Господарство та соціально-економічні відносини у країнах Стародавнього Сходу. Економічні причини піднесення Німеччини в останній третині XIX ст. Фінансова політика на українських землях у ХІХ – на початку ХХ ст

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивалися кредитна політика, державні позики, фінансувалося залізничне будівництво, промисловість тощо.

Постійну увагу грошовому обігу приділяли уряди Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії, під гнітом яких перебували Галичина, Буковина та Закарпаття. На західноукраїнських землях ще на початку XIX ст. панувала австрійська монетна система. На підставі монетної конвенції, підписаної Австрією з німецькими державами в 1857 р., карбувалися нові гульдени: австрійський, що дорівнював 2/3 таляра, або 20 срібних грошів, і південнонімецький -- 4/7 таляра, або 17 1/7 гроша. Австрійський гульден (флорин) важив майже 12,34 г (11,1 г чистого срібла) 900-ї проби, він ділився вже на 100 крейцерів (замість 60). З 1870 р. випускали також золоті австрійські монети вартістю 4 і 8 гульденів, що важили відповідно 3,2 і 6,5 г. У 1892 р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала корона. Відтоді гульден не карбували, проте в обігу він залишався до 1899 р. (1 гульден = 2 коронам). Карбувалися золоті монети вартістю 20 і 10 корон (10 корон = 3,049 г золота) і срібні вартістю 1,2 і 5 корон. Випускалися також паперові гроші вартістю 1, 2, 10,20,50, 100, 1000 і 10000 корон. Австро-Угорська корона була в обігу на західноукраїнських землях до 1918 р.

Жорстокий податковий гніт терпіло населення західноукраїнських земель. Бюджет монархії Габсбургів був хронічно дефіцитним. Так, у 1882 р. сума прибутків становила 448 155 793, а сума витрат -- 485 720 951 золотих ринських. Отже, витрати у 1882 р. перевищували суму прибутків бюджету майже на 40 000 000 золотих ринських.

З населення Галичини стягували в основному прямі та посередні податки. Прямі податки у 1883 р. становили величезну суму, наприклад, податок на землю -- 4 331 000 золотих ринських, податок на будинки -- 3 670 000, на інші різні прибутки -- 2 380 000, на заробітну плату -- 745 000, екзекуційні штрафи -- 36 000 золотих ринських. З цих сум на населення української частини Галичини припадало: податку на землю -- 2 673 457 золотих ринських, податку на будинки -- 2 265 431, з інших прибутків -- 1 469 136, заробітну плату -- 459 875, екзекуційні штрафи -- 83 950 золотих ринських.

На західноукраїнських землях швидко збільшувалась іпотечна заборгованість селян. У Галичині податки на селянські господарства з 1862 до 1905 р. зросли на 770, у Буковині -- на 470 %. У Галичині в 1910 р. заборгованість всіх землевласників становила астрономічну цифру -- 1960 млн. крон.

Дані державної статистики переконливо свідчать про колоніальну політику австро-угорської монархії на західноукраїнських землях. У 1883 р. уряд імперії Габсбургів, стягуючи різні податки, одержав з Галичини прибутків на суму 43 051 019 золотих ринських, а витратив на неї лише 3 127 384 золоті ринські, у тому числі на українську частину Галичини припадало прибутків 26 574 703 золоті ринські, а витрат -- лише 19 269 989. Отже, в державній скарбниці залишалося 7 304 714 золотих ринських чистого прибутку.

Російський і австрійський уряди в умовах промислового розвитку розглядали як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 р. у зв'язку із збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості великих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін. Цей банк здійснював операції приймання вкладів на зберігання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спочатку 5 %, а потім 4 %), видання позик під заставу товарів і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануфактурний капітал" та ін.

Незважаючи на кілька міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, в Російській імперії у той час все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на початку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів становив 36, а із заснуванням банку він знизився до 12 %.

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів, спрямованих на зміну всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано. Так само було ліквідовано і Державний комерційний банк з переданням усіх справ Державному банку (1860 р.). На останній було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло та цінні папери, приймати вклади на зберігання на поточний рахунок тощо. Однак він не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для комерційних цілей в кожному випадку за спеціальними наказами. З середини 90-х років більшу частину вкладів становили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості переважно концентрувалися в акціонерних банках. Активні операції забезпечили банку вагомі успіхи: сума обліку векселів і спеціальні поточні рахунки під векселі зросли з 32 млн. крб. у 1861 р. до 261 млн. крб. у 1900 р.; позики і спеціальні поточні рахунки під процентні папери -- відповідно з 11 до 73 млн. крб.; кількість золота -- з 82 до 843 млн. крб., тобто більше ніж у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку були дуже великими, загальна сума обліково-позикових операцій всіх комерційних акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х років з сумою цих операцій в Державному банку і надалі перевищила їх у кілька разів. Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х роках, Державному банку надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок; під залізничні накладні та інші документи; купувати і продавати процентні папери; надавати позики під заставу нерухомості і під товари, купувати і продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та чеки, білети іноземних банків, приймати грошові вклади тощо. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії і, разом з тим, найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

Іпотечний тривалий кредит мав десять акціонерних земельних банків і два великих державних банки -- Селянський поземельний банк (1883 р.). Дворянський земельний банк (1885 р.), а також міські кредитні товариства.

Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю. За 1883 -- 1900 рр. було надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі.

Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. За позиками банку позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше, ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території Європейської Росії (крім Польщі, Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя.

рабство господарство східний античний німеччина

Царський уряд сповна допомагав Дворянському банку -- за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у 1897 р. розмір процента за позиками, які видавав банк, дозволив приєднати до капітального боргу недоплати дворян за одержаними позиками тощо.

На початку ХЇХ ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 р. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 р. Після її реорганізації на Державний комерційний банк останній мав контори в Одесі (з 1819 р.), Києві (з 1839 р.), Харкові (з 1843 р.), Полтаві (з 1852 р.). Чималим кредитним центром був у 30 -- 50-х роках XIX ст. Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 р.) агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснювали через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводились до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.

В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 р.). Харківський торговельний (1870 р.). Київський промисловий (1871 р.), Миколаївський комерційний (1872 р.), Одеський дисконтний (1879 р.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки -- Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 р. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. їхній основний капітал у 1913р. становив менше ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг -- 0,5 %, дисконт векселів -- 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.

Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк -- 31, Азовсько-Донський -- 23. Мережу дореволюційних банків (1916р., без іпотечних банків) можна проілюструвати такими даними:

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. інтенсивно зрощувався (зливався) банківський капітал з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний банки були зв'язані з українською металургією та вугільною промисловістю; Азовсько-Донський банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Романових.

Австро-угорський та інші іноземні капітали, економічно завойовуючи західноукраїнські землі, мали міцні позиції у кредитно-банківській системі краю, формування якої почалося ще у 50-х роках ХГХ ст. Активним провідником колонізаторської політики імперії Габсбургів став емісійний Австро-Угорський банк. Він був центральною кредитною установою всієї імперії. Його акціонерний капітал у 1900 р. становив 210 млн. корон. У Галичині і на Буковині цей банк мав 12 філій. Він утримував основні позиції всіх банківських операцій, йому належала головна роль на місцевому грошовому ринку.

У 1888 р. Австро-Угорський банк брав участь в усіх 4 акціонерних банках Галичини і Буковини. Сума його коштів становила 48 млн. корон. Крім того, він мав велику кількість іпотечних акцій та облігацій на багато мільйонів корон.

Австро-Угорський банк був розрахунковим центром у Західній Україні. Приватні комерційні та деякі земельні банки тримали частину своїх капіталів у його центральному управлінні, конторах і відділеннях. Галицькі та буковинські філії здійснювали операції з іпотечними позиками, обліком векселів, зберігали вклади, фінансували господарства великих землевласників. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. майже 50 % усіх іпотечних операцій державного Австро-Угорського банку припадало на галицькі відділення. У 1909 р. банк видав 744 іпотечні позики на суму 59 670 546 корон. З цієї суми на Галичину припадало 27 651 986 корон, тобто майже половина всіх іпотечних позик.

Активно діяв Буковинський крайовий банк. Він видавав позики під зерно, земельне забезпечення, соло-векселі та здійснював інші операції. В 1898 р. іпотечна заборгованість Буковинському крайовому банку досягла 18 млн. золотих ринських, у 19 І 0 р. ця сума збільшилася до 68 177 093 корони.

У 1903 р. всі справи Буковинського крайового банку перейшли до Буковинського земельного банку в Чернівцях. У цьому банку кредити великим землевласникам стали ще більшими: в 1907 р -- 20 362 тис, а в 1909 р. -- 23 630 тис, корон.

У 1890 р. земельні магнати при активному сприянні Австро-Угорського та місцевих банків заснували Львівський парцеляційний банк. Метою його було сприяти парцеляції великих землеволодінь і продаж селянам ділянок землі за умови виплати за неї протягом 5 -- 10 років. При цьому банк продавав землі великих землевласників за найбільш спекулятивними цінами, які безперервно зростали. Так, у 1900 р. банк продавав морг землі за 1100 корон. У 1905 р. ціна одного морга оброблюваної землі становила 1800 корон, а необроблюваної -- 616 корон. Для порівняння: в Познаньщині, де земля давала у 2 рази більше прибутку, морг землі продавався за 462 корони.

У 1868 р. у Галичині виник Селянський банк, або, як його називали, Банк рустикальний, що фінансував також і буковинських селян. Банк позичав гроші під заставу нерухомого майна (землю) на 12 % річних. За 11 років він надав 62 972 позики.

Значна роль в економіці Західної України почала належати українським кредитним установам, у тому числі Українському акціонерному земельному іпотечному банку, заснованому в 1909 р., з капіталом в 1 млн. корон. Акціонерами банку стало багато українських землевласників, торговців і промисловців. Банк широко проводив кредитні операції під заставу землі та нерухомого майна. Він випускав векселі, організував інвестиції у різні торгово-промислові кооперативні підприємства. Цей банк став основним джерелом кредиту для західноукраїнських торгових і виробничих сфер, кооперативних установ.

