Розкриття деяких питань з економічної історії

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Як змінюється становище рабів в умовах кризи рабовласницької системи?

В IV-V вв. Римська держава перебувала в стані глибокого занепаду. Головна галузь господарства -- землеробство -- переживала застій і в багатьох відносинах деградувала: рівень землеробства понизився, частина раніше оброблюваної землі пустувала. Поступовий економічний занепад, особливо помітний у західних провінціях імперії, був обумовлений кризою рабовласницького способу виробництва, що почалася в Римській імперії ще наприкінці II в. н.е. Криза була викликана внутрішніми протиріччями рабовласницького суспільства: можливості розвитку виробництва, заснованого на рабській праці й рабовласницьких відносинах, усе більш вичерпувалися. Рабство стало гальмом подальшого розвитку продуктивних сил.

Незацікавленість рабів у результатах своєї праці перешкоджала скільки-небудь серйозному технічному прогресу. Ріст великого землеволодіння, характерний для всього періоду імперії, вів до падіння продуктивності й без того малопродуктивної рабської праці, тому що нагляд за рабами у великих маєтках неминуче слабшав. Порушувалося також і відтворення робочої сили. Умовою нормального існування рабовласницької системи господарства було безперервне поповнення внутрішнього ринку рабами ззовні, головним чином шляхом захоплення й перетворення в рабів населення країн, що захоплювалися. Але це було можливе лише доти, поки зберігалася військова перевага Рима над народами, що його оточували. Тому що ріст великого землеволодіння, заснованого на праці рабів, вів до руйнування вільних селян -- основного контингенту римської армії, він підривав військову міць Римської держави, разом з тим висихало і джерело дешевих рабів. У результаті господарство, засноване на праці рабів, ставало нерентабельним, що зажадало зміни методів експлуатації безпосередніх виробників. Рабів починають саджати на землю, надають земельні ділянки й необхідний реманент для того, щоб вони віддавали панові частину врожаю або працювали на панському полі.

Положення рабів, посаджених на землю було двоїстим. З одного боку, вони, як і майбутні середньовічні кріпаки, самостійно господарювали, мали у своєму індивідуальному користуванні реманент, худобу, певне майно (пекулий). Це створювало в раба деяку зацікавленість у праці й трохи підвищувало продуктивність його господарства. З іншого боку, самі раби й усе їх майно належали панові; це робило положення рабів неміцним.

Зростало й число рабів, що відпускаються на волю, у чому також знайшло вираження розкладання рабовласницької системи господарства. У період пізньої імперії практика звільнення рабів значно розширилася, і держава стала сприяти їхньому звільненню. Вольноотпущенники звичайно ставали тепер власниками земель у маєтках імператора, земельних магнатів, церкви. Відпущені на волю раби в більшості випадків залишалися під патронатом («заступництвом»), тобто в деякій залежності від своїх колишніх панів. Відпустка рабів на волю була також однієї зі спроб добитися підвищення продуктивності їх праці.

Особливо велике значення в економіці пізньої Римської імперії придбав колонат. Колони (у перші століття імперії -- дрібні власники земель великих і середніх землевласників) виплачували оброки й несли іноді деякі інші натуральні повинності на користь власників землі, але залишалися повноправними вільними людьми. У пізній імперії чисельність колонів набагато виросла; ними ставали селяни, що розорялися, дрібні й середні земельні власники, а також полонені варвари, яких колись перетворювали на рабство, а тепер стали роздавати землевласникам у якості колонів. Але проте колони не злилися з рабами. Вони були більш самостійні в господарськім відношенні, ніж раби, могли продавати свій урожай, їх оброки не повинні були перевищувати норм, установлених звичаєм; вони зберегли ряд рис, властивих статусу вільних людей: платили державні податки, хоча й за посередництвом земельних власників, залучалися до несення військової служби, могли в деяких випадках скаржитися державним суддям на своїх панів і т.п. Їх не можна було продавати без землі.

Пануюче положення в західних провінціях імперії в цілому належало великому, переважно сенаторському, землеволодінню; структура його змінилася в III-V вв. Місце латифундій сенаторів і імператорського фиска, заснованих на застосуванні праці рабів, зайняли вілли, розбиті на дрібні ділянки -- парцеллы. Цими парцеллами наділялися раби, вольноотпущенники, колони, прекаристы. Таким чином, велике землеволодіння сполучалося із дрібним господарством. Зберігалися в імперії й вілли старого типу, у яких виробництво засновано було, як і колись, на праці рабів, але вони усе більше поступалися місцем великим маєткам нового типу, що знаменувало собою поява зачатків форм господарства й економічних відносин, що стали пануючими згодом у феодальнім суспільстві.

Криза й розкладання рабовласницької системи господарства в Римі знаходили своє вираження в соціальних протиріччях і класових конфліктах, які проявлялися в різних формах. Більшу роль відіграли такі форми опору, як втеча рабів і колонів від своїх панів, а міських ремісників, прикріплених до колегій, -- зі своїх міст, відхилення від несення військової служби, від сплати податків. Під час вторгнень варварів на територію імперії частина експлуатованих мас переходила іноді на сторону завойовників. Відбувалися й збройні повстання, де головну роль в IV- V вв. відіграли вже не раби, як це було в II-I вв. до н.е., а селяни римських провінцій, до яких приєднувалися колони й раби.

