Проблема держави в козацьку добу

Обмежена громадянська свобода, вважає просвітник, є більш бажаною для людства тому, що необмеженість свободи натуральної є в значній мірі позірною. Вона залежить як від здатностей і можливостей самого індивіда, так і від зовнішніх обставин. У суспільстві ж свободи гарантуються законом і суспільним договором. Для окремої людини такі гарантії, на думку Я. Козельського, є більш бажаними ніж загроза необмеженого нав'язування їй волі інших -- сильніших фізично, чи хитріших розумом.

Для пересічної людини краще поступитися частиною нічим не гарантованих свобод і бажань для того, щоб отримати гарантоване задоволення більшості інших. Усвідомлення цього є запорукою благополуччя всього суспільства і кожного його члена: "Благополуччя цілого народу полягає в тому, коли кожен з його членів втрачає малу частину своїх задоволень, щоб отримати замість того незрівнянно більшу. Тому що всі люди в суспільстві бажають власності, честі, слави, покою, веселощів та іншого; коли вони всі бажатимуть того безмежно, то важко кому-небудь з них бути благополучним; а якщо кожен з них поступиться одним якимось із своїх, чи малою частиною з усіх своїх бажань суспільству, то через те вони без винятку майже у всіх своїх бажаннях будуть задоволені і тому благополучні" [120, с. 526].

Перевага громадянського стану полягає ще також і в тому, що він приносить, крім гарантованого задоволення частини натуральних свобод, і ще й те, що до цього не існувало і існувати не могло: "У громадянському стані отримує людина ще й моральну свободу, яка робить її паном над нею самою, тому що спонукання бажання є рабство, а покора встановленим законам є свобода" [120, с. 525]. Моральна свобода, на думку Я. Козельського, саме і є справжньою, істинною свободою, оскільки саме мораль є тією областю людського буття де в людині проявляється людське.

Втрати від переходу до громадського стану є більше формальними ніж реальними, оскільки в природному стані люди не можуть бути дійсно рівними, а, отже, й вільними. Сильніший і розумніший у натуральному суспільстві нав'язує свою волю іншим без будь-яких обмежень, чи то моральних, чи то правових.

"Людина через громадянський стан замість втрати натуральної рівності отримує рівність моральну і законну і, будучи натурально нерівною силою чи розумом, іншому робиться рівною за договором і правом" [120, с. 525]. Ця думка Я. Козельського перегукується з ідеєю висловленою визначним французьким філософом П.-А. Г'ольбахом у роботі "Система природи" про те, що природної рівності ніколи не існувало -- люди від природи є різними за своїми тілесними та розумовими даними, а, отже, дійсна рівність наступає лише в суспільстві, що перейшло до стану громадянського. Дійсна рівність людей може бути, на думку Гольбаха, лише правовою або моральною, всі інші -- майнова, фізіологічна, розумова і т.п. -- є лише спробами приховати існуючу нерівність. Правда, робота П.-А. Гольбаха була опублікована в 1770 р., тобто через декілька років після появи "Філософічних пропозицій" Я. Козельського.

Вважаючи перехід людства до громадянського стану на основі укладання суспільного договору явищем історично прогресивним Я. Козельський надає особливого значення змісту цього договору. Він вважає, що суспільні відносини можуть бути справедливими лише за тієї умови, якщо базуватимуться на справедливих законах. Суспільні пороки е закономірними наслідками поганого законодавства і порушення духу суспільного договору.

Надаючи великого значення законам в організації суспільного життя, він поділяє їх на божественні, натуральні, всесвітні та громадянські. Все що стосується людської душі регулюється божественними законами, квінтесенцією яких виступають незмінні моральні вимоги, сформульовані в десяти заповідях. "Божественний, як творця закон, передбачає благополуччя взагалі для всіх його тварей і непідвладний ніякій переміні; він містить у собі... десять заповідей, що своїм змістом є такі великі, що немає такої чесноти, що не була б схожою до них і немає такого пороку, який вони б не забороняли" [120, с. 467].

"Закон натуральний є натуральне спонукання в людині до того, що вона робити хоче або не хоче; наприклад, закони натуральні є наступні: пити, гуляти, забавлятись, шукати приємного, відмовлятись від противного. Берегти своє життя, захищатись силою від шкоди, що завдається, а якщо немає сили, то тікати та інші" [120, с. 467]. Він стосується задоволення тілесних потреб людини і її прав, отриманих самим фактом народження і належності до роду людського.

