Проблема держави в козацьку добу

Гарантією дотримання записаних у Конституції "непорушних громадських вольностей" повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та підтвердження шведського короля Карла XII.

Оцінюючи значення Бендерської Конституції в історії державницьких прагнень української нації, В. Шевчук відзначає, що "Ця Конституція стала вишою точкою політичного мислення українців у XVIII столітті, бо фактично проголошувала в Україні незалежну республіку; зберігався тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю -- це був, зрештою, крок уперед порівняно із вищим висловом української політичної думки XVII ст. у Гадяцькому трактаті" [316, с. 197].

У науковій літературі, присвяченій Конституції 1710 року, довгий час традиційною була думка про те, що цей документ не вийшов за межі теоретичної праці і ніколи не був застосований на практиці. Однак, після поразки Петра І під час Прутського походу в 1711 році та визнання Туреччиною за П. Орликом прав на Правобережну Україну, гетьман, уклавши союз з татарами на зразок договорів Б. Хмельницького, встановив свій контроль над Правобережжям, за винятком потужної фортеці в Білій Церкві, як зазначають В. А. Смолій та В. С. Степанков "На контрольованій ними території, як засвідчують результати досліджень Л. Мельника та О. Пріцака, функціонували статті Конституції П. Орлика" [252, с. 224].

Та це функціонування Конституції виявилось не лише обмеженим у просторі (планам П. Орлика про об'єднання в складі гетьманської держави Правобережної, Лівобережної і Слобідської України не судилось здійснитись), а й в часі. Внаслідок зради татар та під тиском польських союзників Петра І він разом з військом був змушений залишити українські землі і з 1714 року і аж до самої смерті 1742 року жити в еміграції не полишаючи спроб визволити Україну за допомогою європейських держав.

З метою залучення європейських монархій до вирішення "української проблеми", П. Орлик пише два надзвичайно цікаві документи, що характеризують не лише його як політичного мислителя, але й рівень політичної культури козацької еліти, що опинилась на вигнанні, та розуміння ними ролі і призначення України в тогочасному європейському політичному просторі.

"Маніфест до європейських урядів" повинен був пояснити "королям, князям, республікам та іншим християнським державам" причини укладення козаками союзу з Оттоманською Портою. Зазначаючи, що Москва порушила договір з Богданом Хмельницьким і прагнула обернути українців у рабство, П. Орлик говорить про те, що "природнім правом є визволятись від гноблення і трудитися аби повернути те, що несправедливістю та переважною силою було в нас забрано: всім відомо як трактовано нас у Московській імперії" [316, с. 202].

"Вивід прав України", віднайдений професором І. Борщаком у замку Детенвіль, родовому маєтку дружини Григора Орлика, сина гетьмана П. Орлика, присвячений детальному аналізу прав України на самостійне державне існування з точки зору тогочасного розуміння принципів міжнародного права природних і політичних прав нації, геополітичної рівноваги на європейському континенті.

На початку цієї праці автор говорить про те, що після довгої і кривавої визвольної війни Богдан Хмельницький визволив з-під польського панування "пригнічену козацьку націю" та утворив з України незалежне князівство, сам вдовольнившись титулом гетьмана війська Запорозького. Підкреслюючи, що він не прагне детально викладати історію України, П. Орлик зазначає, що "моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла зі своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така ввійшла вона в договір з ханом татарським і в договір який заключив гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом X і який можна бачити в архівах Корони Шведської" [204, с. 45].

При цьому найголовнішим свідченням міжнародного визнання суверенності України, на думку П. Орлика, "є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого" [204, с. 45]. Цей союз між козацькою державою і Московією він трактує як військовий, укладений двома рівноправними державами -- суб'єктами міжнародного права. Цікавим є те, що укладається він з московського боку царем, а з українського -- гетьманом і Станами (народом за тогочасною формулою), який і є в Україні вищим носієм державного суверенітету. Без згоди Станів (народу) жоден гетьман на має права розпоряджатися долею держави, її політичною самостійністю і територіями.

Трактування народу як головного (а по суті -- єдиного) носія суверенітету дозволяє П. Орлику заявити про те, що угоди гетьмана І. Брюховецького, які визнавали московського царя протектором України, ця "основа всіх нещасть України" не мають юридичної сили, оскільки "...це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам" [204, с. 45-46].

Спираючись на постулат про те, що народ є носієм суверенітету і всі дії гетьманів поза його волею не мають правової сили, а також на той факт, що Московія порушивши в односторонньому порядку Переяславські статті зробила їх нечинними, а українську націю поставила в становище окупованої і позбавленої законних прав і вольностей, П. Орлик робить висновок -- "...козаки мають за собою право людське і природне, одним з головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час" [204, с. 46].

Теза про право народу на повстання проти гнобителів, право народу на революцію через кілька десятиріч, в кінці XVIII сторіччя, стане основоположним аргументом в устах батьків-засновників США для виправдання свого виступу проти Англії та проголошення власної державної самостійності. П. Орлик вважав що і на початку XVIII сторіччя вона може бути використана для обґрунтування легітимності дій І. Мазепи і його власних у пропагандистській війні з Московською державою, яка використовувала всі можливі засоби, щоб представити І. Мазепу і козаків в очах тогочасної Європи як зрадників і клятвопорушників, позбавивши їх, таким чином зовнішньої підтримки.

П. Орлик для виправдання своїх дій змушений включити в "Вивід прав України" також ряд основних положень договору між Карлом XII та І. Мазепою. Згідно з цим договором укладався військовий союз між Швецією та Козацької державою. Шведські війська, що вводились на територію України повинні були перебувати під командою шведських генералів та загальним контролем гетьмана чи його наступників до того часу, поки українська сторона вважатиме це за потрібне. Утримання шведського війська повинно були здійснюватись коштом короля, а козаки мали постачати його лише хлібом і харчами.

