Історія України

43. Зародження укр.пол.партій на початку ХХ ст.розвиток капіталізму на україні посилило соц.протиріччя,які вилилися в масові революційні рухи и закінчились вибухом демократичної революції в 1905р.

Під впливом рос.радикалів,протестуючи проти репресій 80х років,молоді громадівці в 1900р.створюють Революційну Укр. партію.Партія проголосила себе захисником християнства.В 1902 р. з РУП вийшла група націоналістів яка створила шовеническую партію в голові з Михновським,а в 1903 вийшли соціалісті створивши УСП.Різні відношення рупівців до форм союзу з рос. соціал-демократами привело до розколу РУП.В 1904р. вийшла група,що проголосила себе Укр. соціал-демократ. союзом.В 1904 створюются партії УДП(укр..демокр.) и УРП(укр..радикальна)Після розгрому революції 1905-1907рр.діяльність пол.партії замирає.В 1908р.пад командуванням Грушевського створ. ТУП-«товариство українських поступовців»В зх.Україні в середині 70х р. формується радикальне революційно-демократичний рух,на базі якого в 1890р. Франко з його прибічниками створ. Рос-укр радикальну партію.Її програма включала вимоги звільнення укр.народу с соц.орієнтацією

44. Укр. в період революції 1905-1907 у Російській імперії

Причинами революції були:1.відсутність демократії в країні2.скрутне становище селянства,необхідність наділення селян землею3.важке становище робітників(низька зароб.плата)4.нац.питання(проблема рівноправності народів імперії,їх самостійності.Поштовхом до початку револ.вистцпів стали події «кривавої неділі»у петербурзі.(9.01.1905).Цього дня війська розстріляли мирну демонстрацію робітників,які просили царя поліпшити їхнє становище.Розправа над робітниками у столиці викликала страйки солідарності в різних регіонах імперії.У січні страйки охопили спочатку великі міста(київ,харків),а потім стали швидко поширюватися по всій україні.Виступи рбітників дедалі частіше мали пол.характер,звучали заклики ліквідувати самодержавство.У квітні-серпні робочий рух наростав,загальна чисельність страйкарів перевищила 100тис. чоловік.У травні-червні 1905р. масовими стали виступи селян, що вимагали скасувати викупні платежі та наділити їх землею за рахунок поміщиків. Проти селян починають застосовувати каральні закони.У револ.русі активно бере участь інтелігенція,особливо студ. молодь.Швидко збільшується чисельність прихильників революційних партій.До осені 1905р. народний рух остаточно став масовим і організованим.На поч.жовтня Рос.імперію охопив загальний політичний страйк.Зупинилися заводи,транспорт,припинили роботу багато установ.В Україні страйкувало понад 120 тис.чоловік.Страйкарі вимагали ліквідувати 8мигодинний робочий день на підприємствах,забезпечити демократичні свободи.Цар був змушений піти на поступки.17.10 було видано маніфест, у якому затверджувалися громадянські свободи.За маніфестом було засновано Держ.думу,його видання різко зменшило активність прибічників революції.Подальшу долю країни повинна була вирішувати Держ.дума.Виникли легальні політ.партії ліберального напрямку,тепер вони збиралися боротися парламентськими методами.Револ.партії вважали,що жодних гарантій виконання царських обіцянок немає,революцію слід продовжувати до повної ліквідації самодержавства.Частина революціонерів перейшла до підготовки збройного повстання.У ході революції ненадійною стала царська армія.1905-повстання на броненосці «потьомкін» показало, що збройні сили держави стають ненадійними і можуть брати участь у револ.боротьбі.18.11 в Києві-повстання солдатів-саперів.у грудні-повстання есерів,меншовиків,вони захоплювали заводи,зал. станції.Повстання відбувалися в Харкові,Луганську та інших містах Донбасу.Війська придушили повстання через 3-4 дні після їх початку.Слабкість підтримки з боку населення призвела да поразки повстанняу роки революції швидко виникають нові громадські орган.,у жовтні 1905 починає діяти товариство Просвіта,займалися видавничою діяльністю,відер.бібліотек.

