Україна в другій половині ХІХ століття

Міністерство освіти і науки України Харківського національного автодорожного університету

Кафедра українознавство

Реферат

з історії України

На тему:

«Україна в другій половині ХІХ століття»

Харків, 2010

Зміст

Вступ

1. Виникнення революційної ситуації в середині ХІХ ст. Скасування кріпацтва. Реформи 60-70-х років і їх значення

2. Соціально-економічний розвиток України

3. Суспільні течії та рухи другої половини ХІХ ст.

4. Західноукраїнські землі в другій половині ХІХ ст.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

У середині ХIХ ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними ознаками та виявами кризи були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів - стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що приховувало в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

Я обрала цю тему тому, що мене цікавить економічний та соціальний розвиток України, як складової Російської імперії кінця ХIХ ст. Особисто я вважаю, що цей період в історії України був переламний і значення та наслідки реформ «згори» кінця ХIХ ст. не можна оцінювати однозначно. Тому я і вирішила дослідити цю тему трохи докладніше, порівняти матеріали з різних джерел, щоб особисто для себе зробити висновок: реформи 60 - 70-х рр. відкрили шлях до капіталістичного розвитку Росії чи дали поштовх до зростання революційних виступів?

1. Виникнення революційної ситуації в середині ХІХ ст. Скасування кріпацтва. Реформи 60-70-х років і їх значення

Початок 1848р. ознаменувався низкою буржуазно-демократичних революцій у європейських країнах - Франції, Італії,Німеччині,Австрії. Їхньою складовою стали визвольні рухи бездержавних народів Східної та Центральної Європи, тому ці події одержали назву «Весни народів». Початок революції: 15 березня 1848 року австрійський цісар Фердинанд проголосив конституцію, що надавала свободу слова, друку, зборів та передбачала скликання парламенту - Рейстагу. Квітень 1848 р. - скасовано панщину в Галичині (раніше, ніж у решті провінцій), проте за поміщиками залишилися сервітути, за користування якими відтепер треба було платити. У Буковині панщину скасували у серпні, а на Закарпатті вона фактично існувала ще 5 років.

Основні події: Квітень 1848 р. поляки Галичини організували у Львові Центральну раду народову, метою якої було створення Литовсько-Русько-Польської Речі Посполитої; більшість поляків були переконані, що галицькі українці - це гілка польського народу. Під впливом Центральної ради народової створюється «Руський собор» - організація спольщеної української шляхти, яка не бажала відокремлення від польської верхівки . Це стало початком україно-польського протистояння. Травень 1848 р. - створення першої політичної української організації - Головної руської ради (ГРР) Червень 1848 р. - пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські - загони стрільців. Протистояння загрожувало перерости у збройний конфлікт між поляками та українцями.Липень 1848 р.- розпочав роботу австрійський парламент - Рейстаг; серед 383 депутатів до нього входило 39 українців, які домагалися розгляду питання про національно - територіальний поділ Галичини. Жовтень 1848 р. - відбувся собор руських учених у Львові, перший з`їзд західноукраїнських діячів науки і культури.

Основні рішення:

- утверджено єдину граматику української мови;

- висунуто вимогу впровадження рідної мови в усіх школах;

- підтримано ідею поділу Галичини на польську і українську.

1-2 листопада 1848 р. збройне повстання у Львові на захист революції проти австрійських військ. Повстання було придушене, національна гвардія розпущена, закрито всі періодичні видання, заборонено збори й політичні товариства. Початок реакції.

Березень 1849 р. - розпуск парламенту, скасування демократичної конституції; нова конституція суттєво обмежила права громадян і парламенту на користь імператора.

Листопад 1848 - квітень 1850 р. - селянські повстання на Буковині під приводом Л. Кобилиці.

Причини поразки революції: відсутність єдності між представниками різних етнічних груп західноукраїнського населення - українців з поляками, українців з угорцями, - оскільки українцям відмовляли навіть у праві на обмежену автономію.

Головна руська рада (ГРР)

2 травня 1848 р. представники греко-католицького духовенства й української інтелігенції створюють у Львові ГРР з метою захисту національних інтересів. Очолили ГРР Г. Яхимович і М.Куземський.Головною метою цієї організації був поділ Галичини на Західну (польську) і Східну (українську);менша частина учасників прагнула створення слов`янської федерації або незалежної України. ГРР була розпущена у 1851 році.

Програмні вимоги ГРР:

- поділ Галичини на Західну та Східну;

- забезпечення для українців і поляків рівного лоступу до державних посад;

- запровадження української мови в діловодство.

- зрівняння в правах греко-католицького духовенства з представниками інших віросповідань;

- призначення державної посади у Східній Галичині чиновників, що володіють українською мовою.

