Формування працівників цукрової промисловості Подільської губернії

Формування працівників цукрової промисловості

Юрій Фартушняк

Любов до історії своєї батьківщини здавна закладена в свідомості українського народу, але не завжди її вивчення відбувалося без ідеологічних нашарувань, які деформують історію минулого.

Кожний, хто береться писати історію, повинен пам`ятати слова французького лексикографа П. Буаста (1765-1824): «щоб писати історію гідним чином, необхідно забути про свою віру, свою вітчизну, свою партію» [4: 220]. Не варто тільки хвалити минуле, але ніхто не має права його і засуджувати, писати історію потрібно з точки зору об`єктивності.

У роки незалежності спостерігається великий інтерес людей, особливо молодого покоління, до рідної історії, і перш за все економічних процесів. Такий інтерес передбачав ще М.С.Грушевський, який зауважував, що «в історії українського народу взагалі на перший план мають бути висунуті явища економічної та культурної еволюції і простежені впродовж часу, який доступний дослідженню» [55: 37].

Переорієнтація України з соціалістичного способу виробництва на цивілізаційний вимагає скрупульозного і всеохоплюючого дослідження соціально-економічних процесів, які відбувалися в Україні у період після ліквідації кріпосного права і до 1917 року, тому що основою розвитку людства є економічний розвиток, який підпорядковує собі політику, мораль, право тощо. Але при цьому не варто забувати думку одного з лідерів німецької соціал-демократії Едуарда Бернштейна (1850-1932] про те, що «інтерпретація історії не обов`язково означає, що всі події визначаються тільки економічними факторами. Вона просто означає, що економічні фактори є завжди повторними вирішальними факторами, основною суттю історичного процесу» [4: 220]. Отже, лише дійсно глибокий науковий аналіз минулого може бути основою для розробки правильної політики на сьогодні і майбутнє. В органічному поєднанні завдань дослідження минулого з осмисленням сучасності і проникнення в майбутнє полягає суть творчого методу, який застосували визначні історики України і перш за все М.С. Грушевський, в якого ми вчимося. Тому, що проникнення в таємницю історичного процесу становить основу вивчення і осмислення сучасності. Без розуміння уроків історії неможливо зорієнтуватися в складному лабіринті нинішніх соціально-економічних і політичних відносин. Саме ці обставини спонукали зосередити увагу на дослідженні історії розвитку цукрової промисловості України і її одного з найважливіших виробників - Подільській губернії. Вивчення процесів формування працівників цукрової промисловості Подільської губернії та умов їх життя і праці в XIX столітті має не лише історичне, а й практичне та пізнавальне значення. Тепер, як і в другій половині XIX століття, відбувається зубожіння значної частини населення, і перш за все робітників і селян, панує безробіття, працюючі невчасно одержують заробітну плату, не на належному рівні соціальне страхування, охорона праці, тощо. Багато явищ і процесів, що відбувалися в XIX столітті, проявляються в нових умовах і на новій основі в Україні. Саме через це особливе значення має обрання даної проблеми для дослідження.

Одним з перших питання про формування працівників цукрової промисловості в Росії з часу її виникнення і до середини 50-х років XIX століття розробляв С. Грумм-Гржимайло [13]. Шляхом забезпечення робочою силою підприємств цукрової промисловості та іншим проблемам, пов`язаним із виробництвом цукру, присвятив свою працю відомий спеціаліст цукрового виробництва М.А. Толпигін [69]. Вагомий внесок у комплексне дослідження історії розвитку цукрової промисловості вніс К.Г. Воблий [8: 9]. Про формування робітничого класу в цукровій промисловості Подільської губернії в XIX столітті й умови його життя та праці писали в своїх роботах А.С. Костенко [43] і Д.С. Ткач [68]; В.Н. Таратута [67]. Частково питання про формування робітничого класу цукрового виробництва на Поділлі та його становище висвітлювали в своїх працях О.А. Парасунько [53]; Ф.Е. Лось [47]; Н.І Калюжний. [29].

Найбільше праць з історії розвитку цукрової промисловості України, в тому числі і Подільської губернії, в XIX столітті написав Леонід Едуардович Раковський. Він захистив кандидатську дисертацію на тему «Формування кадрів робітників цукрової промисловості Правобережної України в дореформенний період» та докторську дисертацію в 1995 році на тему «Цукрова промисловість України в 60-90-ті роки XIX ст.», а також низку наукових робіт. Це, зокрема, монографія «Сахарная промишленность Украины во второй половине XIX века (Социально-економический очерк)», «Положение рабочих свеклосахарной промышленности на Правобережной Украине в предреформенное время», «Житлові умови робітників цукрової промисловості Поділля у 80-90-х рр. XIX ст», «Система найму робітників на цукрові плантації в 80-90-х рр. XIX ст.» [59;60; 61; 62; 63] тощо.

Розвиток цукрового виробництва тісно пов`язаний з розвитком сільського господарства українських земель у XIX столітті. Цей розвиток був неоднаковий, він змінювався під впливом соціально-економічних і політичних змін в Україні, яка була складовою частиною Російської імперії. Що стосується розвитку сільського господарства у першій половині XIX ст., то він визначався такими тенденціями: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке на Правобережній Україні представляли польські магнати, і посиленням експлуатації селян, у переважній своїй більшості українського за походженням; майнова диференціація; застосування застарілих стосунків і ведення господарства; поява в аграрному секторі надлишків робочої сили; руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва. Усі ці тенденції становлять суть і зміст двох суперечливих, та взаємопов`язаних процесів: кризи, занепаду, але домінування старих феодальних відносин і структур і зародження, становлення та формування у рамках феодалізму товарного виробництва.

У першій половині XIX ст. сільське господарство України було базовим сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи основний засіб виробництва - земля, що була головним чином у руках поміщиків, і основна виробнича сила - залежне від феодала чи держави селянство.

І разом з тим паростки нової соціально-економічної системи проростали саме зі старої феодально-кріпосницької системи тому, що без розвитку ринкових відносин носії цієї системи не могли вижити. Тому саме в першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства і перш за все поміщицького господарства та перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Перш за все на цей шлях стали великі латифундії Правобережної та Південної України, які мали вагомий ринковий потенціал - значні площі землі і достатню кількість дармової робочої сили. Саме тому, що поміщики мали землю і робочу силу, а також кошти, вони почали вирощувати на своїх полях цукрові буряки і будувати цукроварні. Адже розвиток цукрової промисловості базується на двох факторах, або виробництвах: буряковому виробництві і цукровому виробництві, які між собою органічно пов`язані і не можуть існувати одна без одної.

