Участь митрополита Андрея Шептицького в українсько-польських відносинах у 1918–1944 роках

Участь митрополита Андрея Шептицького в українсько-польських відносинах У 1918-1944 роках

Довготривале, історично зумовлене сусідство українського та польського народів спричинило ряд позитивних результатів та негативних наслідків у розвитку двосторонніх відносин між ними. На жаль, негативних наслідків було значно більше. Такі обставини значною мірою зумовив факт нерівноправності між двома слов`янськими гілками: польський народ мав усі атрибути незалежної держави в той час, коли українці були підневільними - тобто залежали від тієї ж Речі Посполитої. Природно, що офіційна польська влада протягом кількох століть не могла змиритись із прагненням «нацменшини» - українців - створити власну незалежну державну одиницю. Такі обставини відіграли вирішальну роль у взаємовідносинах між згаданими народами, і тому їх розвиток відбувався в умовах постійної ворожнечі та ненависті.

Перша половина ХХ століття не відрізнялась від попередніх щодо національного питання в Європі. Можна з повною відповідальністю твердити, що методи тиску на підневільні народи посилились й «удосконалились». Цьому значно сприяв економічний та військовий розвиток країн-імперій. З іншого боку, економічні досягнення сприяли культивуванню свободи слова та особи у розвинутих країнах, хоча ці нові течії регулярно стикались із консервативними перешкодами. Перебування українців Галичини у складі Австро-Угорської імперії (1972 - 1918 рр.) дало їм змогу, безпосередньо користуватися культурними здобутками європейської держави. Крім того політична система країни надавала однакові права всім нацменшинам імперії, такі обставини дозволяли галичанам отримувати високу освіту у Відні та брати активну участь у політичному житті держави. У результаті українці набули значного політичного досвіду, що дозволило на початку століття створити значну інтелектуальну силу, з якою неможливо було не рахуватися і на місцевому, і на державному рівнях.

Поява нового митрополита у Львові в 1901 р. внесла певне пожвавлення у тодішні відносини та події. Як поляки, так і українці сподівались від Шептицького прямого втручання у політичні справи на своєму боці. Майбутня діяльність Андрея показала, що зазнали розчарування обидві сторони. Прямої участі у політичних процесах митрополит категорично не брав, а якщо обставини і приневолювали реагувати на політичні перетрубації, то робив він це, тільки суворо дотримуючись релігійних канонів. Такий підхід нового митрополита до справи спричинив глибоке розчарування серед польських кіл, які сподівались, що «син польського народу» стане на захист великопольських інтересів. Русини, у свою чергу, отримали чималі дивіденди зі зміною церковної ієрархії, оскільки знайшли в особі Шептицького духовного наставника та щирого патріота української справи. Проте помилковим буде твердження, що Кир Андрей, симпатизуючи українцям, шкодив полякам: Шептицький неодноразово брав активну і часто вирішальну участь у примиренні двох народів. Підтримка українців митрополитом була викликана тільки релігійними мотивами - любов`ю до ближнього. «Святим обов`язком християнина є більше любити ближчих собі, - своїх рідних, - ніж чужих. Тому більшою, щирішою має бути любов супроти родини й батьківщини. Одначе ця ближча, тепліша й більша любов не може противитися меншій любові, - любові дальшій загальній» [1: 56].

Перша світова війна значно погіршила взаємовідносини між поляками та русинами. Ворожнеча доходила до того, що, будучи в одній австро-угорській армії, польські медичні установи відмовлялися лікувати поранених українців. Безглуздість й антигуманність таких дій засудили не тільки галицькі українці, а й українська діаспора, зокрема «Союз українок» в Америці, який створив «Комітет медично-допомогового фонду» на чолі з др. Неонілою Пелехович для збору коштів пораненим українцям на медикаменти [2: арк.139].

У ході воєнних дій кожен європейський народ намагався повернути свої «історичні землі», а підневільні народи, в свою чергу, активно боролись за здобуття національної незалежності. Капітуляція Австро-Угорської імперії призвела до утворення нових національних держав, які розраховували на підтримку США і політику Вудро Вільсона. Своє право на створення незалежної держави використали й українці Західної України, але з огляду на об`єктивні причини не змогли її фізично утримати. На заваді національним прагненням знову постали великопольські інтереси, «холодність» Антанти до позитивного вирішення питання на користь галичан, не останню роль відіграв і брак політичного, переважно дипломатичного досвіду в русинської інтелігенції. Яскравим прикладом недолугості дипломатичної служби ЗУНР є лист графа М.Тишкевича до графа Шептицького, писаний ще 11 листопада 1918 року: «Тут у Римі є сильна польська грошева пропаганда! Це доказ як всім українцям-галичанам потрібна репрезентація на нейтральному грунті, перед конгресом миру. Хоч ми вже добули те, що нам треба - треба ці набутки затвердити в опінії цілого світу і вибороти собі признання хоч всіх неуважнених держав (напевно, маються на увазі держави, які не брали участі у мирній конференції - Л.К.)» [3: арк.48]. На жаль, цими порадами не скористалися вповні українські політики, що в близькому часі дало негативні наслідки.

1 листопада 1918 року, після поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні, утворено ЗУНР, яка з перших днів існування була приневолена вступити у війну з Польщею. Остання не могла примиритись з існуванням незалежної Галичини і, тим більше, з втратою Львова. Численні польські військові підрозділи силою остаточно витіснили українські військові частини зі Львова в ніч з 21 на 22 листопада 1918 року. Шептицький у цей час перебував у своїй митрополичій резиденції у Львові і щиро переживав за долю ЗУНР. Але, незважаючи на політичні та військові перипетії, Шептицький залишився в окупованому поляками Львові, хоча знав про неприховану неприязнь їх до себе. Логічно виникає запитання, чому греко-католицький митрополит не пішов на територію, контрольовану УСС? Неможливо з повною впевненістю твердити, якими мотивами керувався у даній ситуації Шептицький, але треба погодитись, що таке рішення було цілком виправдане з політичної та релігійної точки зору. Перебуваючи в окупованому Львові, митрополит у першу чергу виконував свої духовні функції, чим забезпечив нейтральність греко-католицької церкви у військовому конфлікті. У час українсько-польської війни польська сторона звинувачувала Шептицького у зв`язках із керівництвом ЗУНР. Зрозуміло, якщо б митрополит залишив Львів, то це дало б привід польським адміністративним органам не допустити існування у цьому місті греко-католицького митрополичого престолу, а також звинуватити Кир Андрея у прямому зв`язку з Петрушевичем і пропаганді «братовбивства».

