Формування працівників цукрової промисловості Подільської губернії

Головними виробниками цукрової сировини були поміщики. Наприклад, у 1901 р. у Вінницькому повіті було засіяно цукровими буряками: у поміщиків - 1198 десятин, у селян - 749 десятин. Зібрано у поміщиків - 9 239 614 пудів (біля 840 пудів на десятину), у селян - 592550 пудів (790 пудів на десятину). Отже, поміщики не тільки більше відводили землі під цукрові буряки, а й збирали врожай на 50 пудів з десятини більший, ніж селяни. Одержали (при вартості пуда цукрових буряків, в середньому 10 коп.): поміщики - 852905 крб., селяни - 56668 крб., всього ті та інші - 909673 крб. [56: 231]. Отже, земля приносила більший прибуток тоді, коли вона була зосереджена у власності великих землевласників.

На шляху раціонального використання земельних ресурсів зустрічалися перешкоди. Значним гальмом у розвитку продуктивної праці і великих матеріальних збитків в «міліард карбованців» щорічно народному господарству Подільської губернії завдавала «надмірна кількість святкування селянами днів» [ 56: 148]. Особливо багато свят припадало на травень, червень, липень [56: 164]. Православні селяни в переважній більшості відзначали «не тільки так звані церковні свята, а також католицькі, і навіть єврейські» [56: 151]. Надмірні святкування під час сівби або збирання сільськогосподарської продукції мали згубні наслідки для господарств. До того ж, велика кількість свят деморалізувала селян, розвивала лінощі, пияцтво, знижувала гідність їх праці.

У Подільській губернії була велика кількість ярмаркових днів, які припадали на будні дні, і це «не лише віднімало дуже дорогий час у робочого люду, але й деморалізувало його» [56: 149]. Кількість неробочих днів протягом року сягала від 130 до 180 днів, що досить згубно відбивалося на добробуті всього населення і на продуктивності господарства [56: 149].

Міністерство фінансів особливим указом зобов`язало зменшити до можливого мінімуму кількість святкових днів на фабриках і заводах, але на сільськогосподарських робітників ця юридична норма не поширювалася [56: 164].

Незважаючи на великий ринок робочої сили в Подільській губернії, подекуди в період найважливіших сезонних робіт - міжрядного обробітку цукрових буряків або їх збирання, коли не вистачало робочих рук, до цих робіт залучали солдат. Зокрема у Вінниці й Жмеринці, де в 1900 р. були розквартировані до 10 тис. військовослужбовців, їх «на розхват розбирали місцеві господарі в період вільних робіт» [56: 133]. Солдати працювали там, де неможливим було використання машин, а також із наближенням морозів, що загрожувало землевласникам повною втратою врожаю. Залучення до робіт військовослужбовців, незважаючи на те, що праця солдат на збиранні цукрових буряків обходилася на 15-20% дорожче вільнонайманих робітників, було обумовлене необхідністю повернення заводам авансу, вкладеного в обробіток солодких коренів [56: 594]. Разом з тим слід відзначити, що залучення військовослужбовців до роботи на бурякових плантаціях мало ряд негативних наслідків. По-перше, це призводило до того, що місцеве населення втрачало значну частину заробітку. А якраз «найбільш великі заробітки сільському населенню давала праця на плантаціях цукрового буряку і картоплі» [56: 140]. По-друге, прихід солдат послаблював попит на місцевих робітників, штучно знижував їм заробітну плату. Ці дві обставини призводили до третьої - до вкрай недоброзичливих стосунків, антагонізму між місцевим населенням та прийшлими солдатами. І були випадки, зокрема в Київській губернії, коли таке протистояння призвело до безпорядків [56: 594].

На дефіцит робочої сили в буряково-цукровому виробництві у період сезонних робіт певний вплив мала антисемітська політика царизму. «Тимчасові правила» 1882 року (підтверджені законом 1867 р., забороняли євреям проживати в селах смуги осілості (що охоплювала більшу частину Правобережжя) і «замикала» велику кількість безробітного єврейського населення в задушливих межах міст і містечок.

