Проблема держави в козацьку добу

Гадяцький трактат не відображав всіх устремлінь козацької старшини на чолі з І. Виговським. Українська делегація на переговорах прагнула утвердження Великого князівства Руського не лише в межах Наддніпрянщини, а й прилучення до нього воєводств Волинського, Подільського, Руського і Белзького, а також Пінського і Мстиславського повітів -- тобто практично всіх населених українцями земель Речі Посполитої. Крім того розмір козацького війська повинен був бути збільшеним до 60 тисяч.

"Однак цих домагань не довелося в цілості реалізувати. Україна отримала тільки автономію, а не державну рівноправність з Польщею, і ця автономія мала поширитись тільки на Наддніпрянщину, а не на всі українські землі. Головні ідеї, за які ведено змагання, -- з'єднання всієї української території і державна незалежність, лишилися нездійсненими. А без прийняття цих основних точок, за які змагався Юрій Немирич, вона, тобто Гадяцька угода, залишалася тимчасовою комбінацією і не могла вважатися сталою і довгочасною" [19, с. 60].

І все ж, незважаючи на наперед визначений компромісний і тимчасовий характер Гадяцької угоди, вона цікавить нас як документ, в якому зафіксовано основоположні принципи організації влади в, нехай і автономній, козацькій державі, як документально втілене продовження державотворчих ідей попередників І. Виговського. Оцінюючи цей договір Ю. Мицик відзначає: "В цілому Гадяцький трактат, що виріс на грунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження, є принаймні більш виваженим і струнким ніж договір України з Росією 1654 року, виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, у чому заслуга Юрія Немирича" [172, с. 224].

Дійсно, одним з головних авторів Гадяцького трактату з української сторони був магнат, політик, дипломат і козацький полковник Юрій Немирич. Його рід належав до найбагатших в Речі Посполитій і поступався лише Острозьким і Вишневецьким. Як зазначають І. Огородник і М. Русин Ю. Немирич освіту "здобував спочатку в Раківській соціанській академії, де вивчав математику, філософію, етику, політику. В 1630 р. виїхав за кордон, студіював в університетах Лейдена і Амстердама, Базеля, Падуї і Сорбони, слухав лекції Гуго Гроція, здійснив поїздку до Англії. Коло його інтересів: економіка, теорія держави і право, державний устрій західноєвропейських країн, військова справа. Перебування за кордоном зробило Немирича палким прихильником республіканської форми правління" [196, с. 192].

Політичні погляди Ю. Немирича, що багато в чому визначили дух Гадяцького трактату, знайшли своє відображення в опублікованому 1632 році трактаті "Роздуми про війну з московитами", в якому він порівняв державний устрій Речі Посполитої і Голландії, а також Московської держави. Причому останню він уподібнив Туреччині, як розсадник тиранії і деспотизму. Сам же Ю. Немирич у цьому творі показав себе як переконаний противник всякого абсолютизму і диктату, сваволі та рабства. "Ідеалом Немирича поставав республіканський устрій держави, який сформувався у нього ще за часів студій у західноєвропейських університетах і під впливом знайомства з державними правліннями Голландії, Італії, Англії. Його він і намагався втілити в Україні, теоретично обгрунтувавши в основних статтях Гадяцького трактату" [196, с. 193].

Ю. Немирича також вважають одним з авторів "Маніфесту до європейських держав", що був посланий 1658 року від імені українського уряду з метою пояснити причини виступу гетьмана І. Виговського проти Московської держави: "Не з інших мотивів прийняли ми протекцію в. кн. московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за поміччю божою здобуту і кров'ю стільки разів вернену свободу нашу. Щедро наділене різними обіцянками і приреченнями в. кн. московського, військо наше сподівалося, що з огляду на спільність віри і добровільне підданство в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, але ще примножуватиме їх більше і більше, відповідно до обіцянки своєї (виділення М. Грушевського -- О.С.)... Але здурили нас ті надії! Міністри й вельможі московські намовили того пречеснійшого, всебожного і ласкавого князя до того, що зараз вже першого року, як завелися переговори між Москвою і поляками, під впливом надій на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб, занявши нас війною з Швецією, легше нас придавити і приневолити" [54, с. 63].

Гадяцький трактат, підготовлений за активної участі Юрія Немирича є своєрідною вершиною політичної думки України, що підбивав підсумки державницьких змагань доби Хмельниччини і надовго став своєрідним еталоном для продовжувачів справи великого гетьмана. В. Шевчук відзначає, що, "коли приглянутися до суспільно-політичних змагань другої половини XVII століття, можна помітити: вони точилися здебільшого на основі ідей викладених у Гадяцькому договорі: його взяв в основу своєї діяльності гетьман Дорошенко, його таємно тримали в себе й вивчали інші гетьмани, в тому числі й Іван Мазепа. Зрештою, політичний ідеал Івана Мазепи... не відходив далеко від ідеалу, закладеного в Гадяцькому пакті, і його союз із шведським королем Карлом XII ґрунтується на майже тих-таки засадах. Отже, так склалося, що саме Гадяцький договір став вищою політичною ідеєю українців, котрі змагалися за свою державність і хотіли відстояти політичну суверенність України" [316, с. 93]. Особливо ж важливими для розуміння дійсних устремлінь І. Виговського, Ю. Немирича та тієї частини старшини, на яку вони спирались, на наш погляд, є саме ті пункти, що були відкинуті польською стороною і не ввійшли в текст договору.

