Шістдесятництво

Размещено на http://www.allbest.ru/

Хто ж такі шістдесятники? І що таке шістдесятництво?

Люди родом із шістдесятих років тепер уже минулого - Двадцятого - століття.

Покликані Часом непокори.

Що ж це був за дивовижний час? Який він - щасливий чи трагічний?

Шістдесятництво - це філософський феномен і новий відлік часу інтелектуальної історії України.

Притча про візника та чарівного коня.

Їхав - ні , не їхав , а ледве волочився степовою дорогою - віз , запряжений парою коней. Гнідий понуро тягнув свою лямку, не підводячи очей, а вороний усе сердито пофоркував, хитаючи головою , але також - тягнув …

На возі - візник. Він немилосердно періщив бідолашну худобу. Так люто вимахував канчуком, аж змучився. Приліг на хвильку на возі, витер піт з чола. І раптом помітив, що коні загнані до смерті. Згадав, що вже тиждень не годував їх, усе примовляючи : «Потерпіть, мої любесенькі, бодай побила вас лиха година, гаспиди неситі, бидло ледаче! Ще трішечки, і прибудемо у щасливий край - конячий рай, де для вас - море вівса, а для мене - ковбаса!!!». Почухав лису голову, зморщив чоло і вголос проказав сам до себе: «Хе, так далі, їй-бо не можна». Візник був хитрий: уторопав, що його скинуть схарапуджені, доведені до відчаю огирі, якщо він і далі їх так катуватиме. Тож припинив так часто лупцювати животину і ледь попусти віжки.(Але чи щезли від того віжки й канчук? Ото ж бо й ба: коні не перестали бути уярмленим тяглом, а візник - їх цілковитим паном). Та молоді ще лошаки, почувши полегкість. Раптом рвонули вперед, мало не скинувши візника. Той спам'ятався і знову натягнув віжки, вхопився за канчук і за мить нещадними ударами покрив хребти непокірних коней кривавими ранами. Гнідий коник болісно заіржав, став дибки, впокорено схилився в упряжі, опустивши додолу сумовиті очі. Вороний же гнівно вдарив об землю - і раптом із ран його проросли два орлині крила - пружні і сильні. Збентежений візник аж підскочив, щоб спинити диво-огиря; несамовито свиснув канчук… Та дарма: чарівний кінь огненним птахом злетів у степове небо. Ліве крило надламане, та не уражене канчуком праве потужними помахами підносило колишнього раба чужої волі, а тепер - вільного володаря власної долі у блакитну височінь - туди, де сяяло сонце.

Ця притча - про жорстокі часи тоталітаризму, а саме про покоління шістдесятників. Покоління непокірних і мужніх вороних та доброчесних за своєю природою, але боязких - гнідих. Візник той - це деспотична влада радянської імперії, яка спершу сліпою силою(канчуком репресій), а потім - хитрістю(оманливими обіцянками та удаваною лагідністю) прагнула втримати у покорі наш народ - отих бідолашних коненят, що знесилено тягнули важезний віз імперії битим степом історії - до обіцяного світлого майбутнього. Раптова переміна візника, змученого власною жорстокістю - це так звана «хрущовська відлига» по смерті Йосипа Сталіна (1953) - найбільшого ката і тирана за всю нашу минувшину, таку багату на катів і тиранів. «Так далі не можна» візник сказав на XX з'їзді партії(1956) устами Микити Хрущова, який у доповіді «Про культ особи і його наслідки» засудив злодіяння Сталіна та його прислужників.

Шістдесятництво - соціокультурний(літературно-мистецький, громадсько-політичний, світоглядно-філософський) рух опору під радянської України, започаткований у 60-х роках XXст.; Друге українське відродження XX ст., регенерація національної еліти, винищеної сталінською репресивною машиною у 30-ті роки; духовна революція проти тоталітаризму.

Шістдесятники - покоління творчої молоді початку 60-х рр. XX ст. сформоване в період тимчасової лібералізації суспільного життя в СРСР у 1956-1964 рр.

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В.Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Щевчук, Р. Іваничук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших -- М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших -- А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І, Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери C. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Марченко, В. Мороз, О. Тихий, Ю. Литвин, М. Осадчий, Михайло та Богдан Горині, М. Зваричевеька) та багато інших.

1956 рік, XX з'їзд КПРС можна вважати точкою відліку в історії українського шістдесятництва.

Євген Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний, світоглядно-психологічний, переворот, що настав «…у роки ослаблення ідолопоклонства - в роки т.зв. відлиги»:

«Стривожені війною, гартовані злиднями, оглушені тотальною ідеологією, люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники - ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла».

Крізь просвіт вкрався просвіток, через пробоїну просотався дух свободи, дух бунту, дух непокори. Відлига була лише поштовхом, який покликав до життя «духовний рух опору під режимної України».Морок і мертва холоднеча сталінського безчасся залишились позаду - здавалося й вірилося - назавжди… З'явилася надія. Надія на громадську свободу, захищеність від беззаконня. Від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права, зрештою - на перемогу людяності над силами темряви. Першими відчули й усвідомили свободу - інтелігенти. Недаремно саме на початку 60-х років відбувається нестримний вихлюп енергії творення .Час непокори - це насамперед час бути собою. Отже час творчого самовияву.

Коли 1956 рік можна вважати часом «зачаття в дусі» покоління шістдесятників, то їх правдивим «народженням у слові» - творчий вибух 1961року.

1962 року гарматним залпом «вистрілили» у світ перші поетичні збірки М.Вінграновського(«Атомні прелюди»), В.Симоненка («Тиша і грім»), І.Драча («Соняшник»), Б.Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози Володимира Дрозда(«Люблю сині зорі») та Євгена Гуцала («Люди серед людей»); ще раніше вийшли дебютні книги Дмитра Павличка(«Любов і ненависть», 1953) й Ліни Костенко(«Проміння землі», 1957) - митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух.

Ця хвиля творчої свободи явила Україні і світові плеяду митців, імена яких незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Час непокори - час особистостей.

Саме їх стали називати шістдесятниками - одразу ж після пам'ятної «кулеметної черги» добірок «молодих» в «Літературній газеті», до редагування якої тільки-но став також ще молодий, тридцятисемилітній, Павло Загребельний. На думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії.

