Мусульманські формування в німецькій армії (1941-1945)

В основі процесу створення мусульманських формувань із радянських громадян, з одного боку, лежали причини, обумовлені фактичною недозволенністю національного питання в довоєнному СРСР. З іншого боку - це була одна з форм співробітництва німецького військово-політичного керівництва з населенням на окупованих територіях СРСР або військовополоненими, що у цьому випадку виражалася в створенні й використанні східних легіонів.

Першим зі створених у складі вермахту на Східному фронті мусульманських формувань став Туркестанський полк. Він був сформований відповідно до наказу генерал-квартирмейстера Генштабу сухопутних військ Е. Вагнера «Про створення охоронних «сотень» з військовополонених туркестанської й кавказької національності» від 15 листопада 1941 р. при 444-й охоронної дивізії, що діяла в тиловому районі групи армій «Південь». Полк складався із чотирьох піхотних рот під командуванням німецьких офіцерів і фельдфебелів і вже взимку 1941-1942 р. ніс службу по охороні тилу на території між устям Дніпра й Перекопом. По документах вермахту Туркестанський полк проходив як 811-й піхотний батальйон. Згодом при 444-й дивізії передбачалося створити ще кілька таких батальйонів[2.3, 409].

Східні легіони повинні були являти собою одночасно й запасні частини, і центри по підготовці особового складу для бойових частин. Тому місцем їхньої дислокації й базою був обраний глибокий тил німецької армії - Польща, де в січні - лютому 1942 р. було спочатку сформоване 4 легіони. Так, 13 січня 1942 р., згідно з наказом начальника озброєнь сухопутних військ і головнокомандуючого армією резерву, були створені Туркестанський легіон.

А вже 8 лютого пішов наказ про формування Грузинського легіону (центр формування в Крушне) і Вірменського легіону (центр формування в Пулавах).

Спочатку Туркестанський легіон поєднував у своїх рядах узбеків, казахів, киргизів, туркмен, каракалпаків і таджиків. Kавказько-магометанський легіон - азербайджанців, дагестанців, інгушів і чеченців. Грузинський легіон, крім грузинів, включав осетин, абхазів, адигейців, черкесів, кабардинців, балкарців і карачаєвців. Лише Вірменський легіон мав однорідний національний склад.

Основним контингентом для поповнення східних легіонів, принаймні до того моменту, поки німецькі війська не вступлять на Кавказ і в Середню Азію, повинні були бути радянські військовополонені відповідних національностей. В основному їхнім відбором і сортуванням займалися спеціально створені німецькі інстанції. Так, ще навесні 1942 р. був сформований Організаційний штаб «ДО» ( «Кавказ»), що розгорнув активну діяльність по вербуванню добровольців серед військовополонених - уродженців Кавказу й Середньої Азії. У його завдання входило створення комісій по «фільтрації таборів військовополонених» і «відділення осіб кавказької національності від росіян для наступного... вербування»[2.4,9].

Трохи по-іншому складалася ситуація з організацією й підготовкою добровольчих формувань в іншому регіоні з мусульманським населенням, що компактно проживало у Криму. Процес створення кримсько-татарських добровольчих формувань мав у своїй основі ті ж політичні й військові причини, що й при створенні подібних формувань із інших мусульманських народів СРСР. Однак були й відмінності, обумовлені особливостями німецької окупаційної політики на території Криму.

У листопаді 1941 р. Крим за назвою генерального округу «Таврида» став складовою частиною нової адміністративної одиниці, створеної німцями на частині окупованої радянської території - рейхскоміссаріата «Україна», влада в якому повинна була здійснюватися цивільною адміністрацією. Крим був або тиловим районом, або зоною бойових дій, фактична влада тут належала місцевому командуючому військами вермахту.

З кінця 1941 р. важливим фактором, що робив вплив на німецьку окупаційну політику, став партизанський рух. У Криму ж ця проблема придбала для німецького командування особливу гостроту, тому що райони дій радянських партизанів перебували в безпосередній близькості від важливих з оперативної точки зору населених пунктів.

Тому процес організації й підготовки добровольчих формувань на території Криму, у тому числі й кримсько-татарських, придбав форму створення «місцевих поліцейських допоміжних сил» і в меншому ступені залучення добровольців для включення їхніми невеликими групами в якості «хіві» у частині німецької армії, що діяла в Криму. Головним органом по забезпеченню громадського порядку на території Криму була айнзатцгруппа «Д». Створена з ініціативи Головного керування імперської безпеки , вона була «інструментом проведення расової політики» на східних територіях і займалася знищенням «євреїв, комуністів і інших небажаних елементів». Однак, крім вищевказаних функцій, на керівництво цієї групи в особі СС-оберфюрера О.Олендорфа було покладене створення відділень поліції порядку на окупованій території в зоні її відповідальності [2.8,7].

У зв'язку із цим 2 грудня 1941 р. ОКХ видало директиву «Особливі вказівки для боротьби з партизанами». У ній, зокрема, говорилося: «...Використання місцевих загонів у боротьбі з партизанами цілком себе виправдує. Знання місцевості, клімату й мови країни робить можливим у боях з партизанами застосувати їх же методи дій»[2.8,5].

Формування загонів допоміжної поліції порядку із кримсько-татарських добровольців відбувалося в такий спосіб.

