Селянський повстанський рух на півдні України: (1918–1921 роки)

Та завдяки підземному ходу, що проходив під будинком, чекістам вдалося врятуватися. Відтак 4-5 травня григор'євці почали роззброювати міліціонерів і робити трус у будинках і квартирах, що належали євреям.

7 травня 1919 р. командуючий 3-ї Української радянської армії М.Худяков надіслав до григор'євського штабу в Олександрії ультиматум, в якому пропонував отаманові негайно навести порядок у своїх полках і виступити проти румунських військ або здати командування дивізією. У випадку невиконання цих вимог він пообіцяв поставитись до Григор'єва як до контрреволюціонера і розгорнути проти нього збройну боротьбу.

Ультиматум поклав край співробітництву Григор'єва з більшовиками.

2.4 Розгортання та занепад григор'євського повстанського руху (травень - липень 1919 р.)

Велику роль у такому розвитку подій мало те, що навколо отамана збереглися практично всі його командні кадри, які складалися у переважній більшості з есерів різних напрямів. Більшовиків було всього кілька чоловік, які перебували повністю під впливом Григор'єва. До того ж, його начальник штабу Ю.Тютюнник з'їздив до Києва, де заручився політичною підтримкою з боку українських соціал-демократів - “незалежних”. (У середині квітня 1919 р. Н. Григор'єв вийшов з партії боротьбистів і вступив до лав “незалежників”).

7 травня 1919 р. на центральній площі Єлисаветграда Ю.Тютюнник оголосив підготовлений отаманським штабом і надрукований в тисячах примірниках Універсал отамана Григор'єва, в якому змальовувалася загальна ситуація в Україні, що склалася внаслідок безперервних воєн, проголошувалися загальнодемократичні гасла, використовувалися деякі положення есерівської програми: “Народе український! Народе змучений!.. Тобі насильницьки нав'язують комуну, чрезвичайку і комісарів з Московської “обжорки” і тої землі, розіп'яли Христа… Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії… Геть політичних спекулянтів! Геть насильство з права, геть насильство з ліва! Хай живе влада народу України! Перед вами нова боротьба! Борітеся - поборете…”, - такі головні заклики Універсалу Отамана Херсонщини і Таврії.

Слова Універсалу з ділом не розійшлися: відразу були заарештовані всі політпрацівники - комуністи дивізії, розстріляна вища військово - політична інспекція на чолі зі Скитальцем, а 9 травня начальник штабу Ю.Тютюнник началі з двох полків виїхав до Катеринослава і після бою звільнив місто. Інші полки та підрозділи звільнили Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, ст. Бобринську, Чигирин, Снігурівку, Олешки, Знам'янку, Долгинцеве, Новомиргород тощо.

Попередній план виступу, який склав Ю. Тютюнник, передбачав встановлення повстанцями контролю над територією між Бугом та Дніпром.

На Лівобережжя він пропонував надіслати терористичні групи, які лише змогли б відтягнути на себе частину сил червоних. Головні сили отамана мусили прориватись на Правобережжя для з'єднання з військами С.Петлюри.

Всупереч своєму начальнику штабу Григор'єв розробив власний план, який враховував існування двох реальних сил - військ С. Петлюри та А.Денікіна. Отаман вирішив захопити Лівобережжя, стати між “самостійниками” та білогвардійцями, а потім диктувати їм свої умови, шантажуючи можливістю приєднання до суперника.

11 травня 1919 р. газета “Красная Армія” (№ 38) опублікувала підписаний Х.Раковським та А. Бубновим наказ від 9 травня 1919 р. про наступ на Румунію. А напередодні, 10 травня 1919 р., Рада робітничо-селянської оборони УСРР і Раднарком УСРР прийняли постанову, в якій обвинуватили лівих есерів у зриві планів вторгнення до Європи, а Григор'єва - в отаманських амбіціях і в тому, що він вже два тижні споює свої частини вином, яке вивіз із Одеси.

У постанові виголошувалося: “1) Григорьев и все его ближайшие сообщники объявлены вне закона. 2) Каждый гражданин Советской Украины и, в частности, каждый красноармеец обязан расстреливать их на месте. 3) Всякое оказание содействия Григорьеву и его сообщникам будет... караться по всей строгости военно-революционного времени - вплоть до расстрела. 4) По отношению к левым эсерам - активистам и “незалежникам” - активистам объявляется красный террор”.

Та, не дивлячись на погрозливий тон постанови, більшовицьке керівництво розуміло, що ситуація була набагато складнішою. Вже більше місяця вів успішні бої з червоними військами отаман Зелений (Данило Терпило), захопивши Васильків, Кагарлик, Фастів, Переяслав, Ржищів; ніякі каральні експедиції так і не змогли приборкати отамана Струка; на Чернігівщині наводив жах на радянських працівників отаман Ангел; не припинялась рейкова війна, сотні великих і малих загонів продовжували збройну боротьбу; поступово насувалась білогвардійська армія; у Сквирі погрожував штурмом Києва Ю.Мазуренко - голова Всеукрревкому, створеного у квітні 1919 р. групою провідних “незалежників” з метою координації боротьби всіх антибільшовицьких повстанських сил.

За цих умов вагоме значення мала позиція керівників анархо-махновського руху. Тому вже 9 травня 1919 р. член Політбюро ЦК РКП(б), ленінський емісар в Україні Л.Каменєв звернувся до Н.Махна з ультимативною вимогою визначити своє ставлення до Григор'єва та повідомити про місця дислокації своїх частин. У відповідь Махно надіслав телеграму, в якій звинуватив Григор'єва і комуністів у боротьбі за владу на шкоду новому ладу та на користь Денікіну.

12 травня 1919 р. в Маріуполі відбувся махновський військовий з'їзд, на якому питання про ставлення до повстання Григор'єва, за пропозицією самого Н.Махна, тимчасово залишили відкритим. Однак, незабаром керівники махновського руху зробили свій вибір на користь союзу з більшовиками у боротьбі з григор'євщиною і, навіть, повідомили про це Григор'єва.

Та 25 травня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР оголосила поза законом вже самого Нестора Махна, червоні війська захопили Гуляйполе, чекісти розстріляли більшість членів махновського штабу).

Між тим хвиля селянського невдоволення дозволила військам Григор'єва швидко і порівняно легко захопити Олександрію, Кременчук, Бобринську, Черкаси, Золотоношу, Катеринослав, Єлисаветград (вдруге - 15 травня), П'ятихатки, Миколаїв, Херсон. Майже в усіх цих містах тилові частини Червоної Армії, що в переважній більшості складалися с селян, перейшли на бік повстанців. Проте у Золотоноші у бій з повстанськими частинами вступила бригада Богунського (що не завадило більшовикам незабаром після цих подій обвинуватити його у зв'язках з “незалежниками”, заарештувати і розстріляти).

