Історія України

У Сокалі, Тернополі, Рогатині, Товмачі, Заболотові, Янові, Городку, Яворові, Калущині, Дрогобичі вибухали заворушення, які прибирали організовані форми. Дрібка православна шляхта очолювала загони, які розбивали шляхетські замки. Великою помилкою було те, що Хмельницький не надав належного значення цьому могутньому народному рухові проти польських гнобителів і не підтримав його. Він покинув Галичину напризволяще. В пляни Хмельницького входило звільнити Україну з-під польського панування по Вислу, але фактично західні українські землі залишилися під польським пануванням. Галичина,. Холмщина і Волинь уже незабаром після Хмельниччини дісталися під польське панування, а правобережна Наддніпрянщина в умовах жорстокої боротьби зберегла свою автономію до початків XVIII ст. Видатніші, енергійніші люди пішли на схід за Хмельницьким, слабші залишилися на поталу полякам, які завзято переслідували тих, хто брав участь у повстаннях. Поляки взяли «під підозру» все українське населення, і люди мусіли якось реабілітуватися, щоб рятувати своє життя.

З часу Руїни Галичина жила життям окремим від інших українських земель. Вийнятком були вияви прагнень політичної сдности, як переговори Львівського єпископа Шумлянського з П. Дорошенком, таємні зносини його з Мазепою та інше.

Галичина стала тереном боїв, пляцдармом готування королівських військ до воєн з козаками; «стації» королівських та магнатських військ нищили села під час конфедерацій та шляхетських «з'їздів».

Одночасно йшла інтенсивна польонізація православної шляхти не лише Галичини, але й Поділля та Волині, де козацького руху не було. На соймиках все рідше підносилися голоси на оборону української культури, православної Церкви. Залишившись без підтримки православної шляхти, занепадали міщанські організації, насамперед братства. Польський уряд намагався припинити зв'язки православних українців з чужими країнами; в 1676 році заборонено, під загрозою смертної кари, православним виїздити за кордон Польщі або приїздити до Польщі з-за кордону. Заборонено мати стосунки з православними патріярхами, а суди патріярші замінено німецькими.

Могутнім засобом польонізації було поширення унії. Року 1699 введено унію в Перемиській єпархії, 1700 року -- в Львівській. Тоді ж заборонено православним та жидам мешкати у Кам'янці-Подільському, що тоді повернувся з-під турецької влади до Польщі. 1711 року перейшла Луцька єпархія Волині на унію.Після 1683 р. зриви сеймів тільки почастішали, країна потопала в анархії, втрачаючи самостійний голос у європейській політиці. Ще більший розбрат спричинила смерть Собеського. На елекційному сеймі 1697 р. новим польським королем під ім'ям Августа П (1697-1733) обрали ставленика Відня і Москви, саксонського курфюрста Фрідріха Августа Веттіна.

У січні 1699 р., в результаті успішних воєнних дій Священної ліги, її учасники підписали мирні угоди з Портою. За Карловицьким миром Польща повернула собі Кам'янець-Подільський та землі, втрачені за Бучацьким договором. Кордон знову проходив по Дністру. Того ж року Август II, мріючи про ослаблення Швеції, домігся укладення між Саксонією і Росією Преображенського договору, спрямованого проти шведів. Незабаром через цей договір Річ Посполита була втягнута в руйнівну для неї Північну війну, хоча офіційно участі в ній не брала.

Перший етап Північної війни виявився для країни невдалим. Август II на чолі саксонських військ напав з території Речі Посполитої на Лівонію, що належала шведам, але зазнав поразки. Шведи захопили Варшаву й Краків і позбавили Августа II польської корони. У1704 р. елекційний сейм, що проходив під патронатом шведського короля Карла XII, обрав на престол познанського воєводу Станіслава Лещинського (1704--1709). Лещинський підписав зі Швецією угоду, за якою Річ Посполита потрапляла у залежність від Карла XII й відмовлялася від Курляндії.

