Мусульманські формування в німецькій армії (1941-1945)

Мусульманські формування в німецькій армії (1941-1945)

Зміст

Вступ

Розділ 1. Причини створення й статус мусульманських формувань у німецькій армії

1.1 Іноземні добровольчі формування в німецькій армії

1.2 Політичні передумови й умови створення мусульманських формувань

1.3 Політичний і військовий статус мусульманських формувань у системі іноземних добровольчих формувань у німецькій армії

Розділ 2. Особливості організації й підготовки мусульманських формувань у німецькій армії

2.1 Араби й представники мусульманських народів Індії в німецькій армії

2.2 Балканські мусульмани в німецькій армії

2.3 Мусульмани - громадяни СРСР

Розділ 3. Система бойового використання мусульманських формувань

3.1 Формування з арабів і представників мусульманських народів Індії

3.2 Формування з балканських мусульман

3.3 Мусульманські формування з жителів СРСР

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В Історії Другої світової війни проблема використання іноземних громадян у складі німецьких збройних сил є на сьогоднішній день однією з найбільш складних та заплутаних. Слід сказати що ця проблема охоплює чисельні аспекти, пов'язані зі з'ясуванням самого поняття «іноземні добровольчі формування», їхньою класифікацією залежно від часу створення й функціонального призначення, встановленням чисельності іноземних громадян, що служили в рядах німецьких збройних сил, і, нарешті, їхнім національним складом.

В сучасних міжнародних умовах які характеризуються наявністю політичних криз що в свою чергу проявляються в постійних збройних конфліктах та довготривалих війнах необхідним є знання про методи організації та використання іноземних формувань в арміях таких країн як: США, Ізраїль та інші. Досвід минулого дозволить сучасникам уникнути цілого ряду проблем. Саме тому тема курсової роботи є актуальною та своєчасною.

Метою курсової роботи є дослідження причин, процесу створення й використання іноземних добровольчих формувань у німецьких збройних силах.

При написанні курсової роботи були поставлені наступні дослідницькі завдання:

· проаналізувати та систематизувати існуючу літературу за темою курсової роботи;

· дослідити причини створення мусульманських формувань у німецькій армії;

· з'ясувати особливості організації й підготовки мусульманських формувань;

· вивчити систему бойового використання означених формувань.

Предметом курсової роботи є вивчення мусульманських формувань та їх розвиток у складі німецьких збройних сил.

Об'єктом дослідження є кількісний та національний склад формувань. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з червня 1941 по 1944р. Нижня хронологічна рамка повґязана з тим, що з червня 1941 р. сухопутними силами, авіацією й флотом, а пізніше й військами СС створюються формування із західноєвропейських і балканських народів під гаслом «хрестового походу проти більшовизму».

А в 1944 цей процес згортається через те, що починається контрнаступ союзницьких військ. Стає зрозумілим що ці формування не здатні виконати поставлених завдань.

Географічні рамки курсової роботи охоплюють наступні території: СРСР, Близький та Середній Схід, Балканський регіон. Ці території беруться за основу через те, що саме вони стали джерелом мусульманських формувань.

Теоретико - методологічного основою дослідження є загальні принципи об'єктивності і історизму. Основний метод викладення матеріалу - історично - проблемний.

Джерельну базу дослідження складають роботи дослідників Орлова Ю.А. «Советские граждане в рядах вермахта. К вопросу о численности» [1.1], публ. В.П. Галицкого “Обязуюсь… помочь германской армии”[1.2] та Станоєвича Б. „Усташский министр смерти”[1.3].

Історіографія проблеми

Дослідженням проблеми мусульманських формувань(організація, чисельність, національний склад) займалася мала кількість істориків, тому в сучасній історичній літературі це питання слабо висвітлене.

Романько О. в своїй праці „Мусульманські легіони в другій світовій війні” дає характеристику мусульманських формувань та наводить статистичні данні. Він розкриває питання національного складу, робить порівняння між легіонами за кількісним критерієм та співвідношенням „мусульмани - німці” [2.13].

У своїй статті Галицький В.П. „Для активної підривної диверсійної діяльності в тилу Червоної Армії” висвітлює питання про мусульманські формування які створювались на теренах Європи німецьким керівництвом для використання в майбутній війні проти Радянського Союзу, дає стислий опис деяких операцій проведених цими групами. Основним завданням цих формувань була диверсійна робота [1.2].

Висвітленням турецько-німецьких відносин в роки другої світової війни займався Р.С. Корхмазян В своїй книзі „Турецько - німецькі відносини в роки Другої світової війни” розкриває питання про особливості співпраці між двома країнами. Висвітлює питання про надання допомоги у комплектації легіонів з населення Туреччини [2.6].

Кудусов Е.А та Омельчук Д. в своїх статтях розкривають питання про долю кримсько - татарського населення під час Другої світової війни [2.8,2.11]. Омельчук Д. більш детально досліджує питання про колабораціонізм на території Кримського півострова, подає данні про участь населення у німецьких формуваннях

Часткову інформацію про формування німецької армії можна почерпнути в періодичних виданнях. Зокрема, в публікації Г.Н. Взварової „Туркестанські легіонери” мова йде про особливості укомплектування та підготовки туркестанського легіону, подані данні про кількість легіону та його національний склад [2.16].

В статті Дрозябко С. І. „Східні війська у вермахті 1941 - 1945” находимо відомості про діяльність у цьому напрямі військ та вербувальних служб, подається стисла характеристика цих військових формувань та специфіку їх використання [2.4].

Практичне значення. Курсова робота може бути використана:

· при дослідженні аналогічної теми;

· на заняттях з всесвітньої історії в учбових закладах;

· на семінарських заняттях з новітньої історії країн Європи та Америки.

Структура курсової робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі описана актуальність даної теми, встановлена мета дослідження, завдання, за допомогою яких вона досягається, подано також часові та географічні межі, короткий аналіз досліджуваного питання.

Основна частина складається з 3-х розділів, кожний з яких має параграфи.

В першому розділі „Причини створення та статус мусульманських формувань у німецькій армії” розкривається питання про причини, які спонукали німецьке керівництво до створення іноземних формувань.

