Політичні партії Наддніпрянської України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Історичний факультет

Кафедра історії України

Курсова робота

на тему:

Українські політичні партії в роки Першої світової війни

Кам'янець-Подільський 2010

Зміст

Вступ

Розділ 1. Політичні партії та організації Наддніпрянської України напередодні Першої світової війни

Розділ 2. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у воєнний період

Розділ 3. Українські політичні партій в роки Першої світової війни

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Історіографія

Вивчення історії політичних сил початку ХХ століття має вагоме теоретико-прикладне значення і привертає зрозумілу увагу науковців. Досвід діяльності політичних партій потребує серйозних подальших досліджень, зокрема зосередження додаткових зусиль на питаннях, висвітлених однобічно і необ'єктивно. Через призму формування сучасної багатопартійної системи надзвичайно цікаво й, головне, повчально поглянути на досвід перших десятиліть ХХ ст.

Досить цікавою є праця А.І. Павка. Ця монографія є однією з перших спроб комплексного дослідження історії політичних організацій, які діяли на українських землях на межі ХІХ-ХХ століть. У ній з'ясовано передумови, закономірності та особливості утворення політичних партій, програмні засади, взаємовідносини, причини поразок та історичну долю в межах хронологічно відведеного відрізку. Автором творчо використанні новітні публікації сучасних російських істориків, присвячені політичній історії Росії, в тому числі й України, початку ХХ століття.

Український дослідник Ю.Г. Осадчий у своїй роботі «Партії і профспілковий рух на Україні» розкриває конкретні форми, засоби і методи роботи соціалістичних партій в організаціях робітничого класу, аналізує основні теоретичні положення і практичну діяльність партій у профспілках.

Важливе значення для написання роботи мають документи українських політичних партій, що частково опубліковані у збірнику «Історія українських політичних партій». До нього включені основоположні документи партій: програми, статути, відозви, заяви. Усі ці документи, частина з яких опубліковані вперше, відображають основні напрямки діяльності українського національно-визвольного руху наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Використання нами значної кількості літератури створило умови для повноцінного дослідження даної теми.

Вступ

Актуальність теми курсової роботи пов'язана із зростанням наукового інтересу дослідників до діяльності різних політичних партій в умовах масштабних суспільних перетворень на початку XX ст. Це визначається станом перехідного часу і пов'язаної з ним системної кризи, що охопила на сучасному етапі українське суспільство, викликала соціальну і економічну невлаштованість, загострила комплекс політичних суперечностей і незадоволеність широких прошарків суспільства. Дана обставина робить вивчення історичного досвіду політичного руху і революційних конфліктів початку XX ст. актуальним, перш за все, в суспільно-політичному і державному сенсі.

Найважливіший аспект актуальності представленого дослідження полягає в тому, що історична наука сьогодні нерідко стає об'єктом політичної боротьби. Лідери численних політичних партій сучасної України, історики і політологи все частіше звертаються до суті установок різних партій початкуXX ст., намагаючись знайти формулу рівноваги в умовах існуючої нестабільності. При цьому особливу актуальність має вивчення історичного досвіду політичної діяльності не тільки консервативних і ліберальних, але і радикальних, лівих сил. Проблема політичного вибору, що стоїть перед Україною на сучасному етапі, вимагає пильної уваги до історичного досвіду перехідного часу перших двох десятиліть XX ст., коли вирішувалася доля країни і від діяльності політичних партій залежало не тільки сьогодення, але і майбутнє України.

Також, актуальність роботи зумовлюється і просто потребою дослідження вітчизняної історії у всіх її аспектах.

Об'єктом наукового дослідження є.

Предметом Проведений аналіз джерел та літератури дозволив сформулювати мету і завдання роботи.

Мета дослідження - реалізується і конкретизується за допомогою постановки наступних дослідницьких завдань:

*виявити основні теоретичні і методологічні підходи історичної науки до дослідження теоретичних основ і політичної діяльності ПСР на початку XX ст., з'ясувати ступінь дослідження проблеми;

здійснити комплексний аналіз джерел з історії ПСР; визначити рівень забезпеченості досліджуваної проблеми історичними джерелами;

охарактеризувати ідейно-теоретичні засади неонародницьких організацій;

показати специфіку організаційного оформлення партії соціалістів-революціонерів та виникнення місцевих організацій на початку XX ст.;

проаналізувати процес виникнення та діяльності есерівських організацій в Наддніпрянській Україні;

* охарактеризувати стан партійних організацій та напрямки їхньої роботи в період реакції та напередодні Першої світової війни.

Хронологічні рамки

Методологічною основою роботи є принципи об'єктивності, науковості, історизму. При висвітленні теми використовувалися загальнонаукові методи. Вони дали змогу синтезувати загальне й особливе у досліджуваному явищі, показати його сутність, динаміку кількісних і якісних змін, сприяли розкриттю конкретних завдань.

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Політичні партії та організації Наддніпрянської України

Початок XX ст. характеризувався швидким розвитком в Україні визвольного руху, який виявлявся в різних формах, однак спільним було те, що він охоплював всю Україну - і Східну, і Західну. У цей період в Україні бурхливо розвивається капіталізм. Уже наприкінці XIX ст. Україна стала основним кам'яновугільним районом Російської імперії, відтіснивши на друге місце старий район гірничої промисловості - Урал. У 1900 р. Україна давала більше ніж половину чавуну, який вироблявся в Росії, і дві третини кам'яного вугілля. На початку XX ст. у промисловості України було зайнято понад 360 тис. робітників, причому 44% з них були зосереджені на великих підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. Така висока концентрація робітників сприяла швидкому визріванню їх політичної свідомості, посиленню боротьби проти царизму і капіталістичної експлуатації.

