Павло Тетеря та його політика

Насправді Тетеря й далі жив рухливим політичним життям, і, цілком певно, не давав усувати себе в глибоку тінь. Тим більше, що він спершу розпоряджався великими грошовими засобами. До перелічених вище маєтків, власних і наданих в користування досмертно, можна додати ще містечко Любомль на Волині, містечко Мачоху на Брацлавщині, містечко Кам'яний Брід і місто Висоцьк на Поліссі (все це набутки часів гетьманування). Від С. Лєщинського отримав на тридцять років дальші землі на Поліссі та Волині (повністю Собіщинську волость, частково Чарторийську й Колківську) з десятками сіл та низкою містечок. Виникає враженя, що Тетеря поступово набирає сил, щоб знову кинутися у вир політичної боротьби.

У 1666 році він перебуває переважно у Варшаві. У травні приймає козацьких послів (не дуже зрозуміло, від якого угрупування), що пропонують знову булаву. Тетеря віддає це на рішення короля. Та король не хотів бачити Тетерю в Україні, хоча й активно захищав його від претензій запорожців, що вимагали від колишнього гетьмана віддати скарби (це все ще ті фатальні скарби Богдана!), депозити. Спеціальна комісія під керівництвом канцлера Пражмовського (як відомо, приятеля Тетері), нібито, розслідувала ці скарги й визнала претензії безпідставними (Тетеря видав на військові потреби, виявилося, вісімдесят тисяч польських золотих, які отримав від Хмельниченка, та стільки ж з власної каси). Довкола Тетері крутяться єзуїти й уніати. вважаючи, що він далі має чималі впливи в Україні. Так виникли легенди, що Тетеря сам став уніатом чи римським католиком.

В наступному році натиск на Тетерю посилюється. Це зрозуміло -- руки польської шляхти вже були розв'язані: 23 січня 1667 року Росія й Польща підписали в Андрусові договір про перемир'я і розподіл України. Тепер наступають на Тетерю магнати, вимагаючи компенсації за пограбовані козаками свої маєтки в Україні. У березні 1667 року сейм касує всі претензії до Тетері з часів його гетьманування та звільняє його двір у Любліні від податків. Однак це не допомагає -- Тетерю тягають по судах, йому загрожує баніція (вигнання за межі держави). Король, щоправда, скасовує присуд. Але в грудні польська шляхта Київського воєводства знову виносить ухвалу добиватися від Тетері відшкодування за грошові збори, які він брав з їхніх маєтків на утримання козаків (до речі, союзників цієї ж Польської держави, за яку боровся!). Уніати далі в'ються довкола Тетері, намовляючи його до унії, сподіваючись, що він вибереться в подорож до Риму. Ці надії в очах католиків зміцнювалися тим, що дружина Тетері, дочка Богдана Хмельницького, монашка у Вільнюсі, перейшла з православ'я на католицизм. Немов у відповідь на всі ці домагання Тетеря демонстративно вступає (десь у серпні-жовтні) до львівського ставропігійського братства. що справедливо вважалося стовпом православ'я на західноукраїнських землях, і підтримує антиуніатську лінію братства.

Але під впливом цькувань, що посилюються, Тетеря впадає в глибоку депресію. На початку 1668 року складає духівницю, в якій цілий свій велетенський маєток записує рідним з бічних (сестринських) ліній -- Іскрицьким, Піроцьким. Олену в духівниці не згадує (вони вже давно розлучилися), а власних дітей у нього не було. Містечко Мачоху передає у володіння Василеві Іскрицькому. Пізніше ту частину маєтків, що в Польщі, продає (нібито дарує, але це була така обманлива юридична формула тих часів) берестейському каштелянові Степанові-Костянтинові Пісочинському (Пясочинському), відомому майстрові темних інтриг і грубих ошуканств. Пісочинський використав важкий психічний стан Тетері -- за колосальні маєтки він мав платити регулярну пенсію матері Тетері та іншим його родичам, але не давав нічого. Немов для того, щоб зударити Пісочинського з могутніми єзуїтами. Тетеря дарує їм свій будинок на Сольці у Варшаві, записує на їхню школу маєток Висоцьк та ще деякі прибутки в Колківській волості. Потім (у 1669 р.) скасовує свій запис на Висоцьк, продає його Пісочинському знову і таким чином вкидає обидві сторони в довжелезний судовий процес, що тягнувся десятиріччями. Маєтки Тетері просто пограбували, а Пісочинський став його смертельним ворогом. Під кінець 1668 року Тетеря впав у паніку. У вересні король Ян-Казимир, головний його захисник, відрікся від престолу.

