Хрущовські роки в СРСР

Размещено на http://www.allbest.ru

47

Размещено на http://www.allbest.ru

Хрущовські роки в СРСР

План

1. Боротьба за сталінську спадщину і початок хрущовських реформ (1953-1957)

2. Відлига у зовнішній політиці

3. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)

4. XXII з'їзд КПРС та його наслідки

5. Волюнтаризм зовнішньої політики

1. Боротьба за сталінську спадщину і початок хрущовських реформ (1953-1957)

Смерть Сталіна сталася в той час, коли створена в 30-і рр. політична та економічна система, вичерпавши можливості свого розвитку, породила серйозні економічні труднощі, соціально-політичну напруженість у суспільстві. Головні соратники Сталіна повинні були одночасно забезпечити спадковість соціально-політичного курсу, поділити між собою найважливіші державні пости, знайшовши рівновагу між перевагою - нехай ослабленою - одного й принципом колегіальності, враховуючи амбіції кожного, розстановку сил, і в той же час здійснити деякі зміни, про необхідність яких у правлячій верхівці існував безперечний консенсус. Проте, злагода в цьому була дуже невизна-ченою. Всі скільки-небудь значні питання: перегляд економічних і бюджетних пріоритетів, пом'якшення репресивної системи, масштаб і характер перетворень у суспільстві, новації у зовнішній політиці - виявилися предметом дискусії. У недемократичній системі, в якій вирішальну роль грали угруповання, конституйовані відносинами особистої відданості, ця дискусія вирішальним образом залежала від розвитку і результату боротьби за владу.

Вже 6 березня наближені Сталіна приступили до першого розділу керівних постів. Вони скоротили обрану XIX з'їздом партії Президію до 10 членів і 4 кандидатів, усунувши, таким чином, сталінських висуванців останніх місяців, з яких членами Президії залишилися тільки Сабуров та Первухін - обидва господарські керівники. Вісім інших могли, завдяки своєму минулому, розглядати себе законними спадкоємцями. Перше місце в новій ієрархії зайняв Маленков, який отримав пост Голови Ради Міністрів і Першого секретаря ЦК КПРС. У Радміні у нього було чотири заступники, двоє з яких могли живити значні надії: Керія, близький соратник Маленкова, який знову очолив возз'єднане МВС, що поглинуло МДБ; Молотов, який повернувся на пост міністра закордонних справ. Два інших пости заступників голови Ради Міністрів займали Булгапін та Каганович. Ворошилов був поставлений на пост формального глави держави - головою Президії Верховної Ради. Хрущов не мав ніяких державних посад, але займав друге місце в ЦК КПРС.

Цей розподіл керівних постів, здійснений в страшному поспіху наступного дня після смерті Сталіна, безсумнівно, давав трійці Маленков - Берія - Молотов найбільші переваги і був визнаний іншими членами Президії несправедливим. Вже 14 березня Маленков, який не встиг навіть легімітизувати свої повноваження, був поставлений перед необхідністю вибору між керівництвом урядом і керівництвом Секретаріатом ЦК. Він обрав перше, що означало передачу Секретаріату ЦК Хрущову, який, викликаючи у своїх колег так же мало підозр, як у і 422 р. Сталій, відтепер зайняв ключовий пост, завдяки якому контролював діяльність і кар'єру секретарів обкомів партії, справжніх «баронів» системи, які складали опору і основний контингент Центрального Комітету.

З перших же днів нове керівництво зробило кроки, направлені проти зловживань минулих років. Особистий секретаріат Сталіна був розпущений. 27 березня Верховна Рада СРСР оголосила амністію для всіх ув'язнених, чий термін не перевищував п'яти років. Амністія передбачала звільнення неповнолітніх і матерів, які мали дітей у віці до десяти років, а також всіх осуджених, незалежно від величини терміну, за хабарництво, економічні злочини, адміністративні та військові правопорушення, велику частину яких здійснили господарники та партробітпики, що стали жертвами останніх кампаній 1951-1952 рр. Головним результатом указу про амністію, який не торкнувся політичних ув'язнених, що незмінно отримували терміни більше ніж п'ять років, стало звільнення великого числа карних злочинців (біля 900 тис. за березень - червень 1953 р.), які, вийшовши з тюрем, створили в містах, і особливо в Москві, таку небезпечну обстановку, що доводилося тримати в стані підвищеної готовності численні підрозділи МВС, щоб протистояти тим, кого Гінзбург іронічно назвала «любими Берії друзями народу». 4 квітня 1953 р. «Правда» оголосила, що «лікарі-вбивці» стали жертвами провокації, а їх так широко підхоплені пропагандою визнання були насправді отримані шляхом застосування «недопустимих і суворо заборонених радянськими законами прийомів слідства». Це повідомлення було опубліковано керованим відтепер Берією МВС, тобто тією самою інстанцією, яка несла відповідальність за те, що відбулося.

Події отримали ще більший резонанс завдяки прийнятій через кілька днів постанові ЦК КПРС, в якій мова йшла про «порушення законності органами держбезпеки». З неї слідувало, що справа «лікарів-убивць» не була одиничним випадком, що держбезпека, привласнивши собі непомірні права, творила беззаконня і що партія, відкрито викриваючи її, відкидає ці методи і засуджує всевладдя політичної поліції. Породжена цими документами надія викликала потік сотень тисяч прохань про реабілітацію, який захлеснув органи прокуратури. Ув'язнені ж, і особливо ті, що знаходилися у «спецтаборах», були обурені вибірковою амністією 27 березня і відчували невпевненість охорони і нестійкість системи загалом. Вже влітку 1953 р. вони підняли повстання у Воркуті, на Ігарці та багатьох інших місцях. Розгубленість населення зросла, коли з'ясувалося, що боротьбу за відновлення «соціалістичної законності» очолив сам Берія. Відразу ж після смерті Сталіна, якщо вірити його виступу на похоронах, він перетворився на «ліберала». Саме з ініціативи Берії, який мав чудову можливість звалити провину за «справу лікарів» на арештованих за його наказом Ігнатьєва та Рюміна, було опубліковане повідомлення 4 квітня. Протягом наступних тижнів він розповсюдив свій «лібералізм» на різні сфери. Підкреслюючи, на відміну від своїх колег, «різноманітність» і «рівноправність» народів, він сприяв просуванню національних кадрів в надії забезпечити собі їх підтримку в майбутньому. Особливо ретельно Берія вичистив від прихильників Сталіна Компартію Грузії, а на чолі республіки поставив кількох своїх численних неросійських сподвижників. Берія навіть пропонував певною мірою пом'якшити колективізацію, а у зовнішньополітичній сфері виступив як головний поборник розрядки міжнародної напруженості.

