Політичні партії Наддніпрянської України

Одним з напрямів діяльності українських політичних партій Галичини на початку XX ст. була організація масових віч і демонстрацій з вимогами проведення земельної реформи, підвищення платні сільськогосподарським робітникам у поміщицьких маєтках. Радикали, націонал-демократи, а також соціал-демократи пропагували в масах проведення селянських страйків, створювали страйкові комітети. У результаті спорадичні неорганізовані акції сільськогосподарських робітників і сільської бідноти, єдиним джерелом існування яких були заробітки на панських дворах та фільварках, згодом переросли в організований страйковий рух з вимогами поліпшення життєвих умов.

Найвищого піднесення страйковий рух досяг у 1902 р. Він охопив понад 500 сіл і 28 повітів Східної Галичини, у ньому брало участь понад 200 тис. чол. Це був перший масовий селянський страйк у Європі. Страйкуючих підтримали всі українські політичні партії та студенти. Народний комітет як виконавчий орган УНДП закликав усю українську спільноту до солідарності зі страйкарями. Щоб приборкати селян, великі землевласники (здебільшого це були поляки) домоглися в адміністрації, щоб проти страйкарів направили жандармів і навіть військо. І хоча були жертви, проте селяни вистояли в цій нерівній боротьбі, в результаті чого примусили уряд піти на задоволення деяких економічних вимог.

На засіданні Народного комітету УНДП 29 вересня 1902 р., розглядаючи питання про страйки, було ухвалене рішення, яким визнано страйки корисними для українського народу. Для подальшої організації хліборобських страйків вирішено створити окремий фонд.

Отож, громадське, економічне й політичне життя Галичини розвивалося у тісному взаємозв'язку. Співпраця селян та інтелігенції зблизила ці дві соціальні верстви, що відчутно допомогло розвиткові української національної справи. Діяльність різноманітних організацій та угруповань була загалом цілеспрямованою, оскільки вони працювали для спільної мети - добра українського народу.

Однією з проблем, до розв'язання якої були залучені політичні сили Галичини на початку XX ст., стала боротьба за український університет у Львові. В її основі була вимога рівноправності української і польської мов викладання в університеті. Водночас почалася боротьба за рівноправність української мови в урядових установах, а також за українське шкільництво. Оскільки поляки не мали наміру поступатися українським домаганням, Львівський університет став ареною гострої конфронтації. Українські студенти 8 жовтня 1901 р. провели віче, яке налічувало близько 3 тис. осіб, у ньому взяв участь професор М. Грушевський. Студенти вимагали створення цілком українського університету, проте були готові погодитися зі запровадженням викладання українською мовою на медичному, юридичному та філософському факультетах. Але правлячі кола Галичини не відреагували на ці вимоги, тому демонстрації українських студентів не припинилися. Водночас депутат австрійського парламенту Ю. Романчук вніс у палату депутатів проект резолюції щодо заснування українського університету у Львові, і цей проект для остаточного вирішення надійшов у парламент. Проте замість розв'язання цих назрілих проблем з Львівського університету відчислили організаторів віч і демонстрацій. На знак протесту проти Цієї акції університетських властей 440 студентів залишили Львівський університет. Про це своє рішення студенти того ж дня, З грудня 1901 р., повідомили українську громаду через газету "Діло".

Вчинок студентів був жертовним для України. Непереборне почуття любові до рідного народу, його історії, культури, мови, традицій та ненависть до ворога стають тим ґрунтом, на якому зароджується нова рушійна сила, яка називається націоналізмом. Рішуча позиція студентів знайшла підтримку у громадських і політичних колах Галичини. За ініціативою громадськості було створено спеціальний фонд для продовження навчання українських студентів в університетах Відня, Праги, Граца. Лише за декілька днів було зібрано близько 100 тис. крон.

Проблема українського університету вийшла на поверхню політичного життя. Як підкреслював лідер націонал-демократів К.Левицький, університет "став майже альфою і омегою наших національних змагань". Це питання не втрачало своєї гостроти в Австрійській імперії аж до першої світової війни.