Для заохочення населення до роботи на бурякових плантаціях деякі власники, «економи чи орендарі», залучали до роботи «різними засобами - горілкою, найманням музики, що грала під час відпочинку, а інколи і під час роботи, роздачею «премій» у вигляді різних дрібничок, влаштовуванням танців і навіть азартних лотерей, на які часто утримувалася частина грошей з заробітної плати працівника» [56: 594]. Але такі витрати власникам або орендарям бурякових плантацій компенсувалися за рахунок збільшення ціни на цукрову сировину. В період бурхливого розвитку цукрової промисловості, яка приносила від 15 до 20% прибутку цукровиробникам, вони залучали на свій бік багатих поміщиків з тим, щоб ті розширювали посіви цукрових буряків, «платячи їм на 50% більше, ніж ті могли б одержати за звичайну оренду» [ 2: 216 - 247].

Важке економічне становище і політичне безправ`я штовхало до активної діяльності сільськогосподарських працівників. Так, у вересні 1894 р. сільськогосподарські робітники, які працювали на Городоцькому цукровому заводі, борючись за поліпшення оплати праці на збиранні цукрових буряків на фабричних плантаціях, перекопали польову дорогу, що вела з поміщицьких фільварків до цукрового заводу [72: арк. 11]. В 1885 році селяни с. Чернечого Балтського повіту, які працювали на плантаціях цукрових буряків та інших сільськогосподарських роботах, вчинили відчайдушний опір органам влади. Для придушення селянського виступу в село прибула рота солдат. Потім ще одна рота солдатів на чолі з Подільським губернаторам, і тільки масові арешти примусили чернечан скоритися [26: 414-415].

У міру розвитку ринкових відносин боротьба між робітниками і роботодавцями загострюється, на що влада відповідає репресіями. З травня 1885 р. міністр внутрішніх справ І.П. Дурнов розіслав усім губернаторам циркуляр, в якому надавалося право у виняткових випадках застосовувати тілесні покарання для замирення селян за умов особистої присутності губернатора «для поумніння бунтівників». Цей лист офіційно узаконив практику фізичного покарання селян і цим самим підтвердив права кріпацтва 22 роки тому. «Враховуючи особливі умови нашої епохи, місцевість, неспокійний характер населення і безладдя взагалі, - писав міністр, - немає сумніву, що тілесні покарання можуть виявитись не просто адекватними, а єдино ефективними засобами. Такий засіб, вдаряючи лише по невеликій кількості бунтівливих осіб, незрівнянно легший, ніж розквартирування військ, котре завжди виснажує населення, не кажучи вже про випадки, коли доводиться застосовувати зброю» [79: арк. 7].

Заробітна плата на сільськогосподарських роботах була мізерною не тільки на бурякових плантаціях. Так, поміщиця Баранецька з містечка Михалполе Проскурівського повіту на початку XX ст. під час сівби і збирання хліба платила за день чоловікам 25-35 коп., жінкам - 15-20 коп., а підліткам - 7,5-12 коп., в той час як фунт пшеничного хліба в Летичівському повіті коштував 4,5 копійки [54: 179].

Свавілля ставало скоріше правилом, ніж винятком. У вересні 1890 року Гонсовський, орендар Потоцьких з Комарова під Ободівкою Вінницького повіту, зменшив платню за прополювання буряків. У відповідь селяни зв`язали його, поклали в тачку й замкнули в льоху. Поліція, налякана цією подією, вимушена була звернутися за військом в Одесу, щоб звільнити «в`язня» [2: 120].