Діяльність ГРР:

- видання української газети «Зоря Галицька»

- створення «Галицько-Руської матиці» - організації, що займалася виданням підручників українською мовою.

- створення близько 50 місцевих рад у містах і селах, поширення революції на провінцію.

Результати й наслідки революції

- скасування панщини; покращення соціального статусу селянства.

- запровадження основ парламентського правління.

- політичні сили Австрійської імперії визнали існування в Галичині українського народу з власними національними потребами.

- Головна Руська рада стала першою в ХІХ ст.. українською політичною організацією, яка виражала інтереси та потреби українціи.

- уперше мешканці західноукраїнських земель сформулювали свої власні політичні програми та усвідомили себе як єдину національну спільноту з наддніпрянськими українцями…

- західні українці досягли суттєвих результатів у національно-визвольному русі в порівнянні з іншими народами.

Реформи 60-70 -х років ХІХ ст.

Причини:

- криза феодально-кріпосницьких відносин, що призвела до військово-економічного відставання Росії від західних країн і поразки Росії у Кримській війні.

- посилення селянських повстань і заворушень: з 1856 по 1860 рр. в Україні відбулося 276 повстань, у яких узяло участь 160 тис. селян.

- кріпацтво гальмувало темпи розвитку економіки й формування ринкових відносин у сільському господарстві та промисловості через нестачу вільної робочої сили.

- необхідність посилити оборону Росії та бажання повернути військову могутність, що стало неможливим без капіталістичних реформ.

- Росія залишалася єдиною європейською державою, де існувало кріпацтво, і це негативно позначалося на її міжнародному авторитеті.

- розуміння російською верхівкою (передусім царем Олександром ІІ) безперспективність кріпацтва.

Скасування кріпосного права

19 лютого 1861 р. Олександр ІІ проголосив своїм Маніфестом скасування кріпацтва в Росії.

- скасовано особисту залежність селянина від поміщика.

- селяни дістали особисту свободу і громадянські права: вступати у шлюб без дозволу поміщика, укладати договори, торгувати і займатися промислами, вступати на службу або до навчальних закладів, вільно розпоряджатися своїм майном, самостійно виступати в суді.

- земля передавалася селянам за викуп. 20% поміщику сплачували селяни,решту платила держава. селяни мали погасити борг державі з відсотками протягом 49 років.

- до укладення викупної угоди селяни мусили відпрацьовувати панщину і сплачувати оброк, маючи статус тимчасовозобов`язаних.

- селянська громада несла відповідальність за викупні операції та сплату податків селянами за принципом кругової поруки.

- для кожної губернії було встановлено норми землеволодіння. Якщо селянський наділ перевищував норму, його землю “відрізали” на користь поміщика. В Україні селяни отримали в чорноземних губерніях по 3-5 десятин на душу чоловічої статі, в нечорноземних -- 4-7 десятин. Фактично у селян "відрізали" близько половини землі.

- на Правобережжі селянські наділи збільшили, а стан тимчасовозобов`язаних узагалі не вводився, щоб позбавити польських поміщиків селянської підтримки на випадок чергового антиросійського повстання.

-у 1866 р. Державним селянам дозволили викупити їхні землі.

Результати й наслідки реформи

- сприяла утвердженню товарного капіталістичного виробництва.

- селяни залишилися нижчим станом: сплачували подушний податок (до 1866 р.), відбували рекрутчину, підлягали фізичним покаранням.

- збереглися залишки феодального ладу: протягом 9 років після реформи селяни не могли відмовитися від наділу й залишити село, був ускладнений вихід із селянської громади, більша частина землі залишилася у власності поміщиків.

Реформи адміністративно-політичного управління

Земська реформа (1864 р.)

-у повітах і губерніях обиралися земські управи (земства) -- місцеві органи влади, які опікувалися школами, лікарнями, статистикою, лісництвом тощо, тобто культурною, господарською і благочинною діяльністю.

- були загальностановими органами: до їхнього складу входили дворяни, буржуазія, селянство.

- не мали політичних повноважень.

- робота земств сприяла поширенню освіти, наданню медичної допомоги в селах, загальному підвищенню культурного рівня селян.

- на Правобережжі земська реформа була впроваджена тільки в 1911 р., оскільки влада побоювалася польського визвольного руху.

Реформа міського самоврядування (1870 р.)

У містах обиралися міські думи й управи, що опікувалися комунальними проблемами (шляхами, освітленням, соціальними питаннями тощо).

Судова реформа (1864 р.)

- запровадження безстановий суд, незалежний від владних органів.

- судові засідання стали публічними (могли бути присутні представники преси, публіка).

- судочинство було побудоване на змагальній основі між адвокатом і прокурором.