Творці Гадяцького договору, розуміючи нагальну необхідність формування повноцінної, у тодішньому розумінні, соціальної структури суспільства, включили до нього положення, згідно з яким "Зосібна також для подальшого прихилення до послуг його королівської милості, кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень буде нобілітовано з наданням усяких шляхетських вольностей так, однак, визначити, щоб з кожного полку могло бути сто нобілітованих" [36, с. 150]. Це викликало значне незадоволення серед козацтва, яке ще з часів привілею короля Стефана Баторія звикло вважати себе станом рівним шляхетському. А вибіркова нобілітація, незважаючи на те, що ця практика повинна була продовжуватись і в майбутньому, ставила тих хто опинявся поза списками "100 кращих" у стан невизначеності, більше того, загрожувала урізанням їхніх прав до становища селян.

Не сподобався козацькій масі і пункт, яким вводився новий порядок обрання гетьмана -- стани України вибирали кількох кандидатів, а король з них призначав гетьмана. Козаки розуміли, що "...це, як, зрештою, і витворення української шляхти, надавало козацькій республіці не демократичного, а аристократично-республіканського статусу, уподібнюючи її до структури коронної і Великого князівства Литовського -- вищі сфери до цього прагли, а нижчі -- заперечували" [316, с. 102].

"Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам'ятник державницької думки України. О. Левицький слушно назвав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам'ятник Козаччини" [226, с. 38].

І. Виговський та його соратники прагнули збудувати українську державу за зразком європейських великих князівств чи герцогств, подібно до Великого князівства Литовського чи німецьких князівств, що хоча й визнавали протекторат з боку іншої, більш потужної держави, але зберігали практично всі атрибути суверенної держави. До того ж прагнення створити власний монетний двір свідчить про те, що їх стратегічною метою було досягнення повного суверенітету, а протекторат був лише тимчасовим компромісом між прагненням до повної політичної самостійності і несформованістю державницької традиції та національної еліти, здатної взяти на себе відповідальність за державне існування нації.

Гадяцький договір свідчить про бажання його творців з української сторони дещо відійти від демократичних республіканських традицій українського козацтва і перетворити Україну на аристократично-демократичну, за формою правління, республіку, що була більш пристосованою до реалій політичних традицій тогочасної Європи. Гетьман, як глава держави, наділявся досить широкими повноваженнями, однак його влада суттєво обмежувалася введенням у законодавчому порядку спеціальних інститутів здійснення законодавчої і судової влади.

Цей витвір української політичною думки, що поєдналась із досягненнями тогочасної європейської політичної теорії завдяки старанням Ю. Немирича, надовго став зразком для тих козацьких провідників, що боролися за права свого народу і країни. Ідеї Гадяцького трактату значною мірою використовувались і "останнім гетьманом обох сторін Дніпра П. Дорошенком", і творцями найбільш відомої пам'ятки політичної думки козацької доби -- так званої Конституції Пилипа Орлика.

Гадяцький договір викликав величезне незадоволення в Москві, яке незабаром вилилось у підбурювання незадоволеної діями І. Виговського старшини і відкриті військові дії. Незважаючи на блискуче виграну І. Виговським битву під Конотопом, коли, за висловом російського історика С. Соловйова, загинув "цвіт російського дворянства", несприйняття рядовим козацтвом деяких соціальних аспектів Гадяцького договору, побоювання селянства щодо можливості відновлення панщини і помсти за погроми шляхетських маєтків, гетьману довелося 1659 року скласти булаву.

Епоха після зречення І. Виговським влади отримала в українській історії сумнозвісну назву Руїна. Це був період фактичного безвладдя, анархії і самої страшної, громадянської, війни. В Україні було одночасно по два, а то й по три гетьмани, що шукали підтвердження своїх владних повноважень у Москві, Варшаві, Стамбулі чи Бахчисараї і завзято воювали один з одним, знищуючи людський і економічний потенціал держави. Були серед них і великі патріоти на зразок П. Дорошенка, і великі авантюристи, що опікувалися лише власною вигодою.

Цим становищем у повній мірі користалися їх "покровителі", що прагнули увірвати собі шмат української землі. 1667 року Москва і Польща за відсутності українських уклали в Андрусові мирний договір згідно з яким Правобережна Україна відходила до складу Речі Посполитої, а Лівобережжя з Києвом і околицями (спочатку лише на два роки) -- до Московської держави. Над Запоріжжям оголошувався протекторат двох держав. Широка смуга вздовж правого берега Дніпра була оголошена "нічийною землею", заселення якої заборонялось.

Певної стабілізації соціально-політична обстановка в Україні досягла на території Гетьманщини (частина Лівобережжя на яку поширювалась влада гетьмана, що визнавав московську зверхність) за часів правління Івана Мазепи (1687-1709 рр.).

