла річки Тана в сучасній Кенії. У 1879 році у Виту прибули два інших німецьких мандрівника, брати Клемент і Густав Дернхарти. 8 квітня 1885 року вони підписали з султаном Виту угода, згідно якої султанат поступався 25 км? території, з усіма суверенними правами на неї, компанії Тана, засновниками якої були брати. Крім того султан погодився "поставити інший султанат під захист і охорону Германської імперії".

З цим договором брати Дернхарти звернулися до німецького уряду з проханням захистити їхні інтереси.

Офіційно німецький протекторат був проголошений 27 травня 1885 року. У Виту був розміщений невеликий військовий гарнізон для демонстрації суверенітету і захисту від занзибарских нападів. Клеменс Дернхарт був призначений міністром внутрішніх і зовнішніх справ султанату (65; с. 82-83).

Незабаром з'ясувалося, що Людериц і Нахтигаль, кожен у своєму роді, зовсім не були єдиними агентами, що брали активну участь в здійсненні політики колоніальних захоплень. Поки германський уряд займався політичним оформленням територіальних надбань в центральній і Південно-західній Африці, доктор Петерс - син священика, історик за освітою, садист за вдачею і авантюрист за покликанням - діяв в Східній Африці. Спочатку, як і Людериц, він робив це на власний ризик і страх.

Уявивши себе конкістадором, Петерс проник углиб Африки, досяг країни Машона і, виявивши там золото, спробував створити колонію, яку був не проти передати до рук Англії.

Ця спроба закінчилася крахом, і у кінці 1883 року Петерс повернувся у свій фатерланд. Його кишені були порожні, але голова забита фантастичними планами колоніального розбою, зокрема, планами захоплення великої території в районі Замбезі. Незабаром, проте, він переконався, що жоден з цих планів не отримує ні політичної підтримки уряду, ні фінансової підтримки капіталістичних кругів.

Свій проект захоплення Машона він запропонував Бісмарку, а потім і Круппу, від якого сподівався отримати хоч би 20 - 30 тисяч марок, але в обох випадках потерпів невдачу. Навіть "Колоніальний союз" відмовив йому в підтримці. Тоді заповзятливий і невгомонний авантюрист вирішив створити співтовариство, подібне до англійських компаній авантюристів епохи королеви Єлизавети. Учасників цього співтовариства повинна була притягнути перспектива легкої і багатої здобичі в заморських країнах (29; с. 135-136).

Особливу сторінку в історії германських колоніальних організацій займає діяльність заснованого у березні 1884 р. у Берліні відомим колоністом До. Петерсом Суспільства германської колонізації (59; с. 7). У 1885 році колоніальний авантюрист Петерс, захопивши велику територію, заклав основи для іншої великої колонії рейху - Германської Східної Африки; був приєднаний до Німеччини район Кіліманджаро (19; с. 417).

27 лютого 1885 р. Вільгельм II видав цьому Суспільству охоронну грамоту на територіальні надбання в Східній Африці (59; с. 7).

Германська Східна Африка - германська колонія в Африці, на території сучасної Танзанії (Танганьики), Бурунді і Руанди (31; с. 61).

За угодою про розмежування материкові володіння занзибарского султана були обмежені 10-кілометровою прибережною стрічкою (германська для англо-франко декларація від 7 липня 1886); лінія розділу між англійськими і германськими зонами впливу пройшла по ділянці сучасній кенійсько-танзанійській межі від узбережжя до оз. Вікторія. Області на південь від неї дісталися Німеччині (Германська Східна Африка), області на північ (за виключенням Виту) - Великобританію (договір 1 листопада 1886).

28 квітня 1888 занзибарский султан під натиском Німеччини передав їй райони Узагара, Нгуру, Узегуа і Уками. Прагнучи досягти витоків Нілу, німці у кінці 1880-х зробили настання углиб континенту, вони спробували поставити під свій контроль Уганду і найпівденнішу суданську провінцію Экватория.