Другий розділ „Особливості організації та підготовки мусульманських формувань у німецькій армії” присвячений питанню національного складу формувань.

У третьому розділі „Система бойового застосування мусульманських формувань” основну увагу приділено питанню застосування цих легіонів на фронтах та їх ефективності під час бойових дій.

Підсумки дослідження викладено у висновках.

Розділ 1. Причини створення й статус мусульманських формувань у німецькій армії

1.1 Іноземні добровольчі формування в німецькій армії

Процес створення й використання іноземних добровольчих формувань був обумовлений цілим комплексом причин, у якому можна виділити дві сторони: політичну й військову.

Політична носила яскраво виражений пропагандистський характер, пов'язаний із прагненням німецького керівництва показати усьому світу й своєму народу, що справа Німеччини велика, тому що на її стороні борються добровольці із всіх країн Європи й навіть Азії.

Військова сторона цього процесу була обумовлена необхідністю заповнити втрати в живій силі як у фронтових частинах, так і в частинах по підтримці порядку в тилових районах діючі армії.

Не можна не відзначити, що процес створення й використання іноземних добровольчих формувань мав двобічний характер, оскільки активною стороною в ньому виступали не тільки німецькі військово-політичні органи, але й політичні погляди населення загарбаних країн.

У тих, хто з різним ступенем добровільності вступав у ці формування, також були на те свої причини. Сучасний іспанський дослідник К. Кабальєро - Юрадо бачить найбільш спонукальну з них в антикомунізмі й потім у націоналізмі, тобто в суб'єктивному сприйнятті тої або іншої національної групи добровольців місця свого народу в системі майбутнього німецького «світового порядку» [2.13,25]. Якщо перша причина була «спонукальною» для добровольців із країн Західної, Північно-Західної й Центральної Європи, населення яких мало в основному однорідний національний склад, то для добровольців з Південно-Східної Європи, СРСР, а також арабів і індійців цією причиною був саме націоналізм або його інтерпретація в релігійному дусі (у першу чергу для католиків і мусульман).

У зв'язку із цим можна виділити три етапи залучення й участі іноземних добровольців на боці Німеччини:

1) з осені 1940 р. у війська СС стали зараховувати представників «північних» народів - датчан, норвежців, фламандців і голландців;

2) із червня 1941 р. сухопутними силами, авіацією й флотом, а пізніше й військами СС створюються формування із західноєвропейських («непівнічниих») і балканських народів під гаслом «хрестового походу проти більшовизму»;

3) з осені 1941 р. під гаслом «боротьби з більшовизмом» з військовополонених Червоної Армії й місцевого населення окупованих радянських територій формуються так звані східні війська [2.14.107]. Їхнє створення проходило під егідою сухопутних сил, авіації, флоту й поліції. Тільки набагато пізніше до цього процесу приєдналося керівництво СС.

У нормативних документах німецького військового командування й поліцейського управління з використання «місцевих допоміжних сил» весь контингент іноземних добровольців чітко розрізняють відповідно до їхнього функціонального призначення. Таким чином, виділялися наступні категорії іноземних добровольчих формувань:

- добровольці допоміжної служби, або «хіві»;

- допоміжна поліція по підтримці порядку в тилових районах. Залежно від того, якої інстанції - військової або цивільної - вона підкорялася, її прийнято підрозділяти на:

а) допоміжну поліцію в тилових районах діючих армій або груп армій.

б) допоміжну поліцію порядку в районах діяльності цивільної окупаційної адміністрації;

- бойові частини іноземних добровольчих формувань.

Що стосується першої категорії -- «хіві», то це були особи, завербовані командуванням німецьких частин і з'єднань, що намагались в такий спосіб покрити недолік у живій силі. Спочатку їх використовували в тилових службах як шоферів, конюхів, робочих по кухні, різноробів, а в бойових підрозділах - як підношувачів патронів, зв'язкових і саперів. Згодом вони стали брати участь і в бойових операціях нарівні з німецькими солдатами.

Поява цієї категорії добровольців була пов'язана з початком радянсько-німецької війни й обумовлена тими втратами, які несли німецькі війська на Східному фронті. Тому вже до кінця 1942 р. «хіві» становили значну частину німецьких дивізій, які діяли на цьому фронті.

Друга категорія добровольчих формувань - допоміжна поліція - була пов'язана зі спробою німецького командування й окупаційної влади розв'язати проблему нестачі охоронних частин, як у безпосередній близькості від районів бойових дій, так і на окупованих територіях, що перебували в глибокому тилу, але мали сильний партизанський рух. Тобто частини допоміжної поліції створювалися з метою підтримки порядку на окупованих територіях. Найбільш характерним створення подібного роду добровольчих формувань було притаманне для окупованих територій СРСР і на Балканах. В окупованих же німцями країнах Західної й Північно-Західної Європи подібних формувань практично не існувало.

У листопаді 1941 р. всі «місцеві поліцейські допоміжні сили» у зоні дії цивільної адміністрації були організовані в частині «допоміжної поліції порядку». Мета й завдання їхнього створення й використання нічим не відрізнялися від цілей і завдань попередніх формувань, крім того, що в цьому випадку частини допоміжної поліції підкорялися не військовій, а поліцейській владі. Залежно від їхнього призначення прийнято виділяють наступні категорії «допоміжної поліції порядку»:

- поліція в містах і сільській місцевості;

- загони самооборони або «самоохорони» ;

- батальйони для боротьби з партизанами;

- допоміжна пожежна поліція;

- резервна поліція для охоронних цілей.

На територіях балканських держав окупованих німцями, в основу створення цієї категорії добровольчих формувань був покладений національно-регіональний принцип [2.9,36]. Їхньою відмінністю від допоміжної поліції на території СРСР було те, що звичайно вони перебували у формальному підпорядкуванні місцевих маріонеткових «урядів». Так, були створені Сербська державна варта, Сербський добровольчий корпус, Словенський Домобран (внутрішня охорона), Чорногорський добровольчий корпус, Мусульманська міліція, грецькі охоронні батальйони й ряд інших.