Постать Івана Мазепи викликала і продовжує викликати значний інтерес, а його життя могло б стати основою для багатьох пригодницьких авантюрних романів. "Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західних країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарськими мовами. Потяг до знань не залишав гетьмана протягом усього життя" [251, с. 48]. До осягнення гетьманської булави І. Мазепа зробив карколомну кар'єру -- був придворним польського короля Яна Казімира, генеральним писарем гетьмана П. Дорошенка, генеральним осавулом у І. Самойловича. Ставши гетьманом він перетворився на одного з найбільш наближених до царя Петра І і найбагатших можновладців у всій Московській державі.

Концентруючи у своїх руках величезні багатства, І. Мазепа відзначався меценатством -- на його гроші було споруджено і відремонтовано багато храмів, підтримувались заклади освіти. Саме І. Мазепа добився надання Київському колегіуму надання 1701 року статусу академії.

Значну увагу приділяв І. Мазепа і розбудові соціальних і політичних інститутів української гетьманської держави у тісних рамках автономного існування Гетьманщини у складі Московського царства. Як зазначає В. А. Смолій "Ідеалом суспільно-політичного устрою для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита. Там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір у Батурині дуже нагадував резиденцію польських королів. Було впроваджено відповідний ритуал, з'явилися молоді польські шляхтичі, яких називали "гетьманськими дворянами". У роки правління І. Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані "бунчукові товариші", значкові товариші", "знатні товариші... У небуття йшли демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рангів і рівнів. По суті на Україні зароджувалося дворянство -- із спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами" [251, с. 52].

І. Мазепа прекрасно розумів, що в реалій тогочасної монархічної Європи, з пануванням родової аристократії, демократична козацька республіка, із схильністю до анархії, не зможе проіснувати скільки-небудь тривалий час. Гетьман прагнув перетворити Україну на аристократичну республіку і свідомо йшов на формування з козацької старшини та її нащадків національної аристократії, політичної еліти, провідної верстви нації.

Як зазначає Д. Дорошенко "Мазепа щедро роздавав землі козацькій старшині і явно старався обернути її в сильну і заможну землевласницьку верству, економічно незалежну, а через те і політично впливову. Підготовляючи перетворення козацької старшини в шляхетство (процес, що все одно відбувся сам собою), Мазепа хотів щоб воно було освічене й культурне. Тому-то він протегує посилання дітей старшини за кордон для науки, а в себе вдома опікується Київо-Могилянською Академією, підіймає її до значіння університету й Чернігівську колегію перетворює на вищу школу типу ліцею" [69, с. 21].

Оцінюючи державотворчу позицію І. Мазепи В. Доманицький відзначає: "Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного ладу (виділення В. Доманицького), себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, не від кого незалежною, а з другого -- щоб ця верства була погамована в своїх клясових і групових інтересах і забаганках -- не утискувала і не використовувала міщан і селян" [66, с. 18].

І. Мазепа був не лише визначним полководцем свого часу, вмілим керівником козацької держави, тонким дипломатом, а й блискучим оратором і автором кількох поетичних творів, в яких проглядаються його політичні погляди. До таких творів, без сумніву, можна віднести і його знамениту думу, що починається словами "Всі покою щиро прагнуть...", написану в період, коли Мазепа ще не був гетьманом.

Даючи в образній формі характеристику тогочасного стану українського суспільства І. Мазепа зазначає:

"Всі покою щиро прагнуть,

Але не в один гуж тягнуть:

Той направо, той наліво,

А все браття, тото диво.

Не маш любови, не маш згоди

От Жовтої взявши Води

Проз невзгоду всі пропали,

Самі себе звоювали" [16, с. 12].

Відсутність національної згоди, завзята боротьба між різними амбітними політиками за гетьманську булаву, спирання у внутрішній боротьбі за владу на закордонні центри сили -- все це на думку автора думи є основоположними того плачевного стану, в якому опинилась Україна. Такий стан речей, вважає І. Мазепа, є неприродним:

"Гей, братища, пора знати,

Що не всім нам пановати,

Не всім дано всеє знати

І річами керовати.

На корабель поглядімо,

Много людей полічимо:

Один стерник сам керуєть,

Весь корабель управуєть;

Пчілка бідна матку маєть

І оноє послухаєть".

У відновленні природного стану речей, подоланні несконсолідованості українського суспільства І. Мазепа розраховує спертися на своє оточення, козацьку старшину:

"Я сам бідний не здолаю,

Хіба тільки заволаю:

"Ей, Панове Енерали

Чому ж єсте так оспалі,

І ви, Панство полковники,

Без жодної політики,

Озмітеся всі за руки,

Не допустіть горькой муки

Матці своїй болш терпіти,

Нуте врагов, нуте бити.

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте

І вольностей бороніте!

Нехай вічна будеть слава,

Же през шаблі маєм права!"

Один з кращих дослідників мазепинської доби І. Борщак, у написаній разом з французьким вченим Р. Мартелем праці, високо оцінює цей поетичний твір гетьмана і зазначає, що "Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації -- на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з'єднаної, сильної самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишався вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоби згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, щоби державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і мають наказувати" [16, c. 11-12].