Цікавим у договорі є також пункт про те, що завойовані території прилучаються до Швеції або України на основі того, ким вони були завойовані, "...але все те, що -- як виявиться, належало колись народові українському, передасться й задержиться при українськім князівстві" [207, с. 46]. Формула "належало народові", а не "належало державі" дозволяло козакам претендувати не лише на землі Гетьманщини, чи держави Б. Хмельницького згідно зі Зборівським договором, а на всі території, населенні українцями -- від Підлящщя до Слобожанщини. Те, що П. Орлик акцентує увагу на цьому пункті українсько-шведського договору прекрасно характеризує його як державного діяча і демонструє його прагнення утворити Українську державу на національному принципі.

Спеціальні пункти договору гарантують Україні незламність її стародавніх прав і вольностей, політичної організації та державну незалежність. З цією метою договір підкреслює, що шведський король не має права присвоювати собі титул "князя України" чи її герб. Тим самим П. Орлик показує, що договір між І. Мазепою і Карлом XII ні в чому не обмежує суверенітет України, а має своєю метою звільненні України від московської окупації та відновлення її самостійності.

Головними аргументами московського царського двору проти незалежності України є, як відзначає П. Орлик, тези про те, що України ніколи не була самостійною державою. Московія визволила її, та що її самостійність порушить баланс сил в Європі.

Щодо першої тези П. Орлик зазначає, що від часів Зборівського договору 1649 року і "до наших днів" вся Європа визнавала Україну як незалежну державу. У той же час, "...коли, як дехто твердить -- хоч це твердження Цілком фальшиве, -- що Його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати прав більше, ніж самі мали, і -- більше навіть -- на які ніколи не претендували" [204, с. 47]. Та і взагалі, підкреслює П. Орлик, що ж це за визволення, якщо Московський Двір накинув Україні ярмо безконечно жорстокіше?

"Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на розуміння права природного і людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цієї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливості європейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад" [204, с. 47].

Другий аргумент московської антиукраїнської пропаганди взагалі, на думку П. Орлика, не витримує критики, оскільки саме незалежність козацької держави, що буде стримуючим буфером для експансіоністських прагнень Московії в Європі є гарантом континентальної міжнародної стабільності -- "...загальний мир не буде тривалим доти, поки не задовольниться справедливих жадань гетьмана Орлика що до України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини порушиться європейська рівновага" [204, с. 48].

Прагнучи прилучити європейські держави до забезпечення державної незалежності України Пилип Орлик апелює до їх власного інтересу і спирається на норми тогочасного міжнародного права: "Це ж бо інтерес всіх європейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Орликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес -- кажу я -- обов'язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді з обов'язком християнства й навіть гуманности причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз" [204, с. 47-48].

Корінний інтерес європейських держав полягає, на думку П. Орлика в тому, щоб раз і назавжди припинити експансію деспотичної московської держави у Європу, яка несе загрозу фундаментальним принципам існування західної цивілізації. "Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов'язують європейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром буде змагати до повалення европейської свободи" [204, с. 49].

Це передбачення П. Орлика було зроблено за півстоліття до того, як російські війська прийматимуть ключі від столиці переможеної Прусії -- Берліна, за шість десятків років до початку розподілу Польщі, за сто років до того, як донські козаки переможно промарширують вулицями Парижа, а російська імперія отримає "почесний" титул "жандарма Європи". Однак його передбачення не було почутим, голландські і ганзейські купці, що отримали право на безмитну торгівлю через територію московської держави з Персією і Індією, вважали, що їх вплив на "прозахідного" царя Петра та весь державний апарат імперії є настільки великим, що саме вони будуть вирішувати куди і для чого будуть посилатися війська Московії.

Саме до тих, хто реально визначав розклад сил в Європі, її близьке і далеке майбутнє і звернуті слова гетьмана: "Ті що дбають про інтерес цілої Европи і кожної її держави зокрема легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, а також завдяки глибокому досвідові й досконалій мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Европи" [204, с. 49].

Змушений покинути Україну після підписання мирного договору воюючих сторін П. Орлик не залишає планів щодо організації коаліції європейських держав проти Російської імперії. "Опинившись за кордоном, Пилип Орлик шукає спільників серед країн, чиї стратегічні інтереси суперечили імперським планам Петра Великого. Європейський ансамбль держав, котрий би забезпечував європейську рівновагу і задовольняв інтереси усіх зацікавлених сторін, тоді ще не склався, і розраховувати можна було на тих, хто безпосередньо чи опосередковано конфліктував з Російською імперією. Такими країнами були Швеція на півночі, Туреччина і її васал -- Кримське ханство -- на півдні і деякі німецькі держави -- на заході" [47, с. 239-240].

Перелік можливих учасників антиросійської коаліції для екзильного гетьмана та його однодумців не обмежувався європейськими державами. Велася робота по залученню до антиімперського виступу населення пригнічених національних "окраїн" Росії -- донських козаків, калмиків і т.п. Як зазначає Д. Дорошенко, П. Орлик "старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поправити українську страву на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка зайняла провідне місце в північній і східній Європі" [69, с. 387].