Українські підприємства притягали до себе трудящих з усієї Росії. Серед них були і кваліфіковані робітники, і безземельні та малоземельні селяни. З одного боку, вони несли з собою прогресивні революційні настрої, а з іншого - заражали український народ своїми ідеями і русифікували його.

Загальноекономічна криза на початку XX ст. призвела до масового безробіття і різкого погіршення становища трудящих. У липні та серпні 1903 р. Україну охопив загальний страйк, який із Баку (Азербайджан) перекинувся на Одесу, Катеринослав, Київ, а згодом докотився до Миколаєва та Єлисаветграда. Він набув досі нечуваного в Україні розмаху: страйкувало близько 200 тис. робітників, які вперше об'єднували вимоги політичного й економічного характеру.

Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Одним з найвідоміших революційних виступів західноукраїнського пролетаріату на початку XX ст. був страйк 4350 будівельників Львова, що тривав з 26 травня по 5 червня 1902 р.

На Стрілецькій площі між робітниками і військом 2 червня відбулась сутичка. Зводились барикади. У похороні жертв кривавої розправи, вчиненої урядом, взяло участь близько 5 тис. чол. - українців, поляків, євреїв. З усіх вимог, яких домагалися страйкарі, заледве була виконана лише одна - незначне підвищення заробітної платні.

Проте, незважаючи на стрімкий промисловий розвиток, Україна залишалася переважно сільськогосподарським регіоном. Яскравим підтвердженням цьому є чисельність міських і сільських жителів. Якщо, приміром, на початку XX ст. у містах України мешкало 12,7% населення, то в Англії - 78%, Німеччині - 56%, Франції - 41,2%. Оскільки переважна більшість населення України мешкала у селах, на перший план звичайно виходило аграрне питання. Найчисленнішими були найбідніші господарства з наділом до 5 десятин. Таке становище активізувало селянські рухи. У 1990-1901 рр. в Україні зареєстровано 670 селянських заворушень. Отже, на рубежі двох століть революційним настроєм були охоплені всі верстви суспільства.

Важливим фактором, який впливав на розвиток політичної системи в Україні, була й національна структура, що склалася на той час. Швидкий промисловий розвиток зумовив приплив населення з центральної Росії насамперед у Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ. Унаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської і Київської губерній помітно переважало російське населення. Наприклад, у Миколаєві росіян було 56,3%, українців - 7,5%, у Харкові відповідно 62,8 і 26%, в Одесі - 47,7 і 9,2%, в Києві - 54,5 і 21%. У Донбасі близько 70% усього загалу пролетарів були вихідцями з російських губерній. Важливо врахувати ще й ту обставину національного характеру, яка досить помітно впливала на розвиток політичного життя України, що майже вся Україна, крім Харківської губернії, належала до так званої смуги єврейської осілості. Досить значна частина середньої та дрібної буржуазії, інтелігенції, ремісників та пролетарів була єврейського походження і зосереджувалась у містах. І якщо питома вага єврейського населення в Україні становила 7,5%, то у містах ця цифра підвищувалася до 28%. Отже, існувала вельми суттєва національна різниця між майже цілком українським селом і багатонаціональним містом.

Ускладнені соціальні й національні відносини, що встановилися між селом і містом, зробили актуальною проблему політичної співпраці. Для її розв'язання більше доклалися ті діячі, які стояли на українських позиціях. Представники ж російської, точніше, неукраїнської орієнтації, не відчували так гостро цієї проблеми, бо їхня діяльність здебільшого обмежувалася зросійщеними масами міського робітництва, а ідеологічно вони були підпорядковані політичним центрам Росії. Дослідник робітничого руху в Україні початку XX ст. О. Гермайзе підкреслював, що марксистській інтелігенції, яка починала працювати серед неукраїнського та зросійщеного робітництва, українство як безпосереднє знаряддя не було потрібне. Зокрема, у дореволюційний час РСДРП, яка виникла в 1898 р., так і не спромоглася налагодити випуск агітаційної літератури українською мовою, проводила мляву роботу серед селянства, що становило більшість населення України.

Звичайно, для національно зорієнтованих українських радикальних угруповань політичні перспективи вимальовувались зовсім інакше. Вони насамперед мусили шукати шляхи поєднання непримиренності радикально-демократичного українського націоналізму з визріваючою ідеологією марксизму. На думку Т. Гунчака, українські політичні угруповання не могли розв'язати цієї проблеми з двох основних причин.

По-перше, як уже згадувалося, робітничий клас був неукраїнського походження або складався з русифікованих українців. Ні ті, ні інші не мали ніякого впливу на українське сільське населення.

По-друге, українська політична традиція і цілий комплекс соціальних, культурних і громадських відносин не сприяли поширенню марксистських ідей. Однак це не заперечує факту, що соціалістичні ідеї чи заклики, не пов'язані з марксизмом, були дуже популярними майже в усіх українських політичних угрупованнях. Непопулярність марксизму в Україні можна пояснити тим, що українська національна спільнота не давала підстав для ідеологічного загострення, особливо в такому питанні, як класова боротьба.

На цьому тлі з'являється нове покоління українських діячів, які називають себе "національно свідомими українцями", вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

"Нові" українці - це переважно студенти, і особисті контакти між ними зав'язувалися в гімназичному та університетському середовищі, де й зароджувались нелегальні рухи, які згодом формувалися в активну опозицію царату. Історик О. Субтельний так описує шлях формування українського політичного діяча. Спочатку юнак-гімназист ознайомлювався з "підривними" ідеями через ліберально налаштованого викладача, який давав йому нелегальну літературу й залучав до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті юнак вступав до української громади. Деякі з цих громад, наприклад київська, налічували сотні членів. У громаді він осягав різні ідеології, спілкувався з відомими діячами і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, зокрема, публікацією й розповсюдженням антицаристської літератури. У таких умовах була створена перша на Наддніпрянській Україні українська політична партія.