Ставши гетьманом України І. Мазепа, вихований на "Князі" Н. Макіавелі, прагнув всіма доступними йому засобами реалізувати намічену програму. Він твердою рукою наводив порядок в гетьманській державі, опікуючись перетворенням старшини в шляхетський стан, не забував про необхідність збереження соціального миру, намагаючись захистити рядових козаків, міщан та селян від утисків державних свавільників. Розуміючи важливість формування чіткої структури організації владної відповідальності гетьман намагався навести порядок у користуванні так званими "ранговими землями", які надавались старшині на час виконання нею певних державних обов'язків.

Виявляючи зовнішню лояльність до Петра І, І. Мазепа прагнув використати війну, що спалахнула між московським царством та Швецією для того, щоб об'єднати всі українські землі під своєю владою в єдиній державі. Під час воєнної кампанії йому вдається поставити під контроль своєї армії території Правобережжя та Волині. І лише настійливі вимоги Петра І, що виконував союзницькі зобов'язання перед польським королем і саксонським курфюрстом Августом II Сильним, змусили гетьмана вивести війська з визволених українських земель.

Втрата контролю за Правобережжям і Волинню прикро вразили І. Мазепу. Вони, разом з усе настійливішими спробами Петра І та його сподвижників обмежити права гетьманської держави, змусили гетьмана шукати нового союзника. Ним став удачливий у військових справах, молодий і амбітний король Швеції Карл XII.

Виступивши в російсько-шведській війні на боці Карла XII, І. Мазепа звернувся до козаків із знаменитою промовою "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями...", в якій зробив спробу пояснити мотиви свого вчинку та цілі і завдання України в цій війні.

Пояснюючи ситуацію, що склалась навколо України гетьман зазначає: "Ми стоїмо тепер братії між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх оминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні ним народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя" [163, с. 80].

Цими двома монархами були московський цар Петро І та шведський король Карл XII. Кожен з них мав свого ставленика на польський престол: Петро І -- курфюрста саксонського Августа II Сильного, Карл XII -- Станіслава Лещинського, якого підтримували противники московської орієнтації серед польських магнатів. Кожна з воюючих сторін мала свої плани щодо майбутнього України, які І. Мазепа влучно назвав "проваллями, готовими нас пожерти".

"Мій розсуд, чужий усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є такий: коли король шведський, завше переможний, якого вся Европа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам і на волю його наставленика і улюбленця, короля Лещинського, і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права і привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасовуються, бо ми, натурально, пораховані будемо яко завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші зазнали з таким горем, що сама згадка про неї жах наганяє" [161, с. 81].

Повернення під владу Польщі для України, на думку І. Мазепи, є недопустимим, оскільки ще не забулись події Хмельниччини і у польської шляхти жадоба помсти може заступити будь-які тверезі розрахунки. Але й залишатися під владою Москви, вважає гетьман, також більше не можна, оскільки російська держава та її цар виявили ознаки деспотії і здатні на кроки, що є неприйнятними для української політичної традиції: "А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода і добро народне, а й саме життя його підбиті волі та забаганці царській" [161, с. 81].

Аргументація І. Мазепи щодо необхідності розриву союзу з Москвою є дуже цікава і характеристична для розуміння рівня розвитку політичної свідомості тогочасного українського суспільства. Він звертає увагу на те, що Петро І отримав владу у спадок від предків, що були обрані "народом з дворянства свого". І це цілком зрозуміло і прийнятно для української традиції політичного мислення. Однак, той хто обраний народом, не має права на владу необмежену, а якщо він претендує на це -- то порушує права народу. Більше того, деспотичні прагнення Петра І проявляються не лише в устремлінні до необмеженої особистої влади, а й у зневазі до тих, кому народ доручив від свого імені вести з ним переговори.

Зазнав образ від царя і сам І. Мазепа, владу якому довірили козаки, і посланець від козацтва А. Войнаровський. "І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, її членів за худобу нетямущу і свій послід. Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безнастанно від військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, при відданні Хмельницького уложені, яких він не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв потиличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею" [161, с. 81-82].

Говорячи далі про причини свого кроку І. Мазепа зазначає, що він викликаний реальними обставинами в яких опинилась Україна. При цьому він намагається одразу випередити можливість звинувачень у тому, що його дії викликані якимись особистими мотивами -- прагненням до ще більшого збагачення, чи ще більшої влади. "Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже непричетний есьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені свою долю. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його на свої інтереси" [161, с. 82].

Говорячи про можливість виходу з глухого політичного кута, в якому опинилась Україна внаслідок існуючого розкладу сил на Сході Європи, І. Мазепа зазначає: "Бачився я з обома воюючими королями, шведським і польським, і все вміння своє учинив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиної по крові і єдиноплемінної, випросив у нього невтралітет, себто не повинні ми воювати ні з шведами, ані з поляками, ані з великоросіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стати в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз повинні оголосити государеві, а бояри його, які не заражені ще німетчиною і пам'ятають безневинно пролиту кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зі мною згодні" [161, с. 83].