Повсякденна класова боротьба й повстання пригноблених народних мас, що відбувалися в пізній Римській імперії, послабляли міць держави й поглиблювали кризу рабовласницького ладу, хоча й не закінчувалися перемогою. Експлуатовані маси Римської імперії не в змозі були шляхом переможного повстання знищити рабовласницький лад.

Виходом із кризи рабовласницького ладу, що охопив усі сфери громадському життя Римської держави, міг бути тільки перехід до нового суспільного лада.

В IV-V вв. натиск варварських племен на Римську імперію підсилився. Ці племена нанесли найсильніші удари по рабовласницькій державі (що призвело на Заході до катастрофи імперії) і зіграли велику роль у процесі переходу від античного рабовласницького суспільства до феодального. Общинний лад, принесений ними на територію Римської імперії, з'явився передумовою розвитку феодальних відносин.

2. В чому полягає особливість розвитку феодалізму в Київській Русі порівняно з країнами Західної Європи?

Варіант 1

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сеньйоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У X ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феодалізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті -- бояр та православної церкви.

У X--XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Дарувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та її відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина -- спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Давньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, господарськи неосвоєної землі.

У X--XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними його верствами були:

-- смерди -- більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

-- закупи -- люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

-- рядовичі -- селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

-- челядь -- особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

-- холопи -- населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в X ст. ще однієї форми ренти -- грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин -- формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно йде диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.

Варіант 2

Вивчаючи процес виникнення і початкового розвитку феодалізму в Київській Русі, неважко встановити ряд близьких і тотожних рис з процесом виникнення феодалізму в західноєвропейських країнах.

Але визначимо специфіку генезису феодалізму в Київській Русі, тобто того типу феодалізму, що встановився в основному її центрі -- Київській землі. Щоб порівняння було цілком чітке, візьмемо за основний об'єкт так званий класичний тип західноєвропейського феодалізму -- французький.

Феодалізм у Франції, так само як і в країнах, що входили до складу Римської імперії, розвивався подвійним шляхом: у результаті розкладу рабовласницького античного способу виробництва, що панував у Римській імперії, і в результаті розкладу родової общини давніх германців. Обидва ці процеси були об'єднані германським завоюванням. З їх взаємодіяння, як їх синтез, і виник феодалізм. Пануючою формою феодалізм стає в результаті революції рабів, які в союзі з колонами повалили рабовласницьку формацію.

Іншим шляхом виникає феодалізм у Київській Русі. Тут він виникає в результаті розкладу родоплемінних відносин, зокрема в результаті розкладу сільської общини.

Ця основна відмінність визначає ряд дальших специфічних рис і в процесі виникнення феодального землеволодіння, і в процесі виникнення феодальної політичної організації.

Так, у нас початок великому землеволодінню був покладений не поділом земель між верхами завойовників, як, наприклад, у Франції, а повільною експропріацією земель общинників елементами, що виникли в надрах сільських общин, які розкладались, а потім до цієї експропріації приклали руку князі, дружинні елементи і церква.

Отже, основну масу феодалів у нас становили не ці верхи завойовників -- герцоги й графи, а саме землевласницькі елементи.

Існують відмінності і в процесі виникнення класу феодально-залежного сільського населення. В той час, як кріпосному селянинові у Франції передували античний раб і колон, у Київській Русі кріпосному селянинові передував патріархальний раб. Можна думати, що саме Київську Русь мав на увазі Ленін, говорячи про перехід суспільства «від первісних форм рабства до кріпосництва». Але оскільки число рабів, що перебували в патріархальній експлуатації, було невелике, то в Київській Русі одним з основних способів закріпачення селянства було перетворення данини у феодальну ренту. І в Франції були групи сільського населення, що платили спочатку податок (census), а далі перетворились у типових сервів; це так звані (censualii), що належали королям і церкві. Але число їх порівняно з іншими групами закріпаченого населення було невелике.

Оскільки клас феодалів виник спочатку з елементів, що перебували поза князівською організацією, то не всі феодали були зв'язані службовими відносинами з князем. Тому васальні відносини в нас не були яскраві, не оформлювались досить чітко ні в правових формах, ні в обрядах. А це зновутаки мусило відбитись і на інститутах поземельного феодального права. У нас навіть були землі, де не утворився інститут васалітету, де не було бенефіціїв і феодів (наприклад, Новгород і Псков) і де земельні відносини були організовані на інших основах.

Багато характерних рис спостерігаються і при виникненні феодальної політичної організації. Київська феодальна монархія виросла з так званого племінного князівства. Природно, що патріархальні пережитки в організації влади довго ще виявляли свого впливу. Досить вказати, що Київська Русь перебувала під владою цілого роду князів Рюриковичів. Відносини між князями мали патріархальний характер. Цей патріархальний характер князівської влади і визначив виникнення так званої удільної системи. Як було вказано, відносини між великими і місцевими князями були засновані на васалітеті -- сюзеренітеті, але все-таки патріархальні риси ще довго чергувались у різних формах. У Франції, як відомо, цих пережитків патріархальних відносин в організації королівської влади було далеко менше. Не було там і передумов для виникнення удільної системи. Великими феодалами там стали герцоги й графи, що належали до інших родів.

