Український чинник у системі політичних інтересів Відня та Берліна (1843-1914)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки,молоді та спорту

Кихвський державний університет ім.Т.Г.Шевченка

Кафедра політології

УКРАЇНСЬКИЙ ЧИННИК У СИСТЕМI ПОЛIТИЧНИХ IНТЕРЕСIВ ВIДНЯ ТА БЕРЛIНА (1843-1914)

Підготував:

Студент другого курсу

Історико-юридичного факультету

Групи І-27

О.О.Кураєв

Викладач:Моця О.П.

Київ 2011

План:

1.Актуальність дослідження

2.ГалицькоВолодимирські землі у системі відносин Відень-Берлін

3.Криза 1648-1649 та її наслідки

4.Етнічна проблема

5.Геополітичний фактор

УКРАЇНСЬКИЙ ЧИННИК У СИСТЕМI ПОЛIТИЧНИХ IНТЕРЕСIВ ВIДНЯ ТА БЕРЛIНА (1843-1914)

Усебічно проаналізувати політику Німецької й Австро-Угорської імперій щодо українського чинника за часів Першої світової війни неможливо без висвітлення витоків цього історичного явища. Якщо політика Дунайської монархії відносно її українських підданих знайшла докладне висвітлення в низці праць українських і зарубіжних учених1, то місце Наддніпрянської України в геополітичній стратегії Відня значною мірою залишалося недослідженим. Що стосується традиції сприйняття українського національного руху політичною елітою імперії Гоген-цоллернів, то вона стала предметом фрагментарного та надто ідеологізованого висвітлення як у вітчизняній, так і в іноземній історіографії2. Зрештою, поза увагою дослідників залишилося питання про значення українського чинника у стосунках Відня та Берліна із Санкт-Петербурґом. Можливість висвітлення зазначених питань дає звернення до масиву раніше невідомих або малодосліджених першоджерел, що розкривають особливості політики німецьких та австро-угорських еліт у другій половині XIX - на початку XX ст.

Комплекс стереотипів, що визначав ставлення Німецької й Австро-Угорської імперій до українського чинника на початку Першої світової війни, сформувався на основі понад півстолітнього досвіду їх зовнішньої та внутрішньої політики. Габсбурзька монархія, що отримала своїх українських підданих - за офіційною термінологією "рутенів" (німецькою - Ruthenen), наприкінці XVIII ст., першою відчула складність проблем, які постали перед нею після приєднання Східної Галичини. Як свідчать документи віденського міністерства внутрішніх справ, "з 1843 р. в монархії провадилася великоросійська пропаганда", яку розпочав російський панславіст-письменник М.Погодін3. Невдовзі проблема управління галицько-володимирськими землями ускладнилася через збільшення кількості польського населення монархії внаслідок приєднання Краківської республіки (1846). Криза 1848-1849 рр. продемонструвала, що політично контролювати Галичину без підтримки українського населення неможливо.

Події, що відбувались у той короткий період, виявили потенціал і характер вимог галицьких "русинів", та започаткували традицію співпраці німецької й української (руської) еліт монархії на основі збігу інтересів. Підтримка, яку галицькі українці відчули з боку австрійської влади навесні 1848 р., спричинила появу стійких сподівань на "цісарську милість" як вирішальну силу, спроможну задовольнити їхні головні вимоги. З іншого боку, визначення українцями своїх політичних цілей і засобів для їх досягнення започаткувало тривалий процес адаптації влади Дунайської монархії до нових політичних реалій. Наслідком стала політика балансування між вимогами польської й української спільнот Галичини, основою котрої була стратегія взаємовиключних обіцянок та обережних поступок, яка втілювалася до кінця існування імперії.

Однак заходи, які Відень на початку 1848 р. вжив для врегулювання політичної кризи в Галичині, дійсно були багатообіцяючими: раніше, ніж на терито-ріях інших ненімецьких народів Австрії, тут було скасовано кріпосне право4, у Львівському університеті було створено кафедру української мови, а українські депутати віденського парламенту отримали можливість впровадження української мови на всіх рівнях освіти5. Поступки, які австрійська влада тоді зробила українцям, протягом усього часу існування монархії підштовхували український рух у боротьбі за його найвищі цілі. Що стосується офіційного Відня, то до початку Першої світової війни він мав достатньо часу, щоби сформувати свою політику щодо українського чинника.

Необхідно відзначити, що в процесі подолання кризи 1848-1849 рр. була розроблена й стратегія стосунків із польськими політичними силами, яким, зрештою, було віддано пріоритет. Польській еліті було надано вищу політичну владу вже в першій половині 1849 р., коли граф Аґенор Ґолуховський, маґнат і довірена особа кайзера Франца Йозефа був призначений штатгальтером (імператорським намісником, німецькою - Staathalter) Галичини із широкими повноваженнями. Цей діяч, який тричі обіймав названу посаду, зміг значно розширити сферу польського впливу в провінції. Намагаючись позбавити українців найвищої підтримки, він прагнув переконати цісаря в нелояльності "русинів" до Корони, звинувачуючи їх у проросійських симпатіях. Саме під його впливом Відень відмовився від намірів поділу Галичини на дві провінції - польську й українську6.

Очевидно, А.Ґолуховський використав піднесення серед проросійськи налаштованих русинів, спричинене, за даними віденського міністерства внутрішніх справ, приходом царських військ для придушення Угорської революції на початку 1849 р.7 Зрештою, протягом наступних років українці змушені були згорнути діяльність політичних і культурних організацій, створених після початку революції, а їхній чільний орган - Головна руська рада - у 1853 р. саморозпустився8.

Фінансово-конституційна криза Габсбурзької монархії, що виникла на зламі 1850-х-1860-х рр.9 і загострилася після поразки у війні 1866 р. з Пруссією, змусила Відень до компромісу з найвпливовішою з ненімецьких еліт імперії - угорською. Відновлення прав Королівства Угорщини та угорської конституції в лютому 1867 р.10 було продовженням традиційної політики розв'язання міжнаціональних суперечностей, згідно з якою імператор збільшував політичні повноваження тієї національної групи, яка домінувала на окремій стратегічно важливій території. Майже відразу після того, як було врегульовано проблему Угорщини, австрійська груднева конституція 1867 р. проголосила рівноправ'я поляків і "рутенів" Галичи-ни11. Формальні гарантії рівноправ'я отримали й українці Угорщини, де 1868 р. був прийнятий закон, що мав забезпечити права всіх національностей12.