Такий поділ іноземних добровольчих формувань на категорії по їхньому функціональному призначенню не було чимсь установленим раз і назавжди. На практиці багато формувань найчастіше міняли свій «профіль»: наприклад, переходили з поліцейських у бойові й навпаки. Звичайно це відбувалося внаслідок змін обстановки на фронтах, коли тилові райони ставали прифронтовими, і тому поліцейські частини реорганізовувалися в бойові [2.16,42].

Таким чином, із упевненістю можна сказати, що протягом Другої світової війни в німецьких збройних силах пройшли службу близько 2 млн. іноземних громадян - більшість добровільно, інші ж у результаті різного ступеня закличних кампаній. Радянські громадяни й громадяни балканських держав були найбільш масовим контингентом серед іноземних добровольців. Це зв'язано насамперед з особливостями передвоєнного політичного режиму в цих державах, їхньою національною політикою, і тим, як після початку Другої світової війни цим скористалися німці.

1.2 Політичні передумови й умови створення мусульманських формувань

Процес створення й використання іноземних добровольчих формувань прямо залежав від зовнішньої, окупаційної й національної політики нацистської Німеччини. У свою чергу зміни в німецькій національній політиці відбувалися під впливом тих або інших органів влади нацистської держави [2.3,128]. При цьому найбільш тісна залежність простежується по лінії «окупаційна - національна політика». Зовнішня ж політика відігравала підпорядковану роль, тому що основним контингентом іноземних добровольчих формувань були громадяни саме окупованих держав і територій.

У цілому німецька окупаційна політика залежала від наступних факторів:

- національного складу населення окупованої території;

- того, які німецькі органи здійснювали окупацію на даній території;

- змін на фронтах війни.

Як тільки змінювався один із цих факторів, змінювалася й вся окупаційна система, а її керівники повинні були переглядати свої методи. Однак варто визнати, що один із цих методів завжди залишався незмінним, він залежав від першого фактора й був тісно пов'язаний з німецькою національною політикою. Це був метод використання протиріч, які виникали через нерозв'язаність національного питання в даній державі.

Основним принципом використання національних протиріч, як методу німецької окупаційної політики було свідоме протиставлення національних меншостей окупованої держави державотворчої нації (наприклад, протиставлення деяких народів СРСР росіянином) або народів, незадоволених своїм підлеглим положенням стосовно якого-небудь іншого народу (наприклад, протиставлення хорватів сербам у Югославії) [2.10,89]. Протиставити один народ іншому можна було, наділивши його якими-небудь привілеями, яких в іншого народу не було. Це повинне було, на думку німецького військово-політичного командування, забезпечити лояльність даного народу, зробити його нерівноправним, але союзником окупантів. Тобто схилити його до так званого колабораціонізму, що являв собою неоднозначне явище: був політичним, економічним і військовим.

Військовий колабораціонізм у цьому випадку - це участь іноземних громадян у війні на стороні Німеччини в складі добровольчих формувань. Колабораціонізм військовий був тісно пов'язаний і залежав від розвитку політичного колабораціонізму, який полягав у співробітництві з окупантами за допомогою участі в роботі так званих органів самоврядування при окупаційній адміністрації або в різних «національних урядах», «радах» і «комітетах» як на окупованій території, так і в самій Німеччині.

Поява «мусульманського фактора» в експансіоністських планах Німеччини простежується ще з кінця XIX - початку XX в. У цей період уряд кайзера Вільгельма II спробувало використовувати визвольний рух арабських і інших мусульманських народів проти Великобританії й Франції. Приєднання до союзу цих держав Російської імперії з її численним мусульманським населенням спонукало Німеччину не обмежуватися тільки Ближнім і Середнім Сходом.

Так, у жовтні 1898 р. Вільгельм II відвідав Палестину й Сирію, де в Дамаску оголосив себе протектором турецького султана й всіх мусульман, що було з неприхованою тривогою сприйняте Англією, Францією й Росією.

Апогеєм співробітництва кайзерівської Німеччини з мусульманським миром у цей період стала участь Османської імперії в Першій світовій війні на стороні блоку Центральних держав [2.6,142]. Слід зазначити, що в цей час вся антиросійська німецька пропаганда йшла через Стамбул, а також Іран і Афганістан.

З кінця XIX в. ще одним напрямом зусиль Німеччини по проведенню своєї «мусульманської політики» стали Балкани - «пороховий льох» Європи. Маючи дуже вигідне геополітичне положення, цей регіон завжди був особливо притягальний для великих держав. Намагаючись домогтися тут свого панування, вони використовували дуже потужний «детонатор», що ще з XV в. був підведений до балканського «пороховому льоху» - етнічні, а головне релігійні протиріччя між православними сербами, боснійськими й албанськими мусульманами й католиками-хорватами [2.16,44]. Крім того, Балкани були для Німеччини як би «мостом стратегічного призначення», що повинен був забезпечити їй зв'язок з Туреччиною - її союзником у світовій війні.

Таким чином, можна визначити наступні пріоритетні напрямки в німецькій «мусульманській політиці». Це:

- Ближній і Середній Схід, з перспективою проникнення в Індію;

- Балканський регіон;

- південні райони Російської імперії (згодом СРСР), з перспективою проникнення в Середню Азію.

Намагаючись проникнути в Північну Африку, на Близький Схід і в Індію, Німеччина використовувала старий прийом - підтримку місцевих національно-визвольних рухів у боротьбі проти англо-французьких колонізаторів. Тому до 1941 р. була різко посилена ідеологічна обробка населення в країнах Ближнього й Середнього Сходу, а також в Індії.

Одночасно німецькі агенти в цих регіонах намагалася встановити контакт із всілякими вороже настроєними до англійців і французів групами і їхніми лідерами, сподіваючись зробити їх знаряддям своєї політики. Одним з таких лідерів був великий муфтій Єрусалима Хаджі Мухаммед Амін аль-Хусейни, якого було обрано на цю посаду у 1921 р. Як пише сучасний німецький дослідник Г. Концельман, саме муфтій був тією людиною, що «...знайшов слова, необхідні для того, щоб мобілізувати мусульманську самосвідомість (і не тільки в Палестині). Йому і його прихильникам удалося створити значні труднощі для британського керування Протекторатом (Палестиною) ». [2.10,52]

Претендуючи на роль одноособового лідера, аль-Хусейни намагався створити основу для арабської держави після відходу англійців з Палестини. Для цього в 1936 р. він організував Вищий арабський комітет (ВАК). Цей орган зажадав від англійців негайної заборони на подальший в'їзд євреїв у Палестину. Англійці відповіли відмовою й переслідуванням членів комітету. Великий муфтій, переодягшись жебраком, змушений був тікати спочатку у Бейрут, а потім у Багдад.

