Павло Тетеря та його політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

37

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

кафедра історії України

«Павло Тетеря та його політика»

Виконала

студентка 2-го курсу

Рипаченко Ніна

Вінниця 2010

Вступ

Павло Іванович Моржковський - Тетеря - гетьман Правобережної України (1663-1665). Один з найближчих соратників Богдана Хмельницького. Один з авторів українсько-російського договору 1654-го та Гадяцького договору 1658 року. Визначний дипломат, митець подвійної політичної гри та талановитий військовий керманич.

Під час свого гетьманування на Правобережній Україні Павло Тетеря ревно дотримувався одного разу даної монархові присяги й, таким чином, намагався зберегти усталено до середини ХVII століття геополітичну рівновагу міжнародних сил у Центрально - Східній Європі.

У своїй політиці опирався на польського короля, повністю довіривши йому долю козацької держави. За це він поплатився не тільки державною кар'єрою, але й власним життям.

Тетеря, за козацько-літописною традицією, увійшов до історії козацької України, як польський прислужник. І цей ярлик -- однаково негативний як для тих істориків, що дотримувалися москвоцентричної, так і для тих, що поклонялися націоналістичній орієнтації -- залишився за Тетерею досі. Ніхто ніколи не намагався піддати це сумніву. Єдиному з спадкоємців Богдана, саме Тетері ніколи не присвячували окремих досліджень, монографій, студій, його завжди тримали в тіні -- чи то Юрія Хмельницького, чи Івана Виговського, чи Івана Брюховецького, хоча ці постаті ледве чи були "світлішими" та "кращими" (якщо такі оцінкові категорії взагалі повинні вживатися в історичній науці) від постаті гетьмана Павла Тетері.

Багато елементарних біографічних даних про Тетерю досі не перевірено або й цілком не зібрано; останні роки його життя потонули в темряві, немов цей дуже амбітний (це також не підлягає сумніву) діяч зник з політичної арени у 1665 році назавжди. Навіть рік, місце, обставини його смерті подають з сумнівами -- хоча історичні джерела, якщо є бажання до них заглянути, жодних Знаків питання не залишають. Як це не дивно, але сьогоднішній нарис життя й діяльності Павла Тетері, по суті, дертий в українській історіографії -- і йому притаманні всі вади такої першої спроби: ще багато справ не вияснено, не вивчено, хронологія, зв'язок і послідовність подій не завжди очевидні.

1. Життя та діяльність Павла Тетері до його гетьманування

Про життя Тетері до 1648 року відомо мало. Рік і місце народження не встановлені, відносно справжнього прізвища висловлювалися різні думки. Не набагато більше відомо про його рідних. Повне ім'я та прізвище майбутнього гетьмана звучало: Павло Іванович Моржковський-Тетеря. Котре в цьому подвійному прізвищі справжнє родове, а котре прізвисько (чи то козацьке, чи шляхетське) -- не з'ясовано. В основному, Павло вживав прізвище Тетеря -- під ним він й увійшов до історії. Але в 1649 році він був ще Мошковським (так записано в козацькому реєстрі), це прізвище вживав відносно часто в 1668 -- 1670 рр. Справа первісного прізвища -- не проста формальність. Залежно від нього вирішували по-різному питання відкіля він походив. Якщо вважати, що первісне прізвище Моржковський, то його носій народився, можливо, в шляхетській сім'ї, що користувалася гербом Слєповрон (польська назва птаха, для якого є українське ви значення "квак"), а Тетеря -- це вже козацьке прізвисько, часів Хмельницького або до нього (значення прізвиська також не дуже зрозуміле, бо "тетеря" -- це не лише птах, для якого сьогодні маємо літературну назву "тетерук", але й рід улюбленої козаками рідкої затірки з житньої муки). Якщо ж первісне прізвище Тетеря, то це могло б свідчити, що козакував ще його батько (висловлювалися такі припущення), а прибране на шляхетський кшталт прізвисько Моржковський свідчило б про маєток, від назви якого воно виникло... Та вживав Тетеря насправді інший герб -- Радван, зображений на його печатках. У народних думах Павла звали Тетеренком, що свідчило б про прізвище батька -- вже Тетері.

Відповідно до тих, а також інших міркувань, висловлювали думки про місце його народження: Переяславщина (бо там був млин Тетері та й довго він був саме переяславським полковником), Овруч і його околиця (бо там був рід бояр Мошковських), Київщина (бо там у 1630 р. згадувався Іван Тетеря, можливо, батько), Підляшшя (бо саме там отримував маєтки від польського короля). Шляхтичем був уже з роду -- це не перешкоджало тому, що батько міг козакувати; ледве чи був з переяславських міщан -- бо вже в молодості опинився в польському магнатському середовищі. Шляхетство (після періоду "гріхів" -- брав же ж він активну участь у Хмельниччині) перезатверджував йому польський король -- отже, сумнівів у аристократичному походженні не було. Та й стиль його життя, особливо у 60 -- 70-х роках, посередньо свідчить про вроджений шляхетський стан. І родичі його з шляхетського середовища, тієї його частини, яка в 60-х роках перетворювалася в кармазинову козацьку старшину, що своїм соціальним становищем і амбіціями почала чимраз більше нагадувати магнатську верхівку сусіднього Польського королівства.

Мав двох братів, рідного Юрка і зведеного (мабуть, позашлюбного батькового сина) Шурла, двох сестер, які повиходили заміж за українських шляхтичів (Михайла Іскрицького й Атанаса Піроцького). Сам Павло одружувався з жінками шляхетських -- незвичайно впливових -- родів. Перша дружина -- сестра Івана Виговського; друга -- дочка Богдана Хмельницького Олена. Це було те українське, за критеріями XVII ст., без сумніву, аристократичне оточення, яке наклало відбиток на спосіб життя та життєві ідеали Павла. Зрештою -- середовище не лише українське. Вчився він у мінській уніатській школі (уніатській -- це не значить, що сам він мав схильність до уніатства; Богдан Хмельницький вчився ж у польських єзуїтів), дуже освічений ректор якої навчався в Німеччині та Чехії, пізніший холмський уніатський єпископ Яків Суша, адміністратор єпархії 1649 -- 1652 років, єпископ 1652 -- 1687 років, підтримував жваві зв'язки з Тетерею навіть у післягетьманські часи. Латину молодий Павло опанував добре, мабуть, і знання ораторського мистецтва виніс з мінської школи. Яків Суша виїхав до Холма в 1637 році, Павло ж 1639 року був уже в родині польських магнатів Пражмовських -- у Мазовії, в містечку Пражмові. Був, треба думати, на становищі магнатського слуги -- молодого шляхтича -- компаньйона одного з молодших представників роду Миколи (Микола Пражмовський пізніше зробив блискучу придворну кар'єру -- 1658 року став канцлером Польського королівства; тримаючи в своїх руках багато ниток внутрішньої та зовнішньої політики, він не забував товариша молодості). Як компаньйон молодого магната, можливо, Тетеря побачив тоді шмат світу -- зокрема, Італію. Але такі припущення підтвердити поки що неможливо.