Подивоване і мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнули сказати власне, оригінальне слово - як виявилося згодом - не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

М.Рильський наполягав у своїх «Вечірніх розмовах» автор «Жаги» та «троянд і винограду»: «З'явилася фаланга молодих здібних людей, це очевидний факт, якому треба радіти. З'явилися свіжі голоси, залунали нові мелодії…Чудесно!...Від щирого серця вітаю їх - бажаю щасливої праці».

У своїх рядках Микола Ільницький, автор цілого критичного «епосу» про поезію шістдесятників, побачив ключ до розуміння механізму зміни поколінь в українській літературі: «На нас… не похожі, хоча й цілком від нас ідуть» - в цій афористичній формулі сама серцевина, сама суть взаємодії традицій і новаторства як процесу постійного оновлення на основі здобутого попередниками.

Як вік новий - нова і слава.

З джерел фонтанно-бурових

Злітає високо дзвенючий сміх…

Яка круг мене тупотнява

Поетів різних, молодих!

На нас вони вже не похожі,

Хоча й цілком від нас ідуть.

Щиросердно зізнавався й творець безсмертної «Пісні про рушник» Андрій Малишко, говорячи: «Люблю нашу молоду літературу».

Так і хочеться промовити до дебютантів початку 60-х років Франка про Винниченка: «І відкіля ви такі взялися?»

Справді - звідкіля? Хто були вони, ці задерикуваті початківці, більше схожі на гривастих левів, ніж на лагідних лошат?

Були поколінням проти течії.

Покоління проти течії

(від «дітей війни» до лицарів відродження )

Більшість шістдесятників прийшли в цей світ недалеко (двома роками раніше чи пізніше) від сумнозвісного 1937 - року найбільших сталінських репресій, коли українське відродження 20-х уже стало розстріляним.

Загальним місцем, затертою фразою, яку зустрінемо в кожній життєписній статті про будь-якого шістдесятника, є констатація: дитинство обпалене війною.

Прислухаймося до думки Івана Дзюби, батько якого поліг на фронті 44-го, - Еразма українського шістдесятництва(Остап Тарнавський), його ідеолога:

«Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню долю випали тяжкі випробування воєнног лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер… ».

«Велика потреба нашого народу у духовному відродженні…» - ось ключ до розуміння причин появи шістдесятництва. Як тільки короткочасна лібералізація в СРСР створила мінімальну можливість суспільної альтернативи(спершу - на індивідуальному рівні), «діти війни» стрімко почали виростати у лицарів відродження.

Ось як говорить Василь Стус про шістдесятників, які зроду тривожні і гнівні, знали страх, але не дозволяли йому паралізувати волю: «Після кривавої доби сталінщини на Україні з'явилася інтелігенція, яка почала свій родовід не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового(це родовід дзвонарів типу Корнійчука), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура й досі не пускає в літовану літературу . Після 1956 року з'явилися вірші Ліни Костенко і Миколи Вінграновського, статті І.Дзюби, Сверстюка та І.Світличного - людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання».

Шістдесятники працювали не тільки на суспільній, політичній, літературній, а й на мистецько-ідеологічній нивах.

Розвиток української музики XX століття відбувався під знаком Бориса Лятошинського. Творчі імпульси, які надходили від цього майстра, багато в чому спонукали до пошуку, до сміливого експериментування митців призову 60-х років - Валентина Сильвестрова, Євгена Станюковича, Леоніда Глібова та ін.

Визначною подією у мистецькому житті України в 60-х роках стала поява поетичного кіно. Європейського розголосу набув фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Великий успіх у публіки мали фільми Леоніда осики «Камінний хрест» та Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою».Поетичне кіно було на піднесенні. У світовому кіномистецтві формувалася українська школа, яка плідно використовувала творчі набутки Олександра Довженка.

Як свідчить літературознавець Олексій Зарецький: «Шістдесятники здебільшого… були лояльні радянські громадяни, які мали, як на порівняно молодих, досить високий соціальний статус - члени творчих спілок, аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувалися. Хоча цей період відносного благополуччя не був тривалим. Зіткнення шістдесятників з системою було неминучим. У своїх виступах і публікаціях Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії Василя Симоненка несли якийсь особливий новітній «шевченківський » дух. Популярність Симоненка та Івана Драча виходила за межі усталеного і викликала роздратування в офіційних колах».

Шістдесятництво гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях - зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (1959-1964, голова - Лесь Танюк), у Львові - «Пролісок»(на чолі з Михайлом Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І.Дзюби, М.Вінграновського та І.Драча 1962 року. Тут збиралися, щоб мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки і «заборонені» слова - «Україна», «нація»(замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «не рекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Рух опору, що почався із заперечення мистецької сірятини і догм соцреалізму, виразно політизувався - йшлося вже про звільнення від ідеологічних пут. Енергія протесту наростала поступово - від психологічного несприйняття окремих явищ «радянської дійсності»(стандартизованої псевдокультури, тотальної русифікації, поліційного нагляду) до цілковитого заперечення марксистсько-ленінської ідеології й політичної практики. Homo sovjeticus перетворювався на L'Homme revolte.

Друга хвиля арештів - 1972 року (тоді забрали В.Стуса, В.Чорновола, Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюбу, І.Каплиця…)- багатьох із них змусила передчасно посивіти. І що найстрашніше - вони опинилися перед загрозою перестати бути поколінням - загрозою розколу. Шістдесятництво власне, ніколи не було однорідним, єдиним, монолітнім. Адже в його основі - індивідуальний бунт проти системи.

«…Весь рух шістдесятників тримався і поляризувався навколо осіб, - стверджує Є.Сверстюк. -Розмови, підслухані й не підслухані, зустрічі (простежені не простежені), симпатії мрії, сподівання, нереалізовані задуми(несумірні з реалізованими), спільні свята, імпровізації, співи і жарти - то був чи не головний світ…»

Обирати власну долю тоді означало - балансувати межи етичними полюсами стратенства і пристосуванства: або затятися на своєму- і загинути в нерівній боротьбі із ворогом, або піти на компроміс із супостатом - і залишитися живим.