З переходом до громадянського стану і організувавшись в держави людство отримує ще два різновиди законів -- всесвітній і громадянський: "Закон всесвітній називаю я той, який служить до безперешкодного для усіх всесвіту народів поводженню між собою, як, наприклад, посилати послів, дотримуватись нерушимо трактатів та інше ... Закон громадянський називаю я той, що промишляє благополуччя тільки одним своїм громадянам, не турбуючись про інших, і схильний у міркуванні часу або місця зміні..." [120, с. 468]. Ці закони встановлюються людьми і можуть бути змінними. І якщо всесвітній закон регулює відносини між державами, то громадянський -- в середині них, між окремими людьми -- він, по суті, і складає основний зміст суспільного договору. Громадянські закони повинні забезпечувати і захищати реалізацію природних прав людини.

Базуючись на незмінних законах божественних і натуральних, суспільний договір сприяє розвитку в суспільстві доброчестя і свободи, а якщо суперечитиме їм, то -- злу і несвободі. При цьому дія законів проявляється не одразу, а внаслідок їх тривалого застосування: "Добродійною чи злою людина робиться не раптом, а через часті вправи у чеснотах чи пороці" [120, с. 470].

Розвиваючи ідею Т. Гобса про те, що суспільний договір забезпечив припинення "війни всіх проти всіх", характерної для природного стану суспільства, Я. Козельський, в той же час, не сприймає висновок англійського філософа про неможливість перегляду цієї основоположної угоди, оскільки, як відзначав відомий український дослідник В. С. Дмитриченко, "На думку гуманіста Козельського, суспільний договір не може бути спрямованим проти суспільства і його членів" [59, с. 31].

Вважаючи, що основу суспільного договору складають громадянські закони придумані людьми для регулювання відносин між собою і є змінними, Я. Козельський зазначає, що "Коли договір укладається за спільної згоди, то й скасовуватись повинен за спільною згодою ж; а якщо трапиться з якої сторони шкода в договорі, то в такому випадку сторона, що відчуває в договорі для себе шкоду і одна порушити договір може, тому що нікого до шкідливого зобов'язувати не можна" [120, с. 497].

Ідеї про можливість перегляду суспільного договору (а в деяких випадках навіть необхідність) стала основою для досить радикальних висновків Я. Козельського щодо організації суспільного життя. Як відзначає В. С. Горський "... оскільки правителі, що видають закони, бувають різні, остільки закони можуть бути несправедливими. Несправедливим, зокрема є закон, згідно з яким одна людина може перебувати в рабстві у іншої. Я. Козельський першим у суспільній думці Російської імперії піддав критиці спроби виправдати кріпацтво посиланням на "природний" характер станового розподілу суспільства" [43, с.113].

Цей розподіл в суспільстві є наслідком прийняття несправедливих законів. До цього правителів спонукають деякі негативні риси їх натури і, у першу чергу, самолюбство, прагнення мати більше за інших майна, влади, почестей. Це призводить до надмірного егоїзму і бажання задовольняти свої потреби за будь-яких умов, часто -- за рахунок нічим, крім власного бажання, не виправданого обмеження прав і інтересів інших. "На горе роду людського і крайньої про нього скорботи, самолюбство, крайнє самолюбство, тиран розуму людського і начальник всіх його пороків та нещасть, повеліває йому залишати інші чесні дороги, а заставляє його мати схильність до зброї, бачити мниме своє благополуччя в нещасті і розоренні своїх ближніх і на розвалинах їх створювати свою пишність до тих пір, поки і до самих цих нахаб черга терпіти такі ж нещастя від інших" [120, с. 181].

Спроби поставити свій інтерес понад загальний, зробити його важливішим за інтерес і бажання інших членів суспільства Я. Козельський вважає порушенням основного принципу суспільного договору -- кожен поступається малим на користь загалу і забезпечує собі тим самим соціальні гарантії. Він підкреслює, що "Ніякий народ не можна зробити доброчесним інакше як через поєднання особливої користі кожної людини зі спільною користю всіх... Непогано було б суспільство влаштувати так, щоб ні один його член йому, ні воно жодному своєму членові не були б тягарем" [120, с. 530].