На "Раді чотирьох" у Харкові 29 січня 1900 року син відомого історика Д. Антонович, майбутній винахідник Б. Камінський, один з перших вітчизняних авіаторів Л. Мацієвич і син відомих громадських діячів М. Русов декларували створення першої на східноукраїнських землях української політичної партії. Вона мала назву "Революційна українська партія" (РУП). Як вважають сучасні дослідники Т. Гунчак і Р. Сольчаник, це була перша спроба українського руху організовано виступити на політичній арені Росії під прапором незалежності. Створення цієї партії поклало початок переходу від культурницького українофільства до організованої праці серед широких мас.

На першому етапі своєї діяльності партія складалася з людей різних переконань. За словами Д. Дорошенка, тут були і радикальні націоналісти, далекі від соціалізму, однак революційно налаштовані, й особи, хиткі в своїх переконаннях між есдецтвом і есерівством. За дорученням Д. Антоновича М. Міхновський протягом березня склав програму партії, яка, як перше офіційне видання РУП, побачила світ у Львові під назвою "Самостійна Україна". За словами автора програми, настає доба визволення народів, епоха збройних повстань поневолених націй проти пригноблювачів. "Державна самостійність є головною умовою існування націй, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин", - проголошував автор брошури. Для України, зазначалося далі, час визволення ще не прийшов: "П'ятий акт драми ще не наступив для нашої нації, вона переживає ще досі довгий і важкий антракт у своїй історії". Розпочалася ця драма у 1654 р, коли українська держава з'єдналася унією з московською монархією. Відтоді "українська нація політично і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім знову відроджується". З-під "попілю старовини", за М.Міхновським, відроджується ідея нової України, ідея, що має набути плоті та крові, набрати конкретних форм.

Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію. До 1902 р. діяло вже шість її осередків - у Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих Центральним комітетом партії. До партії також входило багато студентських груп. Для реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові та Чернівцях. РУП випускала два періодичних видання - "Гасло" та "Селянин", які таємно завозили до Східної України, щоб політизувати селянство.

Вдаючись до спроби чіткіше сформулювати свою програму, партія зіткнулася зі складністю щодо розв'язання проблеми, яка з самого початку постала перед рупівцями, а саме: що з революційного погляду заслуговує на більшу увагу - національне чи соціально-економічне питання?

З праці М. Міхновського "Самостійна Україна" випливає, що спершу для членів РУП пріоритетним було національне питання. Проте згодом з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра "свідомих українців" на селянство РУП дедалі більше уваги приділяє соціально-економічним питанням. До того ж чимало її членів стали на позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціал-демократичну організацію. У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість, на чолі з М. Поршем і його товаришами В. Винниченком та С. Петлюрою, вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої б входили тільки українці і яка б поєднувала націоналізм з марксизмом. Інші ж (головним виразником їхніх поглядів виступав М. Меленевський) прагнули, щоб РУП відкинула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією РСДРП, яка б представляла всіх робітників України незалежно від їх національності.

Ґрунтовну характеристику діяльності й еволюції РУП дав Д. Дорошенко в своїй брошурі "З історії української політичної думки за часів світової війни". Уже на початку 1903 р., зазначає автор, провід партії заявив, що головні ідеї, викладені в "Самостійній Україні", втратили свою актуальність. В опублікованому в 1905 р. проекті програми вказано, що РУП домагається для України лише автономії "з окремим сеймом, якому би належало право законодавства в тих внутрішніх справах, які торкаються тільки люду, що мешкає на території України". Один з лідерів РУП О. Скоропис-Йолтуховський намагався довести, що для самих рупівців питання про державну незалежність України "ніколи не зникало, не сходило з порядку денного", але поміж ними була, так би мовити, мовчазна згода: не порушувати його повселюдно, аж поки не настануть сприятливі задля цього обставини, а це могло б статися лише тоді, "коли на Україні знову заревуть гармати, а дула їх будуть звернені проти північного політичного опиря, що здушив усе наше життя".

Слід зазначити, що не лише постулат політичної самостійності, а й саме українське національне питання для частини діячів РУП було нез'ясованим і сумнівним. Про це частково свідчить редакційна стаття "Розмежуймося!", надрукована в "Праці" за 1904 р. У ній, зокрема, зазначалося: "Нам, пролетарям, українцям, про красу і славу будучності України-неньки немає часу мріяти і ми таких прихильників Вільної України не маємо часу слухати. У нас є свої українські пекучі завдання. Нам треба добитись, щоб не ціла нація, ні, а щоб один тільки той клас українського суспільства, який відтворює своєю працею все те, з чого живуть як національні, так і інтернаціональні пани наші, щоб цей пригноблений клас вирівнявся і почав жити людським життям, а не життям робочої худоби". Згодом на сторінках тієї самої "Праці" розгорнулася дискусія: чи існує для українського пролетаріату національне питання і чи потрібна йому своя українська держава? У статті під характерною назвою "Неіснуюче питання" С. Войнілович (псевд.Д. Антоновича) підкреслив: національне питання вигадала буржуазія для того, щоб "підійти до робітників, ошукати їх і затулити їм перед очима перехідне провалля в класових інтересах... для пролетарів національне питання не існує". Не існує воно, мовляв, і для РУП.

Відповідаючи С. Войніловичу, М. Порш доводив, спираючись на авторитет К. Каутського, що й для пролетаріату національне питання має також велике значення, і що коли автономія не може цього питання розв'язати, то робітничий клас мусить сам узяти справу в свої руки і внести до своєї програми вимогу політичної самостійності України.