Побачивши зліт Берії, який розповсюджував свій вплив і розставляв свої креатури далеко за межами всемогутнього апарату політичної поліції, інші керівники об'єдналися, використовуючи підтримку військових. 10 липня преса повідомила про арешт Берії, звинуваченого у тому, що він був англійським шпигуном і ярим ворогом народу. За офіційними повідомленнями, суд, що присудив смертну кару, і страта Берії відбулися в грудні 1953 р.; за іншими ж версіями, які виходили, зокрема, від Хрущова, він був розстріляний відразу ж після арешту. Суспільство мало всі підстави задуматися над прихованим значенням повалення Берії. Звичайно, його попередники Ягода та Єжов були так само раптово арештовані і страчені за тими ж обвинуваченнями. Але 1953 рік все ж відрізнявся від 1938-го. Чи не означало усунення Берії повернення до «незаконної практики»? Або ж воно було, навпаки, ще одним кроком, зробленим на шляху до законності і пом'якшення поліцейського режиму? Дійсно, ця подія виявилася такою ж двозначною, як і роль, зіграна Берією після смерті Сталіна, і в рівній мірі пояснювалася як боротьбою за владу, так і тим, що починалася «відлига».

Обставини усунення Берії, розстріл після уявного слідства без справжнього суду, фантастичні обвинувачення в кращих сталінських традиціях, висунеш проти нього, свідчили про складність Політичної обстановки влітку 1953 р. і труднощі переходу до системи, де беззаконня поступилося б місцем законності. Могутність держбезпеки не залишала противникам Берії іншого виходу, крім змови і негайної його страти, яка дозволяла запобігти можливій спробі його прихильників організувати контрзаколот. Але, враховуючи розширення опору владі Берії, його реальний авторитет і те, що система підкреслювала відтепер свою прихильність законності, противники Берії не могли визнати, що вони просто ліквідували грізного шефа політичної поліції, до того ж «респектабельного та ліберального політика». Приховуючи обставини смерті Берії і прикриваючись уявним дотриманням законності, його противники піклувалися, передусім, про власну безпеку і одночасно затверджували свою легітимність. Щоб розвінчати позитивну репутацію, яка почала складатися у Берії, вони вдалися до перевіреного методу колективних петицій і масових мітингів проти «мерзотного зрадника».

Усунення Берії знову підняло роль армії, яка зіграла в цьому ключову роль, і позбавило її від пригноблюючого стеження з боку держбезпеки. Остання зазнала серйозної реорганізації. На чолі МВС був поставлений Круглов, який тримав себе досить скромно. Були скасовані «трійки» - особливі трибунали, через які проходили справи, що відносилися до ведення політичної поліції. У МВС відібрали також управління таборами, передавши ГУТАБ у систему міністерства юстиції. У березні 1954 р. політична поліція була перетворена на самостійну організацію, що отримала назву Комітету державної безпеки (КДБ), керівництво яким було покладено на генерала Сєрова, якого відносили до прихильників Хрущова. Дуже широкі права по контролю за її діяльністю були надані прокуратурі. У політичному плані «відновлення соціалістичної законності» було прямо пов'язане з внутрішньополітичною боротьбою. Так, розстріл колишнього шефа МДБ Абакумова та його заступників у грудні 1954 р. нагадав, що ініціатива «ленінградської справи», що ставилася їм в провину, належала Маленкову. Втім, двома місяцями пізніше останній втратив велику частину своїх постів.

Кількість звільнених ув'язнених залишалася незначною (кілька десятків тисяч) до вересня 1955 р., коли були амністовані осуджені за співпрацю з німцями під час Вітчизняної війни (одночасно з німецькими військовополоненими, що залишалися в СРСР). Більшість же осуджених за «контрреволюційні злочини» були звільнені тільки після XX з'їзду партії. Тим часом в таборах відбувалися численні повстання, найбільше з яких спалахнуло у Ким-гирі в травні-червні 1954 р.

Після усунення Берії між Маленковим та Хрущовим почалися конфлікти, які стосувалися двох основних аспектів: економіки та ролі суспільства у виникаючих змінах. Що стосується економіки, то тут протистояли стратегія розвитку легкої промисловості, за яку ратував Маленков, та «союз» сільського господарства і важкої промисловості, який пропонувався Хрущовим. Наполягаючи на розвитку виробництва і зниженні цін на товари широкого споживання, Маленков виступав, передусім, як захисник середніх та вищих службовців, тобто всіх тих, хто завдяки соціальній мобільності 30-х рр. склав прошарок, який для простоти можна було б назвати «середнім». Парадоксальним чином Маленков використав ідеї, пов'язані з поняттям збалансованого розвитку, вис/нені за кілька років до цього Вознесенським, якого він безжалісно переслідував.

Зі свого боку Хрущов, дуже стурбований становищем у сільському господарстві і величезними проблемами цієї галузі, наполягав на необхідності першочергової допомоги селу, розуміючи значення нормального постачання городян. Ця політика передбачала значне підвищення державних закупівельних цін на продукцію колгоспів, що знаходилися на грані розорення; швидке розширення посівних площ, що було єдиним способом забезпечити високі темпи росту сільськогосподарського виробництва. Освоєння цілинних земель повинне було стати не тільки дешевим способом негайно збільшити виробництво, але й вагомим аргументом - внаслідок необхідності збільшення парку сільхозмашин і тракторів, якого вимагав цей задум - на користь підкорення цій програмі значних секторів важкої промисловості, що знаходилася з кіпця війни під особливою опікою Маленкова. Відстоюючи цю політику, Хрущов отримував можливість подати себе захисником інтересів більшості населення і в тон же час розпочати маневр, направлений на ослаблення його головного політичного противника.