Кількість заводів для виробництву цукру з буряків у першій половині XIX ст. в Україні була незначною через традиційну рутинність та інертність. На Правобережній Україні в 1840 р. було 6 цукроварень, з них по три в Подільській і Київській губерніях. На Волині зовсім не було цукроварень [3: 256].

Піонером розвитку цукрового виробництва на Правобережній Україні був 3. Головінський, який до 1830 р. побудував цукроварню. Багато з його послідовників зазнали невдачі, за винятком Євстафія Янковського, який навчався в Німеччині [3: 257]. Однак справжній розквіт наступає в 40-х роках, коли великі родини подільських землевласників почали вкладати кошти у виробництво цукру. Так, за п`ять років - з 1843 по 1847 - кількість цукрових заводів у Подільській губернії збільшилася з 15 до 25, лише за рік з 1846 по 1847 - із 17 до 25 цукрових заводів [9: 146]. На початку 50-х років Подільська губернія за кількістю цукрових заводів помітно відставала від Київської губернії, в якій було вже 63 цукрових заводи [23; 118-123].

Бурхливий розвиток цукрової промисловості в Україні, і перш за все на Правобережжі, пояснюється тим, що якщо в Росії, Прибалтиці, зокрема Латвії, цукрові заводи працювали на привозній сировині, і собівартість продукції була високою, то продукція українських цукрових заводів була більш конкурентоздатною, тому що сировина і дрова були місцевого походження [28;16]. Подільська і Київська губернії в 1848-49 роках виробляли 74% усієї цукрової продукції [19: 96]. Українські цукрові заводи були звичайно зовсім невеличкими, з обмеженою потужністю. До знищення кріпацтва у 1861 році вирощування цукрових буряків і виробництво цукру залежали від праці кріпаків.

Вирощували цукрові буряки у великих поміщицьких господарствах - «економіях» [70: 138]. З року в рік збільшувалася площа під посіви цукрових буряків на Поділлі. Так, у 1848-1849 рр. буряками засівали 4232 десятини (або 15,3% загальної площі під буряками в Росії) [І2: 158], то через 10 років під цією культурою в Подільській губернії було зайнято 5788 десятин, тобто на 1556 десятин більше [24: 25].

З кожним роком площа під цукровими буряками розширювалася. Так, з 60-х років XIX ст. до початку XX ст. плантації цукрових буряків у Росії збільшилася з 100 тис. до 528.076 десятин, або більше як у 5 разів. Зокрема, в Київській, Подільській і Волинській губерніях за півстоліття (з кінця 40-х років XIX ст. до початку XX ст.) площа під цукровими буряками збільшилася в 20 разів [71: 77]. Посіви цукрових буряків здійснювалось розширювали за рахунок не тільки вже освоєних земель, а здебільшого за рахунок розорення і освоєння нових земель. А це вимагало великої кількості робочих рук місцевих селян, яких не вистачало в зв`язку з всезростаючим виробництвом цукрових буряків, а з них - цукру. Кріпосні селяни не були зацікавлені безплатно працювати в панських маєтках. До того ж, була певна регламентація поміщика на працю кріпака. Зразок такої регламентації можна простежити, зокрема, за стосунками між поміщиком Черкасом - власником Віньковецького маєтку (с. Віньківці Ушицького повіту) і селянами, які йому належали. В 30-х роках XIX ст. поміщикові Черкасу належало 3.242 десятини землі, а 296 селянським господарствам - 1214 десятин орної землі,305 десятин садибної землі і 344 десятини сіножатей. Земля між 296 селянськими господарствами була розподілена так: 75 тяглих господарств мали по 6,5 десятини польових угідь і по 1, 6 - сінокосу, а польовий наділ кожного з 212 піших господарств становив лише по 3,3 десятини орної землі і 0,7 - сінокосу. 9 городників користувалися лише городами по 1 десятині, 64 «бобилів» були взагалі позбавлені польової і садибної землі [41: арк. 7, 9].

За користування землею селяни-кріпаки відробляли панщину. Так, чоловіки тяглових і піших селянських господарств взимку та влітку відбували по 3 дні панщини на тиждень. Вони також відробляли 12 згінних (літніх) і 12 шарваркових днів на рік, відбували добову сторожу і нічні караули. Городники, які не мали польових наділів, працювали в поміщицькому господарстві 52 дні на рік. Жінки вирощували і збирали з поміщицького городу картоплю, овочі, товкли просо, обробляли коноплі, пряли нитки і білили полотно. Поміщик застосовував урочну систему панщинних робіт. Селянський двір, що мав одного вола чи коня, повинен був за день виорати близько десятини поля. Урок на сівбу становив 3 десятини, на збирання хліба серпом - 2 копи, косою - 0,5 десятини, а молотити озимого хліба - 1 копу, ярого - 1,5 копи. Уроки були настільки великими, що кріпакам доводилося виконувати їх за 1,5 - 2 дні [4І: арк. 2].

Як і в багатьох інших фільварках Поділля, в маєтку Черкаса зберігалися грошовий чина і данина натурою - т.зв. подарщизна. Тяглові господарства сплачували на рік по 60 коп, піші - 30 коп. Із господарств, що займалися ткацтвом, поміщик здирав ще по 60 коп. «верстатового». Данина натурою включала в себе птицю, яйця, бджолинну десятину. Після запровадження царським указом інвентарних правил 1847-1848 рр. розміри присадибних ділянок і польові наділи селян Вінківець залишилися без змін, але панщину було трохи полегшено. Чоловіки тяглових і напівтяглових господарств повинні були відробляти (разом із згінними й шарварковими днями) по 136 днів на рік, а жінки - по 52 дні. [4І: арк 11].

Отже, в період збільшення вирощування буряків і виробництва цукру на Правобережній Україні панщина дещо послабшала. Цукрове виробництво, яке з кожним роком розширялось і збільшувалося, потребувало робочих рук. Тому власники в гонитві за прибутками від цукрової промисловості вимушені все більше застосовувати працю вільнонайманих селян, зокрема при обробітку та збиранні врожаю цукрових буряків. Наймана праця в 40-50-х роках досить широко використовувалась у Подільській і Київській губерніях [84: 71]. Поступово утворюється особливий вид відходу селян на заробітки - відхід «в цукор» [70: 122].

Ринки робочої сили, без чого не може існувати капіталістичне виробництво, на Правобережній Україні й зокрема в Подільській губернії були створені завдяки розвитку, перш за все, цукрової промисловості.