Для того, щоб досягти компромісу між особистим і загальним вчений пропонує спиратись індивідам у своїх діях на етику розумного егоїзму -- адже суспільна гармонія може існувати лише як суспільний компроміс. Для суспільного блага дуже важливим є те, щоб кожен його член усвідомив, що він є членом певного соціуму і саме в цьому статусі може отримати найбільш повне задоволення своїх прав і бажань. Для того щоб бути достойним членом суспільства кожна людина, вважає Я. Козельський повинна запам'ятати просту істину: "Обов'язки людини щодо інших людей полягають в тому, в чому і обов'язки її до неї самої,... Що людина винна самій собі, те вона винна і іншим людям" [120, с. 486].

Забезпечення соціального миру, узгодження інтересів всіх членів суспільства при максимально можливому забезпеченні потреб і прав кожного є на думку Я. Козельського основним завданням державної влади. Він підкреслює, що "Влада в суспільстві є не що інше, як право повелівати над ним, засноване на праведному договорі, а сила в ньому є могутність приводити все те в дію, що сприяє його благополуччю, чи неблагополуччю" [120, с. 500]. В іншому ж випадку правителі не мають права на владу в суспільстві і суспільний договір може і повинен бути переглянутим.

Правильна організація суспільного життя повинна базуватись на веденні "політики", яка, як вважає вчений, "... є наука реалізовувати праведні наміри самими дієвими і притому праведними засобами в дію" [120, с. 503].

Поряд з правильним суспільним договором і політикою основою стабільності суспільства є і певна соціальна його структура. Я. Козельський виділяє в ній чотири основних категорії громадян залежно від їх майнового стану: "У кого є більше власності, ніж скільки потрібно на нинішні і майбутні потреби, також на вигоду, забаву і прикраси, той називається багатим; у кого є стільки власності, скільки потрібно для нинішніх і майбутніх потреб, також для вигоди, забави і прикрас, той є достатня людина; у кого є стільки власності, скільки потрібно на їжу і одяг, той називається недостатня людина; а той, у кого немає і стільки власності, скільки необхідно на їжу і одяг, той називається вбога людина" [120, с. 476].

Для того, щоб суспільство було стабільним необхідно, щоб "достатні" і "недостатні" (говорячи сучасною мовою -- середній клас) складали більшість. Вони є найбільш зацікавленими в дотриманні справедливого суспільного договору та в забезпеченні прав і інтересів кожного за допомогою держави. Ці соціальні групи також найбільш зацікавлені у встановленні та збереженні відповідних форм організації державної влади.

Я. Козельський зазначає, що сучасні йому вчені виділяють чотири основних форми державного правління: " 1. Демократичну, в якій весь народ, будучи в повному зібранні, встановлює нові та знищує некорисні закони, вирішує карні та інші важливі справи. 2. Аристократичну, в якій сенат управляє всіма вищеписаними справами. З. Монархічну, в якій один государ управляє народом на основі законів. 4. Деспотичну, в якій один же государ керує всіма справами по своїй волі" [120, с. 527].

Вчений підтримує думку французького філософа Ш. Монтеск'є про те, що республіканська форма державного правління, до якої він відносить демократичну та аристократичну, є найбільш оптимальним для невеликих країн, а для країн з великою кількістю населення та територією найбільш зручною є монархія. Цей "реверанс" в бік монархії можна вважати вимушеним зі сторони Я. Козельського, який готував свою роботу саме для роботи "Комісії для складання нових законів" і бажав бачити її опублікованою. Вчений прекрасно розумів, що всі "реформаторські" порухи Катерини II не можуть навіть допускати думки про можливість заміни її одноособової влади на будь яку форму республіканського правління. Максимум, на що він сподівався, і це видно з його праці, це на певне обмеження монархії деякими представницькими інституціями.

Не виступаючи відкрито проти абсолютної монархії, вчений використовує авторитет європейської науки:"... пан Монтеск'є пише, що в самовладних правліннях важко або й неможливо бути добродійним людям; мені думається, що про цю справу краще тільки розмірковувати в своїй думці, а не говорити для знання всім, а публічно краще радити, що в якому б то не було правлінні можна бути народу добродійним, якщо тільки він прагнутиме до того і відмовлятиметься від повадок до пороків з тим сподіванням, що через таке великодушне терпіння з часом виведуться з суспільства повадки до пороків" [120, с. 532].