Хвороба була вже позаду, але Тетері наступають буквально на горло. Дорошенко постійно вимагає від регента королівства та інших достойників, щоб Тетеря повернув захоплене ним у Каневі церковне добро, клейноди, які забрав після смерті київського митрополита Діонісія Балабана (травень 1663 р.), гетьманські клейноди, і, знову ж, легендарні скарби Богдана Хмельницького. Здається, в цих претензіях чимало вигаданого, але Дорошенко за всяку ціну намагався компрометувати Тетерю, який підтримував іншого претендента до правобережного гетьманства -- Михайла Ханенка (Ханенко довіряв Тетері настільки, що прислав йому незаповнені аркуші паперу, власноручно підписані, щоб Тетеря вписав туди його, Ханенка, умову з польською стороною; очевидно, Тетеря вже вийшов з хвороби і депресії, бо інакше Ханенко не довіряв би Тетериним дипломатичним здібностям). У грудні Тетеря цілком певно приймає остаточне рішення -- тому й дарує мощі св. Меркурія львівському братству. Тетеря був релігійною людиною, хоча, цілком певно, не фанатиком (це давало йому можливість легко вступати в контакти з римо-католицькою і уніатською ієрархією), але йому нелегко було віддавати реліквію. В Луцьку починався новий процес з Пісочинським, який нахабно вимагав "відшкодування" ста тисяч польських золотих.

У Польщі новий король -- типовий бездарний представник шляхетської маси Михайло Корибут-Вишневецький, відкритий ворог Тетері. Дорошенко використовує нагоду -- в березні висуває нові вимоги: конфіскувати маєтки Тетері, забрати від нього козацькі привілеї (нібито ще від часів Гедиміна!), скасувати його подарунки єзуїтам та іншим католицьким установам. Король погоджується, щоб козаки притягли Тетерю до суду й, крім цього, посилає йому якогось образливого листа. Тим часом, Люблінський трибунал у квітні виносить вирок інфамії і баніції, тобто позбавлення честі разом з довічним вигнанням за межі держави (такі вироки виносили, як правило, за державну зраду, образу королівської величності, вбивство, зґвалтування...). В межах Речі Посполитої його міг будь-хто цілком безкарно вбити; міг безкарно вбити також будь-який поляк поза межами держави. Кільце довкола колишнього гетьмана стискається. Тетеря ще здобуває перенесення виконання вироку на півроку. Він уже кілька місяців (принаймні квітень-червень) мешкає у Львові, готується до втечі за кордон -- чи пак, до прощі в Святу Землю, як він поширював чутки. Минулого року зондував грунт у Києві -- писав листа до Іннокентія Гізеля, чи він, як архімандрит, не прийняв би його до Печорського монастиря. Відповідь, якщо була, то відмовна. 29 квітня він дає повновласть на свої маєтки в Україні, їх було ще багато: Богаївка, містечко Крушинка, Стеблів, Шандерівка з оточенням, містечко Іллінці, Городниця, містечка Мачоха і Олеговець -- у Брацлавському старостві, містечко Холом, Туромча, Демидів, Литвинівка, дві Воронківки, Абрамівка, Раківка, Загальче з суміжними землями, містечко Кам'яний Брід з приналежними до нього околицями, містечка Чорна Кам'янка, Боярка. Повновласть була на ім'я матері-черниці Анастасії, архімандрита Інокентія Гізеля, ігумена Феодосія Софоновича, чоловіка сестри Атанасія Піроцького (ця повновласть мимоволі визначає інтелектуальне оточення Тетері, до якого входили такі видатні українські вчені як Гізель і Софонович). У львівському братстві залишає під заставу своє срібло -- за 300 дукатів -- і з невеликим гуртом людей, серед яких найвідданішим був сестрінок Василь Іскрицький, переходить кордон до Молдавії. Спливала перша половина липня. Остаточний крах пропольських ілюзій і дальші кроки, продиктовані вже не відчаєм, а холодним розрахунком.

Втеча Тетері (бо зразу зрозуміли, що поїхав він не до Палестини) викликала переляк у польських правлячих колах. Ян Собєський писав до жінки з військового табору біля Теребовлі 29 липня 1670 року: "Тетеря, той, який був гетьманом козаків, з розпачу, що тут деякі пани захопили цілий його маєток і що його величність король написав до нього якогось грубого листа, покинувши тут все, поїхав до Молдавії та піддався під протекцію турецького цісаря. Я вважаю, що ця людина дуже нам шкодить, бо знає все, що в нас діється".