Дуже характерно, що при організації феодальної політичної влади збереглось віче як свого роду «релікт» від часів племінних князівств. Такого органу, як віче, у Франції в епоху виникнення феодальної монархії не було.

3. Які наслідки мали географічні відкриття кінця XV - початку XVI ст.?

Значного розвитку в Західній Європі до XVI ст. досягли виробництво і торгівля, що зумовило зростання потреби в грошах як у загальному засобі обміну. Металевих грошей із золота й срібла в Європі не вистачало. Монополія італійських купців у європейській торгівлі східними товарами сприяла відпливу золота з Європи на Схід. Крім того, після спаду торгівлі на Середземному морі в XV ст. через нестачу грошей, падіння Константинополя та захоплення турками Середньої Азії і Балкан, відновлення монополії єгипетських султанів на Червоному морі, необхідність пошуку нових джерел надходження золота й срібла, нових шляхів торгівлі ще більше зросла. У цих умовах нестримна загальна жадоба грошей, нових джерел швидкого збагачення охопила в Західній Європі всі верстви населення. Це стимулювало пошук нових морських торгових шляхів з Європи в Африку, Індію та Східну Азію, де, на думку європейців, було багато золота, срібла, самоцвітів і прянощів. Особливе значення мала Індія, з якої з найдавніших часів доставляли в Європу спеції, ліки, тканини, слонову кістку.

Важливі вдосконалення, запроваджені в ті часи у мореплавстві й військовій справі, позитивно вплинули на великі географічні відкриття. Протягом XV ст. було створено новий тип швидкохідних і легких вітрильників-каравел, місткий трюм яких давав змогу робити великі морські переходи. У Європі появилися нові типи кораблів (каравели і баржі), зросла їх вантажність (від 500 до 2 тис. т). Завдяки вдосконаленню компаса, який з початку XVI ст. входить у загальне використання, морських карт, приладів (барометра і гідрометра) та обладнання значно зросла безпека мореплавання. Відродилася антична ідея про кулеподібність Землі. Велике значення мали вдосконалення вогнепальної зброї, поява мушкетів, пістолетів і гармат.

До кінця XV ст. попереду інших країн була Португалія. Отримані португальцями знання дали мореплавцям інших країн нову інформацію про морські припливи, відпливи, течії, напрямок вітрів. Нанесення на карту нових земель підштовхувало розвиток картографії.

Епоха Великих відкриттів ділилася на два періоди:

1. Іспано-португальський (кінець XV -- середина XVI ст.), до якого входили відкриття Америки (перша експедиція X. Колумба в 1492 p.), португальські плавання до Індії і берегів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама, іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого навколосвітнього плавання Магеллана до експедиції Вільяловоса (1542--1543).

2. Період російських і голландських відкриттів (середина XVI -- середина XVII ст.). До них належать: відкриття росіянами всієї Північної Азії (від походу Т. Єрмака до плавання Попова -- Дежньова у 1648 p.), англійські та французькі відкриття в Північній Америці, голландські тихоокеанські експедиції і відкриття Австралії.

Португалія та Іспанія першими із західноєвропейських країн розпочали пошуки нових морських шляхів у Африку, Індію та Азію. У цьому були заінтересовані королівська влада названих країн, церква, купці й особливо дворяни. Після закінчення війни з маврами португальські та іспанські дворяни, які з презирством ставилися до всіх видів діяльності крім війни, залишилися по суті без діла і дуже швидко стали боржниками морських постачальників. Португалію та Іспанію охопила криза феодальної системи господарства, яка призвела до роздроблення феодальних володінь. Пошуки швидкого збагачення сприяли тому, що саме з дворянського середовища в XV-- XVI ст. вийшли сміливі мореплавці, жорстокі завойовники-конкістадори, колоніальні чиновники. Купці з задоволенням фінансували морські експедиції, оскільки сподівалися на оволодіння новими торговельними шляхами і на швидке збагачення. Католицька церква освячувала справи конкістадорів у надії збільшити кількість віруючих, свої земельні володіння й доходи. У Португалії та Іспанії королівська влада вбачала в оволодінні новими торговими шляхами й колоніями надійне джерело поповнення своєї казни, залучення до цього численного войовничого дворянства, яке могли використати великі феодали в боротьбі з нею. Міська буржуазія намагалася розширити джерела первісного нагромадження капіталу.

Експансія Португалії та Іспанії була можлива тільки в напрямі невідомого Атлантичного океану, оскільки торгові шляхи на Середземне море були захоплені могутніми на той час морськими містами-республіками Італії -- Венецією та Генуєю, на Балтійському морі -- союзом північних і центральних німецьких міст -- Ганзою. Такому спрямуванню експансії португальців та іспанців сприяло саме географічне положення Піренейського півострова, зсунутого далеко на захід у напрямку невідомого тоді Атлантичного океану.