30 років життя і боротьби на еміграції не принесли П. Орлику очікуваного ним результату -- Європа не бажала вступати в протистояння з Російською імперією задля реалізації прав українського народу на державну самостійність. І все ж його зусилля не минули марно -- політико-теоретична спадщина цього мислителя стала свідченням політичної зрілості всієї української нації, його ідеї багато в чому стали не лише зразком, а й основою для подальших теоретичних пошуків українських політичних мислителів державницької орієнтації. Ставши "гетьманом на вигнанні" П. Орлик зумів зробити політико-правовий вивід прав України на державно-політичне існування. Розуміючи, що бездержавна Україна не в силі протистояти Російській імперії один на один, він також прагнув зацікавити європейські держави в українських проблемах, зробивши своєрідний геополітичний "вивід прав" свого народу.

Мазепинська доба, ставши своєрідним апогеєм розвитку української політичної думки часів козаччини, що виразилось не лише у практичних діях самого І. Мазепи, а і в їх теоретичному обгрунтуванні П. Орликом, породила, в той же час, і новий напрямок українського політичного мислення, який не уявляв свого існування поза межами Російської імперії.

Ця трансформація пов'язана не лише з шоком від поразки в Полтавській битві та наджорстоких методів "умиротворення" царськими військами Гетьманщини, але й з самою корінною (так принаймні зовні здавалось) переміною Московського царства в Російську імперію будовану за європейськими зразками. Для українців, що, на відміну від Московщини, знаходились на протязі кількох останніх століть в тісному економічному, політичному і духовному зв'язку з Західною Європою, "європеїзація" Росії Петром І могла видатись одним з найоптимальніших шляхів вирішення двох давно наболілих питань: збереження православно-національної ідентичності та уникнення проявів азіатсько-московського деспотизму. Саме цим, а не лише чисто кар'єрними егоїстичними інтересами, можна пояснити масовий рух освічених українців на "північ", де вони посідали єпископські і митрополичі кафедри, чиновницькі та викладацькі посади в структурах новонародженої імперії. Поруч з ідеєю політичної самостійності народилась і розвивалась ідея інкорпорації української політичної і духовної еліти в чиновницький апарат Російської імперії.

Одним з найяскравіших представників цієї когорти українських діячів і політичних мислителів є випускник і, в подальшому, ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович -- людина складної долі і зразок унікальної політичної адаптативності.

Перші роки життя Феофана Прокоповича, як власне і його справжнє ім'я є загадкою для дослідників. Народився він у Києві в родині небагатого купця, за різними версіями, 17 червня 1677 або 9 червня 1681 року. Рано осиротілим хлопцем став опікуватись його дядько по матері, професор і ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович (перший), який забезпечив навчання племінника в цьому найпрестижнішому в Україні і всій Московській державі того часу вищому навчальному закладі.

Після смерті опікуна талановитий юнак вирішує продовжити освіту в Західній Європі.У сімнадцятирічному віці він, змінивши конфесійну належність і ставши уніатом, під ім'ям Самійла Церейського (можливо це і є справжнє прізвище вченого) вирушає спочатку на навчання до Польщі, а потім і до Італії. Блискуче закінчивши колегіум св. Афанасія (його магістерська дисертація була оцінена як достойна звання доктора богослов'я, а на її захисті в жовтні 1701 року, за деякими свідченнями, був присутнім сам Папа римський), він, з нез'ясованих причин, тікає з Риму. Провівши кілька років у Німеччині, де продовжував навчання в університетах Йєни, Галє, Лейпцига, Альтдорфа, він повертається на батьківщину, де, знову змінивши конфесію, приймає чернечий постриг і ім'я Феофана Прокоповича (в честь свого опікуна). Ф. Прокопович повторює шлях свого дядька від учня Академії до її професора і ректора та йде далі.

Московський цар Петро І, повертаючись після Полтавської битви, звернув увагу на молодого і європейські освіченого професора Академії, який вітав переможця і засуджував переможених з усією силою свого великого поетичного дару. У 1711 році цар бере Феофана Прокоповича у невдалий для себе Прутський похід, а 1716 викликає в столицю народжуваної імперії -- Санкт-Петербург. Там київський професор посідає кафедру псковського митрополита (його двір знаходився в новій столиці) і стає одним з найближчих порадників і соратників царя.

Як зазначає російський дослідник В. Г. Смирнов "Для імперії що народжувалась потрібен був теоретик, який поєднав би інтуїтивне розуміння Петром обов'язку государя перед країною з новітніми західними теоріями Гроція і Пуфендорфа. Таким теоретиком і став Феофан. На цей час він зрозумів, що звичного посилання на богоданність царської влади вже недостатньо, тим більше, що дії цієї влади часто здавались підданим неправильними і незрозумілими" [250, с. 67].

Виконуючи роль "обгрунтовувача" ідей і бажань "царя-реформатора" Феофан Прокопович зміг настільки блискуче закріпитись у цій ролі, що навіть після смерті свого патрона, на відміну від більшості "птєнцов гнєзда Пєтрова", він не лише не втратив свого впливу на події в імперії, уникнувши звинувачень в єретизмі, таємному католицтві і латинстві, а й зміг його посилити, посприявши сходженню 1730 року на престол імператриці Анни Іоанівни. Померши 8 вересня 1736 року Феофан Прокопович за свої заслуги перед імперією і імператорським двором був удостоєний високої честі бути похованим у соборі св. Софії у Новгороді.

Феофан Прокопович був одним з найосвіченіших людей свого часу, "...добре знав твори західноєвропейських мислителів -- творців ранньобуржуазних теорій держави і права, таких, як Лисіпій, Гроций, Гобс, ПуфенДорф, Буддей. У його бібліотеці були також праці Кампанели, Макіавелі, Жана Бодена, Томазія, Вольфа, що захищали сильну централізовану владу. Прокоповичу були відомі твори монархомахів, або тираноборців, -- Теодора Беза, Юнія Брута та ін., що виступали проти верховенства королівської влади. Велика і добре підібрана бібліотека Прокоповича, що включала праці з питань держави і права англійських, французьких, німецьких, італійських, польських і т.д. авторів, свідчить, що працюючи над створенням вчення про просвічений абсолютизм, він цікавився походженням і розвитком державних установ і правових норм багатьох народів" [189, с. 148-149].