Небезпідставно вважають, що війна 1919-1923 років деякою мірою мала характер громадянської, що викликало невиправдану жорстокість і безкомпромісність боротьби.

Окупаційна польська влада на контрольованій території в перші дні війни почала встановлювати свої правила, тому, вбачаючи в Шептицькому символ українства, піддала його домашньому арешту. Крім того, військова поліція проводила регулярні обшуки на території забудов св.Юра. Незважаючи на складні обставини праці, Шептицькому вдавалось отримувати інформацію про духовний стан підпольської митрополії. Це були листи парохів, скарги на нову адміністрацію і статистичні дані. Про стан церкви на початку цієї війни можна дізнатись із цих джерел. Автор одного з листів писав: «Нову практику завели у нас нові польські окупаційні власти. Вони часто відмовляють своїй згоді на інституцію запрезентованих парохів, а деяких парохів вже усувають з парохій. Мотивують це ворожістю настрою до польської народности» [4: арк.1]. Такі дії польської влади не були локальними, а застосовувались на всіх зайнятих територіях. Апогеєм тиску на церковні кола польськими військовими був лист від генерала Розвадовського, написаний 2 січня 1919 року до митрополита Шептицького зі звинуваченнями греко-католицького духовенства, яке, за словами генерала, «не сприяло зм`якшенню варварського способу ведення війни українцями» [5: 27]. Опублікування згаданого листа на сторінках польської преси з офіційним коментарем примусило А.Шептицького офіційно дати аргументовану відповідь. Реакцію владики можна було зрозуміти, адже у польській пресі твердилось, що «греко-католицьке духовенство є у згоді і постійному контакті з українськими керівними колами», а «мовчання є результат не випадкової стриманості, а співпраці українців обох боків лінії воєнних дій» [5: 28]. У своєму спростуванні митрополит обминув гострі кути в польсько-українських відносинах, зокрема, що стосувалися надужиття поляками владою на захоплених українських землях. Опубліковане звинувачення заплямовувало честь і християнську гідність українського духовенства не тільки перед своїми вірними, які, можливо, й схвалили б таку позицію парохів, а й перед лицем усього католицького світу. Шептицькому було надзвичайно легко спростовувати наклепи, оскільки він стояв на правдивих позиціях. «Хоча багато разів були проведені повторювані труси у всіх священиків, у всіх церковних інституціях, у всіх монастирях, наскільки мені відомо, нічого не було знайдено чи доведено, що могло б послужити підставою для докорів або навіть виправдати вже прийняті заходи» [5: 28]. Поляки, крім того, звинувачували Шептицького й у тому, що він не контролює дій усіх парохів, на що отримали дуже цікавий і дипломатичний випад: «Якщо ви (польська влада - Л.К.) надаєте значення чисто християнській дії з мого боку, я готовий, отримавши необхідний дозвіл, відправитись по той бік лінії воєнної дії і, відвідавши усі місця, де знаходяться польські полонені та заложники, спробувати в разі необхідності усунути причини справедливих скарг, і звернутися до духовенства і населення на основі власних спостережень» [5: 29]. Така пропозиція «обеззброїла» окупаційну владу: такого дозволу, звичайно, вона не могла б дати, бо це, по-перше, принизило б польське честолюбство, по-друге, підняло б національний дух серед української армії та населення, по-третє, дало б змогу Шептицькому вільно пересуватись польською та українською територіями, що було вкрай невигідно полякам.

Цікавим моментом у польському офіційному коментарі є прогноз українсько-польських відносин, хоч війна ще не закінчилась і її кінцевий результат ще не був нікому відомим. «Верховне командування польської армії розглядатиме рутенське (українське - Л.К.) духовенство, як співучасника цих злочинів і зробить собі з цього висновки на майбутнє» [5: 30]. Цей момент яскраво засвідчує справжню позицію тодішньої Польщі та її плани щодо українців. Можна з упевненістю твердити, що такими поглядами польська адміністрація керувалась протягом наступних десятиліть і досягла великих антигуманних, варварських масштабів у поведінці з корінним населенням.

Протистояння двох народів відбувалось не тільки на полі бою, а й фактично в усіх ділянках суспільного життя. Нас цікавлять відносини між польським та українським релігійним середовищем, що, зокрема, розвивалось по зростаючій у негативному напрямі. Так склались історичні умови, що католик-латинник асоціювався з польською національністю, греко-католик - з українською. Виходячи з цього, релігійне питання стояло гостро і принципово, особливо з польського боку, та набирало політичного характеру.

Період війни завжди супроводжується національними бідами та розрухами, а також моральним та психологічним терором, спрямованим проти ворога. Не була винятком і громадянська війна, в якій польська сторона застосовувала грубу силу проти священиків та церковних споруд [6: арк.1]. Цікаво, що такі дії пояснювали як відповідь на агресивність українців, хоч фактично відомо, що війна проводилась на території України, тому фізично, навіть при бажанні, українські вояки не могли проводити широкомасштабний терор серед польського населення. Жорсткі методи ополячення українського населення призводили до максимально напружених стосунків між взаємно неприязними національностями. Такі дії викликали в українському середовищі загострені відчуття національної самосвідомості й ідентичності, а також сприяли появі підпільних крайньо-радикальних і, безперечно, популярних організацій УВО та ОУН.

Поляки розуміли, що не зможуть здолати силу, яка була національним символом українців, тому логічно, що лідер УГКЦ був першою завадою для них. Шептицький із кожним роком перебування на митрополичому престолі дедалі більше завойовував авторитет і повагу серед парафіян усіх українських суспільних прошарків. З архівних джерел відомо, що у 1919 році життю Шептицького загрожувала небезпека. Таке повідомлення надійшло від міської обивательської оборони у Львові в листі від 26 червня 1919 року (під номером L399/Res), надіслане до міської дирекції поліції. «З певного джерела довідався, що на архібіскупа графа Шептицького заплановано замах. Тому вважаю доцільним обсадження брам будинку св.Юра членами МСО і поліцією, які б не випускали достойної особи, щоби охоронити його від замаху і звернути його увагу на грозячу небезпеку» [7: арк.13]. Можливі два варіанти появи цього документа. По-перше, польська влада таким чином виправдовувала запроваджений домашній арешт для Шептицького, а по-друге, можливо, деякі шовіністичні польські кола насправді готували акт замаху. На жаль, сьогодні неможливо остаточно підтримати чи спростувати дані гіпотези з причини недостатності фактів.