Одним із центральних політичних питань у Галичині була виборча реформа. Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських діячів, мала забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті та галицькому сеймі над польським, уможливити досягнення політичної мети легальним конституційним шляхом. Особливої інтенсивності боротьба за загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право набула у 1906 р. Цісар Франц Йосиф 22 січня у цій справі прийняв українську делегацію, від імені якої вимоги українців висловив митрополит Андрей Шептицький. На підтримку домагань делегації провести виборчу реформу 2 лютого 1906 р. політичні сили Галичини скликали на Високому Замку у Львові віче, в якому взяло участь близько 50 тис. українського населення. Подібні віча і демонстрації з вимогою проведення виборчої реформи проходили по всьому краю. Один із лідерів УСДП С. Вітик писав, що "тих віч і селянських зборів, скликаних лише у Східній Галичині протягом одного місяця, було більше 500".

Змагання галичан за справедливу систему виборів увінчалися успіхом. Прем'єр-міністр М. Бек 27 січня 1907 р. видав закон про запровадження загального виборчого права у виборах до австрійського парламенту, внаслідок чого політичне життя українців значно активізувалося.

Однак новий виборчий закон викликав різку протидію шовіністично налаштованих польських політичних сил, які до цього забезпечували своє панування в Галичині за допомогою куріальної системи виборів, побудованої на основі майнового цензу. Тепер же, щоб забезпечити свою чисельну перевагу в австрійському парламенті над депутатами від українського табору, поляки, користуючись впливом, а також за допомогою так званої "виборчої геометрії" зуміли так поділити виборчі округи, що один посол припадав на 50 тис. польського населення і на 120 тис. - українського. Отже, на 106 депутатських мандатів до австрійського парламенту від Галичини українське населення мало право обрати лише 28 послів (26% загальної кількості). У цих умовах українські політичні партії, викриваючи махінації польських шовіністів, повели активну агітацію в масах за демократичний виборчий закон.

Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права відбулися у травні 1907 р. Вони дали 27 мандатів українцям Галичини та п'ять - Буковини. У Галичині націонал-демократи одержали 17 мандатів, радикали - три, соціал-демократи - п'ять. Русько-український клуб у віденському парламенті об'єднав ЗО депутатів (соціал-демократи Я. Остапчук і С. Вітик вступили до загально-австрійського соціалістичного клубу). На засіданні палати послів 20 червня 1907 р. члени клубу склали заяву, в якій висловилися за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорській державі, а також проти незаконних виборчих махінацій, які призвели до зменшення представництва українського народу.

Роботу польського клубу ускладнювала діяльність послів-москвофілів, які домагалися у парламенті визнання галицьких українців за російський народ, а російської мови - як крайової. Безнадійно втративши у боротьбі з українством свої колишні позиції, москвофіли все більше відмежовувалися від українського політичного табору, схиляючись до угоди з польськими політичними колами. Заявивши, що в Галичині є два руські народи - росіяни й українці, москвофіли 8 жовтня 1907 р. в новообраному сеймі виступили за об'єднання з польськими послами.

З відходом москвофілів русько-український посольський клуб було перейменовано в "український" (Українська парламентська репрезентація). Це сприяло швидкому утвердженню в свідомості народу термінів "Україна", "українець", оскільки назви "Русь", "русин", які широко використовувались до того часу, були основою політичних спекуляцій.

Після виборів 1907 р. центр діяльності українських політичних партій перемістився у парламент. Своєю основною тактичною засадою Українська парламентська репрезентація проголосила опозицію До кожного уряду, який ігнорував проблеми розвитку українського народу. Однією з найголовніших була вимога запровадження загального виборчого права у виборах до галицького сейму, в якому поляки мали більшість. Українські посли домоглися більшої уваги до українських проблем з боку австрійського уряду. Було, зокрема, видано розпорядження Галицькому намісництву про однакове трактування обох націй, усунено перешкоди в організації українських гімназій, призначенні українських урядовців до центральних установ тощо.