Роки вигнання муфтій використовував для зміцнення контактів з Німеччиною, які були встановлені їм ще в 30-і рр. Так, перебуваючи в Багдаді, 20 січня 1941 р. великий муфтій написав Гітлеру листа про рішення арабів розгорнути боротьбу проти Англії, якщо їм буде гарантована матеріальна й моральна підтримка.

8 квітня 1941 р. за дорученням Гітлера йому відповів статс-секретар МЗС Э. фон Вайцзекер. У його листі була дана згода на фінансову й військову допомогу й навіть на поставку зброї, якщо найдуться шляхи її доставки.

З метою планомірного розвитку діяльності по наданню допомоги Іраку (включаючи й військові засоби) 23 травня 1941 р. було видано спеціальну директиву № 30 під заголовком «Середній Схід». Ця директива була розроблена групою генералів Штабу оперативного керівництва і підписана Гітлером. У ній була висловлена рішучість Гітлера «сприяти розвитку операцій на Близькому Сході шляхом підтримки Іраку»[2.5,38 ]. Головна цінність останнього для Німеччини полягала в тім, що через Ірак можна було проникнути в цей регіон і закріпитися там.

Тому з метою координації всіх заходів на Ближньому й Середньому Сході був створений спеціальний орган - Особливий штаб «Ф» - під керівництвом генерал-майора авіації Г. Фельми [2.2,172]. Цей штаб був повинен мати статус німецької військової місії в Іраку, і в його завдання входило керівництво диверсійною діяльністю, агентурною розвідкою й т.п. Однак головним напрямком у його роботі було формування й навчання спеціальних частин, створених з корінних народів Ближнього й Середнього Сходу, з їхнім наступним використанням у цих регіонах (в історичній літературі ці частини одержали загальну назву Арабського легіону).

28 листопада 1941 р. у Берліні відбулася зустріч між Гітлером і аль-Хусейном. Прагнучи домогтися згоди на проголошення Німеччиною декларації, яка б гарантувала незалежність арабським країнам, муфтій запропонував сформувати Арабський легіон і включити його до складу вермахту, для спільної боротьби проти Англії. У декларації Гітлер відмовив, а от до створення легіону віднісся із інтересом, тому що це відповідало завданням, поставленим у директиві № 30.

4 січня 1942 р. генерал Фельмі відвідав муфтія Аль-Гайлани. Останній виразив бажання укласти угоду про «германо-іракське військове співробітництво». Після переговорів було складено проект цієї угоди.

Аль-Гайлани й муфтій розраховували, що при вступі вермахту в «арабський простір» майже вся іракська армія (3 дивізії) приєднається до нього. Ще одну-дві дивізії можна буде сформувати з арабських добровольців у Сирії. Вони сподівалися й на племена зони Перської затоки, серед яких, на їхню думку, можна було завербувати 10 тис. чоловік, «готових співробітничати з німецькими військами» [2.11,39]. Надійні кадри дивізій і відповідно кадри молодших командирів для них повинні були «створюватися цілеспрямовано вже тепер, шляхом формування Арабського легіону».

Аль-Гайлани й муфтій зобов'язувалися поставляти для легіону людські ресурси. Всі інші завдання брав на себе Особливий штаб «Ф».

Однак в цих проектах штабу «Ф» ні слова не говорилося про керівну роль якого-небудь із арабських лідерів, що особливо турбувало аль-Хусейні. Крім того, саме в цей період (квітень - червень 1942 р.) взаємна ворожість між ним і аль-Гайлані, що виникла ще під час їхнього спільного перебування в Багдаді, переросла у відкрито ворожі взаємини. Ця ворожнеча між двома арабськими лідерами відбивалася й на положенні створеного при Особливому штабі «Ф» «германо-арабського навчального підрозділу».[1.3.128] Аль-Гайлані, наприклад, не погоджувався співробітничати із цим підрозділом без підписання військової угоди з Німеччиною.

Серйозні перешкоди створювала й позиція, яку зайняв улітку 1942 р. муфтій. Маючи на увазі його непоступливість, Гітлер якось сказав: «...наш союзник у цьому регіоні (на Близькому Сході) - великий муфтій - при всім при тім, що він затятий захисник своїх націй, у політику завжди виходить із реальних інтересів арабів, а не керується якимись безглуздими фантазіями».[1.1,130]

У результаті, не одержавши від Німеччини реальної підтримки у своєму прагненні до одноосібного лідерства в арабському світі, муфтій припинив для неї вербування арабів і зайнявся питаннями пропаганди ідей ісламського фундаменталізму.

У такий спосіб складалася ситуація навколо планів по створенню арабських добровольчих формувань.

Політична ситуація навколо створення індійських добровольчих формувань у німецьких збройних силах складалася схожим образом, тому що й тут німецьке військово-політичне керівництво спробувало використовувати визвольний рух народів Індії проти Англії й залучити до співробітництва деяких його лідерів.

Одним з таких про німецькі настроєних лідерів і, мабуть, єдиним такого масштабу, як Аль-гай-Лані або аль-Хусейні, був колишній президент Індійського національного конгресу, адвокат з Калькутти Субхас Чандра Бос, відомий діяч індійського національно-визвольного руху, внесок якого в цей рух досить своєрідний і суперечливий.

19 травня 1941 р. МЗС Німеччини підготувало проект декларації по Індії. Цей проект, писав радянський дослідник Х.М. Ібрагімбейлі, «був результатом гарячкової діяльності Боса й тої ретельності, що у Берліні виявили німці в наданні допомоги зброєю й інструкціями перевороту в Іраку під керівництвом аль-Гайлані” [2.5,241].