Прийнятий у серпні бюджет на 1953 р. передбачав великі дотації на виробництво товарів широкого споживання, ціпи на які були значно знижені, і в харчові галузі (в кінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж в 1948 р.). Як і потрібно було чекати, зниження цін на промислові товари супроводжувалося зростанням дефіциту. Тоді поточний план був переглянутий; показники росту по споживчих товарах були подвоєні; вже в 1953 р. ріст виробництва товарів широкого споживання (13%) повинен був обігнати збільшення випуску засобів виробництва (11%). На вересневому (1953 р.) пленумі ЦК Хрущов намалював дуже похмуру картину сільськогосподарської ситуації, яка дійсно була катастрофічною, одночасно розкривши й помилки, і брехню своїх політичних суперників, передусім Маленкова, який на XIX з'їзді заявив, що «проблему хлібу вирішено». Хрущов добився для колгоспів істотного підвищення державних закупівельних цін (в 5,5 разів на м'ясо, в два рази на молоко та масло, на 50% на зернові), необхідного для запобігання повного краху сільського господарства. Підвищення закупівельних цін супроводжувалося зменшенням обов'язкового постачання, списанням боргів колгоспів, зниженням податків з присадибних дільниць і з продажу на вільному рийку. Після довгого періоду падіння прибутки колгоспників значно підвищилися і продовжували рости до 1957-1958 рр.

Розширення посівних площ, освоєння цілинних земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю та Південного Уралу складали другий пункт програми Хрущова, прийняття якої він домагався на лютневому (1954 р.) пленумі ЦК. За подальші три роки 37 млн. га, що було в три рази більше наміченого в лютому 1954 р. і становило приблизно 30% всіх земель СРСР, що оброблялися в той час, були освоєні сотнями тисяч мобілізованих. Більшість із них складали комсомольці, але використовувалися й ув'язнені. За своїм задумом ця програма була покликана в стислі терміни вирішити проблему виробництва зернових. Враховуючи низький рівень виробництва мінеральних добрив в 1953 р., дійсно мало сенс нз деякий час ввести в оборот потенційно дуже багаті землі. У цьому, однак, був і відомий ризик: зони виробництва зернових все більше віддалялися від районів споживання, що загострювало важку проблему, так і не вирішену в СРСР, - проблему транспорту. Крім того, ці зони знаходилися в області ризикованого землеробства і відрізнялися великою уразливістю ґрунтів відносно ерозії. Проте, цей ризикований намір, після одного поганого урожаю, викликаного засухою 1954-1955 рр., протягом кількох років приносив позитивні результати. У рекордному урожаї зернових 1956 р. (125 млн. т) частка цілинного хліба становила 50%. Несподіваний успіх зіграв не останню роль в затвердженні Хрущова як незаперечного лідера на XX з'їзді партії. Але загалом стабілізація сільськогосподарської ситуації виявилася незрівнянно більш важкою задачею, рішення якої вимагало великих капіталовкладень і значного збільшення виробництва добрив. Кліматичний ризик завжди залишався високим і час від часу приводив до катастроф, як, наприклад, в 1963 р.

На пленумі ЦК, який відбувся в січні 1955 р., Хрущов використав усе своє красномовство, щоб показати переваги вирощування кукурудзи, яка розглядалася їм, як ключ до розв'язання гострої продовольчої проблеми. За два роки кукурудзою були засіяно 18 млн. га, - часто в районах, які зовсім не підходили для цієї культури. Вже тоді для здійснення того або іншого проекту-фетишу починали застосовуватися безладні акції та поспішні мобілізації, що свідчило про незмінність волюнтаристських методів управління економікою.

Спираючись на перші результати реформ у сільському господарстві (за три роки виробництво сільськогосподарської продукції збільшилося на 25%), Хрущов намагався стимулювати соціальну активність, покликану виявити «невичерпні резерви продуктивності» радянських трудящих і подолати внутрішні труднощі економічного проекту, який базувався на трьох цілях: підвищенні рівня споживання, високих темпах економічного зростання і направленні великих капіталовкладень у важку промисловість, яка завжди розглядалася як основа подальшого розвитку народного господарства. 1 Маленков, і Хрущов бачили необхідність реформування соціальних зв'язків. Для першого відмова від примушення як принципу організації суспільних відносин вимагала раціоналізації існуючих політичних механізмів, обережної передачі влади на більш низькі рівні адміністративного апарату, підвищення ролі директорів підприємств і господарських кадрів, визнання важливості їх технічної і професійної компетентності. Ці установки виключали всяке втручання або участь народної маси. Навпаки, Хрущов пропонував більш динамічний і новаторський підхід популістського глузду, що визнавав певну здатність широкої маси до ініціативи і впливу на розвиток подій. Розуміючи, що глибина реформування визначалася лише мірою страху керівництва перед важкою соціальною кризою, Хрущов заохочував запити населення, які породжували цей страх. У той же час він старався пробудити в масі соціальну активність, звертаючись через голову партапарату безпосередньо до громадян, заявляючи, наприклад, наступне: «У нас дуже багато таких людей, які не носять в кишені партійного квитка, але всією своєю істотою, своєю беззавітною працею на благо суспільства виражають більшовистську партійність». Однак на відміну від сталінських закликів до «маленьких людей», до «простих трудівників», хрущовська політика, звернена «до всіх громадян», не містила в собі ні явної вказівки на суспільного «ворога», ні зневаги до «законних» методів контролю й управління. Популізм Хрущова не провіщав нових чисток, будучи лише однією з граней політики Першого секретаря ЦК КПРС, який старався створити собі одночасно дві опори: одну - в населенні, представляючи себе як керівника, який піклується про підвищення рівня життя людей і про те, щоб повернути їх у політичне життя, а іншу - в середовищі керівництва і кадрів партії, затверджуючись як єдиний лідер, здатний відвести загрозу соціальної кризи за допомогою реформування (обмеженого) суспільних відносин. Ця популістська політика передбачала активізацію не тільки партії, але й інших громадських організацій (передусім профспілок), відмова від найбільш жорстоких форм примушення, виведення трудових відносин із сфери дії карного права. Всі ці заходи повинні були приглушати соціальні конфлікти на підприємствах і в колгоспах, стимулювати ініціативу та продуктивність трудящих.

Цілком виразно нові віяння в суспільній свідомості проявилися на XIX з'їзді профспілок (7-14 червня 1954 р.) - першому після закінчення війни. У виступах на з'їзді профспілкові лідери критикувалися за те, що ніколи не захищали трудящих, не боролися проти надмірної різниці зарплат, що довільно призначалися директорами підприємств, проти практики незаконних звільнень по волі адміністрації, проти зневаги технікою безпеки. Констатувавши глибоке розчарування трудящих у профспілках, з'їзд закликав останні виявляти відтепер пильність у захисті прав трудящих. Серед намічених змін на першому плані фігурували упорядкування норм виробітку, посилення нагляду за понаднормовими роботами і контролем за матеріальним заохоченням, особливо в натуральних формах, оскільки в цій області, наприклад в розподілі житла, рішення частіше за все приймалися виходячи з особистих симпатій та антипатій. Незабаром були відроджені скасовані в кінці 20-х рр. «виробничі наради». У комісіях, скликаних для поліпшення роботи підприємств і установ, були об'єднані представники адміністрації та фахівці. Однак труднощі, з якими зіткнулися профспілки в здійсненні їх нової ролі, виявилися дуже значними (свідченням цього було вже саме збільшення числа відновлених структур), і критика керівництва профспілок за незадовільний захист інтересів трудящих продовжувалася до кінця 50-х рр.