Одним з перших у листопаді 1941 р. був створений загін самооборони. Його командиром був призначений місцевий житель Раймов, що дослужився в німецькій поліції до чина майора. Головне завдання цього загону полягало в тому, щоб частими нападами й диверсіями тримати в постійній напрузі партизанів, винищувати їхню живу силу, грабувати продовольчі бази. На той момент у ньому проходили службу 80 чоловік. Місто Коуш був центром вербування добровольців у даному районі.[2.17,7].

Таким чином, у результаті німецької кампанії по організації загонів самооборони до грудня 1941 р. вони були сформовані вже в наступних населених пунктах Криму: Ускут (130 чол.), Туак (100 чол.), Кучук-Узень (80 чол.), Ени-Сала, Султан-Сарай, Карасу-Баши, ін. До січня 1942 р. створення загонів самооборони носило неорганізований характер і залежало від ініціативи місцевих німецьких начальників. Після поразок під Москвою, Ростовим, а також після початку Керченсько-Феодосійської десантної операції ситуація докорінно змінилася [2.11, 39].

2 січня 1942 р. у відділі розвідки штабу 11-й німецької армії відбулася нарада, у ході якого було заявлено, що Гітлер дозволив заклик добровольців із числа кримських татар. Штаб армії передав рішення цього питання керівництву айнзатцгруппы «Д». Перед ним ставилися завдання: «Охопити кримських татар, здатних служити в армії, для дії на фронті в складі 11-й армії... а також створити татарські роти самооборони, які разом з айнзатцгруппой «Д» будуть використані для боротьби з партизанами»[2.11,42].

5 січня 1942 р. з формальної згоди голови мусульманського комітету в Сімферополі було відкрито вербувальне бюро й почався набір добровольців. Для координації роботи з вербування добровольців на місцях від Сімферопольського комітету були послані спеціальні представники - вербувальники: Б. Аджиев, Ш. Карабаш і А. Карабаш.[2.6,53].

Вербування добровольців проводилося протягом січня 1942 р. в 203 населених пунктах і 5 таборах військовополонених. У результаті були набрані 9255 чоловік, з яких у частині 11-й армії були спрямовані 8684 чоловік, а інші, визнані негідними для служби в стройових частинах, повернулися у свої села.

Корінною відмінністю процесу організації й підготовки кримсько-татарських частин, наприклад, від східних легіонів, формування яких відбувалося вдалині від батьківщини їхніх добровольців, було те, що, крім ідеологічного впливу, що вступали в них обіцялися гарне матеріальне забезпечення й створення всіляких пільг і привілеїв для їхніх родин. Так, відповідно до одному з постанов ОКВ, «усяка особа, що активно боролася або бореться з партизанами й більшовиками», могло подати прохання про «наділення його землею або виплаті йому грошової винагороди до 1000 руб...»[1.1,130]. При цьому його родина повинна була одержувати від відділів соціального забезпечення міського або районного керування щомісячну субсидію в розмірі від 75 до 250 руб.

Після опублікування 15 лютого 1942 р. Міністерством окупованих східних областей «Закону про новий аграрний порядок» всім татарам, що вступили в добровольчі формування, і їхнім родинам стали давати в повну власність по 2 га землі. Німці надавали їм кращі ділянки, віднімаючи землю в селян, які не вступили в ці формування.

Таким чином, за період з 1941 по 1945 р. у складі вермахту й військ СС відбувалося створення добровольчих формувань із мусульман - громадян СРСР. При цьому як політичні, так і військові причини їхнього створення й обумовили ті принципи, які лягли в основу системи їхнього використання.

Мусульманські формування являли собою окрему категорію іноземних добровольчих формувань, поява яких, а також їхнє об'єднання в цю категорію було пов'язане із продовженням німецької «ісламської політики» в умовах війни.

Проте, незважаючи на свій однаковий статус і єдине віросповідання добровольців, що служили в них, всі мусульманські формування мали ряд відмінних рис, зв'язаних у першу чергу з їхнім національним складом, системою організації й підготовки.

Із упевненістю можна сказати, що за період з 1941 по 1945 р. у німецьких збройних силах пройшли службу від 415 до 440 тис. добровольців-мусульман: арабів, індійців, балканських і радянських мусульман .

Розділ 3. Система бойового використання мусульманських формувань

3.1 Система бойового застосування мусульманських добровольчих формувань у німецьких збройних силах

Вивчення системи бойового застосування якого-небудь військового формування охоплює коло питань, що стосуються: організованого використання в бої або операції цього формування, як самостійно, так і у взаємодії з іншими формуваннями; принципів, які покладені в основу системи застосування цього формування; і, нарешті, змін, що відбувалися в цій системі під впливом тих або інших причин.

Перше арабське добровольче формування - Арабський легіон, сформований у травні - червні 1941 р. у Сирії німецьким уповноваженим

Р. Раном, - не було навіть формально підлегле яким-небудь німецьким військовим інстанціям. Через те, що легіон створювався на швидку руку, а також через недовгий час його існування перед бійцями не були поставлені які-небудь політичні або чисто військові завдання. Те, що місцем його створення була територія, що не перебувала під контролем німецької окупаційної влади, визначило партизанський характер цього легіону. Такими ж минулого й принципи, покладені в основу системи його використання. Насамперед вона припускала здійснення диверсійних актів на шляху проходження англійських військ в Ірак.