- уведено суд присяжних.

- дрібні справи розглядав мировий суддя, який обирався земством або міською думою.

- установлено кілька судових інстанцій: мировий, окружний суди, судова палата; для особливо важливих справ існував Верховний кримінальний суд.

Освітня реформа (1864 р.)

- уведено єдину систему початкової освіти.

- створено мережу чоловічих і жіночих класичних гімназій (давали можливість вступити до університету) та реальних училищ (давали можливість вступити до вищої технічної школи), до яких міг вступити будь-хто платоспроможний.

- відновлено автономію університетів.

- стала можливою вища освіта жіноцтва на приватних жіночих курсах.

- видавалися підручники, популярна література.

Військова реформа (1862 -- 1874 рр.)

- замість рекрутських наборів запроваджену загальну військову повинність чоловіків, що не належали до дворянського стану, з 20 років.

- служба скорочувалася з 25 до 6-7 років; особи, що мали освіту, служили менше.

- заборонено тілесні покарання.

- держава була поділена на 15 військових округів, в Україні були розташовані Харківський, Одеський, Київський округи.

- армія переозброювалася за новітніми технологіями, створено паровий військовий флот.

Фінансова реформа (1860-1864 рр.)

- управління грошовими ресурсами зосереджено в руках міністерства фінансів.

- створення незалежних від губернатора контрольних палат, які щомісяця контролювали видатки всіх губернських установ.

- створення Державного банку, який мав переважне право на кредитування торговельних і промислових підприємств.

- скасування відкупної системи податків.

- установлення акцизних зборів, що здійснювалися державними установами.

- із 1862 р. у пресі публікуються дані про прибутки й видатки держави.

Реформа цензури (1865 р.)

- введення попередньої цензури періодичних видань.

- видавцям заборонено торкатися політичних питань.

Результати й наслідки реформ:

- заклали підґрунтя для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького.

- сприяли економічному й політичному розвитку держави.

- законодавчо визначили й закріпили громадянські права населення.

- відбулася певна демократизація суспільства.

- були непослідовними, обмеженими: зберігали недоторканною поміщицьку власність на землю та самодержавну владу.

2. Соціально-економічний розвиток України

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. -- 5301 промислове підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом 1866-- 1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила одну п'яту всієї залізничної мережі Росії.

Економічна політика царизму:

- розвиток в Україні тих галузей, які не мали відповідних умов у Росії (цукрова промисловість) або постачали сировину для російських підприємств.

- штучна затримка розвитку тих галузей, що створювали конкуренцію російським підприємствам (текстильної, бавовняної).

- переробка української сировини відбувалася переважно за межами України.

- вилучення капіталів з України шляхом продажу на її території російських товарів.

Отже, Україна була колонією європейського типу - промислово розвиненою територією, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки капіталу та потенційних прибутків.

Сільське господарство

Залишки кріпацтва:

- збереження поміщицького землеволодіння.

- поєднання відробіткової (фактично панщина) та вільнонайманої систем господарювання.

- нерозмежованість землекористування (черезсмужжя) і сервітути.

- розорення поміщицьких господарств, особливо на Півдні України, внаслідок невміння поміщиків пристосуватися до нових умов господарювання.

Розвиток товарних відносин:

- майнове розшарування селян: збільшення заможного селянства, знеземелення бідноти.

- розвиток поміщицького підприємництва за спеціалізацією районів: Південна Україна - зернове господарство, Правобережжя - вирощування цукрових буряків та технічних культур (льон , соняшник), харчова промисловість.

- досить повільний розвиток тваринництва.

- запровадження удосконалених знарядь праці та машин у передових поміщицьких і великих селянських господарствах (кінні молотарки, культиватори, три- і чотирилемішні плуги, косарки тощо).

- поширення вільнонайманої праці, особливо у Південній Україні.

- аграрне перенаселення, що змушувало селян перебиратися на малозаселені землі імперії (Сибір, Кубань).

Промисловість

- для 60-70 -х років ХІХ ст. характерно прискорення промислового перевороту, економічний бум.

- широке промислове будівництво на Півдні України.

- поділ України на промислово розвинений Південно-Східний та аграрний Північно-Західний райони.

- зростання частки важкої промисловості: вугільної, металургійної, машинобудівної, видобувної,металообробної. Україна стає головною вугільно-металургійною базою Російської імперії.

- активне будування залізниць, розвиток річкового та морського парового транспорту. Насамперед будувалися магістралі, що з`єднували українські землі з московським промисловим районом. Перша українська залізниця, побудована в 1865 році, з`єднала Балту й Одесу.

-у 70-ті роки ХІХ ст. було завершено створення телеграфної мережі в Україні.