45. Україна в роки першої світової війни.1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна

Україна не залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в прифронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії.Україна стала центром територіальних зазіхань з боку Російської імперії та Австро-Угорської,Німеччини.В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок -- Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських військових частин на боці Австрії.З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, пізніше він воював у Поділлі.Одночасно група емігрантів із Східної України створили у Відні «Союз визволення України», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною. В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських поступовців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві організації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшовиків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії -- ТУП, «Спілка».Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною: вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією. В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там розгорнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці та інші міста. В 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російські війська змушені були відступити. Однак в березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтом було призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як «брусиловський прорив», в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк.. На окупованих територіях Західної України було створено генерал-губернаторство на чолі з Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українства: закривались українські видання, переслідувались греко-католики, заарештували і вислали до Суздаля митрополитівАле і австро-угорська адміністрація зі вступом на ці території вдавалася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії:десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах.Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво,значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення,зростала кількість людських втрат.Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення. Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.

46. Українська культура другої половини ХІХ-почтку ХХ ст.

Розвиток української культури у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860-1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином на українських землях діяло вже п'ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). У товаристві існувало три провідні наукові секції - історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 рр.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду “Руїни” та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880-1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків - О. Я. Єфименко, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860-1870 роках. У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою “Руська бесіда”.

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”.

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза'' тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції - збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками - символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів - М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать “Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення - визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

47. Наукова та суспільно-політична діяльність Грушевського

Политическую деятельность Г. начал в Галиции где стал одним из учредителей Укр. Национально-демократической партии. В годы первой российской революции много времени проводил на Приднепровской революции. В 1907 Г. организовал и возглавил укр. Научное общество в Киеве, продолжая освоб полит деятельность стал одним из инициаторов создания и председателем общества укр. Поступовцев, объединившего большинство украинских партий и национально-общественных орг. Автор свыше 2000 научных набот. Идеи народничества и федерализма преобладали в его научной и общественной деятельности. Для исторических концепций Г. было характерно верховенство социальных интересов над национально государственными. Идеалом для будущего устройства Укр. Для Г. был демократический федерализм с широкими правами граждан, выборностью всех органов управления.

48. Початок національно-демократичної революції. Утворення ЦР

23 лютого(8 березня) 1917 в Петрограді почалися хвилювання серед робітників, які протестували проти масових звільнень на одному з заводів і вимагали поліпшити постачання міста хлібом. Спроби розігнати демонстрантів за допомогою військ нічого не дали. Вимоги повстанців стали політичними, а рух швидко переріс у революцію. 27 лютого царську владу в Петрограді було скинуто, а 2(15) березня Микола ІІ відрікся від престолу. Влада в Р. перейшла до Тимчасового Уряду. Очолив ур. князь Львов. Реальна влада на місцях належала радам. Уряд оголосив про введення громадських свобод, ліквідацію поліції та жандармерії, про амністію для всіх політ в'язнів . але далі цього урядовці не пішли: Р. продовжувала війну, країна не була проголошена республікою, селяни не отримали землі, питання про автономію території взагалі не обговорювалося, очікування змін поступово змінюється на розчарування.

У великих містах Укр. про події в Петр. Дізналися 27 лютого-1 березня. Революція швидко здобула підтримку укр. народу: почалися демонстрації і мітинги, виникли ради. Укр. партії усвідомлювали про необхідність єдності в боротьбі за національні права народу. Для керівництва рухом був необхідне загальнонац. політ. центр. 3-4 березня з ініціативи самостійників и туповців було утворено УЦР-обєднаний центр укр. руху. На чолі став М.Грушевський, який мав величезний авторитет як учений і політик. У керівництві ради також брали участь Винниченко, Петлюра та багато інших політиків. Серед політиків не було повної єдності: більшість вважала, що найближчім завданням має бути утворення автономної укр. держави у складі Р. самостійники вважали, що необхідно боротися за незалежність. Після деяких вагань вони вирішили продовжувати співпрацю з автономістами. Таким чином УЦР головною метою вважала здобуття Укр. автономії.

