Давньоруська Київська держава та її вплив на історичну долю українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

з предмету «Історія України»

на тему:

«Давньоруська Київська держава та її вплив на історичну долю українського народу»

Зміст

1. Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави

2. Взаємини Київської Русі з хазарами та варягами

3. Київська Русь в X--XII ст.

4. Князювання у Києві Володимира Святославича

5. Причини феодальної роздробленості

Література

1. Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави

Східнослов'янські племена VI--VIII ст. були тією історичною основою, на якій склалися великі племінні союзи, відомі в науці під назвою літописних племен. Кожен з цих союзів займав певну територію, мав свою культуру, побут і звичаї, князівську владу. Кожен з них був уже примітивним державним об'єднанням.

Писемні джерела, і в тому числі "Повість минулих літ" літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим моментом у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва. Розміщений у надзвичайно вигідній географічній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов'ян. Спираючись на дружини полян -- русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), ради-мичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були події VIII--IX ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якої увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р. київськими князями у "Повісті минулих літ" згадані Аскольд і Дір, які начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія, й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О. Шахматовим. Проаналізувавши літописні повідомлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує Аль-Масуді, вважаючи його найвидатнішим із слов'янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, вождя військових походів на візантійців, печенігів, волзьких булгар.

Особливо великого розголосу по всій Європі набув похід руських дружин у 860 р. на Константинополь. Незважаючи на його відносну невдачу, цей похід відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Не випадково давньоруський літописець, пославшись на "літописання грецьке", зауважив, що від цього часу "начася прозивати Руска земля". Отже, фактично відбулося дипломатичне визнання Київської Русі Візантією.

У 882 р. на київському столі сталася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Завдяки йому Київська Русь кінця IX -- початку X ст. досягла великих успіхів в міжнародній політиці. Першим важливим заходом Олега у цій сфері стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів, у тому числі норманів. Цій меті, напевне, слугувала щорічна данина в 300 гривен, сплачувана Руссю скандинавам "мира деля". В такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під проводом Алмоша проходили через землі Русі на захід. За свідченням анонімного угорського хроніста XII--XIII ст., русичі погодилися виплатити Алмошові грошову контрибуцію, але в свою чергу запропонували йому покинути Русь.

Певною компенсацією цих матеріальних збитків стала данина, яку Русь одержувала з Візантії (також "мира деля") за угодою, укладеною ще Аскольдом. Надходила вона зовсім не регулярно і, певно, саме у цьому слід вбачати причину чергового загострення стосунків між Києвом і Константинополем. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснили успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових, вигідних для себе мирних договорів.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян. Цей процес відбувався в умовах складного зовнішньополітичного становища. Тривало переселення народів, і численні орди кочовиків одна за одною вдиралися на східнослов'янські землі. Особливо спустошливою була навала аварів.

Сучасні історики вважають, що перші політичні утворення у давніх русів ("племінні княжіння") виникли в VIII--IX ст. Найзначнішим серед них була Руська земля, до складу якої входили спочатку полянські та західносіверянські землі. Правляча верхівка Руської землі прагнула розвивати традиційні для слов'ян IV--VII ст. зв'язки з Візантійською імперією та країнами Сходу. Адже вони давали можливість племінній знаті реалізовувати додатковий продукт, одержаний нею у формі данини з підлеглого населення, а також трофеїв, захоплених під час численних походів східнослов'янських дружин.

Вже наприкінці VIII -- на початку IX ст. правлячі кола Руської землі та інших східнослов'янських племінних об'єднань здійснили воєнні походи у візантійські володіння в Криму та Малій Азії, а також у Хазарію. Боротьба з нею зумовлювалася необхідністю визволення з-під контролю хазарів деяких слов'янських племен і потребою розвивати торговельні контакти давніх русів з країнами Кавказу та Сходу. Аналіз взаємодії внутрішніх факторів розвитку та зовнішньополітичних дій ранньодержавних об'єднань дає підставу вважати, що вони впливали на зовнішньополітичну діяльність і на міжнародні акції (захоплення воєнної здобичі, розширення торговельних зв'язків, приєднання нових територій), а також пришвидшували розвиток східнослов'янського суспільства через процес феодалізації. Велике значення зовнішньополітичний чинник мав для ідеологічних та релігійних потреб суспільного життя. У сучасній історіографії не випадково ставиться питання про важливість розгляду процесу виникнення у молодих ранньофеодальних держав Центральної та Східної Європи власних міжнародних доктрин та системи дипломатичної служби; їх відносно швидке становлення було закономірним наслідком складання нових соціально-класових формувань, реакцією на ідеологічний тиск розвиненіших країн. Ця реакція багато в чому була зумовлена тим, що "варварська" знать у зв'язку з особливостями своєї суспільної психології відчувала постійну потребу в запозиченні і використанні передових культурних надбань. Всі ці моменти дають можливість зрозуміти історію першого відомого з джерел епізоду "хрещення" русів, що відбувся під час їхнього нападу на візантійське місто Сурож у Криму наприкінці VIII -- на початку IX ст.