Варто сказати, що як по відношенню до Близького Сходу, так і до Індії Гітлер неохоче вживав подібних заходів. Він вважав, що не треба зайвий раз розпорошувати сили перед вирішальним моментом - початком операції «Барбароса».

Проте не без підтримки Гітлера Бос став називати себе «лідером індійського уряду у вигнанні» і «президентом Індійського національного конгресу». Однак у його плани входила більше активна діяльність, чим просто пропаганда, - участь у бойових діях проти Англії на стороні Німеччини. Для цього він пропонував німцям сформувати Індійський легіон, що згодом повинен був стати ядром Індійської національної армії.

У грудні 1941 - січні 1942 р. у Німеччині почалося створення подібного формування з військовополонених-індійців, захоплених під час боїв у Північній Африці.

Що ж стосується подальшої політики Німеччини по створенню й використанню індійських добровольчих формувань, то з від'їздом Боса вона фактично припинилася.

Протягом всієї своєї історії Балкани вважалися «пороховим льохом» Європи. Історично так зложилося, що починаючи з XV в., після завоювання Балкан Османською імперією, вони стали границею між християнським і ісламським миром. Тому будь-який конфлікт відразу ж здобував тут релігійне забарвлення , на чому завжди грали ті, хто прагнув установити свою гегемонію в цьому регіоні. Особливо превстигла в подібній політиці нацистська Німеччина, одним з інструментів окупаційної політики якої в балканських державах було створення й використання добровольчих формувань із місцевих мусульман.

На Балканах є два основних регіони компактного проживання мусульман: Албанія (на 1941 р. - близько 70 % населення) і колишня Югославія (на 1941 р. - 11 % населення). Причому в Югославії вони проживали в чотирьох областях: на півночі й південно-сході Боснії й Герцеговини (близько 30 %), північному сході Чорногорії (у так званій області Санджак - близько 21 %), на півдні Сербії (в області Косово й Метохія - близько 70-75 %) і на північно-заході Македонії (25-35 %)[2.15,36]. Ці області в Югославії зв'язані між собою й представляють як би єдиний комплекс, тому мусульманське населення тут є переважним.

Перед початком і в ході Другої світової війни всі ці регіони були окуповані Німеччиною і її спільницею по Потрійному пакту - Італією, що наклало відбиток на окупаційну політику і на процес створення й використання формувань із балканських мусульман.

В 1942-1943 р. відбувся докорінний перелом у ході Другої світової війни. Одним з його наслідків стало ослаблення пронімецької коаліції й прагнення Італії вийти з війни, що особливо підсилилося після висадження англо-американських військ на Сицилії (серпень - вересень 1943 р.).

Тому, не розраховуючи на стійкість свого італійського союзника, німецьке верховне командування 30 серпня 1943 р. розіслало підпорядкованим військовим інстанціям план під кодовою назвою «Вісь». Відповідно до цього плану передбачалося опанувати Італією (включаючи всі окуповані нею території) і якомога швидше роззброїти італійські війська крім тих, які погодяться продовжувати війну на стороні Німеччини. Увечері 8 вересня ОКБ віддало наказ про негайне виконання операції «Вісь».

8 вересня 1943 р. у зв'язку з відходом італійців німецькі війська вступили в Албанію. Останній прем'єр-міністр проіталійського уряду Албанії біг із країни. Албанія була передана під керівництво німецької військової адміністрації в особі командуючого військами вермахту й уповноваженого генерала в Албанії. Поліцейська влада була зосереджена в руках головного фюрера СС і поліції Албанії СС обергруппенфюрера Й. Фитцхума.

Німецька влада офіційно проголосили, що виступає «за незалежну й вільну Албанію» і прийшли сюди як «визволителі албанського народу від італійського ярма»[2.12,32]. Тому вже в жовтні 1943 р. по німецькій ініціативі були скликані Народні збори, що проголосили про розрив унії Албанії з Італією і оголосили державну незалежність країни .

10 жовтня був сформований албанський уряд - так звана Регентська рада, у який увійшли албанські діячі, що не співробітничали з італійцями або комуністами, - М. Фрашери, Ф. Дипра, Л. Носи й А. Харапи. Новий уряд проголосив нейтралітет Албанії у війні. У Німеччині було оголошено, що Албанія не є окупованою, а «дружньою країною».Тому німецькі війська в Албанії вважалися не окупаційними, а союзними збройними силами. У дійсності ж албанський уряд повністю перебував під контролем нібито не існуючої німецької військової адміністрації.

Готовлячи війну проти Радянського Союзу, керівництво Німеччини розглядало його як «штучне й пухке об'єднання» величезного числа націй, як «етнічний конгломерат, позбавлений внутрішньої єдності»[2.13,35]. Тому одним з головних завдань німецького військово-політичного керівництва після початку війни з СРСР було його руйнування як багатонаціональної держави шляхом залучення на свою сторону представників неросійських народів і національних меншостей. При цьому нацисти вважали, пише сучасний російський історик І. Гілязов, що «для боротьби з більшовизмом стало можливим залучити на свою сторону численні мусульманські народи Радянського Союзу», на співробітництво з якими робилася особлива ставка

Одним зі способів здійснення такого співробітництва стало створення «національних» добровольчих формувань із тюркських і кавказьких народів СРСР (тобто військовий колабораціонізм).

Військовий колабораціонізм прямо залежав від розвитку політичного співробітництва населення з окупаційною владою. В основі цього співробітництва лежали в цілому ті ж причини, що й в інших окупованих Німеччиною державах. Однак у СРСР воно мало ряд особливостей, які полягали в наступному.

По-перше, якщо на Балканах влада належала військовій окупаційній адміністрації при практично повній відсутності яких-небудь цивільних окупаційних установ, то на окупованих територіях СРСР одночасно співіснували військова, цивільна й поліцейська адміністрації. Всі ці три форми адміністрації, природно, повинні були співробітничати між собою. Однак на ділі це співробітництво було пронизано непримиренним суперництвом. Кожна із цих адміністрацій на місцях і їхнє керівництво в Берліні претендували на свою, єдино правильну, концепцію національної політики.