Одночасно зі спробами надихнути громадські організації, влади вивели із сфери карного права трудові відносини, передусім, відмінивши «драконівські» закони 1938-1940 рр. і розпочавши перегляд трудового законодавства з метою відновлення більш гуманних положень Кодексу 1922 р. (ця реформа, однак, не була завершена). Основним результатом скасування передшйськових законів став значний ріст плинності робочої сили. За деякими даними, в 1956 р. поміняла місце роботи приблизно третина робітників. Проте, за п'ятиріччя (1953-1958 рр.) сталося істотне поліпшення матеріального становища міських трудящих як в області заробітної плати, яка підвищувалася в середньому на 6% за рік, так і в споживанні, яке виросло по овочах і фруктах у 3,4 рази, по молочних продуктах на 40%, м'ясу на 50%, рибі па 90%. Ці успіхи мали істотне значення для росту авторитета Хрущова, якому вдалося персоніфікувати в своїй особи цю нову політику, направлену па підвищення рівня споживання, швидкий ріст виробництва і пом'якшення практики примушення, яка до 1953 р. визначала все суспільне життя.

Маленков, чиї позиції були послаблені розстрілом Абакумова, звинуваченого у фабрикації - за підтримки Маленкова - «ленінградської справи», зазнав суворої критики па пленумі ЦК партії, що відбувся 25 січня 1955 р., як за свої помилки в сільськогосподарськії! політиці початку 50-х рр., так і за «праве ухильництво». Напередодні головний редактор «Правди» Шепілов виступив проти «вульгаризаторів марксизму» та «ревізіоністів», які під приводом переважного розвитку легкої промисловості і виробництва товарів широкого споживання відродили «справедливо осуджені правоухильницькі ідеї». 8 лютого Маленков був вимушений виступити перед Верховною Радою із заявою про відставку і визнати, що у зв'язку з його управлінською недосвідченістю і помилками в області економіки необхідно доручити його функції «іншому товаришеві, більш досвідченому в державній роботі». Керівництво урядом перейшло до Булганіна, який у свою чергу поступився постом міністра оборони Жукову. Ці перестановки були для Хрущова безперечною, але ще не повною перемогою: його власні функції залишалися тими ж, що і раніше. Маленков же, який став заступником голови Ради Міністрів, залишився членом Президії та зберіг можливих союзників (Первухін, Сабу-ров та Мікоян стали першими заступниками Голови Ради Міністрів разом з Молотовим і Кагаповичем). Здавалося б, задумані Хрущовим реформи могли бути реалізовані тільки за допомогою консерваторів, таких, як Молотов і Кагаиович. Однак незабаром, вже в березні 1955 р., Каганович був усунений від керівництва плануванням у промисловості. Що стосується Молотова, який не приховував свого ворожої о відношення до примирення з Югославією і договору з Австрією, він був вимушений визнати свої помилки на пленумі ЦК в липні 1955 р. і в жовтні того ж року зайнятися публічною самокритикою на сторінках журналу «Комуніст» з приводу своєї заяви про те, що в СРСР були створені «тільки основи» соціалізму. Хрущов же вважав, що СРСР вже знаходився на стадії переходу від соціалізму до комунізму.

2. Відлига у зовнішній політиці

Теоретичні розходження в оцінці розвитку СРСР мали, як звичайно, конкретно-політичне відображення, передусім в області міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР, в якій після смерті Сталіна протиборствували дві стратегії. Перша з них, яка захищалася міністром закордонних справ Молотовим, в принципі визнаючи необхідність «паузи» в «холодній війні», виходила з того, що загальний курс радянської зовнішньої політики, заснованої на ідеї безперервної і неминучої боротьби між блоками, повинен був залишитися колишнім. СРСР, в якому були тільки закладені основи соціалізму, залишався вразливим, навіть незважаючи па успішне випробування водневої бомби влітку 1953 р. Звідси витікала необхідність більшого, ніж коли б то не було, затвердження керівної ролі СРСР у соціалістичному таборі. Друга стратегія, підтримувана Хрущовим і Мікояном, виходила з більш оптимістичних оцінок, наполягаючи на сприятливому співвідношенні сил для СРСР, і обіцяла велику самостійність для країн соціалістичного табору - і навіть фактичний плюралізм в ньому, - визнавала можливість мирного співіснування двох блоків, а також «зони миру» в особі країн третього світу, до яких радянська дипломатія, починаючи з 1954-1955 рр. стала проявляти більшу увагу. Наявність цих двох стратегій в період боротьби за владу всередині керівної верхівки СРСР пояснює невпевнені, незв'язні, методом проб і помилок дії радянської дипломатії, яка бачила як тупики «холодної війни», так і необхідність шукати нові засоби маневрування на міжнародній арені.

У 1953-1956 рр. радянська зовнішня політика була відмічена поступовим встановленням нових відносин з двома соціалістичними країнами - Китаєм та Югославією, досвідом пошуку розрядки у відносинах з Заходом і переоцінкою уявлень про нейтралітет третього світу.

Нові радянські керівники усвідомлювали, що смерть Сталіна позбавила соціалістичний табір харизматичного лідера і загрожувала викликати глибоку кризу в його керівництві. Примітно, що через кілька днів після кончини вождя «Правда» вмістила фотографію Маленкова разом з Мао Цзедуном, яка, як з'ясувалося, була змонтована без відому Маленкова. Ця маніпуляція мала не тільки анекдотичний характер: правляча верхівка відчула необхідність використати престиж Мао для затвердження свого авторитету та ідеологічної легітимності, як в СРСР, так і в міжнародному комуністичному русі. Китайський лідер скористався цим для задоволення інтересів Китаю по широкому колу питань, насамперед економічних. Вже 26 березня 1953 р. угоду про торгівлю з СРСР, переговори про яку протягом кількох місяців стояли на місці, було укладено на вигідних для Китаю умовах. СРСР зобов'язався надати йому значну допомогу для будівництва 146 великих промислових об'єктів. У жовтні 1954 р. Хрущов, Булганін і Мікоян відправилися в Пекін, де доповнили цю угоду наданням нових великих кредитів. Радянські керівники зобов'язалися вивести війська з Порт-Артуру та Дайрену, відмовитися на користь Китаю від усіх економічних інтересів у Маньчжурії і ліквідувати радянсько-китайські змішані компанії з їх передачею у виняткову власність Китаю. Компартія Китаю домоглася від КПРС визнання свого роду кондомініуму в міжнародному комуністичному русі: попереднє узгодження з питань, які представляють взаємний інтерес, і свого роду «розподіл праці» у зовнішній політиці (Китай вважав, що за своїм геополітичнпм положенням він може ефективніше підтримувати національно-визвольні рухи в третьому світі).