Проблемам теорії політики, вихідних принципів організації державної влади Ф. Прокопович присвятив ряд цікавих творів серед яких "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент", "Слово похвальне..." і ряд інших.

Вихідним пунктом його державницької концепції є своєрідне розуміння причин виникнення та джерел державної влади.

Поява держави є, на думку Ф. Прокоповича, проявом дії природних законів. Він зазначає: "Зри ж, а ще не в числі природних законів є й те, щоб бути владі в народі? Є так воістину! І це всіх законів главизна. Оскільки з боку одного велить природно любити себе і другому не творити, що нам не любо, а з іншого боку злоба роду розтлінного розоряти цей закон не сумнівається, всюди і завжди бажаним був страж, і захисник, і сильний поборник закону, і то є державна влада" [231, с. 82].

Пояснюючи природну необхідність утворення держави Феофан Прокопович, наслідуючи Т. Гобса відзначає, що в первісному стані люди, незважаючи на те, що вони були моральними і шанували Бога, спонукувані злими пристрастями вступали в постійні конфлікти один з одним. А це несло в собі загрозу самому існуванню людства. Пояснюючи позицію мислителя, В. М. Нічик цитує його роботу "Правда волі монаршої": "Сама влада потрібна для того, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувати злі пристрасті людей, оберігати людське співжиття. "Якби не це, вже давно б земля порожня була, уже давно б зник рід людський. Зло людське примусило людей в один суспільства союз та стан збиратися й державною владою, силою, від всього народу, наче від самого бога даною збройне оберігати і захищати себе, як від зовнішніх супостатів, так і від внутрішніх лиходіїв" [191, с. 90].

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму існуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі.

Ідея про природний договір не була новою для української політичної думки того часу. З неї, зокрема П. Орликом, робився висновок про можливість перегляду договору у випадку невиконання сторонами взятих на себе зобов'язань, тобто про право народу на повстання проти деспотичної влади. Цей висновок спирався на постулат про те, що саме народ є єдиним і повноправним носієм і розпорядником державного суверенітету. Для Ф. Прокоповича та його патрона Петра І такі умовиводи не були прийнятними. Навпаки, Ф. Прокопович стверджує, що народ не може відібрати владу у владоможців.

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще по однієї причини державної влади -- до Бога. Спираючись на авторитет отців церкви він зазначає: "Проголошує учитель народів "Всяка душа властям преддержащим та повинується! Немає влади як від бога; існуюча ж влада від бога учинена суть" [231, с. 84].

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім'я та її закони і традиції. В. М. Нічик підкреслює, що "... серед природних законів Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. Так у "Правді волі монаршої" на перше місце ставиться турбота батьків про своїх дітей, яка так чи інакше властива для всього живого" [189, с. 90]. Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого батька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як батьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх -- природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні причини існування в суспільстві державної влади -- людський розум та мораль і їх контролера -- совість. Моральна людина, за його твердженням не може виступати проти влади як такої: "... влада державна природному закону є потрібна. Чи не скаже ще тобі совість твоя: якщо владі не підкорятися, на закон природній грішити є? Чи не скаже тобі совість: якщо властей не хотіти, то хотіти погибелі людству? І ще подумай: бачу владу від бога існуючу нашим здравим розумом нам узаконену. Чи не підказує совість: якщо властям противитись, є противитись богу самому?" [231, с. 82-83].

Використовуючи плюралістичний підхід до визначення причин існування державної влади Ф. Прокопович виділяє серед них головну, проти якої ніхто з його сучасників відкрито заперечити не міг. "Відомо ж бо, що влада верховна від самої природи початок і причину має. А раз від природи, то від самого бога, творця природи. А якщо перша влада початок і від людського сословія і згоди походить, оскільки природний закон, на серці людському від бога записаний, вимагає для себе сильного захисника і совість того ж шукати спонукає (оскільки і сама сім'я боже є), того ради не можемо не назвати самого бога влади державної винуватцем" [233, с. 82].

В історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми організації державної влади: демократію, "де головні всього суспільства справи управляються згодою всіх жителів", аристократію, "де не всього народу і не однієї особи волею, а кількох вибраних мужів сословієм правиться Вітчизна" і самодержавство "де вся влада державна в руках єдиної особи держиться". Симпатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При Цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то Демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові. У цьому протиставленні якнайкраще проявляється розуміння Ф. Прокоповичем проблеми оптимальної форми державної організації життя суспільства.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знаходяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, наявність єдиного центру політичної волі в державі -- все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм державного правління: "Народження бо сина царського є велика всенародних благ надія, загального благополуччя очікування, блаженства всеросійського сім'я, корінь, основа ... на них утверджуються надії наші, від одних очікуємо, чого не маємо; від других, якщо маємо, продовження, примноження, і ствердження сподіваємося" [231, с. 38].

Демократія і аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх добробут і саме життя. "Але більш за все пам'ятати треба про наявне в елекційних державах -- великим і частим незгодам та суперечкам місце" [231, с. 41].

