Селянський повстанський рух на півдні України: (1918–1921 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Селянський повстанський рух на півдні України:

(1918-1921 роки)

2007

ВСТУП

Сучасний етап розвитку суспільного життя України характеризується значним інтересом співвітчизників до її історії. Цей інтерес зумовлений тим, що кожна свідома людина намагається об'єктивніше зрозуміти минуле і за можливості, передбачити майбутнє. Звернення до минулого дає можливість визначити вірні орієнтири в житті та ефективні методи розв'язання назрілих проблем. Пізнання минулого, які розкриття та осмислення “білих плям” в українській історії, відбувається одночасно з новим розумінням місця, ролі і завдань історичної науки в суспільстві, висвітлення їх актуальних проблем.

Однією з таких проблем, що викликає особливий інтерес як в науковому колі, так і в практичному значенні, є селянський повстанський рух на Півдні України у період 1918-1921 років.

Повстанський рух селян на Півдні України вписав своєрідну сторінку в історії нашої Батьківщини. Він увібрав у собі головні протиріччя, характерні для такого складного суспільного явища як національно-визвольна боротьба 1917-1921 років. Недостатня вивченість даного питання змушує віднести повстанський рух селян Півдня України протягом 1918-1921 років до так званих “білих плям” білих плям історії України.

Вивчення даної теми набуває особливої актуальності в наш час, коли українське суспільство стає більш політично структурованим, а політичні партії, стають важливим інструментом формування політичного курсу країни, а тим самим визначають долю держави на який часовий період.

Крім того, викликає природну зацікавленість дослідників не лише до їх ролі в суспільстві, але й до історії тих політичних партій та рухів, які раніше діяли в Україні, їх практичної діяльності. Такими партіями та рухами були “боротьбиська”, “борьбиська”, більшовицька, анархіська тощо, які у вищезгаданий період намагалися вирішувати українське і тісно пов'язане з ним селянське питання.

Питання вивчення селянського повстанського руху є актуальною ще й тому, що вона тісно пов'язана з аграрним питанням, вирішення кого триває й досі. Радянська (більшовицька) влада, Українська Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія УНР, А.Денікін та П.Врангель мали свої програми розв'язання аграрного питання. Проте ні націоналізація земель, ні повернення поміщицького землеволодіння не могли задовольнити в той період українське селянство, яке намагалося будь-якими методами отримати землю. Саме фактор настроїв селян в конкретній історичній ситуації, не був врахований у програмах вище перерахованих сил, що необхідно узяти до уваги і у наш час.

Об'єктом дослідження даної роботи є селянський повстанський рух на півдні України у період 1918-1921 років та їх напрями.

Предметом дослідження є повстанські формування на чолі з Никифором Григор'євим та Нестором Махном, які були найбільш масовими та найбільш потужними повстанськими силами, які діяли на Півдні України протягом 1918-1921 років.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1918 по 1921 роки, т тобто той час протягом якого відбувалось розгортання та розвиток селянських повстанських сил на Півдні України.

Географічні межі дослідження: територія Херсонської, Таврійської, Катеринославської губернії.

Метою даної роботи є спроба охарактеризувати основні селянські повстанські рухи на Півдні України у період 1918-1921 роки.

На підставі зазначеної мети було визначено такі завдання роботи:

- визначити роль, яку відіграли різні політичні сили в процесі формування програм основних повстанських рухів Півдня України: григор'євського та махновського;

- подати класифікацію та кількісний склад селянських повстанських сил на Півдні України у досліджуваний період;

- визначити та охарактеризувати основні етапи існування та військової діяльності повстанських рухів на чолі з Н.Григор'євим та Н.Махном;

- спробувати написати та проаналізувати політичні портрети Н.Григор'єва та Н.Махна.

Багатоаспектність проблеми та значна територія Півдня України дають можливість дати загальну характеристику повстанських рухів селян.

Наукова новизна дослідження зводиться до наступного:

- охарактеризовано головні причини виникнення повстанського - партизанського руху селян, його напрями, умовна класифікація та орієнтовний кількісний склад;

- визначено основну періодизацію розвитку повстанського руху на чолі з Н.Махном та Н.Григор'євим;

- написано та проаналізовано політичні портрети Н.Григор'єва та Н.Махна;

- виявлено вплив політичних партій на формування програмних курсів головних повстанських рухів Півдня України - григор'євського та махновського.

Методологія і методи дослідження. Дана робота побудована на принципах історизму та науковості. Дослідження створене на основі методів системного і порівняльного аналізу емпіричного матеріалу різних типів селянських рухів з урахуванням світоглядної специфіки соціальних груп і політичних течій. Вирішенню поставлених завдань допомогло використання таких загальнонаукових методів дослідження як логічний, метод класифікації, аналізу. Із спеціально історичного, в залежності від наявності джерел - проблемно-хронологічного, статистичного.

Результати даної роботи можуть бути використані при розробці лекцій, спецкурсів, теоретичних семінарів, під час проведення позакласних виховних заходів. Крім того матеріали роботи стануть у пригоді при проведенні краєзнавчих експедицій, підготовці експозицій у краєзнавчих музеях. Практичне значення роботи полягає також у можливості подальшого вивчення і розробки як самої теми, так і її окремих аспектів.

Розділ 1. Історіографія проблеми та джерельна база дослідження

повстанський рух україна махно

Питання громадянської війни 1918-1921 років цікавило багатьох істориків, проте повстанський рух селян Півдня України розглядався менше.

Головним чином, це стосується загальної літератури, в якій дається аналіз соціально-економічного і політичного становища в Україні, наслідком якого було виникнення масового повстанського руху.