Попри конституційні зміни, розвиток українського національного руху на австрійських та угорських землях монархії пішов різними шляхами. Якщо будапештський уряд провадив жорстку політику асиміляції національних меншин, то Відень прагнув зберігати за собою роль арбітра в міжнаціональних стосунках. Незважаючи на те, що в Галичині було збережено українські народні школи та відповідні курси лекцій в університеті, одним із наслідків реформ стало звуження політичних прав галицьких українців. Так, учетверо було зменшено кількість українців-депутатів ландтаґу та райхсрату. Ці проблеми, що постали перед галицькими українцями внаслідок реформування монархії, були зумовлені її демографічною структурою й особливостями австрійської парламентської моделі. Після 1867 р. саме від позиції поляків, які становили четверту за чисельністю національну групу імперії, залежало забезпечення урядової більшості у віденському парламенті13. Тому уряд змушений був зробити "далекосяжні поступки правлячій польській консервативній партії в Галичині": офіційною мовою було визнано польську, припинено ґерманізацію освіти, полонізовано університет у Львові. Поляки стали "найміцнішим стовпом австрійської владної системи"14.

Одним із наслідків посилення поляків стало нове піднесення проросійських настроїв серед галицьких русинів. Як відзначало австрійське міністерство внутрішніх справ, у 1860-х рр. русофільській пропаґанді вдалося "вкорінитись" у широких верствах населення Східної Галичини та Північної Буковини; впливова львівська газета "Слово" відкрито пропаґувала "національну єдність галицьких рутенів із російською нацією", прозоро натякаючи на те, що й "політична єдність не змусить себе довго чекати"15.

Домінуюче становище поляків було закріплене угодою 1873 р. між галицькими поляками й австрійським урядом: за підтримку династії вони отримали "політичну владу в Галичині"16. Посилення позицій польської правлячої верхівки відбувалося на тлі протистояння проросійської та українофільської течій серед русинів17.

Нові акценти в національній політиці Дунайської монархії, що вплинули й на український рух, почали з'являтися з кінця 1870-х рр., коли імператор Франц Йозеф I зробив декілька принципових поступок одній зі слов'янських меншин, яка перебувала в становищі, подібному до ситуації галицьких українців. Так, прагнучи послабити позиції німецьких лібералів у парламенті, він спробував використати їх національно-політичних опонентів - чехів18. Цю місію було доручено новому міністру-президенту Австрії Таафе (1879-1893 рр.). Уже 1882 р. чехи отримали новий виборчий закон, який давав їм більшість у ландтазі Богемії та збільшив представництво в райхсраті, а чеську мову дозволялося вживати в офіційних установах. 1882 р. Празький університет був поділений на два, один з яких став чесь-ким19. Цей наочний приклад того, як швидко вища влада імперії могла вирішувати гострі проблеми своїх підданих, істотно стимулював боротьбу українських партій Галичини за аналогічні поступки. Те, що боротьба чеського національного руху мала великий вплив на ситуацію в Галичині, зокрема, проявилось у 1890 р., коли значною мірою через протидію поляків не було схвалено пропозицію Таафе поділити Богемію за лінією національно-етнічного розмежування20.

Великою проблемою для національно-політичного розвитку австрійських українців було й неґативне ставлення німецьких партій, яке виявилось у так званій Лінцській програмі 1882 р., яка проголошувала, що лише найтісніший союз Австрії (без Галичини та Угорщини) з Німецькою імперією дозволить їй приборкати претензії слов'ян21.

У другій половині 1880-х рр. інтерес Відня й Берліна до українців як до зовнішньополітичного чинника зростає. Головною передумовою цього стало значне погіршення російсько-німецьких стосунків, піком якого стала болгарська криза 1887-1888 рр. Німецькі політики всіляко намагалися послабити могутність Російської імперії. Зокрема 1887 р. перший секретар посольства Німеччини в Санкт-Петербурзі, майбутній райхсканцлер Бернгард фон Бюлов зауважив: "Ми повинні на багато років наперед зруйнувати економічні джерела Росії шляхом спустошення її чорноземних губерній. ... Нам необхідно, нарешті, відрізати Росію від обох її морів - Балтійського та Чорного, на яких базується її світова могут-ність"22. (Значно пізніше, у 1914 р., німецькі дипломати говорили про історичну традицію намагань Відня вплинути на ситуацію в Південно-Західному краї Росії за допомогою галицьких українофілів: "Саме під час першої спроби схилити руте-нів до австрійської ідеї (1888 р.) в Україні утворилася група прихильників так званої "австрійської орієнтації" на чолі з Кониським"23).

Свідчення про спроби Відня за посередництва галичан здобути симпатії наддніпрянських українців, переконавши їх у прагненні захистити слов'ян на прикладі протекторату Габсбурзької монархії над Боснією (1878 р.), містять і російські джерела: "6-го липня (1888 р. - О.К.) помічено київською поліцією появу в місті переданих із Австрії закликів русинською та французькою мовами про те, що з'єднання Малоросії з російською державою не було актом підданства, а мало характер рівноправного союзу, що малоруський нарід сильно пригноблений і покладається на гуманні народи, які визволили балканських слов'ян від турецької неволі, і допоможуть йому скинути ярмо православних татар, що йменують себе великорусами"24.

Того ж літа оцінку українському чинникові як політичному спробував дати й німецький консул у Києві, який, не виключено, зміг встановити таємні контакти з учасниками українського руху: "Наскільки мало про українофілів можна говорити як про політичну партію, настільки ж мало суспільна думка тут іде й у бік Москви... Тут утворився комітет українофілів для того, щоб утворити противагу місцевому відділенню панславістського благочинного комітету. Однак ця справа провадиться таємно, і повідомлення про неї робилися мені суворо секретно"25.

Висловлена Б. фон Бюловим ідея позбавити Росію Причорномор'я та Прибалтики була співзвучна поглядам керівництва австро-угорської дипломатії, про що свідчать висловлювання міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Кальнокі про "так званих українофілів", зроблені в грудні 1889 р. під час розмови з німецьким послом у Відні. Виходячи з того, що "землі, населені малорусами, відрізають центр імперії від Одеси та від західної частини Чорного моря", міністр відзначив: "Наявність багатомільйонного малоруського народу та його ворожнеча з великорусами за певних умов могли б відіграти роль важеля для тривалого послаблення московитського колоса"26.