За текстом "Житія св. Стефана Сурозького", на кримське узбережжя напала велика слов'янська рать на чолі з князем Бравліном, яка захопила грецьке місто Сурож і пограбувала його мешканців. Під час нападу на сурозьку церкву св. Софії тяжко захворів Бравлін і одужав лише після укладення угоди з греками та хрещення. Агіографічний характер джерела, що дійшло до нашого часу в перекладі з грецької на давньоруську мову, значно ускладнює реконструкцію подій. А. Сахаров вважає, що дослідникам неможливо дізнатися про те, "що відбулося в Сурожі насправді, чому руси повинні були розпочати переговори". На нашу думку, великий воєнний похід на південь давньоруська знать здійснила насамперед з метою встановити зв'язки з економічно розвинутою Візантією. На користь такого припущення свідчили і факт укладення вигідної для греків угоди, і та обставина, що наступна військова експедиція русів мала вже набагато складніше завдання -- встановлення взаємин з малоазіатськими областями імперії. Під час контактів із слов'янами грецька верхівка Сурожа, особливо його духовенство, всіляко намагалися схилити їх на свій бік. Так, скориставшись ефектом, що справили на Бравліна та його оточення церковна служба і розкішне вбрання храмів, сурожці навіть умовили князя, можливо, обіцяючи численні подарунки, прийняти "хрещення".

Однак це був кон'юнктурний акт, реакція на значні поступки греків, яка не позначилася на світоглядних уявленнях русів-язичників. Проте з моменту хрещення Бравліна розпочався процес активного впливу християнського віровчення на давньоруських дружинників та купців, а через них і на решту східнослов'янської людності.

В результаті успішного здійснення військових походів Руська земля вийшла на міжнародну арену, і перед давньоруською знаттю постала проблема підтримання стабільних дипломатичних стосунків з сусідніми країнами, насамперед найбільшими -- Хазарським каганатом, Візантійською та Східнофранкською імперіями. Щоправда, з першим з них нормальні стосунки правляча верхівка "Руської землі" й інших східнослов'янських ранньополітичних об'єднань встановила лише на початку X ст. Тоді між Києвом та Ітілем було підписано угоду про проходження через хазарську територію численної східнослов'янської дружини, яка здійснювала похід у Закавказзя. Що ж до імперій, то вже в першій половині IX ст. київські дипломати побували в їхніх столицях, а з Візантією були навіть встановлені багатопланові взаємини.

У середині IX ст. Давньоруська держава здійснила важливу зовнішньополітичну акцію. Скориставшись відсутністю імператора і значного гарнізону в Константинополі, у 60-х рр. IX ст. східнослов'янський флот підійшов до столиці Візантії, а давньоруська дружина пограбувала її передмістя. Сучасник подій патріарх Фотій у розпачі писав, що на імперію напав "народ невідомий, але який здобув ім'я з часу походу проти нас, незначний, але який набув значення, незначний та бідний, але який досяг осяйної висоти та незліченного багатства". Досить високо результати походу русів на Царгород були оцінені і давньоруським літописцем Нестором, який навіть пов'язував з ним заснування Давньоруської держави. Важливим підсумком походу було також укладення між країнами договору "миру й любові". Така формула угоди в дипломатичній практиці означала встановлення офіційних стосунків на найвищому рівні.

Незабаром після походу 860 р. відбулася християнізація русів, яка відрізнялася від хрещення Бравліна змістом і наслідками. За десятиріччя, що минули після сурозького походу, християнська релігія набула певної популярності серед слов'ян, які постійно відвідували грецькі міста. Нова релігія стала складовою частиною їхнього світосприймання. Не випадково саме в цей час з'явилися звістки про русів-християн в арабських джерелах.

2. Взаємини Київської Русі з хазарами та варягами

З VII ст. південно-східними сусідами слов'ян були хазари, які поширили данинські стосунки на частину давньоруських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що "мирна торговельна держава" хазар дуже добре впливала на державний і культурний розвиток Русі. Насправді ж головною "заслугою" хазар було те, що вони змушували східних слов'ян консолідуватися для боротьби за своє звільнення.

Через своє геополітичне становище Київська Русь не могла залишитися поза увагою північних народів, особливо скандинавських, озброєні загони яких нападали на слов'янські землі. Якийсь час данину їм сплачували новгородські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве населення неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські князі виряджали на північ військові дружини, засновували там укріплені центри. Але, звісно, взаємини з північними сусідами не обмежувалися лише воєнними сутичками. Варяги з прибалтійських земель приходили на Русь і з мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньоруської держави варяги (серед них були і скандинави, і західні слов'яни, і балти, і угро-фіни) йшли на південь переважно як купці, згодом почали найматися в дружини київських князів для походів на Візантію. Частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспільства, в тому числі й у князівську адміністрацію.

Десь наприкінці VIII ст. почався масовий відхід варягів (норманів) із своєї батьківщини в пошуках нових засобів для існування й наживи. Об'єднавшись у військові дружини, вони швидкохідними човнами діставалися до віддалених куточків світу. Спочатку варяги побували на землях Данії, Англії, Франції, Південної Прибалтики, дійшли до Середземного моря й задовго до Колумба висадилися в Америці. Основними їхніми заняттями стали воєнний промисел, військова служба і торгівля. Варяги відзначалися мужністю, хоробрістю, наполегливістю, безжалісністю як до противника, так і до себе.

На початку IX ст. активізувалось проникнення варягів через систему річок й озер углиб Східної Європи. На той час, напевне, встановилися й перші контакти між праукраїнцями й скандинавами. Археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров'ї періоду заснування Руської землі. На українських землях вони з'явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими.

Князі Руської землі Аскольд і Дір брали на службу дружини варягів, їхні конунги виконували певні доручення. Зокрема, варяги брали участь у посольстві русів до Константинополя у 838 р. У складі праукраїнських дружин князя Аскольда у 860--866 рр. вони ходили на Візантію, а потім на мусульманські міста Закаспію. Але ці військові вправи мали короткочасний, епізодичний характер, так само, як і торгівля норманських купців.