Способи розв'язання цієї етичної дилеми - суто індивідальні. Та головних варіантів виходу з цієї кризової, «межової» ситуації всього три:

· Дисиденство(від лат dissidens-незгодний) - активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдо ідеалів і псевдо цінностей, опозиційна громадська діяльність - геройська само офіра приречених на страту, свідомих своєї причетності;

· «внутрішня еміграція» - позірна самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання; насправді ж - вимушена ізоляція: митці прагнули вийти зі своєю творчістю до загалу, та їх позбавляли можливості діалогу з суспільством - як не арештами, то громадською обструкцією;

· конформізм (від лат.conformis - подібний, відповідний) - намагання ціною моральних та ідейних поступок врятувати власне життя й кар'єру; угодовство, пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання.

Так шістдесятництво було ґвалтовно розкраяне на підпільне, «проскрибоване», та офіційне, толероване - і контрольоване! - державою.

Вибір шістдесятників по-різному оцінювали самі ж представники цього покоління. Василь Стус, наприклад, однозначно засуджував будь-який компроміс із режимом: «…Інтелігенція офіціозу, прагнучи жити, простує до безславної смерті, ми, в'язні історії, - ідемо в життя».

Шістдесятники - генерація стратенців і заручників, подвижників і каменярів на шляху до України в Україні. Генерація. Котра кожним словом і діяннями своїми наражалася на смертельну небезпеку і часто змушена була платити життям за право бути собою. Або ж платити сумлінням за право бути живим. Саме тому шістдесятники - покоління трагічне.

Недарма сучасний прозаїк та есеїст В'ячеслав Медвідь розуміє шістдесятництво

Як «безліч осяйних і - безглуздих також трагедій особистостей, які постають понад всякі тоталітаризми, звершення і поразки і являють невмирущий людський дух з усіма його протиріччями».

Кредо шістдесятників - це кредо бунтівної людини, яка повстала проти гніту, а відтак не може мислити за канонама гнобителя. Бо ж усі революції - у тім числі й духовна революція шістдесятників - починаються з вільнодумства, непідлеглості мислення.

Відтак наріжний камінь їхнього світогляду - це духовний лібералізм - культ свободисовісті, свободи мислення, свободи особи, свободи нації.

Українське відродження 60-х років почалося з гідності. На усвідомленні самоцінності людської особистості, її громадської ваги та громадського обов'язку виріс гуманізм шістдесятників. На місце культу особи (себто обоження скаменілої постатті тирана- фальшивого колоса з глиняними ногамии, який тримався лишень на страху й брехні) прийшов культ особистості - неповторної, унікальної, вільної.

Опозиція безликому міщанству породила виразний моралізм шістдесятників - сповідування високих моральних загальнолюдських цінностей як універсалльного мірила людської діяльності.

Отой «ренесансний антропоцентризм» шістдесятників мав два прояви: з одного боку, духовний аристократизм - культ вийняткової особистості, найдовершенішої шляхти духу, а з іншого, - духовний демократизм - сакральне ставлення до «простої» людини, людини прудівника.

Естетична незалежність шістдесятників - це не нігілізм, їх новаторство - це безкорінне; воно виростало з потужних національних та світових традицій, плідне засвоєння яких стало можливим завдяки вілносній культурній відкритості, здобутій «відлигою».

Є пророки в нашій Вітчизні - їх пам'ятає народ. Це поети шістдесятники, які запалювали «досвітні вогні» тоді, коли це робити було дуже небезпечно.

Боротьба з «українським буржуазним націоналізмом» у 70-80-ті роки XX століття прирівнюється (у світовому масштабі) до інквізиції середньовіччя, німецького фашизму, це було пряме продовження сталінських репресій, але вже з «психушками».

Живі й донині ті, хто творив це зло і не покаявся, та, на превеликий жаль, все менше залишається тих, хто «волав» правду через мури і грати, хто прагнув відкрити лице «брежнєвізму» не лише рідному народові, а й світовій спільноті.

За життя був переслідуваний і не мав змоги довгий час видаватися прекрасний лірик і співець нашого краю Михайло Чхан.

Тільки після здобуття Україною Незалежності побачили світ твори поета, філософа, великого патріота Івана Сокульського. Його «Листи на світанку» - це невичерпне джерело натхнення, незглибинної любові до Бога, України, родини.

Щойно вийшла з друку збірка поезій та новел Григорія Маловика «День», який пішов із життя тридцятирічним.

Давно пише «в шухляду» однокурсниця Григорія Маловика Ніна Куляба. Переобтяжена домашніми клопотами, вона безстрашно кидається в круговерть сьогодення, шукаючи правду для односельців.

Ініціатором створення Клубу творчої молоді у Дніпропетровську були Юрій Завгородній та Іван Сокульський. Час від часу проводиться обговорення творчості молодих з різних студій. З ініціативи Спілки письменників у Дніпропетровську, починаються з 1957 року, проходять наради творчої молоді, наради авторів перших книг.

Сьогодні може викликати заперечення те, що характеризуючи період, ми в один ряд ставимо імена таких різних авторів. Та всі вони «новобранці 50-60-х років», які при всій несхожості кожного з них невидимими хвилями єдності духовної пробивали стіну збайдужіння, сірості в літературі й культурі. Складні умови часу, в яких формувалися і працювали ці літератори, викликали подальші труднощі у творчому самовизначенні багатьох із них. Спочатку їх намагалися то причесати і підстригти «під одну гребінку», то навпаки, розмежовувати на «складних» і «простих» та протиставляти один одному, або всіх разом представникам старшого покоління. А після горезвісного виступу М.С.Хрущова проти «формалістів» та «абстракціоністів» - почали вишукувати різні «ізми».

Відлига - період десталінізації і деякої лібералізації радянського суспільства у 1956-1964 рр.(себто від XX з'їзду КПРС до усунення М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР).

«Спочатку було слово»,- зачинав оповідь про моральне оновлення людства ціною Христової сомоофіри святий євангеліст Іван. Українське духовне відродження 60-х років почалося саме зі слова, слова художнього - мистецтва слова. Шістдесятницво - не тільки політично-ідеологічний рух, а явище насамперед літературне.

«Поезія шістдесятників займає чільне місце в процесі літератури, тому що вона є основним естетичним носієм «я» та його збунтованої іттостасі», - вважає Оксана Пахльовська.