- вагома роль іноземного інвестування: Франції, Бельгії - в кам`яновугільну, машинобудівну, металообробну промисловість; Німеччини - в машинобудівну, металообробну промисловість.

- цукрова, харчова, легка промисловість розвивалася на Ліво- і Правобережжі: в Україні вироблялося 80 % російського цукру. Найвідоміші українські підприємці - Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Алчевські - в основному володіли підприємствами з переробки сільськогосподарської продукції.

- висока концентрація виробництва: на великих підприємствах працювало 44 % робітників (у США - 33 %).

-у кінці ХІХ ст. відбувалася монополізація виробництва

Торгівля і міста

- формування великих промислово - торговельних центрів - Одеса (населення - 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.).

- занепад невеликих і середніх міст (Полтава, Суми, Бердичів, Житомир).

- розширення внутрішнього ринку, яке гальмувалося низькою купівельною спроможністю населення.

- торгівля з іншими регіонами Російської імперії. З України вивозили руди, кам`яне вугілля, метал, цукор, хліб; завозили нафту, гас, машини, текстиль, взуття тощо.

- зовнішня торгівля здійснювалася через Чорноморські порти та митниці на Волині та Поділлі. Україна експортувала хліб (перше місце у хлібному експорті Росії 42 %), цукор, м`ясо, вовну в основному до Англії, Італії, Німеччині, Персії. Імпорт складали машини, олово, свинець, шовк, бавовна, чай, кава, рис тощо.

- поява контрактових ярмарків, на яких укладалися договори.

- швидке зростання роздрібної торгівлі.

- транспортна мережа сприяла розширенню географії торгівлі.

- Україна посідала перше місце у хлібному експорті Росії (42 %).

Соціальні зміни

- завершився процес формування станів найманих робітників та буржуазії, досить значною була чисельність дрібних виробників, багатонаціональних за складом.

- активна урбанізація (у Східній Україні в містах мешкало 16 % населення).

- зростає чисельність інтелігенції - людей, зайнятих інтелектуальною працею. Українці становили близько третини цієї групи.

- більшість населення складали селяни.

- лише 5 % українців мешкали у містах (проти 38 % росіян, 45 % євреїв).

- українські селяни мали недостатній рівень освіти, слабкі навички несільськогосподарських занять, були міцно пов`язані з землеробством та не підготовлені до роботи у промисловості, тому робітничий клас формували в основному переселенці з російських губерній.

Господарські зміни другої половини XIX ст. по-різному вплинули на різні соціальні верстви та національні групи. Індустріалізація й урбанізація дуже слабо зачепили українців, які залишалися переважно селянською нацією. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення, і серед жителів міста українці становили лише третину. Українські селяни не поспішали шукати роботи на промислових підприємствах. Вони воліли застосовувати свої сили у сільському господарстві. До моменту ліквідації кріпацтва південні чорноморські степи були вже заселені, тому вільної землі в Україні практично не залишилося. Українське селянство мігрувало на схід, на неосвоєні землі Північного Кавказу, Казахстану, Середньої Азії, Сибіру аж до басейну р. Амур. Напередодні першої світової війни у східні регіони Російської імперії виїхало близько 2 млн. українських селян.

Послідовність, з якою українські селяни обминали міста і рухались далі у пошуках вільної землі, наштовхнула деяких сучасних дослідників на цікаве узагальнення. У цьому явищі вони вбачали принципове неприйняття українцями ідеї модернізації. Однак це явище позбавлене суто українського характеру. Дослідження міграційних процесів у всій імперії XIX ст. показують, що в міста прибували переважно селяни з тих районів, де рівень грамотності був вищим та розвинутішими несільськогосподарські уміння населення. Селяни з нижчим рівнем грамотності і прив'язані до сільського господарства емігрували до нових сільськогосподарських районів. Другий приклад стосувався власне України. Інтеграція українських земель у склад Російської імперії спрямувала надлишок робочої сили з українського села не в міста України, а на далекі східні простори.

Іншим суто українським явищем було переважання індивідуального селянського землеволодіння над общинним. Община була надзвичайно слабкою в Україні; тут панувало переважно спадкове індивідуальне землеволодіння, яке сприяло формуванню власницьких настроїв серед селянства. Частка середняцького й заможного селянства в Україні серед сільського населення була однією з найвищих в європейській частині Російської імперії. У 1865 р, 96,5% селянських господарств на Правобережній Україні, 82,1% на Полтавщині і 68% в українських (південних і центральних) районах Чернігівщини були приватними і передавалися у спадок. На противагу цьому у великоросійських губерніях загальнопоширеним було общинне землеволодіння.