Митрополит боляче переживав воєнні негаразди, але сприймав земні випробування як послання з Неба терпінь для власного народу. Таке сприйняття дійсності спонукало Шептицького та греко-католицьких єпископів до написання 26 серпня 1919 року пастирського послання до духовенства і вірних «Про жертви українського народу в українсько-польській війні». «Подобалося Всевишньому зіслати на нас нові тяжкі терпіння. Правдоподібно з нашої вини безхосенними стали досі найкращі жертви найблагородніших наших синів, що впали в обороні вітчини. Всевишній почислить кожну сльозу... Одного лиш потреба (...) щоб весь нарід зрозумів конечність повернути до Господа Бога» [8: 453].

Перебуваючи на польській території, Шептицький був обмежений у своїх діях, логічно було з його боку вимагати від офіційної влади дозволу покинути територію Польщі. Митрополит обґрунтовував це рішення потребою відвідати Рим і необхідністю провести візитацію на території Європи та Американського континенту. Цілком зрозуміло, що польська влада не могла дозволити собі випустити митрополита з-під свого контролю, але міжнародні обставини вимагали від Польщі більш-менш демократичних вчинків. Після численних вимог та перешкод, узгодження певних умов, польська влада дала Шептицькому дозвіл на виїзд. Ці умови, за даними «Газети годинної», були такими: «Що той (Шептицький - Л.К.) дасть слово честі не робити нічого, що може пошкодити Польщі, або відірвати Малопольщу від Польщі» [9: арк.19]. Судячи з наступних подій, видно, що Шептицький погодився із запропонованими умовами, і в кінцевому результаті дотримав даної обіцянки.

З деякими труднощами і нерозумінням із боку церковної влади Шептицький усе ж отримав офіційний дозвіл Ватикану на проведення згаданої візитації. 24 січня 1921 року митрополиту Андрею ватиканська канцелярія видала дозвіл старатися про допомогу для українців в Європі та Америці. «Ця священна Конґреґація радо дає йому (Шептицькому - Л.К.) дозвіл та сильно поручає його всім ієрархам, де лише він перебуватиме, щоб порадою та поміччю допомагати вірним, щоби молитвами до Бога і ділами помагали бідним братам Рутенцям» [10: арк.5].

У час, коли митрополит Шептицький перебував на Американському континенті, польські кола шукали способу негативно вплинути на авторитет митрополита в Україні та Римі. З жовтня 1921 року почала надходити «цілком таємна кореспонденція» до міністерства закордонних справ Польщі. Красномовно промовляє документ, датований 5-им жовтня 1921 року, надісланий польському МЗС від польського посольства при Апостольській Столиці, де повідомлялось, «що Ватикан готовий енергійно порушити справу, якщо отримає факти, які доводять політичну діяльність о. митрополита Шептицького, і якщо будуть такі, то буду якнайскоріше проситися на прийом до Папи. (...) матеріали мають бути від осіб певних і вірогідних: про політичну діяльність, недбальство для католицької віри і ширення ненависті народної або класової, але щоб було подане достойне і вірогідне джерело...» [7: арк., 57-59]. Польська влада не могла втратити такої слушної нагоди, щоби позбутися свого неофіційного ворога в особі Шептицького. Тому 4 листопада 1921 року було оперативно розіслано по всіх центральних поліційних відділах вимогу збирати потрібну інформацію, а в наступні дні такі ж доручення були надіслані у староства. Ось який зміст мав цей секретний документ, у даному випадку адресований у Станиславів 1 грудня 1921 року під № 208: «щоби були зібрані матеріали, які звинувачували б Митрополита Шептицького в антипольській діяльності, рівно ж докази, які підтвердили б, що духовенство (греко-католицьке - Л.К.) під час російської інвазії 1914-1915 роках схильно ставилось до схизми. (...) префект (староста - Л.К.) особисто має збирати у своєму повіті матеріали, які відносяться до цієї справи і якнайшвидше мені їх передати. Підпис - Воєвода Юристовський» [5: 31]. Із наведених документів випливає, що до боротьби з митрополитом були залучені усі відповідні органи регіону. Матеріали компромату активно збирали і переправляли по лінії поліційної ієрархії [7: арк.60-63]. Але усі старання польської влади були марними. Правда, до невдалого завершення справи спричинилися неправдоподібність і неточність зібраних матеріалів, а також бездоганна репутація самого владики, тому ватиканські кола нічого не могли зробити, щоб усунути Шептицького з митрополичого престолу.

Митрополит Андрей у цей час проводив візитацію на Американському континенті. У США Шептицький мав намір зустрітись із вищими державними посадовими особами, щоб обговорити сучасний стан Галичини. У багатьох відомостях про зустріч владики з президентом США та іншими високими посадовими особами держави твердиться, що були порушені й політичні питання. Але з огляду на обмежений час візитів і дані власного секретаря митрополита, обговорювали питання розподілу допомоги АРА та репресій проти українського населення з боку польської влади [11: 105-107]. Цілком очевидно, що зустрічі не мали ніякого радикального значення навіть тому, що Сполучені Штати у цей час свідомо відходили від європейських справ і не бажали брати на себе ніяких функцій у полагодженні питання Галичини. Шептицький, попри візитаційні справи, велику роботу проводив для збору коштів на допомогу жертвам війни: сиротам, калікам, вдовам. Незважаючи на свою відсутність у Галичині, митрополит уважно стежив через посередників за основними подіями в краї. Пробувши більше року за межами Європи, Шептицький по дорозі до Риму, де мав скласти звіт про візитацію, вимагав від своїх підлеглих точного подання звіту про усі події, які відбулись у Галичині за час його відсутності.

У Римі Шептицький склав особистий звіт перед Папою про свою візитацію на Американському континенті та в європейських країнах. Після полагодження всіх справ у Ватикані митрополит планував повернутись на свій престол у Львові для продовження духовної роботи і з наміром впровадити в життя нові ідеї.