Особовий склад легіону не одержав практично ніякий військової, а тим більше політичної підготовки. Це обумовило його вкрай низьку боєздатність, що згодом визнавали навіть німці. Так, уже після розформування легіону, 11 серпня 1941 р., Ран, перебуваючи в ставці Гітлера, зробив доповідь про досвід використання арабських добровольчих частин. У тому числі він сказав: «Ці банди можуть бути використані тільки для нальотів, що турбують, але не для регулярних бойових дій»[2.13,183].

Звідси випливав висновок, що для створення повноцінних (у бойовому відношенні) арабських добровольчих формувань необхідна також їх повноцінна бойова й політична підготовка. У тих умовах така підготовка могла проходити тільки на території Німеччини або окупованих нею європейських країн.

У результаті було сформоване з'єднання № 287, що потім було розгорнуто в Корпус особливого призначення «Ф». Фактично це було перше велике регулярне арабське добровольче формування, організоване й підготовлене з урахуванням всіх методів і засобів, застосовуваних німцями при створенні іноземних добровольчих формувань.

Спочатку цей корпус передбачалося відправити в «арабський простір» через Північну Африку, що в 1941 р. представлялося найбільш вірним з військової й політичної точок зору рішенням. На такому напрямку наполягали й арабські лідери, що перебували в Німеччині, особливо великий муфтій аль-Хусейні.

Однак улітку 1942 р., після прориву німецьких військ до Кавказу, для проникнення на Ближній і Середній Схід було вирішено вибрати інший напрямок, тобто з боку Ірану [2.5,112]. Така зміна напрямку не повинне було вплинути на принципи, покладені в основу системи використання корпуса. Він як і раніше передбачався як ударно-штурмове з'єднання й одночасно як політичний центр. Його особовому складу ставилося в обов'язок проводити розвідувально-диверсійну й пропагандистсько-агітаційну роботу, а також ще й займатися підготовкою антирадянських повстань на Кавказі.

Тому 29 серпня 1942 р. основна частина корпуса, що перебував до цього часу в Румунії, прибула в селище Майорське біля Сталіні (нині Донецьк), а до 3 жовтня корпус був уже повністю в Сталіні й формально ввійшов до складу групи армій «А»

Бойове застосування корпуса «Ф» здійснювалося в такий спосіб. 1 жовтня 1942 р. у м. Сталіно в штабі групи армій «А» відбулася нарада, на якому були присутні начальник штабу групи, начальник оперативного відділу штабу групи, начальник штабу корпуса «Ф» і інші генерали й офіцери штабу групи армій. На цій нараді поряд з іншими невідкладними питаннями по подальших діях на Кавказі поставав питання й про уведення в бій корпуса «Ф». Начальник штабу корпуса підполковник Р. Майер зробив доповідь, у якому заявив, що корпус буде в бойовій готовності не пізніше 13 жовтня 1942 р.

А вже 15 жовтня корпус «Ф» уперше вступив у бій на північному фланзі 1-й танкової армії й північніше селища Ачикулак «увійшов у бойове зіткнення із сильною кавалерією» 4-го гвардійські Кубанські козачі кавалерійські корпуси під командуванням генерал-лейтенанта Н.Я. Жириченко. Надалі до кінця листопада 1942 р. цей кавалерійський корпус залишався головним супротивником корпуса «Ф» [2.4,17].

Цей підрозділ був уведений у бій на початку листопада, що не залишилося не заміченим радянською військовою розвідкою. У її повідомленнях командуванню Закавказького фронту відзначалася поява «багатьох не схожих на німців смугляво-коричневих людей, що говорять... невідомою мовою»

Інші згадувані арабські добровольчі частини толком і не були уведені в бій, оскільки вже 15 травня 1943 р. всі вони капітулювали в мису Бон у складі 250-тисячного італо-німецького угруповання.

Таким чином, на заключному етапі використання арабських добровольчих формувань, в 1943 р., уже не йшла мова про яких-небудь політичні принципи, які були спочатку покладені в основу системи їхнього застосування. Вони поступилися місцем чисто військовим завданням.

Створення Індійського легіону в німецьких збройних силах було обумовлено практично тими ж причинами, що й створення арабських добровольчих формувань. І в основу системи його використання спочатку також був покладений військово-політичний принцип: легіон повинен був стати ядром і кадровою основою майбутньої Індійської національної армії, що, як думали німці, буде сформована після початку настання вермахту на Близький Схід і Індію. Одночасно легіон повинен був виконувати функції політико-пропагандистського центра при проведенні походу на Індію.

Із цією метою ще під час організації й підготовки легіону, у серпні 1941р., німецькою військовою розвідкою були відібрані 25 чоловік, переважно індійців-мусульман. Після спеціальної підготовки, головним чином диверсійного характеру, вони й близько 80 німців (в основному військовослужбовці спеціальної дивізії «Бранденбург») були зведені в одну групу під командуванням капітана Хабихта. У січні 1942 р. ця група була скинута на парашутах у східному Ірані з метою організації саботажу й диверсій на шляху проходження в СРСР військових вантажів зі США й Англії. Ця операція одержала кодову назву «Баядера»[2.10,100]. Однак диверсії й саботаж не були єдиними цілями даної операції. Після їхнього успішного проведення, у завдання групи входило проникнення через Белуджистан в Індію й з'єднання з повстанськими загонами прихильників С.Ч. Боса, які діяли на півночі Індії й нараховували в цілому близько 5500 чоловік [2.10,105]. Потім німецька частина групи повинна була займатися диверсіями й саботажем, а індійці, що входили в неї, - готовити ґрунт для загального індійського національного повстання. По даним резидента абвера в Кабулі обер-лейтенанта Витцеля, висадження групи пройшло успішно, але проте ніяких великих диверсій їй зробити не вдалося, тому що англійська розвідка заарештувала всіх парашутистів ще до того, як вони встигли що-небудь зробити.