Займаючи міста, повстанці обов'язково звільняли з тюрем ув'язнених, що давало можливість радянським урядовцям обвинувачувати Григор'єва в потуранні карним злочинцям.

14 травня 1919 р. Х.Раковський підписав відозву до червоноармійців, які воювали проти Григор'єва. У відозві повідомлялось про успіхи більшовиків (григор'євські частини розбиті під Катеринославом і відступають на Знам'янку), але не згадувалось, що у Херсоні на бік Григор'єва перейшли майже у повному складі два великих червоноармійських підрозділи - полк ім. Дорошенка (5 тис. бійців) та 2-й Кримський стрілецький полк; що селяни, як і раніше, співчували і допомагали повстанцям.

14 травня 1919 р., з підходом військ Григор'єва до Миколаєва, там спалахнуло повстання, приводом до якого став наказ матросам місцевого гарнізону (так званого флотського напівекіпажу) виступити проти григор'євців. Уповноважений Радянського уряду і голова Миколаївської Ради робітничих депутатів Скляр відмовився з'явитися на зустріч з повстанцями, а місцева міліція, зі своєї сторони, брати участь у придушенні матроського виступу. Досить швидко і майже без втрат захопивши місто, повстанці заарештували Скляра, керівника місцевої ЧК Абашидзе та інших більшовицьких діячів, але згодом звільнили їх.

24 травня 1919 р. флотський напівекіпаж все ж таки було відправлено на боротьбу з Григор'євим та він відразу ж з'єднався з отаманськими загонами. Більшовики змушені були звернутись до єдиної інтернаціональної частини, що знаходилась у місті - до караульного загону “спартаківців”.

Але його спротив було швидко зламано. Незабаром представники місцевої більшовицької влади з'явились для переговорів з григор'євцями, але були заарештовані. Повстання перекинулось і на Одеську губернію: повстав гарнізон м. Очакова, взялось за зброю населення німецьких колоній. Під час усіх цих подій у селі Козлове загинув Скляр та ще 14 комуністів.

Григор'євське повстання майже всюди супроводжувалося хвилею кривавих єврейських погромів, внаслідок яких загинуло багато людей (лише в одному Єлисаветграді - понад 3-й тисячі). Виникає питання про ставлення до цього і ступінь відповідальності за це самого Григор'єва. Як слушно зазначає В. Горак, в архівних та інших джерелах відсутні будь-які відомості про спроби отамана утримати своїх повстанців від погромів. А, з іншої сторони, якби він справді спробував застосувати розстріли погромників на місці, то йому довелося б розстріляти значну частину свого війська.

Погроми, вбивства і грабунки обумовили негативне ставлення до повстанців з боку самих різних верств суспільства. До того ж і співвідношення військових сил було явно не на користь Григор'єва. На момент виступу його війська налічували 16 тисяч бійців і мали на озброєнні 60 гармат, 10 панцерників, 14 мільйонів патронів і близько 150 тисяч снарядів.

Досить скоро Григор'єв втратив темп наступу і його становище почало швидко погіршуватись. Радянський уряд, проголосивши надзвичайний стан та утворення Внутрішнього фронту, поступово підтягував до району боїв вірні частини, в першу чергу інтернаціональні, створені з терміново мобілізованих комуністів, і регулярні військові частини з Радянської Росії. З іншої сторони, у донецьких степах з'явились денікінські частини і селянство, побоюючись реставрації влади поміщиків та терору, який за цим постане, поступово змінило своє ставлення до повстанського руху Григор'єва.

Зазнавши кілька болючих поразок на Полтавщині, Катеринославщині та в інших місцях і втрачаючи широку підтримку, загони отамана змушені були діяти лише у безпосередній близькості від залізниць. Легендарні панцерники отамана (прості платформи, оббиті листами жесті) з подавляючої сили перетворились на пастку для григор'євських військ: кинути їх Григор'єв не міг, а постійно перебуваючи на шляхах сполучення, він підставляв свої частини під удари урядових військ, які отримали таким чином можливість вільно та швидко маневрувати, перекидаючи сили у найбільш небезпечні райони.

У другій половині травня 1919 р. червоноармійські війська здобули нові перемоги над повстанцями, повернувши собі Кременчук, Бобринську, Черкаси, Єлисаветград, Олександрію, Миколаїв, Херсон. На 1 червня 1919 р. кілька тисяч повстанців загинуло у боях, а близько 7 тисяч потрапили у полон.

Червоні захопили 49 гармат, 9 панцерників і більшість кулеметів повстанців. Отаман з рештою своїх військ (5-6 тисяч бійців) відійшов у херсонські степи та вже незабаром спробував знов розширити район повстання, відтягнувши частину сил противника на інші напрями.

На початку червня 1919 р. він направив групу військ на чолі з Ю.Тютюнником на Київщину.

На думку деяких дослідників цей крок Никифора Григор'єва, був його помилкою, адже він ослабив свої сили і врешті-решт втратив надійного спільника. Ю.Тютюнник здійснив вдалий рейд по більшовицьким тилам у північно-західному напрямку, а коли зрозумів, що Григор'єву так і не вдалося скористатись з тактичних переваг, що виникли він у середині липня 1919 р. приєднався до армії УНР на чолі з С. Петлюрою).

Григор'єв продовжував боротьбу і вів пошуки союзників. Неодноразово звертався він з цього приводу до Нестора Махна, який у цей час також знаходився в дуже неприємному становищі. Не зважаючи на те, що більшовики його також оголосили поза законом, він намагався чинити спротив наступаючим денікінським частинам, утримуючи деякий час Кічкаський міст через р. Дніпро, а потім відступивши до району, який фактично контролювали григор'євські повстанці.

Отже Григор'єв і Махно прагнули об'єднати свої сили для подальшої боротьби. Але з однієї сторони Махна не влаштовували “самостійницькі” погляди Григор'єва та його пропетлюрівська орієнтація, а з іншого - двоє амбітних отаманів такої величини, не змогли б ужитися у Степовій Україні. Після переговорів між отаманами була досягнута домовленість про те, що Григор'єв очолить об'єднані військові сили майбутньої повстанської армії, а Махно - Реввійськраду. Хоча, мабуть, жоден з них не збирався підкорятись один одному. До того ж абсолютна більшість керівників махновців була налаштована проти союзу з Григор'євим, який, на їхню думку, заплямував себе зв'язками з Симоном Петлюрою та генералом Денікіним.

Григор'єв дійсно намагався встановити зв'язок й з Урядом УНР, написавши 28 червня 1919 р. листа С.Петлюрі, в якому підкреслив, що для України зовнішній ворог не становить загрози, на відміну від внутрішніх негараздів. У листі він висловив також свої думки щодо майбутнього України, перерахував власні сили, скоріш за все перебільшуючи їх: 21 партизанський загін, 4 полки піхоти, 2 тисячі кавалеристів, до 300 кулеметів.