Село залишалося заповідником української етнічної самобутності: 88 % селян в Україні були українцями, а 93% всіх українців були селянами. Важливим було й те, що українці як селяни займали центральну частину українських територій в межах Російської імперії, тоді як неукраїнські селяни зосереджувалися на пограниччі: поляки, німці -- на кордоні з Австро-Угорщиною, румуни -- на території, суміжній з Бессарабією, а росіяни -- у східних (Катеринославській і Харківській) губерніях і на півночі Чернігівщини.

Для українських селян росіяни уособлювали бюрократію і землевласників. Поляки переважали серед поміщиків Київщини, Поділля і Волині. Дрібну торгівлю і значну частину промисловості на Правобережній Україні контролювали євреї.

3. Суспільні течії та рухи другої половини ХІХ ст.

Модернізаційні реформи в Росії стимулювали піднесення суспільного руху. Вони певною мірою демократизували суспільство, залучили до громадянського життя багатомільйонне селянство, розширили рамки й урізноманітнили форми суспільної активності. Проте їхня непослідовність, обмеженість, незавершеність посилювали соціальне напруження.

Хвиля контрреформ, що прокотилася імперією у 80--90-х роках, значно ускладнила ситуацію. Консервативний Олександр III намагався відновити владу держави над громадянським суспільством, що формувалося. І тому не дивно, що на конституційному проекті, схваленому Олександром II, син написав: «Слава Богу, цей злочинний та поспішний крок до конституції не було зроблено». Суть контрреформ полягала, як писали тоді в офіційній пресі, у «виправленні фатальних помилок 60-х років». Це «виправлення» виявилося у консервації, згортанні, а подекуди і ліквідації тих позитивних зрушень та змін, які були досягнуті буржуазними реформами 60--70-х років. Розпочалося широкомасштабне відновлення позицій феодалізму в усіх сферах життя -- зросла роль дворянства, розширилися його владні повноваження на місцях; зміцніли позиції такої феодальної підвалини, як селянська община; обмежувалася гласність, посилювалася цензура тощо. Простий перелік здійснюваних самодержавством контрреформ дає уявлення про помітне гальмування суспільного розвитку та наступ реакції:

-- 1884 р. запроваджено новий університетський устав, який ліквідував автономію університетів;

-- 1887 р. вийшов циркуляр про «кухарчиних дітей», що забороняв приймати до гімназій дітей, вихідців з нижчих верств населення;

-- 1889 р. видано «Положення про земських начальників», що надавало широкі повноваження земським начальникам, які призначалися із дворян і виконували адміністративні та поліцейські функції на місцях;

-- 1890 р. побачило світ «Положення про губернські та повітові земські установи», яке обмежувало фінансування земств, посилювало контроль за ними з боку держави, скорочувало представництво в цих установах селян.

Перелічені контрреформи є лише частиною нового консервативного державного курсу, що здійснювався під гаслом реакціонера М. Каткова: «Единодержавие повелителя требует единомыслия». Проте консерваторам не вдалося повністю відновити колишні порядки, втиснути Російську імперію в старі шаблони суспільного життя. Контрреформи не змінили та вже й не могли змінити принципового напряму еволюції до буржуазного суспільства, але вони суттєво уповільнили прогресивні суспільні зміни, розбалансували та деформували політичні, економічні, соціальні та міжетнічні відносини. Тому наприкінці XIX ст. в імперії визрівало масове невдоволення: селяни страждали від безземелля та грабіжницьких викупних платежів; робітники були обурені жахливими умовами праці та мізерною зарплатою; молода буржуазія, опанувавши економічні висоти, рвалася до політичної влади, яка б забезпечила їй справжні гарантії вільного підприємництва; інтелігенція бажала справжніх, а не декларативних політичних прав і свобод, поглиблення процесу демократизації суспільства; підтримуючи національне відродження, народи імперських окраїн дедалі голосніше виступали проти свого напівколоніального статусу за національні та державно-правові свободи.

Цілком закономірно, що суспільна думка цього періоду не тільки висувала численні моделі майбутнього суспільного розвитку, а й пропонувала різні шляхи досягнення поставленої мети. Найвпливовішими політичними силами в Україні в другій половині XIX ст. були загальноросійські політичні течії народників, соціал-демократів, лібералів та український національний рух.

Зауважимо, якщо на Заході першими утворилися буржуазні партії, а вже потім соціал-демократичні, то особливістю політичного життя Російської імперії було порушення цієї послідовності: тут спочатку організаційно оформився народницький рух, потім -- соціал-демократичний і, тільки починаючи з революційних подій 1905 p., -- буржуазний.