СРСР та Китай тісно і на рівних правах співробітничали у вирішенні двох важких міжнародних криз: війни в Кореї та війни в Індокитаї. У кінці березня 1953 р. Радянський Союз та Китай прийняли угоду про полонених під час війни в Кореї - пункт, в який протягом двох років впиралися переговори, - що відкрило дорогу до підписання 27 липня 1953 р. перемир'я в Пханмунджомі. Женевська конференція по Індокитаю стала другим кроком в зменшенні «міжнародної напруженості. Бажаючи досягти успіху в переговорах, у критичні моменти конференції СРСР та Китай спільно стримували в'єтнамську делегацію. Це нове відношення до Китаю, як до привілейованого союзника, безсумнівно, сприяло оздоровленню радянсько-китайських відносин, які надалі вже ніколи не були такими хорошими, як в період 1954-1956 рр.

Це ж бажання оздоровити відносини СРСР з соціалістичним табором лежало в основі радянсько-югославського примирення 1955 р. - події, яка мала незрівнянно більший ефект, ніж без шуму проведене урегулювання відносин між СРСР та КНР. Розрив із сталінською спадщиною був різким і раптовим. Вже влітку 1954 р. Хрущов почав, незважаючи на опір Молотова, готувати зближення з Югославією. 23 травня - 3 червня 1955 р. Хрущов, Булганін і Мікоян здійснили візит до Белграда, під час якого Хрущов виразив «щирий жаль» з приводу розбіжностей, що виникли раніше, відповідальність за які він переклав на «нині викритих ворогів народу: Берію, Абакумова та інших... які сфабрикували фальшиві матеріали проти югославських керівників». До кіпця тижня напружених переговорів усі вимоги Тіто були задоволені. Опублікована 2 червня спільна заява не тільки містила визнання, що політика військових блоків посилює міжнародну напруженість, і шо розвиток мирного співіснування передбачає співпрацю всіх держав, незалежно від ідеологічних та соціальних відмінностей, але й проголошувала, що питання внутрішньої організації, суспільного устрою та різних форм соціалістичного розвитку відносяться до виняткового ведення народів цих країн. Югославія отримала також значну економічну допомогу. Зі свого боку вона не зробила ніяких значних поступок, залишившись на позиціях нейтралітету. Радянсько-югославське примирення привнесло в східний блок практичний плюралізм, в чому полягав серйозний ризик: приклад міг виявитися заразливим і привести до ерозії авторитету СРСР. Для держав Східної Європи, яким радянська модель була нав'язана як єдино можливий соціалістичний шлях у надзвичайно скрутних умовах, навіть обережне визнання Радянським Союзом законності югославського шляху створювало небезпеку перегляду ряду принципових положень, що незабаром і сталося.

Хоча внутрішньополітичні зміни в соціалістичному таборі виявилися в середньостроковому плані найзначнішими, нові радянські керівники вважали більш насущним перегляд відносин з капіталістичними країнами, оскільки їх стан представляв куди більш серйозну небезпеку для перепочинку, необхідного новому керівництву для найшвидшого затвердження свого авторитету і влади у власній країні. Ми вже зазначили його готовність покласти кінець війні в Кореї, яка викликала безпрецедентну хвилю аптнрадянських проявів у СШЛ, і прагнення забезпечити успіх переговорів у Женеві по Індокитаю. Головним питанням відносин між Сходом та Заходом залишалося переозброєння Німеччини. Західні проекти створення європейського оборонного співтовариства, що передбачало об'єднане командування європейських армій і до якого була б інтегрована Західна Німеччина, особливо непокоїли Москву, яка боялася, що в цих нових європейських збройних силах Федеративна республіка займе домінуюче положення і тим самим під загрозою виявиться не тільки Східна Німеччина, але й Польща і (в меншій мірі) Чехосло-ваччина - дві держави, чиї західні кордони ФРН відмовлялася визнати остаточними. Хоча через протидію Франції і на велику радість Москви плани європейського оборонного співтовариства не були здійснені, Паризькі угоди жовтня 1954 р. закріпили включення Західної Німеччини у військову організацію НАТО. Для обговорення нової ситуації в листопаді 1954 р. у Москві була скликана нарада представників європейських соціалістичних країн, на яку зі статусом спостерігача був запрошений Китай, що стало ще одним доказом його привілейованого положення. Проголошена Молотовим па нараді промова була однозначно направлена проти продовження розрядки і закликала до колективної відсічі у разі ратифікації Паризьких угод. Оскільки широка кампанія протесту, розгорнута у час і після зустрічі, не змогла перешкодити цій ратифікації, в травні 1955 р. у Варшаві була проведена нова нарада, яка розглянула питання про створення Організації Варшавського Договору. Тим часом Маленкова було усунено зі своїх постів і значно послаблено вплив Молотова в правлячій групі, де відтепер домінували Хрущов і прихильники розрядки. їх стараннями створення організації Варшавського договору супроводжувалося обережностями, які повинні були ясно показати небажання СРСР посилювати напруженість у відносинах між Сходом та Заходом. З цих же міркувань, щоб створити сприятливі умови для можливих переговорів з німецького питання, було відстрочене включення Східної Німеччини в систему Об'єднаного командування. Договір являв собою відповідь, визнану необхідною, але досить стриману за тоном і змістом. Хоч у військовому плані створення ОВД відчутно не змінило співвідношення сил в Європі, воно сприяло інституціоналізації відносин між СРСР та східноєвропейськими країнами, які до цього спиралися тільки на незаперечний авторитет Сталіна та двосторонні угоди, а також надовго легалізовувало присутність радянських військ у Східній Європі, яким належало відтепер грати вирішальну роль в моменти внутрішніх криз у цьому регіоні.