Хоча виборчий закон діями польської адміністрації в Галичині вносив певні обмеження для українців, однак давав можливість широким народним масам брати участь у виборах, здобувати досвід політичної боротьби.

Передвоєнні роки характеризуються особливим піднесенням українського національно-політичного руху. Незважаючи на те що між українськими політичними партіями у цей період і спостерігаються окремі розбіжності та незгоди, проте в принципових питаннях вони створювали коаліцію й виступали організаторами широкого народного руху за національне і політичне визволення.

Активізація українського політичного руху викликала відповідну протидію, згуртувавши усі антиукраїнські сили. Польські панівні кола для боротьби з українським національним рухом використали москвофільство, намагаючись тим самим розколоти і дезорганізувати український табір.

Москвофільство в Галичині у той час зазнавало значних змін. Молодше покоління москвофілів стало на позиції повної національної і культурної єдності "галицьких українців з росіянами". їх активність особливо зросла після закінчення російсько-японської війни, коли посилилось напруження між Австро-Угорщиною і Росією за Галичину, Буковину і Закарпаття. Галицькі москвофіли одержали тоді значні субсидії.

Розкол москвофілів на так званих старокурсників і новокурсників стався у 1909 р.. Старокурсники на чолі з В. Давидяком та М. Королем були проти повного злиття з Росією, не поривали з українством, декларували свою лояльність до Австрії. Новокурсники, лідерами яких були В. Дудикевич і Д. Марков, виявляли більшу активність, ніж старокурсники. Вони мали перевагу у більшості москвофільських організацій. У селах Галичини й Буковини новокурсники пропагували перехід на православну віру.

Однак москвофільська пропаганда не знаходила суттєвої підтримки в масах. Національний рух поглинав русофільську течію. Сприяло цьому об'єднання українських національних сил. У Львові 2 лютого 1910 р. була скликана нарада українських послів до австрійського парламенту. У програмній заяві посли звернулися до національно свідомих українських політичних діячів зі закликом активізувати боротьбу за національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорщині, виступити проти москвофільської пропаганди, вимагати від австрійського уряду здійснення мирної зовнішньої політики.

Питання консолідації українських сил було в центрі уваги Національно-демократичної партії. З'їзд НДП у 1911 р. ухвалив відозву всіх парламентських послів зі закликом знову об'єднатися в єдиний український клуб. Під головуванням К. Левицького з числа українських послів від націонал-демократів, радикалів та буковинського клубу 16 липня 1911 р. сформовано Український парламентський союз. Ідея згуртування національно-демократичних сил була в центрі уваги всіх передвоєнних форумів НДП. Зокрема, з'їзд націонал-демократів у грудні 1912 р. закликав усю українську громадськість негайно залишити всі партійні й фракційні суперечки і зосередити зусилля на консолідації. Рух за консолідацію українських сил знаходив розуміння в більшості політичних організацій, які в цілому підтримували вимоги націонал-демократів щодо проведення виборчої реформи, відкриття українського університету у Львові, поділу Галичини на українську й польську частини.

З колишнього Католицького русько-народного союзу у грудні 1911 р. була утворена Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О. Барвінський. Однак вона не змогла здобути значного впливу та стати масовою.

Активну позицію в національно-політичному русі на початку XX ст. займало греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким, який розгорнув широку громадську діяльність. На знак солідарності з українськими студентами, які залишили Львівський університет, А. Шептицький у 1901 р. закрив духовну семінарію. Він виголосив першу українську промову у справі українського університету в палаті панів. Митрополит доклав багато зусиль до запровадження виборчої реформи. Все це зміцнювало авторитет греко-католицької церкви у громадському житті.

На лівому крилі українських політичних сил найважливішою залишалася Українська радикальна партія. Після виборів 1907 р. вона здійснювала свою політику переважно у згоді й контакті з націонал-демократами. У парламенті вони разом виступили співтворцями Українського парламентського союзу.