По-друге, у процесі проведення окупаційної політики на території СРСР немаловажну роль зіграв і той факт, що німцям перед початком війни так і не вдалося створити тут дієздатну «п'яту колону» за прикладом Західної або Південно-Східної Європи. Тому вже в ході війни їм довелося пристосовувати свої довоєнні погляди на національне питання в СРСР під конкретні умови й трохи коректувати методику його використання.

Німецьке командування враховувало усі недоліки політики анексованих держав що призвела до швидкого зростання чисельності формувань. Недовіра власному керівництву, неприязнь до нього спонукало населення до активної участі у комплектуванні мусульманських легіонів

1.3 Політичний і військовий статус мусульманських формувань у системі іноземних добровольчих формувань у німецькій армії

При розгляді статусу іноземних добровольчих формувань відповідно до їх національної ознаки варто також ураховувати той факт, у складі якого роду військ вони були сформовані. Так, наприклад, війська СС уважалися незмінно вище по статусу, ніж вермахт. Відповідно із цим розрізнялися по статусу й іноземні добровольчі формування, організовані в складі цих військ.

Найбільш високий статус у німецьких збройних силах мали бойові частини іноземних добровольчих формувань, набрані серед європейських («північних») народів. Добровольці із числа цих народів направлялися насамперед у війська СС. Таке відношення до них з боку керівництва цієї організації було обумовлено планами нацистів відносно майбутнього «нового порядку» у Європі. Більше того, рейхсфюррер СС Гиммлер проявляв особисту зацікавленість у залученні максимально більшого числа добровольців з німецьких народів. У зв'язку із цим йому приписують такі слова: «Ми повинні залучити до себе всю наявну у світі північну кров, щоб вона не дісталася нашому ворогові, щоб ніколи більше північна або німецька кров не проливалася в боротьбі проти нас» [2.13,51].

Після початку війни зі СРСР, з осені 1941 р., у німецьких збройних силах почали створюватися формування із числа «східних» добровольців. Одними з перших минулого створені козачі добровольчі частини. Подібне відношення до них з боку німецького військово-політичного командування пояснювалося легендарною, що чи не стала міфічною славою про їхню доблесть і стійкість. Згодом козачі частини були прирівняні по статусі до добровольчих формувань із числа німецьких народів. З метою обґрунтування подібного рішення була навіть розроблена спеціальна ідеологічна концепція, відповідно до якої козаки були нащадками німецького плем'я остготів, що володіло Причорномор'ям в II - V ст. н.е. Отже, козаків можна було віднести до народів «німецького кореня, що зберігає міцні кровні зв'язки зі своєю німецькою прабатьківщиною»[2.10, 10].

Серед іноземних добровольчих частин, які протягом всієї війни мали незмінно високий статус, варто назвати сформований у вересні 1942 - лютому 1943 р. Калмицький кавалерійський корпус. Відповідно до німецьких архівних документів, це були «не просто допоміжні війська німців, а своєрідна союзна частина, союзники й бойові товариші німецького Рейха». За словами німецького історика І.Хоффманна, такий високий статус цього формування пояснювався тим, що німці зараховували калмиків до козачих військ[2.10.14].

Бойові й поліцейські частини, набрані серед слов'янських народів як у Східній Європі й на Балканах, так і в СРСР, довгий час мали дуже низький статус. Що ж стосується добровольців допоміжної служби - «хіві», те вони практично до середини 1942 р. взагалі не мали ніякого статусу: по нормативних документах німецьких збройних сил, їх як би взагалі не існувало.

Серед всіх добровольчих формувань, набраних із числа слов'янських народів, виключення складали тільки для хорватських частин у складі німецьких з'єднань. Вони користувалися в німецького військового командування й політичного керівництва навіть більшою повагою, чим частини таких союзників Німеччини, як Угорщина, Румунія або Італія. Це можна пояснити тим, що Хорватія була дійсно вірним союзником Німеччини протягом всієї війни. А також тим, що деякі представники нацистського керівництва вважали хорватів, подібно козакам, неслов'янським, а німецьким народом.

Ні військовий, ні політичний статус іноземного добровольчого формування не залежав від його чисельності. Так, формування з найбільшого контингенту добровольців - громадян СРСР - тільки за рідкісним винятком мали статус вище за середнє, що можна пояснити різко негативним відношенням Гітлера й вищого нацистського керівництва до слов'ян взагалі. Навпроти, британські й шведські добровольці (їхня чисельність відповідно рівнялася 60 і 130 чоловік) мали статус незрівнянно вище своєї бойової цінності, тому що їхня дійсна цінність полягала в тім пропагандистському ефекті, що вони могли зробити на своїх співвітчизників, ворогів Німеччини.

Таким чином, серед основних причин, які впливали на військовий або політичний статус того або іншого добровольчого формування в системі як властиво іноземних добровольчих формувань, так і німецьких збройних сил, можна назвати наступні:

- національна приналежність особового складу добровольчого формування (у німецьких нормативних документах ця приналежність звичайно підмінювалася «расовою чистотою» і могла залежати від суб'єктивного погляду на етнічну історію народу);

- політичні цілі, які переслідувало німецьке військово-політичне керівництво у відношенні того або іншого народу; до якого роду військ німецьких збройних сил належало добровольче формування;

- високі бойові якості іноземного добровольчого формування (у деяких випадках вони могли «перекривати» навіть національну приналежність його особового складу).

Взагалі ж статус іноземного добровольчого формування найчастіше не був постійним. Звичайно його зміна відбувалася внаслідок еволюції в німецькій національній політиці, коли військово-політичне керівництво Третього рейха вирішувало використовувати своє доброзичливе ставлення до того або іншого народу. Як було показано вище, це відношення було сильно диференційованим і залежало від політичної ситуації на даному етапі війни.

Розділ 2. Особливості організації й підготовки мусульманських формувань у німецькій армії.

2.1 Араби й представники мусульманських народів Індії в німецьких збройних силах

Безпосередньою причиною створення й використання арабських добровольчих формувань послужили події, пов'язані з так званої 30-денною війною Іраку й Англії. Реагуючи на ці події, ОКБ 23 травня 1941 р. підписало спеціальну директиву № 30 «Середній Схід», у якій було заявлено, що «необхідно сприяти розвитку подій на Середньому Сході шляхом підтримки Іраку»[2.13.168].