Переважна частина шляхти не визнала нового короля й залишалася вірною Августові як законному монарху, утворивши на його захист Сандомирську конфедерацію. У 1704 р. її представники уклали союзницький договір з Росією, і Річ Посполита вступила у війну.

Численні саксонські, шведські та російські війська проходили через польські й литовські землі, відбирали в населення продовольство, коней і все, чого потребували армії, що воювали, стягали контрибуції, розоряли володіння політичних противників. Ця, друга після "потопу", хвиля руйнувань поставила людність Речі Посполитої на межу зубожіння, її становище було набагато гіршим, аніж жителів усіх сусідніх країн.

Унаслідок стрімкого наступу Карла XII на Дрезден восени 1706 р. Саксонія вийшла з війни. Саксонський курфюрст прийняв принизливі умови Альтранштадтського миру, розірвав союз із Росією й відмовився від польського трону на користь Лещинського. Проте Сандомирська конфедерація продовжувала боротьбу. Після розгрому армії Карла XII під Полтавою у червні 1709 р. в Речі Посполитій знову все змінилося. Август II поспішно відновив союз із Петербургом і, за підтримки російського царя Петра І, його вдруге визнали королем.

Відчувши після полтавської перемоги свою міць, російський цар Петро І почав все відвертіше втручатися до польських справ, нагадуючи Августу II про те, кому він зобов'язаний троном, і заважаючи його абсолютистським домаганням. Росія заохочувала шляхетську антикоролівську опозицію, дії якої у 1715 р. набули форми нової, Тарногродської конфедерації. Конфедерати виступили проти саксонських військ, що перебували в Речі Посполитій. Щоб уникнути кровопролиття і чергової громадянської війни, обидві сторони погодилися на посередництво Петра І і введення російських військ на територію країни. Розпочалися переговори.

Умови угоди між Августом II і його підданими, а також між Річчю Посполитою і Саксонією, затвердив сейм, який увійшов в історію під назвою "Німого". Він тривав тільки один день, 1 лютого 1717 р. Крім маршала Тарногродської конфедерації, котрий відкрив засідання, і депутата, який оголосив законопроект, на ньому нікому не надали слова. "Німий сейм" символізував трагічну для польського народу ситуацію, в якій опинилася Річ Посполита.

Сейм ухвалив, що надалі в країні перебуватимуть не більше як 1200 саксонських гвардійців і шість саксонських чиновників; королю заборонялося самочинно розпочинати війну, а також заарештовувати без вироку суду незгодних з його діями шляхтичів. Воднораз зменшувався вплив сеймиків на наймане військо. Успіхом Августа II могло стати затвердження постійного податку на утримання війська, але чисельність цього війська різко обмежувалася (всього 24 тис. солдатів). У цілому постанови "Німого сейму" не задовольнили ані конфедератів, ані короля й були вигідними лише для Росії.

Про занепад міжнародного престижу Польщі свідчить недопущення її делегації на переговори 1720-1721 рр., що відбулися після закінчення Північної війни. Без Польщі вирішувалася доля Щецина, захопленого у шведів Бранденбурзько-Прусською державою, та Лівонії, яку, за Преображенським договором, Петро І обіцяв Августу II, а тепер залишав собі.

Колись велика держава, яка нерідко визначала політичний клімат у Центральній і Східній Європі, країна з величезною територією і значними ресурсами, Річ Посполита в першій половині XVIII ст. опинилася на рівні третьорядної держави, позицію якої в міжнародних питаннях можна було цілком ігнорувати. Шукаючи причини цього занепаду, безумовно, варто пам'ятати про наслідки багатолітніх воєн, які вона вела протягом усього XVII -- початку XVIII ст., хоча повоєнна руїна випадала на долю багатьох країн. Певно, значною мірою погіршення ситуації в країні зумовило панування фільварково-панщинної системи господарства з її тяжкими для села і міста, для всієї польської людності, соціальними наслідками. Якщо в XVI ст. з ланів збирали в 5--6 разів більше, ніж засівали, то тепер, через два століття, раділи врожаю сам-три. Падіння продуктивності праці тривало одночасно з посиленням експлуатації. Але головну причину того, що трапилося з Польщею, слід убачати в характері державного ладу країни з його слабкою центральною адміністрацією, зривами роботи сеймів, рокошами та іншими атрибутами "золотої шляхетської вольності". Цей державний лад різко контрастував з режимами абсолютистських монархій, що набирали сили й рухались до зеніту своєї могутності. Невдовзі ці держави розпочали поділ польських володінь.