49. Боротьба за українську державність. І та ІІ Універсали Центральної Ради

Боротьба за українську державність. І та ІІ Універсали.

10(23) червня УЦР проголосила свій І Унів., відповідно до якого Укр. ставала автономною державою у складі Росії. Універсал закріплював принципи народного суверенітету: усі громадяни мали право приймати участь у виборах Всенародних укр. зборів. Було створено головний уряд Укр. - Ген. Секретаріат. Головою уряду став В.Винниченко. І Унів. Започаткував відновлення укр. державності. Тимчасовий уряд сприйняв Унів., як загрозу єдності Р., він швидко втрачав популярність, уряд був змушений визнати УЦР та розпочати з нею переговори, делегація уряду прибула до К. та стала переконувати керівництво ради скасувати І У., обіцяючи, що автономія буде надана наприкінці 1917 р. 3(16) липня УЦР поступилася тиску уряду і видала ІІ., яким автономний статус Укр. ліквідувався, склад і повноваження Ген.Сек. повинні були затв. Тимчасовим Ур. , а сам Сек.. перетворювався на орган із украй нечіткими повноваженнями. До складу УЦР було включено представників російських, єврейських та ін. неукр. партій. ІІ Ун. Був явною стратегічною помилкою керівництва Р., що утруднив процес становлення укр. державності.

Умови І Універсалу

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Умови ІІ Універсалу

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради.

50. ІІІ Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР

ІІІ універсал 7 листопада(20.11-за новим стилем) 1917 -- проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

7(20) листопада Рада виступила з ІІІ Універсалом: проголошувалося створення автономної УНР, що в майбутньому мала стати частиною нової федеративної Росії. УЦР не визнавала владу більшовиків законною і не збиралась виконувати розпорядження Раднаркому. ЦР висунула ряд перетворень: наділення селян поміщицькою землею без викупу, забезпечення демократичних прав і свобод, установлення державного контролю над продукцією, впровадження 8 годинного робочого дня і надання права неукраїнському населенню вільно розвивати свої національні ідеї та культуру. Універсал формально проголосив відновлення української державності і визначив курс на глибокі соціальні реформи в інтересах селян і робітників.

Умови ІІІ Універсалу

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

51. Українська народна республіка 1917-1918. ІІІІ Унів. Та проголошення незалежності

Війна с більшовиками підштовхнула Ц.Р. до рішучих кроків: 9(22) січня 1918 четвертим унів. ЦР було проголошено незалежність УНР. Універсал підтверджував повноваження УЦР до скликання Укр. установчих сборів, перетворив Ген. Секретаріат у Раду народних міністрів і закликав уряд і громадян УНР дати відсіч більшовикам. Боєздатних громадян закликали вступати до ополчення-народної міліції, оголосили про встановлення держаного контролю над банками. З проголошенням незалежності УНР стала суб'єктом міжнародного права, могла укладати угоди з ін. державами. Багато українців з ентузіазмом вітали проголошення незалежності, але скрутне становище на фронтах не додавало оптимізму. 26 січня більшовики захопили Київ.

52. Українська держава гетьмана Скоропадського

29 апреля 1918 г. в Киевском Цирке 9 тыс. состоятельных крестьян избрали гетманом П.П.Скоропадского. немецкие дипломаты рассматривали ряд кандидатур на гетманский пост, но выбрали С. Потому что он был человек умеренных взглядов, имел опыт командования 60 тыс. корпусом был избран почетным атаманом украинского казачества. С. своей деятельностью с самого начала был обречен на провал, т.к в период революционных потрясений установить законность и стабильность возможно только беспощадным террором. После прихода С. к власти Укр. Получила новое официальное название - Укр. Держава. Были установлены таможни на границах, Укр. Признали 33 гос-ва, создана национальная библиотека, хоровая капелла, национальный архив, 153 укр гимназии, 2 укр. Университета, державна варта, подписан торговый договор с СССР.