Водночас радикали активно співпрацювали з молоддю. Цей напрям діяльності вилився в організацію січового руху. Ідея відновлення серед української молоді лицарського духу запорозького козацтва стала дуже популярна. Напередодні світової війни в Українському січовому союзі (організатор К. Трильовський) було 916 осередків. Крім того, діяло 305 "Січей" Сокола-Батька під керівництвом І. Боберського. Обидві січові організації об'єднували у своїх рядах декілька десятків тисяч представників української молоді.

Відбуваються зміни в Українській соціал-демократичній партії. Опозиція в партії під керівництвом М. Ганкевича, В. Старосольського, П. Буняка, І. Квасниці створює самостійні, незалежні від польської соціал-демократії, комітети УСДП і робітничо-культурні товариства "Воля". Протиборство двох течій закінчилося на IV з'їзді в 1911 р. розколом партії. Частина УСДП на чолі з С. Вітиком і М. Ганкевичем і надалі залишалася секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини і Сілезії. Інша течія проголосила себе самостійною УСДП й виступила за проведення окремої української політики і створення осібної профспілкової організації.

Самостійна УСДП проводила активну роботу серед українського промислового й сільськогосподарського пролетаріату, організовувала страйки, вела культурно-просвітницьку роботу. Однак діяльність УСДП була непослідовною. Партія відмовилася від утворення профспілкових організацій. Протистояння обох фракцій УСДП послаблювали силу її впливів серед робітників, здатність до боротьби. У результаті на парламентських виборах 1911 р. соціал-демократи провели лише одного кандидата, а на сеймових - не вдалося жодного протягом 1908-1914 рр. Становище партії зміцніло лише після об'єднання обох фракцій, яке відбулося у березні 1914 р. на V з'їзді УСДП.

У національному питанні соціал-демократи виступали за перебудову Австро-Угорщини на основі самоуправління народів. Партія обстоювала ідею відокремлення українських земель від польських і запровадження автономних органів управління, організовувала мітинги та демонстрації на підтримку виборчої реформи, українського шкільництва тощо. Пріоритет національної ідеї над соціальною був основою для зближення УСДП з іншими українськими політичними партіями.

Українські політичні партії виробили свою позицію у ставленні до можливої війни між Австро-Угорщиною й Росією. З цього приводу 7 грудня 1912 р. відбулася довірча нарада представників усіх українських політичних партій. Нарада дійшла одностайного висновку, що "все українське громадянство однозгідно й рішуче стане на боці Австрії і проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Антиукраїнська політика царської Росії альтернативи не допускала. Думка опинитися у складі Росії викликала страх.

До початку світової війни всі впливові українські політичні партії у Галичині виробили спільну політичну лінію. Побудову Української держави вони пов'язували з визволенням Наддніпрянщини від панування Росії, ліквідацією польського панування в Галичині та створенням з усіх українських земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.

Розділ 3. Політика і тактика українських партій в роки Першої світової війни

Перша світова війна, що спалахнула влітку 1914 р., відразу перетворила українську проблему в злободенне питання. Як писав Д. Дорошенко, з перших же днів війни стало зрозуміло, що Росія веде її під гаслом знищення українського політичного П'ємонту в Галичині, щоб потім "з корінням винищити" й самий український рух. Галицькі українці й емігранти з Наддніпрянської України збагнули грізну небезпеку для українського національного відродження в разі воєнного успіху Росії.

Українське населення Австро-Угорщини відразу відреагувало на початок війни. Лідери трьох найбільших галицько-українських партій 1 серпня 1914 р. створили Головну українську раду на чолі з авторитетним парламентським діячем К.Левицьким. Рада 3 серпня 1914 р. видала маніфест, в якому закликала український народ Галичини до боротьби за визволення України, та проголошувала свою мету створити "Вільну Самостійну українську державу" з усіх українських земель, які залишались під владою Росії, а з українських земель у межах Австро-Угорщини створити територіально-національну автономну область. У зверненні зазначалося, що Росія є "історичним ворогом України" і війна "кличе український народ стати одностайно проти царської імперії... Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України".