Позиція збройного нейтралітету і відмова від прямого втручання у хід військових дій повинні, на думку гетьмана, забезпечити Україні не лише уникнення від військового лихоліття, але й дати право на участь у післявоєнній перебудові сходу Європи: "... а при будучому загальному замиренні всіх воюючих держав рішено поставити країну нашу в той стан держав, в якому вона була з перед володіння польського, з своїми природними князями та з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Европі держави: Франція і Німеччина" [161, с. 83].

Договір зі Швецією, підкреслює І. Мазепа, є продовженням старої традиції співробітництва між двома державами, закладеної ще в часи Б. Хмельницького: "І ми тепер уважати повинні шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немов од Бога посланих щоб увільнити нас од рабства і зневаги і поновити на найвищому ступні свободи і самостійності... І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження давніших, у всіх народів уживаних" [161, с. 83-84].

Закінчує свою палку промову до війська І. Мазепа словами, що не втратили, на жаль, своєї політичної актуальності й до сьогодні: "Та й що ж то за народ, коли за користь не дбає і видимій небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобляється, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним" [161, с. 84].

Промова І. Мазепи "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями..." дійшла до нас у чотирьох редакціях, найбільш поширеною з яких є виклад анонімного автора "Історії Русів" -- твору написаного в кінці XVII, або на початку XIX сторіччя. Точність передання ним висловлених гетьманом слів може піддаватись сумніву. Більше того, деякі моменти відбивають ідеї, що є стержневими саме в "Історії Русів". Однак, і в такій інтерпретації, ця промова яскраво відображає ті уявлення про сутність державної влади, які були притаманними для певної частини патріотично настроєної козацької старшини. І саме тому ця пам'ятка є такою важливою для розуміння української політичної думки козацької доби.

Сміливий крок І. Мазепи на розрив з Москвою, на відновлення державних прав українського народу зазнав поразки. В історичній науці існує багато думок щодо пояснення такого печального для України фіналу. Серед них -- і помилка шведських генералів, що заблукавши в чернігівських лісах не змогли вчасно вийти до Стародуба на з'єднання з прибічником І. Мазепи полковником І. Скоропадським, і надмірна утаємниченість задуму гетьмана, який, вихований на "Государі" Н. Макіавеллі, не приділив достатньої уваги підготовці суспільства до такого виступу, і рішучість жорстоких дій Петра І і його фаворита О. Меншикова, які вкрай жорстокими діями придушили спроби виступів на підтримку союзу з Карлом XII.

Кожна з цих причин зіграла свою роль в поразці українсько-шведських військ у битві під Полтавою. І все ж, на нашу думку, головною причиною невдачі І. Мазепи і, врешті-решт, всієї України, була несконсолідованість нації, неготовність пожертвувати особистим, приватним інтересом задля перемоги загальнонаціональної справи.

Козацька старшина в полкових і сотенних містечках, дізнавшись про виступ І. Мазепи, була готова підтримати свого гетьмана. Однак, швидкі і вкрай жорстокі репресивні дії російських військ (населення гетьманської столиці Батурина було винищено каральним загоном О. Меншикова до останнього жителя), заставили тих, хто не встиг приєднатись повсталих, відмовитись від виступу. Старшина зрозуміла, що вона може втратити більше ніж отримати. "Щодо козацтва, селянства і міщанства, то в їхній свідомості також протягом останніх 40-а років стався суттєвий злам: ідея національної незалежності, не закріпившись, спочатку еволюціонувала в бік автономізму (60-70-ті рр.)а згодом стала перероджуватися в ідею захисту "стародавніх прав", що переважно замикалися на захисті залишків соціально-економічних завоювань революції" [152, с. 213-214].

Значну роль у поразці І. Мазепи відіграла також вміла пропагандистська кампанія, розгорнута Петром І: гетьману проголошувалась анафема з усіх кафедр російської православної церкви, розпускались чутки про те, що він таємно отримав землі поза Україною і згодився зректись свого становища на користь поляків. "Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа -- таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний грунт" [319, с. 130-131].

Оцінюючи вплив діяльності І. Мазепи на розвиток українського суспільства, політичного мислення козацтва, наслідки його виступу проти Московського царства і Петра І, причини поразки канадський дослідник українського походження З. Книш відзначав: "Ні один з гетьманів не зробив стільки для створення об'єктивних умовин державної незалежності України, як Іван Мазепа, але він не мав за те ніякої дяки і не довелося йому бачити успішних наслідків своєї праці, хоч прожив він довгий вік і при владі був довгий час. Основою державного і суспільного ладу поставив він козацьку старшину, згідно з тодішнім духом часу. Його тенденція ішла по лінії скасування надмірної виборності в державну адміністрацію. Але через те мусів він стратити популярність серед простого народу, помимо того, що у відношенні до простолюддя та його соціяльно-економічного становища старався він бути справедливий" [117, с. 141].

Поразка справи всього життя, вимушена втеча з Батьківщини, підірвали життєві сили немолодого вже І. Мазепи. У ніч з 21 на 22 вересня 1709 року він помирає в м. Бендерах.

Після смерті великого гетьмана козацька рада 5 квітня 1710 року в м. Бендерах обирає його наступником Пилипа Орлика, який став першим українським гетьманом на вигнанні.