53. Директорія та її діяльність. С.Петлюра-головний отаман

Коли гетьман С. вирішує піти на союз російськими білогвардійцями та оголошує про федерацію Укр. з майбутньою небільшовицькою Р. це викликало обурення серед укр. політиків, вони закликали народ до повстання. У ніч 13-14 листопада 1918 була створена Директорія УНР-тимчасовий верховний орган влади у складі 5 чоловік. Очолив Винниченко. Повстання проти гетьмана швидко охопило Укр., на бік повсталих перейшло багато військових частин. Вирішальний бій між військами гетьмана і повстанцями відбувся 18 листопада 1918 біля станції Мотовилівка. Перемога військ відкрила Директорії шлях на Київ. Загальне керівництво збройними силами УНР здійснював головний отаман Петлюра. Війська взяли штурмом К., гетьман зрікся влади і втік до Нім. Директорія 26 грудня проголосила про відновлення УНР і призначила уряд-Раду народних міністрів(голова Чеховський). Політичний курс Директорії був непослідовний і відзначався крайнім радикалізмом. Були звільнені всі чиновники, які працювали за правління гетьмана; наслідком цього кроку стало швидке руйнування державного механізму, було оголошено про ліквідацію на тільки поміщицьких, а й нетрудових господарств; буржуазія, поміщики й інтелігенція були позбавлені виборчих прав. В Укр. розпочалося встановлення режиму, який дуже нагадував той, що більшовики створили в Р. для більшості укр. соціальні експерименти Винниченка були незрозумілими і неприйнятними.

54. Західно-Українська народна республіка

Українці, які проживали на території З.У., в результаті неймовірних зусиль проголосили незалежність свого регіону-ЗУНР. Однак сусідні держави-Польша, Румунія,Чехословаччина претендували на ці території. Єдиним союзником ЗУНР стала УНР, проте вона й сама потерпіла від натиску ворогів. Сили були нерівні і після дуже короткого часу самостійного існування територія ЗУНР була загарбана державами-сусідами. Унаслідок поразки у війні у жовтні 1918 Австро-угорська імперія почала розпадатися. Західні укр. опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії. У Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів укр. земель Австо-Угорщини, була утворена УНР вона ухвалила резолюцію про майбутнє

Утворення на укр. землях, що входили до складу А-У імперії, Укр. держави. Йшлося про обєднання усіх західноукр. Земель. Був сформований уряд на чолі з Левицьким і виданий тимчасовий закон про державну самостійність укр. земель колишньої А-У імперії, за яким усі вони входили до складу ЗУНР, президентом став голова УНР Петрушевич. Між тим ситуація на західно-укр. землях. Залишалася вкрай складною: з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів, на Западі постала Румунія. Одним з найважливіших завдань уряду ЗУНР було обєднання всіх областей всіх областей З.У. в єдину укр. державу. Важливою подієї на шляху до цього стало укладення договору між Директорією і делегацією ЗУНР, про злиття УРН і ЗУНР(залишився декларацією). Таким чином, звільнившись від австр-угор. Панування, З.У. опинилася під владою Польщі, Закарпатська Укр. залишилась у складі Чехословаччини,Буковина-Румунії, укр. народ залишився роз'єднаним.

55. Селянський повстанський рух на чолі з Н.Махно

Селяни вкрай негативно ставилися до аграрної політики Скоропадського і вже влітку розпочалися великі повстання проти гетьману. Кілька десятків тисяч селян повстали на Київщині. Повстання зазнало поразки, і на деякий час відступило. З повстанців сформувалися 2 полки, якими керували командири-більшовики. В Катеринославській губернії діяли загони на чолі з М. повстанці схилялися до ідеї анархізму, вони виступали за відновлення рад і розподіл землі поміщиків між селянами. Махновський рух залучав багатьох до своїх лав і дуже швидко збільшувався.