Низькооплачувана праця робітників на цукрових плантаціях та заводах створювала для власників цих підприємств великі прибутки, які вони витрачали як на розширення виробництва, так і на власні потреби. Все пізнається в порівнянні. В той час, коли робітники цукрових заводів України, працюючи в жахливих умовах 12-16 годин на добу, одержували по 6-15 крб. в місяць, власники цих заводів за рахунок неоплачуваної праці сотень тисяч працюючих фантастично збагачувались. Так, поміщик Раціборовський, який у пореформенні роки перейшов на капіталістичний спосіб господарювання, мав 37 маєтків,3 цукрових заводи, кінний завод, стада великої рогатої худоби в Подільській та Київській губерніях, володів одним з найкращих на Поділлі палацом у с. Лісоводи Городоцького повіту [25: 190-191].

На виробництві цукру швидко розбагатіли брати Терещенки: Микола Артемійович (1819-1903) та Федір Артемійович (1832-1893), які серед українців були найбагатші в Росії. Родина українських магнатів Терещенків, які в 1883 р. практично всі перебралися до Києва, заснували Товариство братів Терещенків - одну з найбільших тогочасних промислових фірм. Загальний потенціал родини складався з власності цієї фірми та особистого майна кожного з Терещенків. Загалом вони контролювали кільканадпять цукрових заводів, ґуралень, млинів у Київській, Подільській, Волинській, Чернігівській та Курській губерніях, Боровську лісопильню в Могилівській губернії та соляне родовище в Катеринославській губернії, ще й до того півтораста тисяч десятин землі [30: 69].

Родина Терещенків посідала провідне місце у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, лісообробці та інших галузях, їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенки виробляли продукції більш ніж на 21 млн. крб. У 1911 році їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн. карбованців [46: 385].

Останнім часом роздувають міф про родину Терещенків, який створив свого часу художник М. Нестеров. У кінці XIX ст. він писав про мільйонера Миколу Артемійовича, що він «вийшов з народу... розвинув цукрову справу в Київській губернії до величезних розмірів, майно його обраховували десятками мільйонів» [52: 216]. Відповідає дійсності лише те, що він відіграв значну роль у розвитку цукрової промисловості України, і те, що він володів десятками мільйонів. Але те, що він «вийшов з народу», можна поставити під сумнів. Рід Терещенків походить від козацького старшини Лохвицької сотні на ймення Терешко. Вірою і правдою служивши російським царям за часів Єлизавети, родина Терешків переселилася до Глухова - тодішньої гетьманської столиці і почала займатися комерцією. В середині XIX ст. цукровою справою зацікавився глухівський купець Артемій Терещенко, який розбагатів під час Кримської війни (1853-1856), поставляючи армії дерево і провіант. Скориставшись реформою 1861 р., в результаті якої відбулося зубожіння значної частини селянства, він скупив земельні ділянки і почав вирощувати цукрові буряки та будувати цукрові заводи. Отже, основою його збагачення та капіталів його синів були не стільки їх діловитість, підприємливість, а неоплачена праця десятків тисяч робітників, які працювали на підприємствах родини Терещенків.

Зокрема, в Києві Микола Терещенко разом з дружиною Палатією в лютому 1875 р. поселився в розкішному будинку на розі Бібіковського бульвару та Олексіївської вулиці (нині - музей Тараса Шевченка на бульварі Шевченка,12), який він купив у першого міського голови Києва князя П. Демидова-Сан-Доната. Для старшого сина Івана після його одруження був придбаний показовий готичний особняк у Києві (нині бульвар Тараса Шевченка,34), для молодшого сина Олександра після закінчення ним Київського університету і короткочасного перебування в армії та одруження (1892 р.), був побудований на його замовлення особняк у стилі «ренесанс» (вул. Л.Толстого,7, ріг вулиці Горького, де тепер медична бібліотека) [30: 67-68].

У той же час родина на Михайлівському рафінадному заводі біля заводських корпусів збудувала для робітників-строкарів кам`яні казарми, лазню, лікарню, початкове училище, народну чайну та крамницю товариства споживачів, і після всього було видано розкішний том під назвою «Михайловський рафинадннй завод товарищества братьев Терещенків». Описание завода й работы» [50]. В Подільській губернії на цукрових заводах Терещенків не було випадку, щоб власники спорудили для робітників будинки, лазні, лікарні, школи.