У 20 - 30-х роках ХХ ст. вийшли перші роботи в яких досліджувались питання громадянської війни, повстанського руху селян та діяльність більшовицької партії. Серед них слід виділити праці М.Равич-Черкаського “История Коммунистической партии (большевиков) Украины”, М.Какуріна “Как сражалась революция” у двох томах, спільна праця Р.Ейдемана і М.Какуріна “Гражданская война на Украине” тощо.

Спеціальні роботи цього періоду розглядали окремі аспекти повстанського руху селян на Півдні України. Вийшли праці, які виділяли причини повстань, позитивні та негативні риси повстанства. Деякі з цих робіт мали об'єктивний характер. Нажаль, більшість робіт виявились закритими для науковців. Серед них можна виділити такі роботи: О.Алешин “К истории борьбы за Октябрь на Николаевщине”, Е.Бредіс “Партійне підпілля у Одесі за денікінщини”, Е.Вікторов “Первый етап революции на Николаевщине”, Д.Кін “Повстанський рух проти денікінщини на Україні”, С.Коган, М.Межберг “Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині”, В.Круть “До історії боротьби проти григор'євщини на Україні”, М.Рубач “К истории гражданской войны на Украине (Переход Григорьева к Советской власти)” тощо. Усі ці роботи були опубліковані у альманасі “Літопис революції” протягом зазначеного часу.

У працях 40-50-х років ХХ ст. на відміну від попередніх, збільшилась кількість використаних джерел, проте однобокий показ керівної ролі більшовицької партії, а той просто перекручування фактів знецінюють частину робіт цього періоду. Серед них слід виділити такі праці: І.Кулик “Боротьба робітників і селян за встановлення Радянського ладу на Україні (1917-1920)”, Ю.Білана “Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918 - 1920 роках” тощо.

У період 60-80-х років ХХ ст. історичні розробки з даної тематики були більш плідними за попередні року. В цей час вийшли багатотомні праці серед яких слід виділити “Історію міст і сіл Української РСР”, що увібрала в себе краєзнавчий та джерельний матеріал який був доступний тоді історикам. Проте й ці видання не обминула світоглядна вузькість та суб'єктивізм. До важливих доробків цього періоду слід виділити такі праці: М.Супруненко “Україна в період іноземної інтервенції і громадянської війни”, П.Балкового “Війна без флангів” тощо.

У 60-70-х роках набула розвитку раніше заборонена тема багатопартійності. Деякі автори, показуючи повстанський рух селян більшовицького типу, перебільшували кількість повстанців, проте відображали взаємодію більшовиків з боротьбистами та борьбистами у період боротьби проти Добровольчої армії. Серед таких праць слід виділити: О.Алесашенко “Партизанское движение в тылу Деникина в 1919 г.” опублікована у дослідженні “Решающие победы Советского народа над интервентами и белогвардейцами в 1919 г.”, його ж “Крах деникинщины”, К.Гусєва “Крах партии левых эсеров”.

Якщо оцінювати внесок радянської історичної науки у вивчення повстанського руху селян України, то необхідно відзначити, цей доробок був досить вагомим. Саме тоді почалося активне вивчення і введення у науковий обіг джерельних матеріалів, розробка і осмислення окремих аспектів цієї важливої проблеми. І не дивлячись на деякі помилкові підходи до концепції повстанського руху селян Півдня України, були створені сприятливі умови для його подальшого вивчення.

З середини 80-х років ХХ ст. прослідковується тенденція до переосмислення історії на засадах об'єктивності та історизму. Велику допомогу у цій справі надали періодичні видання. Серед них слід виділити “Український історичний журнал”, “Старожитності”, газету “Голос України” тощо. Саме на сторінках цих видань на початку 90-х років минулого століття були опубліковані праці П.Варгатюка, П.Шморгуна “Білі плями”, пошук істини”, В.Ластовського “Червоні, зелені і жовто-блактні”, В.Улянича “Жили-були батьки-отамани, або чому треба вивчати повстанський рух в України” тощо.

Зі здобуттям Україною незалежності почався новий етап у розвитку вітчизняної історичної науки. Були розсекречені архівні справи пов'язані з періодом національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

В цей час виходять нові дослідження пов'язані з повстанським рухом в Україні. Серед них слід виділити праці: В.Верстюка “Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921)”, В.Волковинського “Батько Махно”, його ж “Батько Махно: міфи і реальність”, В.Горака “Селянський ватаг із Гуляйполя”, його ж “Ватаг Таврійського степу”, А.Шубіна “Махновское движение. 1917-1921 г.г.” тощо.

Довгий час дослідники мали приблизне уявлення про розвиток української історичної науки в діаспорі. Вчених з діаспори вважали буржуазними фальсифікаторами, а їх підходи до історії України ненауковими. Наразі становище змінилося і ми маємо можливість познайомитися з працями зарубіжних істориків. Найважливіші з них загальні роботи в яких досить точно вказані причини виникнення селянського повстанського руху, прослідковано механізм створення повстанських загонів, приділяється увага релігійному питанню, що є однією з причин антибільшовицьких повстань. Вчені з діаспори розглядають і окремі аспекти повстанського руху: його духовну сутність, національне, головним чином єврейське питання, махновщину, вплив на повстанство тогочасних політичних партій, а у встановлені радянської влади в Україні вбачають агресію зі сторони Росії.

Історики з діаспори своїми роботами дають багато інформації для роздумів, роблять нестандартні висновки з багатьох аспектів української історичної науки.

Проте в більшості цих праць є один суттєвий недолік: вони створені на основі обмеженої кількості джерел і тому факти, викладені в них, потребують ретельної перевірки.

Серед вагомих доробок істориків діаспори слід виділити роботи Н.Полонської-Василенко “Історія України” у двох томах, О.Субтельного “Україна: історія”, Т.Гунчака “Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії”, І.Нагаєвського “Історія Української держави ХХ століття”, В.Іваниса “Симон Петлюра - Президент України”, І.Лесяк-Рудницького “Історичні есе” у двох томах, Р.Млиновецького “Нариси з історії українських визвольних змагань. 1917-1918”, М.Стахіва “Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії” у двох книгах тощо.