«Поезія шістдесятників - це у певному розумінні поезія зачудування живучістю свого народу і водночас - це утвердження тіїє живучості, невідворотності, з якою навіть після сталінського інферно, його кривавих сокир і розпеченого заліза у людей все одно з'являються крила чи подай їхні «стигми» », - точно діагностує феномен літературноно шістдесятництва відомий критик Микола Рябчук.

Рух шістдесятництва викликав хвилю соціальної активності суспільства і обумовив появу і взаємовплив ц національній культурі нових художніх явищ, напрямів і стилів, розширення кола тем, поглиблення і загострення проблематики та мистецького пошуку в літературі. Це дало підстави говорити про своєрідний ренесанс української літератури й мистецтва в 60-х роках і порівнювати його з відродженням 20-х років XX ст.

Новаторство художнього мислення шістдесятників живилося насамперед прагненням до вільного слова самовираження індивіда, до свободи творчості і свіжого слова правди, якого так не вистачало в роки ідеологічної задухи. Література набуває потужного гуманістичного звучання. Митців цікавив уже не стільки колективний герой, як окрема людська особистість, її внутрішній світ. У творчості покоління шістдесятників уживалися модернізм і граційність із новаторськими пошуками в царині форми і зображувальних засобів. Література стає національно означеною, наповненою українською ментальністю, без жодного натяку на національну обмеженість.

Наприкінці 50-х - у першій половині 60-х інтенсивно розвивається лірична проза. Головний її інтерес зосереджувався на немовби відкритому наново, почуттєвому світі героя. Емоційний спалах, «картинка» настроїв, освітлений внутрішнім світом пейзаж - все це привертало увагу прихильників ліричної прози. А це перш за все письменники нового покоління.

У 60-х - 70-х роках активізується конкретно-аналітична проза, яка культивувала психологічний аналіз. Герой розвивався за власною логікою характеру, був непрогнозованим і часом чинив опір авторові, бо мав свій погляд на суспільний розвиток. Все мало бути так, як у житті - це основне гасло такого спрямування.

У прозі 60-х років виявилася ще одна стильова тенденція - публіцистична. Відомий критик Леонід Новиченко назвав її творцями Юрія Смолича та Павла Загребельного. Він схарактеризував особливості цієї стильової течії: її прихильники виявляють інтерес до «суспільної сили», яку він репрезентує, а звідси - виразне тяжіння до публіцистичності в усій художній структурі твору поєднується з інтенсивно культивованим мистецтвом розповідати, в якому охоче використовуються, крім неодмінної «гострої сюжетності», різноманітні засоби умовності - гротеск, гіпербола, сміливі композиційні нововведення.

Іван Сокульський(1940-1992) - багатолітній політичний в'язень, невтомний правозахисник, він за нестерпніших обставин не переставав бути поетом-істинним, трепетним, невпокореним. Його переповнювали любов до рідного степу, сивого Дніпра, прагнення волі й справедливості. Вражають глибиною його філософські роздуми, сповнені тонкого ліризму, громадської відповідальності. Автор поетичних книжок «Владар Каменю»(1993), «Означення волі»(1997) та двотомника епістолярії «Листи на світанку»(2001-2002). До другої книги увійшли листи 1983, 1986, 1985, 1986, 1987, 1988 років, писані із в'язниці м.Чистополь (Татарстан) і табору особливого режиму с.Кучино , Пермської області.

В одному із листів написаних з в'язниці м.Чистополя до своїх рідних 03.03.1981р. він називає свою дочку Аня (придумане ім'я для конфіденціальності). У листі він дякує своїй матері, згадуючи про дитинство: «І як це серйозно - дитинство. Адже яке буде дитинство, така буде й людина. Людина здійснюється на 90% за час дитинства, а потім так - лишень коптить. Предметом дослідження має бути саморозвиток (саморозкриття) людської свідомості, само здатність людського існування - воля в її найчистішому виявлені. Християнське милосердя і не-зло хай стануть першим принципом всіх наших дій, помислів і прагнень, всього нашого існування. Спільно шукаймо шляху замирення й любові. Ми одне ціле в Бозі… » Також згадує у листі про те, що тільки починає вчити українську мову: «Я вот здесь от нечемо делать начал изучать украинский язык».

На жаль, жоден з листів, написаних в слідчому ізоляторі, не були отримані родиною і тільки після заяви дружини було повернуто управлінням Служби Безпеки України у Дніпропетровську область у березні 2001 року.

У своїй статті «Подвиг на рівні планетарного осмислення» Володимир Селіванов(Буряк) так згадує про І.Сокульського: «…Він був навіжений в ідеях та їх реалізації. Усе чітко: треба не миритися, повставати, боротися. Піти в ті часи до самого секретаря обкому партії з листом про те, що у нас, на Дніпропетровщині, утискається українська мова - самогубство! А потім я про Івана чув лише з програм радіо «Свобода», яку потаємки слухав ще зі студентських років у батьків у Верхньодніпровську: «В одиночній камері після чергового інфаркту триває голодовка Івана Сокульського, українського дисидента. Пояснюємо вам, що таке одиночна камера: площа - півтора на півтора метри. Зі стелі крапле вода. Світло постійно увімкнене. Лягти неможливо…»».

«Іван Сокульський є бійцем першого військового фронту і другого духовного водночас, але для цього , для такої сконденсованості життєвої програми, йому довелося віддати життя. А це - ствердження власної життєвої концепції на рівні реалізації буттєвих сподівань нації».

У передмові «Кілька слів про себе» у книзі «Володар каменю» Іван Сокульський розповідає про своє життя: «До двадцяти років, до вступу на філологічний факультет Львівського університету писав і друкував дещо - російською. Значний вплив на мене мало львівське оточення, архітектура старого міста і, звичайно, сам університет, де на початку 60-х років ще лишалося трохи від колишньої академічної атмосфери. І все ж довше двох літ не зміг залишатися без щоденного причастя Дніпром та степовою далечінню. Із третього курсу перевівся вчитися до Дніпропетровська. Десь від цього часу, а точніше - від Шевченківського вечора у Львові - за сценарієм київського Клубу творчої молоді, березень 1964-го року, в повній мірі відчув свою приналежність до покоління шістдесятників, репрезентованого блискучою київською плеядою: В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, Л.Костенко, І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, А.Горська…. Чуття цієї приналежності, близьке знайомство із колом тодішньої київської інтелігенції, що називала себе Молодою громадою, властиво, допомогло мені здійснитися українцем зі всіма випливаючи ми звідси наслідками. Це надихало, перевертало всі твої дотеперішні совєтизовані уявлення та погляди - як розігріте залізо, переконувало тебе на українського інтелігента. Та саме це не могло стати тоді предметом пильної уваги спеціального відомства, зокрема приставленого до університетської молоді «компетентного» жандарма КГ Б ну і, звичайно, вірних церберів від науки. 5.05.1966 р. мене було «дружньо» викинуто із університету. За написання націоналістичних віршів. До першого арешту і засудження 1969 р. встиг надрукувати свої поезії в альманасі «Вітрила» за 1967р.