Терещенки за рахунок надприбутків, які вони мали від виробництва цукру, були одними з найвідоміших в Україні меценатів. Але меценатство не створило класової гармонії між власниками і робітниками, які в лютому 1905 р. розгромили маєток та цукровий завод в Глухові, за що Київська судова палата 5-7 вересня 1905 р., розглянувши справу, притягнула до суду 167 осіб [6: 186].

Медичне обслуговування населення Подільської губернії, в тому числі працівників буряково-цукрової промисловості, було вкрай незадовільним. Періодично в краї виникали епідемії. Особливо небезечною була холера. Як повідомляв у листі до матері від 15 серпня 1848 р. польський письменник Й.І. Крашевський, «по всій Волині і Поділлю страшенно лютує холера, особливо в містечках, але трапляються випадки, коли й у селах з дизентерії виростає холера. Смертність велика... У Кам`янці безприкладна, у Кременці і Дубні величезна, у Луцьку й Торчині хоч і менша, однак все ще значна. Люди вимирають і вимирають» [3: 80]. У 1848 р. в губернії від холери померло 32 960 чоловік [73: арк. 17].

Організовані форми охорони здоров`я у губернії перебували ще в процесі зародження. До 1861 р. функціонували в кожному повіті перші маленькі лікарні, в яких нараховувалося 410 ліжок. Сільські лікарні перебували, як правило, в поміщицьких маєтках, обслуговували їх сім`ї. В таких умовах тільки заможні верстви населення за велику плату могли одержати медичну допомогу. Акушерську допомогу надавали 12 повитух, це при тому, що в губернії проживали майже мільйон жінок [49: 217].

Оскільки після реформи пожвавішало промислове виробництво, а це в свою чергу приводило до концентрації великої кількості робітників, місцеві адміністрації, боячись виникнення епідемій, висунуло питання про відкриття лікарень при великих підприємствах. Це змусило царський уряд видати 26 серпня 1866 року закон, який зобов`язував фабрикантів і заводчиків відкривати лікарні на тих підприємствах, де працює понад 100 робітників, а в менших - приймальні палати [71: 162]. Проте цей закон фактично не виконувався, і взагалі до 90-х років рідко де на промислових підприємствах, в тому числі й цукрових, були відкриті лікарні.

Але й після прийняття цього закону охорона здоров`я основної частини населення була вкрай незадовільною. Користуючись сезонністю роботи на буряково-цукровому виробництві і великим резервом робочої сили в Подільській губернії, власники не дбали про належні умови праці та охорони здоров`я працюючих. Фабричні інспектори повідомляли, що на всіх цукрових заводах Поділля тіснота і бруд, робітники працюють при неймовірно високій температурі і відсутності вентиляції, через це повітря насичується парами та шкідливими газами. Найбільш шкідливою для здоров`я була робота з вапном. Найдрібніші його частки носились у повітрі, роз`їдаючи очі, проникаючи в легені, викликаючи важкі легеневі й очні захворювання. Подільський губернатор у своєму поданні від 25 листопада 1871 року писав, що на деяких цукрових заводах на ґрунті тісноти й антисанітарії спалахнули епідемічні захворювання [74: арк. 123]. Несприятливі умови життя і праці шкідливо відбивалися на здоров`ї дорослих робітників і особливо на незміцнілому організмі селянської молоді, яка становила половину робітників (хлопчиків) віком від 17 до 20 років, констатував один з чиновників Подільської губернії в 1902 році [56: 1952].

Дитячу працю використовували досить широко. Так, з 1 вересня 1906 року по 1 вересня 1907 року на цукрових заводах країни працювало 19623112 особи, з них 647657 - діти до 16 років [21: 94].

Робітники жили в тісних і брудних бараках. Погане повітря, холод, бруд призводили до частих епідемічних захворювань. Щорічно від інфекційних хвороб вмирали тисячі людей. Тільки в 1872 році від холери і скарлатини на Поділлі загинуло 9888 чол., а в 1874 р. від чуми і дизентерії - 9402 чоловіки [24: 32].