Пилип Орлик, незважаючи на значну різницю у віці, був однією з найбільш близьких до Івана Мазепи осіб серед козацької старшини, його соратником і продовжувачем справи життя великого гетьмана. Він народився 11 жовтня 1672 року в селі Комуті Осинянського повіту на Віленщині в Литві. Орлики походили з давнього чеського баронського роду, одного з представників якого доля закинула до Речі Посполитої після гуситських воєн.

Після загибелі батька вихованням Пилипа Орлика опікувалась його мати, що походила з православного шляхетського роду Малахівських. У молодих роках П. Орлик з'являється в Києві де вступає до Києво-Могилянської академії. Тут його наставником стає професор колегіуму, визначний мислитель свого часу Стефан Яворський. У Києві П. Орлик продовжує вдосконалювати набуті у Віленському єзуїтському колегіумі знання з філософії, поетики, стилістики, риторики, логіки і латини. Він зарекомендував себе як вправний поет і його вірші були навіть "уміщено у виданому в академії збірнику латиномовної поезії, де друкувалися й твори таких світил, як Яворський і Феофан Прокопович" [259, с. 57].

Завдяки протекції С. Яворського здібний випускник колегіуму починає працювати в консисторії Київської митрополії, а з 1693 року в Генеральній військовій канцелярії -- центральному органі гетьманської адміністрації. Безумовні таланти молодого канцеляриста та протекція С. Яворського привели до того, що на П. Орлика звертає увагу гетьман І. Мазепа і починає всіляко сприяти його швидкій кар'єрі: 1699 року у віці 28 років його призначають Генеральним писарем Війська Запорозького.

П. Орлик не лише був утаємничений у всі справи і задуми І. Мазепи, але й став достойним продовжувачем його справи. До своєї місії він ставився на найвищому рівні свідомого патріотизму і жертовності. Промовистим є такий факт: коли по смерті І. Мазепи виникло питання про його спадкоємця на гетьманській посаді то було запропоновано дві кандидатури -- племінника гетьмана А. Войнаровського і П. Орлика. Однак перший відмовився від гетьманства і пов'язаних з ним відповідальності і ризику, вирішивши за краще задовольнитись успадкуванням багатств свого дядька. Пилип Орлик прийняв на себе небезпечну місію очолити козаків на вигнанні, хоча й усвідомлював, що вона не гарантує йому не лише багатства, а й особистої безпеки.

Молодий гетьман був людиною освіченою і талановитою, здібним дипломатом, організатором, хорошим письменником та непересічним політичним мислителем. По собі П. Орлик залишив велику писемну спадщину -- великий за об'ємом "Діаріуш", листи до можновладців тогочасної Європи, договори, декларації і т.п. Однак головною працею, яка обезсмертила його ім'я є безумовно так звана Бендерська Конституція, або Конституція Пилипа Орлика, хоча він не є її єдиним автором.

Ця пам'ятка української політичної думки козацької доби ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але стала своєрідним рубежем у їх розвитку. "Появу цього документу варто розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях таких мислителів як Т. Гоббс, Г. Гроцій, а трохи пізніше Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу ніж дійсність. За таких обставин Конституція Пилипа Орлика -- це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав" [47, с. 236]. Як зазначає О. Субтельний, цей "...документ, пишномовно названий Pacta et Constitutiones Legum Libertatumque Exersitus Zaporoviensis складався з 16 статей, дуже різних за обсягом і значенням, які стосувалися переважно практичної політики, а не принципів. Проте за цими умовами стояли політичні погляди та інтереси не лише мазепинських емігрантів, а й багатьох їхніх однодумців, що залишилися в Україні. Цей документ, складений невеличкою групою дисидентів-вигнанців, зовсім не був звичайною вправою чи намаганням видати бажане за дійсне. На той час, коли Pacta et Constitutiones були укладені, уже йшли приготування до нового походу проти царя. Отже, "Бендерська конституція" показувала, які зміни мазепинці сподівалися запровадити після повернення на Батьківщину" [259, с. 57].

Згоджуючись з відомим вченим все ж варто зазначити, що багато з положень даного документу мають концептуальний характер, і є віддзеркаленням особливостей українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом -- документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Починається цей документ преамбулою, в якій викладається коротка історія козацтва та української державності. При цьому твориться політичний міф, метою якого є обгрунтування права козацької верстви виступати репрезентантом державницьких інтересів української нації. Для цього початки української державності відносяться до доволодимирових часів і ототожнюються козаки і хозари як творці держави: "...народ козацький, давній і відважний, раніше званий Хозарським, спочатку підніс безсмертною славою, широким володінням та героїчними діяннями, яких не лише сусіди, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі і на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ним міцним союзом і власну дочку Кагана себто володаря Козаків, призначив сину своєму..." [211, с. 25].

У подальшому, відзначає автор Конституції, за численні провини і гріхи Бог покарав народ козацький, що врешті-решт призвело до втрати державності та польського панування. Однак пізніше незбагненна і справедлива божа воля привела до того, що "... народ Козацький, що доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі вольності під проводом палкого борця, найвідданішого керманича вічної пам'яті Богдана Хмельницького, який за допомогою самого Бога і непереможною поміччю найяснішого короля Швеції, безсмертного і славної пам'яті Карла X, з'єднавши сили Кримського Ханства і Війська Запорозького, а також завдяки власному прозорливому старанню, пильним турботам і величі духу, збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський..." [211, с.25-26].