Польська громадськість та влада, дізнавшись про намір митрополита повернутися до Львова, одностайно виступили з протестами проти цього. Уряд у терміновому порядку заборонив в`їзд Шептицькому на територію Польщі, що, в свою чергу, викликало негативну реакцію з боку українців та Апостольського Престолу. З польських поліційних джерел довідуємося, що МВС Польщі 7 липня 1923 року в документі L.T.B.B. 10340 інформувало: «14-16 липня цього року наступить дозвіл на приїзд до Польщі (до Львова) Митрополита Шептицького. Приїзд цей є результатом наполегливих вимог Апостольської Столиці. Митрополит зобов`язався попередити свій приїзд листом пастирським, в якому закличе вірних свого обряду до спокійного і згідного співжиття з народом польським. Поворот наступить за дозволом Уряду. Зобов`язуємо, аби Митрополита не спіткала яка образа» [7: арк.130-136]. Польські періодичні видання із поширенням чутки про приїзд Шептицького розпочали загальний демарш проти нього. Заголовки статей у газетах яскраво відображали ставлення поляків до повернення владики. Наприклад, «Газета годинна» за 16 липня 1923 року (№ 4761) подала статтю крайньо тенденційного змісту під заголовком «Перед приїздом архизрадника до Львова»: «людність Львова не пустить того жебрака в сутані в свої мури, а якщо б це сталося всеодно, то потрафимо з міста свого, винуватця крові дітей польських, хоч би і гвалтом усунути...» [9: арк.19]. Ще у радикальнішому стилі опублікувала газета «Щоденник народний» за 14 липня 1923 року (№ 157) виступ «Оборонців Львова» проти приїзду Шептицького «Уряд польський згодився на поворот до краю того ренегата, того невблаганного ворога польськості...» [9: арк.7]. Газета «Хвилина» твердить, що «цей приїзд витворить настрої не дуже сприятливих інтересів рівно громадянства польського і руского, прагнучих згідного порозуміння і спокійної праці на одній землі під опікунчими правовими крилами одної держави Польської» [9: арк.13].

У відповідь на польську пропаганду українська преса виступила на захист свого митрополита. Тижневик «Український голос» 29 липня в № 205 надрукував статтю, в якій відображені стримані бажання українців. «Сподіваємось, що Рим не піде за радою польських політиків, але стане на становищу правди. В тому разі митрополит повернеться, подобається це полякам чи ні». Наприкінці статті тижневик ставить запитання польській громаді: «А як поляки назвали б свого біскупа, який був би проти воскресіння держави польської?» [9: арк.56].

Зрозуміло, що основну роль у здобутті дозволу на повернення Шептицького відігравав Рим. Польські кола були дуже незадоволені наполяганням Апостольської Столиці на дозволі в`їзду Кир Андрея до Польщі [9: арк.21]. У цей час Польщі не тільки загрожувало погіршення відносин із Ватиканом, хоч це один з основних мотивів, а до того ж молодій державі було небажано демонструвати свої внутрішні проблеми з українцями після того, як Польща на міжнародному рівні переконувала світову громадськість, що галичани - це етнічно польська гілка. Крім того, факти звинувачення, висунуті проти Шептицького, не були обґрунтованими і переконливими, що змусило польську владу піти на поступки, щоби не погіршити відносин із західними державами. Попри усі причини вагомим чинником, який вплинув на позитивне вирішення проблеми, була загроза порушення внутрішньої стабільності: Річ Посполита не була готова збройно вступити у нове протистояння з українськими силами. Такі внутрішні та зовнішні обставини примусили уряд Польщі погодитись видати дозвіл на повернення митрополита Шептицького.

Польська преса, дізнавшись зі своїх джерел про те, що завадити приїздові Шептицького неможливо, звернула увагу на стан його здоров`я, яке у цей час було у не найкращому стані після довгої роботи в континентальній Америці. Тому «Кур`єр львівський» 29 липня в № 177 та «Газета ранкова» 2 серпня в № 6786 культивували інформацію, що Шептицький є тяжко хворий і в найближчий час не зможе повернутись до Львова [9: арк.1-37]. Здоров`я Кир Андрея було справді підірване тривалою візитацією по Америці, але критичного стану, який подавала періодика, не було. Щоби дізнатись правду про ці події, найкраще звернутись до поліційних рапортів, які стосуються даної справи. В одному з них, надісланому 3 серпня 1923 року до МВС під кодом L: 837/23 t.b., повідомляється: «о. Др. Тітус Галичинський (…) повернувся цими днями з Відня, і привіз відомості, що митрополит о. Андрей Шептицький далі в Відні і є цілком здоровий. (…) закомунікував йому митрополит, що з поворотом до Львова відложив на разі на час необмежений, а то з причини уділеної йому через консула польського гр. Ласоцького радив, щоби почекав ще у Відні якийсь час і до Львова тепер не повертався, допоки не притихнуть в пресі голоси відзиваючисі проти його повороту до Львова. (…) що консул польський гр. Ласоцький в Відні вручив йому документи і папери дозволяючі на пересікання кордонів держави Речі Посполитої, а також на легальний поворот до Львова» [9: арк.62].

Польський уряд розумів складність ситуації, адже у випадку безкарного повороту Шептицького до Львова польська громадськість може здійснити непередбачувані заходи, які б нашкодили авторитетові держави. Можливо, керуючись цими мотивами, влада пішла на грубий та радикальний крок: арештувала митрополита при перетинанні кордону у Дзєдіцах у ніч з 22 на 23 серпня й уневільнила його у монастирі сс.Шариток у Познані. Ця подія викликала неоднозначну реакцію у суспільстві. Зрозуміло, що польська сторона, зокрема її шовіністична частина, такими діями уряду була приведена в ейфорійний стан, але діаметрально протилежною була реакція українських галичан. До уряду стали надходити хаотичні протести й вимоги від греко-католицького духовенства та інтелігенції [9: арк.40-43]. По містах Галичини відбувались нелегальні мітинги, на яких ухвалювали резолюції та постанови. Так, в Уневі Перемишлянського повіту 28 серпня 1923 року під проводом українських сеймових послів Хоми Приступи та Андрія Пащука був проведений 50-тисячний мітинг, на якому схвалили резолюцію: «Щоби польський уряд арештованого українського митрополита о. Андрея Шептицького, який тепер лежить в Познані в шпиталі Шириток, по Його виздоровленню випустив негайно на волю» [12: арк.1]. З тих же поліційних рапортів відомо, що 29 серпня відбулося надзвичайне засідання Народного Комітету за участю 9 членів під головуванням др. Охримовича, яке висунуло свої вимоги до влади: «Висловити рішучий протест і глибоке обурення на адресу виновників цього наглого насильства, яке являється тільки одним епізодом в безконечному ланцюгу цинічного топтання найелементарніших основ права у відношенню до 7-ми міліонового українського населення» [7: арк.153].