Отаман пропонував оприлюднити свою позицію відносно перспектив співпраці та доводив, що розмови про його спроби налагодити контакти з Денікіним і Колчаком - пусті вигадки X.Раковського.

16 липня 1919 р., вірогідно під впливом близьких соратників Махна, він написав ще одного листа до голови Уряду УНР, в якому вже підкреслив, що назавжди залишається прибічником Радянської України. Адже для цього у нього власне було багато причин.

У липні 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову “Про придушення куркульських та білогвардійських заколотів на cелі”, яка передбачала оголошення окремих територій на облоговому становищі, запровадження в них військово-польових трибуналів, збільшення чисельності міліції та партійних працівників-агітаторів у селах, оголошення поза законом керівників селянських виступів. Постанова закликала активізувати систему заручництва та кругової поруки, посилити та розширити систему обшуків, конфіскацій, реквізицій та контрибуцій.

Та, не дивлячись на ці заходи, повністю придушити повстання не вдалось. Затухаючи в одному місці, воно спалахувало в іншому або набувало рис легальної опозиції більшовицькій владі. Наприклад, у Єлисаветградському повіті під захистом григор'євських загонів відбувся селянський з'їзд, який, засудивши “григор'євську авантюру”, виступив разом з тим проти ЧК і комбідів.

У липні 1919 р. навіть найближче оточення отамана Григор'єва зрозуміло, що справа, за яку вони боролися, безнадійна. 16 липня до Криворізького виконкому добровільно з'явився з повинною брат отамана - Олександр Григор'єв. Він написав (або підписав) лист-сповідь, який був опублікований. У листі було й звернення до колишніх червоноармійців, які ще залишались з отаманом: “За Никифором Григорьевым, бывшим штабс-капитаном, пошли лишь обманутые красноармейцы. Не верьте моему брату, он дважды изменял: его последняя измена открыла фронт генералу Деникину. Оставьте его и его помощников, без вас они ничто. Я, брат атамана Никифора Григорьева, Александр Григорьев, умоляю вас об этом”.

Не дивлячись на критичний стан григор'євщини, Радянський уряд так і не зміг власними силами остаточно придушити цей повстанський рух. Розбиті загони отамана розсіялись по Херсонщині і продовжували вести партизанську боротьбу з червоноармійськими частинами та органами Радянської влади.

27 липня у с. Сентово на Єлисаветградщині Махно ліквідував Григор'єва. Це трапилося під час з'їзду (або наради) григор'євських і махновських повстанців Н. Махно, О. Чубенко та інші керівники махновців спочатку обвинуватили Н. Григор'єва у зраді народних інтересів, а потім протягом 2-3 хвилин на очах делегатів з Катеринославщини, Херсонщини і Таврії вбили Григор'єва та його найближче оточення. З'їзд схвалив те, що сталось. Частина григор'євців приєдналась до Махна, частина розійшлась по домівках.

А Голова РНК УСРР Х. Раковський отримав телеграму від надзвичайного комісара Ради робітничо-селянської оборони: “Григорьев и Терещенко со всем почти штабом изрублены махновцами. Установлено официально”.

Незабаром задоволений Раковський офіційно повідомив про ліквідацію григор'євського повстання. Він перерахував сили, з якими отаман розпочав боротьбу: 20 тисяч штиків, 52 гармати, 100 кулеметів, 10 панцерників, сотні тисяч патронів, мільйон снарядів; констатував факт звільнення з-під контролю повстанців Кременчука, Знам'янки, Єлисаветграда, П'ятихаток, Користівки, Олександрії, Бобринської, Миколаєва, Херсона; обвинуватив Григор'єва у тому, що він полегшував завдання іноземним загарбникам, Румунії, білогвардійцям.

Водночас Голова Радянського уряду вказав на недостатній рівень організованості та дисципліни у Червоній Армії, яка на той час ще не зрозуміла, що вона не є армією якогось конкретного командира; поставив перед військовим командуванням завдання створення армії нового типу, яка б відповідала рівню та глибині поставлених перед нею завдань; наголосив на необхідності знищити владу куркулів на селі, провести повне роззброєння села і закінчити розшарування в ньому шляхом організації комбідів.

28 липня Н.Махно з с.Виски повідомив телеграфом про смерть отамана Григор'єва і узяв всі “історичні наслідки” на себе.

Беззаперечно можна стверджувати, що Н.Григор'єв є видатним українським полководцем, політичним діячем всеукраїнського масштабу. Його роль в українській визвольній війні періоду 1918-1920 р.р. є дуже вагомою і якщо б не прикра обставина його загибелі, не відомо ще чим могла б обернутися експансія більшовиків на територію України.

Розділ 3. Повстанський рух під проводом Нестора Махна

3.1 Виникнення та становлення махновського руху

Виникнення махновського руху, як селянсько - повстанського руху тісно перепліталося з життям і діяльністю його засновника і лідера - Нестора Івановича Махна.

Нестор Махно народився 26 жовтня 1888 р. у сім'ї кучера гуляйпільського заводчика Кернера. У 11 місяців він позбувся батька, ріс в бідності, але зумів одержати початкову освіту. З 12 років Махно служив батраком у німецьких економіях, маєтках поміщиків, був робочим на гуляйпільському чавунно-ливарному заводі, де в 1906 р. вступив до анархістського гуртка. Його керівники Олександр і Прокіп Семенюти, Вольдемар Антоні організовували акти “безмотивного терору”, експропріації банківських і поштових відділень, вбивства і грабунки багатих, виправдовуючи їх теоретичним обґрунтуванням анархо-комунізму, законам “вільного життя”, традиціями козацької вольниці XVII-XVIII ст. Подібна “романтика” і “революційна” діяльність стали життєвою необхідністю і вигідним ремеслом для молодого Махно.

У 1908 р. Н.Махно був арештований за вбивство чиновника військової управи і у 1910 р. засуджений до страти. У зв'язку з “неповноліттям” (Н.Махну в момент скоєння злочину ще не виконався 21 рік) смертний вирок був замінений безстроковою каторгою.

Подальше формування Н.Махна продовжилось у Бутирській в'язниці, протягом 1911-1917 рр., під орудою свого сусіда по камері П.Аршинова. Останній до цього часу вже був зрілим ідейним революціонером, прихильником П.Кропоткина - відомого теоретика анархо-комунізму.