На кінець XIX і початок XX століття медичне обслуговування порівняно з 60-80-ми роками XIX ст. значно поліпшується, але воно далеко не повністю задовольняло потреби населення. Так, на кожного жителя російської держави в 1900 році на охорону здоров`я витрачали в земських губерніях 37,5 коп., в неземських, до яких належала і Подільська губернія, лише 15,2 коп. [56: 395]. Мережа медичних закладів зросла. Лише у Вінницькому повіті було 3 лікарні і 4 фельшерських пункти, тобто одна лікарня на 60 тис. осіб [56: 269]. Крім того, в цьому ж повіті при всіх 7 цукрових заводах: у Гнівані, Калинівці, Корделівці. Заливанщині, Уладівці, Браїлові, Носковцях були лікарні. Утримання лікарень обходилося в 22992 крб. на рік або біля 5 крб. на людину. Лікарні обслуговували не лише постійних робітників заводу, а й все населення, яке своїми заробітками було зв`язане з цукровими заводами. На весь повіт витрачали держава і приватні особи на лікарняну допомогу 40000 крб., що становило біля 22 коп. на людину [56: 369]. Наявність цукрових та інших заводів, а також дальший розвиток ремесла дещо вплинув на культуру і побут жителів містечок та сіл Поділля, в тому числі на створення лікувальних закладів. Зокрема, медичні пункти були створені при Бершадському, Муровано-Куриловецькому та Джуринському цукрових заводах. У цих пунктах працювало, як правило, по одному фельдшеру і санітару, і були вони розраховані на обслуговування службовців та робітників заводів. Решта жителів містечок була без належної медичної допомоги [24: 141,456,712]. В 1891 р. при Ялтушківському цукровому заводі, який належав товариству, працювали їдальня і хлібопекарня, баня, а також медичний пункт, в якому лікар приймав хворих згідно з графіком, а фельдшер постійно. Лікарняні приналежності й інструменти були в достатній кількості [39: арк. 5,7]. Пізніше, на початку XX століття, при Ялтушківському цукровому заводі була створена лікарня [45: 473]. При Городоцькому цукровому заводі було відкрито лікарню на 8 ліжок [54: 149]. У кінці XIX - на початку XX століття лікувальні заклади при цукрових заводам набувають все більшого розгалуження. Поряд з державними і заводськими лікувальними закладами, в яких населення обслуговували безплатно, існували приватні лікарні, які за візит брали по 10 крб., що для населення було недоступним [56: 820].

Отже, незважаючи на деяке поліпшення медичного обслуговування працівників буряково-цукрового виробництва, воно до кінця ХХ ст. було незадовільним. Як повідомляв медичний інспектор Подільської губернії, протягом одного виробничого сезону на цукрових заводах на кожну тисячу робітників припадало 30 чол. вбитих і покалічених [66: 20].

Головним джерелом прибутків власників у Подільській губернії в XIX ст. була буряково-цукрова промисловість. Так, у 1902 р. в губернії нараховувалося 56 цукрових заводів із сумою виробництва в 30 млн. крб. [56: 754]. Щодо того, які прибутки давала цукрова промисловість України, єдиної точки зору немає. Так, у першій половині 80-х років XIX ст. дивіденди від цукроварень на Правобережній Україні коливалися від 15 до 20% [2: 246]. У 1902 році член Гайсинського повітового комітету з питань розвитку сільськогосподарської промисловості І.І. Олифан повідомляв, що «наша цукрова промисловість дає 40-50% чистого прибутку» [56: 478]. Член цього комітету Г. Орліковський, посилаючись на відомого в той час інженера-цукровика Толпигіна повідомляв, що сьогодні дохід цукрових заводів Росії становить 9% [56: 479]. Виступаючи, на засіданні комітету, Г. Пашковський підкреслював, «що якщо допустити, що цукрова промисловість дає 9% доходу, то все ж цей дохід великий, так як ні один вид промисловості його не дає. Але багато заводів дають більше, зокрема Соболевський в середньому дає не менше 15% доходу в рік» [56: 479]. Багато заводів заробляли до 20% і більше чистого прибутку, користуючись штучно створеними високими цінами на внутрішньому ринку [56: 559].