Проте з часом південний напрямок стає домінантним у військово-службовій, здобичницькій і торговельній діяльності скандинавів. Торуються шляхи руху варягів на Південь. Один з них пролягав Волгою до Каспійського моря. Ще важливішим був "шлях з варяг у греки". Ним скандинави діставалися до Чорного моря й Візантії в пошуках воєнної здобичі й військової служби. Він ішов з Балтійського моря через систему річок і волоків із верхів'їв Західної Двіни в Двіну й далі до Чорного моря. Переміщення товарів і грошей цим шляхом відіграло значну роль у розвиткові економічних взаємин в українських землях. Важливе значення мало й надходження ним у країни Північної Європи східного срібла, яке в ті часи вважалося міжнародною валютою.

Питання про роль, яку відіграли скандинави-нормани (що називалися на Русі варягами) у творенні в IX--X ст. першої держави на східнослов'янських землях -- Київської Русі -- є предметом давньої дискусії, що часто виходила за суто наукові рамки. При цьому обговорювалися здебільшого питання, пов'язані з інтерпретацією конкретних історичних подій: чи була скандинавською за походженням княжа династія, що правила на Русі; чи справді відбулося "покликання" варягів на княжіння; чи піддавалися східні слов'яни завоюванню з боку норманів; чи була скандинавська колонізація на східнослов'янських землях; яка кількість та питома вага скандинавських археологічних матеріалів на Русі? Останнім часом бачимо новий підхід до проблеми: її почали розглядати у площині двобічних русько-скандинавських зв'язків ранньосередньовічного періоду. Ми робимо спробу порушити питання про роль норманів у Київській Русі в порівняльно-історичному плані: чи була яка-небудь специфіка в історичних процесах, що відбувалися на східнослов'янських землях, порівняно з іншими слов'янськими країнами, яку можна пов'язати з діяльністю норманів, і чи спричинила участь варягів у становленні Київської Русі зміну темпів державотворення на східнослов'янських землях (знову-таки порівняно з іншими регіонами розселення слов'янства)?

У сфері соціально-економічних стосунків віднайти специфічні явища, принесені скандинавами, не вдається через типологічну спорідненість шляхів генезису феодальних взаємин у слов'ян і скандинавів та синхронність цього процесу в цих країнах. Для ранньосередньовічної Русі характерним є підкорення безпосередніх виробників державною владою в особі князів та їхніх дружин. Основною формою залежності були державні податки, насамперед поземельна данина. Становлення системи державної експлуатації належить до IX--X ст. Індивідуальна (вотчинна) велика земельна власність виникає пізніше (з XI ст.) і відіграє другорядну роль. У західнослов'янських країнах (Великій Моравії, Чехії, Польщі) у ранньому середньовіччі простежується такий же тип соціально-економічних стосунків. Панування державно-феодальних форм при пізньому (з XI ст.) розвитку індивідуальної великої земельної власності є характерним і для ранньосередньовічної Скандинавії.

У ранньосередньовічній Русі створювалися "волості", якими керували вже представники київської княжої династії Рюриковичів. Аналогічним чином формувалися території таких слов'янських держав, як Велика Моравія (в основі -- союз моравів, приєднувалися союзи племінних князівств віслян і полабських сербів, дрібніші утворення -- племінні князівства в Чехії, Сілезії, Паннонії); Польща (в основі -- союз гнєзненських полян, приєдналися союзи племінних князівств віслян, лендзян, мазовшан, поморян, племінні князівства в Сілезії). Утворення скандинавських держав (Данії, Норвегії, Швеції) відбувалося також шляхом об'єднання під єдиною владою (протягом IX--X ст.) кількох державних спільнот. І. Шаскольський звернув увагу на наявність у східних слов'ян спочатку двох центрів державотворення -- південного (із столицею в Києві) і північного (земля ільменських словенів), що, на його думку, аналогічно до ситуації у скандинавських державах, де простежуються подібні пари: у Швеції -- об'єднання з центрами в Упланді та Гьоталанді, в Норвегії -- у Вест-фальді й у районі майбутнього Трондхейма, в Данії -- на Ютландському півострові та землі Зеландія. Проте ця паралель не може бути визнана лише русько-слов'янською. Аналогічні явища спостерігалися і в інших слов'янських країнах: змагалися між собою як центри державотворення князівства Борни і Людвіти в Хорватії (початок IX ст.), Мойміра і Прибіни в Моравії (перша третина IX ст.), чехів та лучан в Чехії (друга половина IX ст.), віслянсько-лендзянського об'єднання і гнєзненських полян у Польщі (друга половина IX -- середина X ст.). Отже, складання територіально-політичної структури в слов'янських і скандинавських державах було схожим (на Русі і в Скандинавії цей процес до того ж відбувався синхронно) і особливих русько-скандинавських паралелей, які можна було б пов'язати з норманським впливом на східнослов'янських землях, не простежується.