У серпні 1942 р. після прориву на Кавказ Німеччина почала підготовку до висадження десантів у районі уздовж північно-західної границі Індії, у Вазиристан. Основний контингент цих десантів повинен був складатися із солдатів Індійського легіону. Восени 1942 р. німці запропонували цей план С.Ч. Босу. Передбачалося, що добре навчені й збройні легіонери допоможуть місцевим повстанцям нанести потужні удари по британських військах. Згодом вони повинні були з'єднатися з наступаючими через Кавказ німецькими військами. Бос погодився із цим планом. В абвері план назвали операцією «Тигр». Викид десанту у Вазиристане німецьке командування планувало здійснити відразу ж після захоплення Баку. На початку операції планувалося закинути передовий загін з мусульман - солдатів Індійського легіону, що пройшли спеціальну підготовку в розвідшколі під Франкфурті-на-Одері. Із січня 1942 р. у цій школі пройшли навчання близько 100 індійців-мусульман. Висадившись у Вазиристане, вони повинні були забезпечити охорону посадкових площадок для прийому основних сил. Після успішного висадження авангарду планувалося перекинути по повітрю й іншій частині Індійського легіону.

Однак німці так і не приступилися до здійснення операції «Тигр», оскільки не змогли домогтися вирішальних успіхів на Кавказі. Керівництво абвера прекрасно розуміло, що забезпечити у великих масштабах перекидання зброї й диверсійних груп у Вазиристан, не маючи у своєму розпорядженні аеродроми південніше Баку, нереально.

У серпні 1944 р. союзницькі англо-американські війська висадилися на півдні Франції, і Індійський легіон, щоб не бути відрізаним, був виведений у Німеччину, піддаючись на всьому шляху свого проходження атакам французькі партизанів-маки. Ці постійні сутички з партизанами були єдиними бойовими діями, які довелося вести легіону. Тоді ж, у вересні 1944 р., у районі м. Дун легіон втратив свого першого вбитого - лейтенанта Алі Хана. Пізніше в результаті нападу із засідки були вбиті унтер-офіцер Калу Рам і єфрейтор Мела Рам. Це виявилися єдині втрати Індійського легіону за всю війну.

3.2 Формування з балканських мусульман

Першим добровольчим формуванням, укомплектованим представниками балканських мусульман, був Хорватський легіон. Він був організований і підготовлений як стандартна фронтова частина вермахту й повинен був використовуватися відповідним чином. Головним же політичним принципом, що був закладений в основу системи його застосування, було прагнення німецького військово-політичного керівництва показати, що в «хрестовому поході проти більшовизму» беруть участь всі народи Європи.

Після прибуття на Східний фронт легіон 9 жовтня 1941 р. був приєднаний до німецького 100-й єгерської дивізії, а вже 13 жовтня взяв участь у своєму першому бої на східному березі Дніпра. Надалі Хорватський легіон наступав разом із цією дивізією, у результаті чого взяв участь у боях у районі наступних населених пунктів: Петрушани, Кременчук, Полтава, Первомайськ, Кіровоград, Петропавловськ, Тарановка, Гришин, Сталіно й Васил'євка. Коли в грудні 1941 р. у цьому районі почався радянський контрнаступ, легіон був відведений до Сталіно, де й займав оборону аж до січня - лютого 1942 р.

Після початку німецького настання на південній ділянці Східного фронту легіон у складі 100-й дивізії просувався уздовж ріки Дон. На цьому напрямку в боях 25, 26 і 27 липня в районі колгоспу «Пролетарська культура» і селища Селиванові хорвати понесли перші важкі втрати: з їх боку були вбиті 46 і поранені 176 чоловік. Про запеклість боїв цього періоду говорить той факт, що багато хто з них закінчувалися рукопашними сутичками. 26 серпня з Німеччини прибуло перше поповнення для легіону, а сам він був відведений у м. Вічок на відпочинок і переозброєння. Легіон залишався в Глазкові до 26 вересня 1942 р., коли одержав наказ виступати на Сталінград [2.9,156].

Дo 13 жовтня 1942 р. після ряду важких боїв у Сталінграді легіон уже складався всього з одного батальйону й двох слабких рот, загальна чисельність яких рівнялася 983 чоловікам. А вже менш чим через місяць, 3 листопада, Хорватський легіон складався з наступних ще представляли бойову цінність підрозділів: піхотної (98 чіл.), кулеметної (37 чіл.) і протитанкової (20 чол. і 6 знарядь) рот. Загальна чисельність хорватських добровольців, що залишилися, рівнялася 191 чоловік (з них тільки 4 офіцера). 4 листопада з Німеччини прибув запасний батальйон легіону, але навіть і цього поповнення було недостатньо, щоб укомплектувати повноцінний польовий батальйон. До кінця ж листопада 1942 р. у легіоні залишалися 5 офіцерів, 9 унтер-офіцерів і 110 рядових. Згодом весь особовий склад Хорватського легіону був або знищений у Сталінграді, або потрапив у полон до радянських військ. Характерною рисою легіону було те, що за весь період його бойового застосування в легіоні не було зафіксовано жодного випадку дезертирства. Однієї із причин цього є те, що його особовий склад був укомплектований саме на добровільній основі.