Ще однією хвилею протесту, правда організованішою, була акція, яку провели деканати греко-католицької церкви з 1 вересня по 28 вересня. На соборчиках приймали текст звернення до президента Польщі Станіслава Войцехівського та до Апостольського нунція у Варшаві. У ньому, зокрема, йшлося: «Свобода найвище добро людини! Кожний культурний народ, держава забезпечують її неторкаємість. Також і відносно польської Конституції неоправдане позбавлення личної свободи Його Екселенції Митрополита Шептицького являється гірким нарушенням постанов Артикулів 95, 97, 98 і 101 статей Конституції.

Тим страшніша ціла трагедія, що спричинити її були в силі негідні інсинуації певного відлому преси.

Супроти цього заносимо найрішучіший протест перед найвишший форум власти, та домагаємося сейчасного привернення повної свободи Його Екселенції Митрополиту Графові Шептицькому з виразною заявою, що він може без найменшої перепони повернути на свій Митрополичий престол у Львові» [14: арк.3]. Ця форма звернення була прийнята у таких деканатах: Бережанському (при 15 підписах), Бобрецькому (15), Буському (11), Рогатинському (12), Чортківському (12), Галицькому (11), Глиняцькому (8), Єдупільському (7).

Основною умовою звільнення митрополита була вимога написати пастирське послання, в якому б звучав заклик вірних до покори існуючій владі. Шептицький згодився, але урядова цензура перший його лист не пропустила до читача. Причиною цього була, з точки зору влади, недостатньо відверта форма пропольської орієнтації. Але всі старання державного керівництва вплинути на зміст послання були марними: митрополит не міг порушити чи переступити християнські та особисті переконання. Тому остаточна версія послання була опублікована 5 вересня 1923 року у 36-ому томі Львівських Архиєпархіальних відомостей. Послання до духовенства і вірних було написане з погляду релігійних переживань, але поряд із тим подавалася позиція церковної влади щодо політичних питань. «Єпископ і католицький клир, як то такий, не мішаються до квестій політики (…) Як усе й усюди лишаю днесь усі квестії політичні на боці й тут не хочу ні про політику говорити, ні в значінню політичнім» [15: 2]. Підняті проблеми у пастирському листі стосувались у першу чергу післявоєнного становища Галичини, торкались питань суспільних та релігійних, мирного співжиття поляків та українців. На думку Шептицького, вихід зі скрутного становища полягає у тому, щоби «Просто по-євангельськи кождий виповняв обов`язки свого стану як мож найліпше й найсовісніше, а до другого відносився з найбільшою любов`ю». В цьому одному реченні закладена життєва концепція Шептицького. А в стосунках із державою він був стриманий і виходив зі згаданих мотивів. «Які ж є власти, від Бога вони настановлені (РМ.13,2). Волю Божу повинен християнин видіти в справедливих законах власти й піддаватися їй повинен зі страху, щоб спротивившись власті, не спротивитися коли Волі Божій» [15: 3]. Важливо, що митрополит свою позицію обґрунтовував кваліфіковано і дипломатично. У листі прозвучав заклик до покори владі, але до того часу, поки закони будуть іти в руслі, не противному християнству, «коли би право повстало напротивно права Божого, то рачій Бога мається слухати ніж людей» [15: 4]. Вирішивши питання стосунків церкви і держави, Шептицький, крім того, визначав і для себе багато роботи на духовній ниві: «З боку життя релігійного, - бачу тисячки дітей, яким треба дати науку й виховання християнське, тисячки сиріт без батька і неньки, яким треба заступити рідню, бачу церкви, які треба би поставити, парохії і школи, які належало би з нового встановити» [15: 3]. Виходячи зі змісту листа, польська влада не досягла бажаного результату, проте дозвіл мусила видати навіть проти своєї волі.

Після повернення до Львова митрополит приступив до виконання своїх прямих обов`язків, у які входила опіка над усіма починами своїх вірних. Завдяки матеріальній допомозі Кир Андрея засновувались нові школи, гуртки, братства й організації. Вийшла на якісно новий рівень співпраця владики з освітніми товариствами «Просвіта», НТШ, «Рідна школа». Але найбільшу увагу митрополит приділяв сиротам, для яких відкривав велику кількість сиротинців, де турботу по догляду за дітьми взяли на себе сс. Василіанки. Знаючи таку діяльність митрополита, можемо цілком зрозуміти позицію польської влади щодо небажаності Шептицького на галицьких землях. Розвиток українських установ примушував владу запроваджувати нові реформи, спрямовані в першу чергу проти УГКЦ, значення якої для українського населення вони добре розуміли. Суть реформ полягала у секуляризації великих і багатих площ землі у греко-католицького священства. Уряд мотивував свої дії практикою ефективності реформи з латинськими ксьондзами, які були тоді на державному утриманні. На перший погляд, пропозиція була більш ніж приваблива, але знаючи польську антиукраїнськість, виникало запитання - чи такими діями не хотіла влада взяти під контроль українську Церкву, а поряд із цим позбавити українські культурні установи основного джерела фінансування? Розглядаючи історію взаємовідносин поляків та українців, можна твердити, що саме таку мету переслідували ініціатори реформи. Зрозуміло, що духовенство не могло цього добровільно дозволити з особистих і національних інтересів, тому була створена комісія, яка взяла на себе обов`язки відстояти церковні права. В кінцевому результаті реформа не була проведена, бо навіть велика кількість римо-католицьких духовних установ її не одобрювала [16: арк.1-5].

Перша світова війна посилила суперечності між українцями та поляками. Свіжа пам`ять про кровопролитні бої не давала можливості повноцінно співжити двом націям. У цьому значна вина польської сторони, яка протягом кількох століть не могла змиритись з українською живучістю і з кожним роком посилювала свій диктат на українських територіях. Природно, що така дія викликала автоматично протидію. Яскравим прикладом «дружніх» взаємовідносин є перебування президента Речі Посполитої Станіслава Войцехівського у Львові. Польська поліція у цей час збирала інформацію про ставлення «нацменшин» до керівника держави. У рапорті подаються відомості про «жидів, німців і рутенців», документ датований 2-им жовтня 1924 року за кодом L.4542/p.r./24. «Преса українська не посвятила справі тій ані одного артикулу і не подала навіть програми перебування пана Президента у Львові і тільки по його від`їзді помістила короткі нотатки в хронологічній колонці, що в днях 5 і 6 вересня був п. Президент у Львові» [17: арк.4зв.]. Найцікавішим моментом у рапорті є відомості про перебування президента у соборі св. Юра: «Пан Президент відвідав тільки церкву св. Юра, де його при вході чекав митрополит Шептицький в асистенції цілої капітули. О. Митрополит не виголосив жодного поздоровлення привітального і обмежився тільки відправленням Служби Божої. В правді о. Митрополит планував церкву св. Юра прибрати в прапори польські та руські, однак в останній хвилині відмовився від задуманого наміру з тої причини, що не знайшов підтримки свого проекту в капітулі, а з другої сторони, щоб не провокувати до терору українські організації. Рівно ж ніхто з громадськості української не взяв участі в Службі Божій» [17: арк.4].