Піддаючи глибокому аналізу причини соціальних пороків сучасного йому суспільства Яків Козельський не обмежується простою констатацією факту, чи, навіть, гострою критикою існуючих реалій. Він робить спробу дати і певну позитивну програму, здійснення якої могло б, на думку вченого, допомогти людству знайти шлях до більш достойного життя. Розробку ідеалу суспільної організації вчений розробляв виходячи з двох основних позицій -- внутрішнього добробуту суспільства та зовнішньої безпеки: "Засобом утримання областей в процвітаючому стані є внутрішній їх добробут та зовнішня безпека, і на цих двох підпорах стверджується їх благополуччя" [120, с. 526].

Внутрішній добробут суспільства, на думку Я. Козельскького, є можливим лише за умови забезпечення кожному з його членів умов для максимально можливого задоволення прав і потреб, які не суперечать правам і потребам іншого. Всі громадяни повинні користуватись політичною і громадянською свободами та рівністю перед законом. Досягти цього можна на основі укладення справедливого суспільного договору та суворого його дотримання всіма і кожним. Регулятивним засобом такої поведінки людей повинна стати етика розумного егоїзму, виховання доброчестя та освіченість.

Те, що на перше місце у забезпеченні ідеального стану суспільних відносин Я. Козельський поставив "внутрішній добробут" є не випадковим. Адже він головну причину виникнення держави і сенс її існування визначав саме в служінні громадянам, а не навпаки. Служіння громадян державі визначалось саме тим, наскільки вона захищала їх інтереси і права. Якщо людина почувалась у державі захищеною соціально і матеріально, то й патріотизм її в цьому випадку мав реальне підґрунтя. "Зовнішня безпека суспільства головну силу отримує від внутрішнього його благополуччя" [120, с. 540]. Зовнішня безпека держави не лише забезпечувалась внутрішнім добробутом, а й покликанням своїм мала сприяти йому.

Питанням зовнішньої безпеки держави, міжнародним відносинам, Я. Козельський приділяв досить значну увагу. Він, зокрема, відзначав, що на відміну від відносин у середині країн, які базуються на суспільному договорі відносини між ними залишились у тогочасному світі реальним проявом природного стану і природних прав. Саме у відносинах між державами чітко видно, що "природне право" -- це право сильного, що свобода і незалежність країн визначається їх військовою силою і волею інших.

Більше того, з метою приховати панування в міжнародних відносинах звірячих порядків, узаконити право сили, владоможці намагаються унормувати їх і видати за різновид права: "Ненаситні самолюбці, не знаючи, чи не бажаючи знати, в чому полягає істинне право, видумали ще якесь воєнне право, яке ніколи не було, не є і не буде правом; а якщо його, в докір і паплюження істинного права, що перебуває під опікою самого всемогутнього божества, назвати правом, то визначення йому думаю я наступне: нелюдське бажання, поєднане з могутністю і силою, щоб завдавати своєму ближньому усіляку шкоду, навіть і саму смерть без страху покарання, називаю я воєнне право" [120, с. 465].

Зазначаючи, що в міжнародних відносинах панує "первісний" стан людських відносин, тобто "війна всіх проти всіх", Я. Козельський робить спробу класифікувати війни за критерієм їх рушійних мотивів. Він вважає, що війни за територію, багатство чи релігійні переконання (так звані "чародійні", покликані нав'язати іншим свою віру) є несправедливими і такими, що не мають право на існування в цивілізованому світі, яким повинен стати людський світ. У той же час війни оборонні, чи навіть і наступальні проти агресорів та народні повстання проти гнобителів є справедливими.

Більше того, пригноблені, обмануті чи насильно примучені до тих чи інших дій мають пріоритетне право на задоволення своїх справедливих вимог. І лише ці категорії людей, соціальні групи чи народи мають право застосовувати збройну силу і починати війну. Він говорить: "... мені думається, що ніхто у світі не має права на війну, окрім таких людей, які так скривджені, що їх кривда варта по справедливості війни, і коли при цьому вони до надання собі задоволення не мають іншого засобу крім війни" [120, с. 465]. У майбутньому, коли люди досягнуть справедливого стану в середині держав вони зможуть організувати і реалізацію справедливої зовнішньої політики, виключивши назавжди війну із засобів міжнародних відносин.