Сподівання на те, що рух українофілів може бути використаний проти Російської імперії та занепокоєння підтримкою, яка через царських дипломатів надавалася проросійським течіям серед русинів Австро-Угорщини, змусили правлячі кола Дунайської монархії істотно скорегувати політику щодо Галичини27. Відповідно до "найвищої" волі, новий цісарський намісник Галичини граф Казимир Бадені активно виступив проти русофілії та змусив поляків шукати примирення з українським рухом28. Своєю чергою польська еліта побачила в новому курсі спосіб знайти серед "малорусів Поділля, Волині, Бессарабії й України" союзників у разі можливої війни з Росією29, що згодом відзначив німецький консул у Львові в листі канцлеру Б. фон Бюлову30. У Берліні також помітили, що спроба примирення в Галичині занепокоїла Росію31.

Серед наслідків правління К.Бадені (1890-1894 рр.), що отримав назву "нова ера" й ознаменувався активізацією політичного життя галицьких українців32, варто відзначити появу серед них сил, що стали в "радикальну опозицію до уряду й поля-ків"33. Як згодом відзначила польська преса, зростання національної свідомості "рутенського селянина" призвело до того, що він побачив ворога не за кордоном, а біля себе - в особі польського пана34. Призначений імператором новий намісник Галичини граф Пінінський (роки правління 1899-1903 рр.) привів до влади так звану польську партію "подолян", яка для протидії українофілам почала зміцнювати позиції русофільської течії35. Політику підтримки русофілів продовжував і граф Андреас (Анджей) Потоцький, призначений штатгальтером у червні 1903 р.36

Загострення ситуації в Східній Галичині привернуло увагу Берліна, який активно провадив політику ґерманізації польського населення Пруссії. Спеціально створена Німецька спілка східних прикордонних областей (НССПО, німецькою - Deutscher Ostmarken-Verein) у взаємодії з державними установами намагалася послабити економічні позиції поляків, зокрема, зменшити приплив польських сезонних робітників, замінивши їх галицькими українцями. Для цього вона з 1903 р. розпочала співпрацю з Руським національним комітетом (виконавчим органом створеної 1889 р. Національно-демократичної партії)37. Того ж року, на пропозицію НССПО, наказом міністра сільського господарства Пруссії було створено Управління вербування німецьких поселенців та сільгосппрацівників, котре опікувалося й набором українських селян на сезонні роботи. Контакти між лідерами української партії й організацією, що діяла в інтересах великих прусських землевласників, дали галичанам надію отримати політичну підтримку Берліна в протистоянні з польсько-австрійською адміністрацією. Уже в травні 1903 р. Руський клуб у Відні та Народний комітет у Львові "домовились і створили часопис "Ruthenische Revue" у Відні" для того, "щоб підтримати зацікавленість іноземців українською справою та здобути трибуну перед Європою"38, а 1905 р. прусський міністр Райнбабен "заговорив у німецькому парламенті про сумне положеннє русинів під польською владою в Галичині"39.

Берлін виявляв інтерес і до українців Наддніпрянщини, про що свідчить доповідь німецького посольства про визнання Петербурґом прав української мови (з посиланням на статтю в німецькомовній газеті "St.-Petersburgische Zeitung" про те, що 25 лютого 1905 р. цар затвердив резолюцію ради міністрів про дозвіл видавати Святе Письмо "малоруською мовою")40. Революційна ситуація в Російській імперії, що супроводжувалася піднесенням національних рухів, поставила Німеччину перед необхідністю формувати власне ставлення до національних проблем східного колоса, і зокрема розпочати їх усебічне дослідження. Доцільні для цього прямі контакти із зарубіжною національно-політичною силою не могли провадитися офіційно, тому їх налагодження було довірено представникам НССПО. Особистий радник кайзера Вільгельма II в питаннях "російської політики", професор Берлінського університету Теодор Шиман доручив вивчення українського національного руху історикові Отто Гетшу, який на той час уже був членом НССПО, і протягом наступних років став провідним експертом з "українського питання"41. На початку жовтня 1905 р., напередодні перших відвідин Галичини з метою "написання статей до наукових журналів", О.Гетш уперше звернувся до Михайла Грушевського як до авторитетного українського вченого та громадського діяча42.

Варто відзначити, що національний рух наддніпрянських українців давав підстави для занепокоєння не лише російській, а й німецькій владі. Якщо царська політична поліція була стурбована перспективами цього руху, спрямованого "на культурну підготовку мас для майбутнього"43, то кайзерівські дипломати звернули увагу на появу симпатій до Росії серед галицьких українофілів, відображену в публікаціях львівської газети "Діло": "Ще два чи три десятиріччя національного розвитку під живлячим промінням російської конституції, і 30-мільйонний український велетень стане однією з визначальних сил Східної Європи"44. Те, що активізація національних рухів царської Росії Німеччиною спочатку сприймалася неґативно, видно зі слів кайзера Вільгельма II, який у грудні 1905 р. заявив: "Події, які тепер відбуваються в Росії, є лише прелюдією до жахливої катастрофи, яка розіб'є цю імперію на багато республік. Утворення таких республік означатиме постійну загрозу для Німеччини, оскільки вони, без сумніву, ще більше схилятимуться до союзу з Францією"45.

Занепокоєння Берліна викликала й перспектива ймовірної взаємодії польського та українського рухів, зокрема в розв'язанні холмського питання. Стурбованість німецьких правлячих кіл можливим посиленням позицій поляків у Росії (яке загострило б польсько-німецьке протистояння в Пруссії), відбиває коментар Т.Шимана у впливовій берлінській газеті "Kreuzzeitung": "...Вони прагнуть повної автономії Польщі й намагаються втягнути малорусів у цей рух"46.

