Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

на тему:

Система архівних установ України

Магістральним напрямом пострадянського архівного будівництва стала демократизація національних архівних систем у рамках державотворчих процесів та інтеграції їх у світове архівне поле. Реформування архівної системи України за період після проголошення державної незалежності відповідало загальним тенденціям. Протягом 1991-2001 рр. було здійснено організаційні заходи щодо уточнення профілю архівів та їх перейменування. Колишній Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і управління УРСР було перейменовано на Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Державний архів Кримської області дістав назву Державний архів в Автономній Республіці Крим. Якщо ці заходи мали здебільшого механічний характер зміни вивісок і уточнення назв структурних підрозділів, то значно складнішим було реформування колишніх партійних архівів. Партійний архів Інституту історії партії при ЦК компартії України було реформовано в Центральний державний архів громадських об'єднань України, що розширило його профілю та збільшило кількість джерел комплектування. Партійні архіви обкомів партії було організаційно ліквідовано, а їхні фонди передано до державних архівів відповідних областей.

Важливим рубежем реформування архівної системи України стало прийняття Верховною Радою України в грудні 1993р. Закону “Про Національний архівний фонд і архівні установи”. 2001р. до нього внесено ряд змін і затверджено його нову редакцію. Закон визначив поняття Національного архівного фонду як однієї із загальнонаціональних цінностей, зафіксував його як об'єкт права, заклав єдині основи системи архівних установ. Закон регулює суспільні відносини, пов'язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

1. Державний комітет архівів України

Заснування Київського Центрального архіву давніх актів.З поняттям “архівна система” тісно пов'язані поняття система архівних установ, під яким розуміють ієрархічно побудовано сукупність архівних установ, та мережа архівних установ-сукупність архівних установ, розташованих на певній території. Систему архівних установ України складає сукупність архівів та архівних підрозділів, що забезпечують формування Національного архівного фонду, його зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах, здійснюють управлінські, науково-дослідні та довідково-інформаційні функції в архівній справі. Архівні установи можуть засновуватися органами влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами на будь-якій формі власності. Незалежність державного архіву до певного рівня системи архівних установ (районного, міського, обласного, республіканського. Загальнодержавного) визначає його ранг, що відповідає рівню державного органу чи органу місцевого самоврядування, який утворив цей архів, і складу документів, що у ньому зберігаються й підлягають зберігання. Діяльність архівних установ регулюється Законом України “ Про національний архівний фонд і архівні установи”, правилами, положеннями, інструкціями, затвердженими центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства, державними стандартами та іншими нормативно-правовими актами.

Систему архівних установ України складають такі групи:

· спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства;

· науково-дослідні установи;

· центральні державні архіви України;

· галузеві державні архіви;

· державний архів в Автономній Республіці Крим;

· місцеві державні архівні установи;

· інші місцеві архівні установи;

· архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв, бібліотек;

· архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ, організацій;

· архівні підрозділи об'єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ та організацій, заснованих на приватній формі власності; архівні установи, засновані фізичними особами;

· підприємства та організації у сфері архівної справи та діловодства.

2. Система Держкомархіву України

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства є Державний комітет архівів України, на який покладено функції управління архівною справою, контролю і нормативно-методичного забезпечення ведення діловодства. У межах визначених законом повноважень Держкомархівів бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері архівної справи та діловодства, здійснює нормативно-правове регулювання відносин, визначає перспективні і пріоритетні напрями розвитку, здійснює міжгалузеву координацію, функціональне регулювання та міжнародне співробітництво. У своїй діяльності він керується Конституцією України, чинним законодавством, положенням про Держкомархів. Його структура відповідає найголовнішим напрямам діяльності установ галузі: від формування НАФ, створення оптимальних умов зберігання і користування архівними документами, організації інформаційних систем, розвитку матеріально-технічної бази до розгортання міжнародного співробітництва. Спираючись на науково-дослідний потенціал галузі, співпрацюючи з установами НАН України, провідними університетами, Держкомархівів виробляє стратегію архівного будівництва, конкретні програми її реалізації, впливає на матеріально-фінансове забезпечення архівів, кадрову політику. Він також контролює діяльність архівних установ і служб діловодства, організовує нормативно-правове та науково-методичне та інформаційне забезпечення їх діяльності. Держкомархів розпоряджається Національним архівним фондом, організовує його формування, державну реєстрацію, державний облік та зберігання його документів, використання архівної інформації.

Безпосередньо підпорядковані Держкомархіву архівні установи складають систему Держкомархіву України, до якої входять центральні державні архіви України, інші центральні державні архівні установи та місцеві державні архівні установи.

За складом документів, що підлягають зберіганню в них, (профілем) державні архіви поділяються на загальні й спеціалізовані; такі, що комплектуються, та історичні.

Загальні державні архіви зберігають документи незалежно від часу їх створення, виду матеріальної основи документів, способу і техніки закріплення інформації.

Спеціалізовані державні архіви зберігають документи, що обмежуються конкретним часом, тематикою, галузевою належністю, видами матеріальної основи документів, способом і технікою закріплення інформації. До спеціалізованих архівів належать Центральний державний архів громадських об'єднань України, Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного, Центральний державний науково-технічний архів України, Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, галузеві державні архіви.

Архівами, що комплексуються, є державні архіви, які здійснюють систематичне поповнення своїх архівних фондів документами, що утворилися в їхніх джерелах комплектування. Державні архіви, що зберігають закриті архівні фонди установ попередніх історичних епох є історичні.