Народницький рух

Основною опорою народницького руху, поширеного в 60--80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного селянського життя, на появу та утвердження західних «буржуазних» ідей, звичаїв та порядків. Вважаючи капіталістичний шлях розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» -- некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. Характерно, що народники суттєво розходилися в баченні форм і методів досягнення поставленої мети. Якщо П. Лавров і його прихильники, що уособлювали «пропагандистський» напрям у народництві, виступали за необхідність тривалого підготовчого періоду пропаганди та агітації за революційні зміни, то лідер «бунтарів» М. Бакунін не мав жодних сумнівів щодо готовності селянства до бунту, до нової пугачовщини. І тому він активно виступав за якнайшвидший початок народного повстання проти трьох ворогів: приватної власності, держави та церкви. Ідеолог «змовницького» напряму в народництві П. Ткачов був переконаний, що в Російській імперії ні пропаганда, ні заклик до народного бунту ефекту не дадуть. На його думку, єдиний шлях до прогресивних змін у суспільстві -- революційна змова.

У 1874 р. розпочалося масове «ходіння в народ» демократичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європейської Росії. Це був перший досвід зближення радикальної інтелігенції та народних мас. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Та все ж «ходіння в народ» не було даремним: жорсткі реалії життя підкоригували програмні настанови народників, у їхньому середовищі намітився поворот у бік організаційної консолідації. Чимало народницьких організацій діяло в Україні: у Києві -- гурток «чайківців» (1872--1874), «Київська Комуна» (1873--1874), існували також народницькі угруповання в Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Поступово народники усвідомлюють необхідність відходу від бунтарсько-анархічних поглядів і переходять на позиції політичної боротьби проти самодержавства. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії -- помірковану й радикальну. Уособленням поміркованої течії став «Чорний переділ» -- народницька організація, яка займалася пропагандистською діяльністю і робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця течія перетворилася на легальне народництво і проіснувала до 1917 p.). Радикальний напрям представляла «Народна воля», яка робила ставку на терор. Спираючись на революційну програму боротьби за встановлення демократичної республіки з широким місцевим самоуправлінням, усуспільненням засобів виробництва, проголошенням права націй на самовизначення тощо, «Народна воля» тривалий час користувалася авторитетом і виявляла революційну активність (вбивство харківського губернатора князя Куропаткіна, жандармського ад'ютанта Гейкіна та ін.). Народовольські організації існували в Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах України.

Отже, народницький рух порівняно швидко пройшов шлях від наївного культу народу до глухих кутів тероризму, але досвід та ідейні засади цього руху позначилися на політичному житті як Російської імперії на початку XX ст., так і українських земель, що входили до її складу.

Соціал-демократичний рух

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці XIX ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. В основі марксистського світобачення лежали послідовний матеріалізм, вчення про діалектичний розвиток, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. Характерно, що у Росії марксизм користувався більшою популярністю, ніж на Заході, де він пережив три кризи -- 1852, 1872 та 1903 pp. Марксизм певною мірою продовжував ідеї народницького соціалізму та традиційну тактику народників.

Марксистська ідея про всесвітньо-історичну роль пролетаріату в революційному перетворенні суспільства ніби перегукувалася з широковідомою слов'янофільською ідеєю про месіанську богообраність Росії. Справедливість, рівність, свобода лежали не тільки в основі марксистського ідеалу, а й були базовими цінностями селянського общинного соціалізму. Спільними були й форми та методи досягнення поставленої мети -- народна революція, тільки марксизм робив ставку на пролетаріат, а народництво -- на селянство.

Першими пропагандистами нового вчення в українських землях ще на початку 70-х років стали М. Зібер, С. Подолинський.

Подолинський Сергій Андрійович (1850--1891) -- громадський діяч, учений. Народився на Черкащині в багатій поміщицькій родині. Здобув освіту в Київському (1871) та Бреславському (нині м. Вроцлав у Польщі) університетах, в останньому (1876) захистив дисертацію з медицини. В 70-х роках брав участь у громадівському і народницькому рухах. Організував у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом з М. Драгомановим і М. Павликом започаткував видання журналу «Громада», а також видрукував власні брошури соціально-економічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабрики на Україні» та ін. Вивчав можливості нагромадження та використання сонячної енергії. Листувався з К. Марксом і Ф. Енгельсом, популяризував положення їх економічного вчення. Розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму», яка ґрунтувалася на національних традиціях українського народу. На початку 80-х років повернувся до Києва, але через тяжке психічне захворювання відійшов від громадської та наукової діяльності.

В 80--90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі та Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. Якісно новий крок соціал-демократія зробила наприкінці 90-х років, коли після появи петербурзького «Союзу за визволення робітничого класу» аналогічні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. У 1898 р. в Мінську на першому з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) представляли соціал-демократів України.

