Давньоруська Київська держава та її вплив на історичну долю українського народу

Посилення антивізантійського угруповання в Києві, його політична програма викликали занепокоєння у Константинополі. Патріарх відмовився затверджувати рішення з'їзду руських єпископів, а дипломатична служба Візантії доклала значних зусиль для врегулювання стосунків з двором Ярослава Володимировича. У 1052 р. було підписано новий договір Русі з Візантією, за яким імператор Костянтин Мономах був вимушений погодитися на шлюб своєї дочки і сина Ярослава -- Всеволода, а київський князь -- відновити статус-кво в церковному устрої Русі. Матримоніальний шлюб представників візантійської та руської династій фактично зрівняв київського князя й імператора, у очах підданих і невипадково під кінець правління Ярослава Володимировича його називали "царем" (цезарем).

Таким чином, протягом IX--XI ст. Київська Русь вела на міжнародній арені тривалу боротьбу за зміцнення свого авторитету. Важливе значення щодо цього мало політико-ідеологічне суперництво з Візантією, монархи якої намагалися поширити свій політичний та релігійний вплив на сусідні країни, в тому числі на східнослов'янську державу. В ході активних контактів з імперією Давня Русь не тільки засвоїла прийоми, що панували в середньовічній міжнародній практиці, а й розвинула їх. Яскравим проявом цього стали ідейно-політичні взаємини Русі з Візантією під час запровадження і утвердження в східнослов'янському суспільстві християнської релігії і створення церковної організації як складової частини системи управління країною. В усіх великих містах розгорнулося будівництво православних храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них -- Києво-Печерський -- став важливим осередком не лише православ'я, а й культури, освіти.

За Ярослава значно поширилися міжнародні зв'язки Київської Русі. Вона підтримувала контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами.

У 1054 р. Ярослав Мудрий помер. Київський стіл перейняв його старший син -- Ізяслав. Формально він став главою держави, але фактично виконував цю роль разом зі своїми братами Святославом і Всеволодом, які сиділи, відповідно, на чернігівському та переяславському столах. Якийсь час Ярославичі спільно берегли мир і єдність Київської Русі. В 1072 р. тріумвіри зібралися у Виш-городі на раду, результатом якої стала "Правда Ярославичів" -- загальноруський кодекс юридичних норм. Згодом поміж братами виникли суперечки -- перше свідчення початку політичного дроблення держави. Ці суперечки ґрунтувалися на причинах соціально-економічного характеру. Розвиток феодалізму, чисельне збільшення й економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції на Русі.

З 1073 по 1093 рр. Ярославичі по черзі займали київський стіл: Святослав у 1073--1076 рр., Ізяслав -- у 1076--1078 рр., Всеволод -- у 1078--1093 рр. А наприкінці XI -- на початку XII ст. на політичну арену виступили онуки Ярослава Мудрого -- Свято-полк Ізяславич (1093--1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113--1125 рр.). Щоб покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців, вони в 1097 р. скликали в м. Любеч з'їзд князів, який підтвердив непорушність вотчинних володінь -- "кождо держить отчину свою", а також підкреслив необхідність консолідації усіх давньоруських князівств для боротьби проти половців. Заклик любецького з'їзду -- "почто губимь Рускую землю...?" -- не припинив внутрішніх чвар, але відіграв позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. Перше десятиліття XII ст. позначене блискучими перемогами руських дружин над половцями, слава про які, за літописом дійшла "ко всимь странамь далнимь, к Грекомь й Угромь й Ля-хомь, й Чехомь, дондеже й до Рима пройде". Після поразок від степовиків кінця XI ст. Київська Русь знову зміцнила свої позиції на півдні, відновила Посульську та Пороську оборонні лінії. Половецькі кочовища, які наблизились до кордонів Русі, перебазувалися вглиб Степу.

В часи правління Володимира Мономаха внутрішнє становище Київської Русі значно стабілізувалося. В системі заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціальної ситуації, винятково важливе місце посідало його законодавство. На нараді у с. Берестове був розроблений славнозвісний "Устав" або доповнення до юридичного кодексу "Руська Правда", який значно обмежував безконтрольну діяльність адміністрації, що спричинювала зубожіння жителів міст і сіл. Зміцнилися й міжнародні позиції Київської Русі, особливо тісними стали зв'язки з Візантією.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до його сина Мстислава (1125--1132 рр.). Його правління характеризувалося зміцненням авторитету великого князя, реальне старшинство якого визнавали всі давньоруські князі. Навіть полоцькі князі, завжди налаштовані до Києва опозиційно, змушені були підкоритися. В Новгороді сидів син Мстислава Всеволод.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику батька щодо забезпечення недоторканості державних кордонів і захисту загальноруських інтересів. Великий князь і його воєводи здійснили успішні походи проти неспокійних сусідів Русі -- половців, Литви, чуді. З Візантією, де імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, налагодилися дружні союзницькі стосунки.