Розглянемо докладніше місце і значення основних ланок системи архівних установ України у функціонуванні галузі. Провідна роль у формуванні НАФ та забезпеченні його збереженості належить центральним державним архівам. Вони створюються за рішенням Кабінету Міністрів України для постійного зберігання документів Національного архівного фонду загальнодержавного значення відповідно до свого профілю, виконання завдань та функцій держави з управління архівною справою і діловодством.

Найважливіші документи Національного архівного фонду, присвячені новітній історії України( після 1917р.), зосереджені в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління(ЦДАВО) України. Він організований в Харкові наприкінці 1945р. на базі документів Центрального архіву революції УРСР, Центрального архіву праці УРСР і Центрального історичного архіву. В 1970 р. архів було передислоковано до Києва в новозбудований комплекс споруд центральних державних архівів України по вул.. Солом'янській, 24. До 1991р. установа мала офіційну назву Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління УРСР, що позначилося на профілі й характері комплектування архіву, формуванні його фондів. Переважна більшість документів архіву відклалася як спадщина органів державної влади і управління радянської доби: всеукраїнських з'їздів Рад, Верховної Ради УРСР, Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, Президії Верховної Ради, Рад наркому УРСР і Ради Міністрів республіки, інших органів управління.

Багато документів, Особливо органів юстиції, суду, прокуратури, Держплану, статистики, Міністерства фінансів України тривалий час були недоступними для дослідників. Демократизація суспільства і архівної справи створила сприятливі умови для залучення усіх джерел до наукових досліджень. У сховищах ЦДАВО України зберігаються документи державних органів освіти, культури, мистецтва, особові форми громадських і державних діячів, учених. Архів має понад 3 тис. Фондів, близько 2 млн. Справ, відповідний довідковий апарат.

Винятково цінні та унікальні документи й колекції зосереджені в сховищах Центральних державних історичних архівів у Києві та Львові. ЦДІАК України бере свій початок з 1852р. Формування його основних фондів, чисельність яких перевищує 1,6 тис., а одиниць зберігання понад 1,5 млн., завершилося після Другої світової війни. Тут зібрано колекції документів, що зберігалися у колишньому архіві при Університеті Св. Володимира в Києві, Всеукраїнському центрального архіві давніх актів, частини фондів Центрального архіву революції в Харкові та Київського обласного історичного архіву. ЦДІАК України зосередив у своїх фондах документи з 1369 до 1917 рр. Вони стосуються перебування українських земель у складі Литовсько- Руської держави, під владою Литви та Польщі, містять цінну інформацію про зародження українського козацтва, його боротьбу за національне визволення і державність. Важливими документами збірками є архів Коша Запорозької Січі, документи Генеральної військової канцелярії, Малоросійських колегій та ін., значний масив документів діяльності російських владних структур в Україні ХІХ - початку ХХст., релігійних установ, зокрема Канцелярії київського митрополита, Києво - Печерської лаври, а також матеріали науково - технічного, історичного та культурних товариств. У фондах цензурних установ зберігаються документи, пов'язані з виданням та розповсюдженням творів Т. Шевченка , Л.Українки, І. Франка, М. Коцюбинського та ін. Гордістю архіву є фамільні фонди Ханенків, Максимовичів, Терещенків, Грушевських та ін. Цінну інформацію містять особові фонди істориків Д. Багалія, В. Базилевича, М. Владимирського- Буданова, М. Довнар- За польського, В. Іконникова, І. Каманіна та ін.

У ЦДІАК України зберігається понад 40 колекцій мікрофільмів документів з української історії ХVІ- початку ХХ СТ., виявлені під час підготовки до видання збірників документів, оригінали яких зберігаються в архівах Москви, Санкт-Петербурга, у рукописних колекціях зарубіжних бібліотек. Архів має досконалий довідковий апарат: інвентарні книги, систематичний, географічний та іменний каталоги, огляд фондів за тематикою, різні покажчики бази даних.

Певну специфіку має Центральний державний історичний архів України у Львові, заснований як Центральний державний архів давніх актів у 1939 р. на базі Львівського архіву давніх актів. Тут зберігається 800 фондів. Найдавніші документи архіву датуються 1233 р. Тут представлено найстарішу Бродську книгу Львова 1382- 1389рр., фінансово-адміністративні книги 1401- 1414і 1414 -1426рр., рукописні хроніки В. Зиморовича, Я. Юзефовича та ін. Колекції документів зафіксували інформацію про становище західноукраїнських земель у складі Речі Посполитої, під час Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648- 1657рр., в них представлено 13 оригінальних листів гетьмана, документи польських королів і вельмож.

Унікальну цінність мають колекції карт і планів Львова ХVI- XVII ст., інших міст України в цілому. У фондах Львівського братства представлено документи про розвиток культури, освіти та мистецтва XVI- XVIII ст. Окремий розділ становлять документи з історії західноукраїнських земель періоду перебування їх у складі Австро-Угорської імперії. Вони стосуються господарського, культурного, релігійного та політичного життя населення краю. Неоціниме значення мають колекції документів про діяльність Наукового товариства імені Т. Шевченка, товариства “Просвіта”, Народного дому, товариства “Українська бесіда”, Українського педагогічного товариства “Рідна школа” та ін. Реліквіями є і документу, пов'язані з іменами Т. Шевченка, І. Франка, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Павлика, В.Гнатюка, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького та ін.