Одну з перших цукроварень у Подільській губернії побудували родина Потоцьких. Зокрема, в 1834 р. у маєтку Тростянець була побудована цукроварня, в якій застосовували працю кріпаків [18: арк. 2], Згодом Потоцькі в 1836 р. побудували ще один цукровий завод [65: 626-627].

Взагалі, володіння С. Потоцького в Україні сягали півтора мільйона десятин земельних, лісових та інших угідь. Він мав понад 130 тис. кріпаків. Не випадково ці його володіння називали «королівством Тульчинським». У Тульчині був побудований палац Потоцьких. У ньому були бібліотека, що налічувала десятки тисяч томів, кабінет нумізматики, галерея відомих художників Європи. Навколо палацу - розкішний парк з альтанками, фонтанами, мармуровими і бронзовими статуями, ставками. Існував театр з групою акторів, виступали хорова капела й оркестр, близько 400 душ челяді та придворних прислуговували панам [24: 629; 631].

Про розкоші, в яких жили магнати, свідчить щоденне життя одного з них - О. Єловицького, який згадує або ж нескінчені поїздки на води в Німеччину чи на Кавказ, або ж святкові події, величезні бали, де безліч усього й буйні веселощі. Більшу частину життя великі землевласники проводили у взаємних візитах, які давали нагоду напитися, наїстися, а також похвалитися своїм багатством. Часто зустрічали шестикінні виїзди, величезні - адже ці пани завзяті мисливці - зграї псів. У Стецьких, наприклад, було понад 500 собак, і весь сезон він займався лише полюванням. У Яблоновських, Санчушків, Любомирських гості захоплювалися виконавською майстерністю їхніх приватних оркестрів [3: 264]. 500 собак, які були у поміщиків Стецьких, жили краще, ніж їх кріпосні селяни. Поміщиця Стецька з Ушицького повіту за незначну провину піддала свою покоївку страшним тортурам. У кімнаті катувань, яку вона влаштувала, дівчину ставили босими ногами на розпечену сковороду, били, рвали тіло розжареними щипцями. Під час катувань дівчина померла. Жінки і дівчата були жертвами розпусти поміщиків. Так і у Лабунській волості пани після полювання влаштовували п`яні оргії, на які силоміць затягували селянських дівчат [51: 143; 145;146].

Основною їжею бідного населення були чорний хліб, картопля, пшоняна каша. Картоплю бідняки їли майже без жирів - з солоним огірком або кислою капустою. М`ясні й молочні продукти вживали здебільшого в свята. Їжу варили на світанку й одразу на весь день, до обіду тримали її в печі. Про бідне харчування основної маси подільського населення свідчила обмежена кількість кухонного посуду. З глиняного посуду використовували макітри, глечики для молочних продуктів, миски тощо. Ніж, як правило, був один, зрідка мали одну виделку для «особливого» гостя. Вся сім`я їла з однієї миски. Єдине, що кожен мав, - то це дерев'яну ложку [25: 23].

Багата знать, яка одержувала чималі прибутки з цукрового та інших виробництв, харчувалися вишуканими продуктами, які завозили з-за кордону. Це - різні бакалійні товари, кава, олія, бочечки англійського пива, портеру, бургундського вина, колоніального цукру, штофи гданської горілки, позолочені медівники та ін., якими запасалися на весь рік [3: 259].

Розвиток промислового виробництва в поміщицьких господарствах здебільшого не поліпшував їх економічного становища. Витрати у поміщиків були більшими ніж прибутки. Так, внаслідок нераціонального господарювання значна кількість магнатів розорювалися. Така доля спіткала і одного з членів родини Потоцьких, який у Тростянці Брацлавського повіту в 1834 р. заснував цукровий завод. У 1840 р. Тростянець з навколишніми селами Качурівкою, Великою Стратіївкою, Олександрівкою. Димківкою, Летківкою та Северинівкою, які становили родовий маєток графа Потоцького, було закладено в Петербурзьку опікунську раду, а в 1855 році цей маєток, у якому налічувалося 3 545 ревізійних душ, був проданий [24: 599].

Власники буряково-цукрового виробництва намагалися збільшити свої прибутки жорстокою експлуатацією працівників. У маєтках, де народжувалася цукрова промисловість, яка невдовзі перетвориться на джерело багатства України, експлуатація робітників на цьому виробництві була жахливою. Про це красномовно свідчив справник із Староконстянтинова, який третього січня 1848 року доповідав, що в маєтку покійного пана Черби, спадкоємець якого перебував у Варшаві, економ-чужоземець Покарт керує цукроварнею абсолютно не по-людськи. Працюючи постійно, кріпосні селяни не отримують платні, зате регулярно зазнають побоїв і зневаги, їм голять голови і посилають у солдати, примушують до роботи, нехтують вимогами інвентарю; жінки і діти працюють у таких самих умовах. Лише після купівлі цукроварні родиною Браницьких вдається навести лад [78: арк. 3-5]. У квітні 1834 року земський суд встановив, що 821 кріпаків Ситковецького маєтку графа Я. Потоцького харчується «хлібом», виготовленим з бурди, соломи, трави та бруньок [76: арк. 169, 199].

Під час голоду становище селян ставало катастрофічним. Ось одне із свідчень тих часів: «Прийшло літо (1832 р.) і найсмутніші жнива. Селянину нічого було збирати, в розпачі він звозив до стодоли трохи поганенької соломи, придатної хіба для годівлі своєї мізерної худоби. Нечувано підскочили ціни на збіжжя. На Волині корець жита коштував 30 злотих, ненабагато менше - на Поділлі й Україні (тобто в Київській губернії. - Ю.Ф.). Заможніші шляхтичі, які мали минулорічне зерно, відкривали свої токи, але цього було недостатньо, бо ж треба було заощадити щось на озимину для себе і для підлеглих, до цієї мізерії виділеного збіжжя доводилося домішувати мелену кору солодших дерев або посічену й висушену солому, щоб пекти хліб. Незлічені натовпи геть зубожілих і зголоднілих людей пресувалися по дорогах, і по містечках, вимолюючи шматок хліба...» [3: 77-78].

Збільшення найманої праці на промислових підприємствах Правобережної України сприяло введення в 1847-1848 рр. інвентарної реформи - урядового нормування повинностей кріпаків. Згідно з цією реформою для селян було встановлено право на землю, якою вони користувалися, і панщину не більше 3 дні на тиждень, скасовували всі інші повинності, заборонено було карати без суду [20: 472], Але ще чорнило не висохло на «інвентарних правилах», а про їх положення деякі власники маєтків уже забули. На фоні зменшення панщини, ставлення поміщиків, їх управителів та прикажчиків стало жорстокішим, чим і був викликаний у червні - липні 1848 р. на Правобережній Україні селянський рух, спрямований проти запровадження «інвентарних правил» [6: 116]. Нестерпні, а подекуди жорстокі умови праці штовхали селян до непокори. І після запровадження інвентарної реформи за кріпаками наглядали, щоб вони виконували всі «уроки», за запізнення на роботу чи іншу провину кріпаків карали. Такі випадки були непоодинокі. Так, власник Віньковецького маєтку Черкас брав участь у катуванні селян. Навіть повітовий земський справник у донесенні на ім`я подільського губернатора від 17 вересня 1848 року змушений був визнати, що «Людовик Черкас - найлютіший ворог селян. Сікти їх - для нього справжня насолода. Він не знає міри, коли карає, б`є нещадно, не звертаючи уваги на стать і вік». Так Л. Черкас закатував селянина І. Медведя. Злочин цей набрав широкого розголосу. Після трьох років слідства Подільська палата кримінального суду прийняла рішення про оштрафування вбивці лише на 10 крб. сріблом [32: арк. 20; 325].

Поряд із поміщицькими цукровими заводами в першій половині XIX століття у Подільській губернії діяли цукрові підприємства, що належали купцям або міщанам. На них широко застосовувалась вільнонаймана праця. Після скасування кріпосного права чисельні дрібні цукроварні в маєтках з «відкритим вогнем» і рабськими умовами праці занепадали. Швидкими темпами тривала концентрація, множилися підприємства з великими інвестиціями капіталів і зростала кількість робочої сили «за наймом». Шляхетство швидко замінили капіталісти, як основні виробники цукру, хоч більшість цукрових буряків вирощували в поміщицьких маєтках. Більшість фабрик працювала тільки 3-4 місяці пізньої осені і ранньої зими на 2-х 12-ти годинних змінах. У 1848-1849 роках у цукровій промисловості України працювало 29250 осіб, з них тільки 3300 - круглий рік. Зокрема, на Правобережній Україні в цукровому виробництві було зайнято 20270 осіб, з них 2542 на постійній роботі, в тому числі у Київській губернії з 15200 круглий рік працювало 1990; у Подільській губернії з 3970 - 480; у Волинській - 72 з 1100 [19: 96]. Кількість працюючих в буряково-цукровому виробництві невпинно зростала. Через 40 років, у 1890, лише на 43 цукрових заводах Подільської губернії працювало 12953 чоловіки, що складало 50,8% загальної кількості фабрично-заводських робітників губернії [57: 16-20], які виробили продукції на 15407140 крб. На той час у Подільській губернії було 3370 фабрик і заводів, де працювало 20867 осіб, які виробили продукції на 20903018 крб. [57: 15]. Отже, цукрова промисловість Подільської губернії в кінці XIX століття, в якій працювала половина робітників губернії, давала 75% доходу в промисловому виробництві губернії.

Буряково-цукрове виробництво на початках свого зародження було ручним. Вручну сіяли, обробляли на полях, збирали, мили, відтискували сік, фільтрували, висушували центрифугою, щоб зробити кристалічний цукор.

З кінця 40-х років цукрова промисловість почала модернізуватися і швидко зростати. Вводилося нове обладнання і техніка, а виробництво було сконцентроване на великих цукрозаводах. Але і тоді було ще багато ручної праці. Зокрема, на цукровому заводі в Старій Синяві, який був побудований у 1875 році, вручну крутили різку буряків, вивантажували стружку з дифузорів. Цукор сушили, розгортаючи граблями, а воду носили від криниці на коромислах [25: 508]. Ручна праця застосовувалася під час складування цукру та відправки його до споживачів.

Робочий день робітників цукрових заводів був великий, а оплата праці дуже низькою, особливо в першій половині і середині XIX ст. Так, на цукровому заводі с. Літин постійному робітникові в 60-х роках XIX ст. платили 24-30 крб. на рік. Робочий день тривав 13-16 годин на добу [22: 6-10]. Робітники страждали не тільки від виснажливої праці і мізерного заробітку. На цукрових виробництвах не було охорони праці, що призводило до тяжких травм та смертельних випадків. Жахливий випадок стався 4 липня 1846 року на Грудецькому цукровому заводі, який належав генерал-ад`ютанту Гейсмару. Там під час будівництва заводської труби з цегли, яку зводили селяни працюючи без всяких умов за барщину, труба впала, в результаті чого 6 чоловік було вбито і 17 поранено. Як видно з архівних документів, це сталося тому, що прусський підданий Шульц не був архітектором і керував будівництвом труби недобросовісно «як би навмисно», все це він робив для того щоб «одержати від економії гроші». Та і селяни, які працювали на будівництві цієї труби, не мали належної кваліфікації. За роботу на цьому об`єкті їм зараховувалась барщина по три дні на тиждень, а за останні перероблені понад норму повинності дні власник заводу виплачував жінкам по 7,5, а чоловікам-мулярам - по 15 коп. сріблом. Справа про цей трагічний випадок, яка була на контролі у Подільського губернатора, генерал-майора В.С.Сотникова і тягнулася з 19 листопада 1846 року до 18 жовтня 1850 року «закінчилася безрезультатно» [33: арк. 1-26]. 2 вересня 1868 року в машинному відділені Уладівського цукрового заводу було вбито робітника Сакіна, а робітнику Кодив`янському відірвало обидві руки [53: 199].

Погані, а інколи нестерпні умови праці, спонукали робітників до непокори. Так, у травні 1868 року через погані умови праці 275 сезонних робітників-селян з Биховського повіту Могильовської губернії, які працювали на плантаціях, що належали власникам Тростянецького цукрового заводу, відмовилися від роботи. Хоча на підставі контракту вони були зобов`язані працювати на заводі протягом виробничого сезону. Лише голодом і застосуванням сили адміністрації вдалося примусити їх стати до роботи. Організаторів цього страйку Т.Петрова та ще трьох робітників було засуджено до покарання різками [82: арк. 1-2]. Важка праця, мізерна плата та великий робочий день за відсутності охорони праці буди не лише на цукровому виробництві, а й на інших підприємствах, які утворювалися в середині та особливо - в другій половині XIX століття у Подільській та інших губерніях України.

З переходом від застосування на буряково-цукровому виробництві праці кріпаків до вільного найму умови праці корінним чином не поліпшувались. Робітники працювали в тісних і брудних приміщеннях без охорони праці по 12-16 годин на добу. В 40-60-х роках у Деражні місцевий поміщик Рациборський побудував невеликі промислові підприємства: свічкову фабрику, цегляний завод та цукроварню. На початку 60-х років цукроварня виробляла 1,8 тис. пудів продукції на рік [11: 35]. На всіх підприємствах працювала місцева біднота. Вона не раз протестувала проти тяжких умов праці,12-14-тигодинного робочого дня, мізерної плати, штрафів. У 1873 році Подільський губернатор повідомляв у вищі інстанції, що на Деражнянському цукровому заводі покинуло роботу 129 робітників [81: арк. 1-2]. Це був своєрідний страйк-протест проти нещадної експлуатації.

З кожним роком, в міру незадоволення робітників своїм економічним становищем, кількість страйків і страйкарів зростала. Так, у 1878 році страйкували робітники Бершадського цукрового заводу, а в 1879 році - Турбівського і Загнітківського заводів. Особливо гострий характер мав страйк на Бабинському цукровому заводі Липовицького повіту, що стався наприкінці жовтня 1878 року. Приводом до виступу було те, що прикажчик побив артільного старосту робітників. 394 чол. відмовилися працювати, зупинився завод. Своєю стійкістю робітники добилися того, що директор заводу змушений був поступитись і видати їм розписку, яку засвідчив помічник справника. В ній зазначалось: той, хто підніме руку на робітника, відповідатиме за свій вчинок [80: арк. 37]. У 60-70-их роках XIX ст. найпоширенішою формою протесту робітників цукрових заводів Подільської губернії було самовільне залишення виробництва.

Подекуди робітники цукрових заводів Поділля діють спільно з робітниками інших підприємств. Зокрема, в 1879 році відбувся організований страйк у містечку Чичельник, в якому брали участь робітники цукрового, пивоварного, спиртового, шкіряного, свічкосального, костопального заводів та заводу штучних мінеральних вод [24: 681]. Протестуючи проти низької заробітної плати і невчасної її виплати, не вийшли на роботу 2,3,4,5 листопада 1888 р. робітники Грушковського цукрового заводу Балтського повіту, який належав Шмидту. Головним чином це були селяни з Гайсинського та Уманського повітів. У результаті «самовільної відлучки» із заводу в листопаді 182 робітників робота деякий час була зупинена, на що скаржився Подільському губернатору 16 листопада 1888 року Балтський повітовий урядник і просив губернатора «вернути селян на завод» [34: арк. 187, 194, 195].

Жахливими були житлові умови. Разом із своїми сім`ями робітники Уладівського цукрового заводу жили в загальних бараках. У разі звільнення робітника змушували залишати приміщення протягом двох тижнів. Звільняючись за власним бажанням, сімейні залишали барак через три дні, а неодружені - одразу [16: арк. 13-17]. Жорстоко експлуатуючи робітників, власники цього заводу мали великі прибутки. За сезон 1896/97 року одержано прибутку 116,4 тис. крб., у 1900/01 рр. - 93,2 тис.крб. [15: арк. 2,5]. У 90-х роках XIX ст. на Ялтушківському цукровому заводі працювало 250 чоловік, половина з яких були приїжджі. Вони спали на нарах, на яких були «солом`яний тюфяк і подушка» [39: арк. 5].

Робочий день робітників Степанківського цукрового заводу тривав 14-15 годин. Мізерні заробітки скорочувалися різними штрафами. Жили робітники у глиняних халупах та землянках. У казармах одне спальне місце припадало на двох робітників, які відпочивали позмінно [24: 170]. Штрафи накладали самовільно за кожну дрібницю. Так, на Лознянсько-Літинському цукровому заводі штрафували і навіть звільняли з роботи тих, хто відмовлявся називати паном онука управителя або не знімав перед ним шапку [53: 146].

Незважаючи на те, що в 70-80-х роках відбувалося переоснащення цукрових заводів, і вони стали продуктивнішими, це суттєво не вплинуло на поліпшення умов праці робітників. Як і раніше, їх праця була важкою та виснажливою, і робочий день, зокрема на Уладівському цукровому заводі, тривав по 12 і більше годин на добу. У правилах внутрішнього розпорядку цього підприємства за 1898-1899 рр. зазначалось: «Безперервна робота по добуванню соків, фігівки, переварки та рафінування відбувається позмінно (дві зміни по 12 годин кожна), з перервою на обід на півгодини, не відлучаючись з робочого місця [І7: арк. 10].

Отже,12-тигодинний і більше робочий день був у робітників цукрового заводу, незважаючи на те, що революційна боротьба робітників Російської імперії примусила царський уряд 2 червня 1897 року видати указ про запровадження 11,5-тигодинного робочого дня [6: 167]. Постійних вихідних робітники не мали. За роботу в святкові дні ніякої додаткової винагороди не одержували. Дуже низькою була заробітна плата, кваліфіковані робітники (майстрові) отримували по 75 коп. в день, чорноробочі - по 42 коп. Зовсім знецінили працю жінок. За такий же робочий день вони одержували лише по 25 коп. На заводі була запроваджена система штрафів і стягнень. У правилах внутрішнього розпорядку пункт про штрафи був найбільший. Штрафували за найменші порушення і особливо суворо - за ігнорування вказівок заводоуправління або його представників. Дуже принижували робітників щоденні обшуки [ 16: арк. 13-17]. На цукровому заводі в містечку Вишнівчик (Кам`янецький повіт) механізація була примітивна. Приміщення освітлювалося гасовими лампами і ліхтарями, вагонетки робітники перетягували вручну. Робочий день тривав 12 годин. Кваліфіковані робітники одержували по 10-15 крб., їздові - 5-6 крб в місяць. Ще менше одержували жінки і підлітки [42: арк. 9-14].

Про нещадну експлуатацію трудящих на цукровому заводі, що був розташований у містечку Ситківці, писав у липні 1894 року в своїй скарзі губернаторові робітник А.П. Данилевський. За 20 років праці на різних цукрових заводах він ніде не бачив таких жахливих умов, як на Ситковецькому. Важке життя викликало обурення робітників, багато з них не йшли працювати на завод, хоч зазнавали великих нестатків. Проте губернатор не зреагував на скаргу належним чином, він переслав її фабричному інспекторові з такою резолюцією: «Залишити без наслідків у зв`язку з відсутністю доказів про тривалість робочого дня» [83: арк 2]. Доведені до відчаю робітники Ситковецького цукрового заводу в 1894 році оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати. У відповідь власники підприємства викликали поліцію і жандармів. Однак це не допомогло. Адміністрація змушена була частково задовольнити вимоги робітників [7: 9].

З метою недопущення страйків у Подільській губернії деякі цукровиробники вдавалися до локаутів. Так,7 квітня 1905 року директор цукрового заводу в м. Городок на Поділлі інформував Київського генерал-губернатора про намір призвести поїздом тисячу галичан до себе на роботу. Генерал-губернатор І.П. Клейгель не заперечував [2: 134].

Ряди сільськогосподарських робітників Подільської губернії, які працювали в буряково-цукровій промисловості губернії в кінці XIX і на початку XX ст., активно поповнювали галицькі селян, які в цей період активно емігрували з Австро-Угорщини до Росії. Еміграція селян з Галицького Поділля до Подільської губернії була зумовлена небувалим земельним голодом, численними феодально-кріпосницькими пережитками, майже повною відсутністю промисловості. На кінець XIX ст. середня площа земельного наділу в Галицькому Поділлі становила 3,58 морга (морг - одиниця виміру площі, яка дорівнювала 0,57 га), тобто була найнижчою у Східній Галичині [14: 125]. У Тернопільському судовому округу 353 великих землевласників мали у своєму розпорядженні 495996 моргів орної землі, решта населення - 690457 моргів [58: 23]. Необмеженими власниками цієї прикордонної з Росією території були польські магнати Дзєдушинські, Голуховські, Боваровські, Абрагамовичі та інші представники заможних родин Галичини.

Голодні, принижені, гнані безробіттям галицькі й буковинські селяни єдиний порятунок бачили в еміграції. Долаючи опір місцевих властей, вони дедалі частіше таємно переходили на територію Російської держави. Цьому сприяла і внутрішня політика Російського царизму, який штучно створив потребу в робочих руках у прикордонних з Австро-Угорщиною місцевостях, хоча дефіциту робочої сили в Україні не було. Як зазначає О.Субтельний, у 90-х роках XIX ст. робоча сила в Україні становила майже 10,7 млн. чоловік. Із них сільське господарство потребувало 2,3 млн., а в інших галузях економіки працювало 1,7 млн. осіб. Решта людей (7,3 млн. осіб, або 60% робочої сили) становили надлишок і були здебільшого безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування [27: 162].

Важкі умови праці і мізерна заробітна плата були характерними для всіх цукрових заводів Подільської губернії та України взагалі. Так, робочий день робітників Корделівського цукрового заводу становив 12-16 годин на добу, а за виснажливу працю їм сплачували 4-6 крб. за місяць. На заводі не дбали про організацію безпеки праці. Про це свідчать великі списки в книзі потерпілих внаслідок нещасних випадків. За 1904-1911 роки на 14 аркушах цієї книги перелічено прізвища кількох сотень робітників, які стали жертвами нещадної експлуатації. Дружинам загиблих призначали лише разову допомогу в розмірі від 20 до 26 крб., зате великі суми щорічно відраховували на премії службовцям, майстрам. Тільки у 1898-1899 рр. у середньому на кожного представника адміністрації припадало більше як по 220 карбованців [94: 282]. За виснажливу працю 400 робітників Томашпільського цукрового заводу одержували по 4-5 крб на місяць і жили у напівзруйнованих дерев`яних бараках. Ніякої охорони праці на заводі не існувало, нещасні випадки часто закінчувались не лише каліцтвом, а й смертю робітників [35: арк. 57; 59]. Важкі умови праці й життя революціонізували робітників і селян.

Економічне становище робітників цукрових заводів Подільської губернії в XIX сг. мало чим відрізнялося від становища робітників, які працювали на інших підприємствах губернії. Так, на підприємствах губернського центру м. Кам'янець-Подільського робочий день тривав 14-15 годин. Середня заробітна плата в місяць складала, наприклад, для робітників гільзових і тютюнових фабрик у 1902 р. - 6,5 крб., на інших підприємствах не перевищувала 10-15 крб. на місяць [37: арк. 31,53]. До того ж із цього заробітку вираховували штрафи, різні внески. Робітники каретних, ковальських майстерень м. Кам`янець-Подільського в скарзі на ім`я Подільського губернатора писали: «Нам доводиться працювати від ранку до пізньої ночі. Ми важко працюємо і змучені, розбиті повертались додому з тим, щоб другого дня з досвіту, не встигнувши відпочити, знову братися за роботу. Тяжке життя, без відпочинку, без радості, притуплює наші розумові й фізичні сили і є поступовим самогубством» [40: арк. 111].

Безрадісним було життя робітників у невеликих містечках Подільської губернії. Так, заробітна плата чоловіків на промислових підприємствах містечка Стара Ушиця на початку XX ст. становила пересічно 50 коп., жінок - 30 коп., тоді як фунт пшеничного хліба коштував 5,5 коп., солі - 1,5 коп. До того ж, слід відзначити, що трудяще населення було політичне безправним. У 1911 році з 7,2 тис. жителів тільки 100 багатіїв мали право голосу на виборах до міської думи [54: 213].

Розвиваючись вглиб і вшир, капіталізм в Україні в другій половині XIX ст. усе більше втягував у свою орбіту і дрібних сільських власників, які, будучи поставлені в умови самостійного співіснування з ринком, із наростаючою силою розштовхувалися на два протилежних полюси - куркулів і сільських пролетарів та напівпролетарів. Таке розшарування приводило до збільшення робітничого класу за рахунок розорення селян. Тому і представники державної влади Подільської губернії в 1902 році заявляли, що «головним джерелом добування засобів існування для нашого селянського населення є його заробітки на польових роботах у великих маєтках, а не надільна земля. Тому більшу частину селянського населення потрібно вважати сільським робітничим класом, а не хлібопашцями» [56: 141].

Після реформи 1861 року селяни, які мали неекономічні господарства, продавали свою землю і перетворювалися на робітників у інших, багатших господарствах, або йшли працювати на підприємства. Завдяки цим процесам в Україні почалося розшарування сільського населення на бідне, середнє та багате. Напередодні Першої світової війни 62% селян були бідняками, середньозаможні станов ли 34%, і багатих, які мали від 9 до 50 десятин землі, було більше 5%. Середньозаможні і багаті селяни володіли 60% всієї української землі [5: 252].

Основну масу сільськогосподарських робітників, які працювали на вирощуванні цукрових буряків, становили українці. Серед постійних робітників цукрових заводів кількість українців порівняно з сільськогосподарськими робітникам ставала дедалі меншою, не говорячи про власників заводів, членів товариства, адміністративно-обслуговуючого персоналу, до яких належали адміністратори, директори, помічники директорів, механіки, хіміки, бухгалтери, завідуючі буряківництвом та службовці. За дореволюційними статистичними даними неможливо вичленити кількість українців, які займали відповідні посади в складі адміністративно-обслуговуючого персоналу, оскільки українці належали за національною ознакою до російської національності, а за релігійною ознакою до православних. Але опосередковані ознаки дають приблизну картину участі українців у соціально-економічних змінах, які відбувалися в цукровій промисловості. Так, на цукрових заводах Російської імперії в 1884-1885 рр. православні володіли 99 цукроварнями, з них 67 керували їх власники, відповідно католики - 49 і 35; протестанти - 4 і 4; євреї - 15 і 14; товариства - 77 і 74; іноземні - 4 і 4; було ще три заводи у власності держави [2: 249]. За 20 років серед складу старших службовців на цукрових заводах Росії відбулися помітні зміни, які свідчать, що посади в адміністративному апараті цукрових заводів займали в переважній більшості поляки, німці і євреї. Так, у 1906-1907 рр. адміністратори російської національності (куди входили і українці. - Ю.Ф.) становили 60 осіб (22,8%), директорів 61 особа (20,75%), помічників директорів - 108 (28,35%). Серед адміністраторів поляків було 68 (25,86%), німців - 30 (11.4І%), євреїв - 74 (28,14%); директорів відповідно поляків - 125 (42,52%), німців - 84 (8,16%), євреїв - 39 (13,27%); помічників директорів: поляків - 175 (45, 93%), німців - 86 (6,83%), євреїв - 41 (10,76%) [21: 92].

Селяни Подільської губернії вимушені були ставати сільськогосподарськими робітниками у зв`язку з «голодом на землю». Якщо в 1862 р. на двір у Вінницькій волості припадало 7,5 десятини землі, то на початку ХХ ст. 98% селянських наділів були поділені на 2, 3, 4 і 5 частин, і середній розмір земельного наділу становив біля 2 десятин на двір, рахуючи при цьому і присадибну ділянку. Подібне руйнування для господарства, дроблення земельних наділів відбувалося внаслідок збільшення сільськогосподарського населення після реформи більше ніж удвічі. При цьому слід зауважити, що Вінницький повіт у ту пору займав за щільністю населення (біля 100 чоловік на квадратну верству) перше місце в Подільській губернії і Росії [56: 343]. Взагалі, за щільністю населення в кінці ХІХ ст. Подільська губернія займала в Росії 2-е місце, маючи 82 людини на квадратну верству (72, 0 людини на 1 кв. кілометр), і поступалася першістю лише Московській губернії, яка переважала Подільську губернію лише на 1 людину на квадратну версту. Але цією перевагою Московська губернія зобов`язана міському населенню, якого в самій Москві було в той час 1,25 мільйона. Якщо ж рахувати лише сільське населення, то за його кількістю Подільській губернії, безперечно, належало перше місце в Російській імперії [56: 588].

Реформа 1861 року не усунула протистояння між багатими і бідними, вона їх ще більше поглибила і загострила. Характерною ознакою такого протистояння може бути власність на землю. Так, у Подільській губернії в кінці XIX ст. нараховувалося 3018551 жителів, невеликій кількості власників належало 1805425 десятин землі і лише 1715268 десятин - селянам [56: 616, 68]. На селі в той час проживало 2810917 осіб [56: 687]. До того ж, надлишок робочої сили в губернії становив 1148000 осіб [ 48: 249].

При великому бажанні пересічний селянин не мав змоги купити землю, ціна на яку з року в рік зростала. Вартість землі в Російській імперії неймовірно зростала. Так, у 1854-1858 роках десятина коштувала 13 крб., у 1863-1872 - 20 крб.,1893-1887 - 47 крб.. у 1903-1905 - 93 крб., а в 1914 р. ціна досягла 163 крб. Тобто, за півстоліття ціни зросли на 615% [2: 165]. Що стосується Подільської губернії, то тут ціни підвищувалися ще швидше. Вартість поміщицької землі Подільської губернії за 40 років, тобто з часу ліквідації кріпосного права до початку XX ст. зросла більше ніж у 10 разів [56: 314], і на рубежі ХІХ - XX ст. становила від 200 до 300 крб. за десятину [56: 730]. Зростання цін на землю не було пов`язане ні з продуктивністю праці, котра залишалася досить низькою, ні з вартістю зерна, ціна на яке невпинно падала у зв`язку з міжнародною кон`юнктурою. Диктував їх тільки «голод на землю» серед селян.

Безземелля і низька продуктивність селянського господарства гнали сотні тисяч селян на заробітки. Значна частина сільськогосподарських робітників Поділля працювала у буряковому виробництві. На початку XX ст. на цукрових заводах Правобережної України налічувалося 68,5 тис. найманих робітників, а на обробці плантацій цукрових буряків, більшість з яких була в Україні, працювало не менш як 300 тис. сільськогосподарських робітників [71: 77-78]. У Подільській губернії «дякуючи вирощуванню цукрового буряка і інтенсивності місцевих господарств, які вимагають значної кількості робочих рук, селяни протягом 8-9 місяців мають постійні хороші заробітки» [56: І78]. В губернії постійні робітники виконували понад 1/2 всіх сільськогосподарських робіт з вирощування цукрових буряків, а 2/3 здійснювали поденні і відрядні робітники [56: 1008]. Заробітна плата постійного робітника цукрового заводу в Подільській губернії на початку XX ст. в рік становила 80 крб. [56: 269]. Це було небагато, але значно більше, ніж дохід селянина, який працював на своєму полі. Так, у 1902 р. у Вінницькому повіті селянин одержував по 12 крб. в рік на людину, відповідно на 1 двір 70 крб., на 1 десятину 18 крб. валового доходу [56: 218]. Заробітна плата постійного робітника на цукрових заводах Поділля за 30 років зросла більш ніж вдвічі. Якщо в 1869 р. вона становила 24-30 крб. в рік [22: 6-10], то в 1902 р. - 80 крб [56: 269].

Варто відзначити негативну тенденцію, на яку звертав увагу відомий політолог, канадець українського походження Богдан Кравченко: в другій половині XІX ст. на Правобережжі України «єдиною промисловістю, що заслуговує на увагу, було цукроваріння...». Відсутність несільськогосподарського робочого досвіду і жахливо низький культурний рівень ставили українців у явно невигідне становище, коли треба було шукати роботу» [44: 31]. Ця обставина стала «причиною того, що більшість постійних робітників на цукрових заводах були неукраїнцями», - вважав Микола Баєр [1: 4].

Заробітна плата робітників у буряково-цукровому виробництві з року в рік зростала, але це зростання аж ніяк не було адекватним зростанню доходів власників цього виробництва. Це можна простежити за зростанням доходів від буряково-цукрового виробництва графині О. Потоцької, яка володіла маєтком у с. Соболівка Гайсинського повіту. Після відміни кріпосного права О. Потоцькій за землю повинні були виплатити селяни 99966 крб.83 коп., що становило суму щорічних платежів - 8461 крб. 68 коп. [77: арк. 8-20]. Через деякий час власник маєтку О. Потоцька звернулася до генерал-губернатора з клопотанням про одержання не тільки процентів, а й усього викупного капіталу, який їй потрібен «для покращення місцевих економічних умов життя робітничого класу» [36: арк. 194-205]. Річ у тому, що, прагнучи пристосуватися до нових економічних умов, поміщиця вирішила побудувати в Соболівці цукровий завод, залучивши до цього компаньйонів. У травні 1868 року затверджено статут «Товариства Соболівський цукровий завод» [64: 686]. Графиня Потоцька виділила 400 десятин орної землі під бурякові плантації. Але коли почали розподіляти акції, вона забрала четверту частину. В 1870 році завод почав перший виробничий сезон, який дав графині Потоцькій і компанії 45 тис. крб. прибутку, а через 10 років прибуток становив 1655 тис. крб. [24: 543].

Для маєтку, який мав 700 десятин під цукровими буряками, потрібно було від 71 до 545 робітників щодня. Взагалі, з 9200 робочих днів, які витрачали на міжрядний обробіток цукрових буряків за 29 робочих днів,4 800 робочих днів покривали місцевими робітниками, а на 4 400 - власники набирали робітників з навколишніх сіл [56: 592]. Ціна робочої сили в день на міжрядному обробітку цукрових буряків на початку XX ст. становила від 20 до 45 коп., а під час збирання жінки заробляли 25 коп., чоловіки - 30-35 коп. в день [56: 592]. Так, у Гайсинському повіті за викопування одного пуда цукрових буряків сільськогосподарському робітникові платили 1 копійку [56: 560]. Праця на бурякових плантаціях оплачувалася порівняно з вирощенням інших сільськогосподарських культур добре. Так, сільськогосподарські робітники, які працювали у Шпиківському маєтку пані Балашової, що в Гайсинському повіті, на вирощуванні цукрових буряків з 1 десятини одержували від 50 крб. до 70 крб. 81 коп., тоді як на вирощуванні озимої пшениці з 1 - від 10 крб. 20 коп. до 18 крб. 55 коп. [56: 591]. Незважаючи на те, що заробітна плата сільськогосподарських робітників на початку XX ст. була низькою і становила в день 20-45 коп., порівняно з оплатою праці за цю роботу в кінці 60-х років вона зросла вдвічі. В кінці 60-х років сільськогосподарський робітник одержував у день 15-20 коп. [54: 27].

Власники бурякових плантацій та орендарі застосовували різні форми здешевлення робочої сили. Непоганий дохід власникам, які вирощували цукрові буряки приносила така форма оплати, коли гроші робітникові видавали наперед на відробіток, але за заздалегідь обумовленою низькою ціною, часто вдвоє нижчою, ніж нормальна місцева ціна за роботу. Дохід власники цукрових плантацій мали також від такої форми, як здача буряка в обробіток морговим. Але така форма взаємовідносин між роботодавцем і сільськогосподарським робітником дуже знижувала заробітки населення. Якщо міжрядний обробіток і копання буряків при роботі поденними і відрядними давала населенню в кінці XIX ст. від 17 до 26 крб. в місяць, то моргові виконували цю роботу за 8-12 крб. в місяць (тобто більш ніж вдвоє дешевше) [56: 595].

Працюючи на полях землевласників, селяни Гайсинського повіту в 1901 році заробили 12140 крб. або 17 крб.38 коп. з десятини орної приватновласницької землі. З цього заробітку 5180 крб. або 42,7% населення одержало від цукрових буряків, які у повіті займали 18,8% орної площі маєтків. Усього під цією культурою в Гайсинському повіті було 26,5% орної землі [56: 590]. Тобто,16,7% орної землі було відведено у власників цукрових заводів, священиків та селян під цукрові буряки.

До першої світової війни плантації цукрових буряків в Україні були переважно в руках поміщиків і власників цукрових заводів і лише 20% - в руках селян. [20: 1062]. Селяни, не маючи достатніх засобів для існування, вимушені були брати у цукровиробників аванс з умовою вирощення на частині своєї землі цукрових буряків. Але задатки або аванси, які давали заводи селянам під майбутній урожай, у селянських господарствах не завжди витрачали для вирощування солодких коренів. У Подільській губернії були цілі села, зокрема Великі Крушлинці Гавришевської волості Вінницького повіту, селяни яких звикли жити в половини зими за рахунок задатків, які вони одержували від контори Степанківського буряково-цукрового заводу [56: 350]. Ціна пуда цукрових буряків, які у 1903 р. поставляли на Тростянецький цукровий завод, складала від 9 до 14 коп. [38: арк. 8а].

Прибутковість цукрового виробництва, що особливо підвищилася з 1896 року, ґрунтувалася головним чином на збільшенні виробництва, оскільки обов`язковий вивіз цукру за кордон був збитковим, то її можна було підвищити лише за рахунок знаходження нових ринків збуту. Тому цукрові заводи були зацікавлені збільшити площі під цукрові плантації. В цих умовах вони надавали дрібним орендарям і селянам аванс під посіви цукрових буряків. Беручи аванс у цукровиробників, селяни відводили під посіви буряків усю свою землю, зменшуючи посіви хліба та кормових культур. Подекуди селяни аванс витрачали на свої потреби, а необхідної кількості цукрових буряків не вирощували в результаті невміння їх обробляти, і буряки втрачали свою якість і кількість. Така практика призводила не лише до того, що заводи не виробляли запланованої продукції, а й до довготривалих судових процесів між підприємцями і селянами, які брали аванс [56: 221,339].