Лютнева революція 1917 р. звільнила Н.Махна. Він повернувся в Гуляйполе і став головою місцевого Селянського союзу, дії якого в березні-червні 1917 р. були мирними. Завдяки певному революційному досвіду, одержаному протягом 1906-1908 рр., популярності, статусу політичного каторжанина, Махно у серпні 1917 р. був обраний головою Гуляйпільської ради селянських депутатів.

Район майбутнього махновського руху був одним з найбільш “ринкових” в усій Російській імперії. Близькість портів і розвинена залізнична мережа стимулювали розвиток хлібного ринку. У Катеринославській губернії у 1913 р. було вироблено 109806 пудів пшениці. З них за межі губернії відправлено 52757 пудів. У цю частку не входив внутрішньогубернський ринок, який теж був досить широкий - губернія була насичена промисловими центрами, що споживали хліб.

Найбільш активною фігурою на Катеринославському хлібному ринку залишався селянин - протягом 1862-1914 рр. селянам степової зони вдалося скупити у поміщиків майже половину їх земель. Але поміщики нестримно підвищували ціни на землю, душачи селянське господарство. Спираючись на допомогу держави, вони прагнули зберегти орендні відносини з селянами. Це спричиняло ворожість селян до всіх великих форм приватного землеволодіння, у тому числі і куркульського. В той же час, громадо - ринкова форма селянського господарства полегшувала розвиток в районі різних форм сільськогосподарської кооперації, якій активно допомагало земство.

У ході боротьби з корниловщиной, санкціонованою О.Керенським, Н.Махно створив у Гуляйполі Комітет порятунку революції, організувавши з членів анархістської організації бойову дружину - “Чорна гвардія”. А з липня 1918 р. організувавши бойовий загін, починає повстання проти австро-німецької окупації і уряду гетьмана П.Скоропадського.

Перший серйозний бій загін махновців дав 30 вересня 1918 р. у селі Дібрівки (Велика Михайлівка). Об'єднавшись з невеликим загоном Ф.Щуся, Н.Махно з групою в два десятки бійців зумів розбити переважаючі сили австро-угорців. Авторитет нового загону в районі виріс, а сам Нестор Іванович одержав почесне звання “батько”. Незабаром під його командування перейшли загони Петренко-Платонова (район Гришино) і Куриленка (район Бердянська).

Сам партизанський загін діяв як мобільна ударна група. Іноді він виявлявся на межі знищення переважаючих за чисельністю силами противника, але в цілому дії Махно були відносно успішними і так само сприяли зростанню його авторитету серед селян. Страх перед Махно нейтралізував велику частину куркульства. Селяни і батраки, що озброїлися за рахунок поміщиків і кулаків, фактично контролювали положення там, де були відсутні австро-угорські частини.

На початкових етапах становлення Директорії Української Народної Республіки, Н.Махно обережно поставився до її лідерів, але уже 26 грудня 1918 р. під час Селянського з'їзду Катеринославської губернії він закликав організовано боротися проти Директорії, тим самим чітко окресливши свої симпатії в бік радянської влади.

Враховуючи наявність значних сил у Махна, його участь у боротьбі з гетьманською владою, комісар головного штабу С.Петлюри у Катеринославі отаман Горобець почав проводити переговори з представниками махновського об'єднаного штабу Чубенко, Гор'євим, Херсонським і Миргородським про спільні бойові дії проти білогвардійців.

На підставі підписаного 15 грудня 1918 р. договору Горобець забезпечував загони Махна зброєю, боєприпасами і продовольством, а махновці сприяли мобілізації в армію Української народної республіки на Гуляйпільщині. Але цей “союз” був лише військовою хитрістю Махно: одержавши від отамана Горобця вагон патронів, піввагона гвинтівок, бомби і вибухівку, махновці виступили проти військ Директорії.

На початку грудня 1918 р. до Н.Махна прибули Представники Катеринославського обласного ВРК Г. Колос і І.Максименко, які домовилися з ним про спільні бойові дії проти армії УНР і білогвардійців. Махно обіцяв підкорятися губревкому в оперативному відношенні і послав в обласний військово-революційний штаб свого представника Шевченко-Марченка, а також передав Г.Колосу загін Петрова у 150 багнетів, який повинен був почати наступ на Гришине (нині - Червононоармійськ). Вже в грудні махновсько-більшовицькі загони захопили лінію Керменчик - Гуляйполе - Пологи - Царекостянтинівка.

27 грудня 1918 р. під керівництвом Н.Махна почалася операція по захопленню Катеринослава. Після вдалого наступу, махновсько-більшовицьким військам вдалося закріпитися у Катеринославі на деякий час, але вже 1 січня 1919 р. під натиском підрозділів Директорії на чолі з отаманом Самокишем, махновці вимушені були покинути місто і відступити до станції Нижньодніпровськ.

3-4 січня 1919 р. на станції Пологи відбувся збір делегатів від загонів, який ухвалив рішення про створення свого найвищого військового органу - оперативного штабу. Він повинен був об'єднати загони у полки, додати їм тилову базу, сформувати нові частини, розподілити запаси зброї і керувати бойовими діями махновців проти військ Директорії і білогвардійців. Загони, які не підкорялися штабу, підлягали роззброєнню, а їх командири - загальноповстанському суду.

У наказі по штабу від 4 січня мовилося про реорганізацію махновських загонів у п'ять полків загальною чисельністю 6200 чоловік. 50% з них були озброєні лише обрізами і мисливськими рушницями, саморобними піками, вилами і ключками. Згідно наказу, полкам присвоювались ім'я “батьки Махна”, всі вони мали порядкові номери. Командирам полків наказувалось створити штаби, загони переформувати в батальйони, залишивши їх територіальні назви, переобрати командирів, а тих що втратили посаду, відправити для роботи в штаб Махна.

У основі реорганізації махновських формувань чітко простежується штатна структура Червоної Армії, прийнята в березні 1918 р. наказом Вищої військової Ради Радянської Росії за № 220. За ним, основною тактичною одиницею висувалася дивізія у складі 2-3 бригад, кожна бригада складалася з 2-3 полків. Головною господарською одиницею ставав полк у складі 3 батальйонів по 3 роти в кожному, загальною чисельністю 1200 багнетів.

Надалі при створенні своїх формувань махновці неухильно дотримувалися організаційного штату Червоної Армії.

3.2 Розгортання махновського руху на Півдні України. Бойові дії у складі Червоної Армії (лютий - червень 1919 р.)

Новим етапом розвитку махновського руху стало налагодження співпраці з Червоною Армією, яка почала свої бойові дії на території України.

Наприкінці грудня 1918 р. з Бєлгорода на Харків почався наступ радянських військ під командуванням з В.Антонова-Овсєєнко, а 4 січня 1919 р. Реввоєнрада Радянської Росії видала наказ про створення Українського фронту.