В процесі становлення міст -- центрів політичної влади в скандинавських країнах -- часом серйозних зрушень були кінець X -- перша половина XI ст., коли багато центрів попередньої епохи змінювалися на поселення, засновані королівською владою, чи зазнали істотних топографічних змін (переміщення центру поселення). Питання про те, що було на Русі, дискутується давно. На думку однієї групи дослідників, тут спостерігається континуітет між старими "племінними" центрами і центрами політичної влади Київської держави. Інші вважають, що при формуванні держави відбувалася зміна політичних центрів. Сучасний стан археологічних даних з цієї проблеми дає можливість зробити висновок про вірогідність другої позиції. Наприкінці X -- на початку XI ст., в період остаточної ліквідації самостійності східнослов'янських союзів племінних князівств і утворення нової політичної структури з волостями як складовими частинами єдиної держави, припинили існування багато укріплених поселень. З 19 міст, що були центрами волостей-княжінь на східнослов'янській території в період єдиної Київської держави (кінець X -- поч. XII ст.), лише два Київ (центр, з якого здійснювалося підкорення східнослов'янських союзів племінних князівств) і Чернігів -- еволюціонували безпосередньо з центрів переддержавних спільностей. В усіх інших випадках було створено новий центр після переходу території того чи іншого союзу племінних князівств під безпосередню владу київських князів. Очевидно, це було пов'язано із прагненням нейтралізувати сепаратизм місцевої знаті. Аналогічний процес (заміна старих "племінних" центрів новими, що створювалися за ініціативою знаті держави, яка формувалася) відбувався під час утворення держав у Чехії й Польщі. Таким чином, і в еволюції політичних центрів не знайдено норманського впливу, оскільки в скандинавських і слов'янських країнах вона була схожою, при цьому вирішальні зміни в Скандинавії та на Русі відбувалися в той самий час.

У процесі формування панівного класу в Скандинавії провідна роль належала дружинному елементу. Княжі дружини були основою панівного класу і в слов'янських країнах. Існування постійних дружин у слов'ян, за візантійськими джерелами, простежується вже з VI--VII ст. (задовго до виходу на історичну арену скандинавських вікінгів). У період утворення держав (IX--X ст.) вони відіграють провідну роль практично в усіх слов'янських народів. Таким чином, давня думка про привнесення інституту дружини норманами не підтверджується. Інша річ -- питання про питому вагу вихідців із Скандинавії в дружинах давньоруських князів. Контингенти скандинавських вікінгів з'являлися на східнослов'янських землях з другої половини IX ст. (дружини Аскольда і Діра, Рюрика та Олега) до середини XI ст. (дружини Інгвара, конунга Харальда Сигурдссона). До середини X ст. вони після походів на Візантію (860, 907, 944 рр.), певно, скеровувалися київськими князями (в рамках виконання русько-візантійських договорів) на прикаспійські землі; вцілілі поверталися зі здобиччю на батьківщину. З кінця X ст. варяги після цих походів часто йшли до Візантії, де служили імператорам. Тому можна вважати, що лише невеликий відсоток від первісного складу дружин вікінгів, які приходили на Русь, осідав там. Проте одна з таких дружин -- Рюрика, пізніше очолена Олегом, (прийшла у Східну Європу, за літописом, у 860-х рр.), не здійснювала походів у Візантію і на Схід і, вочевидь, осіла майже повністю (цьому мало сприяти вокняжіння її проводиря в Києві -- столиці Русі). Дружини вікінгів були численнішими за королівські дружини Скандинавії, а отже, і їхніх слов'янських аналогів -- княжих дружин; тому результатом такого осідання була висока питома вага дружинників скандинавського походження на службі в київського князя в кінці IX -- першій половині X ст. Головним чином цим можна пояснити переважання скандинавських імен серед руських послів, що називаються в текстах договорів Олега та Ігоря з Візантією 911 і 944 рр. (відповідно 80 і 68 %). Це вже були варяги у другому-четвертому поколіннях. У наративних відомостях про давньоруську знать середини -- кінця X ст. також трапляються (поряд із слов'янськими -- Притич, Малк, Добриня, Блуд) скандинавські імена (Свенельд, Асмуд).

Про політичну роль варягів у давньоруських дружинах свідчать і археологічні дані. Однак визначити за ними питому вагу норманів у панівній верстві Київської Русі досить важко. Скандинавські елементи знаходять переважно у похованнях кінця IX--X ст., що містять багатий інвентар, у тому числі зброю (так звані "дружинні поховання"). Однак такі особливості поховального обряду, як багатство інвентаря і наявність зброї, здавна були характерними для германців (в тому числі скандинавів) і кочових народів, але зовсім не притаманні слов'янам. Слов'янські поховання VI-- VIII ст. у Східній та Центральній Європі практично безінвентарні (в них трапляється лише кераміка), хоча з писемних джерел відомо, що в той час у слов'ян були князі та знать (в тому числі дружинники). Існують багаті дружинні поховання VIII--IX ст. в Моравії та Хорватії, у слов'янських державах, що виникли поблизу території, де в другій половині VI-- VIII ст. містився Аварський каганат -- об'єднання, створене кочовиками-аварами. Водночас у Польщі, що займала "серединне" положення в області ранньосередньовічного розселення слов'янства і не зазнавала історичного впливу ні з боку германців, ні з боку кочовиків, багатих поховань зі зброєю практично не знайдено (хоча з писемних джерел відомо, що дружинна верства існувала і -- принаймні в X ст. -- панувала у суспільстві). Єдиний могильник з багатими похованнями дружинників розкопано в Лютомерську (поблизу Лодзі), проте поховані там у першій половині XI ст. воїни були вихідцями з Русі, до того ж варязького походження. Звісно, появу багатих поховань дружинників у слов'янських землях слід пов'язувати з іноземним впливом, при цьому на Русі -- зі звичаями норманів і, можливо, подекуди (на півдні) кочовиків. Через це дуже важко за кількістю дружинних поховань з норманськими рисами визначити питому вагу вихідців із Скандинавії в давньоруській панівній верстві. Серед захоронених у "дружинних похованнях" мають бути, по-перше, скандинави, для яких перебування на Русі було лише тимчасовою службою; по-друге, нормани, що осіли на Русі; по-третє, їхні нащадки; по-четверте, дружинники місцевого походження, що перейняли вказані особливості обряду. Якщо співвідношення цих категорій ще можна (з дуже великим ступенем гіпотетичності) визначити, то зовсім неможливо встановити кількість слов'янських дружинників, які не перейняли звичай багатих поховань зі зброєю (хоча, мабуть, він був привабливий для дружинників місцевого походження, тому що підкреслював привілейоване становище дружинної верстви у суспільстві), оскільки їхні поховання не виділяються серед пересічних.

