Господарство та соціально-економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу. Економічні причини піднесення Німеччини в останній третині XIX ст. Фінансова політика на українських землях у ХІХ – на початку ХХ ст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРИВАТНИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ІНСТИТУТ ДІЛОВОГО АДМІНІСТРУВАННЯ»

Кафедра теоретичної та прикладної економіки

Контрольна робота

з дисципліни «Економічна історія»

Варіант №4

Виконала:

Студентка ЗФ - 06/1

Тібеж (Бондаренко) Юлія Олексіївна

Перевірив:

Старший викладач Романюк Н.Г.

м. Кривий Ріг

2008 рік

Зміст

1. Господарство та соціально-економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу. Особливості східного рабства

2. Економічні причини піднесення Німеччини в останній третині XIX ст..

3. Фінансова політика на українських землях у ХІХ - на початку ХХ ст.

Список використаної літератури

1. Господарство та соціально-економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації -- східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної прані.

Східне рабство виникло в IVтис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоврожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилися на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства переросли в єдину державу.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Синайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкурами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни -- члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Єфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення -- селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги.

У ІІІ тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато. їхній статус -- патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792 -- 1750 рр. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канапи. Переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку побула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство.

Економіка східного рабства характерна і для Стародавнього Китаю. Вже в IV тис. до н. е. тут зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю. Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі -- бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II -- І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Гангської долини. Використовуючи - залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла -- ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір Торгував вовною, Гімалаї -- золотом. Пенджаб -- кіньми, південь -- дорогоцінними каменями, схід -- слонами. З'явилися купці - професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економші країни. Особливості східного рабства можна узагальнити так:

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя -- сільське господарство -- залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними їх джерелами були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово переміститися центри Стародавнього світу, Це виявилося в економічному піднесенні Греції та Риму.

У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний. Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н. е. -- першу половину І тис. н. е. В період античності рабовласництво досягло повного розквіту. Переважало боргове рабство, була створена община, використання рабської праці стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося на У ї тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох континентів -- Європи, Азії та Африки, і це сприяло взаємодії різних культур. У тих умовах важливе значення мали фактори географічного характеру. З стародавніх часів торгові шляхи проходили Середземним, Егейським. Мармуровим і Чорним морями. Вони були спрямовані на Північ, в басейни Дніпра, Дунаю. Дону. У Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Це сприяло ранньому розвитку ремесла і торгівлі. Греки стали ремісниками і крамарями в період, коли народи інших країн ще займалися полюванням, скотарством або, у кращому випадку, землеробством.

Численні маленькі острови, розділені гірськими хребтами, прибережні площі родючих земель на материку, численні затоки і гавані визначали відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію. Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Вона була окремою державою (місто-держава по-грецьки -- поліс), у якій повноправними були лише землевласники.

Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій історії місто витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не вистачало зерна власного виробництва, тому сільське господарство було другорядним, місто експлуатувало село.

У VIII -- VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві призвів до відокремлення ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей, торгового капіталу, купців.

Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося будівництво жител, ткацтво, кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні виготовляли кераміку. Продуктивність виробництва досягла значних успіхів. Зростали міста. У VII -- VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з дерева, як раніше.

Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля. Розвиток ремесла призвів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, маляри, ливарники. Окремі міста-держави стали спеціалізованими. У Мілеті виробляли тканини, у Корінфі -- кераміку, панцирі. У результаті відокремлення ремесла від сільського господарства, диференціації у розвитку виробництва виникла потреба в обміні товарами. Широко застосовувалися гроші. Швидко розвивалися мореплавство і кораблебудування. Грецькі малоазіатські міста Мілет, Корінф та ряд інших стали великими центрами середземноморської торгівлі.

Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний уклад. У сільському господарстві та ремеслі дедалі більше використовується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани -- вільних громадян і невільників. У VIII -- VI ст. до н. е. формувалися грецькі рабовласницькі міста - держави, або поліси. Центром такого полісу було місто, оточене муром. Йому належали довколишні долини чи острови. У разі війни все населення знаходило притулок у місті. Там проходили народні збори, релігійні відправи, суди, діяв ринок. Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції були колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII -- VI ст. до н. е. Головна причина -- гонитва за новими землями, за здобиччю, хлібом, а також зменшення чисельності населення полісів. Земельний голод у невеликих грецьких державах призвів до утворення багатьох колоній на островах архіпелагу в Егейському морі, на південному узбережжі Італії, в Сицилії, Північній Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів. Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн -- хліб, худоба, раби.