В кінці 40-х років Тетеря почав канцелярську кар'єру -- і від підписка в луцькому гродському суді. його начальничком -- писарем суду -- був тоді Станіслав-Казимир Бенєвський, у майбутньому польський дипломат, спеціаліст з українських справ. Може, був він далеким родичем Тетері -- Бєнєвський, як і Тетеря, вживав герб Радван. У Луцьку ж Павло Тетеря познайомився ще з однією людиною з політичною перспективою -- Іваном Виговським. Незабаром одружився на його сестрі.

Тепер попробуємо вирішити питання про те, коли, приблизно, міг народитися Павло Тетеря. У 1670 році була ще жива його мати, Анастасія, тоді монахиня-василіанка; до 1637 року (мабуть) Павло вчився в Мінську -- можна гадати, що було йому тоді п'ятнадцять-шістнадцять років. В такому випадку він народився десь у 1620 -- 1622 роках-Дехто схильний вважати, що хрещеним батьком його був Богдан Хмельницький -- можливо, але не доведено. Щоправда, в 1671 році сучасники писали про старість Тетері -- але в ці бурхливі часи мало хто з чоловіків, котрі володіли військовим мистецтвом, доживав до справді глибокої старості. Колишнього гетьмана, який наприкінці шістдесятих років довго хворів, і в полудень віку можна було вважати старим.

Тетеря був людиною з доброю освітою, корисними зв'язками у впливових польських колах (Пражмовські -- з Миколою він, по суті, приятелював; Бєнєвський), з контактами в українській уніатській верхівці (Суша). Був своєю людиною тієї української шляхти, яка хиталася між польською службою та українським автономізмом (Виговські; можливо, Хмельницький). 1648 рік примусив його зробити остаточний вибір. Щоб не писали, мовили, думали про Тетерю на підставі його дальшого життєвого шляху, але вибрав він повсталий український народ Коли в серпні 1648 року козаки й чернь брали Луцьк, Павло Тетеря був на їхньому боці. Те, що він у вирішальний момент опинився на українському краю барикад, а не (як київський воєвода Адам Кисіль чи явний ренегат Ярема Вишневецький) на польському, переконливо свідчить, де саме були його справжні симпатії. Добрий промовець, молодий, енергійний, освічений, з європейськими манерами, хоча й без військового досвіду. Тетеря був справжнім здобутком для повстанців. Там уже рахувалися такі люди, але їх було надто мало. Життя в магнатському оточенні прищепило Павлу прагнення до збагачення (цього він навчився в Польщі: значення і впливи людини визначалися її походженням, але ще більше багатством). Та під час Хмельниччини не він єдиний змагав до збагачення.

Як козацький старшина і активний учасник подій 1648 -- 1657 років Тетеря не відзначався ні дикою хоробрістю, ні різаниною -- це ім'я не променіло на полях битв. Його частіше можна було зустріти в сутінках канцелярій або на довгих шляхах, що вели з гетьманської столиці Чигирина в різні сторони світу. У 1649 році він, цілком певно, обіймав посаду писаря переяславського полку; був він ним недовго, бо цього ж року очолив козацьке посольство до трансільванського князя Юрія (Дєрдя) II Ракоці. Вибір впав на нього, очевидно, через освіту та великосвітську поведінку. Тетерю можна зачислити до тих людей, що заклали підвалини козацько-трансільванських дипломатичних зв'язків, спершу непевних (через спроби Богдана в 1650 -- 1653 роках підкорити собі Молдавію, втримати яку в межах свого впливу намагався Ракоці), але в 1654 -- 1657 роках зміцнених реальним військовим союзом. Характерно, що зовні Тетеря намагався зберігати добрі стосунки з семигородським князем -- шляхом листування -- навіть тоді, коли українсько-трансільванські відносини розладналися (у 1651 р.). Очевидно, вже на печатках дипломатичної кар'єри для Тетері був характерний нахил до подвійної паралельної гри, що зумів оцінити, а може й підсилити гетьман Хмельницький. Балканський напрям став першим у дипломатичній спеціалізації Тетері -- недарма він супроводив Тимоша Хмельницького в подорожі до Ясс для одруження (1 вересня 1652р.) з Розандою, дочкою молдавського господаря Василя Лупу. Військова діяльність Тетері протікала під знаком південно-західної орієнтації: весною 1651 року він разом з осавулом переяславського полку Демком, козаками й татарами облягав Кам'янець-Подільський, щоб у напружений час боротьби за впливи над Молдавією блокувати молдавсько-польські контакти.

Особливих військових талантів Тетеря не виявив, дипломатичну ж його зручність Богдан Хмельницький високо цінував завжди. Хоча міжнародними зв'язками України займався безпосередньо сам гетьман, а керівником української дипломатії вважався генеральний писар Іван Виговський, Тетеря, немов його сіра тінь, брав участь практично в усіх основних дипломатичних переговорах, які відбувалися в Чигирині. Влітку (перша згадка -- 13 липня) 1653 року Тетеря став переяславським полковником, але це не означало усунення його з гетьманського двору.

31 грудня 1653 року саме він зустрічав царського посла Василя Бутурліна, вітаючи того довгою квітастою промовою. Є багато підстав вважати, що цей барвистий ораторський твір з'явився з-під пера полковника. Зрештою, Бутурліна зустрічав Тетеря не лише ніжними витворами слова: в переяславській церкві він твердо вимагав від московського посла, щоб той присягнув гетьманові від імені царя. Відомо, що з вимог цих нічого не склалося, 8 січня 1654 року присягав сам Тетеря, а вже в березні -- разом з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним -- вів переговори в Москві. Від Олексія Михайловича отримав привілей на місто Смілу, привілей цілком непридатний в умовах гетьманування Богдана Хмельницького, який тоді особисто розпоряджався українськими землями. Побоюючись підозрінь і звинувачень з боку козацького війська, Тетеря закопав грамоту. Вона зотліла, і в 1657 році, вже після смерті гетьмана Богдана, Тетеря просив царя відновити привілей....