Однак справа цією полемікою на сторінках "Праці" не обмежилась. Дедалі більше переймаючись марксистською доктриною (головно в її російській інтерпретації), деякі українські соціал-демократи приходили до думки, що не тільки політична самостійність України не потрібна для українських трудових мас, але й саме відокремлення українського пролетаріату в осібну від загальноросійської політичну партію шкодить його інтересам, бо гальмує розвиток революційного руху на Україні. Вони вважали, як висловився на сторінках органу РСДРП газети "Іскра" український соціал-демократ П. Тучапський, що велика територіальна держава значно вигідніша для пролетарської боротьби й об'єднання робітничої маси, ніж держава мала, і що допомагати розпаду такої великої держави - це означає сприяти послабленню класової боротьби в даній місцевості. Інші, зокрема О. Скоропис-Йолтуховський, закликали докласти всіх зусиль, щоб "пролетарсько-сільська маса зробилася політично і соціально свідомою, а національно українською вона, мовляв, залишиться все одно сама собою".

Відхилення РУП від соціал-демократії і відмова її від гасла самостійності України призвели до того, що ті революційно налаштовані українські елементи, які надавали більшої ваги національно-політичним проблемам української справи, ніж соціальним, відокремилися від РУП. Вони створили в 1902 р. Українську народну партію (УНП) під ідейним керівництвом М. Міхновського. У цьому ж році партія видала дві брошури - "Робітниче свято 1 травня" і "Робітнича справа в програмі Української народної партії". У першій брошурі було висунуто як програмне завдання боротьбу за "вільну, демократичну, самостійну Україну без хлопа і пана", а в другій проголошувалось, що українські робітники повинні поставити за мету "повне вигнання з України чужинців і створення своєї самостійної держави". УНП не вийшла за межі невеликої, суто інтелігентської організації. Згодом, у 1917 р., вони створили партію соціалістів-самостійників.

З'ясовуючи внутрішню кризу РУП, колишній її член М.Галаган зазначав, що за своєю суттю вона була інтелігентською партією, яка не мала під собою певної соціальної бази. Спочатку вона орієнтувалась на селянство але, все більше переймаючись теоріями Маркса, стала шукати опори в міському пролетаріаті, а тому й не мала ясного та виразного характеру партії класово пролетарської. Відчувши необхідність опори на робітників як на свою базу, РУП опинилася перед вибором: або знаходити робітників-українців, національно і політично свідомих, або ж вийти поза національні українські межі й об'єднати в своїй організації робітничі маси різних національностей, які проживали в Україні. А саму "амплітуду" хитань від самостійності України до "неіснуючого національного питання" М.Галаган називає "криком наболілої української душі". Вказуючи на вплив російських соціал-демократів на рупівців, М. Галаган підкреслював, що внаслідок цього національне питання відсувалося на другий план і відігравало лише підпорядковану, допоміжну роль. Один з колишніх рупівців, згодом фундатор "Спілки" М. Меленевський на IV з'їзді РСДРП у 1906 р. заявив: "Український пролетаріат цілком зрусифікувався і тому існування окремої його організації не має ніякого глузду".

Однак орієнтація на національне питання в окремих рупівців перемогла. Перетворившись у 1905 р. в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), колишня РУП залишилась самостійною організацією української соціал-демократії, а спілчани стали автономною організацією РСДРП. За словами Д. Дорошенка, "Спілка" поповнилася значною мірою не тільки чужими й байдужими до українства чинами, але й принциповими супротивниками українського національного руху.

До першого Головного комітету "Спілки", обраного в листопаді 1904 р., увійшли М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, П. Тучапський, Г. Довженко, І. Кирієнко та ін. Органом "Спілки" стала газета "Правда", яка з січня 1905 р. видавалась у Львові. Влітку того ж року її перенесено до Одеси, де вона виходила (вже російською мовою) нелегально. Розквіт діяльності "Спілки" припадає на 1906-1907 рр., коли їй вдалося ввести до другої Державної Думи своїх депутатів. Однак незабаром до "Спілки" увійшло кілька провокаторів, за допомогою яких поліція розгромила всі її головні установи. В 1908 р. її діяльність майже припинилась.

На V (Лондонському) з'їзді РСДРП (1907), яка 1903 р. розкололася на більшовиків та меншовиків, Україну представляли делегати від 6 тис. членів "Спілки" і 4,5 тис. більшовиків. З усіх основних питань "Спілка" поділяла погляди РСДРП, однак більше тяжіючи до меншовицької фракції як поміркованішої, заперечувала необхідність національної програми і національної організації для українського пролетаріату. Тому після IV (Об'єднавчого) з'їзду РСДРП (1906) вона фактично об'єдналася з місцевими організаціями останньої: у лютому 1906 р. - з провінціальною організацією РСДРП Південно-Західного краю, а в листопаді - з Полтавським губернським союзом РСДРП. Особливий вплив мала "Спілка" на залізничників і сільський пролетаріат (восени 1905 р. тут було створено 17 селянських комітетів).

Проте УСДРП, незважаючи на неодноразові спроби, так і не вдалося об'єднатися з РСДРП, а також зі "Спілкою". "З усіх тактичних поглядів, - доповідав ЦК УСДРП у 1907 р. на Міжнародному соціалістичному конгресі в Штутгарті, - партія наша представляє ліву течію в соціал-демократії в Росії і наближається до так званих більшовиків, не поділяючи крайнощів їх революціонаризму". Однак останні ніяк не могли змиритися з політичною програмою "Спілки": вимога автономії для України, визнання УСДРП національною організацією пролетаріату і входження лише на правах фракції в РСДРП. Під кінець революції в УСДРП налічувалось близько З тис. членів (1 тис. - у містах), близько 20 організацій у містах і кілька десятків у селах. За роки революції вона випустила 300 тис. примірників друкованих листівок та інших пропагандистських видань, організувала чимало страйків, мітингів, селянських сходів, на яких селяни домагалися демократизації ладу, автономії України і конфіскації великої земельної власності.