Відповідно до цієї директиви, одним з першочергових завдань, спрямованих на підтримку Іраку, було визнане вербування добровольців серед арабського населення Сирії й Палестини. Рішення цього питання було покладено на радника в ранзі посла й особливоуповноважаного німецького МЗС Сирії Р. Рана.

Після спеціальної підготовки й організації в невеликі мобільні групи цих добровольців передбачалося або переправити в Ірак, або використовувати на території Сирії. У завдання цих груп входило здійснення диверсійних актів на шляху проходження в Ірак англійських військ. Незважаючи на свою повну самостійність, всі ці групи номінально входили в Арабський легіон. Головним місцем його формування й дислокації був обраний сірійське місто Алеппо.

Як уже говорилося вище, з метою координації всіх німецьких зусиль на Ближньому й Середньому Сході, відповідно до директиви № 30, був створений Особливий штаб «Ф». Однак, крім питань політичного, розвідувального й пропагандистського характеру, на нього були також покладені завдання по створенню й підготовці арабських добровольчих формувань для їхнього подальшого використання в зазначених регіонах.

Особливий штаб «Ф» був заснований і організований протягом травня 1941 р. Місцем його дислокації був вибраний табір на мисі Суніон (південна Греція). Оскільки основним напрямком діяльності штабу був визначений Ближній і Середній Схід, а також робота з вихідцями із цього регіону, його персонал був підібраний відповідним чином. Військовим і політичним керівником штабу, чиє ім'я він носив, був генерал-майор авіації Г. Фельми, довгий час працювавший військовим інструктором у Туреччині й країнах тропічної Африки.

Керівним документом для штабу була «Службова інструкція Особливому штабу «Ф», розроблена й підписана 21 вересня 1941 р. заступником начальника Штабу оперативного керівництва ОКВ генералом

В.Варлімонтом. Відповідно до неї штаб був наділений правами «центральної інстанції, що займається всіма питаннями арабського миру, що стосуються вермахту»[2.4.15], у тому числі створенням і використанням арабських добровольчих формувань.

Ядром подібних формувань при Особливому штабі «Ф» повинна була стати сформована в липні 1941 р. навчальна група з арабів, або «германо-арабська навчальна група».

За договором генерала Фельми з арабськими лідерами - аль-Хусейни й аль-Гайлани - навчальна група з арабів повинна була бути згодом розгорнута в новий Арабський легіон. Спочатку цей легіон був задуманий як «школа молодших командирів», що повинна була підготувати з арабів 100 унтер-офіцерів і молодших лейтенантів. Останні, у свою чергу, повинні були взяти на себе навчання наступної групи з 500-1000 чоловік. Надалі, відповідно до планів німецького командування, більша частина цих молодших командирів повинна була стати інструкторами для знову сформованих іракських і сірійських дивізій.

Обоє арабських лідера зобов'язалися поставляти поповнення для германо-арабської навчальної групи. У зв'язку із цим наприкінці листопада 1941 р. відбулася зустріч між Гроббой і муфтієм аль-Хусейни. На цій зустрічі муфтій для укомплектування майбутнього Арабського легіону запропонував використовувати наступні кадри:

- палестинських арабів, що потрапили в полон до німецьких військ;

- арабських офіцерів із Сирії, Палестини й Іраку, які сподівалися на переїзді з Туреччини до Німеччини;

- військовополонених арабів із французької Північної Африки, що перебували на окупованій території Франції;

- арабів - вихідців з Північної Африки, що проживали у Франції;

- пов'язаних з муфтієм «надійних» арабів з Марокко.

Використання Арабського легіону повинне було початися після вступу німецьких військ в «арабський простір». Тому після проходження курсу підготовки германо-арабська навчальна група повинна була стати ядром Корпуса особливого призначення «Ф», що передбачалося створити при Особливому штабі «Ф».

Крім арабських добровольців, у цей корпус передбачалося включити також німецький персонал (спочатку 20 офіцерів і 200 унтер-офіцерів) в основному з 800-й дивізії спеціального призначення «Бранденбург». Наприкінці травня - початку червня 1941 р. у Потсдамі на основі німецького персоналу були створені два невеликих з'єднання особливого призначення № 287 і 288[2.13, 191].

Створення індійських добровольчих формувань було обумовлено тими ж причинами, що й створення арабських. Однак безпосереднім поштовхом до цього процесу послужили інші події.

У квітні 1941 р. більша частина бійців 3-й індійські моторизовані бригади, що входили до складу англійської армії, була захоплена в полон у ході боїв при Ель-Мекили в Лівії. Після бесід з військовополоненими з'ясувалося, що «індійські війська в Африці погано збройні, і англійці звертаються з ними дуже грубо. Відношення ж індійців до.. фюрера шанобливе»[2.13,200] . При цьому багато хто з них говорили, що готово вступити в майбутні індійські формування вермахту.

Результатом цих бесід було те, що в травні 1941 р. в Аннабурге (Німеччина) був створений табір зі спеціально відібраними військовополоненими-індійцями (10 тис. чоловік). Там військовополонених часто відвідував лідер індійського національно-визвольного руху С.Ч. Бос, що виступав перед ними з мовами, у яких призивав їх вступати в добровольче формування, назву якого звучало як Індійський легіон, Легіон «Вільна Індія» або Легіон «Тигр».

З рештою під впливом спільних зусиль Боса й німецького командування були відібрані 6 тис. військовополонених-індійців, яких зібрали в таборі Франкенбург (Саксонія). Тут з них почалося формування Легіону «Вільна Індія», що згодом повинен був стати ядром союзної Німеччини Індійської національної армії[2.13,203].

Слід зазначити, що якщо арабські добровольчі формування до самого свого кінця залишалися в складі вермахту, то Індійський легіон 8 серпня 1944 р. був переданий під керівництво Головного оперативного керування СС. Тепер по есесівській номенклатурі він став називатися Індійським добровольчим легіоном військ СС.

Таким чином, з 1941 по 1945 р. у системі іноземних добровольчих формувань була створена особлива категорія мусульманських формувань - арабські й індійські частини. Причини й умови їхнього створення, а також особливості в організації й підготовці й обумовили ті принципи, які були покладені в основу системи їхнього бойового застосування.