Тетеря складав договірні статті з Росією разом з Богдановичем-Зарудним, але саме переяславського полковника треба вважати чи не основним їх творцем. Не підлягав сумніву, що, формулюючи статті, він виконував волю Богдана Хмельницького і реалізовував його політичну концепцію -- потім дещо міняв під тиском царя. Але не можна думати, що Тетеря в 1653 -- 1654 роках був недосвідченим дипломатом і не знав, як у цей час складали міжнародні договори. Те, що договірні статті мали дуже недосконалий, розмитий, деколи неясний характер, що вони не охопили цілий спектр російсько-українських відносин, а це наклало на договір відпечаток тимчасовості (такою була, мабуть, основна концепція гетьмана) -- заслуга, в першу чергу, лукавого козацького дипломата. Порівняння двох українських міжнародних договорів, до створення яких-приклав свою руку Тетеря -- Березневих (переяславських) статей 1654 року і Гадяцького договору 1658 року -- доводить, що Тетеря вмів складати документи такого роду й наліт тимчасовості на договорі 1654 року зберіг свідомо.

Подвійну гру Тетері (якщо можна вважати її подвійною -- просто це була та, по суті, незалежницька лінія гетьмана, яку правильно здійснював сумлінний виконавець) можна простежити далі. В 1655 році, під час облоги Львова українськими та російськими військами, переяславський полковник вів переговори про викуп міста з польською стороною. Для того, щоб росіяни не розуміли що він говорить, Тетеря розмовляв латиною (можна собі уявити, як дратувало це російську сторону!), підбурюючи львів'ян проти царських військ

Коли помирав Великий гетьман (6 серпня 1657 року в Чигирині) Тетеря був знов у Москві. Тут він проявився ще раз як добросовісний виконавець і блискучий оратор. Перед царем виступив за гетьманство Юрія Хмельницького, хоча, можливо, знав, що й сам він. Тетеря, був серед тих кандидатів на владу, яких назвав перед смертю Богдан. Гетьман говорив, нібито, не лише про свого сина Юрася, що зрозуміло, але й про генерального писаря Івана Виговського, генерального суддю, колишнього київського полковника Антона Ждановича, полтавського полковника Мартина Пушкаря і про переяславського -- Тетерю.

Упродовж 1648 -- 1657 років Тетеря зробив запаморочливу кар'єру -- від скромного підписка луцького городського суду до переяславського полковника й одного з найвизначніших дипломатів Богданової доби, людини дуже впливової в тогочасній Україні. Не підлягає сумніву, що цією кар'єрою Тетеря міг завдячувати, в першу чергу, самому собі. Був він талановитою, однак явно не однозначною і не прямолінійною, людиною. Ці риси його характеру ще яскравіше окреслилися пізніше.

В цей час, коли Тетеря у Москві добивався затвердження Юрія Хмельницького і відмовив царя посилати нові війська в Україну, події дома розвивалися швидко. 24 серпня 1657 року, коли виявилося, що Юрась ще не може тримати булаву, гетьманом обрали Івана Виговського. Повернувшись в Україну, Тетеря далі підкреслював свою лояльність Москві, але практично повністю підтримував лінію Виговського з його поворотом на 180 градусів -- від орієнтації на Москву до орієнтації на Варшаву.

Щоправда, поволі його стосунки з гетьманом Виговським та родиною Виговських загострилися. 13 жовтня 1657 року Тетеря поховав у Києві дружину -- сестру гетьмана. Розгорілися суперечки за спадщину, якої Виговські не дали Тетері. А він був завжди дуже чутливий до матеріальних справ.

У березні 1658 року почалася "місія Тетері" -- черговий його дипломатичний тріумф. Переяславський полковник добився припинення походу польських військ в Україну. Переговори між Україною та Польщею тягнулися довго, майже півроку. Партнером Тетері -- польським комісаром для розмов -- став давній його покровитель і приятель з луцьких часів, тепер уже волинський каштелян Бєнєвський. Тетеря, в основному, перебував на Поліссі та Волині, в Межиріччі та Корці, тоді з'являвся до Чигирина, уточнюючи лінію поведінки з гетьманом. Для того, щоб спокійно працювати над трактатом, який у недалекому майбутньому отримав назву Гадяцького договору, тікав на самоту до Гощі, маєтку, який купив у вдови київського воєводи Адама Кисіля. 5 липня 1658 року в Гощі датовані "пункти Тетері" -- важливий етап на шляху до остаточної редакції договору. Певний час мешкав поруч з Бєнєвським, погоджуючи окремі статті умови. Тетеря не був єдиним творцем Гадяцького договору, який міг (якби не спротив польських магнатів) радикально змінити обличчя Східної Європи: Річ Посполита двох (польського і литовського) народів перетворювалася в монархічну республіку трьох народів. Україна під назвою Руського великого князівства мала стати третьою складовою частиною федерації. Статті трактату -- з українського боку -- диктували, в першу чергу, гетьман Іван Виговський, а також високоосвічений (навчався в Голландії, Франції, Англії, Італії) полковник, пізніше канцлер Руського князівства Юрій Немирич, але найбільше праці в злютуванні остаточного тексту договору виклав Тетеря. З якої б точки зору не дивитися на Гадяцький договір, але він, на відміну від Березневих статей 1654 року мав характер справжнього послідовного і всебічного міжнародного договору з продуманою опрацьованою структурою, хоча й з помітною домінацією польської сторони.

Король, польський двір вважали Тетерю головним творцем Гадяцької умови, на яку, до речі, цей її творець не присягав. Знову проявилася двоїстість Тетері: а може він уже тоді передчував, що реалізація договору під дуже великим знаком питання? Саме в такій ролі -- автора польсько-українського порозуміння -- 28 жовтня 1658 року він отримав аудієнцію в польського короля Яна-Казимира. "Один з головних керівників цієї (козацької) нації", -- звітував про Тетерю 5 листопада папський нунцій архієпископ Петро. "Поставний, гарних манер, убраний був у сукню з зеленого оксамиту з золотими ґудзиками", -- писав про аудієнцію французький посол П'єр де Нуає до Людовика XIV. Десь приблизно від цього часу він перестав бути переяславським полковником, фактично став придворним експертом з українських справ, почав досить регулярно от римувати пенсію з королівської каси. Дехто з істориків, вороже настроєних до Тетері, цим періодом датує "зраду" Тетері й оголошує його "платним інформатором" варшавського двору. При цьому якось забувають, що в цей час він уже став приватною особою. А королівська пенсія? Не можна відриватись від обставин епохи. Сучасник подій майбутній польський король Ян III Собєський добивався і отримував -- від французького короля пенсію не лише за інформаційну службу, а й за цілком конкретну політичну діяльність у Польщі на користь французького двору, діяльність, що була дуже близькою до поняття державної зради. Але зрадником Польщі його ніхто ніколи не оголошував. Тетеря виїхав з України, буваючи там у 1659 -- 1661 роках недовгими наїздами. Мешкав, переважно, у Варшаві при дворі або у своїх маєтках на Підляшші, хоча не розривав численних ниток, що пов'язували його із Східною Україною, для якої він і далі залишався дуже впливовою особою. На Тетерю полився потік королівської ласки -- і він спробував зіграти такі ролі, яких ще не пробував: магната і придворного, крім цього ще й не старого вдівця, за серцем (і багатством) якого полювали представниці найкращих польських аристократичних родин.