Твердження про те, що Б. Хмельницький звільнив (хоч і з поміччю татар та шведського короля) український народ, повернув йому державний статус, мало дуже важливе значення в тогочасній ідеологічній боротьбі козацької старшини з московськими урядовцями, які стверджували, що Україна ніколи не була самостійною державою і лише з московською допомогою змогла звільниться з-під польської окупації, приєднавшись до Московської держави. Твердження про те, що українці самостійно, без московської допомоги, здобули собі державний статус і лише потому, добровільно вступили у союз з Московської державою було для козацької верхівки важливим аргументом для обгрунтування права на відновлення власної держави.

Автор Конституції акцентує увагу на добровільності прийняття Б. Хмельницьким протекторату Московської держави сподіваючись на те, що спільна православна віра забезпечить дотримання сторонами прийнятих на себе зобов'язань. Але після смерті гетьмана московські урядовці почали порушувати досягнуті домовленості та давні права і привілеї козацтва, що призводило до того, що Військо Запорізьке "...мусило власною кров'ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і вольностей, захист яких сам Бог, месник беззаконня, милостиво підтримував" [211, с. 26].

Саме таким повстанням, відзначає П. Орлик, був антимосковський виступ гетьмана Івана Мазепи, який продовжив традиції Б. Хмельницького як у справі боротьби за свободу нації, так у відновленні союзницьких відносин зі шведським королівством. Подібна історична паралель повинна була ідеологічно санкціонувати дії І. Мазепи та показати їх стратегічну мету -- відновлення державної самостійності України та виконання історичної місії козацтва.

Окрім ідеологічного обгрунтування своїх дій за допомогою творення історичного міфу, П. Орлик і козацька старшина, як автори Конституції, у преамбулі чітко вказують і на іншу причину прийняття цього важливого правничого документа: "... оскільки дехто з колишніх Гетьманів, наслідуючи деспотичне московське правління, зухвало намагався привласнити собі, всупереч праву і рівності, необмежену владу, не соромлячись нехтувати давніми законами і вольностями Війська Запорозького і тяжко пригноблюючи простий народ, тому ми, присутня тут старшина, і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, попереджаючи подібні прецеденти, а головне -- щоб здійснити таку важливу справу, як виправлення і піднесення своїх принижених прав і вольностей в особливо зручний час, коли згадане Військо Запорозьке знайшло собі захист не деінде, а під опікою Священної Королівської Величності короля Швеції, і тепер твердо і без вагань її визнає, ми уклали угоду з паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконанням пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувались і наступні Гетьмани Війська Запорозького" [211, с. 27]. Таким чином, автор Конституції визначає її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну.

"Колективний автор Конституції -- Пилип Орлик та козацька старшина -- прагнув зв'язати воєдино уривки своєї минувщини та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Цей документ постав як оречевлена ідея української держави -- Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави" [269, с. 50].

Перша стаття Конституції присвячена проблемам віри та захисту прав українського православ'я. Нею православній вірі в Україні надавались виключні права. Особливий акцент робиться на необхідності повернення Київської метрополії під омофор Вселенського Константинопольського патріарха і виведення її з-під юрисдикції Московської патріархії. Цей акт повинен був мати виключне політичне значення, оскільки після приєднання Київської митрополії в 1685 до Московської патріархії православна церква в Україні стала перетворюватись на провідника московських впливів. Виключне значення збереження автономії української православної церкви для збереження державності чітко розуміли як козацька старшина, так і вище духовенство. Так за часів укладення Переяславських статей митрополит С. Косів вирядив спеціальне посольство до царя з проханням підтвердити старі права Церкви і не відділяти українське православне духовенство від Царгородського патріархату, що було, як висловлювалось в чолобитній, "коренем всіх наших вольностей і прав" [226, с. 193]. Роль церкви і релігійного питанні в поразці І. Мазепи була ще надто свіжа в пам'яті бендерських вигнанців.

Друга стаття зазначала, що "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і московського царства..." [211, с. 28]. Гарантом недоторканості кордонів Української держави повинні були стати договори гетьмана зі шведським королем, якому разом з нащадками надавався титул постійних Протекторів України.

Цей пункт Конституції, фіксуючи недоторканість кордонів України в межах визначених міжнародними договорами входив в певну формальну суперечність з намірами козацької верхівки і самого Пилипа Орлика. Як зазначає В. Шевчук "в планах своїх Орлик мав визволити Правобережну, Лівобережну і Слобідську Україну" [316, с. 198]. Слобожанщина, яка на той час мала виразну українську більшість населення ніколи формально не входила до складу гетьманської держави. Але якщо згадати, що згідно з договором І. Мазепи і Карла XII до України мали прилучатись всі землі з українським населенням, то можна визнати, що дійсної суперечності між Конституцією і намірами П. Орлика, як її гаранта, немає.