Утім, протягом другого року революції німецькі дипломати констатували, що головними цілями українського руху Росії було "пробудження національної свідомості" та "рівноправність усіх національностей на основі самоврядування"47. Усвідомлюючи значення українського руху, О.Гетш просив у М.Грушевського рекомендацій до провідних діячів українського руху, депутатів і професорів у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові й Одесі перед першою його поїздкою російською Україною в серпні-вересні 1906 р.48

Події російської революції 1905-1907 рр. вплинули на боротьбу за загальне, рівне й таємне виборче право, яке було впроваджене в Австрії імператором Францем Йозефом I у січні 1907 р.49 Головною метою цієї реформи було розширення соціальної бази підтримки віденського уряду шляхом зняття середньовічних цензових обмежень. Однак реформа (право обирати депутатів до віденського парламенту, яке надавалося всім громадянам чоловічої статі віком від 24 років) не поширювалася на вибори до ландтаґу Галичини50. Відень не наважився відмовитися від політичного домінування поляків, яке забезпечувалось архаїчною виборчою системою, що не давала українцям шансів отримати більше ніж 15% манда-тів51. Те, що виборча реформа ліквідувала б польську автономію, відзначав і німецький посол у Відні: "У Галичині рутенське населення досі не мало жодного політичного впливу... Цьому становищу загрожує кінець, якщо виборча реформа ... запровадить загальне й пряме виборче право"52.

Однак навіть на виборах до нижньої палати райхсрату 1907 р. Відень не зміг забезпечити прав українців, оскільки свавільне визначення конфігурації виборчих дільниць та інші маніпуляції призвели до того, що один український депутат обирався 102 тисячами, тоді як один німецький - 39 тисячами виборців53. Незважаючи на те, що на виборах 1907 р. штатгальтер Потоцький підтримував русофі-лів54, за оцінкою міністерства внутрішніх справ Австрії, на них переконливо перемогли українофіли (із 106 депутатів від Галичини було обрано 23 "младоруси" й лише 5 "старорусів" - проти 78 поляків)55. У Буковині ж перемога українофілів була повною, оскільки "староруси" не отримали жодного мандата (проти 5-ти - у "младорусів" і 9-ти - у румунів та інших). Загалом українці здобули 33 місця в палаті депутатів замість 10, які вони мали раніше.

Важливим наслідком реформи є те, що Відень змушений був рахуватися з посиленням позицій українців, і зокрема, більше уваги приділяти їх основним вимогам - збільшенню кількості місць у галицькому ландтазі та створенню українського університету56.

Проте реформа не виправдала головних сподівань австрійської влади, оскільки вибори 1907 р. (як і наступні 1911 р.) посилили вплив опозиційних партій і зменшили частку німців у парламенті, збільшивши натомість відсоток чехів, українців і словенців57. Загалом посилився й вплив польських партій, що серйозно занепокоїло Берлін58. Хвилювання прусської верхівки висловив радник кайзера Вільгельма II професор Т.Шиман, який зі шпальт "Kreuzzeitung" закликав австрійський уряд підтримати "гноблених поляками рутенів"59.

Наслідки виборів в Австрії змусили німецький уряд уважніше поставитися до вивчення українського чинника, і зокрема, до такого аспекту, як політична взаємодія українців Росії та Галичини. Так, у травні 1907 р. німецький консул у Києві Ґерінг доповів, що утиски українських студентів Львівського університету "викликали в місцевої малоруської інтеліґенції жваву реакцію співчуття та посилили ненависть до поляків"60. Iнформацію з Києва доповнювали міркування посла у Відні, який, коментуючи політичні вимоги українських депутатів російської Думи, дійшов висновку, що "енергійна українська пропаґанда вплине на Галичину та Буковину і легко спричинить серйозні труднощі для австрійського уряду"61.

Загалом, говорячи про ставлення до українського руху співробітників тих німецьких державних відомств, які впливали на формування зовнішньої політики, слід відзначити, що саме події 1905-1907 рр. змусили багатьох із них звернути увагу на цей чинник62.

Якщо на південному заході Російської імперії, за оцінкою ґенерального консула в Одесі Шефера, у вересні 1907 р. український рух унаслідок репресій "зав-мер"63, то в Східній Галичині його здобутки були закріплені на виборах до ланд-таґу в лютому 1908 р. Наслідки виборів були оцінені як радниками спадкоємця престолу ерцгерцоґа Франца Фердинанда, так і міністерством внутрішніх справ Австрії: "Староруси" поступилися "младорусам" і зблизилися з польськими партіями для боротьби з ними64.

Поглиблення національного конфлікту в Галичині дало можливість керівництву Німеччини скористатися ситуацією в інтересах своєї внутрішньої політики: у квітні 1908 р. райхсканцлер Б. фон Бюлов рекомендував привернути увагу "німецької неофіційної преси" до свавілля австрійських поляків, для чого слід було через НССПО "конфіденційно" залучити українських публіцистів65.

Коли після вбивства у квітні 1908 р. штатгальтера Анджея Потоцького криза в Галичині набула небезпечних для монархії ознак66, Відень змушений був скорегувати свою політику, призначивши на цю посаду члена консервативної партії Бобжинського, який користувався підтримкою польських ліберально-демократичної та народної партій, що були готові до переговорів про створення у Львові українського університету67.

Одночасно із загостренням проблем Галичини Дунайська монархія вступила в період значного погіршення відносин із Росією, спричиненого конфліктом за вплив на Балканах. На початку року за наполяганням міністра закордонних справ Еренталя, Австро-Угорщина почала будувати залізницю, яка напряму з'єднала б Австрію з Туреччиною, що зробило б Сербію більш залежною від Дунайської монархії68. Глибока внутрішньополітична криза 1908 р. в Туреччині, яка призвела до революції "молодотурків" і зречення султана69, стимулювала увагу й Відня, і Санкт-Петербурґа до турецьких володінь на Балканському півострові. Домовленість між двома урядами про визнання права проходу російських військових кораблів через проливи в обмін на згоду на анексію Австрією Боснії й Герцеґови-ни, досягнуту ще у 1907 р., так і не було реалізовано: 5 жовтня 1908 р. Австро-Угорщина офіційно анексувала Боснію й Герцеґовину без формальної згоди Росії, що викликало обурення в Петербурзі70.