Концепція ідеальної організації держави Я. Козельського є своєрідною вершиною української політичної думки гетьманської доби. Написана вченим для використання в роботі членами скликаної Катериною II "Комісії...", на яку українське дворянство покладало великі надії щодо відродження "старовинних прав і вольностей, вона стала спробою теоретичної реалізації традиційних для козацтва уявлень про справедливий державно-суспільний устрій в поєднанні з досягненнями тогочасної політичної думки Західної Європи.

Оцінюючи європейський контекст політичної концепції українського вченого, В. С. Дмитриченко писав: "Відносно ж Козельського, зазначимо, що творче використання ним теорії природного права та суспільного договору допомогло йому розкрити кричущі "зловживання суспільним станом", соціальні пороки сучасних йому суспільних порядків, піддати їх серйозній критиці, піднятись (хоч і не в прямому, яскравому виступі) до засудження та заперечення феодально-кріпосницького ладу Росії й розробити новий ідеал суспільства" [59, с. 32].

На жаль надії, що покладались на "Комісію..." та лібералізм нової імператриці, виявились нереалізованими. Замість очікуваного українцями відновлення стародавніх прав козацтва, автономії Гетьманщини і полегшення становища селянства Катерина II повела політику остаточної ліквідації будь-яких ознак відмінності українських земель від російських губерній: 1775 року було зруйновано Запорізьку Січ, на Слобожанщині (з 1765 р.) та Лівобережній Україні (1781 р.) знищено рештки політичної автономії та запроваджено з 1783 року загальноімперську систему управляння. Указом імператриці цього ж року на українських землях імперії юридично оформлено кріпосне право. Для того щоб запобігти проявам організованого невдоволення українців 1785 року козацьку старшину було урівняно в правах з російським дворянством.

Як зазначає З. Книш, "Все те пройшло без ніякого збройного і без більшого політичного спротиву. Україна дійшла до жалюгідного стану, коли без опору давала нищити рештки своєї політичної окремішності, дозволяла на повну політичну інкорпорацію України в російську імперію. Простий народ у боротьбі з соціальними порядками втратив почуття потреби національно-державної відрубності від Москви, а козацька провідна верства, головно її верхи, козацька старшина, щораз більше асимілювалася політично і почувалася добре серед нових московських порядків" [117, с. 158].

Козацтво, проіснувавши більше 200 років як провідна верства української нації, виразник і захисник загальнонаціонального інтересу в кінці XVIII сторіччя, так і не виконавши до кінця своєї місії -- створення незалежної української держави -- сходить з політичної арени. Його спадкоємці на Кубані та Задунайській Січі виражали вже лише вузькостанові інтереси і не змогли піднятися до рівня вираження державницьких ідей.

Дослідники козацької доби висловлювали багато припущень щодо причин того, чому козацтво не здійснило вповні свого історичного призначення. Серед них називались і неготовність старшини прийняти на себе відповідальність за. долю народу, і бажання легітимізувати своє провідне становище через прилучення до панівних верств інших країн, таких як Польща чи Московщина, і відсутність державницької традиції, як у керманичів так і У народних мас, і домінування особистих та станових інтересів над загальними, несприятливі зовнішні обставини, підступність союзників і т. п.

Не можна в повній мірі погодитись на твердження Л. Онішкевича про те, що однією з основних причин падіння Козацької держави є те, що вона "...не спиралася безпосередню на стару державну традицію княжої Русі, бо хід державного розвитку на Україні був перерваний" [199, с. 176]. Для ідеологів українського козацтва постійна апеляція до традицій Київської Русі, домагання права спадкоємності князівської влади козацтвом є головними вихідними позиціями формування політичних доктрин, обґрунтування прав України на державно-політичне самостійне існування. Таж частина шляхти та православне духовенство, що перейшли на бік козаків після повстання 1648 року уособлювали собою якраз неперервність владної і духовної державницьких традицій.