При німцях стали культивуватися землі, були прокладені залізниці, побудовані школи для місцевого населення, проте економічної віддачі від колонії Германію так ніколи і не отримала. Східна Африка продовжувала субсидуватися урядом Німеччини. У адміністративному стосунки керівництво колонії спиралося на зв'язки з вождями племен(61; с. 161-162).

Германська Нова Гвінея - колонія Німеччини. Площа суші - 242 476 км?. Включала наступні території на Тихому океані: Земля Кайзера Вільгельма на північному сході острова Нова Гвінея, острів Бісмарка в архіпелазі Бісмарка, північна частина островів Соломона, Каролінські острови, Марианские острови (окрім Гуама), Науру, острів Нова Британія, острів Нова Ірландія, острів Лавонгаи, Маршалловы острова (52; с. 14).

На початку 1880-х років на острові Нова Гвінея свою колонію мали тільки Нідерланди (вона розташовувалася в західній частині). Східна частина острова не підкорялася жодній європейській державі. Германська імперія, що посилила свої позиції на світовій арені в той період і що мала торгові інтереси в регіоні, вирішила скористатися ситуацією, що склалася. Проте вже в 1883 році британський комісар Квинсленда (Австралія) оголосив про заступництво Британією усієї південно-східної частини острова Нова Гвінея.

Проте Британія, не зацікавлена в захопленні цієї території, не визнала законними дії квинсленсдского комісара.

Німеччиною ж в 1884 році була заснована Новогвінейська компанія, яка відразу ж послала на острів свого агента Фрідріха Фінша, який поставив германський прапор над північно-східною частиною острова Нова Гвінея і островом Нова Британія. Це викликало широке невдоволення в Квинсленде, в якому дії Германської імперії розглядалися як ворожі. В результаті на початку 1885 року було оголошено про британське заступництво північно-східної частини Нової Гвінеї, яку нещодавно захопила Німеччина (52; с. 25).

У 1886 році, за договором з Англією, Німеччина захоплює східний кут о. Нової Гвінеї. Німеччина і Великобританія зробили розділ Західної Меланезії до німців відійшли північно-східна частина Нової Гвінеї (Земля кайзера Вільгельма), архіпелаг Бісмарка і північна частина Соломона о-вів (о. Шуазель, о. Санта-Исабель, о. Бугенвиль, о. Буку), до англійців - південний схід Нової Гвінеї і південна частина Соломона о-вів (36; с. 139).

Ще в середині XIX століття на Маршаллових островах з'явилися перші німецькі торговці, а вже в 1878 році було підписано торгову угоду з вождем острова Джалуит. Через деякий час Маршалловы острова стали частиною протекторату Германська Нова Гвінея. У 1888 році частиною колонії став острів Науру. Після благословення Папи Римського Льва XIII Німеччина захопила Марианские острови, Каролінські острови і Палау.

1886 року Францію затвердилася на о-вах Уоллис і Футуна (у Західній Полінезії), а Великобританія, Німеччина і США уклали договір про нейтральний статус стратегічно важливих о. Тонгу.

Німці 1888 року захопили по-східному - микронезійський о. Науру, а англійці встановили протекторат над західно-полінезійским архіпелагом Кука (52; с. 33-34).

Перший період колоніальної політики Німеччини відноситься до 1871-1888 рр. і пов'язаний з діяльністю Бісмарка, який мало цікавився колоніальною політикою. Він і в першу чергу прагнув потурбуватися про те, що потримало європейської рівноваги і зберегти Німеччину в тому вигляді в якому вона була створена в 1871 р. Рейхсканцлер неодноразово заявляв про незацікавленість держави в колоніальних придбаннях. Ініціативу в цьому проявили численні місіонери, торговці і трохи пізніше промисловці.