Загалом можна зробити висновок, що нормани, відіграючи значну роль у конкретних подіях, пов'язаних з формуванням Давньоруської держави (скандинавське походження правлячої династії, входження до давньоруського панівного класу значного скандинавського елементу), не привнесли специфіки в процеси, що визначали розвиток східнослов'янського суспільства. Це було зумовлено збігом принципової сутності цих процесів у Скандинавії і в слов'ян та їхньою синхронністю в обох регіонах.

Щодо впливу норманів на темпи державотворення на східнослов'янських землях, то останнім часом стає обов'язковою теза, що вони пришвидшили цей процес, будучи великою військовою силою, до того ж надплемінною, не пов'язаною з місцевими традиціями. Це твердження здається логічним (хоча уявлення про східнослов'янське суспільство IX--X ст. як племінне є помилковим), але так само логічно можна обґрунтувати й протилежну позицію. Скажімо, припустити, що нормани внесли до політики київських князів орієнтацію на далекі походи (на Візантію та Схід), на захоплення воєнної здобичі, через що консервувався розвиток внутрішніх процесів. Зокрема, протягом тривалого часу зберігалася внутрішня "автономія" низки східнослов'янських союзів племінних князівств, які ще в IX ст. стали данниками київських князів (дреговичі, радимичі, кривичі) -- вона була ліквідована лише в кінці X ст., тобто в епоху, коли можна припустити ослаблення варязького впливу (після загибелі майже всього війська Святослава в далеких походах і скерування Володимиром найманого варязького загону у Візантію). Можна вважати, що орієнтація на воєнну здобич не сприяла і ранньому розвиткові великого приватного володіння на Русі. Спробуємо тому відійти від гіпотетичних побудов і подивитися на темпи розвитку Київської Русі порівняно з іншими слов'янськими державами. Раніше, ніж на Русі, утворилися держави у Великій Моравії та Хорватії (перша половина IX ст.) -- у слов'ян, які контактували з розвинутішими суспільствами -- франкським та візантійським. Полабські й поморські слов'яни, які мали тісні зв'язки зі скандинавами, відстали у своєму розвитку (лише в ободритів у X--XI ст. формується держава). Найбільш синхронно з Руссю розвивалися Чехія й Польща. Тут творення держав відбувалося у межах IX--X ст.; до кінця X ст. закінчилося підкорення князями, відповідно чехами і гнєзненськими полянами, сусідніх слов'янських переддержавних спільнот і остаточно виникла нова державна територіально-політична структура.

Отже, порівняння хронології формування держав на Русі та в інших слов'янських народів не дає можливості впевнено вважати, що участь норманського елементу в утворенні держави на східнослов'янських землях пришвидшила або сповільнила цей процес.

Таким чином, розгляд питання про роль норманів на Русі крізь призму зіставлення особливостей і темпів державотворення у східних слов'ян та в інших слов'янських землях приводить до висновку, що вихідці зі Скандинавії, незважаючи на їхню значну роль у "зовнішніх" проявах цього процесу, не мали помітного впливу на його принципові характерні риси і темпи розвитку. Однак це не дає підстав стверджувати про їхню виняткову роль у формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих соціально-політичних, економічних та політичних процесах, які відбувалися на Русі за об'єктивними законами внутрішнього розвитку суспільства.

3. Київська Русь в X--XII ст.

Характер політичної діяльності Київської Русі, який визначився за Олега, лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912--945 рр.), який намагався здолати автономізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як попередні. Русько-візантійський договір 944 р., хоча й підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, містив пункти, що обмежували купівлю коштовних тканин, скасовували безмитну торгівлю; руси зобов'язувалися не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Білобережжя і на острові св. Єлферія (сучасний о. Березань), боронити кримські володіння Візантії від нападів чорних булгар.

У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи намір нейтралізувати союзника Візантії Марзубана -- ватажка войовничих горян Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван та ін.

В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі вперше з'явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р. Ігореві довелось воювати з ними. З відомостей візантійських джерел можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких взаємин був зацікавлений імператорський двір Візантії.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для князя трагічно -- повсталі данники вбили його.

Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка через неповноліття сина свого й Ігоря -- Святослава -- фактично стала великою княгинею (945--964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона змушена була впорядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнародний авторитет Русі зріс. Цьому сприяли, зокрема, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали стосунки Давньоруської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

Трохи інакше до християнізації слов'ян ставилися грецькі ієрархи. Вони не обмежувалися наверненням до своєї віри "варварів", які нападали або торгували з їхніми містами, а прагнули поширювати нову релігію безпосередньо в східнослов'янському середовищі. Для цього патріарх навіть створив спеціальну митрополію. Серед науковців триває дискусія з приводу розбіжностей у свідченнях візантійських джерел про час хрещення русів у другій половині IX ст. -- за патріарха Фотія чи за патріарха Ігнатія. Ймовірно, що ці розбіжності є надуманими. Візантія протягом усього IX ст. активно проводила місіонерську діяльність з метою навернення у християнство сусідів (у тому числі русів), і різні джерела зберегли свідчення про це.