Таким чином, питання селянського повстанського руху на Півдні України в руслі проблеми повстанського руху селян України висвітлено недостатньо радянськими, і особливо істориками з діаспори. Це ще один аргумент на користь актуальності даної проблеми.

1.2 Характеристика джерел з історії селянського повстанського руху

Про отамана Григор'єва та очолюваний ним повстанський рух згадували в своїх працях Л. Троцький, Б. Козельський, Р. Ейдеман, М. Какурін, С.Щаденко, П. Балковий та багато інших радянських авторів. Вони надали однобічну, різко негативну оцінку діяльності цієї однієї з найбільш загадкових особистостей періоду революції та громадянської війни.

Але існує й інша точка зору на діяльність отамана, яку репрезентують П. Аршинов, В. Білаш, О. Білаш, М. Маргулієс, В. Верстюк, В. Волковинський, В. Горак та інші. Ці автори намагалися об'єктивно підійти до оцінки постаті Григор'єва.

На жаль, сам Н.Григор'єв не залишив по собі жодних спогадів, а тому ми не можемо ознайомитися з його думкою щодо тих або інших політичних подій.

Про діяльність Н.Махна і махновський рух детально описано у спогадах Белаша А.В., Белаша В.Ф. “Дороги Нестора Махно, Антонова-Овсеенко В.А. “Записки о гражданской войне, Аршинова П. “История махновского движения, щоденнику Г.Кузьменко опублікованому у журналі “Березіль.

Важливим джерелом дослідження є спогади самого Н.Махна, а також збірка документів, які присвячені життя та діяльності повстанського ватажка.

В цілому слід виділити, що джерельна база питання є обширною і багатосторонньою.

Розділ 2. Повстанський рух під проводом Никифора Григор'єва

2.2 Никифор Григор'єв на службі у Директорії Української народної республіки (грудень 1918 р. - січень 1919 р.)

16 листопада 1918 р. прихильники Центральної Ради та Української Народної Республіки почали відкрите збройне повстання проти гетьмана.

Дізнавшись про початок повстання, Григор'єв розпочав більш активну боротьбу. Невдоволення селянства було настільки сильним, що воно масами приєднувалося до отамана і це дало йому змогу дуже швидко взяти під контроль майже всю Катеринославщину і Херсонщину.

На початку грудня 1918 р. отаман розпочав наступ на Олександрію і без особливих ускладнень звільнив її від гетьманських військ. З пульманівських вагонів зробив бронепотяги, які почали курсувати на П'ятихатки - Крюків та до Знам'янки.

Григор'єва повідомляє С.Петлюру про створення 117 невеликих повстанських загонів. Загони отамана Григор'єва отримали назву Херсонської дивізії і стали складовою частиною Південного фронту Армії УНР. Приблизно в цей час дивізія складалась з чотирьох піхотних і одного кінного полків та двох батарей польових гармат.

Командуючий Південною групою генерал Олександр Греків наказав отаману встановити контроль над Миколаєвом. 10 грудня 1918 р. загони Григор'єва увійшли до міста і проголосили там владу Директорії. Але у другій половині грудня німецькі загони на вимогу Антанти завдали несподіваного удару і витіснили григор'євців з Миколаєва. Та все ж таки близько 31 грудня частини Григор'єва знову з'явилися біля міста і німці змушені були погодитися з ультимативними вимогами отамана. Отже, “григор'євські загони знову увійшли до Миколаєва, Знам'янки і Долинської. Влада Директорії у цих містах та містечках була відновлена”.

Після повалення гетьманського режиму (14 грудня 1918 р. гетьман відмовився від влади і втік до Німеччини) Директорія активізувала зусилля щодо створення своїх збройних сил, намагаючись реорганізувати їх у чотири армійські групи. Адже нерегулярні військові формування не могли забезпечити недоторканість українських кордонів та гарантувати новому урядові наявність часу для проведення реформ та реалізації власної політики. УНР знаходилася фактично у ворожому оточенні: з півночі насувалися більшовицькі частини, на заході стояли польські війська, біля Дністра концентрувалась румунська армія, на південному сході набирали сили білогвардійські угруповання, у чорноморських портах перебували війська Антанти і залишки німецького окупаційного корпусу. Особливо заплутаною складалась ситуація на півдні України. Відбувалися постійні зміни влади, практично на одній території одночасно діяли гетьманці, німці, війська Директорії УНР, добровольчі частини, сили самооборони, союзний десант, радянські загони, формування місцевих незалежних отаманів.

Григор'єв у цей час вів боротьбу з білогвардійськими добровольчими частинами, які збільшили свої лави за рахунок гетьманських військовослужбовців і, спираючись на підтримку з боку Антанти, встановили контроль над Херсоном. Близько 10 січня 1919 р., після упертих боїв із застосуванням артилерії, комендант Херсона полковник Зінкевич отримав від отамана ультимативну вимогу здати місце і змушений був прийняти її. Під владою Директорії опинилося ще одне важливе місто. Незабаром уряд Директорії надав Григор'єву посаду комісара Олександрійського повіту і почесний титул “отамана повстанців Херсонщини і Таврії”.

У грудні 1918 р. - січні 1919 р. дивізія Григор'єва разом з іншими військовими підрозділами Директорії брала також участь у боротьбі з повстанським рухом Нестора Махна, якому 28 грудня 1918 р. вдалося захопити Катеринослав. У січні 1919 р. війська полковника армії УНР Самокіша спочатку вщент розгромили загони Н. Махна, а згодом вибили з Катеринослава й 8-й корпус, головну силу добровольців у цьому регіоні. Під час відступу останні потрапили під удари підрозділів Григор'єва, які завдали їм значних втрат. Григор'євці захопили Кічкас, Грушівку, Воронцовку і чимало інших населених пунктів.