Вони чинили тиск на уряд підтримати їх почин і надати їм державну допомогу. І Бісмарк в цих умовах підтримав законопроект про субсидії фірмі "Годефрой", розроблений Куссеровым, але наштовхнувся на опір рейхстагу. Невдалою виявилася і спроба провести в рейхстагу новий план - державного субсидування пароплавних ліній "Північногерманського Ллойда", що зв'язують Німеччину зі Східною Азією і Австралією. Бісмарк не робив ніяких колоніальних заходів аж до 1884 р.

коли заявив про захист колонії Агра Пекинья Людерица. У кін. 1880-х рр. "залізний канцлер" згортає політику колоніальних придбань, оскільки на цьому терені його очікували серйозні політичні і дипломатичні ускладнення. Англія ревно стежила за колоніальною політикою молодої Германської імперії і, як тільки могла, перешкоджала їй. Так виявився перший спалах англо-германських протиріч на колоніальній арені. Аж до своєї відставки Бісмарк займався не колоніальними, а європейськими справами.

1.2 Колоніальна політика імператора Вільгельма II (1888-1914 рр.)

бісмарк колоніальний політика захоплення

У червні 1888 року після нетривалого правління свого батька, Фрідріха III, на престол у віці 29 років вступає Вільгельм II і оголошує себе спадкоємцем принципів правління свого діда, Вільгельма II (38; с. 89).

"Майже невичерпні скарби любові, повага до конституційної влади, яку Вільгельм I залишив своєму онукові, робила кайзера вирішальною інстанцією, від якої залежав успіх усього підприємства, що мало на меті завоювати для Німеччини духовну і матеріальну незалежність від англо, - саксів, що охопили світ подібно до спрута. Кайзер Вільгельм II усвідомлював необхідність цього ще під час хвороби свого батька, в чому я мав випадок переконатися під час поїздки на ювілей англійської королеви".

"Проте якщо в царювання нашого незабутнього старого кайзера рішення справ відрізнялося ясністю і визначеністю, то при Вільгельме II на нім стала позначатися легка збуджувана правителя. При його здатності схоплювати усе на льоту, вразливості, розвиненій фантазії і самолюбності завжди була небезпека того, що безвідповідальні впливи збудять в нім імпульси, здійснення яких було б неможливе або не гармоніювало б із загальним напрямом політики.

Людина, що займає високе становище, повинна усе життя працювати над собою, щоб навчитися відрізняти мішурний успіх від тривалого. Бо спокусливий декоративний початок завжди важко відокремити від істотного" (5; с. 183).

Імператор є фактично не відповідальним ні перед ким і не ніс покарання, ні при яких, обставинах, ні за які, наслідки своїх дій і розпоряджень. Він є особою недоторканною і некараною, або, як говорилося в колишніх текстах германської конституції, "священним". Ніхто у всьому світі на початку XX століття, жодна людина, за винятком турецького султана і росіянина царя, не користувалася такою владою, як Вільгельм II (37; с. 56-57).

Мріючи про "світову політику", кайзер розцінював європейську політику Бісмарка, як занадто обмежену, провінційну і звинувачував його в тому, що він занадто загруз у своїх зв'язках з Росією. Ці і інші політичні розбіжності між Вільгельмом і Бісмарком, зрозуміло, тільки посилили їх особисту неприязнь. Бісмарк ненавидів свого молодого кайзера, небезпідставно вважаючи його хвальком, фіглярем і політичним дилетантом, Вільгельм платив йому тим же (9; с. 73).

Ці, а також і інші розбіжності привели до вимушеної відставки канцлера. 18 березня 1890 року Бісмарк оголосив, що піде зі свого поста. За кордоном відставка Бісмарка була сприйнята з тривогою і занепокоєнням, оскільки з ним значною мірою зв'язувалася положення, що склало, в європейських справах.

На пост канцлера був поставлений Лео фон Каприви, прусський генерал. А Вільгельм II отримав можливість здійснювати свою "світову політику".