Фронту було підпорядковано лише 12 тис. багнетів і шабель при 20 гарматах - кількість, украй недостатня для ведення активних бойових дій.

Тому, серйозний розрахунок робився на взаємодію з повстанськими загонами, кількість яких постійно росла. А.Антонов-Овсєєнко відзначав: “Сили повстанців не піддаються підрахункам”.

Стратегічний задум А.Антонова-Овсєєнко полягав у захопленні України Червоною Армією Радянської Росії до сформування армії УНР і наступу військ Антанти і Добровольчої армії.

26 січня у Новомосковську, відбулася зустріч П. Дибенко з офіційним представником махновських формувань А.Чубенко, який діяв за дорученням Н.Махна. А.Чубенко заявив, що основні сили Махно налічують 4 тис. чол. і всі вони воюють за радянську владу. За результатами цих переговорів махновці одержали 500 тис. патронів, панцерник № 8 і 3-й Павлоградский радянський полк. Крім того, Дибенко обіцяв по прибуттю до Харкова тилової бази дати 10 тис. гвинтівок, 20 кулеметів, батарею тригарматного складу і гроші.

15 лютого 1919 р. формування Н.Махно були включені до складу 1-ї бригади 3-ї дивізії під командуванням П.Дибенка. А 19 лютого у наказі командувача групою військ Харківського напряму А.Скачко вказувалось: “…утворити 3-ю бригаду під командуванням т. Махно, у складі якої повинні утворитися 7-а, 8-а, 9-а Задніпровські стрілецькі піхотні полки”. Спільно з 1-ю бригадою Н.Григор'єва і 2-ю бригадою М. Худякова бригада Н.Махна увійшла до складу Задніпровської радянської дивізії під командуванням П.Дибенка.

8 січня 1919 р. генерал Денікін став головнокомандуючим Збройних Сил Півдня Росії і відразу ж приступив до масованого перекидання військ з Північного Кавказу в Приазов'ї для захоплення Донбасу. Білогвардійські війська пересувалися уздовж Азовського моря через Ростов і Таганрог на Маріуполь.

А.Денікін розраховував одним ударом покінчити з Махно до підходу Червоної Армії. Наступ денікінців було повною несподіванкою для махновців, вся увагу яких була спрямована на північні ділянки фронту, на боротьбу з армією УНР.

В цей момент ситуація для махновців на денікінському фронті була критичною і підхід з півночі радянських військ став для них рятівним.

Одержавши від Дибенка зброю, боєприпаси, махновські формування на своїй ділянці фронту стали тіснити денікінців. У оперативних зведеннях штабу групи військ Харківського напряму повідомлялося, що 4 лютого махновці зайняли Оріхове, Новокарлівку, Новоселицю, Марфополь, Федорівку (Чубарівку). 6 лютого частини Дибенко узяли ст. Пришиб і с. Михайлівку (60 км. південніше Олександрівська), формування Н.Махна - станцію Пологи, захопивши значні трофеї.

12 лютого махновці зайняли Басань, Воскресенку, Кінські Роздори і ст. Магедово. 18 лютого частини Махно просунулися у мелітопольському напрямку до Великого Токмака і на схід до Царекостянтинівки. Наступного дня Махно у складі Задніпровської дивізії одержав перший офіційний бойовий наказ. З цієї миті з'єднання дивізії починали діяти на самостійних оперативних напрямах. 1-й бригаді Н. Григор'єва було наказано тримати фронт по лінії Помощеної - Нового Бугу - В. Олександрівки - Західних Каїр - Водяного. 2-а бригада М. Худякова повинна була укріпитися на лінії Валки - Попово -Орехово - Пологи з виходом правого флангу до ст. Пришиб і Федорівка. 3-я бригада Н. Махно одержала завдання оволодіти лінією Пологи - Лов'ягино -Волноваха і закріпитися на ній, підтримуючи зліва зв'язок з групою Донецького напряму Кожевникова через ст. Великий Анадоль - Єленівка - Доля.

Таке орієнтування з'єднань Задніпровської дивізії витікало із стратегічних прогнозів червоного командування. 23 лютого Головком І. Вацетіс представив В.Леніну і Реввійськраді доповідь з оцінкою військово-політичної обстановки на фронтах. На його думку, до весни 1919 р. головним противником Червоної Армії будуть війська Антанти, що окупували Північне Причорномор'я, Крим і Закавказзя. Тому, як одне з двох головних завдань радянських військ, висувалася боротьба на Україні проти спільних сил Антанти і Добровольчої армії. Її рішення покладалося на війська Українського і Південного фронтів. Перший повинен був зайняти вигідне стратегічне положення для операцій проти військ Антанти і захоплення України і Криму, другому належало оволодіти Донецьким басейном, Донською областю з Новочеркаськом і Ростовом на Дону, звільнити Північний Кавказ. Виходячи з цього, головним завданням бригади Махна наприкінці лютого - початку березня 1919 р. було роз'єднання сил ворога на Бердянському напрямі від його сил, що діють на Мелітопольському.

Хоча темпи наступу Задніпровської дивізії уповільнилися, 9 березня бригада Григор'єва зайняла Херсон, 13 - 2-а бригада узяла ст. Федорівку і В. Токмак, того ж дня махновці зайняли Новомихайлівку, Семенівку і Новополтавку на південь і південний захід від ст. Пологи. 14 березня григор'євці захопив Миколаїв, 2-а бригада - Мелітополь, 7-й махновський полк Калашникова зайняв Бердянськ. Решта махновських частин переслідувала денікінців уздовж побережжя у напрямі Маріуполя поки не була зупинена щільною обороною на підступах до міста. Бердянськ махновці захопили майже без бою, велика частина його гарнізону евакуювалася на судах Чорноморського флоту і влада, ще до приходу полку Калашникова, опинилася в руках більшовицького ревкома. Своїм наказом Махно призначив анархіста Черняка начальником Бердянського гарнізону з розпорядженням формувати кавалерійський полк і стрілецький батальйон з підпорядкуванням йому ревкому. Це викликало протест місцевих комуністів і Махно не став загострювати з ними відносин, поступившись.

Бригада Махна була єдиним з'єднанням Українського фронту, що діяла в безпосередній близькості від правого крила 13-ї армії більшовиків. 17 березня махновці узяли ст. Волноваху. Тому, Антонов-Овсєєнко, того ж дня, наказав 2-й бригаді Задніпровської дивізії укріпити фронт Волноваха - Маріуполь, надавши підтримку махновцям. Він планував використати для дій в Криму окрему бригаду, що формується в районі Херсон - Берислав.