Проживаючи у Варшаві, Тетеря зберігав якісь невизначені впливи. З колишнім своїм учнем 1659 року неодноразово зустрічається єпископ Суша; нунцій думає, чи не зробити йому подарунок в дукатах. В Україні Тетеря появляється під час загострення політичної ситуації: у жовтні 1659 року їде з Бєнєвським спостерігати упадок Виговського; в жовтні 1660 прикладає руку до Слободищенського договору, за яким Правобережжя під гетьманом Юрієм Хмельницьким знову (але не на правах Гадяцької умови, а набагато гірших -- бо оточені польськими військами козаки, вірні Юрієві, мусили прийняти те, що їм диктували) опинилося під владою Польщі. У цьому ж, 1660 році. Тетеря одружився з дочкою Богдана Хмельницького Оленою, вдовою після Данила Виговського -- і, таким чином, увійшов як свій до "клану Хмельницького". ї хоча друга жінка принесла йому, нібито, велетенське придане -- за польськими джерелами один мільйон золотих -- стосунки між Тетерею та Виговським знову загострилися: через спадщину по Данилові для Олени та через ці ж самі скарби Хмельницького, з яких мали вдруге вінчати Олену. Від Юрія Хмельницького Тетеря отримав як тимчасову резиденцію Суботів Недовгий час (листопад 1660 р. -- це певна дата) він займав пост генерального писаря при гетьманові Юрієві. З королівської ласки на нього сипалися титули: королівського секретаря, Хмельницького підчашого (це на Підляшші), потім полоцького стольника (тоді генеральним писарем він уже не був). 1661 рік минув між Підляшшям та Варшавою, де він продовжував грати роль королівського дворянина. Черговий Варшавський сейм у травні підтвердив володіння на Київщині -- села Демидів, Литурівку, Абрагамівку, Раківку, дві Воронівки. Чи у завірюсі Руїни Тетеря міг черпати з них якісь доходи -- можна сумніватися.

У 1658 -- 1661 роках Тетеря зміцнив -- принаймні у Варшаві -- думку про себе, як про знавця відносин в Україні. Одруження на дочці Великого гетьмана, без сумніву, збільшило його престиж в Україні та за її межами, тим більше, якщо він справді прибрав до рук хоча б частину тих скарбів, які йому приписували. Треба думати, що королівським придворним він був добрим; свою репутацію вірного слуги Корони, очевидно, зміцнив, але чи, ставши магнатом, цілком замазав козацькі бунтарські гріхи і чи остаточно відмовився від козацького способу мислення -- сумнівно.

Становище в Україні ускладнювалося чим раз більше. Слободищенські умови знеохотили козаків безмежно, відсутність обіцяної польської допомоги і, навпаки, присутність таких непевних союзників як татари, що більше дбали про ясир з України, чим про реальну допомогу малопопулярному гетьманові -- вели край до пропасті. Хмельниченко просив короля порятунку і Тетері. Очевидно, впливи Тетері були значні й Юрій думав опиратися на його авторитет.

Жовтень, листопад, грудень 1662-го, січень 1663 року -- джерела дуже скупо доносять відгомін подій цих чотирьох місяців в Україні -- немов якась невидима рука (Тетерина?) блокує всю інформацію і на Захід, і на Північ. Тетеря, хоча польський (формально) комісар в Україні, мовчить; Ян-Казимир переконаний, що на Правобережжі далі гетьманує Хмельницький, засипає Тетерю листами -- цей мовчить далі. Папський нунцій у Варшаві, звичайно, добре інформований, не знає нічого -- він лякає Рим, що козаки збираються допомагати Туреччині в походах на Західну Європу. Москва також не знає нічого певного.

2. Обрання Тетері на посаду гетьмана

Історики по-різному визначають дату обрання Тетері. Дехто відштовхується від дати 6 січня 1663 року, коли Юрій Хмельницький вступив до монастиря в Києві, і припускає, що Тетеря став гетьманом десь у січні. Саг. Тетеря не повідомив короля, коли його обрали. Між жовтнем і січнем на Правобережжі не було жодного тимчасового (наказного, хоча б, як Сомко на Лівобережжі) гетьмана. Невже в такий гарячий, у буквальному розумінні слова, час цілий Правий берег, міг бути без жодної об'єднуючої влади?

Здається, в цю важливу для нього хвилину повністю проявилася двоїстість поведінки Тетері. Ще восени, формально згідно з королівськими інструкціями, підтримуючи Юрія Хмельницького, він, мабуть, одночасно готував грунт для свого обрання, мобілізуючи сили пропольської партії (миргородський полковник Григорій Лісницький та полковник Григорій Гуляницький -- найвдатніші її представники) і нагромаджуючи гроші для підкупу старшини і козацької верхівки. Зрештою, він, можливо, вплинув на слабовольного Юрася Хмельницького, щоб цей сам визначив свого наступника -- Тетерю. Все говорить за те, що Тетерю обрали гетьманом у Чигирині за кілька днів після відречення Хмельниченка, у його ж присутності -- це була середина або друга половина жовтня 1662 року (недаремно запорожці в листі 15 листопада титулують його вже гетьманом). Обрали, треба підкреслити, без дозволу і навіть усепереч волі короля, який хотів зберегти безвольного Юрія в ролі маріонетки. Польський хроніст Веспазіан Коховський описав цю подію: "Пізніше (після обрання. -- Я.Д.) полковники голосними вигуками поздоровляли Тетерю, гордого від отриманої влади. Його винесли з кімнати на кріслі і, піднявши вгору, показали товариству. Народ, стверджуючи вибір на гетьмана, кидав шапками -- як би не забрали його (назад), закидали б. Знову вже на ґанку він давав оглядати себе скільки завгодно, а згаданому вище народові розкидав дрібні гроші та, щоб усім приподобатися, поставив багато горілки як почастунок козакам". Це не була "чорна рада" -- загальна козацька -- і Тетеря, як старий козак і досвідчений політик, мусив розуміти відсутність звичаєвої правної санкції на своє обрання. Та й вороги-сучасники іронізували, що обрали його по-свояцтву (натяк на дружину з Хмельницьких). Він знав, очевидно, що вибори сильно вдарили по Виговському -- колишньому гетьманові, київському воєводі, польському сенаторові, об'єктивно кажучи, більше заслуженому для Польщі ініціаторові Гадяцької умови і, так само об'єктивно кажучи, політичному діячеві ширшого масштабу, ніж Тетеря. Мабуть, він уже тоді розумів, що Іван Виговський це його найперший ворог, хоча як член пропольської партії він назовні підкорився виборові. Та дружні їх стосунки скінчилися й так ще давніше -- від часу маєткових суперечок за спадщину по Данилові Виговському...