Хоч М. Меленевський та О. Скоропис-Йолтуховський, закладаючи "Спілку" і не почуваючи себе, за їх словами, "зрадниками українства", й вірили, що "пролетарсько-сільська" маса залишиться українською, аби лише вона була політично та соціально свідомою, однак вони швидко впевнились, що "розширення діяльності "Спілки" фатально відривало її від українського ґрунту, направляючи по лінії загальноросійської роботи і культури". Тому не дивно, що люди, які стояли за українське відродження, поволі відходили від "Спілки" і поверталися до УСДРП, колишньої РУП, з якою вони порвали. Та й не могло бути інакше. Як писав О. Гермайзе, місцеві організації "Спілки", як і центр, що складався часто з неукраїнців, могли боротися іноді не тільки з українським дрібнобуржуазним радикалізмом, але й з самою ідеєю українського відродження.

З виходом українських національних елементів "Спілка" чимраз більше ставала звичайною російсько-єврейською організацією територіального характеру. Перед першою світовою війною діяльність "Спілки" зовсім завмерла. Більшість її членів перейшла до російських соціал-демократичних організацій та до єврейської соціал-демократичної організації "Бунд", а національні українські елементи, як уже зазначалося, повернулися здебільшого до УСДРП. Але й для неї розкол і викликана ним внутрішня криза легко не минулися. II з'їзд УСДРП, що відбувся в Києві у грудні 1905 р. і остаточно змінив назву РУП на УСДРП, виробив свою програму, в основу якої покладено Ерфуртську програму німецької соціал-демократії, внісши до неї пункт про автономію України. На початку 1906 р. у Петербурзі почав виходити місячник "Вільна Україна" за активною участю С. Петлюри і П. Понятенка після їхнього повернення зі Львова, де вони переховувалися від переслідувань.

Водночас наприкінці 1905 р. в Україні, як і в Росії, відбувається процес консолідації українських ліберальних партій: створені ще в 1904 р. демократична (УДП) і радикальна (УРП) об'єднуються в єдину Українську радикально-демократичну партію (УРДП). її керівниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Є. Чикаленко та інші відомі діячі.

Ідеологічні пошуки у процесі творення українських політичних партій були виявом зростаючої громадської і політичної самосвідомості українців Наддніпрянської України.

На початку 1901 р. активізуються студентські рухи в Україні, у зв'язку з чим царський уряд розпорядився віддати в солдати 183 студентів Київського університету за участь у демонстраціях. На ці репресії студенти України відповіли страйком, і уряд вдався до їх масового виключення з навчальних закладів. На знак гострого протесту проти утисків, що їх чинив російський царизм, 24 березня 1901 р. у Львові відбулися збори студентів-українців університету. Згодом цей протест був надрукований і розісланий в усі студентські організації Австро-Угорщини. Учасники зборів вітали борців проти самодержавства такими словами: "Ми, відділені від вас солдатським кордоном, не можемо прийти у ваші ряди і прийняти участь у цій січі, в якій ви падаєте під ударом ворожих рук. Ми, на жаль, осуджені в бездіяльності чекати вісток з поля битви! Але ми більше ніж переконані, що боротьба ця скоро закінчиться для вас повною перемогою, а тому від усієї душі вітаємо вас з покликом: щасливої боротьби, товариші".

Звісно, далеко не всі студенти брали участь у радикальній діяльності та чимало відходило від неї відразу після закінчення навчання. Однак серед українських політичних провідників важко було знайти тих, хто б не завоював собі популярності як студентський активіст або не був членом нелегальних студентських громад, що служили первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій.

Знаменним явищем нового століття стали селянські заворушення на Харківщині та Полтавщині у 1902 р. Чималу роль у тих подіях відігравала Революційна українська партія, діяльність якої, як уже зазначалося, великою мірою була зорієнтована на село.

Визначною подією того часу було відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві 30 серпня 1903 р. До Полтави прибули найвідоміші прогресивні українці царської Росії, а також делегати з Галичини та Буковини. Торжество з приводу відкриття пам'ятника обернулося на могутню Всеукраїнську національну маніфестацію.

Робітничий, селянський, національно-визвольний рухи особливо широкого розмаху набули в період революції 1905-1907 рр. Загальновідомо, що поштовхом до першої народної революції в Російській імперії стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Страшна звістка про криваві події в столиці блискавично облетіла всю країну, викликавши небувале обурення народу. Гасло "Геть самодержавство!" стало головною політичною вимогою революційних сил імперії.

Протягом січня 1905 р. страйки відбулися в 66 містах Росії, охопивши 440 тис. робітників, тобто більше, ніж за 10 попередніх років. Усього у січні-березні 1905 р. на Україні відбулося 177 страйків, в яких взяло участь 170 тис. осіб. Навесні та влітку 1906 р. країну охопила могутня страйкова хвиля. Апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько 2 млн. робітників, у тому числі 120 тис. - на Україні. Водночас по селах ширилися заворушення, які здебільшого зводилися до розграбування і спалення маєтків поміщиків. Навіть в армії виникали повстання, найвизначнішим з яких був заколот на панцернику "Потемкин", команда якого складалася переважно з українців на чолі з вихідцем з Харківської губернії О. Матюшенком. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися до повсталих, був українець О. Коваленко.

Українському руху революція принесла дві значні перемоги: нарешті було покладено край ненависній урядовій політиці заборони української мови й українцям дозволено організаційно об'єднуватися. Результати не забарилися і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р. видавалась лише одна газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося 17, з яких 13 виходило в Києві. Майже в кожному місті створювались громади або так звані українські клуби. По селах поширювалися "Просвіти" - культурні заклади, що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні "Просвіта" була заснована наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії у сусідніх селах. Однак навіть у розпал революції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. В одному з документів це пояснювалось так: "Враховуючи, що засоби, якими "Просвіти" намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Великоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної та політичної свідомості малоросійського народу..., адміністрація вирішила відмовити в реєстрації українського товариства "Просвіта".