Заслуговують уваги колекції документів 1920- 1930-х років про український рух опору політиці Польщі в Західній Україні, діяльність Організації українських націоналістів, Українського народно-демократичного об'єднання, ліворадикальних і комуністичних угрупувань. Окремий розділ становлять особові фонди істориків К. Бадецького, Ф. Ковалишина, І. Крип'якевича, А. Петрушевича, письменників М. Федюшка, А. Крушельницького, О. Маковея, Г. Хоткевича та ін. В архіві є величезні масиви друкованих пам'яток, серед яких десятки тисяч книг, брошур, часописів та газет, у тому числі, понад 5 тис. стародруків. Історичну цінність мають колекції листівок, афіш, відозв, плакатів тощо. Гордістю архіву є науково-методичний кабінет спеціальних історичних дисциплін, а також довідковий апарат та археографічний доробок колективу архівістів.

Скарбницею документів та пам'яток новітньої політичної історії України є Центральний державний архів громадських об'єднань (ЦДАГО) України, створений 1991р. на базі Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК КПУ і розміщений в Києві по вулиці Кутузова, 8. Основний масив колекції архіву становлять документи комуністичної партії України, обласних партійних організацій. Тут представлено документи інших політичних партій, зокрема української комуністичної партії, партії “боротьбистів”, українських соціалістів-революціонерів та ін. Окремий фонд складають документи комсомолу України. Враховуючи те, що компартія України за доби тоталітаризму впливала на всі сфери суспільного розвитку, вивчення її документальної спадщини є важливим чинником пізнання вітчизняної історії 1920-1980-х років.

В окремий архівний фонд сформовано документи з відомостями про діяльність підпільних партійних і комсомольських організацій, партизанський рух в Україні під час другої світової війни. 1993р. в ЦДАГО України із судово-слідчих документів, переданих з архіву Служби безпеки України, створено 263-й фонд, що є важливим джерелом для дослідження трагічних наслідків карально-репресивних акцій 1920-1930-х років проти українського народу.

Архів має автоматизовану інформаційну систему і банк даних про учасників партизанського руху в Україні, тематичні покажчики, тісно взаємодіє комплектування - громадських об'єднаннями, політичними партіями, товариствами як майбутніми фондоутворювачами, надає їм допомогу в організації діловодства.

3. Центральний державний кінофотофоноархів (ЦДКФФА)

Центральний державний кінофотофоноархів (ЦДКФФА)України імені. Г.С. Пшеничного було засновано в Києві 1932 р., а 1943 р. реорганізовано в Центральний державний архів кінофотофонодокументів УРСР. Цю назву було змінено лише після проголошення державної незалежності України. Унікальність архіву полягає в збиранні, обліку і зберіганні аудіовізуальних документів. Вони дозволяють простежити і прогрес взагалі аудіо - та відео техніки. У фондах архіву збереглися контратипи портретів Т.Шевченка, портретні і групові фотографії І.Франка, Л. Українки, М.Грушевського, М.Лисенка, М.Заньковецької, багатьох політичних діячів, сподвижників українського відродження, зокрема В.Винниченко, С.Петлюри, П.Скоропадського та ін. Збереглися й унікальні кінохроніки, що зафіксували історичні події української революції 1917 - 1920 рр.

Зібрані у фондах архіву документи віддзеркалюють історії розвитку продуктивних сил України, будівництво промислових підприємств, електростанцій, модернізації сільського господарства, здобутку у сфері науки, освіти, культури та мистецтва. Кінофотодокументи зафіксували багатьох діячів української культури: А. Бучму, О. Вишню, О. Довженка, Л.Курбаса, П. Тичину, А. Малишка, В. Сосюру. М. Рильського, Ю. Яновського; видатних учених: А. Кримського, В. Вернадського, С. Корольова, В. Глушкова, Б. Патона та ін. Загалом у фондах архіву зберігається понад 50 тис. кіно документів, 30 тис. фотодокументів і стільки ж фотодокументів, систематичні та іменні покажчики та каталоги. Архів розташований у комплексі споруд центральних державних архівів України по вул.. Солом'янській, 24.

Виразну специфіку має і Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва (ЦДАМЛМ) України, заснований 1968 р. для збирання й зберігання документів і використання архівної інформації з історії української культури, літератури і мистецтва. Архів комплектується документами установ культури і творчих спілок та документами особового походження діячів літератури і мистецтва. Тут сформовано колекцію документів Київського товариства старожитностей та мистецтв Київського художньо-промислового і наукового музеїв, Київського відділення імператорського російського музичного товариства.

Особливість ЦДАМЛМ України зумовлена й тим, що переважну більшість його фондів становлять особові фонди відомих діячів літератури та мистецтв: П. Тичина, А. Головка, О. Гончара, П. Панча, М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Еллана-Блакитного, Ю. Смолича, А. Малишка, та ін. Архів має понад тисячу фондів, майже 200 тис. одиниць зберігання та понад 3 тис. музейних експонатів. Його фонди впорядковано, описи уніфіковано, є систематичний та іменний каталоги. Архів розташовано в Києві по вул.. Володимирській, 22а.

1989р. у Харкові створено Центральний державний науково-технічний архів України для зберігання науково-технічної документації, що об'єктивно відображає історію розвитку науки і техніки: проектів спорудження найважливіших об'єктів паливно-енергетичного комплексу, підприємств важкої промисловості (Дніпровського каскаду гідроелектростанції, Харківського заводу тепловозного обладнання, Новокраматорського машинобудівного заводу). В архіві зосереджено проектну документацію повоєнної відбудови Хрещатика в Києві, спорудження метрополітену, житлових комплексів тощо. Документальна база архіву використовується у наукових дослідженнях з історії науки і техніки і під час розроблення проектів реконструкції, перепрофілювання підприємств, при повторному проектуванні тощо.