Тетеря здобув кілька місяців передишки: всі немов чекали, куди поверне новообраний гетьман, а він не відкривав свої карти. Не дуже зрозуміло чому (це завдання для майбутніх дослідників). Може, аналізував і зондував грунт, на кого треба опертися: Варшава, Москва, Стамбул; може, шукав підтримки на Лівобережжі (відомо, що пропонував Сомкові -- також одному з "клану Хмельницького", бо сестра наказного гетьмана була дружиною Богдана і матір'ю Юрія Хмельницького -- спільні дії, але це було лише 5 січня). Найімовірніше, що Тетеря хотів заграти перед усіма сусідами незалежницькою картою: приєднати Лівобережжя, опираючись на Запорожжя (воно було проти Сомка, але блокувалося разом з росіянами), міняючи, зовнішньо хоча б, орієнтацію на Москву. Таку концепцію ще в середині листопада пропонувало йому Запорожжя. Можливо, тоді Тетеря міг би й розраховувати на переобрання "чорною радою". Ще в грудні, пишучи до короля, Тетеря заперечував, що його обрали гетьманом -- але й тут була подвійна гра: він пропонував себе до булави, підкреслюючи, одночасно, що не зможе вважати себе гетьманом, доки не отримає затвердження короля. Щось трапилося в січні (докладно не відомо, що саме): Тетеря після довгих вагань зважується поставити на Польщу. 21 січня 1663 року листом до короля, переданим через свого посла Гуляницького, врешті повідомляє про обрання, нібито, всупереч його волі. Незважаючи на зовнішню дипломатичну підлеглість, лист не дуже покірний -- Тетеря вимагає гарантій для української православної церкви, а в своїх інструкціях козацьким послам поступово відновлює термінологію часів Гадяцької умови, згадуючи про Руське князівство в складі Речі Посполитої (це досить переконливо спростовує думки тих істориків, що дивляться на Тетерю як на гробокопателя Гадяцької умови і вважають -- на підставі вірнопідданчих зворотів у листах до короля -- Тетерю таким же підніжком Варшави, як Брюховецького -- Москви).

Поява Тетері в ролі гетьмана України була все ж великою несподіванкою для польського двору. Чому? Нелегко з'ясувати: його вважали відданим Польщі, однак ще розумним, а може, й зарозумнчм, а тим більше хитрим. Тетеря ж поволі, але послідовно викладав свої плани і вимоги, від здійснення яких ставив у залежність підкорення цілої України, право і лівобережної. Речі Посполитій, а також своє власне пропольське гетьманування (ця остання умова звучала як явний шантаж).

З кількох листів Тетері до короля (ще до їх спільного походу на Лівобережжя), а також його практичної діяльності можна реконструювати ту модель гетьманської України, яку намагався реалізувати Тетеря. На першому плані -- соборність, об'єднання Право і Лівобережжя під єдиною владою. Для цього він намагався перетягнути на свій бік Сомка, а коли це не вдалося -- почав невеликими відділами переправляти своїх козаків на Лівобережжя, здобуваючи там плацдарми (наприклад, Кременчук); засипав лівобережні міста закликами переходити до короля й до нього. Сподіватися на власні козацькі сили було мало реально. Щоправда, Тетеря зумів зібрати довкола себе гурт однодумців, де була висока старшина: полковники Григорій Лісницький, Михайло Ханенко, Самійло Богданович-Зарудний, Григорій Гуляницький, Остап Гоголь та інші. З'єднав собі козацьку верхівку (але не чернь) і, опираючись на ці дві групи, поставив перед королем кілька вимог: шанувати привілеї та гідність козацтва і гетьмана. Тетеря, за підтримкою козацтва, відіслав королеві назад гетьманські клейноди, обурений тим, що з ними (у березні 1663 р.) приїхав просто королівський гінець Іван Мазепа, а не королівський посол -- ситуація була пікантною особливо тому, що клейноди Тетеря мав отримати, по суті, не з ласки короля, а тому, що позичив гроші коронному стражникові Самуїлові Лєщинському (в заставу Лєщинський дав чималий маєток у Польщі); в цьому ж плані треба розглядати вимоги зберігати козацькі свободи, а також звільнити з польського ув'язнення полковника Івана Богуна та велику групу козацької старшини; вирішити церковне питання -- відмінити залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами, впорядкувати конфлікти в перемиській та львівській єпархіях, залишаючи там православну ієрархію (Тетеря, в даному випадку, виступав не просто як представник козаччини, а цілого українського народу); дозволити самостійні дипломатичні зв'язки з Молдавією і Волощиною (зносини з Кримом відбувалися без перешкод); розпочати мирні переговори Речі Посполитої з Росією, вимагаючи, зокрема, звільнення ув'язнених козацьких старшин; готувати похід на Лівобережжя -- Тетеря явно вважав, що підготовка такого походу не суперечить мирним переговорам з Росією; в його уявленні -- та в уявленні вірної йому старшини -- Лівобережжя було насильницьки відірваною частиною єдиного гетьманату України, а, в жодному випадку, не було частиною Росії, при цьому для зміцнення своєї влади на Правобережжі та поширення її на Лівобережжя гетьман просив польської військової допомоги (що, збігалося з власними планами короля, який думав, крім цього, відібрати від Росії Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої); гарантувати допомогу татар -- кримських та буджацьких -- для підтримки режиму Тетері.

Як не дивно, але здійснення майже всіх вимог Тетеря добився, що посередньо свідчило про його впливи у Варшаві, а також про його політичні здібності. Не зсунулися, однак, з мертвої точки польські антитолерантні суперкатолицькі принципи. Це, а також магнатський характер влади Тетері, який виступав як представник "клану Хмельницького", що сконцентрував у своїх руках справді великі багатства, відсахнуло від Тетері частину рядового козацтва та чернь.