Сусідні держави були заінтересовані в слабкості Речі Посполитої. Тому їхні повновладні правителі, котрі не терпіли свавілля у своїх країнах, охоче виступали захисниками й гарантами шляхетських вольностей у Польщі. Так, у 1720 р. Росія і Пруссія зобов'язалися підтримувати чинні в Речі Посполитій порядки й не допустити запровадження спадкової королівської влади. До цих зобов'язань приєдналися Швеція в 1724 р. й Австрія в 1726 р. У 1732р. Росія, Пруссія й Австрія підписали трактат "трьох чорних орлів", у якому вони ухвалили обрати на польсько-литовський престол після смерті Августа IIлюдину, котра задовольняла б усіх.

Після смерті Августа II на королівський трон претендували екс-король С. Лещинський, якого підтримував Париж, і син Августа II, португальський принц, якому протегували Петербург, Відень і Берлін. У вересні 1733 р. королем обрали Лещинського, але у Відні та Петербурзі з цим рішенням не погодились. Менш ніж. через місяць елекційний сейм під тиском із-зовні передав престол Августу III Саксонському (1733--1763). Шлях до коронації йому "проклав" російський 30-тисячний корпус.

Після нетривалої війни за "Польську спадщину", яку в 1733--1734 рр. вела Франція проти Росії та Австрії і яку вона програла, Лещинський зрікся польської корони. Королем Речі Посполитої, за бажанням усіх її сусідів, залишився Август III. Він виявився абсолютним нікчемою. За його правління провідну роль у країні відігравали перші міністри, які майже відкрито торгували державними посадами, роздавали за хабарі коронне майно, розкрадали державну скарбницю. Лише два сейми ухвалили нові закони. Всі інші фактично були зірвані. На цьому тлі тривало загострення національних і соціальних суперечностей. Хвиля народних повстань прокотилася Правобережною Україною ("гайдамаччина"), Литвою, Білоруссю, Малопольщею. Відчувалося, що країна перебуває на порозі великого потрясіння.

31. Гайдаматський рух.Коліївщина 1768р.

З початку 18ст.спочатку на Правобережжі, а потім і на Лівобережжі й у Слобожанщині починається гайдаматський рух.Це був своєрідний вид соц. Протесту, що зявився у відповідь на посилення і поширення кріпосного права.Гайдамаками називали селян,що втекли від своїх поміщиків,створили озброєні загони. Переховуючись у лісах вони нападали на шляхтичів, уніатських священників,орендарів.Метою нападів бул не тільки захоплення грошей чи майна,а й помста за свої і чужі образи.Гайдам. рух був видом опору гнобленню.В зх. Україні опришки, т.зв. «соц.розбійники», робили напади тільки на поміщиків та інших визискувачів. Оскільки козацтва на Правобережжі не було, селяни бачили в опришках своїх єдиних захисників і надавали їм підтримку. Поступово в гайдам. Формуються і пол. цілі, головними з яких були звільнення Правобер. Від влади Речі Посполитої, вигнання католиків та уніатів із краю.ГАЙДАМАЦЬКЕ ПОВСТАННЯ 1750р.охопило все Правобер.Головними центрами повстання були райони міст Корсунь,Біла церква,Бердичів.повстанці убивали орендарів,шляхтичів,поділяли землю між селянами.Було спалено багато катол.та уніатських храмів.До кінця1750р. повстання було придушене за допомогою російських військ.Найбільшим гайдам. Повстанням стала КОЛІЇВЩИНА.У Правобер.Українів 60х роках 18ст кріпосне право набуває дуже важких форм,селяни зазнають небачених визисків.Спроби влади силоміць затвердити тут грко-катол. Церкву,викликали негативну реакцію православних.Релігійний,соц. і нац. Гніт призвели до народного повстання.У травні 1768р. повстання охопило район Чигирин-Фастів-Черкаси.Його очолив М.Залізняк,запорозький козак.Серед повстанців було чимало вихідців із Лівобер.,які прагнули дпомогти населенню Правобер. в їхній боротьбі.Головними цілями гайдам. Було вигнання шляхти,знищення кріпосног права,відновлення прав православних.Повстанці жорстоко розправлялися зі шляхтою, урядовцями, орендарями ті їхними прибічниками.Військо М.Залізняка оточило Умань,де переховувалося багато шляхтичів.Після переходу на бік повсталих надвірної міліції на чолі з Іваном Гонтою повтанці захопили місто і винищили в Умані шляхту.До середини літа повстанці контролювали Київське і Брацлавське воєводства.Проти повсталих було кинуто рос. війська,оскільки Катерина ІІ побоювалась поширення руху на Ліввобер.Коліївщина була останнім повстанням укр. селян проти польської шляхти.Лише втручання рос. імператриці перешкодило знищенню кріпосного права на Правобер.