У великих державах, де застосування принципів безпосередньої демократії неможливе, на думку вченого, будь яке проголошення демократичних принципів є спробою узурпувати владу тими, хто не має на це права. Права, яке може давати лише Бог, як кінцева причина будь-якої влади в суспільстві. Навіть у таких відносно невеликих державах, що мають доволі давні традиції демократичної організації державного життя, як Венеціанська республіка, принцип виборності органів державної влади породжує постійні страхи та недовіру. Ф. Прокопович зазначає, що "Не в приклад річ посполита Венеційська, -- та й не диво! Тіло її не велике, в єдиному граді заключене, вкупі сенат, вкупі народ, вкупі дух, вкупі уди, та й там під час обрання вождя їх не зникає зрозуміла печаль, щоби уникнути хитрих підступів і факцій, виборів виборців і неодноразово. А у всьому і волі людські, і жереба кидання з крайньою небезпекою мішаються, якої боязні в державах спадкових не буває" [231, с. 40].

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, що спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій."... сини царські з колиски, з того самого часу, коли ходити і говорити що не будь навчаються, навчаються разом з тим і царствувати. Приходять їм в слух судебні і радні, громадянські і ратні повісті, так, як дітям купецьким у слух часто приходять торги, товари, прибутки, збитки; з віком же зростає і володарська мудрість. Та і вінценосні їх батьки ні про що так не піклуються, як про те, щоб їх сини вміли по них тримати скіпетр. А хто нижчих на престол порогів сходить, управляти вчиться вже сидячи на кормі, не без великої багатократно шкоди державі своїй. Але й порфірородний государ велич і красу царську, як природнє і від пелюшок собі звичне, не в диво собі ставить і тому не має це за матерію зарозумілості і презирства. А вибором зведений на цю висоту, дивується славі своїй, багатократно не тільки підданих своїх, але і себе самого забуває" [231, с. 41].

Розглядаючи сім'ю як одну з форм організації життя людей, що передує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спадкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального. "Та і в спадковому царстві турбується самодержець про добро загальне, як про своє домашнє, бачучи, як успадковувати по ньому мають сини і сини синів його, і їм же все багате і ціле готуючи. А вибрані государі (не всі -- да не буде!), однак, такі бувають, як безчинні на квартирах воїни не жаліють спільного, як чужого, але і більше того прагнуть звідти приватні свої фамілії збагачувати. Через те в подібних державах казна державна є вельми бідною" [231, с. 41].

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів: "Всякому ж бо бажано володарювати; а ще ж, як правило, всякий не згоджується служити тому, хто вчора друг рівний чи і суперник був рівносильний, чим діється, що багатократно зі сторони закликають на престол свій, щоб нині рівні у рівності залишались" [231, с. 42]. І в цій боротьбі амбіцій, у бажанні не допустити свого вчорашнього соратника чи противника стати своїм володарем таїться найбільша загроза процвітанню держави, самому існуванню того чи іншого народу.

У протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя -- спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової монархії. І не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії. Традиційною серед дослідників наукової спадщини Ф. Прокоповича є думка про те, що він стояв на позиціях концепції просвіченого абсолютизму. Однак, при уважному аналізі теоретичних розробок вченого стає зрозумілим, що для нього ідея абсолютизму була домінуючою щодо ідеї просвіченості.

Будучи людиною, що робила свою життєву кар'єру, як зазначає В. Г. Смірнов, на основі теоретичного обґрунтування "реформаторських" дій Петра І, Ф. Прокопович доходить до межі, яка протиставляє його духовний сан замовленню "патрона". Так, підтримуючи прагнення Петра забезпечити фінансову основу реформ за рахунок надбань церкви і вирішення питання ідеологічного обґрунтування підкорення церкви волі царя, Прокопович виступає апологетом ідеї цезарепапізму.

Ця ідея, в принципі, постійно присутня в ортодоксальному православ'ї, була доведена в часи правління Петра І до абсолюту. Гостра необхідність в фінансах, за умови повного зубожіння населення, спонукала царя накинути оком на величезні багатства накопичені православною церквою в Московській державі. Проведена Петром І секуляризація церковного майна, з одночасною заміною патріаршества Священним Синодом на чолі якого стояв обер-прокурор Імперії, дозволили Петру не лише отримати додаткові джерела для забезпечення своїх планів, але й інструмент тотального, як на ті часи, контролю за думками підданих. І в цьому питанні Ф. Прокопович знову виступив як найближчий сподвижник царя, навіть всупереч своїм станово-корпоративним інтересам.

Для обгрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в один з інструментів імперії. Духовні поводирі мас перетворювались на особливий розряд державних чиновників, що отримували платню від держави і несли повну відповідальність перед нею.

Щоб обгрунтувати правові підстави такого існування церкви в системі Імперії Ф. Прокопович апелює до традиції минулого: "Собори вселенські повелінням царів збиралися; на тих же соборах керували судді, царів піддані: вони наглядали щоб чинно діло йшло, вони бунти і шум єпископів заспокоювали" [231, с. 89]. Після такого висловлення позиції одним із вищих ієрархів церкви посідання обер-прокурором імперії чільного місця в Священному Синоді мало сприйматися сучасниками як традиційний і цілком природний стан речей.

Однак навіть підкорення церкви царській волі, сконцентроване в ідеї цезарепапізму, не було вершиною здійснюваної Ф. Прокоповичем апологетики абсолютизму. Те, що було для нього "перепусткою" у вищий світ Імперії -- оспівування спадковості монархії у "Слові похвальному в день рождества благороднійшого государя царевича і великого князя Петра Петровича" -- вимагало від "київського мудреця", ще однієї, остаточної "клятви крові" на вірність імперії. Такою "клятвою крові" став трактат Ф. Пркоповича "Правда волі монаршої", в якому він довів ідею богоданності монаршої влади до абсолюту.

Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним джерелом влади монарха. І в цьому його позиція практично нічим принципово не відрізняється від позиції, що була домінуючою у "територіальної спадкоємниці" Візантії -- Оттоманській імперії: "Султан є намісник Аллаха на землі".

Влада, отримана з Божої волі монархом, є, на думку Ф. Прокоповича, у повному розпорядження останнього. Приймаючи її як Боже помазання, монарх передає її у спадок тому, кого він вважатиме за достойного це помазання нести. Така позиція мислителя була зумовлена конкретною історичною ситуацією, коли Петро І, запідозривши власного сина Олексія у змові проти своєї влади, після тяжких катувань скарав його на горло. Страчений був не просто царський син, а спадкоємець престолу, що посмів виступити проти реформаторських діянь государя в ім'я повернення "московської старожитності".

"В цій дійсно шекспірівській драмі між батьком і сином Феофан твердо взяв сторону Петра. Він супроводжував царя в поїздці в Москву для зустрічі з сином, був присутнім в Кремлівських палатах при читанні мандата про провини царевича та його відречення, виголосив промову з приводу проголошення спадкоємцем малолітнього Петра. І, нарешті, він, Феофан, в присутності великої кількості народу виголосив громове "Слово про владу і честь царську", і луна цієї промови ще довго носилась по країні, докотившись до європейських держав" [250, с. 62].

Виправдання синовбивства укріпило вплив і владу Ф. Прокоповича при правлінні Петра І, а обгрунтований ним порядок набуття престолу не за родовим спадком, а за волею монарха, що може заповісти владу як будь яке власне майно -- зберегли його становище і саме життя після смерті "патрона".

"Для пояснення і виправдання нового порядку спадковості престолу Феофан написав величезний трактат під назвою "Правда волі монаршої". Головний аргумент Феофана простий, але в ньому міститься філософія сваволі монарха: "Як батько може позбавити сина спадку, так і государ -- престолу" [250, с. 89].

Апологетика абсолютизму та імперської величі Феофаном Прокоповичем, незважаючи на політичну заангажованість, мали завершений, послідовний характер. Виходець з України, в пам'яті якої ще були свіжими часи Руїни, перед очами якого стояли приклади магнатської сваволі в сусідній Польщі, що підривали державу і суспільство, він прийняв сторону спадкової абсолютної монархії, вважаючи за краще служити просвіченому деспоту, ніж піддавати загрозі анархії саме існування людства.

Як вже зазначалось вище, Ф. Прокопович уособлював собою реакцію тієї частини української просвіченої верстви, яка розчарувавшись у спробах творення самостійної цивілізованої держави і не бажаючи відновлення магнатської анархії Речі Посполитої на власних теренах, почала шукати для себе можливості самореалізації в рамках творення на залишках азійської Московщини європейської, як їм здавалось, Російської імперії. Нова столиця імперії Санкт-Петербург зростав не лише на козацьких кістках, але й на знаннях тисяч і тисяч канцелярських чиновників з України. Гетьманщина ще боролась за "стародавні права і привілеї", за збереження своєї автономії, але її доля вирішувалась поза нею.

У часи правління імператриці Анни Іоанівни, для зішесття якої на престол Ф. Прокопович доклав немало зусиль, становище Гетьманщини різко погіршало. Після смерті гетьмана Д. Апостола верховну владу було передано Малоросійській колегії і утворено так зване "Правління гетьманського уряду" (1734-1750 рр.), на чолі якого поставлено князя О. І. Шаховського. До складу Правління входили також два російських урядовці і генеральний обозний Я. Лизогуб з двома українськими старшинами.

Як відзначає Р. Іванченко "Князь Шаховський і його Правління дістали від уряду цариці Анни Іоанівни спеціальну інструкцію -- "Решительные пункты", котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках її йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адміністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпорядкованість в управлінні, хабарництво, несправедливість в судах -- все це вина українських урядовців. Ці думки мали привчати українців до думки, що Гетьманщина -- непотрібна Україні інституція, нездатна управляти народом і захищати його інтереси, тому її потрібно негайно скасувати. Імператорський уряд дав Шаховському наказ робити все, щоб українська старшина не зближувалась ні з білоруською, ні з польською шляхтою, ні з українською старшиною Правобережної України, яка перебувала в складі Польської держави. Йшлося про те, щоб всіляко сприяти шлюбам українців з росіянами. Цим малося на увазі сильніше прив'язати українську старшинську еліту до російського урядового колеса. Прагнення українців до самостійного державного існування розцінювалось як державна влада" [106, с. 157].

До певної міри покращилось становище Гетьманщини у часи царювання імператриці Єлизавети (1741-1761 рр.). Нова імператриця доволі прихильно ставилась до українців, що багато хто з істориків пояснює її любовним зв'язком з Олексієм Розумовським, козаком Чернігівського полку відібраним за прекрасний голос до царської капели.

1744 року імператриця побувала в Укращі і козацька старшина, скориставшись можливістю, подала їй прохання про дозвіл обирати гетьмана. Імператриця дала на це згоду, але лише 5 травня 1745 року було підписано відповідний указ, а 22 лютого 1750 року на раді в Глухові гетьманом було обрано брата фаворита імператриці. "Причиною, чому так пізно стався цей "вибір", було якраз і те, що цариця мала намір віддати гетьманську булаву Кирилові Розумовському, тоді ще дуже молодому, і треба було ждати, аж він підросте і заки його до нового уряду приготовлять. Оцей "вибір" був тільки фарсою, бо всякому було відомо, що неодмінно тільки Розумовському можна бути гетьманом. Але козацтву йшлося не так про особу, як про те, щоб відновити саму інституцію гетьманську" [117, с. 156-157].