3. Антипольське і антигетьманське повстання на Правобережжі 1664 -

1665 рр.

Історична пам'ять підказувала народові, що союз з Польщею не принесе добра. У квітні спалахнули перші заворушення. Найбільший і найжорстокіший (почався з різанини поляків і євреїв у Паволочі) бунт вибухнув на території Паволоцького полку під керівництвом наказного полковника Івана Поповича-Ходорковського -- незабаром після обрання гетьманом на Лівобережжі Івана Брюховецького, який зразу ж усунув двох інших претендентів на булаву Сомка і Золотаренка (їх пізніше стратили -- 18 вересня в Борзні). Бунт швидко придушив генеральний осавул Петро Дорошенко (майбутній гетьман). Поповича видали міщани. Тетеря думав панувати залізною рукою -- 15 липня Поповича стратили (четвертували або вбили на палю). Але взірці часів Богдана Хмельницького не підходили для гетьманування Тетері. Що могли дарувати популярному Великому гетьманові, того не могли прощати малопопулярному Тетері. Жорстокість не залякала, а озлобила.

15 липня 1663 року у Львові польський король Ян-Казимир вирішив іти походом -- кількома колонами -- в Україну. Разом було двадцять тисяч польського війська та близько сорока тисяч татар, що стояли в Молдавії. Війська просувалися повільно, але без інцидентів. Короля приймали добре -- то була явна заслуга Тетері, який отримав у нагороду від короля Вільховецький ключ, а від одного з польських полководців, українського воєводи Стефана Чарнецького -- право на брацлавське староство (обидва надання з їх перенесенням, після смерті Тетері, на дружину Олену). Лише 8 жовтня, на витоці зими, король з армією зупинився в Білій Церкві. Тетеря привів двадцять чотири тисячі козаків. Вітав короля, між іншим, також Юрій Хмельницький, вже під іменем архімандрита Гедеона. Спроби Брюховеького протидіяти дали дуже мало, а російський воєвода Ромодановський розпустив військо на зимівлю по Лівобережжі. Тетеря розсилав універсали по Лівому Березі; окремі міста перейшли на його бік. Мав Тетеря прихильників серед тамтешнього духівництва, невдоволеного втручанням Москви в українські церковні справи.

13 листопада об'єднані війська перейшли Дніпро. Козаки Тетері й поляки біля Ржищева, татари -- біля Трипілля. Наступали двома колонами. Король, який відкинув пропозицію царя про перемир'я, рухався на північний схід, не зустрічаючи по дорозі серйозного спротиву. Київ залишили на боці в облозі. Далі боронилися лише великі міста -- Переяслав, Ніжин, Чернігів, Батурин. Разом з королем просувався наказний гетьман Іван Богун -- його слава відчиняла брами менших міст. Тетеря явно не хотів іти з королем. Він просувався південніше, блокуючи Запорожжя, де відбувся розкол -- виникла партія на підтримку Тетері, проти Сірка і російського стряпчого Григорія Косатова. Тетеря ішов разом з частиною польських військ під командуванням Яна Собєського (майбутнього короля, цим походом датується початок їхньої дружби); на початок січня вони здобули п'ятдесят дві місцевості, боронилися (але впали) Прилуки, не здався Гадяч. Тетеря довго опирався наказам короля, врешті на коротко з'єднався з ним під Глуховом, який король облягав безрезультатно п'ять тижнів. З-під Глухова гетьман чимшвидше повернувся на Правобережжя, під приводом, що там почалося повстання.

Похід короля закінчився провалом. Зима видалася важкою, наступав голод (1663 рік був неврожайний), польські війська поводилися жорстоко, почалися розправи панів з підданими. Польські жовніри продавали татарам людей в ясир; одного чоловіка -- за листочок тютюну. Король залишив Глухів, подався під Сєвськ. На воєнній раді 18 -- 19 лютого 1664 року вирішили повертатися на Україну та до Польщі -- король тікав на Могилів і Мінськ разом з литовським і часткою польського війська. Біля Новгорода-Сіверського розстріляли Богуна (27 лютого), склавши на нього невдачі й звинувачуючи в зв'язках з росіянами (дехто з істориків намагався цю страту приписати інтризі

Тетері, але там його тоді не було). Лівобережну Україну мав втримати С. Чарнецький, але це йому не вдалося.

Поштовх до повстань на Правобережжі дав запорозький кошовий Іван Сірко (універсали Брюховецького діяли слабо). В січні 1664 року Сірко пішов на буджацьких татар; повертаючись назад -- у лютому -- намагався пробитися до Чигирина, гетьманської столиці. В цей час Брацлав, Кальник, Могилів, Рашків, Умань, Сміла піддалися й Брюховецькому. Проти Тетері виникла змова, що розколола "клан Хмельницького". Ініціатори не дуже відомі, -- мабуть, основним був архімандрит Гедеон (Юрій Хмельницький, що тоді покинув монастир), який перебував під впливом недавно обраного київського митрополита Йосипа Тукальського. До них приєдналися Іван Виговський та Олена (дружина Тетері). На Правому Березі заявилися полковники Брюховецького Семен Височан, Степан Сулименко, Василь Варениця. Вони об'єднали в загони близько тридцяти тисяч повстанців та козаків. Біля Білої Церкви Тетеря й польський полковник Себастіан Маховський розбили Сулименка. Допит Сулименка, який потрапив до полону, та інші матеріали (листи до Виговського) довели існування розгалуженої змови проти поляків і Тетері, нитки якої сходилися в руках Виговського, але її остаточна мета (орієнтація на Москву чи Стамбул) залишається досі втаємниченою. Юрія Хмельницького, митрополита Тукальського, а також Г. Гуляницького в першій половині березня 1664 року арештували, привезли до Варшави й посадили до в'язниці в Мальборзі. Вивезли також Олену, жінку Тетері (й сестру Юрія). 16 березня в Корсуні відбувся суд над Виговським (Маховський звабив його підступом нібито на військову раду). Його звинуватили в організації повстання -- і зразу ж розстріляли. Суд був неправий -- Виговський, як польський сенатор, не підлягав такому трибуналові. Коли об'єктивно підходити до справи, то стає очевидним, що Тетеря був ворогом Виговського (і навпаки), але зводити смерть Виговського до інтриги Тетері наївно. Не підлягає сумніву, що Виговський готував протипольське повстання й, мабуть же, мав намір його очолити -- вигадкою Тетері це не було. Порушення ж законності лягає повністю на Маховського. До речі, в складеній перед смертю духівниці Виговський не звинувачував Тетерю.