До середини лютого 1944 р. закінчила свою підготовку 13-я дивізія «Хандшар». Вона була спрямована в Боснію, де перед її командуванням була поставлена завдання сковувати сили Народно-визвольної армії Югославії (НУЛЮ) в оперативній зоні, що включала північно-східну Боснію, західну Сербію й південний Срем. Діючи в цій зоні, дивізія перебувала в оперативному підпорядкуванні командування спочатку V, а з жовтня 1944 р. IX гірського армійського корпуса СС. Так, уже 14-19 березня 1944 р. у боях у районі м. Брчко (операція «Дорожній покажчик») «Хандшар» взяла участь у німецькому настанні на 16-ю й 36-ю дивізії НУЛЮ. Причому її дії були настільки ефективними, що партизанам тільки на превелику силу вдалося затримати її на північних схилах гірського масиву Маєвиця [2.15,200].

Уже в липні 1944 р. дивізія, разом з німецькими й хорватськими частинами наступаючи з району Тузли (операція «Повня»), вступила в бій з 3-м і 12-м корпусами НОАЮ в районі між м. Власениця й м. Вареш і гірським масивом Конюх у Герцеговині.

Усього ж за період з березня по вересень 1944 р. дивізія «Хандшар» брала участь у вісьмох великих операціях на території Боснії. Як правило, у всіх боях вона домагалася певного тактичного успіху, що дозволило німецькому командуванню визнати дивізію «висококомпетентним антипартизанським формуванням» [2.15,201].

Однак внаслідок того, що бої, у яких брала участь дивізія, носили вкрай запеклий характер, її особовий склад за ці сім місяців скоротився з 21 тис. до 14 263 чоловік. Інакше кажучи, за цей період дивізія втратила близько 7 тис. чоловік убитими, пораненими, що пропали без звістки й дезертирували. Тобто в середньому її втрати становили 1000 чоловік на місяць, і це в значній мірі вплинуло на рішення німецького командування розформувати дивізію «Хандшар». Відповідний наказ пішов наприкінці вересня 1944 р., після чого залишки дивізії були відведені в південну Угорщину, де на основі їх німецького кадрового персоналу була сформована бойова група «Ханці».

Трохи по-іншому склалася ситуація навколо бойового застосування іншої хорвато-мусульманської дивізії військ СС - «Ками». Її підготовка почалася в липні 1944 р., а вже в серпні Червона Армія сильно просунулася на Балканах і в Угорщині, загрожуючи самій базі формування й підготовки дивізії - області Бачка. У зв'язку із цим Головне оперативне керування СС вирішило терміново підготувати дивізію до боїв на фронті замість антипартизанських операцій, що передбачалися. Датою такої готовності було призначено 24 вересня 1944 р. Однак підготувати дивізію на цей термін було нереально: хоча наказ про перепідготовку дивізії був відданий 10 вересня, через тиждень рівень бойової готовності її особового складу залишався ще вкрай низьким [2.9,156].

Тому Головне оперативне керування СС, щоб не втрачати часу на подальшу підготовку дивізії, вирішило неї розформувати, а кадровий персонал використовувати як резерв. Такий наказ був відданий на початку жовтня 1944 р., і більшість бійців «Ками» (насамперед німців) були переведені в 31-ю добровольчу гренадерську дивізію СС. Мусульманський же персонал дивізії тим же наказом переводився в «Хандшар».

Албанська дивізія військ СС «Скандербег» прийняла свій перший бій у серпні 1944 р. Перебуваючи в цей час у Косово, вона піддалася атаці албанських партизанів-націоналістів, у результаті чого втратила 314 чоловік (58 убитих, 92 поранених і 166 зниклих без звістки).

Для цих підрозділів характерно велика кількість дизертирів. Ще однією обставиною, через якого всім трьом дивізіям приписується вкрай низька боєздатність, є масове дезертирство з їхніх рядів (іноді цілими підрозділами) бійців-мусульман. За час боїв дивізії «Хандшар» у Боснії вона з березня по вересень 1944 р. втратила 7 тис. чоловік. З них тільки 4 тис. були вбиті, поранені або пропали без звістки. Інші ж 3 тис. дезертирували. Таким чином, у середньому за місяць із дивізії тікали 428 чоловік [2.13,268].

3.3 Мусульманські формування з жителів СРСР

Широке використання мусульманських формувань із радянських громадян почалося восени 1942 р., коли перші зі сформованих у Польщі й на Україні батальйонів східних легіонів були відправлені на Кавказ і під Сталінград.

Організовуючи командування по підготовці східних легіонів, німці переслідували двояку мету. З одного боку, це була чисто військова мета: поповнити німецькі частини й з'єднання за рахунок місцевих уродженців, добре знайомих з гірським театром воєнних дій.