Наприкінці IX -- на початку X ст. кількість християн на Русі збільшилася, але загалом нова релігія поширювалася лише в південних містах країни. До того ж і питома вага її прихильників навіть тут збільшувалася дуже повільно, а інколи й зменшувалася у зв'язку з тим, що до Києва та інших центрів півдня постійно переселялося населення з інших районів держави, територія якої наприкінці IX ст. значно розширилася. Збільшувалася кількість мешканців міст і за рахунок прибулих з сільської округи -- представників лише язичницької віри. Зокрема, такий процес відбувався у 80-х рр. IX ст., коли після об'єднання Руської землі з північними регіонами розселення слов'ян звідти до Києва прибула численна язичницька знать, що підтримувала Олега. Однак у IX ст. ще не було необхідних внутрішніх обставин для християнізації Русі, тому діяльність грецької церкви практично не мала якихось суттєвих наслідків.

Зміцнення внутрішньополітичної ситуації на Русі в першій половині X ст. сприяло активізації її міжнародної діяльності, що відобразилося в походах давньоруських дружин на Константинополь і в Закавказзя. У цей же час київський уряд підписав два договори з греками, причому, ратифікуючи їх, київські князі клялися своїми святинями (язичницькими богами, серед яких у X ст. особливо шанували дружинний культ Перуна та купецький культ Волоса), а також зброєю. У дипломатичній практиці давньоруська знать використовувала юридичні норми "Руського закону", що складався на підставі звичаєвого права.

В середині X ст. у дипломатичній практиці Русі відбувалися певні зміни, пов'язані з поширенням серед її панівних кіл християнства. Так, під час підписання договору з греками в 944 р. частина оточення Ігоря присягалася християнськими святинями в церкві св. Іллі в Києві, тобто було застосовано новий за змістом (і старий за формою) вид ратифікації дипломатичних актів.

Складний процес християнізації східнослов'янського населення підійшов у другій половині X ст. до важливої межі -- офіційного акту запровадження нової релігії як віровчення Давньоруської держави. Для досягнення цього давньоруський двір та київські дипломати не тільки активно використовували власний досвід розвитку взаємин з Візантією, а й аналогічну практику взаємодії з греками населення інших країн, які раніше прийняли християнство з Константинополя. Зокрема, для Русі велике значення мало виникнення в центральноєвропейському регіоні в IX ст. кирило-мефодіївської традиції сповідування християнства, що значно відрізнялася від ортодоксального візантійського православ'я.

Під час правління княгині Ольги (945--962 рр.) було зроблено першу спробу запровадити християнство як державну релігію Русі. Неможливо точно встановити, чи була київська володарка християнкою, коли прийшла до влади, однак можна припустити, що з самого початку регентства при сині Святославі Ольга перебувала під впливом сил, які підтримували тісні зв'язки з Константинополем і значною мірою визнавали релігію та ідеологію греків. Це угруповання знаті, зрозуміло, прагнуло й надалі розвивати і поглиблювати взаємини з Візантією, для чого неабияке значення мало піднесення міжнародного престижу Русі. Така орієнтація прибічників княгині Ольги виявилася вже під час її першої поїздки до столиці Візантії, яка відбулася, на думку Г. Литавріна, у 946 р. В Царграді давньоруська княгиня пішла на рішучий з погляду молодої давньоруської дипломатії крок -- запропонувала імператорові укласти шлюб Святослава з грецькою принцесою. Тим самим київський двір прагнув використати зацікавленість Візантії в розширенні торгівлі з Руссю і допомозі військами, яку русичі могли надати їй у разі потреби. Однак візантійський імператор та його оточення, не бажаючи піднесення авторитету володарів Русі, відхилили пропозицію Ольги, очевидно, використавши, як привід, неможливість укладення шлюбу "порфірородної" принцеси з сином правительки нехристиянської, "варварської" країни.

954 р., повідомляє давньоруський літописець, Ольга вдруге зробила візит до Царграда, де було поставлено питання про її хрещення як правительки Русі. Така пропозиція означала згоду на християнізацію Давньоруської держави та всіх її мешканців. Цього разу візантійський двір не заперечував проти пропозиції русів, але спробував використати церемонію хрещення княгині, щоб поставити Русь у політико-дипломатичному плані в залежне від себе становище. Проте такий перебіг подій не міг задовольнити давньоруську княгиню та її оточення, що незабаром призвело до погіршення русько-візантійських взаємин. Про це, зокрема, свідчило негативне ставлення автора "Повісті минулих літ" до церемонії хрещення княгині.

Прагнення Ольги розвивати стосунки з Візантією мирним шляхом, її підтримка нової релігії викликали занепокоєння значної частини знаті, що продовжувала поклонятися дружинним культам і виступала за здійснення активних військових кампаній як на Сході, так і в Криму та на Балканах, тобто в зоні перехрещення інтересів Русі та Візантії.

Поширенню нової віри серед слов'ян перешкоджала відсутність належної бази для створення складної державної організації християнської церкви, хоча в першій половині X ст. на Русі існували християнські общини, і навіть у Києві була соборна церква св. Іллі. В зв'язку з цим київський двір потребував допомоги інших країн, проте певні труднощі в розвитку взаємин з константинопольською патріархією, що виникли після 954 р., не давали можливості Ользі та її оточенню орієнтуватись у вирішенні церковного питання повністю на візантійське духовенство.