Отже, наприкінці січня 1919 р. війська УНР майже повністю контролювали Херсонську і частково Катеринославську губернії.

Наприкінці грудня 1918 р. більшовицькі війська порушивши демаркаційну лінію та увійшли на українську територію, частин, які змогли б чинити їм опір на цих ділянках фронту, майже не виявилось. Хоча бойові дії і велися під Харковом, Полтавою, Ворожбою, Черніговом, підрозділи армії УНР стрімко відкочувались.

Радянські війська під командуванням В.Антонова-Овсієнка досить швидко зайняли північно-східні райони України (3 січня захопили Харків, 12 січня Чернігів) і намагалися водночас встановити свій контроль і над територією на півдні. Це завдання мала виконати Група військ харківського напряму, яку було створено у складі Українського фронту 13 січня 1919 р. (очолювали її спочатку Володимир Ауссем, а з 6 лютого 1919 р. Анатолій Скачко).

Становище Директорії ускладнювалося тим, що проти неї виступили проросійські робітничі організації в містах, а також переважна більшість отаманів, про підтримку з боку яких більшовикам вдалося домовитись.

27 січня 1919 р. підрозділи Групи радянських військ харківського напряму зайняли Катеринослав і намагалися продовжити наступ далі. У цій ситуації вирішальна роль належала селянству центральних та південних районів України, оскільки воно зберігало величезну кількість зброї, частково привезену з фронтів світової війни, частково залишену німцями, австро-угорцями і попередніми режимами. Крім того, стратегічне значення мала єдина в степовій Україні Катеринославська залізниця, тому й питання про контроль над нею набувало виняткової гостроти. Якраз біля цієї залізниці розташувалися досить великі партизанські формування.

Характеризуючи тогочасний морально-політичний стан військ отамана Григор'єва, один з керівників махновського повстанського руху П.Аршинов зазначав, що в ідейному відношенні григор'євці були надзвичайно відсталими. Селянські кола, з яких вийшла переважна більшість повсталих, не зуміли виробити чітку ідеологічну платформу і стратегію боротьби, не визначили її кінцевої мети. І тому, не дивлячись на високий революційний підйом та ентузіазм цих загонів у боротьбі з ворогами, вони були надто нестійкими, час від часу підпадаючи під діаметрально протилежні впливи.

Представники всіх політичних напрямів, які оточували район дислокації повстанців, намагались відправити до Григор'єва якомога більше своїх людей.

Деякий час Григор'єв намагався спрямувати свої війська або проти військ Антанти, або проти добровольчих формувань на Лівобережжі. Але його бійці, та і сам отаман, знаходилися під зростаючим впливом лівих українських есерів-боротьбистів, що уклали союз з більшовиками (за деякими даними, починаючи з листопада 1918 р., Григор'єв встановив і підтримував регулярні зв'язки з керівниками боротьбистів і незабаром за їх рішенням його було призначено емісаром боротьбистської партії в Херсонській губернії і членом Херсонського ревкому. Від боротьбистів до Григор'єва нерідко приїжджали кур'єри, які паралельно з військовим командуванням армії УНР теж давали йому бойові завдання. Чимало полкових командирів отамана Горбенко, Масенко, Павловський, Ясинський, а з лютого 1919 р. і сам Григор'єв стали членами боротьбистської партії).

Боротьбисти проводили серед григор'євців інтенсивну агітацію у прорадянському дусі, яка мала безперечний успіх, і прагнули виступити насамперед проти Директорії.

29 січня 1919 р. Григор'єв відправив Директорії телеграму, в якій оголосив їй війну. Незабаром він завдав сильного удару по частинам УНРівського Катеринославського Коша, які під тиском радянських військ відступали через Херсонщину.

Враховуючи прагнення своїх бійців, Григор'єв також вступив у переговори з радянським командуванням. 1 лютого 1919 р. він встановив зв'язок з начальником штабу Окремої групи радянських військ Петренком.

Григор'єв повідомив, що веде переговори від імені і як підлеглий Центрального Революційного Комітету (Центрревкому), який створили боротьбисти на противагу іншим урядам, що претендували на владу в Україні. Свій повстанський рух отаман охарактеризував як виключно лівоесерівський. Григор'єв заявив, що у його розпорядженні перебуває 20 партизанських загонів, які готові вести боротьбу з петлюрівцями, білогвардійцями, німцями, англійцями, французами.

Отаман мав також телефонну розмову з командуючим Українським фронтом В. Антоновим-Овсієнком, під час якої виклав свої умови укладення військового союзу з більшовиками. У ході переговорів він погодився підпорядковуватися спільному командуванню, визнавши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Тим самим Григор'єв фактично відрікся від боротьбистьського уряду.

2 лютого 1919 р. угода була досягнута і голова Раднаркому УСРР.

2.3 Григор'євці у складі Червоної Армії (лютий - травень 1919 р.)

Перейшовши до більшовиків, Григор'єв перевів свій штаб до Олександрії. Під його командуванням перебувало тоді понад 5 тис. бійців, які мали на озброєнні 100 кулеметів і 10 гармат.

В оперативному зведенні штабу Революційної військової ради Групи військ харківського напряму від 5 лютого 1919 р. повідомлялося, що загони Григор'єва контролюють район Знам'янка - Користівка - Олександрія - Кривий Ріг - Довгинцеве - Апостолове, а також станцію Нова Полтавка на північ від Миколаєва. Станом на 15 лютого під контролем отамана перебували також Єлисаветград, Цвєткове, Новоукраїнка, Бобринська, Нікополь та інші міста і містечка.