1980р. мене було заарештовано вдруге - за участь в Українській громадській групі сприяння виконанню Гельсінських угод. Разом з тим це було для КГ Б і розправившись зі всіма моїми написаними до того часу подіями - загарбали все, що тільки можна було занапастити. Звільнився у серпні 1988-го . Від початку 1989 року із тісним журналом січе славської інтелігенції, що явно не вписується в офіційні культурницькі структури, видано незалежний культурологічний журнал «Пороги». Доводиться виконувати як обов'язки головного редактора, так і всі інші, пов'язані з випуском журнала.

Нарешті маємо проголошення повної незалежності України. Для нового покоління нашої інтелігенції відкривається велика перспектива, а перед всіма нами - перспектива конечного звільнення з-під кормиги кілька-столітнього рабства. Як фізичного, так і морального, що набагато небезпечніше та ганебніше. Дай, Боже, творчого злету новому, незнаному мені поколінню - набагато вищого і щасливішого, ніж його мали ми, покоління шістдесятники! Хотів наголосити: незважаючи ні на що, ми вже таки спромоглися на справу творення. І якщо вже не на здійсненний творчий шлях, то бодай на крила до злету. Як кому судилось.»

Світла Мартинова(Каспір) - старший науковий співробітник музею «Літературне Придніпров'я» у своїй статті «Михайло Чхан, як знакова фігура Придніпров'я. Музеєзнавче дослідження» розповідає про долю, життєвий шлях і творчість Михайла Чхана:

«З 14 березня по 13 квітня в музеї «Літературне Придніпров'я » експонувалася літературно-мистецька виставка «…з тиші й грому народившись», присвячена одному з найпомітніших поетів Придніпров'я 1960-х-1970-х рр.. Михайлу Чхану.

Михайло Антонович Чхан (1926-1987) народився в селі Кам'янка Апостолівського району на Дніпропетровщині, в селянській родині. З фронту повернувся з орденом Вітчизняної війни Й ступеня і тяжкими пораненнями ноги. По закінчені металургійного інституту працював інженером.

Старе, здається на краю світу, козацьке село, кимось вкинуте у долину однойменної річки Кам'янки. Зливаючись із Базавлуком, гримить вона посеред степу неповторної краси водоспадом. Навкруги тиша, сонце, вітри з полиновим присмаком і неозорі степи. Цей незвичайний ландшафт «виліпив» вдачу Чхана, заклав основи його характеру, вплинув, навіть, на естетику та манеру письма митця, яка полягає в особливій ритмомелодиці його віршів: розлогій, наспівній, як степове безмежжя, і водночас, внутрішньо напруженій, як музика каменських водоспадів. Саме на рівні оцих ритмів і відбуваються просторово-індивідуальні взаємини М.Чхана з простором його малої батьківщини, психічно-ментальні особливості якої віддзеркалив художній світ його поезій.

В українську літературу Михайло Чхан увійшов у роки «хрущовської відлиги» разом з літературним поколінням шістдесятників. Будучи старшим за віком і життєвим досвідом, він за висловом дніпропетровського письменника В.Савченка, здійснив величезний вплив на свідомість цілого покоління дніпропетровських поетів і прозаїків; на їх творчості, без перебільшення, позначився патріотизм і громадська свідомість Чхана. Програмною у творчості поета стала збірка «Грані», яка вийшла у 1966 році, через сім років після першої, дебютної книжки Чхана. Критика назвала «Грані» найвидатнішим явищем на горизонті тогочасної літератури, а її автора зіркою української національної поезії.

Та вміщені в збірку, і якимось дивним чином, пропущені цензурою три вірші «Фараон», «Тінь», «Ч6есть і чесність», де була дошкульна критика на застійних лідерів, та й сама назва збірки, що асоціювалася із закордонними «антирадянськими» «Гранями» ускладнили особисте життя поета. Чхан зазнав утисків. І хоча в наступні роки побачили світ ще п'ять книжок «Озонія» (1967), «Ярило» (1970), «Куранти», «Землелюби» (1976), більша частина написаного залишалася в шухлядах столу.

«Шухлядні» твори Михайла Чхана потребують особливої уваги, бо саме вони дають ключ до розуміння всієї його творчості. Серед архівних матеріалів Чхана, які зберігаються в фондах Дніпропетровського історичного музею ім..Д.І.Яворницького(фонд 23), знаходимо рукописи окремих шухляд них творів - поемних циклів «Чорний шлях», «Славутине світло», «Сніп стежок», «Гомін, гомін попід зорі», «Яворині думи» та прозового «Чортомлинські легенди». Всі вони, створені у 1967-1968 роках - у найнесприятливіший для самого Чхана період, коли на його адресу лунають постійні звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Підтвердження цьому знаходимо в пресі тих років(газета «Зоря» 1968, 2 червня, газета «Зоря», 1968, 29 травня), а також у «Листі до творчої молоді м. Дніпропетровська», написаному в червні 1968 р. поетом І.Сокульським за участю журналістів М.Скорика та В.Заремби на захист роману О.Гончара «Собор».

Названі твори можна об єднати між собою однією, центральною для творчості Чхана, патріотичною темою, висловленою з граничною відвертістю. Пронизані твори бунтарським настроєм. Тож не дивно, що жоден із цих творів, (так видно з архіву), не був поданий автором до його прижиттєвих збірок.