За роки князювання Мстислава, не ускладнені міжкнязівськими усобицями, економічний і культурний розвиток Русі відбувався спокійно і по висхідній. київська русь держава князь

5. Причини феодальної роздробленості

Розвиток продуктивних сил -- передусім землеробства -- дуже важливий фактор для Київської Русі. Поширення феодального землеволодіння супроводжувалося зміцненням економічного становища феодалів. Одночасно розвивалися міста, які перетворювалися на економічні й політичні центри. Збагачуючись за рахунок експлуатації сільського і міського населення, місцева знать -- князі й бояри -- засновувала нові фортеці, набирала дружини, поступово набувала великого політичного впливу. Колись слухняні васали великого князя київського, князі й бояри, перетворившись на місцевих володарів, почали проводити самостійну політику, яка спрямовувалась іноді навіть проти самого великого князя. Невпинні міжусобні війни з другої половини XI ст., під час яких Київ не раз переходив від однієї феодальної коаліції до іншої, послаблювали державу, її столицю і владу великого князя. На занепад Києва, на зменшення матеріальних ресурсів і політичного авторитету великого князя вплинула також зміна напрямку світових торговельних шляхів. Відтепер (з кінця XI ст.) вони ішли зі Сходу в Центральну Європу безпосередньо через Середземне море. Отже, Київ перестав відігравати роль міжнародного торговельного центру, суперника Константинополя.

Однією з причин феодальної роздробленості в Київській Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, вони визнали право успадковувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент. Кожному удільному князівству загрожували різні вороги. Щоб оборонити свої землі, князі запрошували озброєні загони чужинців, а їм, зрозуміло, було однаково, з ким воювати, кого вбивати, що руйнувати.

Близько середини XII ст. великий київський князь фактично втрачає значення глави давньоруської держави. Київська Русь розпадається на самостійні князівства і перестає існувати як єдина держава.

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у XII ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через те, що тоді не було спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощували одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезпеченими державами.

Таким чином, утворюються цілком самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та інші. Спочатку їх було 12, а згодом -- сотні. В них розвивалися і зміцнювалися місцевий державний апарат та збройні сили. Влада й управління в деяких землях будувалися за принципом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем. Він спирався на постійну військову дружину, з якої виходили військові слуги -- "милостники", що разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство-земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства або "волості". Сюди великий князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. В окремих землях --"уділах" -- князівства сиділи менші князі -- васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбувалися також князівські з'їзди своєї землі -- "снеми". Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в окремих містах (наприклад, у Новгороді, Києві) воно діяло й надалі. Військові слуги й управителі повинні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалася монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром-митрополією в тому ж Києві.

Кожне руське князівство мало свої особливості політичного устрою. Так, у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях (зокрема у Володимиро-Суздальській) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській великий вплив на політичне й соціально-економічне життя мало боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодального ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжувалася піднесенням економіки в окремих землях. Проте втрата державної єдності й князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі. З цього скористалися зовнішні вороги -- половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завадило розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період феодальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі складалися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об'єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

Отже, за період свого існування Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними, соціально-економічними, культурними процесами. За своїм державним устроєм це була ранньофеодальна монархія з центром у Києві. В ході формування Русі східнослов'янські племена об'єдналися в єдину давньоруську народність. Русь відкрила новий -- феодальний -- період в історії народів Східної Європи. Протягом усього свого існування Київська Русь воювала з агресивними сусідами, насамперед зі степовими кочовиками, і разом з тим встановлювала й розвивала плідні зв'язки з країнами Заходу і Сходу. Передові для свого часу суспільно-політичний устрій, виробничі взаємини, високопродуктивне сільське господарство, добре налагоджене ремісництво, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підтримувана силою зброї в боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації, виразний потяг до творчого, духовно збагаченого буття -- все це сприяло тому, що Київська Русь вийшла на провідні позиції в Європі, і її шанували тогочасні найрозвинутіші країни. Рух Київської Русі шляхом політичного, суспільного, економічного, культурного прогресу в середині XIII ст. перервала й на десятиріччя загальмувала монголо-татарська навала. Тривале монголо-татарське панування в Київській Русі поряд з внутрішньою феодальною роздробленістю, що почалася, сприяли економічному і політичному відособленню окремих частин колись єдиної Давньоруської держави, а потім призвели і до її остаточного розпаду.

Література

1. Брайчевский М. Утверждение христианства на Русії. -- К. 1988.

2. Борисенко В. Курс української історії. -- К., 1996.

3. Греков Б. Киевская Русь. -- М., 1953.

4. Грушевський М. Історія України-Руси: У 10-ти т. -- К., 1991-- 1996. -- Т. 1--9.

5. Дорошенко Д. Нарис історії України. -- Л., 1991.

6. Законодательство Древней Руси // Российское законодатель-ство X--XX вв. -- М., 1984. -- Т. 1.

7. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. -- К., 1994.

8. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. -- К., 1989.

9. Кісь Я. Етногенез слов'ян. -- Л., 1985.

10. Котляр М. Полководці Давньої Русі. -- К., 1991.

11. Котляр Н. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. -- К., 1986.

12. Курс лекцій з історії України та її державності. -- Л., 1997.

13. Літопис Руський. -- К., 1989.

14. Повість минулих літ // Літопис Руський (за Іпатіївським списком). -- К., 1989.

15. Пономарьов А. Українська етнографія. -- К., 1994.

16. Сахаров А. Дипломатия Святослава. -- М., 1991.

17. Толочно А. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. -- К., 1992.

18. Толочно П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. -- К., 1987.

19. Хрестоматія тисячоліття хрещення Руси-України. -- Філадельфія; Торонто, 1986.

Размещено на Allbest.ru