32. На початку XVII ст. в Закарпатті почалася боротьба між католиками та протестантами

Цісар Рудольф П підтримував на Угорщині католицизм у той час, як князь Семигороду, Стефан Бочкай, був кальвініст. Року 1606 Бочкай захопив цісарські землі на Закарпатті аж до Братислави, і тоді перейшли до Семигороду: Берег, Угоч, Токай, Сукмар. Миром було підтверджено право мадяр посідати всі уряди, але на соймах 1608 та 1609 років вони визнали за українцями права автономії в українських землях.

Закарпаття втягується в релігійні війни. Після смерти Бочкая цісар Матвій хотів був посадити на престол Семигороду католика-маґната Гомоная, але Бетлен Габор, підтриманий Туреччиною, дістав Семигород (1613-1629), а після смерти Матвія, Бетлен Габор був і королем Угорським (1620-1621). Він заволодів усім Закарпаттям і вступив до Протестантської Ліги, яка вела боротьбу з католиками. В союзі з Чехією Бетлен Габор обложив Відень, але втручання польських військ примусило його зняти облогу й рятувати Закарпаття. Тим часом у бою під Білою Горою Католицька Ліга розгромила Протестантську. На підставі Нікольсбурзького миру в 1621 році Бетлен Габор дістав ще й Мукачів.

Панщина, всякого роду побори: десятина, кватирування військ, рекрутчина, руйнація внаслідок воєн -- доводили населення Закарпаття до розпуки. За прикладом повстання Тараса Трясила 1631 року вибухло повстання над горішньою Тисою. На чолі його став Петро Цісар. Загроза руйнації дідичних маєтків об'єднала католиків та протестантів. Також об'єдналися магнати і цісар Фердинанд ІІІ підтримав військами протестанта, князя Семигороду, Юрія Ракочія (1630-1648), наступника Бетлен Габора. Війська криваво здушили повстання. Проте, союз Ракочія з Фердинандом Ш не був тривкий: Ракочій незабаром, в союзі зі шведами та французами, почав війну з Фердинандом Ш і захопив горішню Угорщину. 1645 року в Лінцу був підписаний мир: за Ракочіем цісар Фердинанд ПІ визнав права над Православною Церквою в його володіннях. Так опинилася вона під владою князя кальвініста.

Національно-визвольна війна 1648-1657рр.

В роки національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького 1648--1657 у складі козацько-селянських військ перебувала значна частина буковинців, які утворили власний полк, що брав участь у облозі Львова (1648). У 1650 Б.Хмельницький очолив похід у Молдову, який завершився укладенням союзу з господарем В. Лупулом. Впродовж 16-18 ст. постійними були культурні зв'язки Буковини з іншими українськими землями. Молдовські господарі були фундаторами багатьох церков в Україні (Успенська та П'ятницька церкви у Львові та ін.). Відбувався обмін культурними цінностями, насамперед друкованими книгами. Багато вихідців з Буковини навчалися у школах та колегіях Києва, Львова та інших українських міст. У 17-18 ст. на буковинських землях розвивався опришківський та гайдамацький рухи, спрямовані на національне визволення українського народу.

Етнічний склад населення Буковини формувався на слов'яно-українській основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, -- некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.

Колонізація українських земель відбувалася без врахування кордонів колишніх земель, міжземельних об'єднань або етноплемінних союзів, хоча поодинокі винятки й були. По суті, не змінилися етнокультурні кордони Підкарпатської Русі, захопленої Угорщиною; Буковини, що колонізувалася у різні часи різними країнами. Інші колонізовані частини України не відповідали колишнім територіальним одиницям. Таким чином створювався інший образ й інші кордони нового територіального об'єднання, в межах якого давалися взнаки й давні, часом навіть архаїчні кордони: чи то давніх земель, чи то стародавніх племінних утворень.

33. Слобідська Україна-історико-географічний край у східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 -- 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії

Слобідська Україна межувала на заході з Гетьманщиною, на півдні із Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сході з Доном, на півночі з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, південно-східну частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького кряжа, охоплювала землі теперішньої Харківської, частини Сумської, Донецької, Луганської, Воронезької та Курської областей. Освоєння цих земель розпочалося у 16 ст. А масово у 17 ст(нац-визвольна війна, руїна)

Поселення називалися Слободами. Слободи користувалися пільгами протягом 10-40рр. Не платили податки із торгових операцій, із занять промислами і ремеслами

Вільні землі називалися займанщиною-були приватною власністю тих, хто їх обробляв.

Колонізація-заселення і господарське освоєння вільних земель в середині краіни(внутрішня), заснування поселення за межами своєї країни(зовнішня).

Займанщина-вільні простори родючих земель, які могли обробляти всі, хто бажав і які ставали їхньою приватною власністю.

Заснування слобідських міст

1652 полковник Іван Дзинковський прибув на нові землі з-під Острога на Волині з тисячою козаків та їх сім”ями і заклав місто Острозьк.

Переселенці із м.Ставище(Білоцерківського полку) на чолі з Герасимом Кондратьєвим у 1652 заснували м.Суми.

1656р. Сотник Харко заснував м.Харків. З ним прибуло 600чоловік, які побудували Харківську фортецю

Адміністративно-політичний устрій Слобідської України

1) Устрій подібний до Гетьманщини.

2) Цей край(1650-1660рр) розділявся на 5 слобідських полків. У 1685р З Харківського полку виділився Ізюмський. Основна ф-ція полків: охорона південних кордонів від нападів татар. На чолі полку-полковник, якого обирала старшина, а затверджував Бєлгородський воєвода, а пізніше призначав Московський уряд.

3) Полки поділялися на сотні. Кожен полковник самостійно будував відносини з царським урядом. Влада слобідських полковників була спадковою.

4) 1700р царський указ про обов”язкову постійну службу слобідських козаків.

5) Царський уряд керував Україною через створену в посольському указі канцелярію з малоросійських справ.

Соціальний устрій

5 станів: козацтво, шляхта, духовенство, міщанство, селянство

Боротьба з нападами татар пронизує майже всю історію Слобідської України в XVII -- XVIII ст. Цей край в буквальному розумінні був политий не тільки потом, а й кров'ю тисяч його оборонців. Російський уряд, політичні відносини якого з Кримським ханством та Татарськими ордами весь час залишалися складними, дотримувався в основному оборонно-наступальної тактики, поволі просуваючи свої кордони в степ шляхом будівництва укріплених ліній фортець -- Бєлгородської, Ізюмської, Української та ін. Історики по-різному розцінювали ефективність цієї тактики. Зокрема, Д. І. Багалій вважав, що названі укріплені лінії були неефективними, і дотримувався думки, що наступальна тактика у боротьбі з нападами татар була б більш виправданою. В такому ж дусі висловлюються і деякі сучасні дослідники . Д. І. Багалій першим з дослідників історії краю зумів створити систематичну, комплексну картину будівництва і географію «розташування системи укріплень на території Слобожанщини: Відновлена дослідником панорама боротьби українського населення з татарськими нападами на територію Слобідської, України і сьогодні залишається повною і достовірною.

34. Бароко

На західні землі України бароко прийшло рано,в перші роки 17ст. Католицька громада Львова вже у 1644р. мала дивний зразок італійського бароко - Стрітенський костел босих кармелітів(збережений). Архітектор Джованні Баттіста Джизлєні майже точно скопіював храм Карло Мадерно у Римі, побудований там у 1603 р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку,побудований архітектором з Венеції Джакомо Бріано у 1606-1610 рр. Не вщухає захоплення й від костелу Св. Трійці в містечку Олика, побудований Радзивіллами, де працювали Б. Моллі та Я. Маліверна ще в 1635-1640 рр.(збіднілий,пошарпаний, але збережений). А будуть ще церковні барокові велетні в Барі, Городенці, Бучачі , Микулинцях, Золочеві, Вінниці, Ізяславі, Кременці,Почаєві. Шедеври бароко донині стоять у Львові, Бердичеві, Кам'янці-Подільському, Наварії, Угневі, Підкамені, Богородчанах.

Назвемо лише три па'мятки неперевершеного світського бароко-палац у Підгірцях з бароковим італійського типу парком(1640рр-реставрується) та палац у селі Оброшино.Останній й понині дивує збереженою скульптурою брами,скульптурою Атласу на службовому приміщенні та бароковим садовим фасадом палацу.Перебудова парадного фасаду в стилі модерн лише підкреслила красу барокових залишків брами,огорожі та сходинок.

Класицизм: Кінець ХVІІ - поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю - класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу.

Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев'яне будівництво.

В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі - застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Відомі зодчі першої половини ХІХ ст.. такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.

Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст.. співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості. Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст.. виділяється п'ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді-Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор

Вже з 1760-хрр. в мистецтві Російської імперії почався поворот до класицизму. Він мав потужну підтримку від царського двору і імператриці Катерини Другої. В перехідних формах від стриманого бароко до класицизму працював запрошений до Петербурга архітектор Валлєн Деламот (1729-1800). В формах французького класицизму працювали і архітектори Баженов Василь Іванович і Старов І.Є., що навчалися у Парижі.

Потужну лінію західноєвропейського класицизму підтримували і твори архітекторів Джакомо Кваренгі і Чарльза Камерона, що оселились в імперії. Виникають і свої майстри-архітектори класицизму -- Львов М.О, Волков Ф.І., пізніше -- Стасов В.П. (1769-1848) та ін.

Червоний корпус Київського університету

У Києві чудовим зразком класицизму є Червоний корпус Київського університету, збудований у 1837-1843 рр. за проектом В.Беретті.

Найбільше поширення мав класицизм в сільських районах, де за проектами архітекторів класицизму будували панські садиби -- від уславлений підмосковних до садиб в провінціях. Зразками чудових садиб в стилі класицизму під Петербургом були Сиворіци, Тайці і Пела, Мар'їно і Ропша, Павловськ і садиба Жерновка.

Зразками прекрасного класицизму в Україні стали садиби в Батурині, Сокиринцях, Качанівці на Чернігівщині, Вороновиці і Серебринцях на Вінничині, Микулинцях на Тернопільщині.

Риси класицизму в літературі України

В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії «Володимир» Феофана Прокоповича, поезії Івана Некрашевича, шкільних «піїтиках» XVIII ст., поемі «Енеїда» Івана Котляревського, травестійній оді «Пісні Гараська» Петра Гулака-Артемовського, оповіданнях Григорія Квітки-Основ'яненка та ін.

35. Українське національно-культурне відродження кінця 18-першої половини 19 століття

Один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький вважає, що процес українського національно-культурного відродження тривав 130 років - від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII ст. - почату ХХ ст. він ділить на три основні періоди: перший - дворянський (1780 - 1840 рр.); другий - народницький (1840 - 1880 рр.); третій - модерністський (1890 - 1914 рр.).

Дворянський період

Перший період пов'язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. З'являються праці: “Історія Малої Росії” (1822 р.) Д. Бантиша-Каменського; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777 р.) Василя Рубана; “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.” Олександра Безбородька; “Опис весільних українських простонародних обрядів” (1777 р.) Григорія Калиновського; збірка “Українські народні пісні” (1834 р.) Михайла Максимовича.

Лытература- котляревський Енеїда

Г.Ф. Квітка-Основ'яненко (1778 - 1843 рр.), автор творів: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці” та інші.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 - 1885 рр.) - автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші).

Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві - важливих на той час центрах театрального життя України. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.П. Драгоманов (1841 - 1895 рр.). Історична заслуга М.П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. М.П. Драгоманов створив етнографії: “Історичні пісні малоруського народу” (1874 - 1875 рр.), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р.) та ін.

В 60-х рр. XIX ст. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х рр. оперу С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 - 1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840 - 1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840 - 1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856 - 1933 рр.), П. Саксаганський (справжнє прізвище Тобілевич, брат М. Садовського, 1859 - 1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська, 1854 - 1934 рр.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (1884 - 1887 рр.), Києві (1897 - 1901 рр.) та Львові (1897 - 1900 рр.), Львівський політехнічний інститут (1873 - 1877 рр.).

Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849 - 1921 рр.) та П. Забіла (1830 - 1917 рр.).

Ідеєю національного відродження була пройнята музика тієї доби. Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813 - 1873 ррСвітову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М.В. Лисенко. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, ”Тарас Бульба”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, романси на слова Івана Франка, Лесі Українки.

Модерністський період

На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни.

Національно-культурне відродження у Галичині

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І.Я.Франко (1856 - 1916 рр.) “На роботі”, “Навернений грішник”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та ін.

М.С.Грушевський (1866 - 1934 рр.) -Він є автором понад двох тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства. Поруч з М.С.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Гнатюк, І.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк.

36. Українські землі у складі Російської імперії у першій половині 19 століття: соціально-економічний та політичний розвиток

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 десятини, Київській -- 1,9, Полтавській -- 2,5, Херсонській -- 3,2, Чернігівській -- 3,6. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював,

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Великі латифундії Південної та Правобережної України мали вагомий ринковий потенціал -- значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили.

У першій третині XIX ст. сталися і певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насамперед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників.30-40 рр. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили -- дисциплінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відповідав цим критеріям і тому частка вільнонайманої праці продовжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25% , то 1861 р. -- вже майже 74%.Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих способів і засобів ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зростанням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технологій; поступовим витісненням кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою; збільшенням ролі вільнонайманої праці; виникненням нових галузей промисловості; поступовим переміщенням промислових підприємств з сіл у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємопов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще певного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин -- з іншого.

37. Кирило-Мефодіївське братство

Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кирило-мефодіївців містила: * створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; * знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства; * утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян; * досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності. Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати -- за радикальні погляди, висловлені в його творах. Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більше ніж десятиліття.

38. Українські землі у складі Австрійської імперії у першій половині 19 століття. Початок національно-культурного Відродження

Національне відродження, що розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії.

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури.

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І.Я.Франко (1856 - 1916 рр.) - видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу.

Творчий талант І.Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображено життя робітників та селян Галичини: “На роботі”, “Навернений грішник”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та ін.

В історії української літератури І.Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: “З вершин і низин”, “Давнє і нове”, “Зів'яле листя” та ін.

У 1877 - 1882 рр. І.Франко написав визначні твори політичної лірики - “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Товаришам із тюрми”, в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості.

І.Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість.

Поряд з іменами Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка слід назвати М.С.Грушевського (1866 - 1934 рр.) - видатну постать української духовної культури. Він є автором понад двох тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства. Понад 15 років М.С.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Поруч з М.С.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Гнатюк, І.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк.

39. Українські землі у складі Російської імперії у другій половині 19 століття. «Великі реформи» 60-70-х років та їх наслідки

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% -- у Катеринославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. -- від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформенний період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. Селянські реформи в Російській імперії(1861) мали причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика), форму проведення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їхнім керівництвом та контролем). Крім того Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом -- селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не викуплять у власність землі, зберігалися тілесні покарання різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

земськіа, судовіа та військовіа Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління -- земств. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6--7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. в Росії через низку причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними. Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку -- не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови -- не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва. Крім того, російський варіант наздоганяючої модернізації мав серйозні протиріччя:

1аграрна реформа, урізавши майже на 20% селянські наділи, водночас збільшила повинності селян та віддала їх у довгострокову кабалу державі; 2 зміцнення общинних порядків, що проголошувалося реформою, вступало в суперечність з утвердженням громадянських прав селянства; 3демократична практика всестанової виборності до земств вступала у протиріччя з пануючим авторитарним режимом; 4самодержавство виходило за межі моделі створюваної ним правової держави; 5незавершеність, половинчастість реформ зумовили протиріччя між носіями влади та практично всіма верствами суспільства; 6панування багатоукладності в економіці робило стан суспільства нестабільним, створювало ґрунт для контрреформ.

Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення в українських землях -- складовій Російської імперії -- спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку -- формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

40. Національний рух у Східній Україні (друга половина 19 ст.)

Суспільні течії та рухи другої половини XIX ст. на Україні

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися буржуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особливістю політичного життя Російської імперії було порушення цієї послідовності: тут спочатку організаційно оформився народницький рух, потім -- соціал-демократичний і, тільки починаючи з революційних подій 1905 p., -- буржуазний.

Національний рух

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду -- культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції -- В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

41. Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток „Руська трійця”

Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р. група студентів - членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України. І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович. „Руська трійця” намагалася поширювати українські історичні традиції, фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах „Зоря”. Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою „Русалка Дністрова” у 1837 р. все ж вдалося опублікувати в Будапешті. Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський устрій, ліквідовано панщину спочатку в Галичині, а згодом - на Буковині та Закарпатті. 2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація „Головна Руська Рада” на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, взяла на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини, заселеної переважно українцями, від західної (польської) та надання їй національно-територіальної автономії, за запровадження навчання в усіх освітніх закладах рідною мовою Найбільші досягнення в 1848-1849 рр. український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови, було дозволено навчання українською мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників. У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис „Правда”, в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури. Товариство „Просвіта” видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення Крім культурно-просвітницької роботи „Просвіта” займалася й економічною діяльністю - засновувала кооперативи, молочарні, народні крамниці, позичкові каси. На кінець XIX ст. „Просвіта” за популярністю серед населення суперничала з церквою. „Просвіта” ініціювала створення друкованого органу народовців „Діло”, а також першої політичної організації народовців. У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове (НТШ). У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови - М. Грушевського Виникають у Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і Національно-демократичну партію, очолювану І. Франком і К. Левицьким. Наприкінці XIX ст. активізується і політична думка. В 1895 р. у книзі Юліана Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна уярмлена”) вперше в історії українського суспільно-політичного руху сформульовано та обґрунтовано тезу державної незалежності України. З часом вона стала програмною для більшості українських політичних партій, хоч вони по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети. Дедалі частіше на мітингах і страйках, окрім економічних, звучали й політичні вимоги. Такого характеру набули 200 тис. страйк сільських робітників Галични (1902 р.), страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905-1907 рр. страйковий рух під впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру. Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908-1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право й до галицького сейму. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців - переважно соціал-демократів та радикалів. Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях початку XX ст. була діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівська організація „Сокіл” стала провідною у Східній Галичині і функціонувала аж до 1939 р. Не менш популярним було товариство „Січ”, засноване К. Трильовським - юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицького сейму. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справи, національно-патріотичному дусі.