18 лютого 1919 р. у Харкові відбулася зустріч Григор'єва з В.Антоновим-Овсієнком, якій повідомив отаману про намір радянського командування перетворити його загони на окрему червоноармійську бригаду. 19 лютого наказом командуючого Групою військ харківського напряму А. Скачка у складі Групи була створена 1-ша Задніпровська стрілецька дивізія на чолі з Павлом Дибенком. 26 повстанських загонів Григор'єва перейменували на 1-шу Задніпровську бригаду і включили до складу цієї дивізії, а сам отаман став червоним комбригом.

Ці переформування відбувалися у розпалі бойових дій. Радянські війська з боями просувалися до Чорноморського узбережжя. Від командуючого Українським фронтом В. Антонова-Овсієнка Н. Григор'єв отримав наказ також наступати у південному напрямі. А це було досить нелегко, оскільки повстанці тримали фронт одночасно проти кількох противників - німців, що перейшли на службу до Антанти, білогвардійців, військ УНР, а також місцевих німецьких колоністів, що вороже ставилися до селянського повстанства. До 27 лютого 1919 р. григор'євці відбили у противників Білу Криницю, Березоватку, Безухове, Снігурівку та інші населені пункти.

27 лютого 1919 р. на посаду політкомісара 1-ої Задніпровської бригади було надіслано комуніста Ратіна та ще 35 комуністів - політпрацівників. У цей час до Григор'єва прибув й член боротьбистської партії Юрій Тютюнник, який напередодні у Харкові отримав від одного з керівників боротьбистів М.Шинкаря рекомендованого листа до отамана. Тим самим керівництво і більшовиків, і боротьбистів намагалося посилити свій вплив на григор'євську бригаду.

У своїх спогадах Ю. Тютюнник засвідчив, що зона впливу Григор'єва тоді простягалась від Черкас і до станції Апостолове, де знаходився штаб отамана. Коменданти залізничних станцій виконували лише його накази і розпорядження.

На початку березня 1919 р. частини Григор'єва підійшли до Херсону, де знаходились тоді досить великі сили Антанти - 3 тис. грецьких і близько 2 тис. французьких солдатів. Навколо міст, які охороняли союзницькі десанти, не втихали селянські повстання, а в самих містах активізувалось анархістське, більшовицьке та ін. підпілля.

Наказ григор'євським частинам на штурм Херсону підписав Ю.Тютюнник, взявши тим самим на себе всю відповідальність за наслідки операції. Скоріше за все, Григор'єв не був впевнений до кінця у своїх силах і не хотів ризикувати кар'єрою у разі невдачі, адже штаб бригади не встиг підготуватись і планів штурму міста не існувало.

Але ентузіазм партизанів був настільки високим, що обійшлись без будь-яких планів. З березня 1919 р. позиції антантівців у Херсоні було піддано інтенсивному артилерійському обстрілу (повстанці задіяли три гармати, кожна з яких лише у перший день випустила по 800 снарядів) і григор'євці розпочали наступ на місто. Під час кількаденного штурму загинуло, за свідченням самого Григор'єва, понад 200 грецьких солдатів і офіцерів (за іншими даними, загальні втрати антантівців становили понад 600 осіб), а втрати повстанців становили 19 вбитих і 37 поранених.

Коли вже стало зрозуміло, що поразка неминуча, греки підпалили портові склади, де перебувало під охороною кілька сотень заручників з числа місцевих жителів (всі вони загинули). Григор'єв, розлютований цими подіями, наказав завантажити один з пароплавів трупами грецьких солдатів і відправити його на адресу головного союзницького командування в Одесу.

Після взяття Херсону Григор'єву вдалося поповнити запаси зброї, боєприпасів, спорядження. Зокрема, у противника було захоплено 6 важких гармат, понад 100 кулеметів, понад 700 гвинтівок, а також 300 мулів . Це мало неабияке значення для повстанців, оскільки однією з найгостріших тогочасних проблем було забезпечення радянських військ усім необхідним.

Одночасно з боротьбою за Херсон війська Григор'єва вели успішний наступ на Миколаїв. У цей час там знаходився 10-тисячний німецький гарнізон (15-та ландверська дивізія на чолі з генералом Зак-Гальгаузеном), солдати якого вже втомилися воювати і хотіли повернутися додому. Французьке командування намагалося вивезти німців на грецьких кораблях до французьких колоній. Німці відмовилися і розпочали переговори про здачу міста з радянськими представниками.

До Григор'єва прибув голова Миколаївської ради робітничих депутатів більшовик Я.Ряппо з проханням припинити наступ на місто на час проведення переговорів. Григор'єв начебто погодився на цей крок, але його війська, не дивлячись на формальну заборону, продовжували просуватися до міста. (В.Горак пише, що “Григор'єв, особливо нічим не мотивуючи, відкинув прохання Я.Ряппо і твердо, по-отаманськи, заявив: завтра його бригада візьме Миколаїв штурмом”).

5 березня 1919 р. григор'євські частини зробили першу спробу увірватися у місто, але були обстріляні німецькою важкою артилерією і гарматами французького крейсера, що стояв у водах Буга. Зазнавши великих втрат, григор'євці відступили. Миколаївська рада робітничих депутатів випустила відозву до населення із закликом до повстання. 6 березня частини отамана розпочали гарматний обстріл міста. Водночас Григор'єв відмовився відпустити кількох полонених німецьких солдатів, після чого німецьке командування віддало наказ про арешт 40 членів Ради робітничих депутатів. На їх захист виступили робітничі організації міста, погрожуючи застосувати силу для звільнення заарештованих. Німці змушені були відпустили депутатів.