Не відомо, що спонукало Шептицького обмежитись таким скромним прийомом президента? Можливі два варіанти відповіді: по-перше, власні переконання, по-друге, страх перед погрозами членів УВО. Для розуміння даної ситуації доцільно навести основні фрагменти анонімного листа, надісланого Шептицькому 3 вересня 1924 року напередодні приїзду високого гостя. «Просимо щоб Ваша Екселенція зволили здержатися від всякої участі в намічених урочистостях в якій не будь формі, в часі і місцю… Коли б Ваша Екселенція не зволили нашому проханню, тоді б ми були приневолені унеможливити контакт в якій небудь формі Вашої Екселенції з Президентом всіма засобами, які стоять до диспозиції наших дієвих частин (…) оповістимо цей лист і вияснимо відповідальність Вашої Екселенції за неминучі жертви» [17: арк.13]. Нині неможливо об`єктивно судити про реакцію митрополита на лист. Потрібно зрозуміти також і становище Шептицького, адже як керівник греко-католицької церкви він не мав змоги уникнути зустрічі з Президентом, а з іншого боку, як духовна особа не міг дозволити пролиття крові, що могло призвести до фатальних наслідків для Галичини загалом. Невідомо, як розгорталися справи, чи велися переговори між церковною владою та керівниками УВО, чи хід прийому польського гостя задовольнив підпільну організацію; все ж кінцевий результат не мав радикального впливу на перебіг події. Так чи інакше, але анонімний лист мав важливе історичне значення: відобразив ставлення українців до окупаційної влади.

Надзвичайно сприятливим для галичан, а особливо для церковної адміністрації, був факт підписання Польською державою конкордату з Ватиканом у 1925 році. Цей договір давав змогу єпископам та митрополиту відкривати вищі духовні навчальні заклади без офіційної згоди на це державної влади. Крім цього, світська влада не тільки не могла заборонити відкриття таких установ, а й була зобов`язана в обов`язковому порядку офіційно визнати їх науковий статус. Такі умови договору давали широкі можливості Шептицькому в організації на Західній Україні вищого навчального закладу. Цим скористався митрополит, тому в 1924 році доручив о. Й. Сліпому відвідати найкращі духовні вузи Європи й опрацювати їхні статути з метою подальшого використання їх у створенні власного вузу. Спільними зусиллями широкого кола духовенства та богословських гуртків після чотирьох років наполегливої праці у жовтні 1928 року відбулось урочисте відкриття Львівської Богословської Академії, створеної на базі Львівської духовної семінарії. Основоположник і духовний провідник Академії, Андрей Шептицький планував у майбутньому перетворити цей вуз на Католицький університет, на жаль, цьому завадили здоров`я митрополита й окупаційні режими.

Державний переворот у Варшаві в 1926 році приніс українцям Галичини надію на зміну державної політики. Такі сподівання випливали з того, що диктатор Юзеф Пілсудський контактував із Симоном Петлюрою у 1920 році, правда, ці контакти мали швидше антигалицький та антиукраїнський характер, але все ж було сподівання кращого повороту справ. Незабаром з`ясувалось, що змінилась тільки форма влади, а суть залишилась така сама, а можливо, в деяких питаннях і радикалізувалась щодо українства. Внутрішня політика продовжувала тиск на всі верстви українського населення з метою їх ополячення. Розвивати національну культуру в таких умовах було надзвичайно важко. Не були винятком у цьому питанні і церковна адміністрація та духовенство. Державні структури постійно час знаходили причини, щоби критикувати УГКЦ; неодноразово були порушені кримінальні справи за ведення церковних метрик українською мовою та за «українщення» польських прізвищ. Лише в 1919 році таких кримінальних справ було 28 [18: арк.1-9]. Кожен рік незалежного існування Польської держави приносив нові труднощі українським автохтонам. Цензура пильно стежила, щоб усе церковне діловодство вели державною мовою. Усі польські установи вимагали від духовних інстанцій документації польською мовою. Яскравим прикладом цього процесу є лист ректорату Львівського університету ім. Яна Казимира від 5 березня 1929 року до митрополичого ординаріату з вимогою вести кореспонденцію з університетом державною мовою [19: арк.4].