959 р. давньоруська княгиня звернулася до німецького імператора Оттона з проханням надіслати єпископа та священиків, але це звернення не слід розглядати як спробу домогтися офіційного навернення Русі до християнства за західним зразком. Так, у хроніці Продовжувача Регінона, де розповідалося про подорож на Русь германського єпископа Адальберта, йшлося лише про бажання княгині одержати з Німеччини кадри духовенства, а не про офіційне хрещення країни (шляхом навернення до християнства її правителя), яке відбулося ще п'ять років тому в Константинополі. Однак країна ще не була готова прийняти християнство, тому на початку 60-х рр. X ст. ні німецьким місіонерам, ні іншим християнським священикам на Русі не вдалося виконати покладене на них завдання. До того ж негативне ставлення до нової релігії з боку більшості населення Давньоруської держави стало важливим знаряддям боротьби оточення Святослава проти угруповання Ольги. У 961 р. у Києві виникла так звана язичницька реакція, в ході якої не тільки було вигнано місіонерів з країни, але й усунуто Ольгу від керівництва державою.

Таким чином, у середині X ст. на Русі не виникло історично альтернативної ситуації, розв'язання якої створювало б умови для переорієнтації країни з грецького на західний варіант сповідання християнства. Альтернативою першому в умовах, що сформувались на Русі, було дружинне язичництво, яке внаслідок соціально-політичного розвитку суспільства і руйнування первіснообщинних стосунків видозмінювалось і переростало в ранньокласову релігію. Ця релігія набула форми поклоніння пантеонові богів на чолі з Перуном, а у 30-х рр. X ст. його культ переростав у наступну фазу релігійних уявлень -- монотеїзм.

Визнаючи важливість релігійного моменту в суспільному житті Русі, слід звернути увагу на те, що прихід до влади у Києві Святослава був наслідком насамперед не релігійного конфлікту, а політичної конфронтації двох таборів давньоруської знаті. Під час її перебігу труднощі прихильників Ольги в релігійно-політичному питанні були використані їхніми суперниками для підготовки і здійснення державного перевороту.

У 964 р. Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964--972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Протягом 965--967 рр. він розгромив Хазарський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, приєднав до Київської Русі вятичів. Активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. У 968 р. руські дружини на чолі зі Святославом з'явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув поду-найські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди й столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії -- золото, шовкові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини -- срібло, коні, з Русі -- коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р., Довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадовив на київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі -- Олега, в Новгороді -- Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них, як до друзів. 972 р. повертаючись у Київ, Святослав загинув у битві з печенігами в районі Дніпровських порогів.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980--1015 рр.), уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981--993 рр. він ходив походами на ятвягів, в'ятичів, хорватів, після чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадників. Отже, з автономністю давньоруських земель було докінчено. Крім того, загроза з боку печенігів примусила його звести цілу мережу фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стугни.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення Київської Русі, важливе місце посідали релігійні реформи. Спершу Володимир намагався зміцнити авторитет язичницьких богів, для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Перуна, Сімаргла, Стри-бога, Хорса, Дажбога і Мокоша. Однак, збагнувши незабаром, що язичництво віджило своє і більше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі як офіційну державну релігію було запроваджено християнство в його візантійсько-православному варіанті. Цим актом Русь остаточно визначила своє місце в Європі. Значно розширилися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. А на самій Русі бурхливо розвивалися писемність, література, мистецтво, архітектура. Нова релігія мала великий об'єднувальний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяла зміцненню державної єдності Русі.

Боротьба в правлячій верхівці Русі була значною мірою наслідком кардинальних змін в її становищі, викликаних процесом поступової феодалізації: виникненням системи "кормлінь" і "погостів" на всій території країни, посиленням влади боярства в окремих землях, а також "окняжінням" племен та общин.

Зміни в соціально-економічному становищі різних угруповань знаті призводили до зростання розбіжностей і в зовнішньополітичній орієнтації верхівки. Наприклад, прихильники Святослава прагнули здійснювати активну політику на міжнародній арені, використовуючи не тільки засоби дипломатії, як це робила Ольга, а й вдаючись до воєнних конфліктів з сусідніми країнами.

В 60-х -- на початку 70-х рр. Русь не тільки досягла значних успіхів на Сході, ліквідувавши свого споконвічного ворога -- Хазарію, але й вступила в конфлікт з Візантійською імперією, під час якого прагнула підкорити Балкани. Невдача у війні з греками свідчила, що орієнтація на "дружинний" метод здійснення зовнішньої політики стала атрибутом вчорашнього. До того ж Давня Русь, не здобувши успіхів у війні з Візантією та печенігами, в 60-- 70-х рр. X ст. розпалася на ряд незалежних і напівзалежних від Києва князівств, володарі яких незабаром після смерті Святослава розпочали між собою запеклу боротьбу.

4. Князювання у Києві Володимира Святославича

Саме в цей час у соціально-економічній та політичній структурі Русі відбулися важливі зміни, що були наслідком еволюції усіх ланок суспільного життя, в тому числі його ідеологічної та релігійної сфер. Серед них слід виділити запровадження християнства як державної релігії і виникнення розвинутої церковної організації, яка поступово стала складовою частиною державного апарату експлуатації народних мас.