Страта Виговського поглибила прірву між козаками та польськими військами. Садистські жорстокості Чарнецького, те, що він віддав населення України татарам як плату за допомогу, не могли врятувати становища. Повстання поширилося аж до Волині. Польські землевласники тікали на захід тим шляхом, яким прийшли -- на Львів. Тетеря тримався, основним чином, на татарській допомозі -- близько 50 тисяч з Бесарабії та Криму. Вже в другій половині березня татари почали поступово розкривати свої наміри: відірвати Україну по Горинь від Польщі й підпорядкувати її кримському ханові Мухаммед-Гіреєві IV.

Правобережжя поглинав хаос. Стихійне повстання, поштовхом до якого стала також поява ватаг дейнеків (у XVIII столітті їх називають гайдамаками) та загонів Сірка між Дністром і Бугом у лютому 1664 року, зміцнене організаційно заходами Виговського на початку березня, з'єдналося з інтервенцією Брюховецького. Він разом з російськими військами перейшов Дніпро та обложив Чигирин, в якому зачинився Дорошенко. Військове щастя несподівано схилилося на бік Тетері, що завзято і вперто боровся за свій престол. Облогу Чигирина зняли -- Брюховецький втік до Канева. Сірка ледве не схопили в Вужині, з якого він пробився з великими втратами. Після битви під Каневом, остаточно не вирішеної. Сірко відійшов до Бугу, Брюховецький -- на Лівобережжя. Чарнецький безмежно лютував -- у Суботові він викинув зі склепу домовину Богдана, Хмельницького, віддав міщан татарам. Правобережжя знову піднялося проти Тетері й поляків.

Гетьман намагався стабілізувати становище політичними засобами. Від короля твердо вимагав переговорів з Москвою; затримка розмов, на його думку, зміцнювала позиції татар, що намагалися захопити Україну. Канцлера Пражмовського просив усунути кілька польських старост і підстарост, щоб таким чином звільнити частину території від утисків польської адміністрації. Так минули травень і червень 1664 року. Тетеря усвідомлював, що одною з причин повстання є його особа -- він хотів покласти булаву, але король не погоджувався: вважав Тетерю останньою реальною опорою на Правобережжі.

В кінці липня -- на початку серпня знову появилися Сірко й Косагов, зайняли Меджибіж, Брацлав, Могилів. Під Корсунем Косагова розбили, але міста повставали одне за одним -- облога Ставища (Чарнецьким) тривала понад чотири місяці; місто взяли лише 20 жовтня. Вірним Тетері залишалися Чигирин, Корсунь, Черкаси, Біла Церква, прихильники гетьмана звели голови в Умані.

У вересні-жовтні -- явна перевага Тетері. На його боці дуже впливовий полковник Остап Гоголь і наказний гетьман Михайло Ханенко. Ціле Побужжя і Подністров'я знову в руках Тетері. Сірко відступив у степи. Брюховецький залишився майже без війська. Тетеря кидається від одного міста до іншого.

Зима не принесла спокою. Тетеря розгромив біля Умані полковника Івана Сербина, який там загинув. Брюховецький підготовляв новий наступ на Правобережжя. Населення масово тікало з Правого Берега на Лівий. Поранений польський головнокомандуючий Стефан Чарнецький помер 16 лютого 1665 року; його наступник коронний підчаший Ян Замойський -- 7 квітня.

Навесні повстання відживає. Тетерю ще підтримують Дорошенко й Ханенко. Гетьман знову шукає політичних рішень -- просить звільнити з ув'язнення Юрія Хмельницького і митрополита Тукальського, що й було зроблено, але набагато пізніше. Запорожжя, на якому поміняли кошового, переходить на антимосковські позиції. Але все це не рятує Тетерю. Міста повстають знову, з півдня наступає новий ватажок повсталих полковник Василь Дрозденко, що опирається не лише на козаків, але й на молдаван та буджацьких татар. Брюховецький закріплюється в Каневі, одне за одним захоплює міста: Корсунь, Фастів, Мотовилівку. У нього двадцять тисяч козаків, сім тисяч калмиків. Коли Білу Церкву не взяв, збунтувалися його козаки -- Брюховецький подався на Лівобережжя, калмики ж рушили додому. Полковник Степан Опара, підтриманий татарами, захопив Умань.

І Тетеря, і новий польський головнокомандуючий Станіслав-Ян Яблоновський, великий обозний коронний (який, до речі, також брав французьку пенсію, як Ян Собєський) цього шансу не використали. Здається, дуже неясною стала позиція татар. Більшість польського війська самовільно повернулася до Польщі. Тетеря блукав з вірним козацьким загоном по пожарищах Брацлавщини. 24 червня (4 липня) 1665 року Брюховецький писав до царя, що ні Тетері, ні Яблоновського на Україні немає, а Опару, що хотів стати гетьманом, розгромив Дорошенко -- й Опара потрапив до польських рук.

Справді, десь на початку червня козаки (мабуть, повстанці Дрозденка) розгромили Тетерю і його загін, при цьому вони захопили чималі скарби й знищили гетьманський архів (якщо раніше не знищив його Сірко). Тетеря зберіг клейноди і найважливіші козацькі та гетьманські привілеї. Тікав він з невеликим почтом (усіх інших вірних собі козаків він відпустив від себе (через Бар, Кам'янець-Подільський на захід. У Польщі опинився в липні. Всупереч поширеним в історичній літературі легендам, гетьманства він ніколи не зрікався і булави не поклав. У вересні-жовтні 1665 року ще мав прихильників на Україні.

У Польщі було неспокійно -- панувала атмосфера громадянської війни, точилися криваві бої королівських військ з загонами опозиції, яку очолив польський великий маршал і польовий гетьман Юрій-Себастіан Любомирський. Після однієї з перемог королівських військ 4 вересня 1665 року над бунтівниками (зрештою, перемоги тимчасової) до Яна-Казимира прибуло посольство гетьмана Тетері -- послом був Іван Култак, -- воно просило допомоги людьми і військовим спорядженням. Тетеря знав, що становище Брюховецького на Лівобережжі захиталося, розраховував на повернення Юрія Хмельницького і митрополита Тукальського на Правобережжя, яке могло б трохи заспокоїти народ. Та король не дав війська, бо війна з Любомірським тривала. 12 вересня 1665 року датовано останній відомий досі документ, в якому Тетеря ще називав себе повним титулом: гетьман його королівської милості військ запорозьких, брацлавський і чигиринський староста. Це був складений у Любліні контракт із коронним стражником Самуїлом Лєщинським (тим, що раніше допоміг Тетері отримати булаву), якому гетьман позичив понад 42 тис. золотих. Тетеря назовні намагався повернутися до того щоденного магнатського життя, з якого на неповні три роки його вирвало гетьманство. Ян Собєський писав до дружини в жовтні 1665 року, що "у пана Тетері у Варшаві можна купити кілька сороків прекрасних соболів...". У польській столиці вважали ще під кінець року, що Тетеря повернеться в Україну. Юрій Хмельницький і митрополит Тукальський, присягаючи 29 листопада на вірність королеві (такою була умова звільнення з Мальборку), погоджувалися, що місце їхнього перебування в Україні вкаже їм запорозький гетьман Павло Тетеря.