В Яссах Тетерю -- по суті, першого українського політичного емігранта нових часів (бо саме він був ним, а не Мазепа і мазепинці) -- прийняв з почестями молдавський господар Григорій III Дука та ясський митрополит. Полинули гінці до султана. За кожним кроком колишнього гетьмана починають стежити польські інформатори. По Тетерю до Молдавії поїхав у жовтні 1670 року спеціально посланий султанський чауш. Здається, Тетеря не вперше торував цей балканський шлях -- є трохи тьмяні відомості, що Богдан Хмельницький двічі посилав його, ще полковника, у місії до Стамбулу. Собєський тверезо оцінює ситуацію, вважає, що Тетеря знову може стати гетьманом. Боялися, що Тетеря погодить Ханенка з Дорошенком і обох кине на Польщу. В Андріанополі (Едірне) турецький султан Мохаммед IV, добре зорієнтований в українських справах, приймає Тетерю. Не підлягає сумніву, що Тетеря розповів султанові та великому візирові, видатному політикові Мохаммадові Кепрюлю (з яким також зустрічався), все, що знав про фатальне політичне і військове становище Польщі. Можливо, передав якісь письмові документи -- недаром він оголосив, що пише "Апологію", в якій перелічить зрадників Речі Посполитої. Є підстави думати, що Тетеря вказав султанові на слабі місця Польщі і вплинув на нього (Тетеря явно володів даром переконувати коронованих осіб -- раніше ж він сугестивне впливав на російського царя Михайла Федоровича, потім на польського короля Яна-Казимира!), щоб Туреччина готувалася до походу на Польщу. Султан призначив Тетері щоденну пенсію 200 аспрів або 40 флоренів. У горах Тессалії, в місті Ларіссі (там були мисливські угіддя султана) Махоммад IV вручив Тетері султанський прапор -- санджак. Про цю подію звітував посол французького короля. Формально це було затвердження гетьманом України під протекцією султана.

До Польщі надходили чимраз тривожніші вісті. 15 лютого 1671 року зі Львова повідомляли, що Тетеря дав "погані поради" в Едірне. З Варшави полетіли депеші до польського посла в Порті Франциска Висоцького, щоб той умовив Тетерю повернутися, тоді йому віддадуть маєтки. Тетеря, за своїм давнім звичаєм, повів подвійну гру -- щоб відплатити Пісочинському, підтвердив свою даровизну Висоцька варшавським єзуїтам, та, нібито, погодився послати до Польщі одного з своїх слуг на переговори. Так минув лютий-березень.

На початку квітня Тетерю отруїли. Все свідчить за те, що удару завдано з польського боку. Пізніше Іскрицький і Піроцький, які були біля гетьмана на еміграції, офіційно звинувачували у вбивстві Пісочинського. Цей не заперечував сам злочин, але виправдовувався, що це зробив не він. Зрештою, згідно з вироком про інфамію і баніцію 1670 року, Тетерю можна було безкарно вбивати також поза межами Речі Посполитої. Де поховали Тетерю -- невідомо. Мабуть, в одній із грецьких православних церков Едірне. Могилу ніхто ніколи не шукав.

У травні 1671 року почалася мобілізація турецьких військ. У серпні 1672-го велетенська турецька армія перетнула кордон Польщі. Помста гетьмана завершилася вже після його смерті.

гетьман тетеря повстання україна

Висновок

Павло Тетеря як гетьман і як політичний діяч був фігурою дуже суперечливою, але це аж ніяк не виключає нашої сьогоднішньої потреби в сумлінному дослідженні його життя й діяльності. Об'єктивно кажучи, багато звинувачень, які кидали на його адресу історики, це звинувачення скеровані до певного стійкого, сформованого ще в другій половині XVII ст. (в значній мірі -- козацькими літописцями), стереотипу. Не дуже зрозуміло, чому історики автоматично обрали ту лінію, яку, наприклад, представляв київський полковник переконано московської орієнтації Василь Дворецький. Він записав у своєму "Літописці" (друга половина XVII ст.) про Тетерю, що він "большой згубца і разоритель всей України". Ніяк не хотіли перевіряти погляд французького мемуариста, непоганого і досить об'єктивного знавця Польщі й України, Франсуа-Поля Далерака, який у 1679 році занотував, що "генерал Тетеря людина великих достоїнств і великого значення". Звернення безпосередньо до історичних джерел документального або мемуарного типу чи тогочасного листування допомагає відтворити живу людину й живого політика, досить далекого від постаті, заміфологізованої українською історіографією різноманітних напрямів.