І якщо Бісмарк під кінець свого правління зробився прибічником колоніального розширення Німеччини, то Каприви із самого початку відносився до колоній негативно.

Проте після відставки Бісмарка канцлери вже не грали такої ролі. Тим більше що Вільгельм зовсім не хотів ділити свою владу з ким би то не було.

Вільгельм II міняє зовнішньополітичний курс Германської імперії - в порівнянні з методами що проводяться Бісмарком. Навряд чи можна говорити про загальний напрям колоніальної політики Вільгельма, оскільки одна з її особливостей і полягала в тому, що Вільгельм постійно переходив від однієї лінії до іншої, від союзу до союзу, від ворожнечі до дружби.

Вільгельм відразу ж звів нанівець усі скидання Бісмарка. Розрив з його системою повинен був позначитися, передусім, в міжнародній політиці.

Зовнішнім чином це виразилося в заміні графа Герберта Бісмарка Маришалем фон Бирбештейном на посту статс-секретаря закордонних справ (20; с.21).

Вимагаючи переділу світу, Німеччина побачила своє майбутнє "на морях". Для цього потрібно було вирвати у Англії її морську першість. У очах буржуазного німецького шовініста Англія стала головним ворогом ще до того, як вона встигла розпізнати свого суперника.

Вільгельм всіляко намагався зміцнити збройні сили імперії. У сухопутних військах проводилися лише невеликі зміни, про військовий флот хотілося б сказати окремо.

Флот вважався улюбленим дітищем імператора. На кайзера справила глибоке враження геополітична доктрина "морської сили" американського історика А.Т. Механа.

Заходи по будівництву флоту сучасники незмінно пояснювали особистими спрямуваннями і симпатіями монарха. Будівництво військового флоту можна, звичайно вважати монаршою забавою. Проте той підводний флот, який був побудований при Вільгельме II, виявився дійсно дуже сильним. І рівних йому тоді не було (68; с. 54-55).

"Важливо підкреслити, що Вільгельм II узяв шефство над флотом і його будівництвом. Він відмінно знав усі бойові одиниці германського військово-морського флоту, і на кожному бойовому кораблі для нього була обладнана спеціальна імператорська каюта" (3; с. 140).

Німеччина, що не мала потужного військово-морського флоту, не могла розраховувати на світову гегемонію. З будівництвом власного флоту Германію зв'язувала усі свої подальші зовнішньополітичні плани. Ініціатором і керівником першої великої флотської програми став статс-секретар військово-морського відомства адмірал А. Тирпиц. Його енергійна діяльність привела до того, що в 1898 році рейхстаг затвердив програму будівництва 19 лінкорів, 8 броненосців берегової оборони, 12 важких і легких крейсерів.

У 1900 році була прийнята нова програма, що збільшила цей план удвічі (48; с. 42-43).

"На порозі XX століття Германію мала усі основні передумови для набуття значення на морі: торгівлею світового масштабу і енергійною промисловістю, велетенський розвиток якої відбувався навіть занадто швидко, військовим мистецтвом, організаторським талантом і працьовитістю, державною потужністю і патріотизмом. Їй був наданий лише короткий термін, щоб надолужити давно упущене" (5; с. 444).

Створення сильного національного військового флоту призначалося для захисту колоній, оволодіння ринками на Сході і було пов'язано з кінцевою метою агресивними планами по завоюванню світового панування (27; с. 49).

При кайзерові Вільгельмі II Німеччина намагалася збільшити сферу свого колоніального впливу шляхом збільшення кількості торгових представництв. У цей період нарощувався військовий потенціал (особливо військово-морських сил) - згідно з канцлером фон Бюлову Германію готувалася "зайняти своє місце під сонцем" попри те, що "прийшла надто пізно". Серед іншого, під цим малося на увазі і володіння колоніями.

Подібна політика національного престижу різко контрастувала з прагматичною колоніальною політикою Бісмарка 1884-1885 років (38; с. 67).

Проте, при Вильгельме II Німеччині вдалося розширити свої колоніальні володіння. Під протекторат Німеччини в цей період перейшли в 1888 році тихоокеанський острів Науру. Після підписання в 1886 році між Великобританією і Німеччиною договору про розділ сфер впливу в західній частині Тихого океану.

1 липня 1890 року укладення компромісного договору про розмежування земель на захід від оз. Вікторія. Німеччина відмовилася від претензій на басейн Нілу, Уганду і Занзибар, отримавши натомість в Європі стратегічно важливий о. Гельголанд (Північне море) західним кордоном Германської Східної Африки ставали оз. Танганьика і оз. Альберта-Эдуарда (совр. оз. Киву). Великобританія встановила протекторат на Виту, Занзибаром і о.

Пембой, але відмовилася від спроб отримати прохід між німецькими володіннями і "Вільною державою Конго", який з'єднав би її північні і південні африканські колонії. Німеччина отримала вузьку смужку землі на північному сході "смуга Каприви", що забезпечило зв'язок по річці Замбезі між німецькими колоніями в Південно-західній і Східній Африці (52; с. 22-23).

Щоб експлуатувати забезпечені таким чином для німецького впливу області по верхній течії Санаги і Мбам, осінню 1893 р. утворилося Kameruner Hinterland - Gesellschaft, з капіталом в 200000 мільйонів, яке розпочне свою діяльність із спорудження станцій при Идиа і Балинга на Санаге і з вивезення слонової кістки, каучуку, плодів олійної пальми і шкір. 15 грудня 1893 р. поліцейські солдати (дагомейцы), що збунтувалися, опанували урядові будівлі і пограбували їх, але були 21 грудня утихомирені екіпажем германського крейсера (33; с. 95).

Германське просування з Камеруну в Центральний Судан також було зупинене. Німцям вдалося розширити свої володіння до верхів'я Бенуэ і навіть дійти до оз. Чад на півночі, але західний прохід в Центральний Судан через гори Адамава і область Борний був закритий англійцями (англо-германский договір 15 листопада 1893), а східний шлях через р. Шари відрізували французи, що виграли "гонку до Чад", франко-германську угоду 4 лютого 1894 встановило східним кордоном німецького Камеруну південний берег Чада і нижню течію Шари і її припливу Логоні (95; с. 95).

6 березня 1898 року - китайське місто і військово-морська база Циндао. Напад на німецьких місіонерів, в результаті якого дві людини були убиті, послужив приводом для введення в місто ескадри німецьких крейсерів під командуванням контр-адмірала Динитца і його окупації в листопаді 1897 року. Після цього Китай був вимушений підписати договір про оренду цієї бази (42; с. 125).

12 лютого 1899 року - мікронезійскі Каролінські і Марианские острови і о-ва Палау (окрім Гуама). Скориставшись поразкою Іспанії в іспано-американській війні, Німеччина після демонстрації військового флоту змусила Іспанію продати ці острови за 17 мільйонів марок 12 лютого 1899 року. 17 лютого 1900 року - західна частина острівного королівство Самоа - Германське Самоа (52; с. 45).

На початку 90-х років вустами самого канцлера, князя Гогенлое, уряд урочисто заявив, що Німеччина "повинна, потурбується про створення нових незалежних місць для збуту" (36; с. 139).

Під тиском масових організацій нового типу в 1891 році утворений Пангерманський союз, німецькі колонії в Африці і Океанії перетворилися на офіційну складову частину германської колоніальної політики. Південно-західна Африка (Намібія), Східна Африка (нині Танзанія), Того і Камерун стали німецькими протекторатами, так само як і Китайський Циндао і частина Нової Гвінеї. Про розділ світу ще можна було по джентельменски домовлятися з європейськими сусідами.