Кредитами банку користувалися заможні селянські господарства. Тільки багаті селяни могли брати позику на суму понад 400 корон. Банк провів у 1910 р. 310 таких операцій на суму 1 540 000 корон, у 1911 р. -- 416 операцій на суму 1877 тис. корон.

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з акцією, спрямованою на обмеження приватного лихварства, на Закарпатті виникло кілька десятків кредитних кас і установ, які працювали на зібраному капіталі за допомогою угорських банків. Вони належали також угорським та іноземним, в основному німецьким банкірам.

Перед війною 1914 -- 1918 рр. майже всю банківську систему Західної України контролювали австро-угорські та німецькі банки. Останні могли розпоряджатися не лише коштами своїх філій, а й грошовими ресурсами всіх приватних банків Західної України.

Отже, фінансово-кредитна система України, яку було сформовано в процесі промислового та індустріального розвитку, стала одним із важливих факторів соціально-економічного прогресу суспільства. За її допомогою правлячі кола Росії та Австро-Угорщини здійснювали свою жорстоку колоніальну політику на українських землях.

Протягом XIX ст. у західноєвропейських державах і США відбувся промисловий переворот, який ознаменував собою завершення переходу від аграрної до індустріальної цивілізації. Зміст розвитку світової економіки в індустріальну епоху полягав у здійсненні структурних зрушень, внаслідок яких змінилось значення сфер і галузей господарства, їх частки у виробництві валового внутрішнього продукту та національного доходу. Випереджаючими темпами розвивалася промисловість, що забезпечувало її перевагу над сільським господарством у світовому та національних господарствах. Зростання важкої промисловості почало змінювати галузеву структуру індустріального потенціалу.

Прискорилося економічне зростання. Загальні середньорічні темпи зростання ВВП провідних індустріальних держав Західної Європи, Північної Америки в 1870 -- 1913 рр. становили 2,5 %, зокрема США - 4,1, Японії -- 2,5, Німеччини -- 2,8, Франції -- 1,7, Великобританії - 1,9 %.

Характерною особливістю світової економіки останньої третини XIX ст. був перехід від моно- до поліцентризму. Серйозними конкурентами Великобританії, яка першою стала на шлях промислового перевороту й індустріального розвитку і була "майстернею світу", стали США та Німеччина. Економічний розвиток мав переважно екстенсивний характер. Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили в середньому 1,7 %. У США за 1870 -- 1914 рр. екстенсивні фактори забезпечували 73 % приросту продукції. Господарський розвиток України у першій половині XIX ст. значно відставав від передових країн світу. На початку XX ст. її економіка мала аграрно-індустріальний характер. Колоніальне становище України гальмувало прогрес її господарського розвитку. В економіці переважав іноземний капітал.

У XIX -- на початку XX ст. відбулися радикальні перетворення в аграрному секторі економіки світу. В сільському господарстві США, Великобританії, Франції розвивалось фермерство. Аграрний розвиток у Німеччині відзначався дуалістичністю. Крім фермерських господарств, зберігалось велике землеволодіння юнкерів та залежність селян від них. Внаслідок аграрних реформ 1848 та 1861 рр. в українському селі було ліквідовано феодально-кріпосницькі відносини. Сільське господарство почало переходити на індустріальну основу. Цей процес гальмувався відсутністю в Україні у складі Російської імперії до реформи П. Столипіна права власності селян на надільні землі, недостатністю інвестицій, низькою агротехнікою. Ефективність праці була у 3 рази менша, ніж у Франції, де, як і в Україні, селянське землеволодіння було порцелярним.

На рубежі XIX -- XX ст. завершилось формування світового ринку і світового господарства. Створювалася система міжнародного поділу праці, складовою частиною якої стала Україна. Цьому передував тривалий і складний процес вдосконалення товарно-грошових відносин. Як і в Західній Європі, в Україні подальшого розвитку набули внутрішня та зовнішня торгівля, фінансово-кредитна система. Зародився та розвивався український кооперативний рух, який творчо використовував досвід передових країн світу, виходячи з національних умов. Українська кооперація, на відміну від західноєвропейської, була обумовлена насамперед потребами звільненого від кріпацтва селянства, а не індустріального робітництва. Вона стала важливим чинником господарського розвитку трудових верств нації, засобом національно-економічного самозахисту українства.

Колонізаторська політика Російської та Австро-Угорської імперій не дала змогу українському народові зайняти гідне місце в світовому господарстві, сповна використати свої потенційні можливості. Антиукраїнські позиції займав іноземний капітал. Особливо негативно позначилась на економічному розвитку України відсутність державності.

Список використаної літератури

1. «Історія господарства: Україна і світ» за ред. Б.Д. Лановика, К. - 1995 рік.

2. «Історія України» за ред. Михайла Грушевського, К. - 1991 рік.

3. «Нарис історії України» за ред. Д.І. Дорошенка, Л. - 1991 рік.

4. «Велика Скіфія» за ред. Василенко Г.К., К. - 1991 рік.

5. «Україна: Історія» за ред. О. Субтельного, К. - 1991 рік.

Размещено на Allbest.ru