Тетеря був у першу чергу політичним діячем і дуже зручним дипломатом, митцем подвійної гри. Міняючи свої політичні орієнтації (три: Москва, Варшава, Стамбул), він в мініатюрі повторив шлях Богдана Хмельницького. Все це викликає досить обґрунтоване підозріння, що справжня його орієнтація була четверта -- незалежницька. Якщо було б інакше -- він постійно дотримувався б орієнтації одної... Не підлягає сумніву, що він був державотворчою особистістю; про це говорить його участь у створенні Гадяцької угоди, його військові зусилля, скеровані на об'єднання обох берегів Дніпра. Виступаючи за справедливе вирішення релігійного питання на західноукраїнських землях. він довів, що й ця частина України не є поза його увагою.

Тетеря був представником свого стану -- кармазинової козацької старшини, української аристократії, що почала формуватися і, при польському посередництві, запозичила для себе західну модель. Саме в цьому нахилі до магнатського способу життя, а не в уявній відсутності військових талантів (це не доведено) -- треба бачити причину непопулярності Тетері серед широкого козацького товариства. Чи ця риса перешкоджала бути добрим гетьманом -- сумнівно. Як би там не було, але політичну діяльність він ставив вище від спокійного споживання свого багатства. Досі ще ніхто як слід не підрахував його маєтків, але, мабуть, не буде перебільшенням вважати, що в один час (після одруження з Оленою Хмельницькою) він був одним із найбагатших на правобережній Україні, дуже багатим навіть на фоні магнатських латифундистських родів Польщі й Литви. Для того, щоб жити тихо й спокійно у великих достатках йому не треба було сягати по гетьманську булаву з польської чи турецької ласки. Політичні амбіції -- в кращому розумінні слова -- й саме українські політичні амбіції виводили його за межі паразитарного існування, і ледве чи варто за це корити Тетерю.

Здається, цілком безпідставно закидали Тетері безпринципність і кар'єризм. Якщо принциповістю називати вірність одній раз назавжди обраній орієнтації, то таких політичних діячів в Україні XVII століття не було -- і це не їхня вина, а наслідок обставин, за яких кожна орієнтація (Росія, Польща, Туреччина) виявлялася, при остаточному підрахунку, не без хиб. Отже, Тетеря у своїй уявній безпринципності не був винятком -- і винятком бути не міг. Що він був вірним виконавцем як при Богдані Хмельницькому, так пізніше при польському королеві -- не підлягає сумніву. Як відплатила йому Польська корона за вірність -- відомо. Справді, гетьманську й післягетьманську історію Тетері можна розглядати як ще один доказ абсолютної непридатності польської панівної верхівки вести реалістичну національну й релігійну політику. Міф могутньої завойовницької Польщі надто глибоко засів у головах тих людей, що керували політикою держави і нездатні були вийти поза ідеологію католицького передмур'я і поза розуміння соціальних відносин виключно згідно з формулою "пан і раб". Сил же ж для підтримки імперського міфу не було.

Аналіз історичної долі Тетері не дає підстав говорити про його якийсь екстраординарний кар'єризм. І полковником, і генеральним писарем, і гетьманом він був цілком заслужено, мавши для цих постів усі об'єктивні дані. В ролі можливого гетьмана бачив його, зрештою, ще Богдан Хмельницький, який не дуже помилявся в людях. Що Тетеря свого часу був видатним українським дипломатом, не підлягає дискусії. Ми вже підкреслювали його просто дивовижну здатність знаходити шлях до найбільших володарів епохи і настроювати їх в потрібному йому і його ідеям напрямі. Можна думати, що в особистих контактах це була людина, яка викликала симпатію. Зворушливим виглядає його постійне піклування про матір та родичів.

В інших стабільніших умовах Тетеря, при його здібностях та інтелектуальному рівні, був би видатною державнотворчою особистістю. А так, залишився в історії України трагічною постаттю, бо всі політичні діячі епохи Руїни, епохи кривавої боротьби трьох сусідніх імперій за Україну, починаючи від самого Богдана Хмельницького, могли бути лише постатями трагічними.

Список використаної літератури:

1. Pесит O.П., Кoлядa I.A. Усi гетьмани Укpaїни / худож.-оформлювач A.C. Лeнчик. - Харків: Фоліо, 2008. 415с. - (Історичне досьє).

2. Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І Семененко. - Х.: ВД «ШКОЛА», 2007. - 592 с.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями / Укладачі Й.Й. Трояк, В.Ф. Верстюк. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. - 736 с.

4. Аркас М.М. Історія України-Русі: 2-ге факс, вид. - К.: Вища шк., 1994.

Размещено на Allbest.ru