56. Після повалення Гетьманату, 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти.. Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. Загострилося протистояння між членами Директорії. В. Винниченко складає з себе повноваження голови і виїжджає за кордон. Головою Директорії 11 лютого 1919 р. став С. Петлюра, який очолив боротьбу проти червоних і денікінських військ. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції - за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос. Навесні 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник - Біла армія на чолі з генералом Денікіним, якій щедру допомогу надала Антанта, зокрема Англія і США, поставивши їм сотні танків і гармат, тисячі гвинтівок, снарядів і патронів, різного воєнного спорядження. Оголосивши похід на Москву, білогвардійці зайняли Донбас, у червні - Харків та Катеринослав і розпочали наступ на Київ, за який з більшовиками вели боротьбу також війська Директорії та Української галицької Армії. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ і першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею - денікінці. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова.. Денікін віддав наказ виступити проти військ Директорії. Проте вже у вересні 1919 р. Денікін віддав наказ дальшого наступу і не лише проти більшовиків, але й проти Директорії. Їм вдалося захопити майже всю Наддніпрянську Україну, встановивши тут жорсткий білогвардійський окупаційний режим, основним політичним спрямуванням якого було відновлення „єдиної і неділимої Росії”. На українських землях встановлювалася військова диктатура, яка сприяла відновленню влади колишніх багатіїв. Поміщики, що поверталися до своїх маєтків за допомогою каральних загонів відновлювали свою владу на землю. З селян стягувалися примусові контрибуції, разовий податок в у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини. Було відмінено 8-годинний робочий день і збільшено норми виробітку на промислових підприємствах та організаціях. До всіх противників режиму, політичних партій застосовувались жорсткі репресії. Масові арешти, розправи стали повсюдним явищем. Білогвардійці знову повернулися до політики шовінізму і русифікації: закривали українські школи, газети та журнали, забороняли видання літератури українською мовою, припинили діяльність Української АН тощо. У своїй злобі до українського народу вони дійшли до того, що знищили в Києві пам'ятник Т. Шевченкові. Така політика білогвардійців викликала відчайдушний опір народних мас, як прихильників радянської влади, так и УНР. Становище УНР особливо погіршилось, коли у вересні 1919 р. Українська армія опинилася в „чотирикутнику смерті” - між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 24 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР. Більшовицький уряд в особі В. Леніна звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена. Восени 1920 р. було знищено останній оплот білогвардійських військ - сили П. Врангеля в Криму. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь - до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена Махно місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.В кінці 1917 р. -- початку 1918 р. Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О.Каледіна.Наступ в березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві.Влітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана В середині грудня 1918 р. Махно уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, але вже того ж місяця загони Махна перейшли на бік більшовиків і захопили разом з ними Катеринослав (вже 31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша визволили місто).З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Очолював бригаду у червоній Першій Задніпровській дивізії (командувач П. Дибенко), до складу якої входила частина отамана М. Григор`єва.Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.У червні 1919 р. Махно, об'єднавшись з армією М.Григор'єва, відкрито виступив проти радянської владиПротягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А.Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я.Слащовим і отаманом А.Шкуром.В кінці 1919 р. -- на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й.Якіра. Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади.Під час наступу військ П.Врангеля у вересні -- жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя.28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.

57. Курс на об'єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків

Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів - від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах. Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, - Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. - Інститут міжнародних відносин).Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип рівних прав у складі федерації. 10 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

58. Українізація

Ее пыталась начать еще ЦР, но потерпела неудачу, а гетьман считал, что этот процесс нужно начинать с детских садиков, а также добиться ситуации, при которой укр. язык стал бы престижным. В декабре 1919 большевики заявили, что укр. язык должны знать все коммунисты, а с 1923 началась дерусификация, борьба против ассимиляции, создание нац. Районов, сельсоветов и колхозов. Кагановичь создал сотни курсов по изучению укр. языка, их выпускника сдавали экзамены и если получали неуд их снимали с должности. В 20-е годы на работу устраивали в 1 очередь украинцев, а увольняли в последнюю. Резко выросло кол-во украиноязычных газет, котрые мало кто выписывал и читал. Крестьяне укр. переселялись в города попадали в русскоязычную среду и переходили либо на суржик, либо на русский. Переписка в пределах СССР не могла вестись на нескольких языках, нужен был межнациональный язык