Спокій в Україні після втечі Тетері не запанував. Тепер стало очевидним, що не Тетеря був основною причиною повстання. Велася жорстока боротьба за українські землі між Москвою і Варшавою; Україна -- як територія для експансії -- поступово входила в орбіту турецької і татарської політики. А всі три сторони могли шукати і признавати не сильних гетьманів, а лише послушних собі маріонеток. Україна ж кривавила і тліла пожарищами. Руйнували її чужинці, але допомагали свої ж ватажки, отамани, полковники, кошові й гетьмани.

4. Аналіз політики гетьмана і його подальша доля

Враховуючи обставини 1662 -- 1665 років, не можна мати ілюзій, що Тетеря, навіть як сильний гетьман (а такі амбіції він мав), міг би втриматися в Україні. Трагедія України у XVII столітті (та не лише в цьому), полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного зи прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом, який розглядав Україну та українців лише як резервуар ясиру, не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду. А в інтересах жодної з сусідніх держав не могло бути бажання готувати Україну до переходу на незалежний шлях. Це чітко проявилося ще в пору Богдана Хмельницького, шанси в якого на незалежний розвиток Української держави були найбільші. Є підстави вважати, що ці обставини добре розумів також Тетеря, але хотів спробувати власного щастя. Один з творців Переяславської умови швидко розчарувався в Москві, як гаранті української державності. Гра з Польщею при допомозі Гадяцької умови також закінчилася поразкою -- ще за Виговського. Тетеря фактично намагався відродити цю ідею, але Варшава виявилася надто слабкою, щоб захищати межі Тетериної соборної держави, нововідтвореного Руського великого князівства (не підлягає сумніву, що після перемоги над Брюховецьким та при нейтралізації Росії справа федерації -- в ідеї якої історики дошукуються голландських чи швейцарських взірців -- автоматично винеслась би на порядок денний), в якому сам гетьман вперто намагався утворити власне незалежницьке ядро (тому він боровся за вільні від польської адміністрації староства). Політичні конструкції Тетері теоретично були правильні, але їх виконання залежало не лише від нього та кармазинової козацької верхівки, яку він зібрав біля себе.

Тетеря не був і, мабуть, при своєму шляхетському способі мислення, не міг бути демагогом, брататися з рядовим козацтвом і черню, використовувати їх, принижуючись до їх рівня (цим популістським мистецтвом -- кажучи сучасним терміном -- з його сучасників володіли Брюховецький, Сірко, в деякій мірі Дорошенко). Для черні в нього були гроші й горілка -- або жорстока розправа. Хоча, формально, член "клану Хмельницького", він не хотів бути іграшкою в його руках, зокрема в руках такого бездарного і обмеженого представника клану, як Юрій Хмельницький. Тетеря в цей час добре розумівся на людях, тому й підбирав з старшинської верхівки розумних і авторитетних спільників (Іван Богун, Остап Гоголь та ін.). Ворогів усував швидко й рішуче. Всіх цих якостей разом з безсумнівним дипломатичним хистом для зовнішніх стосунків вистачало б для залежної держави більш-менш спокійних часів, але не для країни в стані анархії, в якій усі законе і державотворчі принципи та устої систематично руйнувалися протягом довгих десятиріч.

Остаточно Тетеря як гетьман поставив усе на брутальну військову силу. Привести польську й татарську допомогу він зумів. Визначення стратегічних цілей (безглуздий по суті та надзвичайно легковажний за виконанням зимовий похід на північний схід, ледве чи не на саму Москву) залежало від короля, в уяві якого, мабуть, віджили картини польських завоювань на Сході початку XVII століття. Розплата за польсько-татарську допомогу була страшною: з татарами розраховувалися не лише грішми, але й українським ясиром (це була традиція ще з Богданових часів), польські війська грабували, знущалися, мучили, вирізували.

Не відомо, яким полководцем був Тетеря. Незвичайно мобільним і маневренним, це без сумніву. Він не щадив себе й особисто був хороброю людиною -- боїв не уникав, витримав в Україні до кінця.

Чи хтось інший в цей час, спираючись на мілітарну допомогу польського короля, міг добитися кращих результатів -- дуже сумнівно.

Про Тетерю як творця "своєї" держави знаємо мало. Він намагався впорядковувати економічні відносини, проводив певну митну політику, затверджував землеволодіння -- але це був справді період Руїни, коли завдання руйнувати та грабувати противника вважалося найважливішим.

Польська дипломатія підвела Тетерю не лише у мілітарному, але ще більше в політичному плані. Абсолютна безвихідність при вирішенні церковних справ, намагання польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування і гноблення в колишніх маєтках цілком компрометували ідею можливого польсько-українського союзу і кидали навіть прихильників такої концепції в табір ворогів (Виговський, Богун). Польська верхівка виявилася нездатною перейти від тактики завойовництва до тактики рівноправного партнерства. Це був найбільший прорахунок Тетері й причина його військово-політичного краху.

Не дуже зрозуміло чому (питання вимагає вивчення) постать Тетері після його втечі з України почала обростати легендами -- співчутливими або ворожими -- вже серед сучасників. Нібито по дорозі з України до Польщі його дощенту пограбували поляки і він в лахмітті подався спершу до Молдавії, потім спробував пошукати притулку в Польщі. Але -- даремно. Там його розстріляли так, як Виговського, -- чи то в 1665 чи в 1667 році. Немовби під час втечі до Польщі 1665 року прихильники Любомирського засікли його шаблями біля Білого Каменя. Казали -- і писали -- що стратили Тетерю у Варшаві внаслідок скарг запорожців; що з України Тетерю і його прихильників прогнав Дорошенко; що Дорошенко взяв Тетерю в полон і видав Османській Порті. Перелік таких легенд, які, до речі, цілком вдовольняли українську історичну науку (бо на Тетері був ярлик, який давав право ним не цікавитися), можна продовжити.