2.2 Балканські мусульмани в німецькій армії

Після початку війни зі СРСР у німецькій стратегічній концепції Балканам приділялася роль «південного флангу Європи» і її «південної тилової зони». Тому головним завданням німецької окупаційної політики на Балканах було максимальне умиротворення цього регіону. Цього можна було досягти тільки шляхом забезпечення лояльності місцевого населення й придушення, що розпочалося в червні 1941 р., партизанського руху. Тому процес організації добровольчих формувань (у тому числі й мусульманських) придбав тут, форму «місцевих допоміжних сил» для підтримки громадського порядку.

Проте перше добровольче формування, у якому була й значна частина балканських мусульман, було організовано як фронтова частина. Через 10 днів після нападу Німеччини на СРСР лідер Хорватії А. Павелич виступив по радіо із закликом до громадян Хорватії взяти участь в «битві між прогресивними силами Європи й комуністичних сил Сходу». При цьому було оголошено, що всі бажаючі можуть вступати в Хорватський легіон. Легіон був остаточно сформований 16 липня 1941 р. і став називатися 369-й посилений хорватський піхотний полк, тобто він не був частиною хорватських збройних сил, а перебував у складі німецьких сухопутних сил і підкорявся ОКХ.

Після остаточної організації полк був переведений у Доллерсхейм (Німеччина), де його доозброїли й екіпірували, а бійці прийняли присягу на вірність «фюреру, головнокомандуючому Німеччині й Хорватії»[2.15.29]. Звідти полк через Угорщину й Бессарабію був відправлений у німецьку групу армій «Південь» на Україну, де 9 жовтня 1941 р. увійшов до складу 100-й німецької єгерської дивізії.

Таким чином, Хорватський легіон не призначався для бойових дій на Балканах. Крім того, ініціатива його створення належала владі НГХ. При цьому ні уряд НГХ, ні командування його збройних сил, не виступали проти використання легіону за межами Балкан.

Першої із частин хорвато-мусульманської міліції була створена «Гвардія Ібрагіма». Вона була організована в середині квітня 1941 р. з метою захисту м. Грачаница і його околиць (північно-східна Боснія) від сербських четників. Приблизна чисельність цієї міліції рівнялася 1000 чоловік, а її засновником і командиром був І. Пірич-Пьянич [2.14,108].

Ще одне самостійне формування хорвато-мусульманської міліції створив колишній майор Югославської королівської армії М. Хаджиэффендич. Після проголошення НГХ Хаджиэффендич прибув у Тузлу (північно-східна Боснія), де 22 грудня 1941 р. при матеріальній допомозі уряду сформував Добровольчий полк, що, однак, був більше відомий як «Легіон Хаджиэффендича» Особовий склад легіону нараховував майже 6 тис. чоловік[2.14,108].

Незважаючи на низькі бойові якості цих легіонів, які не дозволяли використовувати їх, наприклад, проти фронтових частин, вони до пори до часу були дуже стійкими, коли справа стосувалася захисту мусульманського населення Боснії й Герцеговини. Тому бажання Павеліча й далі використовувати їхнього подібним чином змушувало його з такою недовірою ставитися до ініціативи Гіммлера. Останній, однак, залишив всі протести Павеліча без уваги. Таким чином, 5 березня 1943 р. була отримана офіційна згода уряду НГХ на вербування добровольців-мусульман у нову дивізію військ СС.

У липні 1943 р. було сформовано горноєгерське з'єднання яке одержала найменування 13-я гірничо-єгерська дивізія військ СС «Хандшар»

Незважаючи на те що дивізія замислювалася як чисто мусульманське формування, її національний склад був дуже строкатим. По офіційним німецьким даним, у ній було 90 % боснійських мусульман, однак це явне перебільшення. Безсумнівно, основний кістяк дивізії становили саме боснійські мусульмани: так, у неї ввійшов майже весь особовий склад згадуваного «Легіону Хаджиэффендича». Але через недостачу кадрів керівництво СС дозволило на початку 1944 р. набрати в дивізію 3 тис. хорватів, що Гіммлер спочатку вважав небажаним. Один з батальйонів дивізії був повністю укомплектований косовськими албанцями.

17 червня 1944 р. Гітлер схвалив формування ще однієї дивізії з боснійських мусульман. Подібно дивізії «Хандшар», вона також призначалася для дій проти партизанів на території Балкан, особливо в гірській місцевості, і тому неї передбачалося організувати як гірничо-єгерське з'єднання. У цей же день їй був привласнений 23-й, по номенклатурі дивізій військ СС, номер і назва «Кама», після чого її повним найменуванням стало: 23-я гірничо-єгерська дивізія військ СС «Кама»

Хоча наказ про формування цієї дивізії був відданий 17 червня, набір у неї фактично почався вже 10 червня. Як і в дивізії «Хандшар», основним контингентом добровольців «Ками» повинні були стати боснійські мусульмани. Все-таки командні посади в дивізії, аж до командирів батальйонів і рот, повинні були займати німці. Головним джерелом німецьких кадрів стала дивізія «Хандшар»: у червні - липні 1944 р. з її в «Каму» були переведені 54 офіцера, 187 унтер-офіцерів і 1137 рядових. Наприклад, 13-й розвідувальний батальйон СС дивізії «Хандшар» був цілком переданий у нову дивізію, де одержав порядковий номер 23. Весь вищевказаний німецький кадровий персонал склав кістяк нової дивізії, а вже до нього повинні були бути приєднані мусульманські добровольці. Набір останніх ішов не так швидко, як хотілося німцям, і тому протягом серпня 1944 р. удалося набрати всього 2415 чоловік, яких було явно недостатньо для укомплектування повноцінної гірничо-єгерської дивізії. До вересня 1944 р. загальна чисельність дивізії склала 3793 чоловік (126 офіцерів, 374 унтер-офіцера й 3293 рядових)[2.13, 79].

Таким чином на початковому етапі кількість формувань зростала швидкими темпами, вони класифікувались як гірничо-єгерської дивізії. Незважаючи на велику кількість мусульман більшу частину дивізії складали німці.

2.3 Мусульмани - громадяни СРСР