11 березня 1919 р. союзницьке командування несподівано прийняло рішення залишити місто і наступного дня туди вже вступили війська Григор'єва. Німці змушені були залишити повстанцям все озброєння (зокрема, 20 важких гармат), військове спорядження і понад 2 тис. коней. Наказ № 1, який підписав отаман у захопленому місті, повідомляв: “...Всякая агитация против Советской власти, против отдельных национальностей, а также призыв к погрому будут караться смертью... Вторжение кого бы то ни было в чужой двор или жилище без согласия на то хозяина карается смертью...”.

Уяву про тогочасний стан підрозділів Григор'єва дають матеріали перевірки про результати якої 12 березня 1919 р. доповіла секретарю ЦК КП(б)У Георгію П'ятакову інспекція Політуправління Наркомату у військових справах УСРР. У загальній характеристиці бригади зазначалося, що у бойовому відношенні вона залишалася повстанською.

Дисципліна у військах підтримувалася лише завдяки особистому впливу Григор'єва на маси та його особистому прикладу. Штабна робота була налагоджена, політична робота проводилася, підтримувалися зв'язки з підпільними організаціями. Відчувалася нестача командного складу. Спорядження було також незадовільне, а нестача обмундирування, медичного персоналу призвела до росту епідемічних захворювань. Фіксувалася недостатня кількість артилерії та кінських упряжок до неї.

Через кілька днів частини Григор'єва знову інспектували. Комісія Вищої військової інспекції України констатувала низький рівень командного складу в бригаді. Частини складалися, головним чином, з старих солдатів, молоді було всього 20%. Заняття з підвищення бойової майстерності особового складу не проводилися. Дисципліна перебувала на надто низькому рівні. Гвинтівки у піхотних полках, здобуті як бойові трофеї, належали до шести різних систем. До них малися 35 тис. набоїв російського і австрійського виробництва. На озброєнні знаходилися 17 гармат, 7 з яких були 3-дюймовими, 6 - 6-дюймовими і 4 гірськими.

Повідомлялося, що у боях за Херсон і Миколаїв брали участь 1300 чол., яких було розподілено по сотнях чисельністю від 170 до 220 чол. Але людські резерви були необмеженими. Григор'єв пообіцяв, що у разі допомоги військовим спорядженням та обмундируванням, кількісний склад його загонів можна збільшити у 2-3 рази. Висновок комісії був оптимістичний: частини Григор'єва є чудовий бойовий матеріал, з якого можна створити стійкі регулярні формування.

Взяття Херсона і Миколаєва створили сприятливі умови для подальшого наступу червоноармійських частин. Зокрема, вже 15 березня 1919 р. григор'євці захопили станцію Роздільна і основну базу білогвардійців на Півдні України, Роштас, а 17 березня, станцію Березівка, де вщент розгромили сконцентровані біля неї сили франко-польських інтервентів і білогвардійців. У боях за Березівку противник втратив близько 500 чоловік (близько 150 з них було вбито). Григор'євці захопили 8 гармат, 5 танків, 1 панцирний потяг, 7 паровозів, біля 100 кулеметів.

22 березня 1919 р. з Групи військ харківського напряму було виділено ударну групу для ведення бойових дій на одеському напрямі. Бригада Григор'єва також увійшла до складу цієї групи. Але бої, які несподівано активізувалися у цей час під Києвом, змусили командуючого Українським фронтом В.Антонова-Овсієнка перекинути з Півдня майже всі боєздатні частини на оборону міста від підрозділів Головного отамана військ УНР С.Петлюри. Тому виконувати завдання по захопленню Одеси довелося практично самому Григор'єву. Підтримувати 1-у Задніпровську бригаду мали лише два радянські полки. Внутрішня структура бригади тоді мала такий вигляд: 1-й Верблюзький полк (налічував 3893 бійця), 2-й Херсонський полк (близько 4 тис. бійців), 3-й Таврійський полк (понад 3 тис. бійців), 1-й Вознесенський полк (450 бійців), Вознесенський піхотний полк, 15-й український радянський полк, артдивізіон і вантажно-панцирна команда.

26 березня 1919 р. григор'євці захопили станцію Колосівка (де взяли у полон близько 2500 чоловік), а 29 березня Очаків. Антантівські війська, що складалися з греків, французів, поляків і румун, намагалися зупинити наступаючих поблизу станції Сербка (25 березня григор'євці її також захопили та не змогли утримати). Але повстанцям за допомогою нічної атаки вдалося збити їх з позицій. Переслідуючи відступаючих, кіннота Григор'єва захопила у полон французький військовий штаб. Водночас 10 григор'євських панцерників занадто відірвалися від основних частин і їх ледве вдалося повернути. 31 березня 1919 р. григор'євцям вдалося завдати остаточної поразки антантівцям. Останні знову зазнали великих людських втрат: понад 600 солдатів і офіцерів було вбито і важко поранено. Проте втрати повстанців також були значними.

В останніх числах березня 1919 р. Григор'єв надіслав ультиматум до концентрованих в Одесі антантівсько-білогвардійських сил. Він запевнив противника, що незабаром радянські війська захоплять Одесу і Крим. У самій же Одесі, не зважаючи на досить велику паніку, що виникла у місті, йшла інтенсивна робота по зміцненню оборони: було усунуто військового губернатора генерала О.Гришина-Алмазова (він виїхав до генерала А. Денікіна), реорганізовувались добровольчі частини, прибували підкріплення. За даними В.Антонова-Овсієнка, до одеського угруповання противника тоді входило близько 20 тис. французьких військ, близько 15 тис. грецьких, близько 2 тис. польських, близько 4,5 тис. білогвардійських.

Крім того, командування Антанти у свій час перекинуло з Бухаресту до Одеси 40-й румунський корпус.

Отже це була досить велика військова сила, яка здатна була завдати поразки будь-кому.