Ліберальний рух

Як ідейно-політична течія, ліберальний рух виходить на політичну сцену на межі 70--80-х років. В Україні він формувався головним чином на основі земської ліберальної опозиції. Перші пореформені роки стали для ліберального руху часом організаційного становлення, усвідомлення свого місця й ролі серед суспільних сил, кристалізації основної мети та завдань. В основі ліберальної альтернативи суспільного розвитку лежала ідея побудови економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. І це не випадково, адже самовіддана робота в цих установах підштовхувала працівників земств до думки, що докорінна причина занедбаного становища освіти, медицини тощо пояснюється насамперед вадами пануючої політичної системи. Найвпливовішою була ліберальна група земців Чернігівщини, яку очолювали визнані лідери цієї течії -- І. Петрункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському та інших земствах. Основними формами роботи лібералів наприкінці XIX ст. -- початку XX ст. були створення опозиційної преси; скликання з'їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звертання до царського самодержавства з вимогами встановлення у Росії конституційного ладу.

Ліберальний рух в Україні, на жаль, не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу. На заваді стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російської імперії, практичною відсутністю в ній «третього стану»; поміркованість лозунгів, завдань і дій; активна боротьба проти «бюрократії» при абсолютно лояльному ставленні до самодержавства тощо.

Національний рух

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду -- культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії український часопис «Основа» (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції -- В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834--1908) -- історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (1860) факультети Київського університету. В 1863--1880 pp. -- головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 р. -- професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881). Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з організаторів Київської громади. Антонович -- автор багатьох праць, найвідоміші з яких: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 р.» (1863), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700--1768 pp.» (1876), «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії» (1885) та ін.

Після поразки польського повстання 1863--1864 pp. у Російській імперії розпочався наступ реакції. Навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна: не дати можливості українському рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети: після Валуєвського указу настає пауза у процесі національного відродження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили -- В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841--1895) -- публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській родині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, а з 1873 р. -- штатним доцентом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878--1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» -- зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878--1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи лежали:

-- демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

-- федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна -- автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);

-- європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою -- джерело прогресивного розвитку);

-- культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);

-- еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.

Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.

Український рух наприкінці 80-х років був слабким і нечисленним через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства. Невідповідність шкільної системи потребам масової освіти та заборона навчання українською мовою були причиною високого рівня неписьменності серед українських селян. У 1897 р. лише кожний сьомий українець міг читати. Неписьменність перешкоджала українським інтелігентам добитися словом до селянства, навіть за тих скромних можливостей, які дозволяв закон. Крім того, українські селяни мали дуже обмежені ресурси, щоб надавати національному рухові допомогу грошима чи матеріалами.

Але потенційні можливості українського руху були чималими. Про це найкраще свідчить перенесення його основних ідей на галицький грунт, де в умовах конституційного режиму він досяг помітних успіхів.

4. Західноукраїнські землі в другій половині ХІХ ст.

На західноукраїнських землях у результаті природного приросту чисельність населення збільшилася з 3,9 млн. у 1863 р. до 5,5 млн. у 1897 р. Паростки капіталістичних відносин пробивалися на Західній Україні крізь залишки феодалізму. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці 60 -- на початку 70-х років. Та лише 70-80-ті роки стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Однак з 869 підприємств, що були у Східній Галичині, більшість були дрібними, де було зайнято 5-10 робітників. Переважали дрібні підприємства також на Буковині й Закарпатті. Попереду йшли борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до середини 90-х років завершився промисловий переворот. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині раніше від інших. Основою для неї були багаті запаси нафти. Виникнувши у вигляді селянських промислів у формі дрібнотоварного виробництва, нафтова промисловість переходить від примітивних способів видобутку до досконаліших методів буріння за допомогою парових машин. З'являються перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі. Застосування нової техніки забезпечило збільшення обсягів виробництва нафти. Початок другої половини XIX ст. став періодом концентрації виробництва і застосування механічної сили в лісовій промисловості Галичини, Буковини, Закарпаття, на продукцію якої підвищується попит. Названі галузі виробництва в Галичині стимулювали розвиток залізниць. На початок 1901 р. довжина залізниць досягла 3869 км, що сприяло розвитку торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. починають розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, щоправда, на низькому технічному рівні.

Розвиток промисловості, пов'язаної з переробкою продуктів сільського господарства, свідчив про проникнення товарно-грошових відносин у поміщицьке господарство.