У V -- ІV ст. до н. е. праця рабів стала продуктивною, особливо у ремеслі. В Афінах налічувалося приблизно 365 тис. рабів і лише 90 тис. вільних. Рабів захоплювали в основному з негрецьких територій піл час війн, купували на ринках. Раб коштував 167, рабиня -- 135 -- 220 драхм. Ремісники коштували дорожче. Привілейованими рабами були учителі, лікарі, поліцаї, купці. Більшість рабів працювали в копальнях, каменоломнях за мізерну їжу. Чимало їх використовували як слуг. Деяким з них. зокрема ремісникам, торговцям, дозволялося мати сім'ї.

У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого рівня розвитку, хоча економіка прогресувала дуже нерівномірно. Ремесло і торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво. По всій Греції зберігалася складна форма оренди землі. У IV ст. до н. е. греки дещо удосконалили агротехнічні прийоми в землеробстві. Частково вводилося трипілля, удобрювались вапном поля, застосовувалась борона з дерев'яними зубами, молотильна дошка тощо. З'явилися наукові трактати з сільського господарства.

Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у харчуванні, парфюмерії, для світильників. Олія була головною статтею грецького експорту. В Єгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино. Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом. У сільському господарстві Греції кількість рабів була незначною. Ремісники працювали у невеликих майстернях по 3 -- 12 чол. У великих майстернях кількість працюючих досягала 30 -- 100 чол. Примітивними інструментами раб сам виготовляв виріб від початку до кінця. У майстернях працювала також певна кількість вільних людей, переважно збіднілих селян. Окремі професії -- скульптори, архітектори -- користувалися особливою популярністю. Вільні ремісники працювали окремо зі своїми сім'ями. Славилися й грецькі тканини, які виготовляли вільні жінки і рабині.

Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво. Його центрами були Мілет, Корінф, Халікс.

Зовнішня, морська торгівля, на відміну від внутрішньої, набула значного розвитку. Товари у паках на ослах і мулах доставлялися з великими труднощами. Відсутність доріг, пересічена місцевість звели міжгрецьку сухопутну торгівлю нанівець. Набули поширення ярмарки, які влаштовували на ринкових площах міст. Зовнішня торгівля перебувала в руках купців, які були одночасно власниками кораблів та їхніми каштанами. Держава намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною.

Раби виконували тяжку фізичну роботу. Для вільних людей це вважалось ганьбою, через що спочатку експлуатація рабів у Греції сприяла досягненню високого економічного і культурного рівня. Однак технічні можливості рабоволодіння швидко вичерпали себе. Раби не хотіли удосконалювати знаряддя праці, які були для них знаряддям тортур, а вільні надавали перевагу заняттям політикою, філософією, фізичними вправами. Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни -- сільське господарство, ремесла, торгівлю.

У 338 р. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Історія Риму -- яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII -- VI ст. до н. е.) -- царський; другий (509 -- 31 рр. до н. е.) -- республіканський; третій (31 р. до н. є. -- 476 р. н. е.) -- імператорський. Перший період -- це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX -- IV ст. до н. е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н. е. карбували монети. У VII -- VI ст. до н. е. відбувався розклад родового ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини.

Період VIII -- VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом від родової до сусідської общини. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей -- клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI -- III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Єфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II -- І ст. до н. е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два століття н. є. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші -- слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики -- використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина -- в сільському господарстві. Джерелами рабства були війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму -- також борги і рабство. Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до 10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право забороняло перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Землю намагалися придбати також вершники -- багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була вілла -- маєток площею 25 -- 100 га землі, яку обробляли 50 -- 60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Економіка засновувалася на галузевому сільському господарстві. В Італії провідна роль належала виноградарству, городництву, вирощуванню маслин. Самостійними галузями були тваринництво і птахівництво. Збирали досить високі врожаї пшениці. Виникли сальтуси -- спеціалізовані латифундії.

У ранній період римської історії землероби користувались примітивними знаряддями праці -- плугом без колісниці, дерев'яною бороною, мотикою, серпом, косою, граблями, вилами, лопатами. Існувало трипілля. Тягловою силою були воли. Молотили за допомогою ослів або коней, проганяючи їх по снопах на утрамбованому току. Згодом з'явилася молотильна дошка, яку волочили по колосках. Для отримання борошна застосовували ступу або зернотерку. Згодом мололи зерно жорнами, порушуючи камені руками або силою волів чи ослів.

Поля удобрювали органічними добривами та попелом з спаленої соломи. З зернових вирощували ячмінь, пшеницю, просо, овес, полбу (різновид пшениці), з технічних -- льон, коноплю. У великій кількості насаджували виноград, оливкові гаї, маслини, садили квасолю, сочевицю, боби, часник, цибулю, капусту, моркву, редьку, дині, буряки. З фруктових дерев найбільш поширеними були різні сорти яблунь, груш, слив, фіг (інжиру). Тваринництво було важливою складовою частиною римського сільського господарства. Розводили коней, велику рогату худобу, кіз, овець, свиней, птицю.

Кінець республіки (І ст. до н. е.) -- це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в І -- III ст. н. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня розвитку. Відбулися позитивні зміни в агротехніці. Розширювалися посівні площі. Вдосконалювалися коса, серп, борона з зубами. В І ст. н. е. почали використовувати жатку з широким захватом, колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин.

У І -- II ст. н. е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам -- дрібним землеробам. Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї з сторін.

Знаменитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла у трактаті "Про сільське господарство" виклав раціональні способи ведення господарства на селі. На його думку, великі латифундії нерентабельні, оскільки засновані на праці рабів. Він був переконаний, що "раби пасуть недбало худобу, погано орють землю..., крадуть зерно..., від інших злодіїв його не охороняють". Він пропонував роздати землю колонам в оренду.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI -- V ст. до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя (шоломи, шити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова.

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і базальту.

Характерною особливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був свій бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4 -- 10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною людиною. У нього працювало 1 -- 2 вільновідпущених і кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.

Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. Виробник сам продавав товар. У центрі міста, на форумі, через кожні 8 днів відбувався базар. Селяни продавали свою продукцію, купували потрібні для господарства ремісничі вироби. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо.

Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. є. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнім зв'язкам з Етрусією в VI -- V ст. до н. е. Рим налагодив торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми містами. У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів на 50 млн. сестерціїв. На таку саму суму закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії.

В Італії існувало професійне купецтво, переважно з стану вершників. До утворення імперії зовнішня торгівля Риму була посередницькою і не могла конкурувати з грецькою. За час існування імперії греків поступово відтіснили з торгівлі. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали. Через підставних осіб у ній брали участь римські патриції. Купці об'єднувалися в колегії, які мали кошти, кораблі, агентів у провінціях.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні монети відповідної маси.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею. Римські банкіри - аргентарії виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6 -- 48 % згідно з законом, а фактично -- значно більший.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І -- II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що ґрунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у 3 -- 4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески.

Експлуатація рабів стала головним джерелом багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах. У добу пізньої Римської імперії (III -- V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічний прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додатковій витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність.

Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і Західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 р. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.

З елліно - римською історією тісно пов'язана доля народів Північного Причорномор'я. Кіммерійців, наприклад, згадує славнозвісний давньогрецький поет Гомер. Він називає їх "кобилодойцями та молокоїдами убогими", з чого видно, що основним заняттям цього великого народу, який жив у південних степах України в IX -- VIII ст. до н. е., було кочове тваринництво і насамперед конярство.

Скіфи (VII ст. до н. є. -- III ст. н. е.) витіснили кіммерійців у Малу Азію, зайнявши степові простори від Кубані, Дону та Дніпра до Дунаю. Про культурне і господарське життя цього племінного союзу відомо набагато більше завдяки археологічним дослідженням та писемним пам'яткам, що збереглися до наших днів. У V ст. до н. е. Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. її населення він поділяв на скіфів-хліборобів, кочових скіфів і царських скіфів. Перші жили осіло, займалися сільським господарством, вирощували пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Переважна частина їхнього врожаю йшла і на продаж. Скіфи-кочівники нічого не сіяли і не орали. Вони випасали незліченні стада худоби. Царські скіфи -- панівна верхівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлеглих племен. їхнє основне заняття -- військова справа. Хоч скіфів Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя, господарство доводять протилежне. Ймовірно, скіфів-орачів можна назвати прапредками українського народу.

Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі річки добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи жили в чотири - або шестиколісних кибитках, пересуваючись степом разом з чередами худоби. У них запрягали дві або три пари волів. Зверху кибитки накривали шкурами так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи сніг. Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.

В осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи виплавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі, дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках археологи знаходять золоті та керамічні речі грецького виробництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини та інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової общини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті, утворення державності скіфських царів.

Майже одночасно з заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами там розпочалася грецька колонізація. Вона мала різні причини -- перенаселення міст-полісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгового обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі піратські набіги. Так вони знайомилися з народами, які заселяли його береги. Передумовою заснування міст-полісів була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Найбільша хвиля колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у Північне Причорномор'я -- у VI ст. до н.е.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Боспорське царство, столицею якого став Панткапей. До цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія, Таманський півострів, значна частина чорноморського узбережжя сучасної України. Перше місце в економіці Боспорського царства займало землеробство. Ним займалися тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарську продукцію постачали великі латифундії земельної аристократії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства вирощували переважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю, просо, ячмінь. Поле орали важким дерев'яним плугом, запряженим кількома парами волів. При обробітку землі використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили і зберігали у великих глиняних діжках, мололи на зернотерках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів, овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі. При розкопках міст і селищ археологи виявили рештки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і художнього посуду. У великих кількостях ремісники виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі славилися каменярі, теслярі, столяри, малярі, штукатури. Основний торговий партнер Боспорського царства -- Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призначеного для експорту. В урожайні роки експорт досягав 5 млн. пудів. В Афіни направляли також великі партії солоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне Причорномор'я привозили традиційні товари -- вина, оливкову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, вироби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні вази, мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери. У період розквіту крім еллінських міст у Боспорське царство входили деякі племена Північного Причорномор'я, серед них скіфи. У IV -- III ст. до н. е. у степах Північного Причорномор'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала в 339 р. нищівної поразки від батька Олександра Македонського Філіппа II. На півдні України з'явилася нова грізна сила -- сармати. Вони розбили скіфів, частину асимілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негативно позначилися на економіці грецьких міст Причорномор'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуплятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземноморських ринків північночорноморських конкурентів. Населення міст розбіглося. Постійні напади варварів розладнали фінанси міст-полісів. (хні золоті та срібні гроші замінили мідні.

VII ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність, ввійшовши до складу Боспорського царства. З того самого часу Північне Причорномор'я стає об'єктом зазіхань з боку Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала протягом минулих століть, але колишньої величі досягти не змогла. У ІI -- III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво, зовнішня торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в цілому Боспорському царстві. Розвивались ті галузі економіки, що й в попередні віки. Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими племенами.

Однак загальна криза рабовласництва у II -- III ст. н. е. остаточно підірвала сили імперії. Криза позначилася і на долі античних держав Північного Причорномор'я, економічний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е. Скоротилися торгові зв'язки, зменшилася товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів. Відбувалась поступова натуралізація всього господарства. Проте в містах Північного Причорномор'я у соціально-економічному розвитку цього періоду йшли і позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялась працею залежних людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у 40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор'я вторглись готські племена і міста в результаті економічного послаблення не змогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е. призвела античні держави Північного Причорномор'я до остаточної загибелі, яка збіглася з крахом усієї рабовласницької системи господарства.

2. Економічні причини піднесення Німеччини в останній третині XIX ст.

Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням -- у 30-х роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили, збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 р.), уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та розширення національного ринку.

На початковому етапі, що охоплював період з 30- до 50-х років XIX ст., істотні зміни відбувалися в легкій промисловості: бавовняній і шовковій -- в Саксонії, суконній -- в Рейнському районі та Прусії. За 1834 -- 1838 рр. було побудовано 45 нових фабрик, за 1833 -- 1846 рр. -- лише в Сілезії 8 бавовняних та 128 льонопрядильних фабрик. На початку 40-х років застосовувалося кілька сотень жакардових ткацьких верстатів. Значних успіхів досягла гірнича промисловість. У середині XIX ст. добували більш як 3 млн. т вугілля, виплавляли 200 т чавуну. Особливо швидко розвивався Рейнсько - Вестфальський промисловий район, в якому було зосереджено четверту частину промислових робітників Німеччини. Однак це була мануфактурна промисловість. У 1846 р. з ' 200 домен Рейнсько-Вестфальського району тільки 32 працювали на кам'яному вугіллі, а пудлінгові печі були на 9 заводах. Парові двигуни поширилися практично в 30 -- 40-х роках. У 1822 р. працювало 2 парові машини, в 1847 р. їх стало 1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Першу залізницю протяжністю 12 км було побудовано в 1835 р. Довжина залізниць у 1848 р. досягла 2,5 тис. км. У 40-х роках капіталовкладення в будівництво залізниць становили 450 млн. марок. Використовували переважно англійські паровози. Продукція німецьких паровозобудівних заводів була незначною (38 паровозів з 429, що використовувалися у 40-х роках). Працювало чотири заводи локомотивів: два в Берліні, Хемниці, Касселі. Кількість пароплавів зросла з 4 до 90.

Для цього періоду характерні досягнення німецької техніки: установка для швидкого книгодрукування (1814р.), кам'яноточильна машина (1835р.), циліндрично-точильний (1803 р.), горизонтальний (1807р.), набивний (1836р.) верстати. В цілому за важливими економічними показниками Німеччина відставала від Великобританії: за видобутком вугілля вії разів, виплавленням чавуну -- в 5,6 раза, потужністю парових двигунів -- в 5 разів, протяжністю залізниць -- в 2 рази. В усіх галузях переважало дрібне виробництво. Промислове населення Прусії становило 11%. Загальна чисельність промислових робітників на транспорті, в торгівлі дорівнювала 1 млн. Німеччина залишалася сільськогосподарською країною. На її ринку панували англійські промислові товари. Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50 -- 70-х роках XIX ст. після буржуазної революції 1848 -- 1849 рр. Його темпи характеризують такі економічні показники: продукція важкої промисловості, виплавлення чавуну, споживання бавовни зросли у 3 рази, видобуток вугілля -- у 4, потужність парових двигунів -- у 9 разів, протяжність залізниць -- у 3,3 раза (19,6 тис. км). У 1861 -- 1870 рр. випуск засобів виробництва збільшився на 23 %, засобів споживання -- на 9%. Машинне виробництво перемогло. Внаслідок інтенсивного грюндерства (засновування) лише в Прусії утворилося 395 акціонерних компаній з капіталом у 2,4 млрд. марок. Важливими галузями німецької промисловості стали гірнича, металургійна (на 9/10 працювала на коксі), хімічна, машинобудування, воєнна. Виняткове значення мало залізничне будівництво, капіталовкладення в яке в 1870 р. становили 4 млрд. марок. Воно ліквідувало економічну роз'єднаність Німеччини, перетворило її на країну європейського транзиту, стимулювало піднесення вугільної та металургійної галузей, сприяло зростанню товарообороту. Німецька індустрія розвивалася на базі вітчизняного устаткування, застосовуючи останні технічні новинки. її вироби успішно конкурували з англійськими на внутрішньому та зовнішньому ринках. На основі відкриття в 1865 р. німецькими спеціалістами способу отримання фарбників з кам'яного вугілля сформувалася анілінова промисловість. Почало розвиватися калійне виробництво. З'явилася нова галузь -- електротехнічна, що обслуговувала телеграф і електричну сигналізацію. Фірма "Сіменс і Гальське" прокладала телеграфні лінії не лише в Німеччині, а й у Великобританії, Росії, Африці. Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об'єднання, що завершилася утворенням у 1871 р. імперії на чолі із пруським королівством. На початку 70-х років Німеччина стала і аграрно-промисловою державою. У промисловості було зайнята і 1,5 млн. осіб. Переважала легка промисловість (2/3 продукції). Передовою на той час була галузева структура важкої промисловості. Значну роль відігравали ремесла і домашня промисловість, в яких працювала 2 млн. осіб. За рівнем економічного розвитку Німеччина продовжила відставати від Великобританії та Франції, однак випереджала за потужністю важкої промисловості.

3. Фінансова політика на українських землях у ХІХ - на початку ХХ ст.

У XIX -- на початку XX ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі як на західних, так і на східноукраїнських землях.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі доходів знизилося значення подушного і оброчного податків і зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так званого "питейного" доходу, який продовжував ґрунтуватися на системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 р. він становив майже 30 % державного бюджету.

Структура податків, основний тягар яких лежав на плечах селян, зумовила хронічний дефіцит бюджету. Так, лише за 1845 -- 1861 рр. він становив понад 1 млрд. крб. Уряд вдавався до збору податків і недоїмок натурою. У 1828 р. у 6 українських губерніях було зібрано податків натурою на суму близько 3,5 млн. крб. Дефіцит покривали в основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і зовнішніх позик, а також паперових грошей.

Видаткова частина бюджету, яка становила майже 15 -- 20 % національного доходу Росії, значною мірою мала непродуктивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне і морське міністерства. У 1804 р. з 122 млн. крб. бюджету за цією статтею було витрачено майже 53, у 1855 р. з 526 -- 270, у 1899 р. з 1463 -- 417,2 млн. крб. Після витрат на армію, флот і платежів за державний борг утримання двору, чиновників різних міністерств становило важливу статтю державних видатків. Утримання двору поглинало понад 10 % бюджету. При цьому витрати на міністерство освіти в першій половині XIX ст. становили менше ніж 1 % всіх бюджетних видатків.

Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову реформу М. Сперанського, який у 1803 р. зайняв пост директора департаменту Міністерства внутрішніх справ. У 1809 р. йому доручили скласти загальний проект державних реформ, який і був поданий за назвою "Вступ до уложення державних законів". У 1810 р. М. Сперанський подав Державній Раді "План фінансів" з теоретичними основами реформ у галузі фінансів і грошового обігу. Було припинено випуск нових асигнацій, різко скоротилися державні видатки, продано частину казенних маєтків у приватні руки, запроваджено нові податки, які викликали велике незадоволення дворянства. Проте практична діяльність М. Сперанського як реформатора закінчилась у 1812 р.

Дослідження М. Сперанського і зокрема його записку "Про монетний обіг" не тільки ретельно вивчив, а й використав при підготовці грошової реформи Є. Канкрін. Німець за походженням, він у 1823 р. був призначений міністром фінансів Росії, пройшовши шлях від посади дрібного писаря. Його фінансово-економічна політика ґрунтувалася на таких принципах: дбайливо та економно використовувати державні кошти, обережно користуватися державними кредитами, бути дуже завбачливим при встановленні нових податків, постійно зміцнювати грошову систему. Грошову реформу 1839 -- 1843 рр. проводили вилученням асигнацій і введенням твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів. Номінально відновлювалася срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до 3 крб. 50 коп. асигнаціями (девальвація). У 1841 р. випущено нові, розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в 1843 р. вилучено з обігу. Впровадження кредитних білетів на рівні зі сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитися від срібла, громіздкого в обігу (до того ж монети в обігу сильно стирались). Для розміну паперових грошей був створений фонд, який на вересень 1843 р. становив близько 36, а в 1845 р. -- уже 87 млн. крб.

Однак у зв'язку із зростанням державних і особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватися. Напередодні та в період селянської реформи 1861 р. грошовий обіг у Росії знову був розладнаний.

Індустріальний розвиток країни диктував необхідність впорядкування фінансово-грошової системи. Після 1861 р. царський уряд, який став на шлях прогресивних перетворень, провів фінансову реформу (1862 р.). Затверджені нові правила створення і розгляду державного бюджету, який почали публікувати. Внесені зміни в касову справу, державний контроль. У податковій системі відмінили винні відкупи (пережиток феодалізму), їх замінив акциз на вино, збільшились акцизи на тютюн, цукор. Проте порядок стягування податків з урахуванням станів не було знищено. Подушний податок не був відмінений до 80-х років (від нього звільнилися лише городяни), незважаючи на створення багатьох комісій для його скасування. У 1863 р. подушний податок з міщан міст Європейської Росії замінив податок на міське нерухоме майно, який становив у 1898 р. 8,6 млн. крб. У 1894 р. був запроваджений квартирний податок.