Та несподівано 2 квітня командуючий об'єднаними силами антантівських і білогвардійських військ генерал д'Ансельм віддав наказ про евакуацію військ з Одеси. Наступного дня Григор'єв телеграмою запросив командуючого Українським фронтом В. Антонова-Овсієнка на святковий парад до Одеси. 6 квітня 1919 р. о 15-й годині григор'євці-червоноармійці увійшли до міста, а наступного дня нарком у військових справах УСРР М. Подвойський телеграмою повідомив радянський уряд про взяття Одеси.

Сам Григор'єв прибув до одеського вокзалу в окремому поїзді. Для його урочистої зустрічі на пероні вишикувався 1-й Верблюзький полк. Один з очевидців тих подій так змальовував вступ отамана до міста: “Парад он принимал на платформе у выхода из вагона. Григорьев “величественно” вышел из своего вагона и ни с кем не здороваясь, сел на поданного кровного коня для объезда фронта полка. Атаман рысью проскакал по фронту... Верблюжский полк производил прекрасное впечатление: все одеты в английское обмундирование, отнятое у греков, и вооружены трехлинейными русскими винтовками... По Пушкинской улице, по которой проезжал автомобиль, шпалерами по обе стороны стояли горожане. Их было видимо-невидимо. Вся длина Пушкинской улицы была запружена народом. Григорьев ехал, стоя на автомобиле... Каждому хотелось протиснуться как можно ближе к автомобилю. Кто-то схватил руку атамана и поцеловал ее. После этого атаман уже сам протягивал руку для поцелуев толпе...”.

Після взяття Одеси командуючий групою військ одеського напряму М.Худяков і командуючий групою військ харківського напряму А.Скачко представили Григор'єва та двох його полкових командирів до нагородження орденами Червоного Прапора. Командуючий Українським фронтом В.Антонов-Овсієнко подання затвердив, але нагородження так і не відбулося.

Причину цього, слід вбачати у втручанні у цю справу більшовицьких партійних органів, оскільки вже мали місце непорозуміння і, навіть, протистояння між Григор'євим і місцевими органами радянської влади (Одеським ревкомом, а потім виконкомом тощо) на тлі загального загострення політичної ситуації в Україні. Останнє було пов'язане з різко негативною реакцією селянства на дії більшовицького уряду, що йшли врозріз з його бажаннями.

Так, вже у Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 10 січня 1919 р. було заявлено, що культурні землеробські та монастирські господарства не будуть передаватися для розподілу між безземельними та малоземельними селянами, як вони того прагнули. Замість компенсації уряд обіцяв селянам сприяти поширенню колективної обробки землі, допомагати їм посівним матеріалом, технічними силами, сільськогосподарськими знаряддями.

Уряд оголосив своїми важливими завданнями планомірну організацію комуністичного виробництва і розподілу продуктів, одержавлення заготівель і торгівлі предметами першої необхідності. Це означало, що державні органи мали вказувати, кому, де і що виробляти, а вироблену продукцію, в тому числі і сільськогосподарську, розподіляти серед тих, хто, на їх думку, її потребував.

Серед перших постанов Тимчасового уряду (“Про порядок націоналізації підприємств” від 11 січня 1919 р., “Про націоналізацію всіх приватних залізниць та під'їзних шляхів” від 16 січня 1919 р. та ін.) було і “Тимчасове положення про волосні та сільські комбіди” від 13 січня 1919 р.

Саме на комітети бідноти покладалося здійснення продовольчої розкладки з селянських господарств, визначеної для українського села на 1919 р. у розмірі 140 млн. пудів хліба. Природно, що обурене селянство всіляко опиралося фактичній конфіскації хліба.

Х.Раковський, який у січні 1919 р. замінив Г.П'ятакова на посаді голови Тимчасового уряду, перейменував уряд на Раднарком УСРР, але не вніс ніяких змін у попередню політику. У лютому 1919 р. Раднарком, ігноруючи інтереси трудящого селянства (яке очікувало справедливого зрівняльного розподілу поміщицьких земель), оголосив, що 60% цих земель піде під створення великих державних господарств - радгоспів (радянських господарств). 6 березня 1919 р. Х.Раковський підписав постанову уряду, яка забороняла розподіляти у власність між окремими господарями конфіскований у приватновласницьких маєтках живий та мертвий інвентар.

Безкомпромісна політика Раднаркому щодо комунізації життя в Україні доповнювалась безладдям і терором на місцях. ІІІ-й Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 6-10 березня 1919 р. у Харкові, проголосив республіку озброєним табором, одночасно заборонивши проведення мітингів та зборів без дозволу місцевої військової влади. З'їзд переважною більшістю голосів більшовицьких депутатів схвалив “Положення про соціалістичне землевпорядження і про заходи переходу до соціалістичного землеробства”.

Селяни мусили відмовитися від своєї власності та сподівань одержати поміщицьку землю, а натомість повинні були працювати у радгоспах і комунах.

Селяни не поділяли сподівань уряду з приводу появи в українському селі нової, “самої прогресивної форми виробництва”, їх інтереси виявились діаметрально протилежними. У сільській місцевості активізувалась діяльність опозиційних до більшовиків партій, особливо, лівих есерів і анархістів, їх агітація знаходила у населення розуміння та співчуття.

31 березня 1919 р. у Херсоні зібрався повітовий з'їзд Рад, на якому розгорнулася гостра боротьба між російськими лівими есерами - прибічниками соціалізації землі і більшовиками. Результатом її стало прийняття лівоесерівських резолюцій з усіх питань порядку денного та обрання до нового складу виконкому майже виключно лівих есерів. Проте більшовики спочатку паралізували діяльність виконавчої влади, а потім за допомогою ЧК зовсім розігнали виконком.