На початку XV ст. бажаючих потрапити в "море пітьми" (так тоді європейці називали невідому їм південну частину Атлантичного океану) було небагато. Першими почали освоювати океанські шляхи Атлантики португальці. Створивши сильний флот, уже в 20--30-х роках XV ст. португальці відкрили острів Мадейру, Азорські острови. Поступово вони одну за одною захоплювали колонії в Африці, і нарешті Б. Діаш у 1486 р. досягнув мису Доброї Надії у південній частині Африки, обігнув його і вийшов в Індійський океан. Проте його піддані, посилаючись на втому, відмовилися продовжити плавання, і Діаш був змушений повернутись у Лісабон, так і не діставшись до берегів Індії.

Літом 1497 р. король Португалії підготував експедицію на чолі з Васко да Гамою з чотирьох кораблів, щоб закінчити пошук нових шляхів в Індію навколо Південної Африки. Ескадра обігнула Африку з півдня і за допомогою арабського лоцмана 20 травня 1498 р. підійшла до одного з найбільших торгових міст Індії та Азії -- Калікута. У вересні 1499 р. менше ніж з половиною команди, що була спочатку, але з вантажем спецій Васко да Гама повернувся в Лісабон, де його повернення урочисто відсвяткували.

Португальці, відкривши шлях в Індію навколо Африки, дуже швидко оволоділи морською торгівлею Південної та Східної Азії і почали жорстоку боротьбу з арабами в Індійському океані, грабуючи й топлячи їхні кораблі. Завдяки цьому вони захопили у свої руки всю морську торгівлю з Індією. У 1511 р. португальці захопили Малаккську протоку, почали торгівлю з Китаєм та Японією і вийшли в Тихий океан. Намагання арабів витіснити португальців з Індійського океану не увінчалися успіхом. Португальці мали значні переваги в озброєнні й морській техніці.

В Індії португальці не захоплювали великих територій, а прагнули оволодіти лише опорними пунктами на узбережжі. Поступово вони захопили всі торгові центри між окремими районами на берегах Індійського океану. Ця торгівля давала великі прибутки. Просуваючись далі на схід вздовж узбережжя, вони оволоділи транзитними шляхами торгівлі прянощами. Торгівлю з Індією було проголошено монополією португальського короля.

Із часу відкриття морського шляху із Західної Європи в Індію та Східну Азію і до відкриття Суецького каналу в листопаді 1869 р. морський шлях навколо Південної Африки був головною торговою дорогою з Європи в Азію.

З серпня 1492 р. з метою відкрити західний шлях в Індію і Східну Азію з Іспанії було відправлено експедицію з трьох каравел під керівництвом генуезького мореплавця Христофора Колумба. До цього Колумб запропонував свій план королям інших країн, але дістав відмову. Франція й Англія не мали ще необхідних коштів і флоту. Португальці на цей час були вже близькі до відкриття шляху в Індію навколо Африки і не потребували чужих послуг. В Іспанії склалися більш сприятливі обставини для здійснення задумів Колумба. Після завоювання в 1492 р. Гранади та завершення останньої війни з арабами економічне становище іспанських монархів було тяжким. Казна спорожніла, корона більше не мала у своєму розпорядженні вільних земель для продажу, доходи від податків на торгівлю й промисловість були незначними. Бідність іспанських дворян і потреба промисловості в нових ринках стали вирішальними для прийняття пропозицій Колумба. Колумб та іспанський король уклали між собою угоду, за якою мореплавця призначали віце-королем нових відкритих земель, він отримував чин адмірала, право на 1/10 частину доходу від нових володінь і 1/8 частину прибутку від торгівлі. Не бажаючи загострення відносин з Португалією, справжню мету цієї експедиції спочатку тримали в секреті. Через 69 днів після відплиття, 12 жовтня 1492 p., каравели Колумба досягли одного з островів Багамської групи біля узбережжя нового ще не відомого європейцям материка. Саме цей день вважається днем відкриття Америки, яку іспанці помилково вважали Індією.

Пізніше Колумб очолив ще три експедиції в Америку, під час яких відкрив і дослідив північний берег острова Куба. Прийнявши Кубу за один з островів Японії, Колумб відкрив Гаїті, Ямайку та інші острови Карибського моря, Східного побережжя Центральної Америки і Венесуели. Біля берегів Гаїті, де було більше золота, ніж на вже відкритих островах, Колумб втратив найбільший корабель і був змушений залишити частину екіпажу на острові. Тут було збудовано форт. Укріплення Навідад стало першим іспанським поселенням у Новому світі. Проте до кінця свого життя Колумб був упевнений у тому, що експедиція досягла берегів Східної Азії, про багатство якої так мріяли іспанські королі, католицька церква і дворяни. Зробити висновок про своє відкриття нового невідомого материка він так і не зміг. X. Колумб назвав відкриті ним землі Індіями, а жителів -- індійцями. Навіть під час свого останнього мореплавання він писав в Іспанію, що Куба -- це Південний Китай, що узбережжя Центральної Америки -- це частина Малаккського півострова, що на південь від нього має бути протока, через яку можна потрапити в Індію.

Повідомлення про відкриття X. Колумба викликало в Португалії велику тривогу, португальці навіть готували військову експедицію з метою захопити відкриті Колумбом землі. За допомогою Папи Римського Іспанія і Португалія домовилися про поділ сфер впливу на нових землях. Іспанії передавалося право володіти землями на захід від Азорських островів, а Португалії -- на схід.