Невдовзі Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий легіон. На неї відгукнулося понад 28 тис. національно свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Сокіл" і "Пласт". Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, польські діячі у Відні домоглися того, що до українського легіону (згодом Українські січові стрільці) прийняли лише 2,5 тис. осіб. Це було перше українське військове формування того часу. Більшість же українців, призваних у діючу армію Австро-Угорщини, входили в регулярні австрійські підрозділи.

Емігранти, котрі прибули з Наддніпрянської України, в серпні 1914 р. створили у Львові політичну організацію "Союз визволення України" (згодом його діяльність перенесено до Відня), який представляв своїх співвітчизників, що перебували під царською владою. У СВУ об'єдналося чимало діячів УСДРП (Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко), "Спілки" (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, П. Бензя), українських есерів (М. Залізняк, Ф. Королів), українських націонал-демократів (І. Крип'якевич, О. Назарук, Л. Цегельський), УСДП (В. Старосольський, Ю. Бачинський). Важливою рисою цього Союзу було те, що він перший серед українських організацій проголосив своєю метою утворення самостійної Української держави. Майбутню українську державу СВУ уявляв як конституційну монархію з демократичним устроєм. Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Українські соціал-демократи зазнавали властивих усім партіям воюючих країн перетворень: з початком війни частина УСДРП, яка об'єднувалася навколо московського журналу "Украинская жизнь" на чолі з С. Петлюрою і В. Винниченком, підтримуючи Росію, стала на оборонські позиції. У редакційній статті "Війна і українці" вона закликала до кінця виконати свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час і не тільки на полі битви в рядах військ, що борються проти порушників міжнародного миру і права, але і як громадяни-обивателі, зобов'язані в міру своїх сил і можливостей сприяти успішному виконанню російською армією винятково відповідального завдання, яке випало на її долю. Як згодом зазначав Д. Дорошенко, який брав участь в обговоренні тексту статті, С. Петлюра аргументував необхідність такої заяви тим, що "мовчанка українців може служити скріпленням того погляду, наче вони або не існують зовсім, або що для них в межах Російської державності не може бути місця. А такий висновок мав би дуже лихі практичні наслідки для українського життя під теперішню хвилю."

Українські соціал-демократи із СВУ намагалися проводити свою діяльність в інших країнах. Вони видавали газети в Австрії, Німеччині, Болгарії, Румунії, Швеції, готуючи українців до антиросійських виступів. Зокрема, М. Меленевський разом з одним із лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини Парвусом сформував у Константинополі групу для ведення агітації серед українців і створення "групи активного сприяння Австрії, яка єдино гарантує національні права України".

Політична організація СВУ не була популярна в Україні. М. Грушевськйй вважав діяльність СВУ небезпечним політичним експериментом, бо не вірив в "українофільство" центральних держав.

Товариство українських поступовців у Києві в листопаді 1914 р., після повернення М. Грушевського, заявило, що СВУ не має права проводити політику від імені українців Росії. Товариство було у контакті з кадетами і поділяло їхню тактику щодо ведення війни до перемоги. Проводило воно свою роботу в легальних формах і за ініціативою його членів були засновані шпиталі для солдатів-українців у Києві та Петербурзі. Цим підкреслювалась лояльність українського поміркованого громадянства до Росії. Члени ТУПу складали петиції до російських міністрів, просили, щоб уряд не обмежував розвиток української культури й освіти в Галичині та щоб не забороняв вживання української мови в школах України. Тупівці зверталися також до думських фракцій кадетів і соціал-демократів, зокрема Д.Чижевський просив у думських послів захисту від проти-української російської державної політики.

Працюючи в комітеті СВУ, історики Ф. Матушевський і А.В'язлов допомагали коштами Союзу культурним українським установам у Галичині. Були зроблені спроби відновити українські журнали. Видано у 1915 р. кілька номерів місячника "Основа" в Одесі за редакцією А. Ніковського, в 1916 р. почав виходити український тижневик "Промінь" у Москві з участю М. Грушевського та В. Винниченка.

Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися українські політичні діячі та реформували Головну Українську Раду, утворивши Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, зокрема й українців. Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Наддніпрянської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли в 1916 р. Відень пообіцяв полякам надати ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. У подальшому західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Ю. Романчуком та Є. Петрушевичем.

Відступ Російської армії у 1915 р. змінив психологічний клімат. Спровокована воєнною поразкою, хвиля антиурядової критики у Росії дала змогу українським лідерам знову заявити про свої домагання. Групи національно свідомої інтелігенції з Полтави, Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси й Чернігова у другій половині 1915-на початку 1916 р. надіслали на адресу депутатів Думи та міністерства освіти меморіали й петиції з вимогами відновити політичні та культурні права українців. Найбільш радикальні вимагали надати Україні автономію на тих засадах, які російський уряд обіцяв Польщі.

Настрої організованих українських кіл відображає декларація Ради ТУПу під назвою "Наша позиція", випущена у грудні 1916 р. У ній проголошувалася нейтральна позиція українського руху до двох сторін, "бо жодна з них не могла викликати спочуття ні цілями, ані способами боротьби".

У декларації були сформульовані також політичні постулати ТУПу. Вони звучали так: "Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми і боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи самостійно розвиватися, і поступоватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше".

Своїх союзників ТУП убачав у неросійських національних групах, які виступали за перебудову Російської імперії на автономно-федеративних засадах. Узимку 1915 р. - навесні 1916 р. у Петрограді відбулися зустрічі лідерів національних неросійських груп - українців, євреїв, поляків, фінів та ін. На одній з них була ухвалена вимога повернути російські війська з Карпат. Учасник зустрічей український діяч М. Славінський запропонував створити комітет автономістів-федералістів з двома представниками від кожного національного руху, що прагнуть до автономії. Ці петроградські зустрічі заклали основи політичних вимог українського руху 1917 р. Поряд з легальними та напівлегальними в українському політичному житті формувалися нелегальні структури. Найбільшу активність у цьому виявила соціалістична молодь, передусім українські соціал-демократи. Наприкінці 1914 р. у Харкові була утворено одну з перших нелегальних організацій - Український соціалістичний колектив, який видавав відозви, проводив наради й конференції. Програма цієї організації проголошувала боротьбу за демократичні права й свободи людини, а також виступала за рівність усіх громадян без огляду на національність, віру й стан. Політичною вимогою Українського соціалістичного колективу була реорганізація Росії у демократичну федеративну республіку. Завдання організації - формування світогляду молоді, перетворення її у свідомих борців за здійснення високих ідеалів. Кожен молодий українець, зазначалося в програмі, щоб стати справжнім українським громадянином, повинен вивчати мову, історію, географію, літературу й суспільне життя України.

За ініціативою українських соціал-демократів у квітні 1915 р. в Харкові була організована Українська юнацька спілка Лівобережної України. Як і Український соціалістичний колектив, вона мала на меті поширювати ідеї соціалізму і визволення України. Проте через поліцейські переслідування та арешти, які сталися в січні 1916 р., політична діяльність студентів майже припинилася. З весни 1915 р. пожвавлюється діяльність катеринославської групи УСДРП, яка домагалася права створювати національні організації, закликала не вступати у будь-які блоки, поки російські соціал-демократи не змінять своф ставлення до національного питання і не визнають головної вимоги українців - автономної України. В угоді організації проголошувалися взаємно рівноправними представниками: Українська - українського пролетаріату, а Російська - російського. Російські соціал-демократи визнавали принцип національних організацій пролетаріату, а також програмні вимоги української соціал-демократії, в тому числі автономію України. Восени 1915 р. в Катеринославській губернії було засновано Ініціативний комітет Українського самостійного союзу. У центрі політичної частини програми Союзу була боротьба за самостійну і суверенну українську державу, котра має охоплювати всю етнічну територію України. З уваги на це, Союз пропонував всіляко поширювати ідею самостійності України серед широких мас і організовувати їх під гаслом цієї ідеї. Програма закликала боротися за націоналізацію всього суспільного життя в Україні - місцевого самоуправління, школи, адміністрації, суду, церкви і всього громадського життя. Громадським ідеалом проголошувалася організація суспільства на засадах усуспільнення.