Третій пункт декларував відновлення стратегічного союзу з Кримським ханством, що був покликаний забезпечити спокій на південних кордонах держави та збройну допомогу татар у боротьбі з Москвою.

Пункти четвертий і п'ятий Конституції були присвячені відновленню прав Запоріжжя на його землі, ліквідації побудованих царем фортець на територіях належних Кошу та закріплювали автономний політичний і економічний статус Січі в складі гетьманської держави.

Наступні пункти Конституції (з 6 по 10) є своєрідним "політичним ядром" цього документу. У них викладаються основні принципи організації влади в козацькій державі. Так стаття 6 проголошувала обмеження прерогатив гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління і декларувала створення інституту публічної ради, якій мала належати першість у вирішенні стратегічних питань державного життя: "...ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв'язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов'язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися" [211, с. 30]. Генеральні Ради мали збиратися не менше трьох раз на рік -- на Різдво, Великдень і Покрову.

У роботі Генеральних Рад повинні були брати участь не лише полковники разом з полковими урядниками і сотниками, не лише Генеральні Радники від всіх полків, які разом з Генеральною старшиною повинні були постійно перебувати в гетьманській резиденції, а й посли від Низового Війська Запорозького. У період між Генеральними Радами, у випадку необхідності, Гетьман міг вирішувати важливі справи державного життя спільно із Генеральною Старшиною, Полковниками та Генеральними Радниками.

Для того, щоб забезпечити вірність старшини інтересам держави стаття 6 зазначає, що всі державні урядники заступаючи на свої пости повинні складати присягу на вірність батьківщині, чесне служіння Гетьману та виконання своїх обов'язків. Для забезпечення цього Конституція гарантувала право на публічну критику і обговорення дій Гетьмана: "...Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна і безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір його Ясновельможності, вимагаючи повного звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини, однак без лихослів'я і без найменшої шкоди гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатися чи мститися, а навпаки -- він мусить подбати про виправлення порушень" [211, с. 31].

"У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, з яких гетьман відкидав абсолютизм царя" [261, с. 63].

Для забезпечення права вільного висловлювання і оцінки дій гетьмана стаття 7 зазначає, що питання про образу гетьманської честі і встановлення вини повинен розглядати не сам гетьман, а Генеральний Суд на основі закону і права. Таким чином відносини між державою (гетьманом, як її главою) і громадянином опосередковувались судовою владою рішення якої були обов'язковими для всіх без винятку.

Восьма стаття Конституції наголошувала на тому, що головні функції у вирішенні громадських справ повинна виконувати Генеральна старшина, а не гетьманські слуги, яких "... не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольств, а ще більше від громадських доручень" [213, с. 32].

Дев'ятою статтею Конституції затверджувався інститут Генеральних скарбників, які мали слідкувати за державними прибутками і видатками та не допускати присвоєння гетьманом державної власності. У полках також мали обиратись по два присяжних скарбники, функції яких були аналогічними на полковому рівні. При цьому скарбники виводилися з-під контролю гетьмана та полковників і повинні були складати щорічні звіти перед Генеральним скарбником, а той, у свою чергу, перед Генеральною Радою.

Стаття 10 присвячена визначенню адміністративних обов'язків і прав гетьмана та полковників, як керівників територіально-адміністративних одиниць держави. Зазначалося, що "... як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їх урядів чи в їхньому особистому підданстві..." [211, с. 32-33].

Крім того встановлювався чіткий порядок набуття старшиною урядових посад та формування вертикалі виконавчої влади: "Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад і не нав'язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним голосуванням, і після виборів затверджуватись гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички" [211, с. 33]. Таким чином, головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху. У той же час, пам'ятаючи сумний досвід Чорної ради та наслідків популізму І. Брюховецького і влади юрби, автори Конституції залишають і певні противаги у вигляді необхідності призначення виборів та затвердження їх результатів гетьманом та полковниками в межах їх компетенції.

У цілому статті Конституції з 6 по 10, описуючи та законодавчо закріплюючи основні принципи функціонування державної влади, намагаються реалізувати ідею розподілу гілок влади -- гетьманської і старшинської, як виконавчої, Генеральної Ради -- законодавчої, Генерального суду -- судової. При цьому гарантом балансу гілок влади виступає не стільки гетьман, як глава держави, скільки незалежний суд. Це є яскравим свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів Конституція, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ.

Заключні статті Конституції, з 11 по 16, присвячені питанням регулювання повсякденного життя населення держави. Так стаття 11 гарантує особливий статус козацьких вдів та сиріт, звільняючи їх від повинностей та податків, статті 12 і 13 -- самоврядні права міст та їх жителів, 14 покладає на гетьмана та урядовців обов'язок слідкувати за розумністю податків та повинностей та загальним характером їх розподілу і виконання. Статті 15 і 16 декларують скасування обтяжливих для населення податків на утримання найманого війська сердюків та компанійців, а також інститут відкупників мита, які своїми здирствами створюють перешкоди "так що через ці перешкоди не дано можливостей бідній людині ступити вільного кроку до ринку, продаючи дешеві речі для забезпечення своїх нестатків, або ж купуючи щось для домашніх потреб поза базарним податком" [211, с. 35].