Всупереч очікуванням відкриття X. Колумба дали Іспанії небагато золота, і в країні швидко настало розчарування результатами ще трьох його експедицій. Колумб утратив усе своє майно, яке пішло на сплату заборгованості, і, всіма забутий, помер у 1506 р.

Навіть відкритий Колумбом материк сучасники назвали не іменем великого мореплавця, а іменем італійського вченого Америго Веспуччі, який у 1499--1504 pp. брав участь у складі іспанських та португальських експедицій у дослідженні берегів Південної Америки і листи якого мали велику популярність та славу в Європі. "Країни ці потрібно назвати Новим світом", -- писав Америго Веспуччі. Саме він довів, що Колумб відкрив не побережжя Індії, а новий материк, названий пізніше Америкою.

Багато інших конкістадорів після X. Колумба в пошуках золота, рабів і прянощів розширювали колоніальні володіння Іспанії в Америці. У 1508 р. іспанські дворяни отримали патент від короля на створення колоній в Америці, і розпочалася колонізація Центральної Америки та Мексики.

З метою відшукати південно-західний шлях у Тихий океан і досягти Азії із заходу 20 вересня 1519 р. п'ять каравел Фернана Магеллана відпливли від іспанського порту Сан-Лукан. За угодою з іспанським королем, мореплавець мав пропливти до південних мисів Американського материка і відкрити західний шлях в Індію. Йому даровано титул правителя та губернатора нових земель і 1/20 всіх доходів, які будуть надходити в казну. Це мореплавання тривало три роки і стало першим в історії кругосвітнім плаванням. Ф. Магеллан знайшов південно-західну протоку в південній частині Атлантичного океану, яку пізніше назвали його іменем, і навесні 1521 р. дістався Азії західним шляхом. Продовжуючи шлях на захід, Магеллан досяг Філіппінських островів, де загинув у сутичці з туземцями.

Дізнавшись, що дорогоцінні метали надходять із Мексики, конкістадори завоювали та розгромили там державу ацтеків, у Перу -- інків, захопили також Гватемалу, Гондурас, Болівію, Чилі, Аргентину; португальці завоювали Бразилію. Якщо на першому етапі іспанці захопили дорогоцінні метали, накопичені в попередній період, то з 1530 р. в Мексиці й на території Перу почали систематично експлуатувати надзвичайно багаті рудники. Із цього часу змінився характер колонізації. Загарбники відмовилися від господарського освоєння земель. Усе необхідне для іспанців-переселенців стали привозити з Європи в обмін на золото і срібло Нового світу. Характер колонізації був дворянським, феодальним, оскільки золото і срібло Америки потрапило переважно в руки дворянства. Усі завойовані землі ставали власністю корони. З 1512 р. почали видавати закони, за якими заборонялося перетворювати в рабство індіанців. Вони формально вважалися підданими короля, сплачували спеціальний податок і відробляли трудову повинність.

У першій половині XVI ст. в загальних рисах склалася система управління іспанськими колоніями в Америці. Контроль за колоніальною торгівлею здійснювала Севільська торгова палата (1503), яка проводила митний огляд усіх вантажів, збирала мито, контролювала еміграційний процес. Головною галуззю в іспанських колоніях була гірнича промисловість.

Колоніальна система Португалії мала свої особливості, пов'язані з низьким рівнем розвитку об'єктів колонізації. Основний серед них -- Бразилія. Відсутність осілого населення, родовищ металів і значних людських ресурсів визначили торговий характер її первісної колонізації. З 1500 р. почалося господарське освоєння країн з використанням рабів-негрів з Африки. Освоювали невеликі плантації, на яких працювали здебільшого раби. Білі поселенці жили переважно у прибережній смузі замкнутими групами, займаючись торгівлею та ремеслом.

Мореплавці й купці Західної Європи, незважаючи на договір про розподіл сфер впливу на нових землях між Португалією та Іспанією, у пошуках багатств почали проникати на Американський континент. Наприкінці XV ст. англійські та французькі мореплавці дослідили частину Північної Америки, а голландці у 1606 р. відкрили Австралію.

Відкриття Нового світу й виникнення володінь Іспанії та Португалії на американському континенті припинили самостійний розвиток його народів і поклали початок їхньої колоніальної залежності.

Основні соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів такі.

1. Почала складатися колоніальна система, яка прискорила виникнення в Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла нагромадженню в буржуазії значних грошових сум, необхідних для організації великих капіталістичних підприємств. Піднесення Іспанії та Португалії як колоніальних держав було відносно недовгим. Отримані від експлуатації колоній багатства феодали використовували непродуктивно, тоді як в Англії і Франції заохочувався розвиток промисловості й торгівлі. Позиції Англії, Франції та Нідерландів на колоніальних ринках зміцнювалися. Вони змогли більш ефективно використати географічні відкриття для розвитку ринкової економіки і створення власних колоніальних імперій.

2. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу Європу, Африку, Америку й Австралію пов'язали між собою торгові шляхи, почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним сильним поштовхом до зародження й розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі. Новий світ став ринком збуту для мануфактур Європи. Монопольне володіння ним забезпечило швидке нагромадження капіталу в країнах Західної Європи. Великі географічні відкриття стали основою для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. У боротьбі за оволодіння новими ринками поступово почали утворюватися торгові компанії, які регулювали торгівлю купців у визначених районах світу. Наймогутнішою з них були Ост-Індські компанії в Нідерландах і в Англії, яким вдалося монополізувати індійський ринок.

3. Відбулася так звана революція цін, зумовлена ввезенням із Америки до Європи великої кількості золота й срібла. За XVI ст. загальна кількість дзвінкої монети, що перебувала в обігу в західноєвропейських країнах, зросла більш ніж у 4 рази. Такий великий наплив відносно дешевого золота й срібла призвів до різкого падіння їхньої вартості і сильного підвищення цін на продукцію сільського господарства й промисловості (за останніх 30 років XVI ст. вони зросли в 2--3 і більше раз).

4. Революція цін сприяла зміцненню позицій міської і сільської буржуазії, що зароджувалася, підвищенню її доходів і збільшенню чисельності мануфактурних робітників. Розорялися великі землевласники-феодали, потерпали від збитків найбідніші селяни та наймані робітники, збагачувалася буржуазія.

5. У результаті Великих географічних відкриттів услід за переміщенням головних торгових шляхів центр економічного життя перемістився із середземноморських країн у держави на берегах Атлантичного океану. Стали занепадати італійські міста-республіки, виникли нові центри світової торгівлі -- Лісабон, Севілья і особливо Антверпен. Саме Антверпен став найбагатшим містом у Європі, світовим торговим і фінансовим центром. У XVI ст. виникли товарна і фондова біржі. На відміну від Португалії та Іспанії, які мали переваги торгівлі, основними виробниками промислових товарів були Нідерланди, Англія, Франція. Буржуазія цих країн швидко збагачувалась, перекачуючи золото й срібло з приморських країн в обмін на промислові товари. Поступово Нідерланди, Англія, Франція витіснили конкурентів з морських шляхів, а потім й із заморських колоній. Зокрема, у дослідженнях Тихого океану і південних морів на рубежі XVI--XVII ст. ініціатива перейшла до Нідерландів, а в 40-ві роки XVII ст. буржуазна революція в Англії вивела цю країну на арену боротьби за ринки збуту та панування на морі, за колоніальні володіння.

6. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії Іспанії, Англії, Франції всіма доступними засобами заохочували торгівлю, промисловість, судноплавство, колоніальну експансію. Меркантилізм як економічну політику епохи первісного нагромадження капіталу породив капіталізм, що розвивався в надрах феодалізму і сприяв формуванню та розвитку ринкової економіки.

Отже, у результаті Великих географічних відкриттів окремі країни Західної Європи опинились у максимально сприятливих умовах для розвитку капіталістичного виробництва. Позитивний вплив на них справляла географічна близькість до нових морських шляхів світової торгівлі, а також те, що Русько-Литовська і Московська держави прикрили собою Західну Європу від руйнівних татаро-монгольських набігів. Великі географічні відкриття прискорили процес первісного нагромадження капіталу.

4. В чому полягає суть податкової і митної політики Петра І відносно України?

феодалізм податкова митна політика

Особливо важливим етапом у формуванні певної структури народного господарства Гетьманської України стали роки правління Петра І. Його політика, спрямована на посилення економічної та політичної могутності Росії, стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торговельних зв'язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, здійснюючи політику “насадження мануфактур”, Петро І одночасно накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови, перш за все, для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казьонні (скарбові) мануфактури, всіляко підтримував створення й приватних, але таких, якими володіли б росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О. Мєншикова, Строганова та ін.), продукція яких ішла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робочої сили. 3'являється кріпосна мануфактура з великою кількістю “приписних” робітників, як державна, так і приватна, власниками якої найчастіше стають російські підприємці.

Великої шкоди петровська політика завдала українській торгівлі -- як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва у налагодженій міжнародній торгівлі через прибалтійські порти -- Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська, на той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). А указом 1714 р. заборонено вивозити ряд товарів -- прядиво, шкіри, сало, віск, щетину та ін. через будь-які порти, крім російських -- Ригу, Петербург, Архангельськ; у 1719 р. взагалі заборонено вивозити українське збіжжя. Врешті-решт, український експорт було скорочено до мінімума.

З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурної промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки. Усі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що дає можливість російським купцям та уряду за безцінь скупати цю продукцію, яка не лише споживається в Росії, але й вивозиться російськими купцями за кордон. Так, у 1712 р. в Україні російським урядом було закуплено велику партію прядива, а потім через Архангельськ вивезено за кордон і реалізовано за значно вищими цінами. Як стверджує Д. Дорошенко, таку операцію російський уряд повторював неодноразово.

Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду. До традиційного мита, котре платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додається обов'язкове мито, що сплачується при перетині російського кордону та ще раз у російських портах на користь російської казни. Це неймовірно підвищувало ціни на товари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. У той же час протекціоністська політика Петра І стосовно російського купецтва давала останнім значні переваги.