З обрання нового гетьмана козацька старшина намагалась скористатись якнайповніше -- справи України знову були передані з Сенату до Колегії Закордонних страв, з чільних постів у гетьманській адміністрації усувались росіяни, під юрисдикцію гетьмана було передано Київ і Запоріжжя.

К. Розумовський намагався закінчити розпочату ще Д. Апостолом судову реформу в Україні. В її основу було покладено кодекс "Права за якими судиться малоросійський народ" та наукову розвідку бунчуковго товариша Ф. Чуйкевича "Суд і розправа в правах малоросійських". За задумом у результаті реформи судовий устрій в Україні повинно було базуватись на Литовському статуті. Значну увагу приділяв гетьман і розвиткові освіти -- планувалось відкриття університету в Батурині, у Глухові створено пансіони для виховання дітей старшини, у полках заведено школи для обов'язкового навчання козацьких синів.

У цей період в Україні було проведено і значні соціальні реформи. Те, про що мріяли і до чого докладали стільки зусиль І. Виговський та І. Мазепа стало набирати ознак реальності -- козацька старшина остаточно оформилась у вищий привілейований стан суспільства, у шляхетство, соціальна структура Гетьманщини набувала типових для тогочасної Європи ознак. У гетьманській столиці часто проводилися загальні з'їзди старшини для обговорення важливих справ з тенденцією перетворитись на постійний український шляхетський сейм. У 1763 році було скликано Генеральні Збори -- справжній сейм -- для розгляду та затвердження судової реформи.

"На одному із з'їздів старшини виголошено промову, відписи якої довгий час ходили по руках: "Про уліпшення стану Малоросії". Ця промова була показником політичних та суспільних змагань козацької старшини: її автор журився занепадом войовничого духу в Україні, ідеалізував давні часи, коли були "сойми або генеральні ради". Ідеал автора -- конституційно парламентарний лад, в якому б всі політичні права належали б українському шляхетству" [226, с. 98].

Становище К. Розумовського при імператорському дворі не похитнулось і після смерті Єлизавети, хоча серед наближених нового імператора Петра III і мала місце ідея передачі гетьманської булави від К. Розумовського до А. Гудовича. К. Розумовський став одним з чільних діячів змови, що призвела до смерті Петра III та зішесття на російський престол Катерини II. Частина старшини, впевнена у всемогутності Розумовських, відправила новій імператриці петицію з проханням закріпити гетьманство спадковим у роду Розумовських. Інша, незадоволена такої пропозицією, написала імператриці протест. Наслідок був неочікуваний для обох угруповань -- 1764 року гетьманство було скасоване як політичний інститут, а владні повноваження було передано Малоросійській колегії на чолі з президентом в чині генерал-губернатора. Ним став визначний російський полководець граф П. Румянцев. У таємній інструкції імператриці П. Румянцеву було наказано обережно, але систематично нищити українські державницькі традиції, права і вольності, поступово готуючи населення до повної асиміляції в російському політичному і культурному просторі.

Нова імператриця в перші роки свого правління намагалась демонструвати європейську освіченість і лібералізм -- листувалась з французькими енциклопедистами, надавала деяким з них фінансову підтримку, розмірковувала про можливість реформ у Російській імперії.

Ідеї французьких енциклопедистів набули в той час великого поширення в усій тогочасній Російській імперії та в Україні зокрема. Вони спонукали читачів до нових підходів в оцінці соціально-політичної дійсності, розумінні призначення людини і держави. "На усвідомлення нового впливали правові ідеї тогочасної просвітницької філософії. Дворянська інтелігенція захоплювалася ідеалами цієї філософії. У бібліотеках, як правило, були збірники, хрестоматії творів просвітителів: "Дух Вольтера", "Дух Дідро". Не лише в приватних бібліотеках, але й у бібліотеці Київської Академії були твори Вольтера, Руссо, Монтеск'є. У родинних архівах українського дворянства можна було зустріти нотатки на твори просвітників" [117, с. 27].

Коли Катерина II вирішила скликати "Комісію для складання нових законів"( 1767-1769), її ініціатива викликала цілу бурю в середовищі російської інтелігенції -- складались різноманітні проекти і прожекти, дворянство обирало депутатів і складало їм накази. Замість очікуваного імператрицею зміцнення її власного становища та існуючої політичної системи вона отримала збурення громадської думки і пропозиції радикальних змін.

Не оминули подібні настрої і провідні кола українців. Так, зокрема, виходець з України, професор Московського університету П. Десницький висунув ідею скасування кріпосної залежності селян в імперії. І все ж головним було для них інше. Як зазначає З. Книш, "1767 року Катерина II мала намір скликати "Комісію для сочиненія нового положенія", куди мали бути обрані депутати від різних національностей. Коли оповіщено те в Україні, всі без винятку суспільні верстви українського народу використали цю нагоду, щоб однозначно заявитися за автономією" [117, с. 173].

Серед найбільш значних теоретико-політичних творів, появу яких спричинила підготовка роботи "Комісії..." є робота "Філософічні пропозиції" (деякі дослідники перекладають оригінальну російську назву "Философические предложения" як "Філософічні речення") написана українським філософом-просвітником Я. Козельським.