Новим тиском, а точніше продовженням геноциду проти української культури, традицій та народу були дії польських цивільних властей у 1930 році. Ця акція на території Західної України була названа «пацифікацією». Шептицький володів повною інформацією про перебіг подій у Галичині через листи парохів, у яких детально описувались пацифікаційні події. Характерно, що повідомлення були не тільки від греко-католицьких священиків, а й від великої кількості православних отців. Так, надійшло детальне повідомлення зі Збаразького повіту (с. Кійданці) від місцевого пароха о. Григорія Хомчука. «Урядової пацифікації не було ні в Кійданцях ні в Романовім Селі, тому що тодішній староста збаразький п. Кочковський, завзятий пацифікатор, дуже много зужив часу пацифікуючи Новоселеччину, з виключно українськими селами… Найзавзятішим «громилою» був місцевий управитель народної школи, поляк, шовініст-фанатик - Маріяш Ставрольський. Ревізії згаданий управитель перепроваджував постійно враз з поліцією по свідоміших українцях, починаючи від місцевого пароха греко-католика. Та по місцевих українських установах: в кооперативі, в читальні «Просвіти», в товаристві «Сільський господар» і ін. Всюди шукаючи, так би мовити, за оружам та бомбами - забирали книжки, нищили акти, списи членів і т.д.» [20: арк.1-2]. «Пацифікація» набирала сили й захоплювала все більшу територію, заселену переважно українцями. У деяких селах, як наприклад у В. Березовиці, Острові Тернопільського повіту, розбоїв не відбулось через втручання у справу місцевих польських господарів, які просили військових не чіпати села і давали за це викуп або просто пригощали старшину. Але у тих селах, де проводились обшуки, підозри були спрямовані в першу чергу на сільську еліту й молодь. Такі явища не були випадковими, а швидше - закономірними. Конфіскацією літератури та побиттям священиків й кількох парубків влада сподівалась примусити народ до покори та сліпого послуху. На щастя для української нації, такі дії уряду тільки допомагали молоді прийти до розуміння національної ідентичності. Державна акція набрала таких масштабів, що митрополит і єпископи були змушені втрутитись у перебіг подій та засудити незаконні дії уряду в пастирському листі, виданому 13.10.1930 року. Але у справу втрутилась державна цензура, яка конфіскувала лист та повернула його 17 жовтня з власними поправками та зауваженнями на доопрацювання митрополиту. Звичайно, державне коригування було проведене в польських інтересах: вилучені найбільш об`єктивні фрагменти, подавалась просьба взагалі не видавати навіть переробленого листа. Ось пункти, які були обведені червоним олівцем з резолюцією - «zle». «Ті, що мають в руках владу, явно твердять і підозрівають нас, що ми мовчанням солідаризуємось з підпільною акцією підпалів і так званих саботажів. Вони накидають нам відповідальність за все, що діється в краю, та за злочини одиниць, не висліджених ще властю, масово карають наш нарід (…) З глибоким сумом і жахом про будучність бачимо багато случаїв, де на превеликий жаль безправно уживається фізичної сили на нищення культурного і господарського дорібку людей, або знущання над безборонними і невинними людьми, навіть священиків в багатьох випадках бито не вагаючись перед народом так до краю понижати й топтати їх духовне достоїнство і авторитет і т.д. (конфісковано 1500 екземплярів пастирського послання)» [21: арк.4-5]. Незважаючи на всі контрзаходи поліції, оригінал пастирського листа розійшовся великим тиражем серед віруючих. Його опублікували на своїх сторінках такі видання, як чернівецька газета «Час» (22.10.1930) та регіональний журнал «Нива» в числі 10-у, 26-у томі. З позиції польської влади операція, звана в народі «пацифікацією», не досягла бажаного результату. Причиною стала конституційна свобода слова у самій Польщі та в західних державах, під впливом якої «українська краєва та чужа загранична преса наробили много шуму із того приводу» [20: арк.1]. Очевидно, що репресії, проведені серед українського населення, не призвели до поліпшення взаємовідносин між двома слов`янськими народами. Можна припустити, що дана ситуація, навпаки, почала набирати явно нетерпимого характеру. Природна річ, що тиск влади сприяв утворенню та розвитку нелегальних воєнізованих структур з українського боку, наприклад ОУН. Організація українських націоналістів із 1928 року стала на чіткі позиції збройної, безкомпромісної боротьби з окупантом, а антиукраїнські дії уряду сприяли поповненню лав організації новими молодими кадрами. З кожним роком протистояння набувало все гостріших форм, що унеможливлювало спроби Шептицького привести співіснування двох націй до мирного стану.

1930 рік позначився ще однією антиукраїнською акцією. Польська влада заборонила міжнародну скаутську організацію, відому на території Галичини, як «Пласт». Ця заборона була особливо болючою для рутенського суспільства, оскільки у згаданій організації молоді прищеплювали ази патріотизму та національної свідомості. Для митрополита ця новина була подвійно неприємною через те, що, безмежно люблячи дітей і молодь, Шептицький як батько турбувався про їх християнське виховання, тому часто допомагав матеріально і духовно молодіжній організації; пластовий табір у Підлютому - це подарунок Кир Андрея. Він також розумів, що ліквідація «Пласту» позбавить українських дітей змоги гуртуватись у товаристві, яке уже мало певну методу виховання й тривкі традиції, а значить, велика кількість молоді буде позбавлена провідної ідеї та розпорошена. Цього допустити ніяк не можна було. Шептицький вирішив створити нову організацію під протекторатом церковної влади. Щоби не втратити час і молодь, уже в тому ж 1930 році було організовано товариство «Обнова». Нова молодіжна структура ввібрала у себе усіх колишніх пластунів; змінилась тільки форма, а зміст залишився, за винятком праці під повним патронатом греко-католицької церкви.

Ще одним стимулом до поширення християнської та патріотичної роботи кир Андрея серед молоді був активний розвиток підпільних організацій, які вербували молодь у свої ряди. Митрополит вбачав основну небезпеку у непрозорості кадрів і керівництва підпілля. Особливу небезпеку Шептицький бачив у поширенні комуністичних ідей, тому виступав активним поборником підпілля. В цей час існували паралельно ОУН і КПЗУ, що могло дезінформувати новобранців, які слабо орієнтувались у політичній ситуації. Бажаючи залучити більше молоді до легальних організацій, Кир Андрей доручив о. Будці зібрати матеріали для організації католицької акції для молоді. Результатом плідної роботи о. Будки був перший з`їзд «Українська молодь Христові», який відбувся 6-7 травня 1933 року у Львові. У цьому святі взяли участь представники усієї митрополії. З привітальним словом виступив митрополит. У першу чергу він наголосив на політичних труднощах, які спіткали організацію товариства, і виходили від лівих партій. У цьому виступі Шептицький вкотре підтвердив свою позицію щодо політичних питань. «Католицька мораль дозволяє на всяку політику, не противну Божим Законам, - але ніякої політики ніколи людям не накидує. І ми, ваші душпастирі в парохіях, і я, Ваш зверхній душпастир, ніякої політики ніколи Вам не будемо накидати. Досить з нас коли будете до смерті вірні Христові, - досить з нас, коли по християнськи, по Божому сповните Ваші обв`язки зглядом родителів, рідні, зглядом Українського Народу» [22: 187].