З іншого боку, ця мета була політичної, як при створенні будь-якого іноземного добровольчого формування в німецьких збройних силах. Її суть у своїй доповідній записці «Питання про кавказькі військові частини» виразив А. Розенберг. У ній він, зокрема, відзначав: «Розмежування племен і народностей Кавказу між собою... полегшило б німецькому командуванню панування над ними... Чисельність окремих формувань може визначатися військовими міркуваннями, але розміщення їх серед окремих народностей - тільки політичними міркуваннями... Уже самий факт використання військової частини з метою відродження протиріч між різними народностями є політичним моментом» [2.13,20].

З вересня 1942 р. по січень 1943 р. у смузі груп армій «А» і «Б» були задіяні 25 польових батальйонів східних легіонів, які виконували найрізноманітніші бойові завдання нарівні із частинами вермахту. Так, у напрямку Туапсе наступали 452-й, 781-й туркестанські й 800-й північнокавказький батальйони, а також 796-й грузинський і 808-й вірменський. Всі вони діяли в складі різних з'єднань німецької 17-й армії, таких як 97-я єгерська або 125-я піхотна дивізії. Південніше, у напрямку на Сухумі, у складі 4-й горноєгерської дивізії, наступав 804-й азербайджанський батальйон. На схід, у районі Нальчика й Моздока, діяли 805, 806-й азербайджанські, а також 795-й грузинський і 809-й вірменський батальйони. Вони перебували в підпорядкуванні або 111-й, або 50-й піхотних дивізій 1-й німецької танкової армії. На астраханському напрямку в складі 16-й моторизованої дивізії перебували 450, 782 і 811-й туркестанські батальйони, зосереджені тут для подальшого просування в Середню Азію й Казахстан .

Всі ці батальйони діяли в основному як піхотні частини. Виключення становили ті, які входили до складу гірничо-єгерських дивізій ( 804-й азербайджанський, 796-й і II/ 4-й грузинські).

Оскільки ці батальйони використовувалися на самих небезпечних ділянках фронту, втрати в них були дуже великі. Це відбувалося як через те, що бої на Кавказі носили вкрай запеклий характер, так і через недостатню виучку особового складу батальйонів для бойових дій у гірській місцевості. Наприклад, в 450-м туркестанському батальйоні втрати в боях за зазначений період склали 188 чоловік убитими, пораненими й зниклими без звістки на 961 чоловік особового складу (тобто 20 %).

Співвідношення втрат і загальної чисельності особового складу, таким чином, коливалося від 9 до 55 % і відповідно зростало в міру наближення до лінії фронту.

Згідно з наказом, німецького Генштабу № 10570/43 Командування східними легіонами переводилося з Польщі у Францію в розпорядження командуючого групою армій «Захід»[2.4,11].

Передислокація легіонів була в основному завершена в першій половині листопада 1943 р. У результаті на 21 листопада у Франції, крім штабу командування, перебували всі 6 легіонів, офіцерська школа й школа перекладачів.

Загальна чисельність легіонерів становила 10 500 чоловік. Штаб-квартирою командування був вибраний м. Нансі (східна Франція).

Німецька кампанія по вербуванню добровольців із числа кримських татар дуже стривожило керівництво місцевих партизанів. Так, начальник 2-го партизанські райони И.Г. Генів доповідав 31 січня 1942 р. на «більшу землю»: «Місцеве татарське населення успішно озброюється... німцями, мета - боротьба з партизанами... Треба думати, що в найближчі дні вони почнуть практикуватися в боротьбі з нами. Ми готові до цього... хоча розуміємо, що збройні татари куди небезпечніше... німців і румунів» [2.17,9].

А вже в лютому 1942 р. окремі загони добровольців-татар чисельністю до 200-250 чоловік були спрямовані на фронт під Керч, де взяли участь у боях проти Червоної Армії. Згодом німецьке командування використовувало ці загони й під Севастополем.

Трохи більше високі вимоги пред'являлися до татарських батальйонів «Шуму», у які до листопада 1942 р. були переформовані всі татарські роти самооборони. Передбачалося, що при необхідності ці батальйони можна буде відправити й на фронт. У самому ж Кримі кожний із цих батальйонів мав власний оперативний район, наприклад: Аргин - Баксан - Барабановка, Сартана - Куртлук, Камышлы - Бешуй - батальйон № 148; Кокоши - Коуш - Мангуш - батальйон № 149; Корбек - Улу-Узень - Демерджи - батальйон № 151. Тут вони несли охорону військових і цивільних об'єктів, разом із частинами вермахту й німецької поліції брали активну участь у пошуку партизанів. Так, по зведеннях німецького Кримського штабу по боротьбі з партизанами, з 9 листопада по 27 грудня 1942 р. батальйони № 148, 149 і 150, що діяли в районах Демерджи й Карасубазара, брали участь в 6 великих акціях проти партизанів. При цьому минулому вбиті 8 і взяті в полон 5 партизанів. Скільки втратили батальйони, у зведенні не повідомляється, швидше за все втрати були не меншими [2.17,10]. У ряді випадків німецьке командування використовувало ці батальйони для проведення каральних операцій і для охорони концентраційних таборів. Наприклад, 4 лютого 1942 р. група татар-добровольців із села Коуш на чолі з Ягъей Смаілом разом з німецьким каральним загоном взяла участь у розправі над жителями селища Чаї». При цьому минулому по-звірячому вбиті 15 чоловік