Однією з найважливіших статей українського експорту в цей час були горілка та тютюн, які активно вивозилися в Росію. Але конкуренція української продукції на російському ринку, з погляду уряду, негативно впливала на місцевих виробників. З метою їх захисту було взагалі заборонено вивезення з України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжували обкладатися митом ще й на користь гетьманського скарбу.

Усі ці обмеження вкрай негативно відбиваються на економіці України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував Д. Дорошенко, “втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів, а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки до Росії”. Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період гетьманування останнього гетьмана К. Розумовського внаслідок скасування митних кордонів між Україною і Росією (1754 р.) економіка України стає складовою частиною російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і тим самим остаточно скасовуються залишки української автономії.

5. Розкрити зміст аграрної реформи 1848 р. в західноукраїнських землях

Панщинна система господарювання в Східній Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили у склад Австрійської імперії, була так само, як і в Східній Україні, малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації. Тривалий час панщина була вигідною панівним верствам Австрійської монархії -- німцям, полякам, євреям, як і колоніальний статус західноукраїнських земель в цілому. Галичина була «хлібною коморою» для Австрії й Німеччини. Вона експортувала велику кількість збіжжя з панських маєтків, що приносило чималий зиск. Разом з тим, сільське населення Східної Галичини періодично голодувало. І головна причина цього голодування у тому, що 43% орної землі належало польським та іншим панам-дідичам, яких налічувалося дещо більше, ніж 50 тис., тоді як на майже 2 млн. 700 тис. селян припадало 57% орної землі. Не дивно, що у першій половині XIX ст. по Західній Україні прокотилося ряд селянських повстань і заворушень, які супроводжувалися пожежами та масовими вбивствами панів.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р. в Австрії та інших країнах Західної та Центральної Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних повинностей.

7 вересня 1848 року віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами горілки та інших міцних напоїв, правом на виробництво і реалізацію яких (право пропінації) володіли поміщики.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як компенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували відшкодування з державної скарбниці. Вони звільнялися від опікунських обов'язків над селянами (від обов'язку допомагати на випадок стихійного лиха, епідемій тощо). Держава звільнила поміщиків від окремих податків. За панами залишилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т.ін.). Селяни за користування сервітутами повинні були заплатити певну суму панам на основі добровільних угод з ними. Патент 1853 р. почав регулювати сервітутні відносини, але мало чим допоміг селянству: більшість сервітутних судових процесів селяни програли поміщикам.

Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім грошового відшкодування за землю, селяни змушені були платити за користування сервітутами, що робило їх залежними від панів у господарському відношенні.

Невирішеним залишалося питання «права на пропінацію». Пани зуміли обійти закон від 7 вересня 1848 р. і дальше використовували «право пропінації» у своїх корисних цілях. Так, у 1860 р. дохід від пропінації становив 5 млн. римських щорічно. А у 70-их роках селяни змушені були викупляти право на пропінацію.

Незважаючи на перелічені недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, формування індустріального суспільства.

6. Як за «Новим курсом» Ф.Рузвельта досягається стабілізація банківсько-фінансової системи в США?

У виборах 1933 р. президентом США було обрано Франкліна Делано Рузвельта (1882--1945), який запропонував для виходу з кризи комплекс реформ -- "новий курс" (під такою назвою ввійшли в історію широкомасштабні реформи Рузвельта).

У світовій історії "новий курс" -- одна з найбільш відомих і ефективних реформ. Ф. Рузвельт провів у життя більше реформ, ніж обіцяв у передвиборній кампанії. Уже 9 березня було скликано спеціальну сесію конгресу США і протягом 100 днів закладено основи політики "нового курсу". Її принциповою відмінністю від попередніх антикризових заходів було визнання Рузвельтом неспроможності ліберальної доктрини А. Сміта, заперечення тези про автоматизм ринкових процесів і визнання необхідності активного державного втручання у сферу господарських відносин. Цю тезу досконало обґрунтовано в теорії Дж.М. Кейнса, а політика Ф. Рузвельта стала практичним підтвердженням обґрунтованості концепції вченого.

Радикально протилежним порівняно з попередниками був погляд Рузвельта і на соціальний чинник антикризової політики. На відміну від Гувера, який виступав проти введення виплат по безробіттю, підвищення рівня заробітної плати, впровадження інших соціальних заходів, що полегшували б становище бідних громадян, Рузвельт розгорнув реформи, спрямовані на "забуту людину". Саме цим йому вдалося погасити соціальний конфлікт і згуртувати націю на боротьбу з кризою. "Новий курс" став початком перетворення США в соціально орієнтовану державу.

Першим кроком реформ стали спроби оздоровлення банківської та фінансової систем. У березні 1933 р. в країні призупинили діяльність усіх банків, що дало змогу запобігти обміну банкнот на золото. У квітні 1933 р. було ухвалено закон, яким заборонявся експорт золота, а також указ, за яким громадяни країни були зобов'язані здати банкам наявні в них золоті запаси, коли їх сума перевищувала 100 дол. Це призвело до різкого знецінення національної валюти. Уряд, не відмовляючись у принципі від методу забезпечення банкнот, до кінця 1933 р. здійснив великі закупки грошового металу (на 187,8 млн дол.) на зовнішньому ринку. Приплив у країну золота знизив його ціну на внутрішньому ринку, що дозволило уряду США вже в січні 1934 р. провести девальвацію валюти країни на 41 %.