У творчому доробку М.Чхана можна виділити чималий цикл творів, присвячених темі козацтва. Вона все життя особливо цікавила і хвилювала поета. Річка Кам'янка, на берегах якої пройшли дитинство і юність Чхана, є правою притокою «грізного» Базавлуку, яким ходили і вертали із походів козаки. Поряд - оповиті легендами, річки Жовта та Чортомлик. Щось відверто козацьке читалося й у вдачі самого Чхана. «…Якась запорозька сміливість» непереборно визирала з нього у всіх ситуаціях. Навіть у «профільтрованих» цензурою збірках знаходимо вражаючі сміливістю вірші «Фараон», «Честь і Чесність», «Преамбула», «Конквістадори» та інш.

Якщо нас тисячами не пощаджено,

Якщо солдатам не бува амністій,

То чом нема картини Верещагіна

У кабінетах босів і міністрів?

Беззастережність, прямота і відвертість Чхана, перш за все, пояснюється його способами мислення. Поет на боці людської правди і добра, носіями якої для Чхана є дорогі його серцю «незламні» і «непогнуті» земляки - кам'янчани. Слідом за своїми героями поет дошукується у своїх творах правди людського і всенародного буття. Звідси і та бунтівнича непримиренність до всього задушливого і фальшивого, яка була притаманна Чханові і яка стала першопричиною всіх перешкод його «битого» шляху.

Життєвий і творчий шлях Михайла Чхана складний і трагічний. Було на цьому шляху і повоєннє дитинство, і жорстоко обпалена молодість. Тяжке поранення та інвалідність у 18 років. Сімнадцять років невсипущої творчої праці і п'ятнадцять років забуття, хвороби, зневіри і повної літературної ізоляції. Та попри все, поет вдячний долі за дарований шлях.

Цей мотив вдячності і відданості своїй долі, наряду з названим уже мотивом великої синівської любові поета, є виявом непересічного світогляду Михайла Чхана.

Саме «шухлядні» твори Михайла Чхана найбільше вималювали його творче обличчя як поета масштабного, глибоко національного, українського духом і розмахом. В них з особливою силою вирує відома «чханівська енергія», яка увиразнює стиль і поетичну манеру Чхана і робить його поезію не схожою на жодного з авторів».

Про Михайла Чхана згадує письменник і його друг Віктор Савченко: «Він буквально гіпнотизував, перевертав свідомість. Слова його проникали не тільки в наш розум, а і в сам дух»!

У статті «Де лишився прапора клапоть» наголошує на відчайдушному і сильному характері Чхана: «Переважну більшість своїх творів Михайло Антонович Чхан написав у ті роки, коли працював у Дніпропетровському металургійному інституті. Це був не тільки могутній поет, а й великий майстер живого слова. Пригадую, «Чорний шлях» був створений під впливом напівзабороненої на той час «Історії України - Руси» М.Грушевського, що її читав поет. Часом Михайло Антонович впадав у відчай, але пам'ятаю й такі його слова: «Вікторе, це велика помилка - трактувати народ, як сукупність людей, що мешкає на якійсь окремій території: Народ - ріка, яка тече в часі…»

Партійна влада дуже неохоче давала дозвіл на публікації його поезій - боялася в них «подвійного дна». Але найбільше їх непокоїла просвітянська діяльність поета серед творчої молоді. Багато хто з тодішніх молодих інтелігентів саме Чханові завдячує руйнування в собі комплексу «гомосовєтікус» і становленням громадської свідомості. Начальник обласного УКДБ генерал Мажара застерігав поета: «Ми вас поки що виховуємо, а можемо й заховати…

Михайло Антонович належав до тих поетів, які не легковажили не бавилися словами і творили не заради форми, а заради ідеї. Він був нервом, больовою точкою організму, наймення якому суспільство».

А Володимир Селіванов(Буряк), автор статті «Щось у ньому було мармурове по лінії душі…»так говорить про Михайла Чхана: «Він був мужнім, це коли просто. Я думаю, що Михайло Чхан себе так мужньо вів на «бесідах» у КДБ. Якби не зірвався. Якби не зірвали. Щось у ньому було первинно мармурове по лінії душі. Ніби Михайла у природі відтесали цільною брилою від кар'єрних скель, що біля Дніпра, й поставили на ноги. Або, може, це коли у кар'єрі роблять запланований вибух і так вдало брилою відтешуться щось вагоме й значне…»

Про Михайла Чхана розповідає і Валентин Чемерис «Поет ніколи не стає минулим»: «Доля відпустила йому сімнадцять років невсипущої - попри всі негаразди, перешкоди і заборони писати не те, що хочеш, а те, що дозволено, - творчої праці. Видавши за роки 1959 - 1976-й сім збірок, він пішов од нас на 61-ому році свого такого трудного, такого складного і такого трагічного життя, пішов у розквіті поетичної майстерності й зрілості. І відходив він з цього світу тяжко, в муках, часом втрачаючи з-за своєї чисто людської слабкості друзів, відходив розбитий не тільки паралічем, але й тим часом, у якому жив і трудився - тупиковими роками застою, що душили його як поета і громадянина.

Перше, що привабило мене, коли я почув про нього на початку шістдесятих років, це прізвище: Чхан. Коротке, звучне, якесь загадково-незвичайне, в крайньому разі, неординарне. Потім я познайомився з ним і на довгі роки заприятелював. Було всього в нашій дружбі: і побратимства, і суперечностей та дрібного, прикрого непорозуміння - життя є життя, - але в пам'яті назавжди збереглося все ж таки побратимство. Враження він справив на мене велике - такий простий селянський хлопець, від землі смаглявий, міцно збитий степовик і в той же час цілком міський інтелігент. Інженер за фахом, він водночас був і філософом, і математиком. І істориком, а найперше - поетом. І проста, чесна, відкрита і добра душа, друг надійний, товариш вірний. Ерудит, володар дивної пам'яті, що відала, як мені здавалось про все.

Що я тоді знав про нього? В лиховісному сорок першому Михайло Чхан закінчив вісім класів, був в евакуації, із сорок третього а армії. Був тяжко поранений. Демобілізувався в 47-му, закінчив десятирічку і Дніпропетровський металургійний інститут, працював інженером-конструктором на заводі імені К.Лібкнехта, потім - старшим інженером в рідному інституті на кафедрі печей.