Створення в 1887 р. цукрового синдикату дало можливість так «регулювати» ціни на внутрішньому ринку, «що в Росії платили за цукор в 4 рази дорожче, ніж англійці» [56: 558]. До того ж, згідно зі статистичними даними в Англії вживання цукру на одну людину в рік на кінець XIX ст. становило 108 фунтів, а в Росії - 15 фунтів [56: 1056]. У 1910 р. вживання цукру на 1 особу в Росії дорівнювало 7 кг в рік, тоді як в Англії - 43 кг, у Франції - 17 кг. [2: 250]. Отже, наведені дані свідчать, що виробництво цукру збільшувалося, дивіденди власників цукрових заводів зростали з кожним роком, але ціна на цукор не падала, а підвищувалася. З року в рік зростали надходження в казну від цукрового виробництва України. З 1866 по 1894 рік надходження збільшилися у 51 раз. Українські промисловці вносили більше 60% загальної суми акцизного збору з галузі в імперії [63: 21].

Викачуючи великі прибутки з України і в значній мірі за рахунок цукрової промисловості, російська влада робила з українських губерній донорів для центральних губерній Росії. Держава за рахунок великих податків, акцизних зборів, які важким тягарем лягали на плечі трудящих мас України, підгодовувала інші реґіони Росії. Так, лише у Вінницькому повіті Подільської губернії, де за 1900 р. було виготовлено «всього товару... на суму біля 16 млн. крб.», казна одержала акцизу та інших податків: за цукор 3030000 крб, за спирт 102600 крб., за пиво 26000 крб., за тютюн 66000 крб. і всіх інших продуктів біля 6 тис. крб., а всього 4154000 крб. [56: 362]. В той же час «в центральних губерніях казна відпускала по 2-3 млн. крб. на губернію на прокорм селян» [56: 450]. Отже, лише один повіт Подільської губернії «підкормлював» дві губернії Росії. Це при тому, що в Подільській губернії селяни жили бідно і «після січня вимушені купляти собі хліб» [56: 450].

Отже, історичні джерела, документи, спогади, історична дійсність XIX ст. переконують, що капіталізм заради збагачення, наживи, примноження грошей і власності йшов на приниження гідності мільйонів селян, які не могли вирватися з пут бідності. Власники цукрових плантацій і заводів у гонитві за великими прибутками зовсім не дбали про створення належних умов праці й життя для робітників цукрового виробництва. Важкі умови праці дуже негативно впливали на здоров`я робітників і сприяли поширенню різних захворювань. Великий робочий день, мізерні заробітки, жахливі житлово-побутові умови, штрафи штовхали робітників на страйкову боротьбу, яка спонукала підприємців збільшувати заробітну плату, розвивати охорону здоров`я, турбуватися про соціальний захист працівників тощо. Отже, історичний досвід свідчить, що соціальне питання не може бути вирішене на гуманістичній основі, а тільки на основі класової боротьби. Хоча, як відзначав Микола Бердяєв: «Класова боротьба - первородний гріх людського суспільства» [10: 75].

Список використаних джерел

1. Баєр М. Причини аграрної революції в Україні і шляхи до розв`язання аграрної справи. - Київ, Відень, 1920.

2. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах. - К., 1998.

3. Бовуа Даніель. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863). - К., 1996.

4. Борохов Э. Энциклопедия афоризмов. - М., 1999.

5. Верига В. Нариси історії України (кінець XVII - початок XX ст.). - Львів, 1996.

6. Верстюк В.Ф., Дзюба О. М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. - К.; Наукова думка, 1995.