Оригінальне пояснення причин історичної поразки Козацької держави в її домаганнях на політичну самостійність і відокремлене існування дав видатний український теоретик політики європейського масштабу Михайло Драгоманов. У своїх знаменитих "Листах на Наддніпрянську Україну" він писав: "Без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край; ми мали ті береги в часи Угличів, Тіверців і Тмутараканської Русі; ми відбили вп'ять частину їх перед нападом турків у XV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім. Не вдалось нам цього зробити під Польщею, з самим козацтвом, то мусило це зробитись під московськими царями (Польща була, власне, державою Балтійського басейну і через те байдужою до чорноморської справи, інтересної для подніпрянців. Московщина, як держава Балтійського і Каспійського басейну, теж байдужа до тої справи, але Донщина притягала її до Чорного моря. Ось де фатальна причина, чому всеєвропейська, а не спеціально українська завдача зруйнувати Туреччину XV-XVI ст. виконана була в XVII-ХІХ ст. державою московською, а не польською ...). Наш народ це нюхом чув" [82, с. 444]. Саме цим пояснював Драгоманов орієнтацію запорізького козацтва на російську державу, адже "московське царство все-таки виповнило елементарну географічно-національну завдачу України!". Хоча варто зазначити, що головною причиною поразки українських національно-визвольних змагань XVII-XVIIІ ст. М. Драгоманов все ж вважав той факт, що козацька старшина виявилась неготовою до того, щоб очолити націю, висловити загальнонаціональний інтерес, поступившись частиною станового. Це виявилось у невірі в сили власного народу, існуванні багатьох "зовнішніх орієнтацій", домінуванні ідей автономізму над державницькими.

Політична думка козацької доби була яскравим відображенням свого часу, еволюціонуючи разом з козацтвом як соціально-політичним феноменом. Однак, вона не лише відбивала в більшій чи меншій мірі прагнення та суперечності, а й формувала, через ідеї, певні дії провідних верств тодішньої України.

Одним з центральних питань суперечливого розвитку української державності козацької доби є проблема вибору оптимальної форми правління. "Характер гетьманату зумовлює боротьба двох тенденцій у державному розвої: монархічної і республіканської. Друга з них була винесена з устрою перших вільних козацьких ватаг і загонів, що особливо проявляла себе в степовому Запоріжжі й ніколи не згасала на Гетьманській Україні як стара, "споконвіку козацька" традиція. Перша, тобто монархічна, виходила, з широких прерогатив гетьмана, з державних потреб консолідації влади в одних руках на довший час, бо тільки це могло в тодішніх умовах запобігти розвалові держави та її руїні. Ця тенденція знайшла вияв у правних основах тогочасних конституційних актів -- т. зв. "Гетьманських статутів", які передбачали доживотнє обрання гетьмана (тобто устрій виборної монархії). Перевага була за монархічною тенденцією" [199, с. 177].

"Розпочавши" з ідей "ягеллонського легітимізму", Великого князівства Руського та окремого "Козацького панства", політична думка козацької доби закінчувала XVIII ст. також з трьома "основними постулатами" -- "вірності Імперії" і повного розчинення в ній, збереження в максимально можливому обсязі автономії Гетьманщини та козацьких привілеїв і "стародавніх прав і вольностей" та з потаємними мріями про державну самостійність.

Ідея Козацької держави, як окремого князівства в складі Речі Посполитої знайшла своє втілення в Галицькому трактаті, як автономної Гетьманщини в складі Московського царства та Російської імперії -- в договорах спадкоємців Б. Хмельницького з московськими можновладцями, а вершиною козацького політичного мислення стала Конституція 1711 року, в якій виразно і послідовно обгрунтовано ідею незалежності і державної самостійності.

Після поразки під Полтавою ідея державної самостійності у XVIII столітті стала "привілеєм" політичної еміграції або потаємних розмов і задумів. Більшість з них залишились невідомими для нащадків, хоча і мали місце. Відомими стали лише ті, про які згадували іноземні джерела. Так, зокрема, в архівах Прусії збереглися відомості про таємний візит 1791 року до Берліну відомого українського громадського діяча і літератора В. Капніста, який просив у членів королівського уряду військової допомоги проти московського абсолютизму у випадку виникнення в Україні визвольного повстання. Однак Прусія в цей час не збиралась воювати з Російською імперією і місія В. Капніста закінчилася невдачею.

"Одначе певне, що Капніст не їхав у власному імені, бо тоді з ним ніхто й не говорив би. Отже мусіла нуртувати серед української земельної аристократії думка про те, щоб викликати заграничну політичну інтервенцію та використати її для державного унезалежнення України. Думка відорватися від Московщини і то при помочі збройного виступу, ще мусіла бути жива серед провідної верстви українського народу, хоч у дуже великій мірі уже помосковленої. Впливу традиції державного життя України таки не вдалося викорінити. А найбільш підтримувалася та національно-державна традиція читанням історико-політичної літератури XVIII століття, в якій найважливіше місце займали козацькі літописи та "Исторія Русовъ" [117, с. 175-176].