Хрущовські роки в СРСР

Ще більш важка криза вибухнула в Угорщині, де компромісу досягти не вдалося. Сталінський ставленик, Перший секретар ЦК Угорської партії трудящих Ракоши повернувся з XX з'їзду КПРС повним рішучості відстояти сталінізм у своїй країні і дочекатися усунення Хрущова, яке, за його прогнозами, повинне було статися в найближчому майбутньому. У липні 1956 р. Ракоши був замінений на Е.Гере. Однак сліпе проходження радянської моделі десталінізації не могло задовольнити суспільство, повне рішучості отримати всі уроки з критичного аналізу сталінізму і діяльності партії. 22-24 жовтня 1956 р. угорці, натхненні польським прикладом, повстали, зажадавши встановлення демократичного режиму і виведення з Угорщини Радянської Армії. Після першого, обмеженого, втручання військ СРСР, викликаних угорським урядом, що втратив контроль над ситуацією для придушення повстання, Мікоян і Андропов (тоді посол СРСР в Будапешті) провели переговори, в результаті яких І.Надь очолив уряд, а Я.Кадар - керівництво партією. Але народний рух, який був одночасно антикомуністичним і антирадянським, швидко підпорядкував собі уряд Надя, якому не залишалося нічого іншого, як встати на чолі цієї революції. Поступившись вимогам революційних комітетів, 1 листопада уряд оголосив про відновлення політичного плюралізму, вихід Угорщини з Варшавського пакту і проголосив нейтралітет своєї країни. Підтриманий всіма країнами соціалістичного табору (в тому числі Югославією та Китаєм, з якими Хрущов провів консультації по узгодженню позиції відносно Угорщини), 4 листопада після кривавих боїв (20 тис. убитих серед повсталих) СРСР знову ввів свої війська у Будапешт. Надь, який знайшов спочатку притулок в югославському посольстві, був 21 листопада арештований і вивезений в Румунію, де радянський військовий трибунал засудив його до смерті. Генеральна Асамблея ООН засудила радянську інтервенцію, але західні держави, зайняті в той момент суецькою кризою, залишилися пасивними, їх невтручання в угорські події показало, що вони негласно визнавали розділ Європи і не бажали втягуватися до міжусобиць соціалістичного табору. Загалом трагедія, що сталася в Угорщині, дала аргументи противникам десталінізації в СРСР. Останні зробили в подальші місяці все можливе для того, щоб обмежити її масштаби і потім відкрито виступити проти тих, хто в їх очах був винен в необдуманому ініціюванні небезпечного процесу.

Після угорської кризи позиції Хрущова послабшали. Повернення Молотова в уряд свідчило про коливання радянського керівництва у визначенні політичного курсу. Молотов, якому 1 червня довелося залишити міністерство іноземних справ, вже 20 листопада був призначений міністром державного контролю. Ця посада давала йому право перевіряти діяльність будь-яких цивільних і військових організацій, які він прийнявся захищати від «нігілістської критики політично незрілих людей». У грудні 1956 р. пленум ЦК, ознайомлений із труднощами у виконанні шостої п'ятирічки, зменшив показники росту виробництва і продуктивності праці (частково задовольнивши, таким чином, робітничу середу, в якій висловлювалося невдоволення з приводу різкого збільшення норм виробітку) і схвалив створення нового плануючого органу - Державної комісії з економіки, покликаної координувати розробку найближчих планів, тоді як за Держпланом було залишено довгострокове планування. Очолена Первухіпим Комісія повинна була в двомісячний термін представити пропозиції по «вдосконаленню організації промисловості». Створення цієї Комісії вело до посилення централізації всупереч схемам Хрущова, яким заохочувалося більш децентралізоване управління. На пленумі ЦК партії, що відбувся 13-14 лютого 1957 р., Хрущов виклав свій проект децентралізації економіки, який повністю суперечив пропозиціям Комісії. Відмовляючи їй у ведучій ролі, проект Хрущова перетворював Комісію на просту передавальну ланку і, залишаючи реальне прийняття довгострокових рішень за Держпланом, передавав конкретну розробку останніх регіональним органам в особі раднаргоспів. Проект передбачав також ліквідацію промислових міністерств, скорочення і децентралізацію дуже численних центральних відомств. Лютневий пленум не наважився зробити остаточний вибір між ідеями грудня 1956 р. та хрущовськими тезами і переніс дискусію в пресу, а Перший секретар ЦК КПРС тим часом виступав в різних містах СРСР із промовами, не приховуючи наявності розбіжностей в керівництві.

10 травня 1957 р. Хрущов досяг великої перемоги: за його пропозицією Верховна Рада проголосувала за створення раднаргоспів і ліквідацію десяти промислових міністерств. 22 травня в Ленінграді їм була виголошена важлива промова, що ознаменувала початок волюнтаристської політики «кидка уперед», яка супроводжувалася подальшою децентралізацією. Економічна політика, сприйнята як безладна череда суперечливих ініціатив, об'єднаних тільки різкою антибюрократичною спрямованістю, відразу ж викликала організований опір.

Скориставшись візитом Хрущова до Фінляндії, його колеги вирішили скликати Президію. На засіданні 18 червня 1957 р. сім з одинадцяти її членів (Булганін, Ворошилов, Каганович, Маленков, Молотов, Первухін і Сабуров) зажадали відставки Хрущова. Залишившись у меншості (незважаючи на те, що чотири з п'яти кандидатів у члени Президії і секретарі ЦК, що також брали участь в засіданні, прийняли його сторону), Хрущов послався па ленінські принципи демократичного централізму і зажадав, щоб конфлікт в Президії був переданий на розгляд Центрального Комітету - вищої партійної інстанції, - із складу якого формувалася Президія. Завдяки вирішальній підтримці Жукова, який організовував доставку військовими літаками розкиданих по всій країні членів ЦК, Центральний Комітет зміг зібратися вже 22 червня. ЦК, опинившись у ролі арбітра і усвідомлюючи значущість, яку він отримав завдяки ініціативі Хрущова, був, природно, настроєний на користь Першого секретаря. Після кількох днів дебатів Центральний Комітет відмінив голосування Президії і засудив «фракційну діяльність антипартійної групи». Молотов, Каганович, Маленков і Сабуров були виключені з Президії ЦК, а Первухін переведений у кандидати. Нова Президія була розширена до 15 за рахунок переводу в члени Президії колишніх кандидатів (Жукова, Брежнєва, Шверника та Фурцевої) і секретарів ЦК (Аристова, Бєляєва), які підтримали Хрущова.

Червнева криза 1957 р., яка завершилася важливим успіхом на шляху десталінізації, узаконила кардинальний розрив з колишньою політичною практикою. Незважаючи на тягар обвинувачень, переможені не були позбавлені пі життя, ні свободи (Маленков став директором електростанції в Сибіру, а Молотов направлений послом у Монголію). Більше того, ЦК КПРС повернув собі всю повноту влади.

Вирішальна роль, яку відіграв у врегулюванні червневої кризи 1957 р. Жуков, не могла не викликати негативної реакції у Хрущова і цивільної влади. Пам'ятаючи про те, що в 1953 р. допомога армії дозволила усунути Бе-рію і в 1955 р. забезпечила перемогу Хрущова, останній скористався візитом маршала за кордон, щоб поставити перед Президією питання про «культ особи Жукова і його схильність до авантюризму, що відкриває шлях до бонапартизму». Пленум ЦК, який зібрався наприкінці жовтня, вирішив вивести Жукова із Президії та ЦК партії. На пост міністра оборони був призначений маршал Р.Малиновський, який провів численні перестановки і нові висунення. У березні 1958 р. Хрущов усунув Булганіна і зайняв ного місце на чолі держави.

Повернення Хрущова до сталінської практики 1940-1953 рр. поєднання керівництва партією та урядом поклало кінець колегіальності, незважаючи на те, що па XX з'їзді її політичні переваги були урочисто підтверджені посиланнями на ленінські традиції. Але, якщо Хрущов і виглядав як носій влади, що фактично не поступалася тій, якою зловжив Сталін, його роль, як у внутрішньополітичному, так і в міжнародному плані не означала повної спадкоємності з амбіціями і практикою свого попередника. Про це свідчила вже доля переможених ним противників і велика роль, яку відтепер став грати Центральний Комітет КПРС.

3. Межі та перегини хрущовських проектів (1958-1964)

22 травня 1957 р. на зборах представників колгоспників Хрущов кинув свій знаменитий лозунг: «Наздогнати та перегнати Америку!» Мова в цьому випадку йшла про змагання з цією країною в двох конкретних областях: у виробництві м'яса та молочних продуктів. Разом з тим цей виступ став початком волюнтаристської політики «стрибка уперед», небезпеку якої показала радянська історія тридцяти попередніх років. Висунення нездійсненних цілей, широка кампанія по пропаганді хрущовського проекту, що виходив із швидкого росту споживання, який відкриває шлях до суспільства достатку, тобто до комунізму, поставили серйозну проблему не тільки в економічному плані, але й в області суспільних відносин. Вони свідчили про силу і постійність волюнтаристських методів мобілізації продуктивних сил, що породжувало примушення. Але як можна було сумістити ці методи, прямо успадковані від 30-х рр., із прагненням підняти суспільну активність? Бажання досягти максимально швидко і з найменшими витратами вражаючих результатів на основі відносин і методів, які безпосередньо витікали із сталінської практики, скоро породило все більш авантюристичні ініціативи, непродумані адміністративні реформи, економічні та соціальні перегини, які виявили межі хрущовського проекту і привели до серйозної економічної та соціальної кризи початку 60-х рр.

1957-1959 роки були відмічені серією адміністративних реформ і «кампаній» («кукурудзяна лихоманка», «м'ясна кампанія в Рязані», «молочні рекорди» і т.д.), покликаних поліпшити функціонування економічної системи. Ми вже згадували про створення раднаргоспів, створених для зміцнення горизонтальних зв'язків між підприємствами за рахунок традиційних вертикальних зв'язків у структурі управління радянською економікою, у виконання ленінського принципу, згідно з яким центр ваги оперативного керівництва промисловістю і будівництвом повинен був знаходитися на місцях. Згідно із законом від 10 травня союзні промислові міністерства з 1 липня 1957 р. були замінені сотнею раднаргоспів, які на регіональному рівні управляли підприємствами та повинні були встановлювати прямі зв'язки між собою. Ця реформа принесла мало позитивних економічних результатів. Звичайно, вона полегшила розвиток деяких галузей місцевої промисловості, які були в загоні на той час, коли все керівництво здійснювалося із центру, але затруднило функціонування ряду секторів великої промисловості. Головним же результатом стало збудження невдоволення десятків тисяч міністерських чиновників, вимушених відправитися з Москви у провінцію.

За відсутності продуманої інвестиційної політики в аграрному секторі (проблема його фінансування залишалася невирішеною, оскільки держава не наважувалася перенести на роздрібні ціни надбавку, отриману виробниками з 1953-1954 рр.) підвищенню ефективності сільського господарства повинні були сприяти дві адміністративні реформи. Перша полягала в ліквідації МТС і передачі техніки (тракторів та сільхозмашин) у,власність колгоспів, що передбачало її краще використання. З економічної точки зору ця міра, безсумнівно, дозволила багатьом колгоспам поліпшити організацію і підняти продуктивність праці; однак для інших був більш вигідний прокат обладнання, оскільки забезпечував велику гнучкість. Разом з тим реформа нав'язала всім колгоспам негайний викуп парку МТС, що поглинуло фінансові ресурси колгоспів, які утворилися з 1954-1955 рр. завдяки підвищенню закупівельних ціп. Якщо деякі «колгоспи-мільйонери» і отримали вигоду з цієї реформи, то найбідніші колгоспи, яких була переважна більшість, потрапили в критичне положення. Негайна і обов'язкова ліквідація МТС мала й інші негативні наслідки, насамперед від'їзд у міста більшості технічних фахівців, які боялися втратити свій статус і виявитися прирівненими до колгоспників, і вслід за цим швидкий вихід з ладу обладнання, що залишилося без кваліфікованого обслуговування. У 1958-1961 рр. - уперше з кінця 20-х рр. - сталося скорочення парку сільськогосподарських машин.

Друга реформа полягала в новому укрупненні колгоспів (83 тис. в 1955 р., 68 тис. в 1957 р., 45 тис. в 1960 р.), що повинне було привести до утворення могутніх «колгоспних союзів», здатних стати початком справжньої індустріалізації сільського господарства. Цей проект, який відроджував ідею агро-міст і прагнення прискорити соціальне перетворення села через розвиток «соціалістичних» аспектів образу життя, вимагав великих капіталовкладень, в яких колгоспи намагалися не брати участь через нестачу коштів, викликану викупом МТС. Це стало причиною невдачі першої серйозної спроби досягти реальної інтеграції колгоспного сільського господарства.

Реформи, породжені бажанням швидко і з найменшими витратами отримати істотні результати, супроводжувалися сильним тиском на місцевих партійних працівників і голів колгоспів, які в свою чергу тиснули на колгоспників. Практичним вираженням цього стала кампанія проти присадибних підсобних господарств, які розглядалися як приватновласницький пережиток.

Для політичних і господарських керівників всяка інтенсифікація колективної праці передбачала обмеження праці індивідуальної на своїй ділянці. На ділі ж ця кампанія, не кажучи вже про її непопулярність, мала негативний вплив на все сільськогосподарське виробництво.

Наочним прикладом катастрофічних наслідків прихильності до волюнтаристських методів примушення, пов'язаних із «погонею за рекордами», стала «рязанська катастрофа». Поштовхом до неї послужила виголошена 22 травня 1957 р. в Ленінграді промова, в якій Хрущов запропонував за три роки потроїти виробництво м'яса в країні. Перші півтора роки принесли дуже скромний приріст (8%), що спричинило крайнє роздратування Хрущова, поставленого перед необхідністю визнати, що його проект насправді нездійсненний. Наприкінці 1958 р. обкомам партії була розіслана вказівка про вживання «рішучих заходів» для збільшення виробництва м'яса в 1959 р. Перший секретар Рязанського обкому О. Ларіонов виступив з амбіційною заявою, пообіцявши за один рік потроїти державні заготовки м'яса в області. Обіцянки, незважаючи на їх нереальність, були затверджені обласною партійною конференцією, а згодом за наполегливою рекомендацією Хрущова і всупереч думці Сільськогосподарського відділу ЦК КПРС опубліковані в «Правді». На «виклик» відповіли кілька інших областей. Рязанська область не встигла ще приступити до реалізації своєї грандіозної програми, як на неї посипалися нагороди. У лютому 1959 р. вона отримала орден Леніна, а сам Ларіонов через кілька місяців став Героєм Соціалістичної Праці. Щоб стримати обіцянку, обком партії розпорядився забити весь приплід 1959 р., а також велику частину молочного стада й племінних виробників, «додавши» під розписку всю худобу, вирощену колгоспниками у своїх господарствах. Однак навіть цих заходів було недостатньо, у зв'язку з чим була організована закупівля худоби в сусідніх областях за рахунок коштів із суспільних фондів, призначених для придбання машин, будівництва шкіл і т.д. «М'ясний податок» ударив не тільки по всіх колгоспах і радгоспах області, але й по всіх міських установах; м'ясо, що здавалося державі (за чисто символічними цінами) зникло з продажу. 16 грудня місцеві власті урочисто рапортували про стовідсоткове виконання плану: область «продала» державі 150 тис. т м'яса, в три рази перевищивши постачання попереднього року; зобов'язання ж на 1960 р. бралися ще більш високі - 180 тис. т! Однак в 1960 р. заготовки не перевищили 30 тис. т: після масового забою попереднього року поголів'я зменшилося в порівнянні з 1958 р. на 65%. Колгоспники, у яких під розписку «тимчасово» вилучили худобу, відмовлялися обробляти колгоспні землі, що привело до падіння виробництва зерна на 50%. Наприкінці 1960 р. приховувати катастрофу далі стало неможливо і Ларіонов покінчив життя самогубством. Застосування «рязанських методів», більш або менш карикатурно поширених в багатьох регіонах, привело до катастрофічних результатів: в 1964 р. виробництво м'яса поступалося рівню 1958 р. Все це завдало серйозного удару по престижу Хрущова; лозунг «Наздогнати та перегнати Америку!» незабаром міцно перекочував до анекдотів. Предметом жартів стало й захоплення Хрущова кукурудзою, з допомогою якою він сподівався вирішити проблему кормів. Відведені під цю культуру площі були подвоєні: 18 млн. га в 1955 р., 37 млн. га в 1962 р. Вирощування кукурудзи нав'язувалося й тим регіонам, де кліматичні умови явно не підходили для цієї культури (особливо в Білорусії та Прибалтиці). Урожаї 1957, 1959, 1960 і 1962 рр. були низькими.

Хороший урожай зерна, отриманий в 1956 р. па цілині, надихнув керівництво на продовження експерименту. Спроба закріпити заходи, що задумувалися як тимчасовий вихід із становища, як постійні, в середньостроковому плані мали плачевні наслідки. Надмірна експлуатація районів нового освоєння привела до падіння середньої врожайності та подорожчання зерна, яке вирощувалося на цих територіях. Крім того, практично повністю припинився розвиток традиційних зернових регіонів. Освоєння цілинних земель, перетворене з тимчасової міри на постійне джерело отримання біля половини товарного хліба, могло б бути менш ризикованим, якби кліматичні умови там були стійкими, а господарство велося постійним селянським населенням на основі раціональної сівозміни. Ллє нормальне сільське господарство було несумісне з регулярними мобілізаціями робочої сили і машин, які па період жнив прямували туди з усієї країни на один-два місяці, і з екстенсивною зерновою монокультурою, яка стала джерелом ерозії нестійких грунтів. Все це, зрештою, привело до екологічної та економічної кризи 1962- 1963 рр.

До кінця 50-х рр. авантюрні ініціативи Хрущова, наслідкам яких належало повністю виявитися тільки після 1960 р., в очах громадської думки компенсувалися прийнятими в 1955-1959 рр. численними заходами по поліпшенню умов життя населення, головним чином міського. 25 квітня 1956 р. був відмінений антиробітпичий закон 1940 р., який прикріпляв трудящих до їх підприємств. Відтепер робітники могли міняти місце роботи, повідомивши про це адміністрацію за два тижні (зазначимо у зв'язку з цим, що з колгоспниками продовжували поводитися, як з громадянами другого сорту; вони все ще не мали паспортів, без яких не могли за своїм розсудом і легально покинути свій колгосп). Мінімальна заробітна плата в державному секторі була підвищена приблизно на 35% і звільнена від податку. Розмір пенсій майже подвоївся; пенсійний вік був знижений до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Колгоспники ж і в цій області виявилися обділеними: лише в 1964 р. вони дістали право на пенсію, а пенсійний вік наступав для них на п'ять років пізніше, ніж для інших категорій трудящих. Тривалість робочого тижня була скорочена з 48 до 46 годин (для металургів - 42 години, для шахтарів і підлітків - 36). Відпустка за вагітністю (скорочена при Сталіні до 70 днів) стала знову стодванадцятиденною. Уряд обіцяв не вдаватися більше до обов'язкових державних позик (по яких до цього забиралося біля 6% річних заробітків), але на 20 років заморозило виплату по попередніх позиках. Нарешті, широкий розвиток отримало житлове будівництво. Дуже вигідними умовами держава заохочувала будівництво коопера гивних квартир. За десять років, з 1955 по 1964 р., міський житловий фонд збільшився на 80%. Проте, після напливу в міста на початку 30-х рр. десятків мільйонів сільських жителів відставання в цій області було таким великим, що, незважаючи на досягнуті успіхи, загалом житлову кризу подолати не вдалося. Власті часто використовували цю ситуацію для тиску па громадян, бездоганна поведінка дозволяла сподіватися на більш або менш швидке отримання квартири. Навпаки, будь-яке відхилення, маргінальна поведінка або протест спричиняли переміщення в кінець черги на житло, в якій у середині 60-х рр. у Москві стояло більше 2 млн. чоловік, і навіть втрату права па житло. Загалом же друга половина 50-х рр. залишилася в колективній пам'яті суспільства як час, коли матеріальне положення, особливо положення із житлом, почало поліпшуватися.

Звичайно, найбільш відчутно життя змінилося для всіх тих, хто після XX з'їзду КПРС був звільнений із таборів (до 1956 р. число,звільнених залишалося дуже незначним; дуже багато часу віднімала сама процедура реабілітації, пов'язана з проходженням справ через Верховний суд СРСР або його «військову колегію»). З метою прискорення процедури після XX з'їзду в табори були направлені спеціальні комісії з перегляду справ, які дістали право вирішувати питання на місці і негайно звільняти реабілітованих. Результатом їх діяльності стало звільнення в 1956 р. - році «повернення», чудово описаному В.Гроссманом в його романі «Все тече», - кількох мільйонів чоловік. Це масове повернення, яке одночасно нагадувало про те, що мільйони людей ніколи не повернуться, не могло не викликати паніки в розумах і стало найважчою соціальною і моральною травмою, народженою трагічною зустріччю, передбаченою А. Ахматовою: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії глянуть одна одній в очі: та, що саджала, і та, яку посадили».

Лютий 1957 р. приніс реабілітацію народам, депортованим в 1944-1945 рр. У рідні місця було дозволено повернутися чеченцям, інгушам, балкарцям, карачаївцям і калмикам, однак нічого не було зроблено для німців Поволжя і кримських татар, оскільки території, які їх змусили покинути, були заселені росіянами та українцями.

У 1956-1958 рр. були реабілітовані - також вибірково - деякі партійні і військові керівники, що сталії жертвами чисток. Серед них особливо багато було військових (Тухачевський, Якір, Блюхер та інш.), оскільки з 1953 р. армія була серед основних сил, що підтримували Хрущова, а також керівних партробітників, частіше за все другорядних і тих, що дотримувалися сталінської лінії (Ейхе, Рудзутак, Постишев, Косіор, Чубар та інш.), згаданих у «секретній доповіді». Ці часткові реабілітації, які не торкнулися великих історичних фігур більшовизму, тих, що відстоювали політичні альтернативи сталінізму (Бухарці, Троцький) або тих, що відкрито виступали проти Сталіна (Зинов'єв, Каменєв, Риков та інш.), не послужили імпульсом для серйозних роздумів про природу сталінізму, масових репресій і відповідальності за них партії загалом.

У той час як система таборів (перейменованих у «виправно-трудові колонії») зазнала реорганізації, а в КДБ сталася зміна керівництва (генерал Сєров поступився своїм постом колишньому першому секретареві ЦК ВЛКСМ Шелепіну, сорокарічному апаратнику, який не був замішаний у чистках і твердо керувався партійними установками), радянські юристи в ім'я «зміцнення соціалістичної законності» відмовилися від традицій, укорінених при Вишинському. 25 грудня 1958 р. Верховна Рада прийняла нові «Основи карного законодавства», які повинні були стати базою для відповідних Кодексів союзних республік. Відмінялися найбільш волаючі норми в карному законодавстві сталінської епохи: було скасоване поняття «ворог народу»; з 14 до 16 років був підвищений вік настання карної відповідальності; було заборонено вдаватися до загроз і насильства для отримання визнання; обвинувачений повинен був обов'язково бути присутнім на процесі, разом з повністю ознайомленим з його справою адвокатом; за деякими винятками, судові засідання стали відкритими.

«Дух XX з'їзду», здавалося, виправдовував найсміливіші надії, передусім інтелігенції. Насправді ж політика влади по відношенню до інтелігенції незабаром показала двозначний і обмежений характер лібералізації «під посиленим наглядом».

Відлига у сфері культури передувала лібералізації в політиці. Якщо обмежитися тільки відомими іменами, то вже в 1953-1956 рр. критик В.Померанцев в есе «Про щирість в літературі», І.Еренбург в романі з символічною назвою «Відлига» і В.Дудінцев у романі «Не хлібом єдиним» пос ґавили цілий ряд найважливіших питань: що потрібно сказати про минуле, в чому місія інтелігенції, які її відносини з партією, яка роль письменників або художників у системі, в якій партія через контрольовані нею «творчі» Союзи визнавала (чи ні) ту або іншу особу письменником або художником (як сказав Померанцев: «Я чув, що Шекспір взагалі не був членом союзу, а непогано писав»), як і чому правда всюди поступалася місцем брехні. На ці «блюзнірські» питання (які раніше обійшлися б тим, хто їх поставив, щонайменше, кількома роками таборів) власті, які ще не визначилися у своїй політиці, від-реагували невпевнено, вагаючись між адміністративними заходами (відсторішення поета Твардовського, який опублікував есе Померанцева, від керівниці на «Новим світом») і попередженнями на адресу міністерства культури, що не супроводжувалися, однак жодними санкціями.

З'їзд не виніс ніяких серйозних обвинувачень на адресу «інакодумців». У той же час, викликавши стільки надій, XX з'їзд КПРС дуже розчарував інтелігенцію підносно творчих перспектив, які відкривалися перед нею. Викриття культу особи принципово нічого не змінило в уяв-ііспиях про «функції» гуманітаріїв у соціалістичному суспільстві. Згідно з Хрущовим, історія, література та інші види мистецтва повніші були відображати роль Леніна, а також грандіозні досягнення комуністичної партії та радянського народу. Директиви були чіткими: інтелігенція повинна була пристосуватися до «нового ідеологічного курсу» і служити йому. Однак з'їздівські викриття призвели до болісної переоцінки цінностей серед людей, які особливо скомпрометували себе при Сталіні. Через два місяці після з'їзду покінчив із собою О.Фадєєв, перший секретар Союзу письменників. Інтелігенція розкололася на два табори: консерваторів, на чолі з Кочетовим, і лібералів, де визнаним лідером був Твардовський. Хрущов балансував між цими двома таборами, проводячи подвійну і приречену на невдачу політику. Консерватори отримали журнали «Жовтень», «Нева», «Література й життя»; ліберали - «Новий світ» і «Юність». В області музики та живопису влади також дали зітхнути трохи вільніше. Не відмовляючись від того, щоб керувати світом мистецтв і тримати його в рамках дозволеного, вони, не задумуючись, звалили всю провину за минуле на Берію та Ждапова. Шостакович, Хачатуряп та інші композитори, піддані критиці в 1948-1949 рр., відновили своє положення. Що ж до літератури - мистецтва більш «чутливого», - то Хрущов неодноразово сам намагався визначити міру й кордони свободи письменників. Свобода розповсюджувалася головним чином на форму, відверті посилані ія на канони «соціалістичного реалізму» почали відходити на другий план. У гой же час були збережені всі обмеження, що витікали з принципу «партій-посі і», покликаної «надихати» письменника.

«Справа Пастернака» наочним образом показала межі десталіпізації у відносинах між владою та інтелігенцією. У 1955 р. Пастернак закінчив роман «Доктор Живаго». Оскільки в радянських літературних журналах видані роман було неможливо, він вийшов у світ за кордоном. Його миттєвий успіх погіршив і без того натягнуті відносини письменника з владою. Присій» пня в 1958 р. Пастернаку Нобелівської премії довело невдоволення влади до пароксизму. Пастернака примусили відмовитися від премії. Щоб уникнути висилки з СРСР, йому довелося направити в «Правду» заяву (5 листопада 1958 р.), в якій він пояснював, що відмовився від премії з власної ініціативи і звинувачував Захід у використанні його твору в політичних цілях. Власті озлобилися на автора не тільки за зміст його твору, що всім своїм духом протистояв світорозумінню, яке намагалася насадити партія; крім цього, «справа Пастернака» ставила два інших важливих питання: про відродження традиційної ролі російського письменника, носія правди, який не потурає політичнії! владі, а також питання про відносини із зовнішнім світом: посилка роману для видання за кордон підривала монополію на право спілкування із зовнішнім світом, яку власті мали намір зберегти за собою. «Справа Пастернака» показала межі десталінізації з різних точок зору: мало місце не тільки ставлення влади до «інтелігента», якому пред'являвся цілий набір обвинувачень (антирадянщина, презирство до російського народу, непростиме схиляння перед Заходом через матеріальну користь і т.д.), що використовувалися ще чверть віку всякий раз, коли власті гикали пальцем у дисидента, але також і поведінка самої інтелігенції загалом. Коли зіткнення між Пастернаком і владою змусило інтелігенцію відкрито зробити вибір, остання здалася. Більшість письменників, скликаних 27 жовтня 1958 р., щоб вирішити питання про виключення Пастернака із Союзу письменників, зустріли оплесками обвинувачення, висловлені проти Нобелівського лауреата першим секретарем ЦК комсомолу Семичастиим, який звинуватив Пастернака в тому, що «він напаскудив там, де їв, він напаскудив тим, чиїми трудами він живе й дихає».

«Справа Пастернака» породила серйозну кризу в свідомості російської інтелігенції, яка показала себе нездібною відкрито протистояти тиску влади. Ця криза для багатьох переросла в почуття постійної глибокої провини і в той же час стала початком етичного відродження. Задоволений результатом «справи» Хрущов, зі свого боку, зупинив свій наступ на лібералів. Більше того, зроблений в 1958-1960 рр. ряд кроків засвідчив тенденцію до відомої лібералізації: Твардовському було повернуте керівництво «Новим світом»; III з'їзд Союзу письменників, що пройшов у травні 1959 р., завершився відходом Суркова, який виявив особливе завзяття в кампанії проти Пастернака, місце якого в керівництві Союзу зайняв Федін - представник більш помірної течії. Нарешті, призначення міністром культури О.Фурцевої спочатку також здалося поступкою новим віянням.

Проте, ці заході! виявилися недостатніми, щоб згладити у пам'яті інтелігентів гнітюче враження, викликане «справою Пастернака». Наприкінці 50-х рр. виник «самвидав». Цим словом були названі машинописні журнали, що народилися в середовищі молодих поетів, письменників, філософів, істориків, які по суботах зустрічалися на площі Маяковського в Москві. Від дня відкриття пам'ятника поету 29 липня 1958 р. площа стала улюбленим місцем зустрічі молодого покоління московської інтелігенції. Всі спроби комсомолу підпорядкувати собі цей рух і направити його в спокійне русло «революційною романтизму» не мали успіху. Коли через кілька місяців власті заборонили збори, було вже пізно, нове покоління примусило прислухатися до свого голосу. Після заборони публічних виступів воно звернулося до підпільних видань. Молодим поетом О.Гінзбургом був заснований перший «самвида-нівський» журнал «Синтаксис», в якому побачили світ раніше заборонені твори Б.Ахмадуліної, В.Некрасова, Б.Окуджави, Є.Пнзбург, В.Шаламова. Коли в 1960 г. О.Гінзбург був арештований і засуджений до двох років таборів за агітацію, направлену на ослаблення радянської системи, естафету прийняли інші представники молодого покоління, які виступили з новими журналами. На авансцену вийшло перше покоління дисидентів: Галансков, Бу-ковський, Бакштейн. Ковальов.

Поява цих маргінальних для радянської системи рухів співпала з проведенням радикальної реформи у системі освіти, яка викликала серйозне невдоволення широких верств населення, і передусім інтелігенції. Ця реформа, яка надихалася хрущовською ідеєю «зробітниченпя», в теоретичному плані переслідувала мету «укріпити зв'язок школи і життя», а на практиці повинна була допомогти заповнити зростаючу недостачу кваліфікованої робочої сили і боротися проти неприязного відношення всього суспільства до фізичної праці і технічних професій, від яких відвернулася молодь усіх верств населення. Закон від 24 грудня 1958 р. змінював колишню систему шкільної освіти, яка передбачала два рівні - обов'язкову семирічну освіту з подальшим виходом на виробництво і повну десятирічну освіту - єдиною восьмирічною, по завершенні якої випускники були зобов'язані три роки проробити на заводах або в сільському господарстві, одночасно продовжуючи вчитися, якщо вони цього хотіли. Вступ до вузу тепер повністю залежав від роботи на виробництві і зумовлювався не блискучими результатами в середній школі, а виробничим стажем, суспільним «обличчям» і політичними критеріями. Крім цього, вузи повинні були залишати все більше число місць «трудящим» і будувати складну систему посередніх ланок між підприємствами та учбовими закладами. Ця реформа викликала загальне невдоволення. Інтелігенція і привілейовані прошарки суспільства повставали проти неї тому, що вона позбавляла їх дітей вирішальних переваг для отримання вищої освіти. Інші обурювалися тим, що успіхи їх дітей у школі, які вони вважали достатніми для подальшого просування, були дискредитовані недоречним «зробітииченням» і вихвалянням виробництва, яке всі тільки й мріяли покинути. Керівники підприємств, які вже стикнулися з плинністю кадрів (якою вони були також зобов'язані Хрущову), були потривожені перспективою зростаючого безладдя через наплив робгпшків-студентів або «транзитних» робітників на шляху у вуз. У свою чергу приймальні комісії для підтримки рівня навчання старалися фільтрувати різнорідну студентську масу, що поставлялася їм реформою. Задумана, щоб ліквідувати у суспільстві, вступаючому у комунізм, протилежність між фізичною і розумовою працею - давня мрія всіх утопістів, - реформа на ділі вилилася в карикатурні і абсурдні кампанії за «злиття школи й життя», «життя й наук». Сотні тисяч представників молоді відправилися на «напівканікули» на цілинні землі, на будівництва в Братськ, Красноярськ або на Волгу, а вчені та взагалі люди інтелектуальної праці використовувалися на фізичних, непродуктивних роботах на овочевих базах, на прибиранні і т.д. на шкоду їх професійній діяльності. Хрущовська «культурна революція», якщо й не була такою екстремістською, як китайська, харчувалася тими ж ілюзіями. її головним результатом стала втрата, передусім в середовищі інтелігенції, значної частини кредиту, отриманого Хрущовим після XX з'їзду.

1958 р. відрізняє кінець періоду колегіального керівництва, перемогу Хрущова у п'ятирічній боротьбі за владу і разом з тим - важливий рубіж у надзвичайно багатому змінами і зламами першому післясталіпському десятиріччі. Це підтверджує і погляд з економічної точки зору. Ж.Сапір виділяє дві фази хрущовського періоду: фазу, «коли реформи ефективно змінили економічні та соціальні механізми» (1953-1958 рр.), та другу фазу, коли «пробу-ксовка в подальшому русі призвела до відтворення взаємовідносин сталінської, волюнтаристської моделі управління». У суворо політичному значенні 1958 р. поставив крапку після довгого періоду невизначеності, з економічної ж точки зору 1958 р. є тією віхою, минувши яку хрущовський проект, який здійснювався з 1953 р., і який так і не зламав основ волюнтаристського управління, покотився під гору.

Труднощі, з якими стикнулася реалізація хрущовського проекту, призвели і у внутрішній політиці, і у зовнішній до все більш авантюрних ініціатив, до розквіту міфу про «перехід радянського суспільства до комунізму», до множення всякого роду «кампаній» (типу згаданих вище «рязанської справи», «кукурудзяної кампанії», «наступу на цілину»), покликаних у найкорот-ші терміни досягти вражаючих результатів, а також до повернення в економіку починаючи з 1958-59 рр. явищ, які багато в чому нагадували становище кінця 40-х - початку 50-х рр.

У промисловості 1958/59-1964/65 рр. були відмічені:

- значним збільшенням капіталовкладень і швидким ростом кредитів, які перевищували можливості державного бюджету;

- різким і неконтрольованим ростом промисловості, яка виробляла засоби виробництва;

- непередбаченою масовою притокою низькокваліфікованої робочої сили із сільської місцевості, що посилило плинність кадрів, яку так і не вдалося подолати ухваленим у 1960 р. законом проти «літунів»;

- відчутним зниженням темпів економічного зростання;

- збільшенням дефіциту, пов'язаним із зниженням інтенсивності розвитку промисловості засобів споживання.

Для пояснення все більшої недостачі найнеобхіднішого власті вдалися до класичного маневру, обрушившись на «спекулянтів». У 1961 р, звинувачених в «економічних злочинах» почали засуджувати до смертної страти, яка за два роки була застосована більше 160 разів.

У сільському господарстві також сталося зниження темпів росту (сільськогосподарське виробництво зростало в середньому на 1,5% в рік в період 1959-1964 рр. проти 7,6% в 1953-1958 рр.; те ж - 3% проти 9% - мало місце і відносно росту продуктивності праці), в і 959-1964 рр. середньорічне виробництво зернових на душу населення ледве перевищувало рівень 1913 р.

Особливо поганим був урожай 1963 р., що багато в чому було наслідком проведеної в 1962 р. «кампанії по ліквідації пар», тому засуха 1963 р. переросла на справжню катастрофу. Інтенсивна монокультурна експлуатація цілинних земель привела до їх найсильніоіої ерозії, внаслідок чого ефективність їх обробітку впала у порівнянні з першими урожаями на 65%. Щоб уникнути голоду, уряд був вимушений закупити за кордоном більше 12 млн. т зерна, що обійшлося в 1 млрд. долл.

Труднощі, що переживалися сільським господарством, безпосередньо відбилися на міському населенні. Переслідуючи похвальну мету наблизити ціпи до реальних витрат, уряд одночасно з оптовими цінами (20-30%) навесні 1962 р. підвиищв і роздрібні ціпи. 1 червня 3 962 р. «Правда» опублікувала постанову про підвищення цін на м'ясо (па 30%) і масло (на 25%). що викликало велике невдоволення населення. Цей крок супроводжувався заморожуванням заробітної плати і відмовою від поступового скасування прибуткового податку. У справжній бунт переріс народний протесі на підприємствах Новочеркаська: для відновлення порядку в місті були використані війська, які застосували зброю, що привело до десятків жертв серед маніфестантів. Заворушення в менш гострих формах (страйки, мітинги протесту) прокотилися по інших містах.

Більше, ніж власне кліматичними причинами, криза в сільському господарстві була викликана соціально-економічними формами організації сільського господарства, відсутністю скільки-небудь глибокої реформи колгоспного ладу, принципи якого (ціноутворення, виробничі відносини, планування), орієнтовані, зрештою, на вилучення, унеможливлювали розширене відтворювання.

Початком описуваного економічного періоду став позачерговий XXI з'їзд КПРС, скликаний 27 січня 1959 р., спеціально для схвалення нового семирічного плану. Цей план замінював собою шостий п'ятирічний план, який був прийнятий у 1956 р. і зазнав численних змін.

Новий амбіційний план (згідно з ним протягом семи років передбачалося забезпечити ріст важкої промисловості на 85%, легкої - на 62%, сільського господарства - на 70%, національного прибутку - на 65%, реальної заробітної плати на 40%!) повинен був дозволити Радянському Союзу «наздогнати та перегнати» Сполучені Штати і до 1965 р. вийти на перше місце в світі, як за абсолютним обсягом виробництва, так і за виробництвом на душу населення. XXI з'їзд став свідком народження нового міфу - про перехід СРСР до комунізму. Будівництво соціалізму було проголошено завершеним, і мова відтепер йшла про те, щоб приступити до «створення в країні комуністичного суспільства», яке на рубежі 80-х рр. забезпечить повний достаток і щастя кожного радянського громадянина.

Після того, як на XX з'їзді КПРС були зроблені перші кроки до визнання злочинів минулого і реально існуючих проблем, XXI з'їзд, здавалося, знову повернувся спиною до дійсності. Повернення до міфології було зустрінуте населенням, яке відчувало повсякденні поневіряння, зі скептицизмом. Чи не свідчив новий міф, який став джерелом гірких анекдотів («Комунізм вже на горизонті - А що таке горизонт? - Це лінія, яка віддаляється по мірі наближення до неї»), про нездатність влади зважитися на радикальні зміни в економіці?

4. XXII з'їзд КПРС та його наслідки

хрущовський реформа радянський волюнтаризм

Труднощі в економіці, яка стрясалася «реформами» та «кампаніями», посилення міжнародної напруженості сприяли активізації противників Хрущова після XXI з'їзду. їм вдалося досягти деяких успіхів у боротьбі за обмеження децентралізації, яка посилювала позиції місцевої бюрократії та послаблювала контроль центру за господарськими керівниками на місцях, відповідальними за здійснення тих або інших хрущовських ініціатив. Найбільш виразно це проявилося у створенні в 1960 р. в кожній з найбільших республік - Росії, Україні, Казахстані - республіканських раднаргоспів. У сукупності ці три раднаргоспи контролювали 80% обласних раднаргоспів, помітно девальвуючи, таким чином, ідею децентралізації, яка лежала в основі реформи 1957 р.

З іншого боку, частина ліберальної інтелігенції все частіше почала звертатися до заборонних тем. У січні 1961 р. І.Еренбург під час вручення йому Ленінської премії скористався цим урочистим випадком, щоб знову підняти тему антисемітизму в СРСР, збереження його і в період десталінізації. Услід за ним до тієї ж теми звернувся поет Євтушенко, опублікувавши 19 вересня 1961 р. в «Літературній газеті» велику поему «Бабин Яр», яка намалювала страшну картину знищення євреїв нацистами під Києвом. Поема викликала широку дискусію в пресі не тільки з питання антисемітизму, але й з таких гострих проблем, як націоналізм, соціалістичний реалізм, роль письменника у радянському суспільстві, «буржуазна» ідеологія та її вплив на молодь. Консервативний літературний журнал «Література й життя» звинуватив Євтушенко в тому, що «його душа так само вузька, як його брюки», - натяк на «небезпечну» моду, що прийшла із Заходу і полонила радянську молодь.

У контексті постійних економічних труднощів, фронди інтелігенції і консервативної опозиції, у верхньому ешелоні якої особливо виділялися секретарі ЦК Ф.Козлов та М.Суслов, і проходив з 17 по 31 жовтня 1961 р. XXII з'їзд КПРС. Підготовка до з'їзду прийняла форму широкої пропагандистської кампанії, яка тривала весь 1961 р. Партія оголосила про розробку нової програми і нового статуту, проекти яких були надруковані в липні і повинні були обговорюватися влітку 1961 р. Документи, що приймаються, повинні були відповідати новому етапу, в який вступила країна: переходу від соціалізму до комунізму. Порядок дня з'їзду передбачав, передусім, прийняття цих важливих документів. Однак на ділі з'їзд, зібраний з ініціативи Хрущова для розгляду перспектив на майбутнє, зайнявся обговоренням проблем минулого і увійшов в історію як з'їзд ще більш радикальної десталінізації, ніж та, яку було розпочато п'ятьма роками раніше на XX з'їзді.

Ніколи раніше з'їзди не збирали такого числа делегатів: в 1956 р. їх було 1430, а в 1961-м - 4800, хоча чисельний склад партії збільшився лише на 28%. Збільшення чисельності делегатів більше, ніж в три рази, велика кількість нових осіб, які висунулися після смерті Сталіна, відображало прагнення до демократизації, бажання повернутися до традицій ленінських з'їздів, на яких були присутні дуже багато делегатів, і в той же час підготовку зміни складу ЦК, який обирався з делегатів з'їзду, і дійсно в результаті сильно оновленого.

Прийняття нової програми партії викликало мало дискусій. Текст програми викладав способи переходу до комунізму, що навряд чи могло стати предметом для гарячого обговорення. Згідно з програмою, для досягнення мети було потрібно двадцять років, з яких десять (1961-1971) відводилося на «створення матеріально-технічної бази комунізму» і ще десять (1971-198!) на вступ у комунізм. Успіхи економіки, засновані на «подальшому розвитку важкої індустрії», на базі якої належало «технічно переозброїти всі інші галузі народного господарства», повинні були привести до створення безкласового суспільства з єдиною формою власності па засоби виробництва, з поступовою передачею функцій держави органам самоврядування трудящих, із справжньою соціалістичною рівністю і т.д. Звільнена від тиску матеріальної необхідності, людина комуністичного суспільства, проте, представлялася відповідно до точної моделі: вона повністю розділяла всі цінності цього суспільства і працювала тому, що відчувала в цьому потребу, у світі, вільному від антагонізмів між колективом та особистістю. Таким чином, ця програма повністю слідувала канонам засновників марксизму-ленінізму.

Прийняття нового статуту мало набагато більш важливі і відразу ж помітні політичні наслідки. Цей документ, який надихався ленінськими принципами революційної легальності, внутрішньою демократією, народним контролем і колективним керівництвом, підкреслював необхідність періодичного оновлення кадрів і керівних органів на всіх рівнях від первинного осередку до Президії ЦК. На кожних виборах заміні підлягала половина членів виборних органів до райкому включно, третина складу - на обласному і республіканському рівнях, чверть - в ЦК та його Президії. Це оновлення було підкріплене додатковим правилом, яке забороняло обиратися до тих самих органів більше певного числа разів. Однак, не допускаючи виключень для первинних та регіональних організацій, ці правила передбачали виключення для ЦК та Президії. Члени вищих органів партії, «авторитет яких був одностайно визнаний», могли залишатися на своїх постах більш довгий період, якщо при голосуванні три чверті голосів подавалися «за». Ці нові правила, покликані забезпечити оновлення і омолоджування партійних кадрів, досяглії лише часткового успіху. Насправді швидка ротація кадрів на нижчих рівнях приводила до ослаблення їх авторитету і ставила в ще більшу залежність від представників вищестоящих інстанцій, які міцно сиділи на своїх місцях. Що ж до ієрархів, то можливість залишатися у верхах мало не безмежний термін тільки зміцнювала їх владу. З іншого боку, щоб набрати більшість у три чверті голосів, що дозволило б зберегти свої пости, вони, будучи, природно, зацікавлені у зміцненні особистої відданості пижчестоящої номенклатури, йшли назустріч вимогам останньої.

У результаті реформа зміцнювала відносини особистої відданості і застій у верхах, одночасно ставлячи під загрозу кар'єри молодих і середніх кадрів. Вона виявилася нездібною ні покінчити з консервативним опором у верхах, ні залучити на сторону Хрущова, головного автора реформи, симпатії армії апаратників на місцях.

Після двох днів найсерйознішого обговорення з'їздом Статуту і Програми КПРС 19 жовтня Підгорний, Куусінеи, інші оратори з числа наближених Хрущова перевели дискусію на, здавалося б, забуту тему - десталінізацію, відновивши викриття злочинних сталінських спільників, у перших рядах яких фігурували члени «антипартійпої групи» Молотов, Каганович, Маленков, Ворошилов (щойно обраний в президію з'їзду). Перед обличчям свідоцтв про злочини Сталіна та сталіністів Ворошилов був вимушений виступити з показною самокритикою в стилі публічних сповідей 30-х рр. 27 жовтня Хрущов привселюдно повторив відносно Сталіна те, що він сказав п'ятьма роками раніше за закритими дверима. Але цього разу він пішов далі проголошених у 1956 р. слів про культ особи. Тепер він у подробицях викривав сталінські злочини і недвозначно натякнув на те, що тиран убив Кірова, а головне, нагадав, що масові репресії розповсюджувалися не тільки па комуністів, але й на всіх радянських громадян. Проте, Хрущов не піддав сумніву правильність основних напрямів діяльності партії, передусім прийнятих в 1928-1930 рр. рішень і установок. Було обійдене стороною й питання про відповідальність партії загалом; довершені ж злочини приписувалися гелер не одному Сталіну, як в 1956 р., а досить вузькому колу «сталінців», яке майже співпадало з уже викритою «антипартійною» групою. У знак покаяння Хрущов запропонував спорудити пам'ятник комуністам - жертвам сталінізму. (Хіба визнання масового характеру репресій, їх спрямованості проти усього радянського народу не перетворювало цеп меморіал на пам'ятник «невідомому зеку», використовуючи вислів Солженіцина?) 30 жовтня більшість делегатів висловилося за те, щоб тіло Сталіна було винесене з Мавзолею. Стара більшовичка Лазуркіна, що пройшла сталінські табори (член партії з 1902 р.) оголосила приголомшеним делегатам з'їзду, що Ленін явився їй у сні і сказав: «Мені неприємно бути поряд із Сталіним, який стільки бід приніс партії!» Після такої заяви з'їзд проголосував за негайне перепохован-ня тіла Сталіна «за його злочини та масові репресії проти чесних радянських громадян».

Сам хід з'їзду свідчив про досить складну політичну ситуацію. Під виглядом уявної імпровізації Хрущов та його прихильники провели ретельно підготовлений наступ не тільки на Сталіна, але також і на своїх політичних ворогів. Використовуючи тему викриття «сталінців», Хрущов сподівався викликати емоційний відгук і повести за собою політично недосвідчену більшість делегатів, яка до 1953 р. знаходилася на нижчих рівнях радянської політичної системи і не була замішана в злочинах сталінізму; ця аптиконсерва-тивна сила повинна була змести опозицію Першому секретареві ЦК КПРС. У той же час обрана Хрущовим тактика відображала відому слабкість його позицій перед противниками у керівництві партії, проти яких він не насмілювався відкрито виступити, і розкривала його наміри на майбутнє.

Опір десталінізації продовжував залишатися наполегливим. Після драматичного поновлення процесу десталінізації з 27 по ЗО жовтня представлені 31 жовтня з'їзду резолюції здавалися недостатніми. Доля членів «антипартійпої» групи була ввірена для «вивчення» Центральній контрольній комісії, хоча більшість делегатів вимагала їх негайного виключення із партії. Була згладжена резолюція, присвячена десталінізації: з неї зниклії пропозиції спорудити пам'ятник жертвам «чисток», згадки про масштаб злочинів і масових репресій сталінізму, мова йшла лише про «помилки» та «відхилення». Нарешті, всупереч підкресленій у доповіді Хрущова 27 жовтня необхідності продовжити вивчення цих питань, резолюція стверджувала, що «партія сказала народу всю правду про зловживання влади в період культу особи». Цим формулюванням резолюція ясно вказувала, на те, що справа закрита і дебати припинені.

Незавершеність нового наступу Хрущова проти спадщини сталінізму перешкодила йому змінити на свою користь баланс сил у Президії. ЦК був, звичайно, сильно оновлений (були замінені 60% з 330 його членів), однак його нові члени, хоч вони у багатьох випадках були зобов'язані своїм висуненням Хрущову, не були безумовними прихильниками десталінізації.

Після XXII з'їзду Хрущов спробував обійти опір консерваторів за допомогою інтелігенції, з якою він, проте, не дуже-то церемонився на з'їзді, закликаючи її ще більше згуртуватися в ім'я побудови комунізму. Восени 1962 р. він підтримав публікацію двох творів, які внесли паніку в консервативний табір: поеми Євтушенко із зухвалою назвою «Сталінські спадкоємці», надрукованої 21 жовтня в «Правді», і великої повісті «Один день Івана Денисовича» невідомого тоді автора, до того ж колишнього зека, Олександра Сол-жепіцина, яка з'явилася в листопадовій книжці «Нового світу». Підтримка цих публікацій, що проклали дорогу потоку творів, які піхто до цього не насмілився б надрукувати і навіть запропонувати, залишилася одиничним актом. Хрущов не коливався у виборі між ліберальною інтелігенцією, яка мала намір взяти па себе поглиблення десталінізації і по-своєму продовжувати своє «моральне відродження», не прагнучи розгадувати наміри Першого секретаря ЦК КПРС, і партійним апаратом, рішуче настроєним взяти інтелектуальне життя під свій контроль. Вже в грудні Твардовський був попереджений, що тема репресій стає «нав'язливою». Вимушений після кубинської кризи захищати свою політичну лінію взагалі, Хрущов пішов у сфері культури на деякі поступки консерваторам. Поводом для нового повороту в цій області стала реакція Хрущова під час відвідування виставки абстракціоністів 20 грудня. Хрущов доручив тоді голові Ідеологічної комісії ЦК КПРС Іллічову закликати інтелігенцію до виконання її обов'язків. Різкої критики в пресі зазнали І.Еренбург і В.Некрасов; сам Хрущов у виступі 18березия 1963 р. особисто закликав інтелігенцію керуватися у своїй творчості принципом партійності. Цей заклик поклав кінець короткому періоду останньої відлиги хру-щовського правління.