15 травня 1955 р., наступного дня після укладення Варшавського договору, СРСР, США, Великобританія та Франція підписали договір з Австрією. СРСР погодився вивести свої війська з Австрії в обмін на деякі незначні поступки. У відповідь на зобов'язання Австрії дотримуватися суворого нейтралітету, вона була прийнята в ООН та Раду Європи. Цей договір став важливим етапом у пом'якшенні напруженості між Сходом та Заходом. Однак невдача наради на вищому рівні - першої зустрічі такого масштабу після Потсдаму, - яка зібрала в липні 1955 р. в Женеві Хрущова (до радянської делегації входили також Молотов, Жуков і Булганін), Ейзенхауера, їдена та Фора, показала, що загальна й тривала угода між двома таборами ще залишалася недосяжною. Разом з тим ця зустріч залишила після себе «дух Женеви», який закликав до більш тісних і регулярних контактів і залишав відкритими двері до переговорів. Візит до Москви у вересні 1955 р. канцлера Аде-науера, в ході якого були встановлені дипломатичні відносини між Радянським Союзом і ФРН, зміцнив ці умонастрої, що відрізнялися прагматизмом і не супроводжувалися новими теоретичними побудовами, яким належало бути сформульованими тільки на XX з'їзді КПРС.

Схема двополюсного миру, розділеного на два антагоністичних табори, не залишала державам третього світу, які щойно отримали незалежність, можливості грати скільки-небудь самостійної ролі в геополітиці. їх незалежність розглядалася як чисто формальна, і, навіть якщо вони оголошували про свій нейтралітет, радянське керівництво бачило в цьому прийом, покликаний приховати їх проімперіалістичну орієнтацію. Так відбувалося, наприклад, з Індією, прем'єр-міністр якої Перу незмінно кваліфікувався як «лакей британського імперіалізму». Однак з 1954-1955 рр. радянська дипломатія почала визнава ги деяку цінність політики нейтралітету. Оскільки баланс сил двох таборів не дозволяв розраховувати на швидке розширення світової соціалістичної системи, здавалося розумним підтримувати прагнення до незалежності нейтральних країн, що відмовлялися від приєднання до військових блоків, які прагнули створити США. Під час поїздки Хрущова і Булганіна восени і 955 р. до Індії, Бірми та Афганістану вони не тільки позитивно оцінили політику нейтралітету і внесок даних країн у справу миру, але й надали їм великі кредити на економічний розвиток (наприклад, більше 135 мли. долл. на будівництво могутнього металургійного комплексу в Індії), що виявилося свого роду «винагородою» нейтралітету країн третього світу. Для цих країн хороші відносини з СРСР могли стати засобом тиску і пред'явлення більш жорстких вимог до США. З іншого боку, для СРСР ця політика відкривала нові можливості розширення його присутності на міжнародній арені і створення в багатополюсному світі цілої системи союзів, центром якої він міг би стати. Але для і іього СРСР було необхідно знайти дипломатичні, економічні та військові інструменти світової політики і, забезпечивши динамізм свого економічного та соціального розвитку, стати прикладом для численних країн, перед якими стояли ті ж проблеми розвитку та індустріалізації. У відносинах з цими країнами СРСР незабаром стикпувся з конкуренцією Китаю. Останній зіграв першорядну роль в Бандунзькій конференції (квітень 1955 р.), скликаній групою країн, «що не приєдналися» (в тому числі Індією, Індонезією та Бірмою), чиї дипломатичні зусилля сприяли перемир'ю в Кореї та успіху Женевської конференції, і до чиїх намірів входило посилення впливу держав Азії та Африки на світову політику. Однак безпосередньо в той момент збіг радянських і китайських інтересів брав верх над суперництвом за вплив. Так, хоча СРСР, який вважав себе й азіатською державою, не був запрошений на Бандунзьку конференцію, Чжоу Еньлаєм там були встановлені хороші контакти з Насером, які виявилися корисними для розвитку радянсько-єгипетських зв'язків. Прискорення процесу деколонізації у другій половині 50-х і на початку 60-х рр. незабаром відкрило нове поле діяльності для ще раз переглянутої радянської зовнішньої політики.

14 лютого 1956 р. в Кремлі у присутності представників 55 «братських партій» відкрився XX з'їзд КПРС, який зібрав 1436 делегатів, здебільшого досвідчених апаратників. Скликаний за вісім місяців до статутного терміну у зв'язку з насущною необхідністю підвести підсумки змін, які відбулися після смерті Сталіна і дискусії про вибір курсу, з'їзд завершився знаменитою «секретною доповіддю» Хрущова. Ця доповідь була проголошена за закритими дверима тільки перед радянськими делегатами і відкрила дорогу керованій десталінізації.

Звітна доповідь ЦК, представлена з'їзду Хрущовим, безперечно, підтвердила зміну політичного курсу, розрив з численними сталінськими постулатами та традиціями, здійснений протягом трьох попередніх років, як в області міжнародних відносин, так і у внутрішній політиці, соціальній та економічній. При всій своїй глибині цей розрив не був раптовим, а зміна курсу не означала повної відмови від колишніх уявлень. Хоча в історії партії і раніше траплялися круті повороти, в ході яких переглядалися принципи, що здавалися непорушними, початок з'їзду і звітна доповідь ніяк не провіщали того, що сталося через десять днів.

Затверджуючи як лейтмотив доповіді захист справжнього ленінізму, Хрущов почав з того, що підкреслив важливість міжнародної розрядки, заявивши не тільки про те, що зіткнення блоків не є історичною неминучістю, але й про те, що мирне співіснування повинне стати генеральною лінією зовнішньої політики СРСР. На його думку, завдяки новому, сприятливому для соціалізму співвідношенню сил у світі, завоювання влади в «буржуазних країнах» могло відтепер відбуватися конституційним шляхом.

Хрущов далі заявив - і це також було принциповим розривом із сталінської теорією та практикою, - що методи побудови соціалізму можуть видозмінюватися в залежності від конкретних умов кожної країни. Таким чином, нав'язування радянської моделі, як обов'язкового зразку, поступалося місцем визнанню різноманіття шляхів до соціалізму. Перейшовши до економіки, доповідач виклав основні напрями шостого п'ятирічного плану, розроблені відповідно до хруїцовського «економічного проекту». Особливу увагу план приділяв сільському господарству, становище якого залишалося тривожним, виробництву предметів споживання випереджаючими темпами в порівнянні із засобами виробництва, а також житловому будівництву.