Але Дибенко не поспішав знімати з кримської ділянки 2-у бригаду, Антонов виявився непослідовним в своїх оперативних рішеннях. 23 березня з 1-ї і 2-ї бригад Задніпровської дивізії були створені самостійні оперативні групи Одеського напряму під командуванням М.Худякова і Кримського напряму - П.Дибенка. 3-я бригада Махна наступала у східному напрямі, поступово віддаляючись від головних сил Задніпровської дивізії, що формально ще існувала. Наказ І.Вацетіса від 26 березня про передачу бригади Махна в оперативне підпорядкування Південного фронту ще більш відокремлював її. Але, не дивлячись на відрив від резервів Українського фронту вона продовжувала наступати.

Операція по захопленню Маріуполя бригадою Махно є однією з найбільш вагомих перемог Червоної Армії над Денікіним весною 1919 р. Дії махновців по захопленню міста у військовому плані нагадували захоплення Катеринослава махновсько-більшовицькими військами наприкінці грудня 1918 р. Як і тоді, було забезпечено значну чисельну перевагу сил, що наступали. Передові частини Махно підійшли до Маріуполя ще 20 березня і, натрапивши на групу зведено-гвардійського полку полковника Михайлова, зосередилися біля с. Мангуш (18 км. від Маріуполя). З 20 по 27 березня місто з трьох сторін було оточене махновцями і селянськими загонами з навколишніх сіл. Військовий гарнізон і заможні верстви населення не живили ілюзій по відношенню до Махно і, про всяк випадок, готувалися до евакуації на кораблях французької ескадри, яка стояла в порту завантажена вугіллям. 28 березня о 4 годині ранку один з полків Махна розвернувся в бойовий порядок і почав наступати на місто із заходу. Одночасно, уздовж залізниці на північні околиці міста наступав полк Куриленка. Головні ж сили Махно були кинуті на лівий фланг укріпрайону ворога біля ст. Сартана і металургійних заводів. Білогвардійці чисельністю до тисячі чоловік з 4 гарматами і 3 бронепоїздами займали окопи і заводські спорудження. Як і в Катеринославі, Махно встановив зв'язки із більшовицьким підпіллям металургійних заводів, які одночасно з наступом махновців підняли в місті повстання. Ними були обстріляні відступаючі білогвардійці, в тилу панцерника “Вперед, за Батьківщину”, підірваний міст і розібрані шляхи. До 10-ї години махновські полки стулили свої фланги і відрізали сили противника, що діяли на північ від моста через р. Кальміус. До 12-ї годин до міста увірвалися головні сили Махна і почалися вуличні бої. До 17-ї годин білогвардійці відступили в порт під прикриттям вогню французької ескадри (60 гармат, з них 6 - важкі). Добровольчий гарнізон порту (700 багнетів) протягом доби зробив три безуспішні контратаки. Махновці безперервно обстрілювали порт із гарматі грабували місто. У їх розпорядженні був навіть аероплан, який кидав на порт бомби. У бою за Маріуполь білогвардійці втратили 250 чоловік пораненими і убитими, махновці - 190.

Успіх Маріупольської операції сприяв чисельному зростанню бригади Махна. Репресивні заходи білогвардійців проти селян, що не бажали поставляти мобілізованих до армії Денікіна, викликали селянські повстання.

Таким чином, на початку 1919 р. формування Махно були перетворені в полки і бригаду Червоної Армії, ставши її складовою частиною. На початку 1919 р. вони займали важливе місце в стратегічних планах червоного командування, забезпечили плацдарм для оперативного розгортання сил Українського фронту проти армії УНР на лінії Дніпра.

У лютому-квітні махновські формування в якості 3-й бригади - штатної бойової одиниці Задніпровської радянської дивізії вели успішні бойові дії на стику Південного і Українського фронтів - найголовнішому оперативному напрямі - Ростовському. Анархо-комуністична політика Махно, знищення поміщиків і кулаків привернули в його частини селян-бідняків, тим самим збільшивши чисельний склад махновського з'єднання (у середині квітня 1919 р. склав 25 тис. чол., що значно перевищувало штатні рамки бригади Червоної Армії.

Першим кроком на шляху конфронтації радянської влади і Махна став III з'їзд махновців, який відбувся у Гуляйполі. У Червоній Армії не могли проводитися з'їзди, несанкціоновані ЦК партії.

Не дивлячись на попередження П.Дибенка, Махно не підкорявся, до чого його підштовхнули анархісти-набатівці. Їх діяльність в бригаді багато в чому сприяла розбіжностям між більшовиками і Махно.

7 травня 1919 р. Махно доповів до штабу 2-ї Української армії про створення дивізії: “Перша Повстанська Задніпровська дивізія складається з таких частин: Начдив - Батько Махно, начальник оперативно-польового штабу Родіонов, начальник штабу Бондарєв. 1-а бригада: комбриг Куриленко, має 3 полки (1-й Повстанський полк, 2-й Маріупольський, 8-й Задніпровський) - чисельністю: 7300 багнетів, 300 кавалерії, 250 кулеметної команди). 2-а бригада: комбриг Белаш, начштабу Давидов, має 3 полки піхоти, 2 кавалерії (5-й Ігнат'євський повстанський полк, 4-й Керменчикський, 6-й Донський, 1-й Кавалерійський радянський, 1-й Кавалерійський повстанський) загалом 10 тис., 2 тис. кавалерії, 3-я бригада: комбриг Антощенко, начштабу Шевлюк, складається з трьох полків і одного батальйону (1-й Великомихайлівський, 3-й Григор'євський Криворізький, 7-й Задніпровський піхотний, Ударний Берестовський батальйон) 3 тис. багнетів, артдивізіон з 7 гармат. Примітка: дивізія має таку ж чисельність резерву, але не має зброї для кавалерії. Третя частина тільки має шаблі. Половина вказаних багнетів має різні системи гвинтівки Манліхер, Маузер і італійські, зі всіх гвинтівок четверта частина старого зразка системи “Гра”.

15 травня 1919 р. на зборах польових командирів Махно затвердив рішення про розгортання Першої Української Повстанської дивізії імені Батька Махно.

Переформування бригади в дивізію була цілком назрілим. Не зробивши цього, Махно не міг би належним чином організувати систему управління частинами. Масштаби дивізії навіть після переформовування перевищували червоноармійські штати. У Махна було 11 полків (замість 6-9 в радянській дивізії). Чисельність 1-ї і 2-ї махновських бригад перевищувала відповідні радянські з'єднання в 3-4 рази (середня чисельність червоної бригади 3-4 тис.). Чисельність махновської дивізії перевищувала в три рази штати стрілецької дивізії Червоної Армії (яка налічувала 7-10 тис.).

У другій половині квітня 1919 р. виснажливі бої махновців з денікінцями протікали із змінним успіхом. Махновці кілька разів захоплювали і залишали Маріуполь, Волноваху, Юзово, Рутченково. Багато в чому напруженість квітневих боїв пояснювалася прорахунками червоного командування, яке не надавало належної уваги махновській ділянці Південного фронту.