За Законом про золотий резерв (1934) встановлювалася нова ціна на золото (35 дол. за 1 тройську унцію), яка діяла до 1971 р. Водночас увесь золотий запас вилучали з федеральних резервних банків і передавали казначейству. Взамін банкам видавали золоті сертифікати, які прирівнювалися до золота і забезпечували банківський резерв. Проведена девальвація долара сприяла тому, що розподіл доходу змінився на користь промислового, а не позичкового капіталу. Тим самим було попереджено масове банкрутство в кредитній сфері, зменшилася заборгованість монополій уряду, посилились експортні можливості США.

Відповідно до Надзвичайного закону про банки одночасно провели ліцензування їхньої діяльності. До кінця березня 1933 р. знову відновили роботу 4/5 раніше закритих великих банків -- членів Федеральної резервної системи, а 2 тис. дрібних кредитних установ було ліквідовано або ж вони увійшли до складу більших кредитних установ. Діючим банкам надали урядовий кредит 1 млн дол., який оживив сферу кредитних операцій. Крім того, держава взяла на себе зобов'язання страхувати депозитні вклади банків (було створено Корпорацію зі страхування банківських вкладів). На початок 1934 р. близько 80 % усіх банків США застрахували свої депозити, що сприяло зміцненню довіри до них і, відповідно, зростанню припливу коштів на рахунки та запобіганню банкрутству банків. Було створено систему регулювання банківської діяльності, вжито заходів захисту вкладів від ризику біржових спекуляцій.

Розширила свою діяльність створена ще за президента Гувера Реконструктивна корпорація. Тільки за два роки "нового курсу" сума наданих нею позик перевищила 6 млрд дол. Посилилася концентрація банківської системи -- число банків у 1934 р. з 25 тис. скоротилося до 15 тис. Для зменшення державного дефіциту та поліпшення фінансового становища країни президент рекомендував різко знизити заробітну плату федеральним службовцям, членам конгресу та пенсії ветеранам війни. Незважаючи на сильний опір сенату, закон було ухвалено 20 березня 1933 р. Наприкінці 1933 р. дозволили вживання спиртних напоїв і ввели значний податок на продаж їх.

Стабілізація банківської та фінансової системи допомогла створити передумови для відновлення виробництва.

7. Розкрити основні тенденції розвитку провідних країн світу в післявоєнний період

До економічно розвинених країн належали США, Японія, країни Західної Європи, які склали три фінансово-промислові панівні центри.

Після ІІ світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації:

- світової валютної системи;

- вивіз американських товарів;

- широкомасштабне кредитування, як державне, так і приватне;

- інвестування відбудовчих процесів;

- перебудова індустріальних структур в Німеччині і Японії під контролем США;

- розвиток світової торгівлі, де важливу роль відігравала Англія.

Наслідком війни стали міжнародні валютні угоди, підписані в червні 1944 року представниками 44 країн на валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний Валютний фонд (МВФ), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин:

- долар США поряд з золотом повинен був відігравати функцію резервної валюти;

- ціна золота - незмінна;

- курс валюти - твердий і контрольований.

Крім МВФ був створений Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), які повинні були виконувати роль міжнародних кредитних центрів.

В повоєнний час економічне становище країн Західної Європи було катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. Перебудова економіки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин. Цій меті служив план Маршалла, названий в честь державного секретаря США Джорджа Кетлетта Маршалла (1880 - 1959). В червні 1947 р. в Парижі на нараді Міністрів іноземних справ США, Великобританії, Франції та СРСР вирішили створити організацію, яка б займалась вивченням ресурсів і потреб європейських країн, визначала розвиток основних галузей промисловості. До неї ввійшли 16 країн (Англія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція, Туреччина). У липні 1942 року ці країни уклали конвенцію про створення організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбудови Європи.

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 року по грудень 1951 року. Загальний контроль за його виконанням здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, яку очолювали відомі американські фінансисти і політичні діячі. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. США за цим планом видали 17 млрд. доларів, основну частку з яких (60%) отримали Англія, Франція, Італія, ФРН. 30 грудня 1951 року план був офіційно замінений законом “про взаємну безпеку”, прийнятим конгресом США 10 жовтня 1951 року, який передбачав одночасне надання країнам Західної Європи економічної і військової допомоги. Вже на початку 50-х років в країнах Західної Європи було досягнуто довоєнного рівня виробництва.

В післявоєнний період господарський розвиток країн Західної Європи суттєво відрізнявся. Англія і Франція постраждали менше ніж Німеччина і Японія, які виявилися повністю залежними від країн - переможниць. Вони втратили свої колонії, виплачували величезні репарації.

Німеччина. Швидкій відбудові в значній мірі зобов'язана грошово-ціновій реформі німецького уряду, яка зупинила інфляцію, сприяла ліквідації “чорного ринку”. 30 вересня 1949 р. було завершено процес утворення ФРН. Вже в 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936 році, а в 1956 році подвоївся. Середньомісячний приріст промислової продукції склав за 1950 - 1960 роки 9,6% проти 4% у США і 3% в Англії. Цьому сприяло:

- вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни;