Історіографія історії становлення суспільно-державного устрою Польщі 1918–1926 рр. у контексті сучасних методологічних підходів

Історіографія історії становлення суспільно-державного устрою Польщі 1918-1926 рр. у контексті сучасних методологічних підходів

Наукова історична думка протягом тривалого часу поступово нагромаджувала потенціал вивчення складних проблем відродження і формування польської національної державності. Досліджуючи сам процес відновлення ІІ Речі Посполитої, її подальше становлення у період до і після Першої світової війни, історіографія дає змогу усвідомити нерозривний зв'язок істориків та історичної науки з розвитком польського суспільства, відповідними суспільно-політичними силами, необхідним рівнем еволюції історіографії з питань міжнародної політики. Саме такий підхід сприяє розкриттю закономірностей різних етапів історичного пізнання і мислення, вивченню змісту і методів дедалі ширшого і динамічнішого аналізу шляху, пройденого суспільством, який здійснює історична наука.

Наукові дослідження з історії Польської республіки доби 1918-1926 рр. вітчизняних і зарубіжних авторів дозволяють простежити основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики, їх реалізацію у складних умовах міжвоєнної Європи, інакше кажучи, визначити місце новопосталої держави після її відродження та польського суспільства на шляху історичного розвитку. Однак, на нашу думку, історична наука як і Польщі, так й України ще досі потребує об'єктивного неупередженого аналізу проблем відродження державної незалежності Польщі у 1918 р., формування і розвитку у цей час політичної демократичної парламентської системи, показу зовнішньополітичних пріоритетів Другої Речі Посполитої, з'ясування ролі видатних польських державних і політичних діячів у відновленні національної державності.

Причиною цього є те, що в умовах адміністративно-тоталітарних держав ці проблеми висвітлювали однобічно, з позицій марксистсько-ленінської методології, і, як наслідок такого підходу, подавали у спотвореному вигляді. Правлячий радянський бюрократичний суспільно-політичний режим свідомо перекручував згадані питання, “недодавав” інформації про справжні процеси у міжвоєнній Польщі, здебільшого вводив в оману як власну, так і світову громадськість. Блок суспільствознавчих наук, виконуючи певні соціально-політичні замовлення, був тісно пов'язаний з ідеологічними пріоритетами тодішньої комуністичної влади. Не підпадаючи під суспільно-ідеологічний пріоритет, проблематику національного державотворення, як і багато інших соціально-економічних, політичних і духовних проблем, дослідники виводили з-під об'єктивного критичного наукового аналізу.

Історіографію з проблем історії Польської держави 1918-1926 рр., маємо на увазі як вітчизняну, так і польську історичну науку, можна умовно поділити на такі етапи: перший, це вивчення й показ історії польського національного державотворення безпосередньо й одночасно з суспільно-політичними подіями 1918-1926 рр., в загальному континуумі міжвоєнного періоду; другий - становлення історичної науки з даної проблематики у соціалістичну добу; і, нарешті, третій - праці сучасних українських та зарубіжних дослідників історії відновленої Польської держави та формування національної державності.

Відродження незалежності Польської держави у 1918 р. створювало сприятливіші умови для розвитку національної культури, освіти й науки, в тому числі історичної, розширення її тематики. Почали діяти нові науково-освітні центри - університети у Варшаві, Познані, Вільно, а також Католицький університет у Любліні та ін. Тут була зосереджена основна частина професійних істориків. У 1925 р. відновило роботу Польське історичне товариство (ПІТ), котре координувало їх дослідження, періодично організовувало всепольські з'їзди істориків. У міжвоєнний період відбулися ІV (1925 р., Познань), V (1930 р., Варшава) і VІ (1935 р., Вільно) з'їзди польських істориків. У 1925-1933 рр. ПІТ об'єднувало близько 1300 членів [1:96]. У країну повернулися численні колекції архівних матеріалів з-за кордону: СРСР, Німеччини, Австрії, Швейцарії. Почали функціонувати державні архіви і бібліотеки, доступними стали багато приватних архівів. Із перших літ незалежності Польська академія наук у Кракові почала видання збірників документальних матеріалів з вітчизняної історії.

Розширилася мережа періодичних видань. Наукові журнали “Kwartalnik Historyczny” (“Історичний квартальник»” і “Przeglad Historyczny” (“Історичний огляд”) перетворилися на центральні органи Польського історичного товариства. Почали видаватися спеціалізовані часописи і наукові збірники історичних праць - “Niepodleglosc” (“Незалежність”), “Wojskowy Рrzeglad Historyczny” (“Військово-історичний огляд”), “Kronika Ruchu Rewolucyjnego” (“Хроніка революційного руху”), “Roczniki Dziejow Spolecznych i Gospodarczych” (“Щорічники соціальної та економічної історії”) та ін. Збагатилася проблематика історичних досліджень. Поряд із традиційними для попереднього періоду сюжетами, почала ширше вивчатися новітня історія. Пріоритетними її темами, природно для цього часу, були історичні передумови відновлення польської державності, зовнішньополітичного, соціально-економічного й духовного становлення країни. В СРСР питаннями історії слов'янських народів, зокрема польського, займався переважно Інститут слов'янознавства і балканістики (Москва), де склалися школи дослідників. Одночасно доводиться констатувати, що українська історіографія зарубіжних слов'янських країн не здобула належного їй місця. Свідченням цього є відсутність у цей час фахового часопису та державної академічної установи, яка б взяла на себе функції організації та координації. Особливо відчутним для української історіографії історії Польщі, зокрема міжвоєнної доби, є те, що ще й досі немає серйозних, ґрунтовних вітчизняних праць з такого важливого підрозділу новітньої історії зарубіжних слов'янських країн, як новітня історія Польщі міжвоєнного часу, особливо розвитку польського суспільства в контексті загальноєвропейського історичного процесу, його головних закономірностей.

Перші наукові публікації, пов'язані з проблематикою історичної зумовленості відновлення суверенітету Польської держави, соціально-економічного і політичного становища польських земель у роки Першої світової війни (1914-1918 рр.), видані ще до проголошення незалежності Польщі. Національно-визвольна боротьба польського народу за свою національну державність тривала за надскладних історичних обставин: порізнені державними кордонами польські землі належали до трьох велетенських європейських імперій - Російської, Німецької та Австро-Угорської. А відтак - різні урядові системи, культури, відмінні економічні й суспільно-політичні умови накладали відбиток і на розвій національного життя, національної культури польського народу, який гостро відчував свою роз'єднаність, піддавався чужим впливам. З погляду внутрішньої політики Росії, Австро-Угорщини і Німеччини польське питання полягало у всеохоплюючій інтеграції колишніх земель Речі Посполитої в єдині імперські організми та перетворення поляків на їх вірнопідданих. Саме ці установки були центральними в урядовому баченні чужоземно-польського співіснування. Втілення їх у життя набирало різних форм - від значних поступок заради забезпечення державної діяльності поляків до не менш серйозних дискримінаційних заходів. Питання національно-визвольного руху польського народу за незалежність, соціально-економічних й політичних чинників впливу на поляків, їх самоусвідомлення, проблеми устрою Польщі до її відродження стали об'єктом дослідження українських вчених. Про це свідчать праці В. Антоновича, М. Драгоманова, П. Чубинського [2]. Важливість вирішення польського питання в Російській імперії підкреслював М. Грушевський, котрий відгукнувся на законодавчі та підзаконні акти, що обмежували права пригноблених народів. Він висловив положення, яке й нині має важливе методологічне значення при розв'язанні міжнаціональних проблем. Зокрема, що національне питання необхідно вирішувати не на основі археографічних джерел чи принципів давності, а - реальних фактах сьогодення, в інтересах народу, який населяє дану територію [3]. Польське питання порушували також російські дослідники. Це були праці різного наукового рівня - від спогадів до опису розвитку подій, метою яких було забезпечити ідеологічне та історичне виправдання політики царського уряду й підтвердити її легітимність. Таку літературу писали здебільшого на замовлення уряду [4].

Питання історії довоєнної Польщі, перебування польських земель у складі Росії, Німеччини й Австро-Угорщини, їх внутрішньополітичного і соціально-економічного становища були об'єктом вивчення польської історіографії. Бажання відгукнутися на проблеми національно-визвольних прагнень свого народу засвідчила низка публікацій на початку ХХ ст., автори яких викладали історію польського народу, акцентуючи увагу на національній ідеї, при цьому намагалися всі історичні події співвіднести з ідеалами боротьби за національну незалежність. У колі дослідників соціально-економічних відносин і політичних подій на польських землях у передвоєнний час і роки Першої світової війни провідне місце займали професори Львівського університету О. Бальцер (1858-1933 рр.), С. Закшевський (1873-1936 рр.), Ш. Аскеназі (1866-1935 рр.), професор Краківського університету С. Кутшеба (1876-1946 рр.). Відзначимо книгу О. Бальцера “Із проблем устрою Польщі” [5], у якій вчений намагався реабілітувати правові й державні інститути Речі Посполитої напередодні розділів ХVІІІ ст. Порівнюючи лад Польщі цього періоду з деякими західноєвропейськими країнами, О. Бальцер прийшов до висновку про його відповідність велінню часу. Така оцінка зустріла підтримку національно-патріотичних кіл, чим була схвалена громадянська позиція історика. У 1908 р. інший представник львівської історичної школи - С. Закшевський опублікував методологічну роботу “Історичні проблеми” [6], в якій розвинув два положення своєї теорії - інтуїтивні засади історичного пізнання і “героїчну концепцію”, підкреслюючи при цьому культ сильної влади і роль видатних вождів в історії. На відміну від інших істориків свого часу, відомий польський вчений Ш. Аскеназі сумлінно вивчав історичні джерела, хоча йому також була властива “героїчна концепція” та підвищена увага до національного руху поляків. При цьому він намагався знайти і в працях підкреслити антиросійську спрямованість польського національно-визвольного руху, пропагував орієнтацію на західні країни [7]. У своїх дослідженнях Ш. Аскеназі акцентував увагу на героїчних моментах виступів поляків проти поневолювачів, всіляко підкреслював ідею активної збройної боротьби за національну незалежність. Праці Ш. Аскеназі користувалися популярністю серед сучасників, пробуджували національно-патріотичні настрої, набули широкого визнання.

Наступні публікації дали авторам змогу зосередитися на менших за значенням у хронологічному плані, але надзвичайно важливих у змістовому розумінні питаннях передодня відновлення польської національної державності. Проблеми історії аграрних відносин і селянства, перетворень на селі наприкінці ХІХ ст. ґрунтовно досліджував відомий польський історик, економіст і політичний діяч В. Грабський (1874-1938 рр.) [8]. Матеріали, які він зібрав, стали доброю основою для подальшого вивчення цих важливих питань соціально-економічної історії Польщі.

Напередодні Першої світової війни почалася наукова діяльність двох визначних дослідників економічної історії Польщі - Ф. Буяка (1875-1953 рр.) і Я. Рутковського (1886-1949 рр.), котрих вважають одними з перших родоначальників польської соціально-економічної історії. Головну увагу вони приділили висвітленню соціально-економічних і суспільно-культурних відносин у польському селі, намагаючись звернути увагу громадськості на злиденне становище більшості селян. До вивчення соціально-економічних відносин ці вчені підходили ґрунтовно і всебічно, охоплюючи такі питання, як історія, географія, етнографія, етнологія, економіка і статистика, культурне життя, релігійні відносини. Як авторам книг, їм властиві ретельність у збиранні й описі фактичного матеріалу, зв'язок із політичним життям, питаннями національно-визвольного руху польського народу, його патріотичними прагненнями у боротьбі за незалежність Польської держави [9]. Праці подібного характеру справляли значний вплив на піднесення національної свідомості польського населення, розвиток його намірів здобути політичну, економічну й духовну незалежність. Вони ставали ідеологічною основою для польських суспільно-політичних сил, відбиваючи суттєвіші економічні, політичні й культурні прагнення основних верств польського суспільства наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Із проголошенням національної незалежності Польщі розпочалася нова сторінка історіографії історії Речі Посполитої. Історики як України, так і Польщі здійснили у цей час важливі кроки в дослідженні становлення й консолідації польського суспільства у 1918-1926 рр., утвердження ідеї державності серед поляків та піднесення ролі країни у структурі міжнародних відносин Центрально-Східної Європи. Активізації наукового пошуку у вивченні історії відновленої Польщі сприяло організаційне оформлення історичної науки: були створені науково-дослідні центри в академіях наук й університетах, історичні асоціації, відкривалися журнали, вдосконалювалися прийоми і техніка наукових досліджень. Нові історичні явища і події в суспільно-політичному й соціально-економічному житті Польської держави в роки зруйнування іноземного панування, Другого національного відродження і в період її існування між двома світовими війнами викликали значне піднесення у наукових колах країни, природне бажання дослідників якнайшвидше їх пояснити, показати закономірність відновлення Польської національної держави, її історичного значення і місця у Європі та світі. Соціально-економічні зміни на європейському континенті після Першої світової війни позначилися на духовному житті українського і польського суспільств, розвитку суспільно-політичної думки, в тому числі вітчизняної і зарубіжної історіографії.

У післявоєнний період в Україні, у протиборстві ідей, на основних тенденціях розвитку історіографії відбивалися події більшовицького жовтневого перевороту 1917 р. У вітчизняній історіографії утверджувалася марксистсько-ленінська ідеологія в поясненні історичних подій. Питання історії Польщі, як інших слов'янських народів, українські вчені, боячись бути звинуваченими у “буржуазному націоналізмі” та репресованими, висвітлювали під кутом зору впливу жовтня 1917 р. і марксистсько-ленінського вчення. У працях міжвоєнної доби, до речі, написаних на основі великої кількості джерел, історичні події та явища розглядали, насамперед, з позицій класової боротьби та пролетарського інтернаціоналізму. Ще виразніше це було помітно, коли автор належав до тодішньої привілейованої касти державних і партійних істориків й свідомо вдавався до замовчування чи тенденційного поводження з історичними джерелами. Такий вульгаризований підхід і повсякчасні пошуки ворогів призводили до спотворення історії відродженої Польської держави чи подачі її у викривленому вигляді, заангажованого погляду на минуле. Внаслідок цього у радянській історичній науці події відродження й становлення польської національної державності 1918-1926 рр. перекручували та спотворювали, перебільшуючи роль “Великої Жовтневої соціалістичної революції” в її формуванні, відновлену ІІ Річ Посполиту переважно визначаючи як “польську буржуазно-поміщицьку країну”, “країну фашистського типу”, уряди Польщі міжвоєнної доби - “антинародні”, їх же політику висвітлюючи як “авантюристичну”, а санаційний режим Ю. Пілсудського - “фашистський”, що спирався лише на підтримку “імперіалістичних англо-американських сил” та зв'язаних з ними польської “фінансово-промислової буржуазії”, “польських великодержавних шовіністів” і т.д. У цьому контексті виокремимо доволі велику за обсягом монографію Ю. Братківського під назвою “Фашистська Польща на шляху до революційної кризи” [10], у якій автор підкреслює: “Фашистська Польща, як і Німеччина, це одна з найслабших ланок у системі капіталістичних держав” [10:3]. На жаль, варто зазначити, що таку “наукову” оцінку історичних подій у відродженій Польщі міжвоєнного часу можна простежити у роботах О. Романського [11], М. Левенецького [12], А. Вольського [13], А. Врублевського [14], Ф. Кона [15], Є. Явленського [16], Є. Братина [17], колективній праці за редакцією С. Влодавського [18] та ін. Марксистська історична наука визначала політичну систему міжвоєнної Польщі, що постала у 1920 - 30-х як національний різновид фашизму, маємо на увазі режим “санації” [19]. Така характеристика цілком ґрунтується на ідеологічній, класово зорієнтованій і суворо детермінованій дефініції фашизму, що запропонував Комінтерн у 1935 р. Тоді ж специфічно італійське явище, позначене терміном “фашизм”, марксисти-історики поширили на інші країни, в т. ч. - Польщу, для ідентифікації їхніх повоєнних політичних систем.

У радянській історіографії міжвоєнного періоду певну увагу історики приділяли розгляду радянсько-польських відносин, хоча після підписання Ризького мирного договору в 1921 р. досліджень стало значно менше, ніж до цього. Та все ж, опубліковані у міжвоєнне 20-річчя роботи, у яких ці питання тією чи іншою мірою розглядалися, дають змогу отримати уявлення про підходи до їх розв'язання. У СРСР у міжвоєнний період висвітлювали події, в основному пов'язані з радянсько-польською війною 1920 р. [20], і лише в окремих історичних працях йшлося про радянсько-польські дипломатичні відносини [21]. Радянські історики, особливо московської школи, спираючись на марксизм-ленінізм, перетворили історію радянсько-польських відносин на арену гострої політичної боротьби. Це привело до того, що наукові центри в УРСР і окремі історики неохоче бралися досліджувати історію українсько-польських і загалом радянсько-польських зв'язків. Місце виваженого наукового їх аналізу займали кампанії боротьби з “буржуазним націоналізмом”.

На відміну від радянських істориків, науковці відродженої Польщі у міжвоєнні роки значно збагатили знання з історії формування і розвитку польської національної державності, особливостей соціально-економічного й політичного життя, становлення духовних основ суспільства у 1918-1926 рр. Процес активізації історичних досліджень, викликаний відновленням незалежності країни, потребами відбудовчого часу, призвів до появи численних праць: монографій, брошур, статей, а також виступів у засобах масової інформації, на Всепольських з'їздах істориків, присвячених ролі історичної науки в суспільно-політичному житті країни, висвітленню історії Польської держави, її народу з найдавніших часів, особливо післявоєнного періоду і становлення державного ладу, його інституцій у міжвоєнні роки. Польські наукові історичні журнали “Квартальник хісторични” і “Пшегльонд хісторични” містили чимало популярних розвідок з питань історії Речі Посполитої, у тому числі міжвоєнного періоду.

Одним із центрів історичних досліджень залишався Краківський університет, де кафедру історії права очолював професор С. Кутшеба, який підготував працю про новітні події “Відроджена Польща 1914-1921 pp.” [22]. Це була одна з перших робіт про відновлення польської державності у 1918 р. У ній на значному фактичному матеріалі розкрито роль партій у політичній системі повоєнної Польщі, проаналізовано їх ідеологічну платформу, а також проблеми створення її державного апарату. Книга викликала значний інтерес у польської громадськості, з доопрацюваннями кілька разів перевидавалася. Чимало проблем з історії відновленої Польщі знайшли відображення у публікаціях А. Прухніка, Г. Крахельської, О. Брюкнера, С. Чарновського, Я. Птасьника, В. Конопчинського, В. Собеського та ін. Великий резонанс мала монографія А. Прухніка “Перше п'ятнадцятиліття незалежної Польщі” [23], опублікована у 1933 p. під псевдонімом Г. Свобода. Періоду правління санації він протиставляв парламентський, намагався проаналізувати помилки демократичних сил у ході травневого перевороту 1926 p. Проблемам соціальної політики Польської держави у міжвоєнний час присвячені цікаві розвідки Г. Крахельської [24], котра впродовж тривалого періоду працювала в інспекції праці. Повніше про соціальну політику уряду йдеться у колективних працях, зокрема - “Соціальна політика Польської держави” [25], в якій охоплено час з моменту відновлення незалежності Польщі до середини 1930-х pp. Тут розкрито взаємовідносини робітників і працедавця, питання зайнятості та безробіття, соціального страхування, міграційного руху, співробітництва із соціальних проблем на міжнародній арені і т. п. У подібному ключі написані книги “Польща після 1926 p.” [26] і “П'ятнадцять років Польської держави” [27]. В останній висвітлено соціальну діяльність санації, позитивно оцінено закон, що реформував систему соціального страхування у Польщі.

У політичній історії увагу польських істориків було зосереджено на питаннях виникнення Польської держави. В міжвоєнний період продовжували працювати у цьому напрямку С. Закшевський, Ш. Аскеназі. Останній видав збірник нарисів про польське питання у роки Першої світової війни [28]. Його учень В. Конопчинський вивчав відносини Польщі з іншими державами. Результатом досліджень стала 2-томна політична історія країни XIX і XX ст. [29]. Після утворення незалежної Польщі, у 1923-1925 pp. відомий польський історик В. Собеський опублікував два томи “Історії Польщі” [30], в якій ґрунтовно висвітлив минуле свого народу, польської нації. Значним представником історіографії цього періоду був багаторічний керівник гуманітарного факультету Варшавського університету М. Хандельсман, погляди якого викладені у методологічній праці “Історика”, опублікованій двома виданнями у 1922 і 1928 pp. [31]. Особливу увагу польські історики приділяли вивченню військової історії, особливо Першої світової і польсько-радянської воєн, показу місця і ролі Ю. Пілсудського і легіонів, які він створив, у завоюванні незалежності [32].

У період відновлення і розбудови Польської держави широко розгорнулися дослідження з історії культури. Світової слави набули праці О. Брюкнера, невтомна дослідницька діяльність якого дала змогу віднайти та зробити надбанням громадськості багато ранніх творів польських авторів, відновити шедеври національної культури. Вчений по-новому, значно повніше й об'єктивніше трактував історію польської культури, показав її зв'язки з українською, російською, литовською, чеською та культурами інших народів. Результатом великої наукової праці стали численні роботи вченого, у тому числі фундаментальна чотиритомна монографія “Історія польської культури” [33]. Прогресивними рисами відрізнялися дослідження в галузі історії культури відомого історика С. Чарновського, зокрема його праця “Суспільство. Культура” [34], у якій він намагався показати соціальні чинники розвитку польської культури.

Значний інтерес у контексті теми, яку досліджуємо, викликають праці з економічної історії Польщі Ф. Буяка, Я. Рутковського. Перший продовжував вивчення економіко-географічних проблем польського села. Його праці були насичені фактичним матеріалом, детальним описом окремих явищ [35]. Я. Рутковський також чимало сил віддавав розгляду економічних відносин на селі. Нагромадження багатого фактичного матеріалу і схильність до узагальнень дозволили йому створити синтетичну працю “Економічна історія Польщі” [36], що стала вагомим досягненням національної історіографії.

У цій площині привертають особливу увагу і дослідження Е. Квятковського [37], котрий займав високі пости в урядових кабінетах Другої Речі Посполитої. У праці “Економічне значення природного газу в Польщі” він обґрунтував необхідність одержавлення газодобувної галузі з метою забезпечення раціонального використання родовищ газу в інтересах національної економіки як єдиного організму, а у “Завданнях хімічної промисловості на тлі великої війни” писав: “Основою для економічної і політичної могутності розвинутих західних країн є їх творча робота, їх потенціал і воля до подолання труднощів...Таку ж творчу енергію повинна отримувати зі свого суспільства і сучасна Польща, коли, виходячи з потреб економічної політики держави, виростуть відповідні напрями діяльності” [38:169]. У 1931 p. була видана книга Е. Квятковського “Диспропорції. Слово про Польщу в минулому і сьогоднішньому” [39], де наведені реалістичні оцінки соціально-економічної відсталості країни, основним показником якої автор вважав напівфеодальні відносини в сільському господарстві, зазначаючи необхідність проведення аграрної реформи та інтенсивної індустріалізації. У ролі заходів, спрямованих на оновлення соціально-економічної політики, він пропонував: швидкість у прийнятті рішень і послідовність їх реалізації; шанобливе ставлення до суспільної думки; обмеження надмірної централізації влади, яка неодмінно народжує бюрократію і призводить до порушення правових відносин; зміну зовнішньополітичних пріоритетів Польщі. Зазначимо, що Е. Квятковський розробив і науково обґрунтував проект плану економічного розвитку Польщі наступного періоду - з 1939 по 1954 рp. І хоча реалізація програм, які він накреслив, була перервана на тривалий час, багато з розроблених економічних принципів польські економісти використовували у післявоєнну добу.

Варто мати на увазі, що в міжвоєнний період продовжувала розвиватися марксистська історіографія Польщі, яка була представлена здебільшого працями польських комуністів. Чимало їх вирізняє публіцистичний характер, використання у гострій політичній та ідеологічній боротьбі. Яскравими представниками згаданого напряму в цей час були керівні діячі КПП: Ю. Лєщинський-Ленський, А. Варський, Г. Валецький, Е. Ринг, М. Кошутська, Ю. Брун та ін. Зазначимо великий вплив на розвиток марксистської складової в польській історіографії праць Ю. Мархлевського - “Польща і світова революція”, “Пролетарська Росія і буржуазна Польща” та ін. [40], у яких перебільшувалося значення Жовтня у справі відновлення Польської держави. Серед польських емігрантів в СРСР велику активність виявляв історик-комуніст Е. Пшибишевський, який виступав під псевдонімом Ч. Ясинський. Зокрема, видав в СРСР низку праць з історії повстання 1863-1864 pp., революції 1905-1907 pp. на польських землях, боротьби польського пролетаріату [41]. Хоча його роботи і ґрунтувалися на широкому використанні архівних матеріалів та документів, проте базувалися у методологічному плані на принципах класової боротьби і пролетарського інтернаціоналізму. У цьому напрямку працювали А. Данелюк, Ф. Фідлер, М. Мельох та ін.

Минуло двадцять років державної незалежності, й Польщі довелося складати жорстокий іспит, що безжалісно оголив усі сторони передвоєнної системи, але разом з тим виявив її досягнення. Доробок Другої Речі Посполитої як у позитивному, так і негативному сенсі був надзвичайно важливим чинником, що визначав потенційні сили польського народу в роки одного з найважчих історичних випробувань, яке спіткало його протягом усієї історії. Після Другої світової війни історична література, що стосується внутрішніх і зовнішніх подій Польщі періоду, що розглядаємо, її міжнародного становища, продовжувала поповнювати історіографію СРСР, в тому числі України, та Польщі. Національне відродження у повоєнний час мало неодмінно спиратися на одвічний історичний досвід народу, без якого немислимі духовність, здоров'я, майбутнє конкретної людини і польської нації в цілому. Таким чином, науковий аналіз відновлення Польської держави, її становлення у 1918-1926 рр. залишався нагально важливим, актуальним завданням історичної науки. Проте за умов соціалістичної доби як в Україні, так і Польщі, праці з цієї проблематики мали переважно упереджений та необ'єктивний характер, обслуговуючи ідеологію та інтереси владних комуністичних структур. В Україні домінуюче соціальне замовлення на показ цих питань тільки за марксистсько-ленінською методологією не давало змоги об'єктивно аналізувати проблеми Польщі досліджуваної доби. Далекою від реального стану речей, переповненою ідеологічними штампами виявилася більшість публікацій українських, як і всіх радянських, істориків цього часу. Починаючи з 50-х років, історіографія поповнилася низкою праць, але їх основою не був критично-об'єктивний підхід. Як радянська історіографія, так і українські дослідники не виправдовували державотворчих політичних й соціально-економічних процесів у відродженій після І світової війни Польщі, перебували у полоні комуністичних догм і стереотипів, класово-партійного підходу в оцінці історичного процесу. Усе, що не вписувалося в них, ідеологи від влади оголошували таким, що не відповідало історичним закономірностям, а відтак - контрреволюційним, буржуазно-націоналістичним. Згаданий “науковий” підхід до оцінки історичних подій у Польщі між двома світовими війнами призводив до їх однобічного розгляду, тобто так, як це було вигідно правлячому комуністичному режиму. Це спричиняло викривлене висвітлення суспільно-політичних процесів, що відбувалися у Польській державі в період становлення і розвитку її незалежності в 1918-1926 рр. Цілком природно, що в умовах тоталітаризму більшості радянських істориків було важко зберегти об'єктивність у вивченні соціально-економічного і політичного життя Польщі у роки відновлення державності й парламентської демократії, протистояти тискові усталених міфів та хибних ідеологізованих шаблонів. Адже неодмінна згадка про методологічну базу з праць основоположників марксизму-ленінізму і рішень партійних з'їздів не тільки фігурувала ритуальною формальністю, а й зобов'язувала триматись у вузьких межах санкціонованого політичного курсу. Зі значної кількості праць українських радянських істориків-полоністів соціалістичної доби, котрі зверталися до історії міжвоєнної Польщі, виділимо монографію І. Кундюби [42], в якій він, наперед послуговуючись інтернаціональною сутністю марксистсько-ленінського вчення та партійними інтересами, визначає помилковий підхід до мети свого дослідження: “Висвітлити злочинний і антинаціональний характер політики реакційних класів Польщі у міжвоєнні роки (1918-1939 pp.), показати справжні причини загального застою і деградації промисловості, торгівлі й сільського господарства, зубожіння трудящих” [42:3]. У цій книзі, як й інших працях із зазначеної проблематики, І. Кундюба висвітлює складні соціально-політичні й економічні процеси, державотворчі перетворення в Польщі міжвоєнної доби з упередженої цільової установки, характеризуючи Польську державу як “буржуазно-поміщицьку”, “антинародну”, “імперіалістичну”, а її внутрішню політику - “злочинну”, зовнішній курс - “антирадянський”. Такий погляд на відродження і становлення польської національної державності у період між двома світовими війнами був домінуючим у радянській історіографії. Відображаючи офіційну позицію Москви щодо історії відновленої Другої Речі Посполитої в 1918 р. та її дальшого становлення, радянські автори лише звеличували роль “Великої Жовтневої соціалістичної революції”, більшовицької партії у перемозі над “буржуазно-поміщицькою” Польщею. Так, Ф. Зуєв у праці “Польща в 1918-1952 роках” однозначно зазначав, що “самостійна польська держава утворилася в результаті Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка звільнила польський народ від вікового національного гніту і поставила питання про свободу і незалежність Польщі на тверду основу” [43:3], тим самим проігнорувавши історичні передумови відродження Польської національної держави після Першої світової війни. Проблемам історії міжвоєнної внутрішньої і зовнішньої політики Польщі присвятили свої дослідження радянські історики-полоністи О. Манусевич, М. Міско, І. Яжборовська, П. Ольшанський, П. Калениченко та ін. [44]. У працях цих авторів відчувається прикра суперечливість між документально засвідченими фактами, а з другого боку - соціальним замовленням і наперед обумовленими висновками в дусі стереотипів офіціозної догматичної комуністично-пролетарської ідеології. Продовжували привертати увагу науковців і питання розвитку радянсько-польських відносин у міжвоєнний період. У працях І. Міхутіної, П. Ольшанського, І. Хренова, Ф. Зуєва та ін. висвітлені окремі аспекти історії боротьби СРСР за встановлення з Польщею зовнішньополітичних відносин, розвитку економічних і культурних взаємин між двома країнами, історії польсько-радянської 1919-1920 pp. та українсько-польської 1918-1919 pp. воєн, а також зовнішньополітичної діяльності Другої Речі Посполитої [45]. Проте радянсько-польські зв'язки розглядалися лише з позицій світової пролетарської революції, а новопосталу Польську державу було трактовано як ворога СРСР. Зовнішню політику останнього означали лише як “миролюбну”, а польську - “агресивну”, “імперіалістичну”, “антирадянську політику польських буржуазно-поміщицьких кіл”. Тенденційність зазначених публікацій є безсумнівною, вони не тільки ігнорували складні міжнародні відносини міжвоєнної Європи, а й фальсифікували їх, виходячи з марксистсько-ленінської методології. Принагідно варто відзначити, що прикметною ознакою радянсько-польських відносин протягом майже всього періоду між двома світовими війнами була напруга, яка перешкоджала встановленню і розвитку широких економічних та культурних зв'язків.

Після Другої світової війни в умовах ідеологічного повороту 1947-1948 pp. у Польщі утворився політичний режим тоталітарного типу з монопольною владою Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП). Узявши на озброєння сталінську модель соціалізму, керівництво правлячої політичної сили намагалося силовими прийомами швидко вирішити усі складні проблеми перетворення польського суспільства. Методологічний перелом у польській науці відбувався в умовах догматичного сприйняття марксизму, боротьби з будь-якою сміливою науковою думкою як проявом ревізіонізму або позитивізму, ототожнення науки з ідеологією і вимоги прямо пов'язувати об'єктивне знання із завданнями політичної доцільності. Але і за цих, не дуже сприятливих, умов, на відміну від радянської історіографії, яка безроздільно спиралася на марксистсько-ленінську методологію, в розвитку польської історичної науки простежуються два основних напрями: перший - це утвердження і розвиток офіційної марксистської історіографії, а другий - пов'язаний з діяльністю таких відомих польських істориків, як В. Побуг-Малиновський, О. Халецький, Т. Комарницький, М. Дзевановський, Ю. Корбель, Р. Умястовський, М. Сокольницький, В. Сукеницький, Я. Єнджеєвич, М. Кукель, П. Вандич та ін., котрі продовжували розвивати кращі традиції польської історичної школи [46]. Природно, що науковому, об'єктивному дослідженню соціально-економічного та політичного життя у міжвоєнній Польщі суперечив і заважав безглуздий механічний поділ істориків на марксистських - значить “прогресивних” та немарксистських - “фальсифікаторів” історії. Усіх польських вчених, які проживали за кордоном і мали чималий науковий доробок, кваліфікували як “буржуазних” істориків, котрі не визнавали “незаперечної” істини про вирішальний вплив переможної в Росії Великої Жовтневої соціалістичної революції на утворення Польської держави після закінчення Першої світової війни, “ігнорували роль Радянського уряду у справі одержання Польщею права на самостійне державне існування у межах споконвічних польських національних земель” [47:5]. Не з усіма позиціями вищеназваних польських істориків можна погодитися, зокрема, не слід однозначно відкидати впливу на політичні події в Європі “Великої Жовтневої соціалістичної революції”, вважати приєднання західноукраїнських земель до Польської держави “історичною справедливістю”, загалом ідеалізувати національну політику Другої Речі Посполитої. Адже, по-різному перешкоджаючи розвиткові національної культури меншин, власті тим самим сприяли посиленню міжнаціональних конфліктів, які розхитували підвалини польської державності.

У післявоєнній Польщі відбулося зміщення історичних досліджень у бік суголосних тодішньому часові проблем. Цьому сприяло відкриття Інституту національної пам'яті, перетвореного у 1948 р. на Інститут новітньої історії (закритий у 1950 р.). Були створені регіональні інститути на західних і північних польських землях, у рамках Польської академії наук діяла система історичних установ: Інститут історії, Інститут історії матеріальної культури, Інститут історії науки і техніки, Військово-історичний інститут та ін. Після Другої світової війни знову починали діяти знищені окупантами науково-дослідні лабораторії, відновився випуск історичних журналів, проводилися роботи, спрямовані на організацію діяльності зруйнованих під час війни і окупації архівів, розпочалася підготовка молодих наукових кадрів. Ще тоді історіографія новітньої історії Польщі, хоча і мала у своєму багажі чисельні досягнення часу Другої Речі Посполитої, почала новий етап своєї історії, перерваний роками польського варіанта сталінізму (1949-1955 рр.), коли влада намагалась підпорядкувати гуманітарні науки єдиній доктрині ортодоксального марксизму. Ця спроба принесла сумні наслідки, хоча історизм, властивий поглядам Маркса, швидко нагромадив прихильників не тільки серед наукової молоді, але й поміж частини довоєнної професури. Проте і в цих умовах увагу польських істориків привертали питання оцінки доби відновлення та становлення Польської держави, загалом міжвоєнного двадцятиліття. Виникла дискусія з багатьох аспектів соціально-економічної політики режиму санації, ролі Ю. Пілсудського у будівництві незалежної Польщі. Були розпочаті дослідження з інших проблем історії Польщі досліджуваного періоду. Більшість праць відзначалися багатою документальною базою, аргументованістю, намаганням об'єктивно подати соціально-економічні та політичні процеси у період між двома світовими війнами.

Перелом в післявоєнній польській історіографії наступив після 1956 р., з його пожвавленням на тривалий час інтелектуального життя у країні. Найважливішим явищем нового періоду став методологічний плюралізм. Поряд з партійною ортодоксальністю відродилася тенденція до об'єктивного погляду на новітню історію, враховуючи, у міру можливості, багатоманітність факторів, а не тільки класово-ідеологічні. З плином часу зазначена тенденція, не дивлячись на перешкоди, створювані підвладною керівництву правлячої партії цензурою, додавала потужності, а до кінця 1970-х рр. стала пануючою. Це знайшло свій вияв у публікаціях. У цей час з'явилося багато праць про початковий етап існування Другої Речі Посполитої, її історії 1918-1939 рр., формування національної державності Польщі. Вони значно збагатили знання про розвиток польського суспільства і причини відродження польської державності, спричинили краще пізнання складних процесів розвитку, з'ясували чимало спірних питань [48]. Однак ще багато проблем не дочекалися повного з'ясування й надалі мали дискусійний характер. Передусім, такою є оцінка сутності ХІХ ст. для польського суспільства, ролі та значення внутрішніх і зовнішніх передумов відбудови держави у 1918 р. [49]. Проте в міру віддалення від 1918 р. й стабілізації стосунків у Європі становище відновленої Польської держави ускладнювалося. Частина польських лідерів помітила цей факт [50], але багато з них - ні [51]. Поступово у польській історіографії було мінімізовано роль і значення політичного чинника на чолі з Р. Дмовським, натомість експоновано роль польської ірреденти на чолі з Ю. Пілсудським [52].

Зразком найширшого синтезу історії міжвоєнного періоду став виданий у 1978 р. під патронатом Польської академії наук IV том “Історії Польщі” (під ред. Т. Єндрущака ) [53], що нараховує понад 2,5 тис. сторінок. Перша частина вийшла ще в 1969 p. під ред. X. Зелінського і Л. Гросфельда. З інших опублікованих в період ПНР синтетичних праць на увагу заслуговують такі дослідження: “Польща після травневого перевороту. Нарис політичної історії Польщі 1926-1939 pp.” А. Айненкеля [54], “Історія двадцятиріччя (1918-1939)” П. Заремби [55], “Історія Польщі 1914-1939” X. Зелінського [56], “Польща в Європі і світі 1918 - 1939” 3. Ландау і Є. Томашевського [57]. Вдалою спробою підсумування тогочасного стану досліджень історії II Речі Посполитої була колективна праця “Відроджена Польща 1918-1939, держава-суспільство-культура” під ред. Я. Томіцького [58]. Деякі оцінки, що там містяться, були істотно відкориговані у колективній праці “З історії II Речі Посполитої” за ред. А. Гарліцького [59].

Певну цінність у контексті проблеми, яку досліджуємо, становлять ґрунтовні праці Я. Жарновського “Польське питання між двома війнами” [60], “Суспільство Другої Речі Посполитої” [61]. У них автор зробив спробу подати узагальнену характеристику польського суспільства міжвоєнного часу, проаналізував його соціальну структуру, такі її важливі аспекти як: влада, ієрархія, географія, місто і село, культура й національні меншини. Чимало важливих висновків учений зробив щодо характеристики структури всього суспільства та змін у суспільно-професійному складі населення з 1918 по 1939 pр. Скажімо, автор зазначив, що частка найманих працівників дещо зросла, однак селяни та дрібна буржуазія, як і раніше, становили більшість населення і питома вага дрібнотоварного сектору не змінилася. У книгах також досліджені такі проблеми, як роль інтелігенції, робітників і дрібної буржуазії у розвитку культури, створення духовних основ польського суспільства.

У польській післявоєнній історіографії, починаючи з 1960-х pp., помітну увагу приділяли розробці теоретичних основ соціальної політики, розкриттю питань взаємозв'язку економічної і соціальної політики держави [62]. У стислій формі йшлося про вказану сферу політики уряду в узагальнених працях, зокрема, третій частині IV тому “Історія Польщі” [63]. Детальніше її розглянули 3. Ландау і Є. Томашевський у книзі “Промислові робітники в Польщі. Матеріальні умови побуту. 1918-1939” [64]. У низці праць заторкалися окремі питання соціальної політики: матеріальний стан робітників - у дослідженнях Т. Єндрущака, 3. Ландау і Є. Томашевського, Д. Стейєра, Г. Мацеєвського, М. Цехоцинської; структура робітничого класу - М. Дроздовського, Я. Жарновського; трудове право - М. Свенцицького, Я. Єньчика, А. Айненкеля; профспілковий рух - Л. Хасса, Л. Кещинського, В. Масевича [65]. Наукові роботи з історії суспільства Польщі міжвоєнного періоду дають змогу розкрити його структуру й основні напрями еволюції, інакше кажучи, визначити місце Польщі та її суспільства на шляху історичного поступу, показати, який вплив справляла соціальна політика на економічний і політичний розвиток країни. Дослідження становлять певний інтерес у виявленні бази окремих політичних напрямів та партій. Варто особливо підкреслити, що місцеві традиції окремих частин і регіонів Польщі, які впродовж більш як століття розвивалися в різних умовах, відігравали значну роль. Наприклад, значна частина робітників великих підприємств у колишньому Королівстві Польському перебувала під впливом соціалістів і комуністів, а в центрі важкої промисловості Сілезії переважним впливом користувалися некласові організації і профспілки. Раціональніша в соціальному відношенні селянська партія “Визволєнє” у колишньому Королівстві Польському спиралася на ті ж селянські верстви, що і правіша В. Вітоса - “П'яст” у Галичині. Такі приклади наведені у праці С. Коваля [66]. Безсумнівний інтерес у контексті наукового обґрунтування соціальної структури має стаття Я. Жарновського “Дослідження з історії суспільства в Польщі міжвоєнного періоду (Методологічні проблеми і перший досвід)” [67], в якій автор приходить до висновку, що “вихідним пунктом дослідження соціальної структури чи соціальних структур є аспекти соціальної диференціації, такі елементи структури, як суспільні групи, верстви і класи” [67:8]. Дослідження соціальної структури польського суспільства стали важливим напрямком історичної науки і нерідко слугують ключем до розуміння політичної та іншої проблематики історії Польщі періоду, що розглядаємо.

У 1950-1960-х pp. польська історіографія поповнилася працями проблематики польсько-радянських відносин - Т. Єндрущака, М. Грінберга, Р. Бєрзанека, А. Деруги, Є. Куманєцького, В. Ковальского, А. Скшипека, М. Лєчика, Т. Чєшлака, Є. Юркевіча [68], у яких простежувалася складна історія становлення відносин між Польщею і СРСР у міжвоєнний період, процесу радянсько-польських переговорів і ухвалення Ризького мирного договору, їх загострення в перший період після його підписання, поліпшення і стабілізація відносин у 1923-1924 pp., укладення договору про ненапад у липні 1932 p. (трирічний термін його дії у травні 1934 p. був продовжений до 31 грудня). Між вищевказаними авторами є розходження в оцінці мирової угоди між СРСР і Польщею, як і в цілому “східної” політики та радянсько-польських відносин. Польські історики розпочали розробку питань про радянсько-польські економічні зв'язки у 1920-1930-х pp., результатом чого став вихід низки праць на цю тему [69].

Марксистську історіографію комуністичної Польщі представляли Ц. Бобинська, Ж. Карманова, Ю. Ковальський, Н. Гонсіоровська, М. Серейський, Ю. Дуткевич та ін., котрі висвітлювали питання історії міжвоєнної Польщі з традиційних позицій класового підходу до історичних подій та явищ і пролетарського інтернаціоналізму. Для розробки марксистської оцінки утворення незалежної Польщі у 1918 p. в 1968 p. були проведені “наукові” сесії, присвячені цій події. Утвердження марксистсько-ленінської методології в польській історичній науці призвело до замовчування історичних передумов відновлення Польської держави, фальсифікацій та ідеологічних спекуляцій з боку марксистських істориків соціалістичної Польської Народної Республіки.

Події другої половини 1980-х pp. спричинили суттєві зміни в політичному та економічному ладі Польщі, привели до краху комуністичної диктатури. До кінця 1989 p. була проведена “департизація” державного апарату, армії, судів, прокуратури, радикально реформована діяльність служби держбезпеки. Скасована державна цензура, запроваджено повне самоврядування на рівні міст та гмін. 31 грудня 1989 p. прийнято нову редакцію Конституції, яка відновила попередню назву держави - Республіка Польща.

Здобуття справжньої політичної незалежності й економічної свободи привело до кардинальної перебудови польської історіографії. З проголошенням нового курсу розвитку Польщі, ліквідацією цензури і надмірної політизації в засобах масової інформації та видавничій справі, піднесенням наукового інтересу до вивчення минулого країни, її народу розпочався новий етап у розвитку польської історіографії. Останнє десятиліття ХХ ст. виявилося для неї найкращим часом за все післявоєнне 50-річчя. Плюралізм історичних шкіл та дослідницьких методів став нормальним і звичним явищем. Польські історики почали по-новому, спираючись на недоступні раніше джерела, висвітлювати окремі періоди національної історії, переглянули деякі традиційні оцінки й стереотипи щодо соціально-економічного і політичного життя міжвоєнної Польщі, українсько-польських відносин, поступово відмовившись від положення про те, що входження західноукраїнських земель до Польської держави було “історичною справедливістю” [70]. Сучасні історики Польщі не ідеалізують політичний і соціально-економічний розвиток Другої Речі Посполитої, намагаються критично й об'єктивно його оцінювати, проаналізувати всю суперечливість зовнішньополітичної діяльності уряду в складних міжнародних відносинах міжвоєнної Європи. Зокрема, широким аналізом соціально-економічного і політичного розвитку Польщі у міжвоєнний період характерні праці А. Гарліцького, 3. Запоровського, К. Кавальца, X. Цімек, П. Вєчоркевіча та ін. [71]. З інших опублікованих робіт з історії відродження Польщі в 1918 р. на увагу заслуговують дослідження Т. Наленч “Правління сейму 1921-1926”; Д. Наленч “Культура Другої Речі Посполитої”; Д. Гурецького “Структурно-правова позиція президента Речі Посполитої і уряду в Конституції від 23 квітня 1935 p.”; Б. Якубовської “Народний рух і національне минуле (до 1939 p.)”; С. Міхаловського “Політична думка Польської соціалістичної партії (1918 - 1939)” [72].

Серед чисельних праць, які висвітлюють основні фактори відродження Польської держави, варто виокремити ґрунтовні дослідження Я. Паєвського [73] і П. Лоссовського [74]. Перший заакцентував увагу на показі багатоманітності зовнішніх і внутрішніх факторів відродження держави, віддавши першість зовнішнім. Другий продемонстрував дії щодо звільнення, які здійснювалися самими поляками у жовтні - листопаді 1918 р., а зовнішні події, таким чином, відійшли на друге місце. До речі, до сьогодні при розгляді ключових моментів новітньої історії Польщі ведуться дискусії, зокрема, з питань ролі та значення двох визначальних чинників: внутрішнього та зовнішнього.

Після повалення у 1989 p. комуністичного режиму в Польщі опубліковано низку досліджень, присвячених проблемам економічних перетворень у досліджуваний час. Серед них виділяються роботи 3. Ландау і Я. Томашевського, Т. Влудика, С. Рудніцького, А. Єжєрского, Ц. Лєшчиньської, Й. Голембьовського [75]. У контексті нашої теми особливу цінність складають колективні праці польських науковців: “Кабінети Другої Речі Посполитої” (під ред. Я. Фарися, Я. Паєвського); “Міністри закордонних справ Другої Речі Посполитої” (за ред. Я. Паєвського) [76].

Значну увагу польські історики приділяють висвітленню становлення духовних основ суспільства, впливу католицького костелу [77]. Однак дослідники Польщі, вивчаючи проблему культурно-духовного зміцнення країни, інколи ігнорують той факт, що нищення православних храмів у міжвоєнні роки посилювало міжнаціональні й міжконфесійні конфлікти, які негативно відбивалися на розвитку польської державності.

Зміна ідеологічних доктрин відкрила широкі можливості для вивчення зовнішньої політики нової Польської держави, зокрема, міжнародних обставин перших років після Першої світової війни, визначення кордонів Польщі, польсько-радянських відносин міжвоєнної доби, дипломатичної діяльності Другої Речі Посполитої [78]. Військову проблематику років, перед вибухом Другої світової війни висвітлив М. Згурняк у праці “Європа напередодні війни. Військова ситуація в 1938-1939 pp.” [79], а міжнародну дипломатичну історію досліджував X. Батовський - “Між двома війнами 1919-1939” [80]. Вичерпне зібрання інформації про лідерів політичного, військового і релігійного життя Польщі між двома світовими війнами містить колективна праця “Хто ким був у Другій Речі Посполитій” [81]. Її вдало доповнюють публікації П. Ставецького “Біографічний словник генералів Війська Польського 1918-1939” [82] і К. Красовського “Католицькі єпископи II Речі Посполитої: Біографічний словник” [83]. У галузі вивчення окремих регіонів Польщі у широкому розумінні контексту досліджуваної проблематики вартують уваги праці Ц. Бжоза, Р. Ренц, Д. Сєрадзка, Б. Дановської-Прокоп і У.Загура-Йоншта, Е. Хорох [84].