Після відступу німців з Кавказу й блокування кримського угруповання ворога в кримсько-татарських частинах почався процес розкладання й почастішали випадки переходу на сторону партизанів, найбільш значним з яких став перехід 152-го батальйону під командуванням майора Раимова. Особливо масовий приплив татар у партизанські загони почався восени 1943 р. Під впливом агітаційно-пропагандистської роботи партизан серед татарського населення й у добровольчих частинах у багатьох батальйонах «Шуму» восени - узимку 1943 р. були створені прорадянські підпільні організації. Так, командир 154-го батальйону А. Керимов був арештований німцями як «неблагонадійний», а в 147-м батальйоні 76 чоловік були арештовані й розстріляні як «прорадянські елементи». Однак уже в січні 1944р. начальник штабу 147-го батальйону Кемалов готовив його до переходу на сторону партизанів [2.10,37].

У результаті, за німецьким даними, близько 1/3 батальйонів «Шуму» виявилися ненадійними й були роззброєні самими німцями, а їхній особовий склад поміщений у концтабори. Інші ж батальйони, у яких, по оцінках Кримського штабу партизанського руху, служили «справжні добровольці, що були незадоволені радянською владою елементи», у квітні - травні 1944 р. боролися проти Червоної Армії, що звільняла Крим [2.9,205].

Висновки

Процес створення й використання іноземних добровольчих формувань у німецьких збройних силах не був однозначним явищем. Серед цілого ряду причин, що обумовили його появу та розвиток, варто виділити такі, які носять насамперед військовий і політичний характер.

Військові причини були зв'язані із прагненням німецького військово-політичного керівництва, з одного боку, поповнити ряди своїх збройних сил на фронті, а з іншого боку - збільшити сили по підтримці порядку в тилових районах для того, щоб визволити для фронту німецькі частини.

Політичні причини полягали в бажанні німецького політичного керівництва представити війну (і особливо війну проти СРСР) як війну всіх націй світу проти «світового комунізму». Останнє ж і обумовило те, що іноземні добровольчі формування як окрема категорія німецьких збройних сил з'явилися саме після початку війни з Радянським Союзом.

Внаслідок того, що після нападу на СРСР Другій світовій війні був доданий дійсно загальносвітовий характер, у процес створення й діяльності іноземних добровольчих формувань були так чи інакше залучені представники всіх європейських і деяких азіатських народів. Таким чином, можна сказати, що за період Другої світової війни в німецьких збройних силах пройшли службу близько 2 млн. іноземних громадян.

Це дорівнює приблизно 12 % від загальної чисельності особового складу німецьких збройних сил, що за період з 1939 по 1945 р. склав близько 17 млн. чоловік. Крім того, такою кількістю добровольців можна було укомплектувати близько 157 німецьких піхотних дивізій або об'єднань дивізіонного типу. Останній факт дозволяє зробити висновок, що людські ресурси або окупованих Німеччиною, або союзних їй держав відігравали істотну роль у поповненні її збройних сил.

Процес створення й використання іноземних добровольчих формувань у системі німецьких збройних сил не був і одномірним процесом. Впродовж існування цих формувань він піддавався різноманітним змінам, визначною рисою яких були німецька національна політика й еволюції, що проходили в ній. Від відношення німецького військово-політичного керівництва до того або іншого народу залежав і статус іноземного добровольчого формування як усередині цієї категорії, так і в системі німецьких збройних сил.

Практично всі мусульманські формування споконвічно мали дуже високий статус у порівнянні, наприклад, з немусульманськими балканськими й деякими формуваннями із громадян СРСР. Насамперед це було пов'язане з вищевказаними політичними причинами. Їхній статус неухильно зростав, і до кінця війни правове положення мусульманських добровольців, що залишилися, нічим не відрізнялося від положення німецьких солдатів.

Однак незважаючи на свій у цілому однаковий статус, мусульманські формування мали ряд особливостей, які відрізняли їхній друг від друга й у першу чергу були пов'язані із причинами й умовами їхнього створення, з їхнім національним складом, із системою їхньої організації, підготовки й бойового застосування.

Можна сказати, що за період з 1941 по 1945 р. у німецьких збройних силах пройшли службу від 415 до 440 тис. добровольців-мусульман наступних категорій:

- араби й індійці-мусульмани - відповідно 5 і 2 тис.;

- мусульмани - громадяни балканських держав - близько 115-125 тис.;

- мусульмани - громадяни СРСР - близько 290-305 тис. чоловік. Військова цінність об'єднань, сформованих з арабів і індійців, практично рівнялася нулю. З одного боку, це можна пояснити тим, що німецькі війська так і не дійшли до Близького Сходу й Індії. З іншого боку - Гітлер і його соратники відмінно розуміли, що не могло бути ніякого загальноарабського, а тим більше загально-індійського повстання й масового припливу добровольців, поки вермахт не вийде до кордонів цих регіонів. А це в тодішніх військово-політичних умовах було нездійсненно. Тому всі політичні й військові переговори з арабськими й індійськими лідерами - чиста фікція, спроба використовувати їхній авторитет для того, щоб змінити суспільну думку в мусульманському світі на користь Німеччини.