Прийняття давньоруською верхівкою християнства як державної релігії було результатом внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, проте сам факт його запровадження був тісно пов'язаний із взаєминами між Давньоруською державою і Візантією. Як зазначалося вище, запровадження християнства створювало загрозу релігійно-ідеологічній та політичній залежності Русі від греків. Тому перед Володимиром постало складне завдання -- звести до мінімуму можливі негативні зовнішньополітичні наслідки християнізації. В перші роки князювання він, пам'ятаючи труднощі своїх попередників у вирішенні цього питання, прагнув зміцнити позиції язичників, але проведені ним релігійні реформи не дали бажаного результату. В зв'язку з цим в середині 80-х рр. київський князь та його оточення розпочали боротьбу за запровадження християнства візантійського зразка. Як і раніше, важливим засобом впливу Русі на політику візантійського уряду щодо східних слов'ян залишалася зацікавленість Константинополя в розвитку торгівлі з Києвом і особливо в допомозі давньоруських військових контингентів, бо в цей час імператорський двір перебував у скрутному становищі внаслідок чвар претендентів на трон і постійних нападів сусідів. Але, як показав хід русько-візантійських стосунків часів Ольги, лише цих засобів тиску на візантійський уряд було недостатньо. Тому, коли імператор Василій II відмовився виконувати попередню домовленість з Володимиром про те, що за скерування великого військового контингенту мав дати дозвіл на шлюб руського князя зі своєю сестрою Анною та санкціонувати християнізацію Русі, східнослов'янська рать здійснила похід у грецькі володіння в Криму. Завоювання русами цього важливого стратегічного пункту змусило імператора задовольнити вимоги Володимира.

Християнізація Русі, шлюб руського князя з представницею грецької династії сприяли зростанню міжнародного престижу Київської Русі. Авторитет київського князя став надзвичайно високим. Адже, згідно з канонами нової релігії, він одержав юридичний статус необмеженого правителя, на відміну від попередніх, язичницьких часів, коли державну владу, за ідеологічними уявленнями дохристиянської Русі, репрезентувала система "князь -- дружина".

Важливим свідченням про прагнення київського князя звеличити свою владу стало карбування перших давньоруських монет -- златників та срібляників; їх поява, як аргументовано довели дослідники-нумізмати, мала насамперед політичний характер. Монети були зроблені за візантійськими зразками, причому київський володар був зображений на них в усіх імператорських регаліях, з короною на голові. Велике значення мав напис "Володимир на столі" та зображення Христа, що свідчило про намір руського монарха підкреслити рівність князів й імператорів перед Богом, а також надати своїй владі сакрального характеру.

Прийняття східними слов'янами християнства з Візантії і створення ними православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили залежність давньоруської церкви від патріархії. Однак значення цієї залежності для політичного життя Давньоруської держави, безумовно, не слід перебільшувати. Передусім вище духовенство, що формувалося з греків, які прибували з Візантії, внаслідок певних особливостей свого становища в Давньоруській державі та залежності від її князів було зацікавлене у проведенні відносно самостійної від патріархії діяльності. Київський двір з перших днів існування державної християнської організації на Русі здійснив низку заходів, спрямованих на обмеження церковно-політичного впливу Візантії.

Автор "Повісті минулих літ" зазначав, що князь Володимир запросив до Києва з Херсонесу багатьох священиків, які разом з візантійськими ("царицыными" за літописом) ієреями хрестили давньоруське населення. Проте, розповідаючи про підтримку Володимиром духовенства, літописець згадував лише корсунських священиків, які одержали від князя головну церкву на Русі -- церкву св. Богородиці та десяту частину державних прибутків. Безумовно, це свідчення давньоруської пам'ятки не є випадковим і показує особливу орієнтацію Володимира Святославича на духівництво міста, населення якого постійно страждало від імперської залежності від імперії.

Крім Візантії, Київська Русь у період правління Володимира Святославича підтримувала стосунки з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, скандинавськими країнами, що свідчило про зміцнення її міжнародного авторитету, а князювання Володимира визначилося як кульмінаційний момент в історії Київської держави.

Подальший розвиток дипломатичних та церковно-політичних взаємин Русі з Візантією відбувався в період правління князя Ярослава Володимировича (1019--1054 рр.), коли боротьба Русі за піднесення свого міжнародного престижу досягла кульмінації. Навіть побудова київським князем світських і культових споруд У столиці та інших містах країни, розвиток культури східнослов'янського суспільства багато в чому пов'язані з бажанням київського двору підкреслити велич своєї держави, особливо порівняно з Візантією. Цю тенденцію чітко зрозумів німецький історик та географ Адам Бременський, який у другій половині XI ст. писав, що Київ -- "суперник константинопольського скіпетра яскрава окраса грецького світу".

У 40-х рр. XI ст. Ярослав доклав чимало зусиль для розвитку тісних контактів з митрополитом Русі, що пояснювалося конфліктами князя з кліром Десятинної церкви, який у 1015--1019 рр. підтримував його суперників, а також потребою оформити чіткіші стосунки між світською і духовною владами в умовах удосконалення церковної системи в країні.

Розвиток русько-візантійських політичних взаємин у другій чверті XI ст., як відомо, проходив у складних умовах. У 1043 р. між ними навіть виник воєнний конфлікт, що закінчився поразкою давньоруського флоту і дружини. Однак ця невдача не привела до погіршення сприятливих для Києва зв'язків з Константинополем. Адже мирна угода, укладена Руссю з Візантією в 1046 р., не містила однієї з важливих проблем взаємин двох держав -- церковної. В зв'язку з цим Ярослав, який встановив тісні стосунки з вищим духовенством Русі, допоміг скликати з'їзд єпископів. На ньому главою руської церкви було обрано Іларіона, руського за походженням, близького до князя. З ім'ям нового митрополита пов'язано створення важливого політичного трактату -- "Слова про Закон та Благодать", в якому в яскравій публіцистичній формі проголошувалася політична програма правлячих кіл Русі: незалежність від Візантії щодо прийняття християнства, наступність влади київських князів від ідеального християнського володаря Костянтина Великого, особливий статус Русі у середньовічному світі. Для підняття авторитету князів Володимира та Ярослава автор "Слова..." використовував щодо них титул "каган", протиставляючи його титулові "василевс".