Наслідком такої австрійської політики на Балканах стало відновлення російської підтримки антигабсбурзького панславістського руху, що істотно вплинуло на ситуацію в Галичині. На думку експертів міністерства внутрішніх справ Австрії, відлік "новому етапові панросійської пропаґанди на карпатському театрі" дав проїзд російських учасників слов'янського конґресу в Празі через Галичину та наступні аґітаційні поїздки графа Бобринського Галичиною й Буковиною (середина - друга половина 1908 р.)71. Німецькі політичні кола Дунайської монархії назвали цей рух "неославізмом" (на відміну від "панславізму" попереднього періоду) й розцінювали його як "ширму для планів російської експансії"72. Особливе занепокоєння Відня викликало значне посилення русофілів-радикалів, які прийшли на місце лояльних Габсбурґам поміркованих "старорусів". Радикали відродили русофільську пропаґанду, яка мала прищепити галицьким українцям невдоволення владою Габсбурґів та симпатію до царя (в їх термінології Галичина й Буковина називалися "під'яремною Росією")73. Коли наприкінці 1908 р. штатгальтер Бобжинський у листуванні з російським покровителем галицьких русофілів послався на права й силу українського руху, Бобринський відповів, що в такому разі Росії залишається самій навести лад у Галичині74. В умовах загострення стосунків із Росією австрійська влада не чинила перешкод діяльності українських революціонерів-еміґрантів, зокрема групі Миколи Залізняка, яка 1908 р. переправляла аґітаційну літературу зі Львова й Чернівців за східний кордон75.

Поновлення російсько-австро-угорського протистояння, що супроводжувалося намаганням кожної з імперій використати українців проти іншої, знову привернуло увагу берлінських спостерігачів. Цьому сприяло й поширення антинімецьких настроїв у Росії, спричинене проавстрійською позицією Вільгельма II (який на початку 1909 р. змусив царя визнати анексію Боснії й Герцеґовини та відмовитися від втручання в австро-сербський конфлікт)76. Уже на початку березня 1909 р. д-р О.Гетш розпочав роботу щодо створення часопису, присвяченого історії Східної Європи, де планував приділяти значну увагу українській проблематиці77. Того ж року він як впливовий член НССПО клопотався перед президією цієї спілки про організацію фінансової підтримки для місячника "Ukrainische Rundschau", який видавав у Відні депутат австро-угорського парламенту Володимир Kушнір78. А відомий берлінський публіцист, експерт із російської проблематики авторитетного часопису "Preulische Jahrbьcher" і довірена особа зовнішнього відомства д-р Пауль Рорбах здійснив тривалу подорож Росією, під час якої зустрівся з групою в складі 60 українців-депутатів Державної Думи79.

Те, що Петербурґ мав вплив на внутрішньополітичну ситуацію в Галичині, серйозно непокоїло віденський уряд: у службовій записці до міністерства внутрішніх справ про "російську загрозу на східному кордоні Австрії" президія ради міністрів констатувала русофільське спрямування 11 інтернатів, 8 суддів, половини перемишльського й третини львівського духівництва80. У червні 1910 р. міністр закордонних справ Еренталь у листі до міністра-президента Австрії висловився за доцільність іти назустріч вимогам українців для того, щоб протидіяти російському впливу в Галичині81. Невдовзі лідер галицьких українців Кость Левицький розповів М.Грушевському про бесіду з Еренталем, який повідомив, що українським питанням цікавиться Корона82.

Слід відзначити, що вже після окупації Галичини в 1914 р. царські жандарми заявили, що саме 1910 р. спадкоємець австрійського престолу ерцгерцоґ Франц Фердинанд "уклав формальний договір про створення "українського королівства" внаслідок війни Австрії з Росією" з лідерами українців Австрії д-ром Є. Олесниць-ким і митрополитом графом А.Шептицьким, та Росії Є.Чикаленком і Н. (або М. - 01С.) В.Лисенком із Києва й М.Міхновським із Полтави83. Це твердження не знайшло відображення ані в матеріалах військової канцелярії та фонду Франца Фердинанда у віденському Австрійському державному архіві, ані в інших джерелах, а Є.Чикаленко рішуче спростовував його у своїх спогадах84.

Серед заходів щодо підтримки русофільського руху важливою віхою стало створення київського відділення "Галицько-Російського товариства". Це змусило віденську владу звернути більшу увагу на проблеми Галичини й Буковини85, розв'язанню яких повинен був сприяти перепис населення, проведений 31 грудня 1910 р. Для того, щоб його дані були максимально достовірними, міністерство внутрішніх справ Австрії прагнуло врахувати наслідки еміґрації та спроби полонізації місцевих українців. Так, якщо за мовою щоденного спілкування в Галичині налічувалося 3 208 092 "рутенів" (проти 4 672 500 поляків і 90 114 німців), то за критерієм віросповідання співвідношення виявилося більш сприятливим: 3 379 613 греко-католиків проти 3 731 569 римо-католиків86. У Буковині українці були найбільшою національною спільнотою: 305 101 проти 273 254 румунів, 168 851 німців та 36 210 поляків.

Важливим джерелом інформації про український рух як Австро-Угорщини, так і Росії залишався віденський щомісячник "Ukrainische Rundschau", матеріали котрого, за рекомендацією німецького консула у Львові Фаутера, передавалися райхсканцлерові Т. Бетман-Гольвеґу87. Iсторію слов'янських народів висвітлював також часопис "Zeitschrift fьr Osteuropдische Geschichte" ("Журнал східноєвропейської історії"), що почав виходити 1911 р. Його видавцями, крім O.Гетша та T.Шимана, були провідні фахівці з історії Російської імперії Ганс Юберсберґер (Відень) та Л.K.Ґетц (Бoнн)88.

Загалом 1911 рік позначився зростанням напруженості навколо української проблеми. У лютому на засіданні австрійського парламенту лідер буковинських українців Микола Василько висловив протест проти "русофільських підступів" у Галичині та Буковині, а цісар Франц Йозеф I публічно підтримав його89. Незважаючи на австрійські протести, у Росії тривало створення мережі відділень "Галицько-Російського товариства", зокрема в березні розпочало свою діяльність астраханське, а в травні - одеське90.

Позачергові вибори до австрійського парламенту, що відбулися того ж року, відбили політичну поляризацію галицьких українців: посилення як українофілів, так і радикальних русофілів (на відміну від виборів 1907 р., помірковані "старо-руси" не отримали жодного мандату вже й у Галичині)91. Підсумки виборів дали новому міністрові-президенту Штюрґху підстави заявити німецькому послу, що уряд більше не зважатиме на російські протести й активно сприятиме створенню українського університету у Львові92.

Варто також відзначити різницю в оцінках результатів виборів міністерством внутрішніх справ та радниками спадкоємця престолу: якщо міністерство зробило висновок про перемогу сил, налаштованих на співпрацю з урядом, то племінникові цісаря доповіли про "рішучу перемогу радикалів"93. Якщо офіційне відомство характеризувало чільну Національно-демократичну партію К.Левицько-го як "помірковану", то в матеріалах радників Франца Фердинанда вона названа такою, що в "своєму радикалізмі межує із соціалізмом". Отже, ключ до розуміння ставлення ерцгерцоґа до українців слід шукати саме в тому, яку інформацію він отримував від свого найближчого оточення.