Як поета його породив і надихнув час - хрущовська «відлига». Здавалось, що з тяжким минулим, з кривавими роками культу і беззаконня назавжди покінчено, прийшла воля. Стало легше дихати, вірилось мрійно, душі розкріпачувалися, таланти спалахували яскраво і самобутньо. В українській поезії тоді гриміли шістдесятники,Чхан ними захоплювався, не розуміючи, що й сам належить до хвилі «шістдесятників». Це був розквіт і злет нашої поезії, літератури взагалі, розквіт духу і думки. Це був час надій і сподіванок на світле майбутнє. На цей час припадає і пік активності Михайла Чхана: у видавництвах республіки виходять нові його збірки, в періодиці одна за одною з'являються нові публікації. Михайло Антонович одним з перших у республіці почав писати про репресованих і замучених у сталінських таборах. А скільки було виступів, зустрічей з читачами! І завжди Михайло Антонович був у доброму настрої. Оптиміст. Легкий на підйом, невтомний - і це при майже перебитій на фронті нозі.

І раптом все скінчилося - з хрущовською «відлигою». Знову дихнула крижаним мороком зима сталінізму, тоталітаризм перемелював усе живе, почалися звинувачення а націоналізмові, пророблювання, закручування гайок. Михайла Чхана це підрубало одним із перших - він був надто ранимим. І надто чесним і відкритим. Не міг кривити душею. Недарма ж поет у збірці з промовистою назвою «Озонія» писав: «Ні, стійкі не стають і на старість рабами…» Життя його скінчилось в муках і забутті.

І строгого дуба зрубали -

Не діждались, щоб сам звалився.

Затріщав гілками-руками,

І погасло, мов очі листя…

Про творчість Михайла Чхана звідтоді більше не писали, про нього самого не згадували. А для очорнення пам'яті хитро використовувалися його чисто людські слабкості…

Минули роки, настали ті часи, про які він так гаряче, так щиро мріяв. Якось Віктор Корж із сумом мені сказав: «Якби з нами був зараз Чхан… Не дожив до нашого відродження…» Не дожив, але залишився з нами - і своїми віршами, і мріями-думами, гіркими та світлими, і подвигом свого життя. Без його творчості українська поезія сьогодні буде не повною. Він був глибоко національним поетом. Був і залишився таким назавжди. В роки застою, коли під виглядом інтернаціоналізму, горезвісного «злиття націй» ущемлювалася, витіснювалась на задвірки громадського життя українська мова чи й просто душилась, Михайло Чхан, котрий так любив її і страждав за неї, написав пророчі слова:

Немає бідних мов - усі багаті.

Немає кращих, бо прекрасні всі.

Помилився поет, сьогодні співають пісні на його слова і сумне його пророцтво не збулося:поет не став минулим. Михайла Чхана пам'ятають вдячні земляки. У вересневі дні, коли він народився, у його рідному степовому краю відбуваються поетичні «Чханівські читання». Друкуються його нові твори, невідомі поезії, цикли віршів, поеми.

Посмертно, вже в новій незалежній Україні вийшли дві його збірки - «Зоря в піке» - це своєрідне вибране з додатком нових творів та віршів і новели «Легенди про козаків». За ці збірки Михайлу Чхану посмертно присуджено літературну премію імені Дмитра Яворницького… А сам поет лежить на тихому, майже патріархальному сільському цвинтарі, на березі неквапливої річечки Жовтої».

Михайло Чхан - митець небуденний, та його значення, вага і місце в українській літературі ще не визначені до кінця.

22березня 1938 року народився Віктор Васильович Савченко, письменник-фантаст, член Національної Спілки письменників України. З 1994р. очолює Дніпропетровську обласну письменницьку організацію. Голова обласної організації НСПУ, написав і видав дві книжки-есе «Бог не під силу хребта не дає» та «Шлях у три покоління», присвячені, відповідно, поетам і прозаїкам Придніпров'я. Патріотом він був завжди. Надто великий вплив на формування громадянської свідомості В.Савченка мав М.Чхан. Вони були друзями-однодумцями. Багато років їх переслідували, не давали можливості друкуватися. Віктор Савченко став одним з останніх письменників України, засуджених радянською владою - за націоналізм. Часто фантастику звинувачують у без національності. Притаманна жанру розкутість думки, незагажованість на жодній з доби привели його зрештою до езотерики.

4. «Пішов з життя тридцятилітнім», - сухо й моторошно свідчить останній рядок біографічної довідки поета Григорія Маловика (1940-1970).

Про Григорія Маловика відомо небагато, але зі статті Володимира Селіванова(Буряка) «Метелик, що помахом крил ріже вічність» дізнаємося більше: «Це він знімав фільм про Івана Кібця. Гриша працював редактором телебачення. Високий, широкоплечий, обличчя широке. Обвітрене. Це він мене вперше завів на місцеве телебачення. Григорій любив поезію Миколи Вінграновського. Товаришував з поетом. Я відчуваю райдугу спільності у їхній творчості. Гриша багато палив. Вірші писав якісь надзвичайно душевно чисті, водночас у них була земна простота.

Слово моє світанне -

Доля високочола.

Хай над тобою стане

Райдуга з срібного поля.

Ми вечорами слухали його поезії. Він якийсь час жив у нас у гуртожитку у сорок другій кімнаті. Був тяжко хворий, але це нами не сприймалося як трагедія. Певно, ми просто цього не усвідомлювали. Григорій був жвавий і оптиміст. Ми його любили. Лікарі йому запропонували негайно ампутувати одну з легень. Він відмовився. Одружився. У подружжя народився син. Наче все йшло гаразд. А потім звістка з Криму, де він лікувався у санаторії. Помер. Гришина дружина залишилася сама з дитиною. Його поезія залишилася з людьми і метелик з телепередачі зостався, що помахом крил ріже вічність на маленькі шматочки людського життя».

Із листа Івана Сокульського до дружини від 3.05.1981р. «Доля, моя ясночола»:

Пам'яті Григорія Маловика

Доля в Дніпра - висока!

Крила Блакитні - води!

Степ, як весна, синьоокий,

Степ, як вода, молодий…

Такого друга, яким був для мене Григорій, доля посилає, либонь, лише раз - на все життя. Слово «друг» тут не підходить, ми з ним - брати в чомусь найінтимнішому, брати по найтемніших стосунках зі світом і людьми в ньому - повною відкритістю їм, відкритістю Дніпру і степу, слову і долі, яка б вона не була».