Попри усі гострі кути влади митрополит продовжував шукати шляхи для налагодження хоча б мінімально лояльних стосунків між українцями та поляками. Великої шкоди завдавали цим старанням дії оунівців, які вели непримиренну і навіть криваву боротьбу з пануючим режимом. Зрозуміло, що Шептицький не міг поділяти і підтримувати їх методів боротьби, тому вживав усіх заходів, щоб обмежити їх згубні дії. Першим кроком у цьому напрямку було застереження в 1932 році для молоді: «Всяка конспірація є завсіди так небезпечна, бо за нею йдуть невідступні її товариші: провокація і зрада; бо мусить бути получена з тайною, навіть для найближчих, якою завсіди прикрашений кожний обман. Для молодих конспірація тим небезпечніша, що так їх манить» [23: 106]. Митрополит однозначно трактував конспіративні об`єднання як носіїв зла. За його християнським мотивом, чесна людина не може перебувати у конспірації, а якщо перебуває, то значить, їй є що приховувати перед своїми ближніми, перед владою, перед батьками. З погляду митрополита, діяльність ОУН несла переважно негативні наслідки для української суспільності, давала привід офіційній владі вживати крайніх заходів у поводженні з автохтонами. Негативне ставлення до ОУН, як підпільної організації, у митрополита зросло після вбивства І.Бабія. Реакцією на терористичний акт з боку Шептицького був пастирський лист 27 липня: «Та подія тим сумніша, що того страшного злочину супроти одного заслуженого патріота й через те супроти народу допустився Українець» [24: арк.1]. Крім загальних звинувачень, владика вдався і до конкретної критики реальних осіб: «Достойний ученик провідників українських терористів, що безпечно сидячи за границями краю, наші діти вживають до убивства їх батьків, а самі в безіменній авреолі геройства тішаться вигідним життям, стягаючи жертви заграничних патріотів, призначені для народу, котрого добро нищать» [25: 171]. Такої радикальної позиції щодо тероризму та насильства, а також щодо втягування молоді у підпільну роботу митрополит дотримувався до кінця життя. З іншого боку, Кир Андрей розумів конечну потрібність такої організації, яка б могла, взяти на себе націозахисну функцію, могла протиставитись державним варварським методам внутрішньої політики, а крім того у потрібний момент вступила б у боротьбу за волю України. Зовнішні обставини та розуміння важливості ситуації в 1940-1941 роках примусили Шептицького звернутись 7 липня 1941 року з листом до провідника ОУН А. Мельника. Неможливо твердити, що митрополит стояв на чиїйсь стороні, хоча, напевне, більші симпатії у нього викликали прибічники Мельника, але докладав усіх зусиль, щоби посадити опонентів за стіл переговорів. «Ціле українське громадянство домагається, як умову конечно потрібну, Ваше порозуміння з Бандерою та зліквідування так страшно шкідливого для української справи роздору. Очікую відповіді про Ваше повне порозуміння» [26: арк.2].

На початку 1938 року польська влада розпочала нову антиукраїнську акцію, в даному випадку спрямовану переважно проти духовенства. 3-го лютого 1938 року на засіданні бюджетної комісії польського сейму виступив посол Войцехівський з брутальною промовою, спрямованою в основному проти Шептицького. Цей різкий виступ був викликаний відмовою митрополичого ординаріату в дозволі військовим частинам брати участь у Йорданській Службі Божій на Ринку. Правда, він звинувачував митрополита не тільки у цьому. Войцехівський твердив, що «в мурах св. Юра процвітає сов`єтофільство. Митрополит дає гроші кооперативам на торгівлю з сов`єтами. В 1920 році відбувся в забудові св. Юра конгрес комуністів. Гроші з церковних маєтків Митрополит дає на українські націоналістичні установи та газети …» [27: арк.133]. Такий випад польського посла проти церковної влади викликав негативну реакцію в усіх українських колах. У пресі з`явились численні статті на захист УГКЦ та митрополита, існуючі українські організації висловлювали протест у телеграмах і резолюціях. Крім того, українські посли підготували аргументовану відповідь, яку зачитав на засіданні бюджетної комісії посол Целевич: «Протестуємо як найбільш рішуче проти форми промови посла Войцехівського і обидам, киненим ним під адресою в теперішніх часах найбільшого авторитету всієї Української Нації (…) Стверджуємо, що форми промови посла Войцехівського, а зокрема обиди ображають релігійні почування вірних і ще своїм виступом посол Войцехівський віддав як найгірший предлог у нормалізації українсько-польських відносин. Стверджую, що церковна влада не видавала у Львові заборони брати участь війську у святі Йордану. Військова влада захотіла взяти офіційну участь у святі. Церковна влада не згодилась на офіційну участь військових у святі на ринку з огляду на загострення українсько-польських відносин у Львові і з огляду на можливість провокації» [28: арк.8]. Одностайність виступів українців дещо збила запал польських шовіністів у наступі на українську культуру, але це було тимчасовим явищем.

Коли провалилась урядова спроба провести антирелігійний наступ на території Галичини, зусилля окупанта були спрямовані на менш свідомі українські території - Волинь, Холмщину та Підляшшя, де в основній своїй масі населення було православного віросповідання. Метою нової акції було переведення православних на римо-католицьку віру, що означало ополячити українців. У даний час доступні матеріали, які свідчать про жорстокість і вандалізм методів «навернення», збереглось багато записів очевидців цих подій. Наприклад о. Дубицький із Шумська записав свідчення жителя села Ходаки Суразької парохії Кучерника Бориса. «15 травня сего року з ініціативи пограничної сторожі в Суражі було «скликане» в нашому селі зібрання, на яке погранична сторожа силою змушувала всіх православних приходити. (…) Там виступив поручник пограничників п.Буковський: «хто є юдою православним, тих, хто в часі російського режиму зрадили батьківську свою католицьку віру, той нехай останеться, бо ще сьогодня є можливість для такого зробитися добрим поляком і обивателем Речі Посполитої, прийнявши католицьку віру. (…) Тепер, коли ми (Польща - Л.К.) побачили, що є настільки сильними, що сусіди нас бояться (останні події з Литвою), ми побачили, що у нас розвелося багато бруду, який треба змити. (…) пам`ятайте, всі, хто не захотів перейти на католицьку віру, для того у мене ще знайдеться місце у криміналі. (…) В Панстві Польському не повинно бути стільки вір як є, а мусить бути одна віра, мусять бути всі католики» [29: арк.17]. Селяни північно-східних польських територій не могли противитись волі військових, тому одностайно і «добровільно» переходили на католицьку віру, тобто автоматично ставали поляками. Такі події не могли не турбувати людину, яка все своє духовне життя присвятила екуменічній ідеї. Шептицький не міг допустити, щоби політичні амбіції дискредитували гуманну ідею приєднання православ`я до католицької віри. Митрополит уболівав за православних не тільки як подвижник церковної єдності, а й як патріот і патрон свого народу. Характерно, що Кир Андрея уже давно цікавили згадані території, ще в час Першої світової війни після підписання мирного договору між Австро-Угорщиною та УНР у 1918 році він виступив у Палаті Панів із доповіддю про важливість цього договору, а також аргументовано довів приналежність Холмських земель до України. Цей виступ зустрів хвилю схвалення серед української інтелігенції не тільки Галичини, а й Великої України. Серед відгуків особливої уваги заслуговує лист графа М. Тишкевича, який назвав виступ Шептицького «актом високого патріотизму» [30: арк.48].