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі: в Київській губернії їх кількість зросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907 р., на Поділлі - з 18 в 1905 р. до 200 у 1908 р., а в Харківській губернії - з двох у 1905 р. до 50 у 1907 р. Стало очевидним, що зі скасуванням обмежень український рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.

Після поразки революції в Росії запанувала політична реакція, внаслідок чого чимало діячів партії зовсім відійшло від політики, а деякі змушені були виїхати за кордон. Провінційні організації і гуртки розпадалися. Влітку 1909 р. було зроблено першу спробу відновити УСДРП: у Львові відбулася нарада десяти її діячів, на якій ухвалили видавати часопис "Праця". До редакційної колегії увійшли Д. Донцов, В. Дорошенко й А. Жук. Однак інша група членів партії на чолі з М. Поршем і Л. Юркевичем, незадоволена з "опортунізму й ліквідаторства "Праці", повела агітацію проти неї на Україні, а на кошти Л. Юркевича заснувала новий часопис "Робітник". У квітні 1910 р. у Львові на партійній конференції було прийнято рішення замість "Праці" і "Робітника" видавати новий спільний орган - місячник "Наш голос" на кошти Л. Юркевича, яких вистачило лише до кінця 1911 р. Місячник припинив своє існування, а партійне життя майже завмерло. Незважаючи на формальне об'єднання спілчан з УСДРП у 1912 р., сама партія фактично вже не існувала.

Перша російська революція дала поштовх до поширення анархізму серед українського суспільства. Нові історичні матеріали свідчать, що анархізм був набагато ширшим явищем, користувався більшою популярністю і становив значно серйознішу небезпеку для всього революційного руху, ніж це трактувалося до сьогодні радянськими дослідниками. Поразка самодержавства в російсько-японській війні, хронічна економічна криза та безробіття, які охопили країну, політична реакція, поразки визвольного руху на Україні призвели до того, що значна кількість різних верств населення, які раніше співчували соціалістичним партіям, влилася в ряди анархістів. Разом з поширенням анархізму на Україні починається й процес його диференціації - утворилися такі три основних напрями: анархо-синдикалісти, анархо-комуністи та анархо-індивідуалісти.

Анархо-синдикалісти групувалися навколо журналу "Хлеб и воля", а згодом - "Новий мир". Діяли вони переважно в Чернігівській губернії, Києві, Одесі, Кривому Розі. Основні їхні програмні вимоги: побудова бездержавного комунізму, ігнорування будь-яких інших етапів розвитку суспільства, відмова від революційної диктатури будь-якого класу або групи людей. Для вирішення цих завдань "хлібовольці" радили готуватися до загального страйку. Серед засобів боротьби пропонували різні масові виступи, в тому числі й терористичні акції. Однак прибічники цього напряму висловлювалися проти так званого невмотивованого терору (тобто терористичну боротьбу з будь-яким представником панівної верстви тільки за приналежність до того чи іншого класу). Вони вважали за необхідне організувати таємні синдикати, які повинні входити до відкритих безпартійних профспілок з метою пропаганди ідей анархізму та боротьби з соціалістичними партіями, що прагнули підпорядкувати собі пролетарський рух.

Щодо анархо-комуністів, то вони поділялися на дві течії: прихильників групи "безначальність" і тих, хто підтримував "чорнознаменський" напрям. Перші були супротивниками боротьби за конкретні вимоги мас і різко виступали проти профспілок, спираючись насамперед на безробітних та люмпен-пролетаріат. Вони пропонували тероризм, руйнування та захоплення буржуазної власності, фізичне винищення всіх класових ворогів пролетаріату, а також нещадну боротьбу з соціалістичними партіями. Своє завдання ця течія вбачала в необхідності викликати в масах незадоволення, яке б привело до повного знищення державного капіталізму.

Друга анархо-комуністична течія групувалася спершу навколо журналу "Черное знамя", єдиний номер якого вийшов у грудні 1905 р., а потім - журналів "Анархист" та "Бунтарь". Ця течія здійснила ряд антибуржуазних акцій, насамперед "невмотивованого терору". Наприкінці 1905 р. з середовища "чорнознаменців" виділяється дві групи - індивідуальні терористи-"безмотивники" і "комунари".

"Безмотивники" ставили собі за мету вести боротьбу проти буржуазії лише шляхом індивідуального терору. Прихильники цієї течії переважали в анархістських групах м.Одеси.

"Комунари" з тих же причин, що й "безмотивники", крім індивідуального терору, намагалися шляхом часткового повстання створити бездержавну комуну. Наприклад, у грудні 1905 р. в м. Катеринослав із групою "комунарів" прибув В. Стрига (один із відомих лідерів анархізму), завданням якого було підняти повстання й організувати анархістську комуну. Однак раптовий арешт майже всієї групи на самому початку поклав край цій ідеї і більше подібні спроби не повторювались.

Нарешті, третій напрям - анархо-індивідуалісти, що діяли у Києві, були представлені невеликими гуртками літераторів та окремими особами, які видавали твори, присвячені анархізму. "Індивідуалісти" вважали, що разом з матеріальним задоволенням усіх людських потреб, звільнена людська особа дедалі більше розцінюватиме себе як єдиний смисл процесу суспільної організації. Тому вони заперечували комуну як таку, що є обтяжливою для особистості.