Отже, напередодні революції 1917 р. український рух мав політичну програму, певні політичні структури, набув організаційного ' та агітаційного досвіду і можна було сподіватися на підтримку українського населення. Це, звичайно, не надто великі успіхи, але й не такі вже малі, якщо врахувати наслідки війни для українців, змушених боротися по обидва боки воюючих сторін. Упродовж усієї війни Галичина була ареною найбільших і найкровопролитніших битв на Східному фронті. Ця територія разом з ЇЇ населенням зазнали неймовірних збитків від руйнувань, спричинених воєнними діями, а також від свавілля як російського, так і австрійського командування. Осмислюючи усі ці втрати українського народу, можна беззаперечно стверджувати, що головною їх причиною і найбільшою втратою було те, що українці не мали своєї власної держави, яка б захищала їхні власні національні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема, Росія, знищити їхній національний рух. Таким чином, у 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму царя Миколи II. Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві, яке стояло на порозі революції.

Висновки

Проаналізувавши стан вивчення історії організацій ПСР у

Наддніпрянській Україні в науковій літературі, можна стверджувати, що діяльність даної партії досліджена слабо. Немає жодної праці, яка б давала повну картину діяльності партії есерів від часу виникнення есерівських організацій до занепаду у 1920-х. Майже відсутні роботи які б висвітлювали регіональну історію партії соціалістів-революціонерів. Зібрані нами архівні та опубліковані джерела дозволяють дослідити історію есерівських організацій в Наддніпрянщині на початку XX ст.

Проаналізувавши процес виникнення есерівських організацій на місцях, можна дійти висновку, що ідеологічно есери продовжували наслідувати народників. Вони як би підкреслювали, що вони теж боротимуться за соціальні перетворення, як і народники. Основоположною програмовою вимогою була визначена соціалізації землі, також проголошувалося скасування приватної власності на землю та виключення її з товарообігу. Аналіз діяльності ПСР свідчить, що вона прикладала чимало зусиль для реалізації стрижневого програмового завдання: готувала проекти законів з земельного питання, здійснювала агітаційно-роз'яснювальну роботу серед селянства безпосередньо та через періодичні партійні видання. Однак, вимога соціалізації землі залишилася переважно в площині декларативній, ні у поглядах провідних діячів партії, ні у партійних документах, не було визначено чітких реальних механізмів практичного втілення принципу соціалізації.

Есерівський рух в кінці XIX на початку XX століття був рядом надзвичайно малих замкнутих інтелігентських гуртків, які діяли в основному розрізнено, покладаючись на свої сили.

Оскільки в Україні на початку XX століття відбувалися широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий ґрунт для своєї праці. Через це вже в перші роки існування партія есерів мала прихильників в українському селі. Разом з цим соціалісти-революціонери вели роботу, спрямовану на поширенню свого впливу на різні верстви населення, тому з часом з'являються „Селянський Союз партії соціалістів-революціонерів" (1902), „Союз народних вчителів" (1903). Пізніше, в роки революції, саме вчителі у селах досить активно здійснювали агітаційну роботу.

Таким чином, роль соціалістів - революціонерів у житті українського суспільства Наддніпрянщини була досить вагомою. В умовах бурхливого сплеску стихійної активності мас, ПСР, попри всі свої ідеологічні, теоретичні і тактичні розбіжності, стала перед необхідністю чітко визначити своє місце, гасла, а також ймовірних союзників. Від правильності обраного шляху значною мірою залежало майбутнє революції і, як наслідок, майбутнє імперії.