Наприкінці року начальник німецького ґенерального штабу фон Мольтке зауважив: "Усі готуються до великої війни, якої рано чи пізно очікують"94. Зокрема німецьке дипломатичне відомство отримало повідомлення про те, що в Санкт-Петербурзі підозрюють Австро-Угорщину в підготовці "якоїсь акції на Балкансь-кому півострові" та в намірі "тримати Росію в стані шаху шляхом розв'язування польського й малоруського руху"95. Слід відзначити, що на відміну від виконуючого обов'язки міністра закордонних справ Нєратова, який запевняв, що "поляки й малоруси в Росії є двома зовсім незначними та невпливовими елементами", російський посол у Відні давав зрозуміти німецькому колезі, що ситуація на кордоні Південної Росії з Австрією завдає йому чималого клопоту96. Чи не найбільше занепокоєння царських дипломатів викликала перспектива створення українського університету: за даними німецького посла, у Петербурзі побоювалися, що "всі ті українські елементи з Росії, які тепер навчаються в Києві, перейдуть до Львова, і тим самим набудуть відчуженості стосовно Російської держави"97. Якщо раніше німецьке зовнішнє відомство вважало балканську проблему головною в стосунках Відня та Петербурґа, то в листопаді 1911 р. було висловлено припущення, що "українське питання, можливо, відіграє важливу роль у стосунках Австрії з Росією"98. Загалом, характеризуючи події 1911 р., варто відзначити, що вони сприяли зростанню інтересу до України з боку Німеччини. Про це, зокрема, писав часопис "Zeitschrift fьr Osteuropдische Geschichte"99. Уже наступного, 1912 р., у публікаціях цього видання були помітні ознаки політичного інтересу до українського питання100.

Усвідомлюючи значення українського руху Галичини, зовнішнє відомство встановило офіційні контакти з леґітимним політичним представництвом - Українським клубом австрійського парламенту. Уже в травні 1912 р. німецький посол у Відні обговорював із його членами проблеми створення українського університету у Львові та проведення виборчої реформи101. Ще однією причиною інтересу до Галичини була нафта. Як відзначалось у меморандумі, який влітку 1912 р. отримав ґенеральний секретар НССПО Віктор Шульц, нафтові родовища "викликали за кордоном, і особливо в Німеччині, великий інтерес до цього краю"102.

Слід звернути увагу на те, що на офіційному рівні Росія не висувала Німеччині й Австро-Угорщині звинувачень у підтримці українського руху, про що, зокрема, німецькому послові в Петербурзі Пурталесу заявив прем'єр-міністр Коковцов у серпні 1912 р.103 Утім санкціонована російською владою кампанія в пресі не залишала у Відня та Берліна сумнівів щодо позиції царського уряду. Реагуючи на вимоги російської преси, новий міністр закордонних справ Австро-Угорщини барон Леопольд Берхтольд заявив, що "не можна гнобити чотири мільйони австрійських рутенів лише тому, що Росія вважає це за необхідне"104. Разом із тим слід відзначити, що проблема "рутенів" Галичини поляризувала політичну еліту Дунайської монархії. Так, на відміну від ліберальних німецьких політичних сил, які опонували збільшенню прав слов'янського населення, побоюючись посилення його позицій, впливова група спадкоємця престолу Франца Фердинанда (до якої належав і М.Василько) підтримувала ідею польсько-українського примирення як засіб до посилення влади Корони в провінції105. Проте вже в жовтні радники ерц-герцоґа Франца Фердинанда втратили інтерес до "рутенсько-польського компромісу". Їхня увага зосереджувалася на розробці плану реформ для Транслайтанії (угорської частини імперії), спрямованих на зменшення політичної ваги Угорщини. Заслуговує на увагу методологія такого планування, цілком прийнятна й для Галичини: виходячи з національної статистики - 8,7 млн угорців у 18-мільйонно-му населенні Королівства Угорщини, запровадження там загального виборчого права означало б "знищення гегемонії угорців"106.

Восени 1912 р. внутрішньополітична ситуація в Дунайській монархії, і зокрема в Галичині, ще більше загострилася внаслідок нової зовнішньої кризи: Балканська війна, що дала Сербії (за політичної підтримки Росії) можливість значно збільшити свою територію та претендувати на вихід до моря, спричинила подальше ускладнення стосунків Відня й Санкт-Петербурґа107. Невдовзі після її початку монархія робить демонстративні кроки назустріч українцям: 8 листопада на комісії із закордонних справ австрійської "делеґації" (спільного дорадчого органу представників верхньої та нижньої палат парламенту) цісар заявив, що в Росії переслідують українців за їхні "уявні симпатії до Австрії"108. Уже наприкінці місяця депутат райхсрату Євген Олесницький передав міністрові закордонних справ Берхтольду один із меморандумів Українського клубу, де наголошувалося, що створення українського університету та проведення виборчої реформи в Галичині є найкращим засобом забезпечити лояльність українського населення монархії в разі війни з Росією109. Є.Олесницький також дав зрозуміти міністрові, що якщо серед українців виникне якнайменша підозра, що війна з Росією переслідуватиме мету відновлення польського королівства, то "рутени рішуче повернуть проти Австрії"110. Зміст цього меморандуму був доведений до відома Франца Йозе-фа I митрополитом А.Шептицьким, який доповів імператорові й про інший меморандум - депутата Цегельського, де йшлося, що війна, напевне, відбуватиметься на українській території, тому Австрії слід ґарантувати там релігійну й національну свободу імператорським маніфестом111.

Зважаючи на те, що від голосів українців у райхсраті залежало прийняття нового закону про військовий обов'язок, украй необхідного за умови ймовірної війни, австрійський уряд без згоди Польського клубу ініціював спеціальне послання кайзера: 29 листопада 1912 р. міністр-президент Австрії барон Штюрґх вручив президії Української парламентарної репрезентації (Українського клубу) новий проект "цісарського доручення-листа про університет"112. Наступного дня міністр закордонних справ Берхтольд рекомендував Штюрґху погодитися з вимогами меморандуму Є.Олесницького для того, щоб заспокоїти галицьких українців і забезпечити протидію русофільським течіям113. У відповідь на підтримку, висловлену вищою австрійською владою, "збори лідерів усіх українських партій Галичини у Львові 7 грудня 1912 р. проголосили, що ... в разі збройного конфлікту між Австро-Угорщиною й Росією одностайно й рішуче стоятимуть на боці Австро-Угорщини проти Росії, найбільшого ворога України"114.