В ідейно-політичному плані доповідь Хрущова була досить обережною. Перший секретар ЦК КПРС обмежився короткою згадкою злочинів, вчинених «клікою Берії», та кількома критичними зауваженнями на адресу Молотова, Маленкова і Сталіна (не називаючи його імені), проте згладженими визнанням заслуг покійного вождя в боротьбі проти «ворогів народу» та апологією принципу колегіальності керівництва. Відновити й зміцнити ленінський принцип колективного керівництва - таким був політичний лейтмотив більшості виступів на з'їзді. Колективному керівництву оратори протиставляли «культ особи», як правило, стараючись по можливості уникати імен, і пропонували наступні рішення: демократизувати партію, перестати жити в світі ілюзій та брехні. Найбільш серйозний виступ проти «культу особи Сталіна» і «порушень соціалістичної законності» на відкритих засіданнях належав Мікояну, який піддав критиці неправильні висновки і перекручення, що містилися в «Короткому курсі історії ВКП(б)» 1938 р. (особливо з приводу революції 1917 р. і громадянської війни), а також економічні теорії, ви-сунені Сталіним в 1952 р.

24 лютого Булганін як глава уряду представив економічну доповідь, а потім, як і належить перед закриттям з'їзду, були проведені вибори керівних органів партії. Перш ніж представити з'їзду список членів нової Президії, обраний Першим секретарем ЦК КПРС Хрущов повідомив радянським делегатам, що ввечері, після офіційного закриття з'їзду, вони повинні з'явитися на закрите засідання, куди іноземні учасники не будуть допущені.

У ніч з 24 на 25 лютого Хрущов протягом чотирьох годин зачитував делегатам «секретну доповідь», яка показувала розвиток і зміцнення «культу особи», його вияви і наслідки за минулі 20 років. Як і звітна доповідь, «секретна доповідь» Хрущова закликала до вірності Леніну, а детально описана ленінська прихильність принципу колегіальності служила точкою відліку і прикладом, який особливо наочно показував порушення ленінських традицій Сталіним.

Із «секретної доповіді» учасники з'їзду дізналися про «заповіт» Леніна, існування якого доги заперечувалося партією. Доповідь аналізувала перекручення Сталіним принципу демократичного централізму, розказувала про чистки та «незаконні методи слідства», за допомогою яких у тисяч комуністів були вирвані абсолютно неймовірні визнання. Розвінчавши міф про Сталіна як «спадкоємця» і «геніального продовжувача» справи Леніна, доповідь атакувала і міф про Сталіна-«воєначальника», зруйнувавши канонічний образ генералісимуса і створивши вигляд нерішучої і некомпетентної людини, відповідальної за нищівні поразки 1941-1942 рр. Доповідь також показала відповідальність Сталіна за депортацію кавказьких народів, огульно звинувачених у співпраці з німцями, за конфлікт з Тіто, фабрикацію фальшивих змов у 1949 р. («ленінградська справа»), 1951 р. («мінгрельська справа») і 1953 р. («справа лікарів-убивць»). Доповідь Хрущова малювала новий образ Сталіна - образ тирана, який день у день створював свій культ, образ некомпетентного диктатора, який не бажав нікого слухати, «відірваного від народу» і відповідального за катастрофічне економічне становище країни в 1953 р.

Доповідь була насичена деталями, які шокували аудиторію, але в той же час їй, безумовно, не вистачало чіткості, а інформація, яка містилася в ній часто була приблизною і неповною. Загалом доповідь виявилася дуже виборчою і поверхневою в засудженні сталінізму і не ставила під питання жоден із довершених партією з 1917 р. поворотів. Вибірковий характер виявлявся в тому, що початок сталінського «відхилення» від ленінського курсу, незважаючи на принциповий конфлікт з Леніним ще за життя останнього, визначався 1934 р., що виключало з числа помилок і злочинів колективізацію, голод 1932-1933 рр. і крайнощі, пов'язані з індустріалізацією. Про те ж свідчив і вибір жертв «культу особи», до яких були віднесені тільки комуністи, які дотримувалися чіткої сталінської орієнтації, але не опозиціонери і не прості громадяни. Звужуючи рамки незаконних репресій до одних тільки комуністів, що стали жертвами особистої диктатури Сталіна, доповідь обходила ключове питання про відповідальність перед суспільством партії загалом. Досі в історії цієї доповіді ще залишається багато неясностей, а основним джерелом є спогади самого Хрущова, які вимагають максимально обережного до себе ставлення. Проте, навіть якщо Хрущов і схильний перебільшувати своє значення, очевидно, що він особисто дійсно зіграв, як це доведуть подальші події, вирішальну роль у викритті - вибірковому і контрольованому - злочинів Сталіна, пішовши на політичний ризик, який визначався ще й тим, що переважна більшість учасників з'їзду зробили кар'єру саме в період «культу особи Сталіна».

Зі слів Хрущова, керівники партії виявилися після арешту Берії перед обличчям такої кількості прозрінь про діяльність апарату політичної поліції (в дуже великій мірі автономного і виведеного з-під контролю «звичайних» інстанцій партії) і фальсифіковані змови, що всі вони, в тому числі Хрущов, прийшли до висновку про необхідність отримати більш повну інформацію. З цією метою була організована слідча комісія, діяльність якої трималася в таємниці, на чолі з директором Інституту Маркса - Енгельса - Леніна - Сталіна Поспєловим - одним із головних теоретиків партії, який відповідав за підготовку «Короткого курсу історії В КП(б)» 1938 р. Напередодні відкриття XX з'їзду партії комісія закінчила свою роботу і представила численні матеріали. Згідно з Хрущовим, створення комісії частиною Президії, передусім Молотовим, Ворошиловим і Кагановичем, було зустрінуте без особливого ентузіазму. Під час з'їзду після бурхливого засідання Президії при трьох голосах проти (вищеназваних осіб) Хрущов ніби добився згоди доповісти з'їзду висновки; замість вільної дискусії все ж було вирішено провести закрите засідання. У поспіху, викликаному прийняттям рішення в останній момент, доповідь була представлена «робочим документом», підготовленим Поспєловим, якому було доручено терміново переробити його на промову. Насправді ж доповідь (яка супроводжувалася досьє з 18 невиданих документів, що проливали світло на протистояння Леніна і Сталіна), поширена між делегатами на вечірньому засіданні 24 лютого, швидше за все, була підготовлена заздалегідь. Керівництво партії було, безсумнівно, готове піти далі промов, зачитаних під час «офіційної частини» з'їзду, але продовжувало коливатися відносно форми викриттів. Саме тут вирішальну роль зіграла особиста ініціатива Хрущова. Показово, що саме йому було доручено прочитати доповідь і особисто зустріти непередбачувану реакцію учасників з'їзду, Відразу ж після закінчення з'їзду текст доповіді був виданий у вигляді маленької червоної книжки. Спочатку передбачалося, що вона буде доступна тільки членам партії; відповідальні партійні працівники повинні були, кожний на своєму рівні, зачитати її підлеглим. Але вже в кінці березня за вказівкою Хрущова вона була відкрита для всіх громадян. Для знайомства з нею повсюдно були проведені збори, в тому числі і в школах для учнів старших 14 років. У результаті за кілька тижнів десятки мільйонів радянських людей почули те, що 24 лютого було повідомлено тільки найвидатнішим і досвідченим членам партії. Про існування доповіді скоро стало відомо за кордоном. Вже 16 березня «Нью-Йорк тайме» помістила відповідну інформацію, а 4 червня держдепартамент США опублікував текст, автентичність якого СРСР відмовився визнати. Ймовірно, витік стався через польських комуністів, які переживали викликаний смертю Берута період внутрішньопартійної боротьби, після того, як за наполяганням Хрущова вони, як і інші делегації іноземних компартій, що були присутніми на XX з'їзді, ознайомилися з доповіддю (25 лютого кожному з них був виданий примірник російського тексту із зобов'язанням повернути його наступного дня). Хоча радянські власті не визнали, однак вони іі не спростували текст, опублікований в США. Перед обличчям цієї двозначної політичної лінії кожна компартія поступала у відповідності зі своєю власною політичною стратегією і мірою своєю скомпрометовапості прихильністю сталінізму. Деякі відкинули цей текст, як грубу підробку американського уряду; ФКП вжила ухильне формулювання («доповідь, що приписується...»), що звільняло їївід необхідності дискутувати про текст, автентичність якого не була визнана; ІКП вирішила винести всі проблеми на публічне обговорення. У країнах Сходу, в найбільшій мірі зачеплених сталінізмом, доповідь посіяла сім'я інакомислення, якому належало дати рясні сходи.