5 травня Махно успішно відбив другий рейд генерала Шкуро. Підсиливши оборону на висотах біля с. Кам'яні Могили двома полками, він розгадав маршрут повернення кубанських козаків з тилів 13-ї армії і зустрів їх масованим рушнично-кулеметним вогнем піхоти. Рятуючись від обстрілу, біля ст. Розовка Шкуро натрапив на заслін з двох махновських бронепоїздів і батальйону піхоти. За даними Белаша, він втратив обоз, до тисячі поранених і вбитих. Використовуючи цю поразку Шкуро, махновці зробили контрнаступ.

До 8 травня вони зайняли с. Безіменне і Корань, намагалися виконати наказ командувача Південним фронтом - перерізати залізницю Микитівка - Таганрог, вийти на лінію М. Кирсанівка - Семенівська Коса. Але Махно не одержав допомоги для цього наступу, йому було надано лише 1-й радянський полк Чайки і за розпорядженням Каменєва направлено партію гвинтівок Бердана і 200 тис. патронів до них.

У другій половині травня боротьба за Донбас вийшла на вирішальну стадію. Повстання частин Григор'єва і козацтва на Доні проти радянської влади скували значні сили Червоної Армії. Враховуючи це, Денікін 19 травня перейшов у рішучий наступ. Кубанський корпус Шкуро завдав удару у стик дивізії Махно і 9-ї дивізії 13-ї армії. У перший же день фронт був прорваний, 9-а дивізія відступила, і кіннота Шкуро заглибилася у тил махновських частин на 45 км.

Кавалерійські колони кубанців за підтримки двох бронепоїздів і чотирьох танків розбили біля ст. Моспіно передану дивізії Махно 1-й Радянський полк і у ст. Авдот'єно полк 13-ї армії. Піше підкріплення, відправлене Махно до місця прориву фронту, було порубане шкуровцями по ходу руху біля ст. Доля. Звідси Шкуро висувався на Марьєвку, Максимільянівку у тил 13-ї армії. Піхота генерала Виноградова зайняла Єленівку, кіннота Шкуро (7 тис. шабель при двох танках і 16 гарматах) пройшла Галіцинівку-Очеретяне, загрожуючи з тилу полінії Юзове - Авдєєвка.

У цей же день, шкурочці підірвали міс на ст. Удачна, захопивши ст. Гришино, тим самим повністю знищивши глибокі тили 13-ї армії, а згодом, через ст. Межеву висунулись у тили махновських ділянок.

Рейди Шкуро не мали характер фронтових захоплень. На ділянках, де обставини примушували його відриватися від піхоти, гарнізони у захоплених пунктах не залишились. Його метою було знищення тилу ворога, посіяти паніку, полегшити наступ частин генералів Май-Маєвського, Виноградова, Кутепова. І це Шкуро вдалось.

У радянській історіографії “гришинська поразка” Махна стала відправною точкою звинувачень його у зраді революції. Відступ Махна розглядався чи не єдиною причиною поразки радянських військ у боях з Добровольчою армією у всій весняно-літній кампанії.

25 травня Рада оборони України за командою Леніна і Троцького прийняла рішення “Ліквідувати махновщину у стислі терміни”.

Коли Махно дізнався про постанову вищого партійного керівництва, то 9 червня 1919 р. він відправив на ім'я Леніна, Троцького, Каменєва, Зенов'єва, Раковського телеграму у якій заявив про складання з себе повноважень начальника дивізії у зв'язку з необґрунтованими закидами у заколоті і “особистій ворожості” Троцького.

11 червня Махно звернувся до повстанців з відозвою залишатися на бойових позиціях під червоним командуванням і оголосив про свою відставку. Акт про передачу частини новому комдиру В.Круссеру оформив начальник махновського штабу В.Белаш. Згідно акту 1-а Повстанська дивізія ім. Махна складалося з шести “іменних” полків і резервних груп:

1. Ділянка фронту по лінії: Ногайськ - Романівка - Михайлівна - ст. В.Токмак - Кирилівка - Пологи - Гуляйполе - Рождественське - Ново Миколаївка, усього 135 км.

2.Піхотні полки:

а. Новоспаський (Вдовиченка) у складі 6 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 3 тис.;

б. 8-й Задніпровський полк (Бондарця) у складі 5 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 2 тис.;

в. 7-й Задніпровський (Калашникова) у складі 7 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 4 тис.;

г.9-й Грецький (Тахтамишева) у складі 2 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 1900;

д. 10-й Донський (Бондаренка) у складі 5 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 2 тис.;

е. 11-й Ігнатієвський (Ровази) у складі 6 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 2 тис.;

є. Три полки зведені у складі 12 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок

10 тис.;

і. Група Паталахи у складі 8 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 5 тис.;

ж. Група Петренко (Платонова) у складі 4 тис. червоноармійців, з яких без гвинтівок 3 тис.;

з. Два бронепотяги, один озброєний шестидюймовою гарматою, другий трьома тридюймовими при 25 снарядах і кулеметах;

й. Три польові батареї (9 тридюймових гармати, на кожній з них від 3 до 10 снарядів);

к. Сто кулеметів на тачанках і до 30 тис. патронів.

л. Спорядження і каса - 800 тис. карбованців й іншого майна дивізії.

У ті дні махновські полки виявилися найбільш боєздатними і забезпечили вихід із Криму військ Дибенка.

29 червня 1919 р. Кримська Червона Армія в районі Каховки - Берислав перейшла Дніпро і зайняла лінію на правом березі від Херсона до Катеринослава.

3.3 Революційна повстанська армія України (махновці) (червень 1919 р. - вересень 1920 р.)

Перший період.

Наприкінці червня 1919 р. Добровольча армія перейшла в наступ на Катеринославській ділянці фронту і ледь не оточили на захід від Катеринослава основні сили 14-ї армії.

27 червня Махно перемістився з Кичкаса на 6 верст південніше від с. Хортиці, де зустрівся з А.Калашниковим. Відмовившись від об'єднання всіх махновських сил, він зобов'язав останнього не виводити махновські частини зі складу 14-ї армії, відступати з нею до Херсонської губернії, на ділянку Новоукраїнка - Добровеличківка - Пісчаний Брід - Глодоси - Хмелеве.

Махно вже не мав права перебувати у складі Червоної Армії і вирішив

боротися з Денікіним самостійно.

Наприкінці червня Махно об'єднав свої частини з загонами отамана Григор'єва.

Під виглядом об'єднання сил Махно розраховував збільшити свій загін і при першому зручному випадку убити його.

В цей час загони Махно пересувалися по селах Олександрійського повіту Херсонської губернії, об'єдналися з григор'євцями, використовуючи місцеві людські ресурси для поповнення.