7. Вивчай історію свого краю. - Вінниця, 1964.

8. Воблий К.Г. Нариси з історії російсько-української цукрово-бурякової промисловості (1861/62 - 1894/95). - К., 1930. т.ІІ.

9. Воблий К.Г. Опыт истории свеклосахарной промышленности СССР (до освобождения крестьян 1861 г.)-М., 1928. - Т.І.

10. Волкогонов Д.А. Ленин. Книга 1. - М., 1998.

11. Географическо-статистический словарь Российской империи. - Т.2. - СПБ,1865.

12. Гуржій І. Розпад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. - К., 1954.

13. Грумм-Гржимайло С. О свеклосахарной промышленности и развитие ее в России//Труды Императорского вольного экономического общества. - 1861. - Т.І.

14. Daszynska-Ciplinska Z Wlasnose rolna w Galiejs. - Warszawa. 1900.

15. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). - Ф.64. - Оп.1. - Спр.5.

16. ДАВО. - Ф.64. - Оп. 1. - Спр.21.

17. ДАВО. - Ф. 64. - Оп.1. - Спр. 102.

18. ДАВО. - Ф.965. - Оп.5. - Спр. 387.

19. Enegtlopedia of Ukraine. Volume V. Toronto. University of Toronto Press Incorporated. 1993.

20. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина.Т.2. - К., 1995.

21. Ежегодник по сахарной промышленности Российской империи за 1906-1907 гг. - К., 1908.

22. Этнографические сведения о Подольской губернии. - Вып. 1. - Каменец-Подольский. 1869.

23. Івашенко Ю. Розміщення цукрової промисловості в Україні в середині XIX ст.//Історичні дослідження вітчизняної історії. - №1. - К., 1975.

24. Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. - К., 1972.

25. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. - К., 1971.

26. Історія селянства УРСР. - Т.І. - 1967.

27. Історія української еміграції. - К., 1997.

28. История СССР. - Т.ІV. - М., 1967.

29. Калюжний Н.І. Формування робітничого класу в цукровій промисловості на Правобережній Україні в 2-й половині ХХ ст.: Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата історичних наук. - К., 1951.

30. Кальницький М., Факторович М. Терещенки//Пам`ятки України. - №1-6. - 1993.

31. Кам`янець-Подільський міський державний архів (далі К-ПМДА. - Ф.З. - Оп.1. - Спр.420.

32. К-ПМДА. - Ф.3. - оп.1. - Спр. 421.

33. К-ПМДА. - Ф. 228. - оп.1. - Спр. 487.

34. К-ПМДА. - Ф.228. - Оп. 1. - Спр. 870.

35. К-ПМДА. - Ф.228. - Оп.1. - Спр. 801; Спр. 5778.

36. К-ПМДА. - Ф. 112. - Оп.1. - Спр. 980.

37. К-ПМДА. - Ф. 228. - Оп. 1. - Спр. 1210.

38. К-ПМДА. - Ф.228. - Оп.1. - Спр. 1220.

39. К-ПМДА. - Ф.22857. - Оп. 1. - Спр.6483.

40. К-ПМДА. - Ф. 239. - Оп.1. - Спр. 1016.

41. К-ПМДА. - Ф. 241. - Оп.1. - Спр. 1105.

42. К-ПМДА. - Ф. Р-3906. - Оп. 1. - Спр. 15/2.

43. Костенко А.С. Сахарная промышленность Хмельницкой области//Сахарная промышленность. - 1964. - №11.

44. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні - XX ст. - К., 1997.

45. Крылов А. Населенние места Подольской губернии. - Каменец-Подольский, 1905.

46. Лозанська Т. Терещенки. Малий словник історії України//В.Смолій: Кульчицький, О.Майборода та ін. - К., 1997.

47. Лось Ф.Е. Формирование рабочего класса Украины и его революционная борьба. - К..1955.

48. Материалы комиссии по оскуднению центра. - Ч.1. - СПБ, 1902.