У 1875 р. частина місцевих повинностей почала набирати форми державного поземельного податку без розмежування власників. Цей податок на селянські землі в середньому в 1,5 раза, а в деяких губерніях у 3 рази і більше перевищував податок на приватні землі. Прямі податки з селянської десятини землі в 70-х роках були в 10 разів більшими, ніж прямі податки з десятини поміщицької землі. Лише в результаті революційної ситуації 1879 -- 1880 рр. царський уряд відмінив подушний податок (у 1882 р.), зменшив викупні платежі на 12 млн. крб., встановивши обов'язковий викуп землі як для поміщицьких, так і для державних селян, створив Селянський банк тощо. Відміну подушного податку супроводжувало збільшення непрямих податків і платежів колишніх державних селян у зв'язку із переведенням їх на викуп у 1886 р. До цього вони платили оброчний (нижчий від викупних платежів) і подушний податки.

У 27 губерніях Європейської Росії платежі і примуси, що сплачували селяни наприкінці XIX ст. з десятини землі, дорівнювали в середньому 1,39 крб., що, за підрахунками урядової комісії, становило 15,4 % валового прибутку і 36,8 % чистого прибутку з десятини. У багатьох повітах податки перевищували прибуток від землі.

У 1900 р. загальна сума непрямих податків, які сплачувало населення Російської імперії, становила 657 млн. крб., у тому числі з алкогольних напоїв -- 317, з тютюну -- 41, з цукру -- 63, з нафти -- 25, з сірників -- 7, з мита -- 204 млн. крб. Ці податки насамперед сплачували за продукцію, яку виробляли неросійські народи. Зокрема, спирт, цукор, тютюн були українського виробництва. Дев'ять українських губерній з 1868 по 1880 р. дали Російській імперії 2899,2 млн. крб. З цієї суми на їх потреби повернено 1749 млн. крб. Отже, лише за 13 років українське господарство втратило 1150,2 млн. крб. За 15 років, починаючи з кінця XIX ст., бюджет монархії Романових одержував з України 3289 млн. крб. прибутку. Асигнування державної скарбниці на потреби України становили 2605,2 млн. крб. Це -- одне із переконливих свідчень антиукраїнської колонізаторської політики російського царизму.

Істотною ознакою фінансів Росії був державний борг. Він безперервно зростав не лише абсолютно, а й відносно розміру бюджету. Якщо на початку XIX ст. сума державного боргу (внутрішні та зовнішні позики, асигнації) дорівнювала майже чотирьом річним бюджетам Росії, то напередодні селянської реформи 1861 р. державний борг перевищував щорічний бюджет вже приблизно у 8 разів. З середини 80-х років Росія за величиною державного боргу займала третє місце після Франції та Великобританії, а за виплатою відсотків за борги -- друге. У 1903 р. борг становив 6679 млн. крб. У 1862 р. царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото та срібло. Однак уже в кінці наступного року розмін було відмінено. Одержана Росією перед впровадженням розміну іноземна позика на 85 млн. крб. була лише наполовину використана для збільшення розмінного фонду, друга половина пішла на відшкодування дефіциту державного бюджету.

Дедалі актуальнішим ставало питання встановлення в імперії Романових грошового обігу, заснованого на золоті, як це уже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Грошова реформа потребувала нагромадження величезної кількості золота, яка могла бути одержана через активний торговий і розрахунковий баланси, скорочення ввезення та збільшення вивозу товарів, позик, збільшення податкового тягаря. В результаті недалекоглядної фінансово-бюджетної політики царської Росії у Державному банку нагромаджувалися великі запаси золота у вигляді фонду для забезпечення майбутньої золотої реформи. В 1897 р. золотий фонд уже становив 1095 млн. крб. при 1067 млн. крб. кредитних білетів у обігу. При такому співвідношенні можлива була реформа грошового обігу, тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між золотим карбованцем і паперовим кредитним карбованцем взяте було співвідношення, яке на той час після певних заходів, спрямованих на стабілізацію курсу карбованця, фактично встановилося на ринку, тобто кредитний карбованець коштував 66 коп. золотом, а колишній золотий імперіал вартістю 10 руб. -- 15 нових карбованців золотом.

Іншими словами, реформа була проведена у вигляді девальвації, тобто зниження карбованця до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р. було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Карбувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн. крб. забезпечувалися золотом повністю, понад 600 млн. крб. -- наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн. крб. Це емісійне правило забезпечення порівняно з емісійними системами інших країн досить суворе (в перші роки виконувалося навіть понад норми, оскільки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів у обігу: в 1899 р. -- 1007 млн. крб. золота і 661 млн. крб. кредитних білетів в обігу, тобто на 646 млн. крб. менше від емісійного права).