59. Колективізація

"Ліквідація куркульства як класу". Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого, в свою чергу, йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Тому держава розпочала масову примусову колективізацію.Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до "ліквідації куркульства як класу". Ця класична тактика за принципом "поділяй та володарюй" була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5% селян. Що ж фактично означала "ліквідація куркульства як класу"? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ Росії чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), залишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання досягло апогею взимку 1929/1930 року. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ Росії, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку...

З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тисяч депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні.

Індустріалізація 1928 року Україна отримувала понад 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 році зусиллями 10 тисяч робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX століття на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках щороку будувалися сотні заводів. Але такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної війни з капіталізмом.

Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася злагоджено. Вже у 1930 році стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко супроводжувався разючим безладдям, недостатньою фаховістю й марнотратством. До того ж багато виробів були невисокої якості.

Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940 році промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 року (Росії -- у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.

60. Голодомор. Причини та наслідки

причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору селян проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).Дійсно, селяни з їх способом господарювання, заснованим на приватній властності в той час становили серйозну загрозу новій радянській владі і були головним джерелом небезпеки. На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х -- 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків, вбивства і залякування представників радянської влади на місцях.^[3].Для виявлення суті Голодомору (тобто, як саме «морили голодом») при аналізі подій доцільно зосередитися не на тому, чи дійсно в Україні у 1931--1932 рр. був поганий врожай зернових і які були цьому причини і не на тому, чи був поганий врожай також в інших частинах СРСР, тому що, як відомо, скупі врожаї не є незвичайним явищем у сільському господарстві будь-якої країни. Найбільш важливо те, яких заходів було вжито керівництвом СРСР (відтак -- і керівництвом тодішньої Радянської України) щоб максимально посилити ураження (сільського, перш за все) населення України голодом.

Відповідно до результатів досліджень, для досягнення бажаної мети -- покарання голодом -- організаторами Голодомору було використано такий механізм:

· В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;

· Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.

· Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом. Дивись Директиву ЦК ВКП(б) и СНК СССР в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины

Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933-го. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п'яти осіб мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя. Мали місце випадки канібалізму. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику -- з усіма її страхітливими наслідками -- швидшими темпами, ніж в інших республіках. Також вважають, що голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло, що пов'язаність націоналізму з селянством не оминула пильності радянського керівництва. Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його з суспільної свідомості. Ще до зовсім недавнього часу радянська позиція зводилася до заперечення самого факту голоду.

61. Сталінський терор в Укр.

Сталін прагнув максимально зміцнити свою владу, придушити всі спроби протидії режиму. Багато нівчому неповинних людей були відправлені не заслання або навіть страчені за так звані шкідництво та диверсії. В таких випадках на слідство відводилося 10 діб, дозволялося застосовувати будь-які методи у тому числі катування для одержання зізнання. Здобуте таким шляхом зізнання вважалося достатнім аргументом для засудження, причому навіть речові докази не потрібно було показувати. Справу звинувачуваного слухали в позасудовому порядку без прокурора й адвоката, рішення приймала так звана «трійка»: перший секретар райкому партії, голова райвиконкому, начальник міського відділення ГПУ. Такий порядок призвів до небаченого раніше порушення законності і масових звинувачень невинних людей, показання проти яких отримували під час катувань в інших арештованих. Репресій зазнали представники всіх верст суспільства: робітники, колгоспники, інтелігенція, військові, партійна номенклатура. Зміст терору зводився до того, щоб створити в суспільстві стан напруженості і непевності, змусити громадян стежити один за одним, перетворити страх на знаряддя державної політики.