Хрущов, якого вітали «бурхливими й тривалими аплодисментами, що переходили в овацію», отримав на XX з'їзді часткову, але безперечну перемогу. Хоча йому й не вдалося змінити склад членів Політбюро, він зумів ввести туди як кандидатів кілька своїх прихильників, які увійшли також до Секретаріату ЦК (Жуков, Брежнєв, Шепілов, Фурцева). Центральний Комітет (225 членів і кандидатів) був значно оновлений і наполовину складався з нових членів, зобов'язаних своїм недавнім висуненням Хрущову. Однак по мірі того, як проходив шок XX з'їзду і в суспільстві росло бажання отримати відповіді на численні запитання, в партії почав організовуватися опір десталіні-зації. Більшість партробітників, які зробили кар'єру при Сталіні, правильно розуміли, що процес десталінізації буде важко втримати в рамках викриттів, зроблених на з'їзді. Кожний з них боявся, що одного разу у нього спитають, яку роль - активну або пасивну - він грав у чистках та «культі».

ЗО червня 1956 р. члени Центрального Комітету партії на черговому пленумі ухвалили постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», яка була великим кроком назад у порівнянні з «секретною доповіддю». Аж до XXII з'їзду цей документ зберігав своє значення і служив ідеологічною базою післясталінського консерватизму. Сталін характеризувався в ньому як «людина, яка боролася за справу соціалізму», а його злочини - як «деякі обмеження внутрішньопартійної і радянської демократії, неминучі в умовах запеклої боротьби з класовим ворогом». Так, культ особи визнавався однією з меж сталінського періоду, однак це явище розглядалося виключно як наслідок особистих недоліків Сталіна. Заслуги Сталіна явно переважували його слабкості, які не мали вирішального значення і не змогли звернути партію з правильного шляху.

Протягом літа 1956 р. ця консервативна позиція була підтверджена і теоретично розвинена в кількох статтях, опублікованих, зокрема, в журналі «Комуніст». Головною мішенню для останнього став журнал «Питання історії», який з початку року став центром глибоких роздумів про джерела культу особи і про фальсифікації радянської історії (статті Бурджалова про революції 1917 р. і роль Сталіна в них). «Комуніст» стверджував, що, бажаючи показати коливання, розходження у поглядах і навіть помилки того або іншого керівника партії в той або інший момент, автори журналу ризикували забути про фундаментальну єдність партії, правильність і непогрішність лінії, яка проводилася нею, яка відбивала хід історії. Через кілька місяців, в грудні 1956 р., широко відзначене сторіччя Плеханова дало можливість тим, хто відчував ностальгію по сталінізму (в цьому випадку академіку Мітіну, члену ЦК з 1939 р., якому було доручено зробити офіційну доповідь про першого російського марксиста), нагадати про монолітну єдність партії і затаврувати як «фракціонерів» тих, хто під приводом пошуку історичної правди намагається дискредитувати партію, зменшити її роль і грандіозні досягнення, підірвати непорушну єдність партії і радянського народу.

Цей наступ консерваторів стався після пов'язаної з десталінізацією в СРСР важкої кризи, яка в жовтні - листопаді 1956 р. приголомшила Польщу та Угорщину і поставила під загрозу єдність «соціалістичного табору». У Польщі викриття XX з'їзду і визнання керівництвом КПРС різноманіття шляхів до соціалізму викликали кризу в суспільній свідомості, як в партії, так і в країні загалом; смерть Берута до того ж відкрила можливість лібералізації керівництва. У червні 1956 р. сталися антисталінські та антирадянські виступи в Познані. У цій країні, де ставлення до східного сусіда здавна було складним і неоднозначним, оформлялася справжня й радикальна десталінізація. У середині жовтня Е.Ошаб, який змінив на чолі партії Берута, був вимушений під тиском громадськості поступитися своїм постом В.Гомулці, що став символом опору радянському тиску і виразником «польського шляху до соціалізму». 19 жовтня, коли ЦК партії зібрався для затвердження цієї заміни в керівництві, Хрущов у супроводі Молотова, Мікояна і Булганіна без запрошення прибув до Варшави, щоб спробувати виправити ситуацію. Не зважуючись вдатися до сили проти країни, де в народі не переставала наростати напруженість, яка мала чіткий антирадянський характер, Хрущов і його команда, наказавши спочатку танковим частинам рухатися до Варшави, вирішили, зрештою, домовитися з Польщею, що стояла на грані повстання. Після дуже напружених дискусій радянські керівники прийняли польські вимоги, що стосувалися національного суверенітету країни, повернення в СРСР Рокоссовського та радянських радників, аби тільки не була поставлена під сумнів приналежність Польщі до соціалістичного табору.