Якщо до революції головним завданням партії було виховання в масах соціальної свідомості, то з початком революційних подій метою стало повалення царського режиму. Діяльність есерів стає дедалі більш організованою, масштабною, енергійною. Інтенсивніше стає агітація та пропаганда.

Тож партія спрямувала всі свої зусилля для завоювання прихильності народних мас. Практично у всіх губерніях країни діяли місцеві організації та комітети партії, які формувалися за територіальним принципом. До структури місцевої організації, звичайно, входили: союз пропагандистів, агітаторів і технічні групи (друкарська і транспортна). Організації здебільшого формувалися зверху вниз: спочатку виникало «ядро» - керівний орган, навколо якого формувався партійний осередок.

Перші есерівські організації на Поділлі виникли 1901 - 1903 рр., а вже починаючи з 1905 р. Це були невеликі за кількістю членів гуртки які намагалися своїми силами проводити агітаційну і партійну роботу. Значно допомагали у цьому плані і агітатори, які приїжджали з інших губерній, привозили з собою значну кількість літератури, яка була дуже потрібна. Невдачами закінчувалися спроби створити свою постійно діючу друкарню. Перші післяреволюційні роки відзначилися значним успіхами в діяльності есерівських організацій у Кам'янці-Подільському, Жмеринці, Вінниці та інших містах губернії. В цей час зміцнюються зв'язки місцевих есерів з Київським комітетом. В роки реакції есери посилили терористичну діяльність на Поділлі. З цією метою була створена бойова організація соціалістів-революціонерів. Однак, інколи терор зводився до звичайного бандитизму з метою особистої наживи.

Проти організацій ПСР в Подільській губернії провадилися репресії з боку жандармів та поліції. Постійні переслідування призвели до того, що починаючи з 1909 р. есерівські організації на території губернії практично перестають існувати. Час від часу з'являлися звістки про намагання відновити той чи інший гурток, але це вони закінчувалися безрезультатно.

Нами встановлено, що протягом 1910 - 1913 рр. агітаційна діяльність есерівських організацій на Поділлі, а точніше їх окремих членів, спостерігалася епізодично. Це в основному були намагання провести якісь збори, чи спробувати створити або відновити колишній гурток. Однак всі вони закінчилися невдачею, оскільки багато колишніх членів місцевих есерівських організацій або виїхали, тікаючи від переслідування поліції, або були заарештовані.

Список використаних джерел та літератури

1. Нариси з історії суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.) / Малик Я.Й., Вол Б.Д., Гелей С.Д. та ін.: За загальною ред. д-ра іст. наук, проф. Малика Я.Й. Навчальний посібник. - Львів: Світ, 2001. - 296 с.

2. Багатопартійна Українська держава на початку ХХ ст. - К., 1992.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. - К., 1993.

4. Кондратюк В., Зайцев О. Суспільно-політичне життя в Україні в 20-30-х роках ХХ ст. - Львів, 1993.

5. Кухта Б. З історії української політичної думки. - К., 1994.

6. Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. Документи і матеріали. - Ч.1. - К., 1997.

7. Політичні партії України / За ред. проф. В.М. Якушина. - К., 1991.

8. Політичні структури та процеси в сучасній Україні / За ред. Ф.М. Рудича. - К., 1995.

9. Слюсаренко А., Томенко М. Нові політичні партії України. - К., 1990.

10. Степанюк В., Довбищенко Я. З історії українського соціал-демократичного руху (1900-1918). - Харків, 1998.

11. Україна багатопартійна: програмні документи нових партій. - К., 1991.

12. Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз. - К., 1996.

13. Осадчий Ю.Г. Партії і профспілковий рух на Україні (1905-1918 рр.). - К.: Либідь, 1991. - 180 с.

14. Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні: наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. - К., 1999. - 248 с.

15. Історія українських політичних партій: Хрестоматія-посібник. Кінець ХІХ ст. - 1917 р. - Ч.1. / Упоряд.: Б.І. Корольов, І.С. Михайльський. - К.: Вид-во Євароп. ун-ту, 2004. - 561 с.

Размещено на Allbest.ru