Незважаючи на гучний успіх анархізму в Україні, він з самого початку містив у собі елементи майбутнього розпаду та занепаду. Безперервний економічний терор став призводити до закриття підприємств, локаутів. Масовий "політичний" терор викликав репресії з боку самодержавства, що в свою чергу ускладнювало діяльність самих анархістів. Швидкому розкладанню анархізму сприяли також експропріації та здирства, які притягали в його ряди значну кількість злочинного елементу. Причини поразки були закладені в самій природі анархізму - розпорошеність сил і течій, а також авантюризм, який призвів до розгрому багатьох груп, провокації тощо.

Восени 1905 р., саме після видання відомого маніфесту 17 жовтня, розпочався період активного зростання монархічних організацій. Цьому сприяли декілька обставин. По-перше, розвиток революційних рухів, дії яких здебільшого мали руйнівний характер, породжували серед певних верств суспільства потребу у збереженні традиційних державних інститутів, насамперед - монархії, в яких вони вбачали запоруку соціальної стабільності. По-друге, послаблення самодержавства та розкладення державної машини привели до того, що влада вже не могла сам на сам протистояти революційному рухові. Урядові кола відчували потребу в організації правих сил. І, головне, криза системи супроводжувалася зростанням національних рухів, що ставило під загрозу саме існування імперії. Отже, великодержавний шовінізм ставав однією з об'єднуючих ідей певних верств російського суспільства.

Головною монархічною організацією був "Союз русского народа" (СРН), заснований 8 листопада 1905 р. В Україні відділи СРН були створені у Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Таврійській, Херсонській та Чернігівській губерніях. Розпочавши активну діяльність у 1905-1907 рр., ці чорносотенні організації досить швидко зростали. Всього відділи СРН в Україні об'єднували понад 190 тис. членів - майже половину загальної кількості "Союза русского народа". Україна стала одним з оплотів чорносотенного руху самодержавної Росії. На жаль, великодержавна шовіністична пропаганда, антисемітизм мали певний успіх серед російського і зрусифікованого українського населення губерній, більшість з яких знаходилась у "смузі єврейської осілості".

Соціальний склад рядових членів відділів СРН був досить строкатим: дрібна буржуазія, торговці, духовенство, селянство, рідше -робітники. Зокрема, київський відділ очолювали професор М. Міщенко і домовласник Ф. Постний, одеський - граф О. Коновніцин, київську "Партию националистов" - журналіст В. Шульгін і цукрозаводчик В. Бобринський. Центральними друкованими органами СРН були "Русское знамя" (1905-1907) і "Вестник Союза русского народа" (1908-1917). Основні ідеологічні засади СРН запозичив з програми "Русского собрания", а саме: непорушність самодержавства, панування православної релігії, державність російської народності.

Одним з болючих питань для монархістів був бурхливий розвиток українського національного руху. І якщо поява перших українських політичних партій в Російській імперії спочатку не викликала у чорносотенців особливого занепокоєння і вони взагалі не відокремлювали їх від загального антиурядового руху, то поступово монархісти усвідомлювали, що український національно-визвольний рух є однією з небезпечних для царизму сил. У розвитку українського національного руху, а провідну роль у ньому відігравали саме ліворадикальні партії, монархісти вбачали загрозу як існуванню єдиної держави, так і суспільному устрою. На думку "Киевлянина", одна з небезпек Російській державі, крім "инородческо-еврейской революции", загрожує з боку "нелепых маньяков" самостійного "украинства". Монархісти вважали, що існує лише єдиний російський народ, ніякого українського народу немає, а є лише "гілка російського народу". Тому й український рух - "явище такою ж мірою шкідливе, як і безпідставне".

Ворожість до українського національного руху чорносотенці пронесли через роки. А тим часом Російська імперія йшла до свого логічного кінця. Після Лютневої революції 1917 р. діяльність чорносотенних організацій заборонили.

Після остаточного краху революцій 1905-1907 рр., 1908 р. українські громадські сили об'єднались в один союз - "Товариство українських поступовців" (ТУП). Це товариство не було партією, його платформа -- лише визнання конституціоналізму та парламентаризму керівними принципами автономії. Тому сюди входили люди різних політичних напрямів. Діяльність тупівців виявлялась в організованій підтримці тих українських товариств і видань, які були визнані згідно з додержанням вищезазначених принципів у своїх прагненнях здобути прихильників і вплив у думських та земських колах, в ознайомленні російського і закордонного громадянства зі завданнями та характером українського руху. За дотепним висловом одного з його членів, це було "нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи".

Щоб застрахуватися від напливу небажаних елементів, для прийняття в члени ТУП вимагали певного морального цензу й громадянського стану. Ця організація об'єднувала в собі увесь цвіт української інтелігенції, а згодом до неї почали вступати й селяни. До її складу входили, з одного боку, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Грушевський, з іншого - Ф. Матушевський, А. Ніковський, А. В'язлов, барон Ф. Штейнгель, Є. Чикаленко, П. Стебницький та ін. ТУП складалось з окремих громад, що існували по всіх губернських і багатьох повітових містах України, а також у Петербурзі та Москві. На чолі ТУПу стояла Рада, що розміщалась у Києві. її обирали з'їзди делегатів, які збирались не менше ніж двічі на рік. Неофіційними органами ТУПу були щоденна газета "Рада" в Києві та місячник "Украинская жизнь" у Москві. Під його впливом перебували майже всі "Просвіти", клуби, йому належала "Українська книгарня" в Києві.

Протягом 1912-1913 рр. організації вдалося зав'язати близькі й дружні стосунки з представниками прогресивного російського громадянства в особі лідерів парламентських груп, учених, редакторів прогресивних видань. Представники ТУПу часто їздили до Петербурга й Москви, де разом з земляками-тупівцями, що там проживали, брали участь у конференціях та нарадах з представниками фракцій кадетів і трудовиків.