Україну охопила хвиля селянських повстань: піднялись Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Харківщина. 10 квітня 1919 р. повстанці блокували Київ, увірвались до міста, намагалися захопити пошту, телеграф, Лук'янівську в'язницю, казарми 1-го запасного полку, але були відбиті.

Близько 15 квітня 1919р. закінчилися бої навколо Одеси, під час яких григор'євці розгромили окремі антантівські і білогвардійські підрозділи, а також великий петлюрівський загін на чолі з отаманом Козубським. Бригаду Григор'єва було переформовано у 6-ту стрілецьку дивізію 3-ї Української радянської армії. Отаман дістав наказ командуючого В. Антонова-Овсієнка залишатися в Одесі, куди йому незабаром повинні були надіслати особливе призначення. Але Григор'єв вирішив відвести свої частини до рідних місць на Херсонщину на відпочинок та переформування.

Взаємини колишніх повстанців-григор'євців з місцевими органами радянської влади погіршувались з кожним днем. До Києва постійно надходили скарги на порушення “революційної законності” з боку частин Григор'єва.

Так, прибувши до Вознесенська, григор'євці вчинили на залізничній станції бешкет, побивши декого з пасажирів. Те ж саме мало місце у Миколаєві і на цей раз були жертви серед міських робітників. У Знам'янці озброєні підлеглі отамана розшукували у приміщенні вокзалу чекістів з метою розправи над ними.

17 квітня на станціях Долинська і Новий Буг григор'євці роззброїли залізничну охорону і розстріляли кількох червоноармійців, які намагалися чинити їм опір. Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський телеграмою наказав отаману навести порядок в своїх військах, зокрема, в тих, що розташовувалися в Єлисаветграді.

Нарешті війська на чолі з самим Григор'євим прибули до Олександрії. Вони привезли багато трофейного майна, яке роздавали місцевому населенню. Авторитет і популярність Григор'єва на батьківщині знову стрімко зростали. Григор'євці роз'їхалися по домівках і дуже скоро на власному досвіді ще раз переконалися, що “робітничо-селянська” влада, яка там існувала, надто далека від їх ідеалів. Так, із загальної кількості радгоспів, що були створені в Україні навесні та влітку 1919 р. (близько 1485 господарств), найбільша їх кількість (понад 400) припадала саме на Херсонщину.

До того ж, там почалось виконання продрозкладки, яку здійснювали переважно російські продзагони. Для останніх було характерно безцеремонне і жорстоке ставлення до місцевого населення. Південноукраїнський середняк, який вів власне господарство без застосування найманої праці, був фактично прирівняний за кількістю здаваних продуктів до куркуля. До Григор'єва все частіше доходили скарги людей, які разом з ним ризикували життям. Отже, більшовицька влада не виправдала сподівань ані селянства, ані політичних сил, що її спочатку підтримували.

Зокрема, дуже серйозні проблеми виникли у більшовиків з махновцями. У квітні 1919 р. махновці скликали з'їзд селян і повстанців, в якому брали участь делегати з 72 волостей Півдня України. З'їзд прийняв резолюцію з ультимативною вимогою до більшовиків скасувати продрозкладку, радгоспи, всевладдя ЧК і однопартійну систему.

У цей час у Москві готувались завдати удару на західному кордоні з Румунією і через її територію прийти на допомогу Угорській радянській республіці, одночасно зірвавши спроби Румунії анексувати Бессарабію.

Згідно з планами радянського командування новоутворена дивізія Григор'єва повинна була увійти до складу ударного угруповання для вторгнення в ці європейські країни.

Відчувши складність ситуації і не бажаючи втратити непогану військову одиницю, до Олександрії прибув В.Антонов-Овсієнко. Він зустрівся з бійцями і селянами. Скоріше за все, Григор'єв тоді ще не планував негайного відкритого виступу проти Радянської влади, адже він мав унікальну можливість захопити або, навіть, вбити командуючого фронтом. Він же навпаки запевнив В.Антонова-Овсієнка у своїй повній лояльності до радянського уряду і в готовності вести частини на Бессарабію.

Цьому сприяло, мабуть, і те, що 22 квітня 1919 р. В.Антонов-Овсієнко надіслав голові РНК УСРР Х.Раковському таку телеграму: “Був сьогодні у селі Верблюжки. Населення спровоковане діями продзагонів. Можна багато зробити, звернувшись просто до селянства, не вживаючи зброї. Вимагаю відкликати московські продзагони. Спершу організувати владу на місцях, потім вже викачувати хліб за допомогою цієї влади. Тактика загонів Шліхтера викликає контрреволюцію. Григор'євські частини і сам Григор'єв лютує від цієї політики... Не можна тримати фронт, якщо політика, яку проводять на місцях, збурює контрреволюцію в тилу”.

Але події розвивались своїм шляхом. Григор'євці все більше втягувалися у збройну боротьбу своїх земляків проти каральних та продовольчих загонів. На кінець квітня вони вже взяли участь в кількох збройних зіткненнях. Зокрема, солдати 2-го Херсонського полку заарештували і розстріляли відповідального за продовольчу роботу на Півдні О.Якобсона.

З травня 1919 р. григор'євці влаштували на станції Знам'янка черговий єврейський погром, вбивши понад 50 осіб. Голова комісії Вищої військової інспекції Віллер, який в цей час вивчав військово-політичний стан григор'євських підрозділів, так описав цю трагічну подію: “У Знам'янці частиною Верблюзького полку вчинено погром. Всі єврейські магазини і квартири пограбовано. По всій лінії Знам'янської ділянки проводиться агітація “бий жидів і комуністів!”.

Незабаром отаманські частини, що увійшли до Єлисаветграду, надали місцевій владі ультимативну вимогу . негайно розформувати ЧК. Згодом будинок, в якому знаходилися чекісти, був оточений загоном григор'євців.