Микола Миколаєнко - патріарх красного письменства, поет, наставник молодих літераторів, не випадково пише про збірку Григорія Маловика: у ту пору, коли Микола Антонович був головним редактором художніх програм обласного телебачення, там працював і Григорій, тоді ще молодий тележурналіст. 19 листопада 2003 р. в музеї «Літературне Придніпров'я» відбулося явлення народові «Дня» - поетичної книжки Григорія Маловика. «День» - перша і єдина поетична збірка Григорія Маловика. Не все увійшло до книжки з того, що написав Григорій Маловик, але й те, що пропонується читачам, - висока поезія. Кожен вірш Маловика - наче мить, що розкрилася… Є поети, які, сказати б, перевантажують слово образністю й змістом. Певна річ, вони мають на те право. У Григорія Маловика бачимо щасливу гармонію, що забезпечує його поезіям легкість сприйняття і вагомість змісту.

Григорій Якович Маловик (із покоління нових Боянів, що народилися «від безголосих матерів»), який уміє сміятись і співати, - «мовчав опечалений в скорботі». Але поет вірить у розвиднену Долю рідного народу, і в народі не згасне День його пісні. Він - вдячний син своєї землі.

Рідне село Бігма на Синельниківщині не стало для Ніни Іванівни тихою гаванню. Істинна донька вільних степів принесла з собою неспокій визвольних змагань 90-х років, активною учасницею яких була. З питань земельної реформи заткне за пояс будь-якого юриста, а що вже правду виборює - аж страшно іноді за неї. А ще з ранньої юності пише поезії - її палка душа вихлюпує на папір найпотаємніше…

Процес національно-культурного відродження дуже швидко ввійшов у конфлікт з іншою тенденцією - стирання національних відмінностей, прискореної русифікації, що мало призвести до злиття культур і формування якоїсь наднаціональної радянської культури, яка б послуговувалася російською мовою. Гідною відповіддю на ці зусилля стала праця молодого тоді критика Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

На протести влада відповіла арештами, які знекровлювали мистецький рух. Погроми йшли хвилями. Найсильніші з них - ті, які мали широку «географію» - 1956 та 1972 року.

За ґратами опинилися поети, художники, критики, культурологи, кінорежисери: Микола Руденко, Сергій Параджанов, Іван Світличний, Василь Стус, Опанас Заливаха, Ігор Калинець, Євген Сверстюк Юрій Бадзьо, В'ячеслав Чорновіл та інші.

Нове відродження захлинулося. Суспільство охоплюють настрої зневіри, безнадії. Реальністю стають гіркі слова Василя Симоненка: «На цвинтарі розстріляних ілюзій/ Уже немає місця для могил».

Репресії на Дніпропетровщині

Адміністративні переслідування і цькування національно свідомої молоді

Дніпропетровщини, що тривали протягом останніх двох років, нарешті увінчалися арештами.

У Новомосковську Дніпропетровської області кагебісти заарештували 22-річного Миколу Кульчинського, здібного юнака, який писав вірші, цікавився історією України і взагалі національним питанням. Звинувачений нібито по ст. 187-1. Хворіє виразкою шлунку і дуже мучиться на тюремних харчах. Тримається на слідстві з гідністю.

У зв'язку з арештом Сокульського у Дніпропетровську проведені численні труси, зокрема у студентів університету.

Для того, щоб ясніше уявити ситуацію, яка склалася у Дніпропетровську, подаємо лист творчої молоді Дніпропетровська, посланий адресатам у 1968 році. Цей лист набув широкого обігу в «Самвидаві» і надрукований за кордоном.

Лист творчої молоді Дніпропетровська

Судовий процес у Дніпропетровську

У попередньому випуску «Вісника» повідомлялося про кампанію переслідувань у Дніпропетровську, яка розпочалася 1968 року у зв'язку з появою роману Олеся Гончара «Собор» і увінчалася влітку 1969 року арештами.

Наприкінці січня 1970 року у Дніпропетровську відбувся суд над молодими поетами Іваном Сокульським (Дніпропетровськ), Миколою Кульчинським (Новомосковськ) та асистентом Дніпропетровського металургійного інституту Віктором Савченком. Суд тривав більше тижня. Справу розглядали: головуючий - член Дніпропетровського облсуду О.Тубілець, засідателі: Крикунов, Гриневич. Державний звинувач - заступник прокурора області Лугивський. Захищали підсудних московські адвокати В.Б.Ромм та Ю.Я.Сарр і дніпропетровець В.П.Єколий. Московські адвокати заперечували в діях підсудних склад злочину і аргументовано спрощували звинувачення.

Сокульський на суді заперечував намір «підривати чи ослаблювати радянську владу», але визнавав себе винним у написанні та розповсюдженні «Листа творчої молоді Дніпропетровська» та інших самвидавівських документів. Нібито так само вів себе і В.Савченко. М.Кульчинський категорично заперечував свою вину і обстоював свої погляди.

Суд засудив Івана Сокульського на 4,5 років позбавлення волі у таборах суворого режиму за ст..62 КК УРСР(«Антирадянська пропаганда й агітація проваджена з метою підриву чи ослаблення радянської влади»), Миколу Тульчинського - на 2,5 року позбавлення волі у таборах загального режиму за ст..187-1 КК УРСР («завідомо неправдиві вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад»), Віктора Савченка за цією ж статтею на два роки позбавлення волі умовно з трирічним випробуваним терміном. Верховний суд УРСР підтвердив вирок обласного суду.

Суд був відкритим тільки формально, але на процес не пустили навіть рідних (наприклад, батька М.Кульчинського). Тому для більшої об'єктивності про суть звинувачення судитимемо не по суперечливих відгуках тих, хто все ж потратив до зали, а з трьох великих статей, які з'явилися через тиждень у дніпропетровських обласних газетах (Цуканов «Маска і обличчя наклепників», «Зоря» за 7. ЙЙ .1970р.; Л.Виблая «Так, це зрада!», «Прапор юності за 7. ЙЙ .1970р.; «Отравленные перья», «Днепопетровская правда» за 8. ЙЙ .1970р.).