політичний партія наддніпрянський західноукраїнський

Розділ 2. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях

На зламі ХІХ-ХХ ст. у житті українців Галичини та Буковини сталися великі зміни. Тут швидкими темпами розвиваються суспільні сили і національна самосвідомість. Рушієм цього процесу була інтелігенція, передусім правники - вихідці з народовських громад. Поряд з ними діяла нова генерація духовенства. У цей період священик у Галичині був невтомним працівником і провідником прогресивних поглядів. Він організовував читальні, шпихліри, позичкові каси, крамниці, осередки "Сільського господаря", народний дім. Активну участь у сусцільному житті брали вчителі.

Під впливом галицької інтелігенції формується нове покоління відданих, свідомих і талановитих провідників із селян, які пройшли школу громадської роботи в селі. Отож, лави галицьких громадських діячів ширились та міцніли і довкола них гуртувалася національно свідома українська громада.

Активно вливалася у суспільно-політичне життя студентська молодь, яка виступала проти національного гноблення, домагалася відкриття українських вищих навчальних закладів, обстоювала ідею української самостійності. Зокрема, на своєму черговому вічі 14 липня 1900 р. студент Л. Цегельський (згодом визначний громадсько-політичний діяч) у своїй програмній промові підкреслював: "Залишається одне - створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом. Тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація". Промова Л. Цегельського, його аргументи про необхідність самостійності України свідчать про формування нових українських патріотів, які всю свою діяльність присвячують втіленню в життя ідеї незалежності України.

Зростання національної самосвідомості народу, прагнення до політичного, культурного й економічного відродження викликало шалений опір польських панівних кіл. Вони висунули шовіністичну концепцію "польського національного стану посідання" у Галичині, яка полягала у намаганні довести польський характер Галичини. її втілення у життя стало гаслом, що об'єднало всі польські шовіністичні сили, політичні партії в один фронт боротьби проти українського національно-політичного руху. Під цим гаслом йшла боротьба проти збільшення кількості українських шкіл, поширення української мови в адміністрації, суді, виділення коштів з державного і крайового бюджетів на українські культурні й господарські потреби, проти призначення українців на державну посаду, навіть на найнижчу. Українців бойкотували в усіх сферах суспільного життя, мотивуючи це тим, що вони загрожували "польському стану посідання".

Таке запекле переслідування українського руху в краї з 1900 р. проводила Народово-демократична партія - ендеки, яку в Галичині очолювали професори Львівського університету С. Грабський та С. Гломбінський. Партія ендеків спиралася на польських аристократів, римсько-католицьке духовенство, міщан. Вони прагнули об'єднати всі польські землі під владою російського царя. Ненависть до українства штовхала їх на контакти з галицькими москвофілами.

Польська політика у Галичині, намагання перешкодити розвиткові українства призвели до нового загострення українсько-польських відносин. Населення чинило впертий опір антиукраїнській політиці польської адміністрації. Провідником національно-визвольного руху на початку XX ст. виступила Національно-демократична партія. Під гаслом боротьби за автономію українських земель у складі Австро-Угорщини НДП намагалася об'єднати політичні сили в краї в "єдиний національний фронт", спрямовуючи його на боротьбу проти польського засилля. З'їзд НДП, який відбувся наприкінці грудня 1902 р., рішуче виступив за політику масової самооборони та опозиції проти галицько-польської адміністрації та проти центрального уряду, який підтримував її. Для реалізації цього завдання з'їзд постановив розгорнути широку організаційну роботу в масах, передбачаючи страйкові рухи сільськогосподарських робітників, а також вести посилену боротьбу за загальне виборче право. Засудивши політику австрійського уряду щодо українського питання, націонал-демократи вказали на необхідність посилення парламентської боротьби.

Значний вплив у Галичині мала також Українська радикальна партія (УРП), яка після спричиненого розколом занепаду з 1904 р. активізувалася. Для реорганізації партії доклали зусиль М. Павлик, Л. Бачинський, І. Макух, К. Трильовський. На з'їзді УРП 20-21 листопада 1904 р. було створено спеціальну комісію для розробки нової програми партії. Підготовлена комісією відозва закликала "приступити до завзятої праці та організації мас робочого українського народу по селах і містах". Нова програма партії була схвалена у 1905 р. на наступному з'їзді УРП

УРП проголосила себе партією всього трудового народу. В основу нової програми покладено ідею поєднання національно-визвольної боротьби українського народу з соціальною. Зокрема, вирішення національного питання УРП бачила в перебудові Австро-Угорщини на федеративній основі шляхом утворення національних територій з наданням повної політичної автономії кожній народності. Отже, партія вимагала утворення окремої української політичної автономії з українських частин Галичини та Буковини.

Важливими політичними вимогами УРП, відображеними в програмі партії, було впровадження загального виборчого права та демократичних свобод. Для робітників партія домагалася скорочення робочого дня, дотримання недільного відпочинку, заборони дитячої праці, введення робітничої інспекції. У селянському питанні радикали виступали за викуп землі у великих поміщиків коштом громадського фонду і передачі її селянам. Отже, програма УРП була побудована на засадах громадського соціалізму й відмежовувалася від марксистської соціологічної концепції.

З усіх українських політичних партій найскладнішим було становище в Українській соціал-демократичній партії Галичини і Буковини, яка до 1907 р. фактично була секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини та Сілезії, федеративною частиною Соціал-демократичної партії Австрії. Нерівноправність у відносинах між польськими та українськими соціал-демократами, яка виявлялася у засиллі польської мови в профспілках, касах хворих, пресі, у виборах до парламенту польських соціал-демократів голосами українських робітників викликала опозицію молодих членів УСДП, які прагнули самостійної партії, оскільки ЇЇ дотеперішнє становище прирікало українських робітників на колонізацію, втрату політичної ініціативи. Газета УСДП "Вперед" з цього приводу писала: "...наша партія до 1907 р. се гурток агітаторів. Цілий наш здобуток се один малий двотижневик та львівське товариство "Воля".