Що стосується політики створення мусульманських формувань на Балканах, то вона являє собою класичний приклад того, як, граючи на міжнаціональних і релігійних протиріччях, можна зберегти своє панування в цьому регіоні. В основі німецької окупаційної політики тут лежало прагнення використовувати стару ворожнечу між православними сербами, мусульманами в Боснії, Косово й Албанії й католиками-хорватами.

Ще однією особливістю політики створення мусульманських формувань на Балканах було те, що до вересня 1943 р. цей регіон був поділений на сфери впливу між Німеччиною й Італією. І саме під владою останньої виявилися майже всі області компактного проживання мусульман, що, безсумнівно, наклало свій відбиток на процес створення цих формувань.

Починаючи війну проти СРСР, військово-політичне керівництво Німеччини одним з найголовніших завдань ставило руйнування багатонаціональної держави й залучення на свій бік в боротьбі з «більшовизмом і московським імперіалізмом» представників неросійських народів і національних меншостей країни. При цьому особлива ставка робилася на народи Поволжя, республік Кавказу, Середньої Азії й Криму. Одним зі способів залучення на бік Німеччини представників цих народів і стало створення так званих східних легіонів як ядро армій майбутніх незалежних держав. Крім того, ідучи назустріч «національним сподіванням» народів цих регіонів, керівництво Німеччини всерйоз розраховувало на підтримку з боку Туреччини й ісламського світу.

Однак не можна сказати, що така велика кількість громадян СРСР, що склали більше половини всіх іноземних добровольців, не можна пояснити тільки діяльністю відповідних німецьких органів при повній пасивності перших. З їх боку також спостерігалася деяка «активність», причини якої криються в особливостях політичного й суспільного розвитку СРСР у передвоєнний період. Не є секретом, що до 1941 р. у Радянському Союзі була маса незадоволених правлячим режимом, настроїв яких не міг не використовувати обачний ворог. У результаті політичне й соціальне невдоволення в сукупності з невирішеним національним питанням і дали таку кількість військових колабораціоністів.

Таким чином, необхідно визнати, що мусульманські формування являли собою окрему категорію іноземних добровольчих формувань у системі німецьких збройних сил, що було пов'язане з політичними причинами й умовами їхнього створення, а також статусом усередині цієї системи. З військової точки зору це були в основному повноцінні бойові частини, які, хоч і створювалися з певними політичними цілями, проте в цілому використовувалися за своїм прямим призначенням. І тільки військова, а іноді й політична необхідність змушувала німецьке командування міняти їхнє функціональне призначення.

Список використаної літератури

1. Орлов Ю.А. Советские граждане в рядах вермахта. К вопросу о численности // Великая Отечественная война в оценке молодых. - М., 1997. - С. 127-134.

2. “Обязуюсь… помочь германской армии”. Публ. В.П. Галицкого // ВИЖ.- 2000.- №3.- С. 42-49.

3. Станоєвич Б. Усташский министр смерти.- М., 1985.

4. Басов А.В. Крым в Великой Отечественной войне, 1941-1945.- М., 1987; Безыменский Л.А. Разгаданные загадки третьего рейха. 1941-1945: В 2 т. - М., 1984. - Т.2.

5. Брентьес Б. Использование востоковедов фашистскими шпионскими службами // Вопросы истории.- 1986.- №2.- С. 171-173.

6. Геллер М.Я., Некрич А.М. История России 1917-1995: В 4 т. - М., 1996. - Т.1.

7. Дробязко С.И. “Восточные войска” в вермахте 1941-1945 // Наши вести. - 1994. - №436. - С. 15-17; №437. - С. 8-11.

8. Ібрагімбейлі Х.М. Крах “Эдельвейса” и Ближний Восток.- М., 1977.

9. Корхмазян Р.С. Турецко-германские отношения в годы второй мировой войны. - Ереван, 1977.

10. Кавказ. 1942-1943 гг.: героизм и предательство. Публ. Ю.Н. Семина и О.В. Старкова // Военно-исторический журнал (далі ВІЖ).- 1991.- №8.- С. 35-43.

11. Кудусов Э.А. Крымские татары во второй мировой войне // Голос Крыма.- 2000.- №45.- С.7; №46.- С. 5.

12. Орлов Ю.А. Крах немецко-фашистской пропаганды в период войны против СССР. - М., 1985.

13. Орлов Ю.А. Восточные легионы и казачьи части в вермахте. - М., 1999.

13. Омельчук Д. Крим в роки німецько-фашистської окупації. Питання колабораціонизму в історичній літературі // Кримські татари: історія і сучасність.- К., 1995.- С. 39-45.

14. Романов А. Аллах “чернорубашечников” // Наука и религия.- 1964.- №5.- С. 31-34.

15. Романько О.. Мусульманские легионы во второй мировой войне. М.: АСТ,2004. С.251.

16. Романько О.В. «Добровольческие формирования» из балканских мусульман в армиях государств «Оси» (1939-1945) // Ученые записки ТНУ. 1999. № 51. Т. 2. С. 106-112.

17. Стругар В. Югославия в огне войны, 1941-1945.- М., 1985.

18. Туркестанские легионеры. Публ. Г.Н. Взваровой // ВИЖ.- 1992.- №2.- С. 39-46.

19. Червонная С.М. Татарский Крым в пламени второй мировой войны // Голос Крыма.- 2000.- №25.- С. 6; №26.- С. 7-10.