Яків Павлович Козельский народився 1729 року в сім'ї наказного сотника в містечку Келеберди на Полтавщині. З 1744 по 1750 рік він навчався в Києво-Могилянській Академії, не закінчивши яку переїжджає до Петербургу, де спочатку стає учнем академічної гімназії, а з 1752 року -- студентом Петербурзького академічного університету. По його закінченні, з 1757 по 1764 рік Я. Козельський викладає математику і механіку в Артилерійському і інженерному шляхетному корпусі. 1764 року виходять його перші друковані праці -- "Арифметичні пропозиції" та "Механічні пропозиції". У цей же час він починає працювати над перекладами книг з європейської політичної історії, що безумовно відбилось на формуванні його політичних поглядів.

Залишивши військову службу з 1766 року Я. Козельський переходить на службу в Сенат, де отримує ще одну можливість детально ознайомитись з реаліями державного і політичного життя Російської імперії. 1770 року він залишає службу в Сенаті і призначається до роботи в Малоросійській колегії в Глухові. 1786 року мислитель знов з'являється в Петербурзі де 1788 р. видає "Розмову двох індійців Калана та Ібрагіма про людське пізнання".

У зв'язку з хворобою Я. Козельський 1793 року остаточно залишає столицю імперії і виїздить у свій маєток в с. Крутий берег Лубенського повіту де й помирає після 1795 року.

Робота "Філософічні пропозиції..." була написана Я. Козельським у досить стислий термін (близько року) і її поява прив'язувалась до початку роботи "Комісії для складання нових законів". Можна припустити думку про те, що вона призначалась, у першу чергу, для депутатів від українських областей, серед яких був і його брат -- майор Яків Павлович Козельський.

Усього ж було троє братів Козельських, що носили одне й теж ім'я -- Яків. Цей факт інколи заводив дослідників науково-теоретичної спадщини вченого-просвітника в оману та породжував плутанину. Випадок, коли брати носили однакове ім'я, доволі рідкісний, але не поодинокий у тогочасній Україні.

При написанні "Філософічних пропозицій..." Я. Козельський спирався на досягнення передової політичної і філософської думки тогочасної Європи, у першу чергу, на дослідження французьких філософів XVIII століття і на теорію природного права і суспільного договору.

"У своїх розшуках відповіді на питання, в чому ж полягає причина суспільного зла, Козельський звертається до передової соціологічної думки своєї епохи. В 1768 р. він вперше в історії суспільної думки Росії використовує для критики феодально-кріпосницьких порядків і ідеології прогресивну для того часу теорію природного права і суспільного договору в інтерпретації таких радикальних французьких просвітителів, як В. А. Гельвецій та Ж. Ж. Руссо... Спираючись на цю теорію, Козельський робить одну з перших в історії суспільної думки Росії спробу виявити причини поганого стану суспільства і накреслити шляхи виходу з нього" [60, с. 22-23].

Я. Козельський широко використовує у своїй праці ідей французьких мислителів, деякі з них підтримуючи, а деякі -- заперечуючи. Це звернення вченого до авторитету енциклопедистів було цілком виправданим в умовах тогочасної дійсності. Адже їх праці були широко відомі в освічених колах Росії і, особливо, підросійської України. Л. А. Коваленко вважає, " ...що в колах тогочасної прогресивної інтелігенції на Україні спостерігається посилений інтерес до французького просвітництва, його лівої течії, зокрема до Руссо. Досить показовим є те, що з творами Руссо були добре обізнані на Лівобережній Україні, тобто на території, що найтісніше була пов'язана з громадсько-політичним і літературним життям Росії" [117, с. 31].

Вихідним пунктом розмірковувань Я. Козельського про оптимальні форми організації державної влади і всього суспільного життя є традиційна для Просвітництва ідея про "природний стан людини". Підтримуючи шанованого ним Ж. Ж. Руссо в питанні про існування в минулому такого стану, мислитель не згоджується з великим французом в питанні можливості повернення людства до нього: "натуральне його благополуччя безповоротне" [120, с. 412].

Більше того, він вважає, що перехід від природного стану до громадянського є актом величезної історичної ваги і прогресивний за своєю глибинною суттю. "Людина при переміні натурального стану на громадянський отримала в поступці своїй справедливість замість спонуки, у справах своїх -- мораль, замість потворної сліпоти, і у всьому своєму бутті -- обов'язок замість натурального спонукання, і слідує розуму не слухаючи своєї схильності, і хоча вона через цю переміну позбавляється багатьох натуральних вигод, однак на місце того отримує інші великі властивості, здібності її значно зростають, знання розширюються, думки стають благороднішими і вся душа її підноситься до такого рівня, що коли б зловживання нового цього стану не зводило б її часто нижче натурального, то мусила б вона безумовно благословити той час, який її вивів з того стану і зробив з нерозумної і обмеженої тварини розумною і людиною" [120, с. 524-525].

Прогресивність переходу людства до громадянського стану Я. Козельський вбачає в набутті людиною цілого ряду нових якостей, що були неможливими раніше. Хоча мислитель і не апологетизує громадянський стан. Він підкреслює, що за набуття нових переваг людині довелося поступитись частиною свобод, що були в минулому. Російський вчений Ю. А. Коган зазначає, що "Будучи прихильником теорії договору в інтерпретації Руссо, Козельський повністю покладав на самих людей відповідальність за стан, в який прийшло людство, коли "зібравшись за фаміліями" воно стало "видумувати різні вигоди", "звикло власності майна" і, вкусивши гіркоти нерівності, змушене було врешті-решт назавжди розлучитися зі своєю первісною красою" [118, с. 156]. Однак сам Я. Козельський вважає, що втрата первісної, нічим необмеженої свободи не є такою вже трагедією для людства -- "Людина через договір з суспільством втрачає натуральну свободу і необмежене право до всього того, що її спокушає і чого вона досягти може, а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сили, а громадянська свобода обмежена громадською волею" [120, с. 525].