Те, що ймовірність військового конфлікту була надзвичайно високою, підтверджує обговорення ситуації на нараді імператора Вільгельма II із військовими 8 грудня 1912 р. (на неї не були запрошені канцлер і державний секретар зовнішнього відомства). Начальник ґенерального штабу Мольтке заявив, що вважає війну неминучою, "і чим скоріш, тим краще", а кайзер назвав її "останньою битвою слов'ян із ґерманцями"115. Необхідно відзначити, що німецький стратегічний план відводив Австро-Угорщині особливу роль у великій європейській війні. Відповідно до цього плану, прийнятого ґенштабом у 1912 р., усі воєнні зусилля Німеччини концентрувалися на Заході, тоді як стратегічне стримування Росії доручалось Австро-Угор-щині116. Свідченням особливої гостроти ситуації стало повторне призначення давнього прибічника превентивної війни із Сербією Конрада фон Гетцендорфа начальником австро-угорського ґенштабу 12 грудня 1912 р.117, та приготування до війни з Росією австрійських військових і напіввійськових формувань у Галичині118. Так, того ж дня у Відні відбулися установчі збори польської "Тимчасової (або "попередньої" - О.К.) комісії конфедеративної незалежницької партії", а Юзеф Пілсудський очолив командування польськими збройними загонами. Реагуючи на стурбованість міністерства внутрішніх справ активізацією поляків, військовий міністр Австро-Угорщини ґене-рал Кробатин 26 грудня 1912 р. визнав факт підтримки ґенштабом революційної фракції ППС, викликаної необхідністю використати у воєнний час рух, спрямований проти Росії119. Ставка на польські формування викликала стурбованість у Німеччини, де такі кроки розцінили як створення передумов для небажаної активізації поляків Пруссії та Сілезії. Коментуючи ці події, німецька преса згодом відзначила їх особливу рису: поляки хочуть "мати в запасі одразу дві можливості, а саме: антиро-сійську орієнтацію, а коли ситуація її виправдає, то й антинімецьку"120.

Через кілька днів було розпочато й організацію військової підготовки українців. 15 грудня так звана "запорізька рада" "Сокола-Батька" у Львові постановила створювати стрілецькі товариства. 16 грудня Л.Цегельський, С.Томашів-ський та I.Боберський почали готувати статути для "Українського стрілецького товариства". Того ж місяця Радикальна партія заснувала Український січовий союз, "свою військову організацію заснувала й Народно-демократична партія"121. Ці кроки можна розглядати як елемент загальнодержавних заходів, оскільки одночасно в Австро-Угорщині відбувалася мобілізація122. Зрештою, про готовність ужити рішучих заходів на підтримку Австро-Угорщини заявив канцлер Т. Бет-ман-Гольвеґ, який попередив Петербурґ, що Німеччина оголосить воєнну готовність, якщо Росія надасть військову підтримку Сербії123. Тоді цар виявився не готовим до такого розвитку подій. Як зауважив К. фон Гетцендорф, у Росії "політична ситуація визначалася тенденцією на цей раз уникнути світової війни, а якщо це буде важко зробити, то відтягнути її, принаймні, до 1913 р."124 Утім, перспектива переростання балканського конфлікту в центральноєвропейський була надто ризикованою не лише для царської імперії, але й для Габсбурґів і Гогенцоллернів, які не були готові до розв'язання суперечностей, що неодмінно виникли б між ними навколо польського та, імовірно, українського питань. Зрештою, до травня 1913 р. гостру фазу австро-російської кризи було подолано125.

Курс на польсько-українське примирення в Галичині, який узяла вища австрійська влада наприкінці 1912 р., зіткнувся із наполегливим опором із боку впливових польських кіл. Однак за умов зовнішньополітичної кризи Відень уважав його продовження принципово важливим. Iмператор особисто стежив за перебігом переговорів із цієї проблеми, і після того, як вони зазнали невдачі, 14 травня змусив свого намісника Бобжинського залишити посаду, розпустив галицький ландтаґ і новим штатгальтером призначив Вітольда Коритовського, який "ува-жався відданим імператорові чиновником та довіреною особою імперської бюрократії, і меншою мірою польсько-консервативним партійним діячем"126. Важливість примирення в Галичині продовжувала зберігатись, оскільки, незважаючи на видимість поступок Петербурґа в балканських справах, у Відня та Берліна навряд чи залишилися ілюзії щодо майбутнього їх стосунків із Росією.

Аналіз літературних джерел свідчить, що в червні 1913 р. в німецькій публіцистиці та історико-політичній літературі порушується українське питання. У книзі "Німецька світова та колоніальна політика" авторитетний публіцист і знавець російської проблематики П.Рорбах зауважив, що царська імперія ризикує втратити 35 млн "мало- й білорусів", якщо наважиться на війну127. Iсторик О.Гетш, який із 1905 р. вивчав історію українського руху, у виданій 1913 р. книзі "Росія. Введення на основі її історії з 1904 по 1912 рік" відзначив: "Малоруський рух ... лише зміцнів за роки боротьби"; "серед проблем нової Росії малоруська справа та політичний рух належать до дуже серйозних питань, оскільки саме там ґрунт буде найбільш сприятливим у разі, якщо станеться якесь нове потрясін-ня"128. Редагований О.Гетшем часопис "Zeitschrift fьr osteuropдische Geschichte" у 1913 р. знову істотно збільшив обсяг огляду української наукової періодики Австро-Угорщини та Росії, виявляючи цікавість до тих видань, що поєднували політичну актуальність із науковою. Про те, якої уваги в Берліні надавали українському чинникові, свідчить і поїздка до Галичини ґенерального секретаря НССПО, під час якої він познайомився з лідерами "рутенів" і отримав "цінну інформацію про український рух" від німецького консула у Львові129.

Протягом другої половини 1913 р. австрійські дипломати зафіксували подальшу активізацію антиавстрійських заходів у Росії, що проводились у Києві, Одесі та Москві під гаслом "продовження боротьби за російську справу в багатостраждальних Карпатах", за участю чільних представників місцевих і центральних органів влади та військового командування130. Однак особливу увагу керівників міністерства закордонних справ привернула доповідь консула у Варшаві барона Леопольда фон Андріана, присвячена національному рухові "російських" укра-їнців131. Зважаючи на те, що невдовзі Л. фон Андріан став провідним експертом з української проблематики й до кінця 1915 р. саме йому доручалася підготовка відповідних аналітичних матеріалів для керівництва держави, варто оцінити основні тези цього документа. Так, відзначивши, що він уже протягом трьох років на основі фактичного матеріалу намагався довести, що український рух у Росії насправді існує, Л. фон Андріан зробив висновок, що цей рух досяг такої стадії, що ставить петербурзький уряд у скрутне становище. Одночасно він застерігав від надмірних сподівань на використання цього чинника, віднісши ідею українського повстання в разі війни з Росією до "царини фантазії".

Слід відзначити, що чим активніше йшли переговори про польсько-український "компроміс" (німецькою - Ausgleich) у Галичині, тим більшу увагу ця проблема викликала у Відні, Берліні та Санкт-Петербурзі. Так, міністр внутрішніх справ Австрії барон Гайнольд у бесіді з німецьким послом заявив, що посилення російської аґітації в Галичині мало за мету зірвати "примирення між поляками й рутенами" та було спричинене побоюванням царського уряду, що "притягальна сила австрійських рутенів на їх братів під російським пануванням стане ще більшою"132.

Домовленість про компроміс була досягнута в січні 1914 р. під "надзвичайним впливом із боку Корони"133. Німецький консул у Львові Гайнце доповідав, що українці змушені були "піти на поступки майже з усіх пунктів" заради задоволення трьох основних вимог: 1. Призначення Є.Олесницького начальником відділу в міністерстві сільського господарства (вперше українець обійняв би таку високу керівну посаду); 2. Згода на створення українського університету у Львові; 3. Збільшення державних субвенцій на українські шкільні спілки та пом'якшення обмежень стосовно українських шкіл.

Гайнце зауважив, що митрополит А.Шептицький та К.Левицький сприйняли новину без ентузіазму, тоді як штатгальтер В.Коритовський виглядав "дуже задоволеним" (оскільки в разі невдачі втратив би свою посаду).

Слід відзначити, що сприйняття наслідків компромісу сучасниками не збігається з позитивною оцінкою, яку дають такі дослідники, як Орест Субтельний, Вольфдітер Біль та Клаус Бахман. Так, німецький консул у Львові назвав його таким, що не справдився134, експерт дипломатичного відомства Австро-Угорщини барон Л. фон Андріан відзначив, що в "становищі рутенів мало що змінилося"135, а М.Грушевський назвав його "капітуляцією"136.

Для того, щоб оцінити наслідки "примирення", ратифікованого 27 січня 1914 р.137, необхідно розглянути виконання домовленостей в освіті, кадровій політиці та виборчій реформі. Як відзначив німецький консул на початку березня, українці "не отримали державних фінансів для вчителів"138. У квітні барон Л. фон Андріан констатував, що хоч українці й мали 6 гімназій проти 60 польських, надання державного статусу українським приватним гімназіям було поставлено в залежність від надання аналогічного державного статусу 4 польським приватним школам139. Домовленість щодо призначення українців на впливові посади в Галичині теж не була виконана. Замість цього декількох українців було призначено на незначні посади у Відні, де вони вже не мали можливості сприяти утворенню прошарку українських державних службовців140. Австрійський експерт убачав у цьому свідому протидію польської верхівки "розвиткові та розбудові класів української нації"141.

Оцінки істориків і сучасників істотно різняться стосовно виборчої реформи, санкціонованої цісарем лише 8 липня 1914 р. Якщо В.Біль уважає, що реформа системи виборів до ландтаґу завдала важкого удару "необмеженій владі поляків у Галичині"142, а К.Бахман стверджує, що "новий виборчий порядок і на майбутнє виключив русофілів ... з політичного життя Галичини"143, то висновок австрійського урядового експерта був протилежним: виборча реформа дала москвофілам шанс отримати "декілька мандатів до ландтаґу (замість одного тепер)"144.

Слід відзначити, що на початку 1914 р. хвиля поширення проросійських настроїв у монархії викликала особливе занепокоєння австрійського уряду. У лютому міністерство внутрішніх справ подало 16-сторінковий меморандум "Великоросійська пропаґанда в монархії", який одразу був переданий міністерству закордонних справ. Предметом цього докладного огляду були масштаби, форми та засоби поширення антигабсбурзьких настроїв серед українців Галичини й Буковини. На відміну від висновку історика К.Бахмана про те, що русофіли досягли успіху "лише в декількох селах"145, оцінки укладачів документа були близькими до панічних: "селяни округів Золочів, Санок, Броди, Перемишляни, Зборів, Турка, Жовква й Жидачів майже повністю завойовані русофілами; ... окремі пожежні частини "руських дружин" почали керуватися інструкціями російською мовою, що містили команди російського піхотного статуту 1911 року; ... нещодавно створено 12 нових російських інтернатів на 2 тисячі школярів, де діти виховувалися в дусі належності до російської нації; ... значна частина грошей для ведення великоросійської пропаґанди в Галичині та Буковині переказується з Росії"146. Становище в переважно православній Буковині розцінювалось як більш сприятливе: "Організована діяльність русофілів на Буковині практично паралізована". Однак і там "понад 20% духівництва в рутенських громадах так чи інакше налаштовані русо-фільськи"; через прочан серед народу розповсюджувалися російські церковні книги, завдяки яким "вкорінювалася думка, що цар є главою усіх православних".

Характерно, що значне зростання занепокоєності проросійською пропаґан-дою в Дунайській монархії викликало "великий" інтерес у Німеччині: наприкінці березня кайзер Вільгельм II уперше особисто наказав "постійно доповідати про рутенську аґітацію та гру Росії"147.

Таку увагу до цієї проблеми варто порівняти із занепокоєнням німецького військового командування озброєнням Росії (яка, за його оцінками, вже 1916-1917 рр. була б здатною до аґресивної війни), висловленим у березні 1914 р., паралельно до "початку антиросійської істерії в пресі"148. Ураховуючи те, що кайзер Віль-гельм II виявляв особливий інтерес до військово-політичних питань, можна зробити висновок, що саме усвідомлення реальної небезпеки війни привернуло його увагу до проблем австрійських українців.