Капіталізм породжував робітничий клас, пролетаризував селянство, яке вийшло з кріпосництва без землі, збільшував злидні, загострював соціальні антагонізми. Лише на Закарпатті наприкінці XIX ст. налічувалося 73 % бідняків, 17 % середняків та 10 % куркулів. Селянство масово емігрувало за кордон. Так, наприкінці XIX ст. до Канади виїхало приблизно 30 тис. українців, до США -- 150-200 тис, до Бразилії -- 18,5 тис. Наприклад, у Закарпатті відсоток еміграції набагато перевищував відсоток природного приросту населення. Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу угорського королівства, у XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів. Династія Габсбургів прийшла до панування в Австрії в 1282 р. До складу Австрійської монархії у ХУІ-ХУПІ ст. входили Чехія, Сілезія, Угорщина, частина польських, західноукраїнських та інших земель. На початку XIX ст., у 1804 р., Австрійська монархія перетворилась на імперію. Після війни, яка закінчилася на користь Пруссії (1866 р.), остання стала головною силою серед німецьких держав. Австрія визнала права Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилася під владою Угорщини. Внаслідок угоди 1867 р., укладеної між правлячими класами Австрії та Угорщини, Австрійська імперія перетворилась на двоєдину монархію -- Австро-Угорщину на чолі з австрійським імператором, який водночас був угорським королем.

Особливе місце в аграрних реформах у Галичині, Буковині, Закарпатті посідає боротьба селян, становище яких набагато погіршилося. Лише протягом 1850-1861 рр. у Східній Галичині, на Буковині та Закарпатті відбулося 400 відкритих виступів селянства.

Наростання селянського руху, незадоволення австрійської буржуазії, національне пробудження поневолених народів і погіршення міжнародного становища Австрії змусили уряд наприкінці 50-х років розпочати розробку нової конституції. У 1851 р. імператор Франц Йосиф скасував так і не прийняту конституцію 1849 р. і встановив по суті абсолютистський режим, запровадив цензуру, заборонив громадські організації. На основі нової конституції 1861 р. були створені Галицький і Буковинський крайові сейми, які мали опікуватися суто місцевими справами й представляти Галичину і Буковину в Державній раді Австрійської імперії. У 1861 р. у Галичині на цей сейм українці направили 49 послів із загальної кількості 150, у 1877 р. їх було лише 14. Причиною цього були нові виборчі правила, згідно з якими перевагу дістали великі землевласники, себто поляки, а серед українців переважали селяни. Ще гіршою була ситуація у віденському парламенті. Поволі вся місцева адміністрація, суд, самоврядування опинилися в руках поляків. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет був спольщений; школи перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Лише кілька середніх та фахових шкіл залишались українськими. На Буковині автономні інституції перебували в руках румунів та німців, а українці довгий час не могли добитися навіть визнання української мови як урядової. Незважаючи на це австрійська конституція прищеплювала галичанам та буковинцям звичку розв'язувати конфлікти мирним шляхом. Боротьба за власні права перемістилась у сферу парламентаризму.

На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток української культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народовство виникло наприкінці 1861 -- на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Народовці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завданнями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демократія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійському парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Буковину й Закарпаття.

Народовці пропагували твори класиків нової української літератури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою "Просвіти" був А. Вахнянин. Товариство видавало твори українських письменників, створило пресовий орган народовців "Діло". Осередки "Просвіти" існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 р., а в діаспорі вони збереглися й донині.

З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 рр. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 р.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів.

У другій половині 60-х років XIX ст. у соціально-політичному житті західноукраїнських земель сформувався інший напрямок -- москвофільство. Основною передумовою появи москвофільства була зневіра частини населення західноукраїнських земель у можливість вирішити місцеві проблеми власними силами. Москвофіли не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею єдиної, неподільної російської народності від Карпат до Камчатки. Москвофіли мали підтримку, у тому числі матеріальну, правлячих кіл Росії. Москвофіли створили потужну видавничу базу; за перші роки було видано понад 80 книжок. Вони мали також власні установи, товариства й науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Відповідно до своїх поглядів на місце українського населення у слов'янському світі вони зробили спробу створити й нав'язати українцям "язичіє" -- суміш з російської, української, польської та церковнослов'янської мов, яке подавали як "руську" чи "панруську" мову.

Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Одна його частина стала на угодовські позиції, інша -- на радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців (О. Барвінський, А. Вахнянин та ін.) уклали з намісником у Галичині угоду, згідно з якою за надання їм кількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення кількості українських кафедр у Львівському університеті, зокрема відкриття кафедри української історії, а також за деякі інші поступки вони зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду. Після цього було проголошено "нову еру" у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Кафедру української історії очолив у 1894 р. учень проф. В. Антоновича Михайло Грушевський (1866-1934), який справді започаткував "нову еру". М. Грушевський -- український мислитель і політичний діяч, творець новітньої схеми політичної історії України, кількох конституційних проектів, автор майже 1800 публікацій.