Важливою ланкою системи установ Держкомархіву є створений 1994р. Український науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, на який покладено науково-методичне забезпечення розвитку архівної справи, розроблення теоретичних та методичних проблем архівознавства, документознавства, археографії, дослідження історії архівістики, новітніх архівних технологій. До пріоритетних напрямів діяльності інституту належать створення концепцій та прогнозування розвитку архівної справи і діловодства в умовах інформатизації суспільства; розроблення нормативних та методичних документів із основних напрямів діяльності державних архівів, удосконалення систем документаційного забезпечення управління і архівних технологій; дослідження правових аспектів роботи з документами Національного архівного фонду України; надання науково-методичної і практичної допомоги з питань архівної справи, діловодствам архівним установам; організація і проведення робіт з науково-технічної інформації в архівній справі; випуск архівознавчих питань.

До системи Держкомархіву належать також місцеві державні архівні установи: Державний архів в Автономній республіці Крим, державні архіви областей, міст Києва і Севастополя, підзвітні й підконтрольні відповідному органу виконавчої влади і Державному комітету архівів України. Вони здійснюють управління архівною справою і діловодством у регіонах та постійне зберігання документів Національного архівного фонду, що мають місцеве значення.

Ще одну групу установ системи Держкомархіву складають архівні відділи районних державних адміністрацій, підзвітні й підконтрольні головам районних державних адміністрацій і Державному архіву в Автономній Республіці Крим, державному архіву області, міста Києва і Севастополя, а також Держкомархіву України. Вони здійснюють управління архівною справою і діловодством на території району тимчасове або постійне зберігання документів Національного архівного фонду, що мають районне значення, фіксуючи інформацію про державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що діяли раніше на цій території, та інші архівні документи з її історії.

Місцеві архівні установи можуть створюватися й органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для централізованого тимчасового зберігання архівних документів, нагромаджених у процесі документування службових, трудових або інших правовідносин юридичних і фізичних осіб на території міста, району та інших документів, що не належать до національного архівного фонду. Архівні установи міських рад класифікуються в Законі України “Про Національний архівний фонд і архівні установи” як ”інші місцеві архівні установи”.

До місцевих архівних установ належать також спеціалізовані архівні установи - трудові архіви, які в порядку, передбаченому законодавством, створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для централізованого тимчасового зберігання архівних документів, не внесених до Національного архівного фонду.

Державне зберігання документів Національного архівного фонду здійснюють також державні архівні установи, що не входять до системи Держкомархіву України: галузеві державні архіви, архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв та бібліотек.

Галузеві державні архіви створюються за рішенням Кабінету Міністрів України для постійного централізованого (в межах галузі або системи установ) зберігання геологічних, гідрометеорологічних, картографічних та інших специфічних видів архівних документів, які потребують особливих умов їх зберігання і використання відомостей, що містяться в них. Такі архіви належать до спеціалізованих державних архівів. Положення про них затверджується Держкомархівом і відповідними центральними органами виконавчої влади.

В другій половині 1990-х років статус галузевих державних архівів дістали архіви Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державного комітету України питань гідрометеорології, Фонду державного майна, департаменту з питань виконання покарань України, Державний картографо - геодезичний фонд України, Державний інформаційний геологічний фонд України, документи яких мають певну специфіку. Найважливіша новація цих архівів полягає в удоступненні їхніх фондів для дослідників. З цією метою уніфіковано за загальними нормативами описи фондів, створено довідковий апарат.

Архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв та бібліотек (відділи рукописів та інші структурні підрозділи) створюються в порядку, встановленому законодавством, для постійного зберігання документів Національного архівного фонду, що нагромадилися у сховищах цих установ, та інших профільних документів. Положення про такі архівні підрозділи затверджуються відповідними науковими установами, музеями і бібліотеками за погодженням з Держкомархівом України.

Найбагатші фонди серед архівних установ цієї групи мають Інститути рукопису та архівознавства Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, відділи рукописів Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України, Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, наукові архіви Інститут історії України та Інститут археології НАН України, Відділ колекцій рідкісних видань та рукописів ЦНБ Харківського національного університету імені В. Карабіна, Національний музей історії України, Музей мистецтв імені Б. і В. Ханенків та ін.

До систем архівних установ належать також архіви та архівні підрозділи об'єднань громадян, релігійних організацій, підприємств, установ і організацій, заснованих на колективній та приватній формах власності або фізичними особами. Такі архівні установи створюються для постійного або тимчасового зберігання документів, що не належать державі та територіальним громадам. Положення про архівні установи з приватною формою власності, затверджується їх засновниками з урахуванням рекомендацій Держкомархіву. Чисельність цих установ має тенденцію до зростання в міру здійснення економічних реформ, розвитку приватного підприємництва, утворення нових громадських об'єднань, політичних партій.

Документи, що не належать державі та територіальним громадам можуть зберігатися також в установах, заснованих фізичними особами. Строки зберігання документів у таких архівних установах визначаються договором, укладеним засновником з власником документів або уповноваженою власником особою, з урахуванням мінімальних строків зберігання документів, визначених відповідно до законодавства. В договорі обумовлюється й місце подальшого зберігання документів у разі ліквідації установи.

Отже, розглянувши суть і значення поняття “архівна система”, можна зробити висновок про те, що воно включає сукупність основоположних принципів організації архівної справи у тій чи іншій державі, способів і технології їх ведення. Разом з тим архівна система не є чимось незмінним, її характер значною мірою визначається державним устроєм, організацією суспільного життя. Сучасним архівним системам притаманні ознаки централізації та децентралізації, причому провідною тенденцією є децентралізація, що зумовлено процесами демократизації усіх сфер суспільного життя, у тому числі й архівної справи.

З відновленням державної незалежності України почався глибинний процес реформування архівної системи, визначальною рисою якого є її демократизація, децентралізація, відкритість, перехід усіх ланок системи архівних установ на правові засади.

Визначальними критеріями класифікації архівних установ є їх видова приналежність і форма власності, на якій вони засновані. Систему архівних установ України складають уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства, державні архіви, науково-дослідні установи, архівні підрозділи в галузі архівознавства, державних наукових установ, музеїв та бібліотек, архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ і організацій та архівні підрозділи об'єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ та організацій, заснованих на приватній формі власності, приватні архіви. Основною ланкою системи архівних установ України є державні архіви.

архів картотека документ історичний

4. Організація історичних архівів в Україні

Заснування Київського центрального архіву давніх актів.

Заснування 1852р. Київського центрального архіву давніх актів - першого державного архіву на території України, що входила до складу Російської імперії, не можна розглядати як явище важливе тільки для України чи Росії. Новостворений архів вписувався в мережу історичних архівів, які з'явилися в європейських країнах наприкінці XVIII ст. - у першій половині XIX ст.

Виникнення в Європі державних архівів передусім спричинила зміна соціально-економічних відносин, руйнування феодальних і зародження капіталістичних стосунків, що сприяло формуванню держав нового типу з власною системою органів влади й управління, у діяльності яких документи феодальних інституцій втрачали практичне значення. Найважливіші документальні пам'ятки, що свідчили про минуле країни, забезпечували правові, майнові, інші інтереси держави, суспільства і окремих індивідуумів, концентрувалися в державних архівах. На виникнення і розвиток архівів вплинуло також повсюдне зростання історичних зацікавлень та бурхливий розвиток історичної науки.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. - у першій половині XIX ст. склалися умови, які сприяли заснуванню Національного архіву Франції (1799), архіву Баварії (1799), Управління архівами Прусії (1831), центральних архівів (1815) у Бельгії та Голландії; в Італії 1818р. виникло понад 20 провінційних архівів; завдяки діяльності спеціальної комісії в Англії 1838р. було організовано архів для документів центральних установ; тоді ж кілька історичних архівів виникло в Іспанії; в Росії в результаті об'єднання й реорганізації ряду відомчих архівів було створено Державний архів Російської імперії (1801), Московський головний архів Міністерства закордонних справ (1832), Державне древнехранилище хартій (1815), Московський архів Міністерства юстиції (1852) та ін.

Архіви виникали і в країнах, що на цей час не мали своєї державності. В їх становищі неможливо було створити власну державну службу, яка забезпечувала б національні інтереси поневоленого народу. Як правило, засновували такі архіви держави-окупанти. Почали цікавитися своєю історією та архівами й народи, що прагнули політичного об'єднання чи здобуття політичної незалежності. Так, 1808р. почав діяти Архів крайовий польський у Варшаві. Загалом на території Королівства Польського в 20-х рр. XIX ст. Було створено архіви давніх актів у восьми воєводських містах.

Відсутність в Україні власної державності істотно вплинуло на заснування архівів. На організації архівів у Галичині, що в останній чверті XVIII ст. опинилася у складі Австрії, позначилося надання Австрією автономії цій території. Так, 1784р. було організовано Архів гродських і земських книг у Львові. Іншими були причини й умови створення архівів на території України, що входила до складу Російської імперії.

Середина XIX ст. в історії архівної справи Росії відома як період активної охоронної діяльності царизму в архівній галузі. В умовах загальної кризи економічних і політичних основ кріпосництва уряд прогнозував зосередити під своїм безпосереднім впливом найважливіші архіви і використати їх для зміцнення становища самодержавства й панівного класу - дворянства. Тому в цей період було звернено увагу на документи, здавалося, далеко не загальнодержавного значення і створено регіональні архіви давніх актів в Україні, Литві, Білорусі для зберігання документів колишніх установ ВКЛ і Речі Посполитої XVI-XVIII ст. Виникнення цих архівів зумовлювалося й іншими конкретними чинниками. Найважливішими були факти фальшування документів і потреба в науковому обґрунтуванні русифікаторської політики царизму, здійснюваної російською владою на територіях, приєднаних внаслідок поділів Польщі наприкінці XVIII ст. Російська адміністрація змушена була рано чи пізно утворити тут архіви, передусім з метою зосередження документів польських установ. До складу фондів ново заснованих архівів увійшла велика кількість актів давніх архівів гродських і земських судів, магістрів і ратуш, які потрапили на зберігання і під нагляд російських урядових установ відповідно до профілю, зокрема уїзних судів і городових магістрів.

Загалом стан відомчих архівів у Російській імперії, особливо після втрати документами практичного значення, був незадовільним, більшість їх зберігалася в непристосованих приміщеннях, на горищах, у вологих підвалах, часто без вікон і дверей, охорони, нагляду. Частину документів було вивезено з України до Росії ( Санкт - Петербург, Москва), як це сталося з документами, вилученими під час секуляризації монастирських земель 1786р. на Лівобережній Україні та після закриття уніатських і католицьких монастирів внаслідок скасування царським урядом 1839р. церковної унії. Помітних втрат завдали архівам колекціонери й окремі збирачі старожитностей. Часто сторожі установ продавали справи на базарах як обгортковий папір або для розпалювання печей.

Крім розпорошення й фізичного знищення, документи ліквідованих польських установ зазнавали фальшування з боку осіб, що мали на меті одержати російське дворянство. З приєднанням колишніх польських територій до Російської імперії місцева шляхта прирівнювалась до російського дворянства, яке у XVIII ст. Отримало великі права і привілеї, зокрема звільнялася від податків, військової служби, їй було відкрито доступ до державної служби. Траплялося так, що кожен, хто тільки був католиком і вважав себе поляком, клопотався про визнання себе дворянином, навіть не маючи на це правових і соціальних підстав, зокрема маєтків або ж невеликих власних земельних володінь. Щоб довести шляхетське походження, зацікавлені особи зверталися до урядових установ, де зберігалися документи польських установ, передусім актові книги, виписки з яких мали юридичну силу.

Свого часу місцева шляхта цінувала актові книги, опікувалася ними, оскільки в них “зосереджувалися” її права, вольності, гонори і субстанції (честь і маєтки). Про таке збереження йшлося й у Статуті ВКЛ, артикулі - 13 “ О книгах земских и городских, где мають быти хованы, и о местцу на отправованье судов земских и теж о выдаванью кому потреба укажеть выпысов албо видимусов». Побоювання з приводу втрати шляхетства, небезпека бути прирівняним до селянського стану спричинили збільшення кількості бажаючих набути дворянство. Якщо законних підстав для цього не було, документи подеколи отримували шляхом їх фальшування, вписування актів у книги й одержання з них, завдяки хабарам чиновникам установ, в яких зберігалися книги, виписів з книг. Хоча фальсифікація книг мала місце і в попередні століття, в першій половині XIX ст. Вона набула значно більших розмірів. За актовими книгами складалися фальшиві грамоти на володіння маєтками і селянами, а то й прямо на шляхетське достоїнство. Добуті й відповідно засвідчені виписи таких документів згідно із законом мали таку юридичну силу, як і оригінали. Кількість дворян підозріло зросла, лише в Київській губернії налічувалось 43 тис. осіб шляхетського достоїнства, з яких справжніми землевласниками було ледь 3 тис., решта - це безземельні. Департамент герольдії було записано справами про затвердження у дворянських правах.

Стурбований масовим підробленням документів, царський уряд вжив ряд заходів, спрямованих на припинення такої фальсифікації. 1833 та 1842 рр. було створено спеціальні комісії для перевірки актових книг, складання внутрішніх описів актів, виявлення фальшивих записів, перенумерації аркушів і засвідчення книг печатками. До комісії входили місцеві чиновники, предводителі дворянства, губернські стряпчі, які, не маючи відповідної підготовки, не тільки не могли встановити факт підроблення актів, але й прочитати тексти. Крім староукраїнської мови, документи було написано ставропольською, латинською і навіть кіпчатськими мовами.

Між тим, архівами місцевих установ зацікавилися вчені-історики. 20 - 50- ті роки XIX ст. Позначені зростанням суспільної й національної свідомості. Саме тому 1843 р. у Києві виникла Київська комісія для розгляду давніх актів, яка в науковому побуті називалася Київською археографічною комісією. На українську верхівку вплинула також необхідність обґрунтування колишньою козацькою старшиною свого шляхетства, для чого довелося звертатися до давніх документів і архівів. Багато з по шукачів дворянства усвідомлювало свою спорідненість із правобережною шляхтою; виник сумнів, що не всі правобережні шляхетські роди є польськими за походженням.

На відміну від Петербурзької археографічної комісії та Московської комісії друкування державних грамот і договорів, які приділяли основну увагу актам державної влади, міжнародних стосунків, зосередженим у столичних архівах, Київська археографічна комісія зацікавилася актовими книгами, що зберігалися в архівах місцевих установ - судів, палат, губернських правлінь. Члени комісії зрозуміли, що документи книг збагатять історичну науку новими фактами, дозволять встановити історію краю, тобто України, без тих перекручень, яких припускали польські історики, а вони досить активно розробляли історію Правобережжя як складової частини Польщі, підтримуючи в польського населення, відсоток якого на цій території був досить великим, прагнення відновити польську державність. Особливо багато поляків було серед поміщиків, місцевих чиновників, інтелігенції, представники яких складали таємні організації різних напрямків - рушійну силу польських повстань проти Росії. Колишня польська шляхта становила панівну верству краю, пригнічувала українське селянство і міщанство. У цій ситуації російський уряд, здійснюючи русифікаторську політику, прагнув позбавити її політичного впливу, намагався виступати “ захисником” православного українського населення, розпалюючи взаємну національну неприязнь, ховав дійсні соціальні причини конфліктів у регіоні. Ідейне обґрунтування своїх дій він вбачав у розробленні та створенні нових політичних концепцій, свої наміри прагнув поставити на міцний історичний фундамент. Урядові кола, зокрема київський, подільський і волинський генерал-губернатор Д. Бібіков, сприяли пошуку й розробленню документів з історії міщицьких архівів брали участь київські вчені. Так, професор Київського університету М. Іванишин вивчав архіви Сангушків у Заславлі та Потоцьких у Тульчині, внаслідок чого частина виявлених ним документів XIV - XVIII ст. Згодом опинилася в КЦАДА.

Через це ідея членів Археографічної комісії про створення архіву для актових книг, багатих на фактичний історичний матеріал, зустріла підтримку з боку адміністративних кіл київського, подільського і волинського генерал-губернаторства. Член комісії М. Іванішев не лише запропонував свої послуги, а й обґрунтував потреби існування архіву. Складену ним доповідну записку про необхідність створення архіву давніх актів з листом генерал-губернатора Д. Бібікова 1849 р. було направлено до Петербурга. В ній наголошувалося на неспроможності повірних комісій забезпечити зберігання книг, виявити й убезпечити їх від підробок. У записці підкреслювалася надзвичайна цінність книг - як юридична, так і наукова, наголошувалося, що актові книги гинуть через недбалість і неспроможність малоосвічених чиновників оцінити їх значення. Новостворений архів мав забезпечити зберігання документів, полегшити їх використання науковцями і приватними особами, унеможливити підробку й псування книг. Управління архівом передбачалося доручити Університету св. Володимира в Києві. До записки додавалися проекти штату та статуту архіву. У Петербурзі до ідеї створення архіву поставилися критично, тим більше, що поміщики Київської, Подільської і Волинської губерній заперечували проти цього, занепокоєні, що разом з актовими книгами у них буде відібрано документи з родових архівів.

Листування з приводу організації архіву тривало до 1852 р., коли закінчувався термін, призначений царем Миколою I уїзним комісіям для завершення перевірки актових книг. Як показав час, перевірні комісії зі своїми завданнями не впоралися, проведена ними робота практичної користі не принесла. Ця обставина прискорила справу створення архіву.

Зрештою іменним указом, про заснування в Києві, Вітебську та Вільно центральних архівів для актових книг західних губерній, даним сенатом від 2 (14) квітня 1852р., було створено Київський центральний архів давніх (древніх) актів. Усі установи, в яких зберігалися актові книги, мали скласти на них описи й відправити їх до Києва. Згідно з указом, архів знаходився у відомстві Міністерства народної освіти і, зокрема, Правління Київського учбового округу, але перебував “под ближайшим надзором” головного місцевого начальства, тобто київського, подільського і волинського генерал-губернатора. Саме йому належало слідкувати за науковою діяльністю установи. Призначеними ним особами визначалася наукова вартість архівних описів, перевірялася достовірність виданих архівом копій і виписів з документів.

Безпосередньо архів підпорядковувався Правлінню Університету св. Володимира в Києві. Розмістився він у відведеному з цією метою старому рекреаційному залі університету, вікна якого виходили на ботанічний сад. Приміщення не вповні відповідало умовам зберігання книг, але університет через брак вільних приміщень нічого кращого запропонувати не зміг. Сховище було обладнано добротними дерев'яними стелажами. Згодом до книг виготовлено шкіряні оправи, а окремі документи й пошкоджені книги вміщено в картонажі. Згідно з указом, на утримання архіву держава щорічно виділяла 1500 руб. На поточні витрати, щоб розпочати необхідні роботи і звезти до Києва книги, було асигновано 2000 руб. Керівництво архівом покладалося на завідувача університетської бібліотеки-бібліотекаря, який вважався архіваріусом архіву, за що йому доплачувалося щорічно 200 руб. Першим ці обов'язки виконував бібліотекар Антон Якович Красовький, займаючись організацією збирання книг, перевезення їх до Києва, описання книг і виконання запитів приватних осіб. Власне, штат архіву складався з двох помічників (саме вони здійснювали описання документів і виконували запити) - одного постійного, з окладом 350 руб. на рік, і тимчасово, з покладенням на нього обов'язків перекладача з окладом 500 руб. до завершення складання каталога актових книг, а також двох писців із жалуванням по 125 руб. кожному щорічно. Не чисельність і низька оплата праці архівістів призводили до частої зміни чиновників. Так, упродовж 1852-1883 рр. звільнилися 16 помічників, що в свою чергу затримувало описання документів. Не допомагало й залучення до описування чиновників із Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора. Проте, незважаючи на плинність серед співробітників архіву, з ним пов'язана діяльність ряду визначних осіб: О.Федотова-Чеховського, А.Свидницького (автора історичного роману “Люборацькі”), І. Новицького, К. Козловського, В. Кордта, О. Левицького, О. Андріяшева, І. Каманіна, В. Романовського та ін. Штати архіву лишалися незмінними до 1883р., коли замість двох помічників завідувача і двох писців уводилося по одній посаді з більшим жалуванням. Передбачалося, що це дозволить залучити до роботи працівників з кращою науковою підготовкою. Але цей захід мало що змінив, зусилля працівників зосереджувалися на виконанні запитів приватних осіб. Описування книг не набрало тих темпів, на які очікували. 1884р. архів приєднали до навчально-допоміжних установ університету, і лише 1892р. КЦАДА оголосили самостійною одиницею в структурі університету. Від 1 січня 1903 р. його було виведено з підпорядкування завідувача бібліотеки й затверджено новий штатний розпис, яким передбачалися посади завідувача архівом-архіваріуса, секретаря та двох помічників і писарів-копіїстів. З цими штатами архів проіснував до 1912р., коли 28 червня цар затвердив указ про архіви західних губерній. Архіваріусу - завідувачу архіву, двом помічникам і секретарю належало мати вищу освіту або середню з досвідом роботи в архівах. Збільшувалася заробітна плата співробітників, кількість працівників дійшла до восьми осіб (без технічного персоналу). У такому складі архів працював до 1917р.

Виконання основного завдання архіву - збирання і комплектування архівного матеріалу - припало на два перших роки існування установи. Упродовж 1852-1854 рр. із уїзних судів, казенних палат, городових магістратів та інших установ 25-ти міст і містечок Київської, Подільської і Волинської губернії надійшли 5833 книги і 453381 окремий документ за минулі століття до 1799р. включно. За наступні 30 років архів прийняв лише 50 книг і 1598 документів. Хронологічно книги розподілялися так: за XVI ст. - 166 книг, разом XVI - XVII ст. - 139, за XVII ст. - 748, разом за XVII - XVIII ст. - 23, за XVIII ст.4745, нарешті книг з документами XVI - XVIII ст. - 5, а з актами XVIII - XIX ст. - 58 книг. Крім того, 1882р. із київських губернських установ надійшло 8512 цивільних і 85 тис. кримінальних справ, переважно деяких адміністративних і судових установ Гетьманщини, починаючи з 1742р.; 1883р. було отримано 300 в'язок документів із Київської казенної палати, а 1886 - 822 в'язки (приблизно 5 тис. справ) з відомчого архіву Київського губернського правління. 1886р. з архіву Київської палати карного суду було передано справи верхніх і нижніх розправ кінця XVIII ст., оскільки в палаті зберігати їх було ніде. З Чернігівської казенної палати надійшли документи монастирів на маєтки, секуляризовані 1786р.

Узявши на зберігання документи з архіву Київського губернського правління та інших установ, КЦАДА фактично врятував їх від знищення, оскільки матеріали за давні роки було призначено на продаж. Та й умови, в яких вони перебували, не сприяли їх збереженості. Історик О. Андріївський у передмові до публікації документів з історії Запорозької Січі писав про архів Київського губернського правління: “Получив в 1881 году доступ в архив Киевского губернского правления, я обратил внимание на одно небольшое отделение его, в котором хранились сбитые в плотную кучу дела и обрывки дел прошлого века. Большей частью уже истлевшие или подгнившие от сырости, ни в какую опись не внесенные, дела эти самого разнообразного содержания, вероятно, представляют остаток различных архивов, в разное время поступивших в губернское правление. Были там остатки дел и местных киевских присутственных мест, в том числе и Киевского магистрата, дел Малороссийской коллегии, полковых канцелярий и судов, но больше всего дел бывшей генерал-губернаторской канцелярии. Среди этих-то последних, очевидно, как остаток не замеченных хозяйничавшею уже здесь когда-то рукой любителя отечественной старины, найдены мною и дела, касающиеся Запорожья и запорожцев, для которых в известное время киевский генерал-губернатор составил «вышнюю команду» “.

Із часом з'ясувалося, що серед прийнятих матеріалів були справи російських установ XVII - XVIII ст., які здійснювали нагляд і контроль за гетьманським урядом, Запорозькою Січчю, Слобідською Україною: Київської приказної ізби (1654-1707), Київської губернської канцелярії (1708-1764), частина справ 2-ї Малоросійської колегії (1764-1781), Київського намісницького правління (1782-1796), а також установ часів Гетьманщини тих територій, що ввійшли до складу Київського намісництва. Отже, у складі КЦАДА опинилися на зберіганні не лише документи установ Правобережної України XVI - XVIII ст., як це передбачалося указом 1852р., а й джерела з історії Гетьманщини і Запорозької Січі XVIII ст. та окремі документи XVII ст.

Таким чином, з 80-х рр. КЦАДА за складом документів поділявся на три відділення: а) основний, тобто первісний, комплекс, який нагромадився на початку 50-х рр. - актові книги; б) окремі документи в кількості 454978, з яких 1598 було передано в 70-х рр. Київською археографічною комісією; в) документи фондів установ Київщини XVIII ст. Щорічно з розсипу другого відділення формувалося до 6 книг, які після оправлення передавалися до першого відділення і в буквальному розумінні не були актовими книгами. На 1 січня 1913р. кількість окремих документів становила 354548, а книг - 5920. Отже, перше завдання - нагромадження документів, комплектування архіву було здійснено.

Другим важливим завданням КЦАДА вважалося описування актових книг та окремих документів, тобто створення до них науково-довідкового апарату. Архів, наскільки дозволяли штати й матеріальні можливості, виконував роль наукового закладу. Вже на початку його діяльності розпочалося складання каталога актових книг XVI - XVIII ст., видрукуваного в “Университетских известиях” за 1862-1864рр. Незважаючи на те, що при підготовці каталога не завжди дотримувалися обраного принципу систематизації інформації, спостерігалися деякі пропуски й неточності, тривалий час він виконував функції реєстру актових книг, був обліковим і пошуковим довідником, а в певних питаннях не втратив свого практичного значення.

Упродовж усієї історії архіву його працівники намагалися відповісти на питання: якими мають бути описи до актових книг? Враховуючи те, що актова книга - це збірник документів, не пов'язаних між собою змістом, дійовими особами та іншими особливостями, згідно з указом від 1852р. описанню підлягав кожний документ: розкривався його зміст, обов'язковими були географічна та іменна ознаки, дата складання документа і внесення його до книги. Описання почалося 1855р., невдовзі після організації архіву. Першими в роботу було взято актові книги XVIII ст., оскільки в них було виявлено найбільше підроблених актів і вони найчастіше використовувалися при наведенні довідок за запитами зацікавлених осіб. Щоб прискорити роботу, завідувач архівом А. Красовський запропонував короткий, швидкий метод описування, згідно з яким у заголовках враховувалися не всі елементи. Робота провадилася малопідготовленими й незацікавленими співробітниками архіву, а також чиновниками канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора. Тому коли 1865р. понад 200 описів було подано на затвердження, Правління університету не погодилося на їх друк.

Із призначенням на посаду завідувача архіву професора права Ніжинського ліцею К. Царевського, здібного науковця й організатора, справу вдалося зрушити з місця зусиллями підібраних ним помічників з вищою освітою, зацікавлених у вивченні історії: І. Новицького, К. Козловського, І. Каманіна, О. Левицького. Підготовлені ними описи почали друкуватися з 1869р. До середини 1890-х рр. XIX ст. було описано 90 книг, з яких 44 видруковано. Складені описи відповідали вимогам до наукових довідників і могли використовуватися при виявленні документів, потрібних для обґрунтування своїх юридичних прав, зацікавленими особами.