49. Матеріали до історії розвитку охорони здоров`я в Україні. - К., 1957.

50. Михайловский рафинадный завод товарищества братьев Терещенко. Описание завода и работа. - Варшава, 1913.

51. Наукові записки Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. - Т.V. - Випуск 1. - К., 1946.

52. Нестеров М. Воспоминание. - М.,1889.

53. Парасунько О.А. Положение и борьба рабочего класса Украины 60-90-е годи ХIХ в. - К.: АН УССР, 1963.

54. Памятная книжка Подольськой губернии на 1911 год.

55. Пахомов Ю.М. Україна і Росія: порівняння соцекогенезу // Філософія і економічна думка, - 1991. - №9.

56. Подольская губерния. Труды местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной промншленности. Т. XXXI.С. - Петербург, 1903.

57. Приложение ко всеподданейшему отчету Подольского губернатора. Обзор Подольской губернии за 1890 год.

58. Pilat t. Wychodztwo z powiatow.1892.

59. Раковський Л.Е. Житлові умови робітників цукрової промисловості Поділля у 80-90-х рр. XIX ст.//Проблеми етнографії Поділля: Тези доповідей наукової конфереції. - Кам`янець-Подільський, 1986.

60. Раковский Л.Е. Положение рабочих свеклосахарной промышленности на Правобережной Украине в предреформенное время//Вопросы истории СССР. - Харьков, 1981.

61. Раковський Л.Е. Сахарная промьшленность Украины во второй половине ХІХ века (Социально-экономический очерк) -Чернигов: Облстатуправление, 1992.

62. Раковський Л.Е. Система найму робітників на цукрові плантації в 80-90-х рр. XIX ст.//Тези доповідей четвертої Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. - Вінниця, 1986.

63. Раковський Л.Е. Цукрова промисловість України в 60-90-ті роки ХІХ ст.: Автореферат на здобуття звання вченого ступеня доктора історичних наук. - К., 1995.

64. Рубинштейн С.Ф. Хронологический указатель указов и правительственных распоряжений по губерниям Западной России, Белоруссии, Малоросии за 240 лет с 1652 по 1892 гг. - Вильнюс,1894.

65. Stownir geogzeficzny t.10. - Warszawa,1889.

66. Сулима К.П. Несчастные случаи с рабочими на свекловичных заводах й меры предупреждения их (материалы по фабричной гигиене). - СПБ,1894.

67. Таратута В.Н. Свекловоды й работники сахарной промышленности Винницкой области//Сахарная промышленность. - 1985. - №19.

68. Ткач Д.С. О концентрации свеклосахарного производства Винницкой области//Сахарная промышленность. - 1986. - № 7.

69. Толпигын М.А. Сахарная промышленность от основания до настоящего времени//Записки Киевского отделения Императорского русского технического общества сахарной промышленности. - Киев, 1904.

70. Украина. Общий обзор. - М., 1969.

71. Хрестоматія з історії Української РСР. - Т.2. 1861-1917. - К., 1961.

72. Центральний державний історичний архів України в Києві (далі ЦДІАУ в Києві). 301, оп.1-.спр. 48.

73. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. - Оп.1. - Спр. 73

74. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. - Оп.50. - Спр. 129.

75. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. - Оп.50. - Спр. 437; Оп. 54. - Спр. 392.

76. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. - Оп.65. - Спр. 145 ч-2.

77. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. - Оп. 299. - Спр.116.

78. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. Оп. 451. - Спр. 7.

79. ЦДІАУ в Києві. - Ф.442. - Оп. 617. - Спр.250.

80. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. - Оп. 828. - Спр. 5.

81. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 442. - Оп. 1873. - Спр. 109.

82. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 441. - Оп. 8079. - Спр. 612.

83. ЦДІАУ в Києві. - Ф. 574. - Оп.1. - Спр. 12.

84. Чунтулов В.Г., Кривцова Н.С., Чунтулов А.В., Тюшев В.А. Экономическая история СССР. - М., 1987.