Наприкінці липні 1919 р. спільна чисельність махновсько-григор'євських загонів склала 5-6 тис. чол. при 5 гарматах.

27 липня в с. Сентово на Єлисаветградщині Махно ліквідував Григор'єва. Підпорядкувавши собі загони Григор'єва і ставши знову командуючим великого повстанського угруповання Махно направив своїх представників до Калашникова із пропозицією об'єднати сили.

5 серпня він видав наказ по “Повстанській армії України” в якому проголошував її створення і наказував вступати до неї всім бажаючим.

24 серпня з району Нового Бугу на з'єднання з Махном рушили його колишні полки під командуванням А. Калашникова. Їхній маршрут пролягав через Бобринець - Рівне - Помощну. 30 серпня вони прибутку до Добровеличківки де перебував штаб Махна.

До складу Повстанської армії ввійшли частини трьох бригад Червоної Армії, якими командували Губанов, Дьяченко і Маслов. У їхньому складі перебувало 11 полків (1-й, 2-й, 3-й і 4-й Новоспаський, 5-й і 6-й Задніпровський, 4-й Радянський, 1-й Олександрівський і зведений полк Судженко, два артилерійських дивізіони (Миронова і Виноградова) і інтернаціональний батальйон Еймана.

З огляду на штатну структуру Червоної Армії, ймовірна чисельність військ, що приєдналися до Махно, становила 15-20 тис. бійців.

Розташовувалася Повстанська армія в ті дні в Добровеличківському районі, зайнявши кілька десятків сіл по фронту 40 і в глибину 30 км.

31 серпня на зборах її комскладу були вирішені питання про реорганізації армії у зв'язку з переходом до партизанських дій. Особлива увага зверталася на зменшення обозу, збільшення кінноти, підвищення маневровості частин і підрозділів. Збори обрали Реввоєнраду армії у складі 35 осіб. Збори обрали штаб армії на чолі з командармом Н. Махном і начальником штабу В. Белашом. Війська Махно тепер іменувалися “Революційною повстанською армією України (махновців)”.

Повстанська армія до вересня 1919 р. займала район Новоукраїнки-Олександрівки - Плетений Ташлик - Адабаш.

Після тяжких сутичок з військами Добровольчої армії, Повстанська армія відправилася похідним рейдом порядком трьома основними колонами. Піхота на тачанках і кавалерія здійснювала щодня переходи в 80-90 верст. Згідно наказу по армії центральна колона (3-й і 4-й корпус, кулеметний полк і вся кіннота) рухалася за маршрутом Добровеличківка-Новоукраїнка-Вишняківка-Верблюжка-Петрово-Софієвка-Чумаки-Хортиця-Олександрівськ довжиною у 350 км. Ліва колона, що складалася з піхотних полків 1-го корпусу, рухалася за маршрутом Новоархангельське - Велика Виска - Єлисаветград - Аджамка - Новостародуб - Зелене - Кам'янка - Катеринослав - довжиною у 320 км. Права, котру складали піхотні частини 2-го корпусу рухалась через Піщаний Брід - Рівне - Софієчку - Зобринець -Долинську - Кривий Ріг - Апостолове - Нікополь - висувалася на 315 км.

Армія мала завдання захопити міста Катеринослав, Олександрія, Нікополь, відкіля розвивати наступ на Таврію, Полтавщину, Донщину, утримуючи за собою Криворізький район. Поява великих сил Махно в глибокому тилу Денікіна було повною несподіванкою для білого генералітету.

Частинам 2-го Азовського корпусу Удовиченка Махно поставив задачу завдання захопити Бердянськ.

8 жовтня війська Удовиченко підійшли до Бердянська й у ході п'ятигодинного бою потопили 2 пароплави в порту і підірвали знаменитий “Варшавський арсенал” боєприпасів (до 20 млн. патронів).

Наступного дня Удовиченко зайняв Ногайск (нині - Приморськ) і Новоспасівку, а 11-й піхотний і 10-й кавалерійський полки 4-го Кримського корпусу Павловського захопили ст. Федорівка і Мелітополь.

12 жовтня Махно зайняв Царекостянтинівку, Гайчур, Керменчик, Великий Янісоль. 13 жовтня частини Павловського продовжили наступ і зайняли Новоолексієвку, Генічеськ, Олешки, Раденське, Чойбалси, Чаплинку. 14 жовтня Удовиченко зайняв найважливішу базу Денікіна на Азовському морі Маріуполь. 15 жовтня кавалерійська бригада Ф. Щуся взяла ст. Дібрівка, а потім ст. Гришино й Авдєєвку. У той же вечір командир кулеметного полку Ф.Кожин з батальйоном піхоти, сотнею кінноти і 30 кулеметами зайняв Юзове. До вечора 16 жовтня кавбригада П. Петренко зайняла ст. Новомиколаївську.

До 23 жовтня 1919 р. махновські війська зайняли Північну Таврію і частину Катеринославської губернії від Олешок до Синельниково і від Маріуполя до Східного Донбасу. Йшли завзяті бої в районі Волновахи, Єленівки, Царекостянтинівки, куди Денікін направив свої резерви і навіть фронтові частини. Таким чином, антимахновський фронт у другій половині жовтня 1919 р. створювався Денікіним за рахунок ослаблення його сил на головному, московському напрямку. Як досвідчений воєначальник він не міг не розуміти, що зняття боєздатних кінних частин у вирішальний момент з під Москви, неминуче призведе до втрати стратегічної ініціативи.

Отже, у цей час Денікін вважав Махно самим небезпечним ворогом, що руйнує тили і комунікації його армії, шляхи для її організованого відступу на південь.

У середині листопада 1919 р. стратегічна ініціатива на фронтах остаточно перейшла до радянської армії. На відміну від Денікіна, командування Червоної Армії використовувало всі можливості для створення значної переваги в силах на Південному фронті.

До 1 грудня 1919 р. Повстанська армія закріпилася на правом березі Дніпра від Катеринослава до Олександрівська, 86 км. по фронту. Таким чином, наприкінці червня - серпня 1919 р. Махно, вигнаний з Червоної Армії, не припиняв боротьби з Денікіним, ліквідував Григор'єва і його загони, створивши Повстанську армію чисельністю 40-45 тис. чол.

Її Кістяк склали червоноармійські полки 58-ї у 47-ї радянських дивізій, що були частинами махновської бригади Задніпровської дивізії. В армію також увійшли загони селян Херсонської і Таврійської губерній, що пов'язували наступ Денікіна з реставрацією поміщицького землеволодіння. Збираючи повстанські сили Махно ухилявся від бойових дій з червоними військами і не виступав проти Радянської влади, а послідовно боров за неї.