Відбудова села в 30-40-х рр.

1. Шляхи відбудови

Перші два десятиріччя XVIII ст. не можна розглядати як час лише суцільної руїни галицького села. Поруч з розоренням велася і його відбудова. Але оскільки руйнівні фактори переважали над заходами відбудови, то, зрозуміло, що результати відбудови були менш помітні, ніж негативні наслідки руїни, а найчастіше вони зводилися нанівець новими руйнівними чинниками, особливо військовими спустошеннями і стихійними лихами. Наприкінці другого десятиріччя на галицькому селі особливо негативно відбилася епідемія 1718-1719 рр. Тільки на початку 20-х рр. відбудова села стала набирати більш виразного характеру. До певної міри цьому сприяли і кліматичні умови. 1722 р. виявився настільки теплим, що взимку, за повідомленнями сучасників, фактично не було снігу, а наступний 1723 р., в порівнянні з попередніми, був найбільш урожайним.

Сприятливі кліматичні умови разом з припиненням військових дій позитивно відбилися не тільки на селянському, але й фільварковому господарстві: зводилися спалені військами селянські хати, поступово селяни обзаводились худобою, сільськогосподарським інвентарем, відбудовувалися фільварки. Як відмічав у свій час відомий польський історик Я. Рутковський, “села набирали попереднього вигляду”.

Шляхи і темпи відбудови були неоднакові. Вони залежали в найбільшій мірі від ступеня розорення селянських господарств і фільварків, наявності ресурсів для відбудови як у селян, так і поміщиків, рівня загострення протиріч між феодалом і його підданими. В залежності від стану селянських господарств і фільварків визначалися шляхи відбудови помістя - через селянське господарство, чи через фільварок. Там, де селянські господарства і фільварок виявилися вкрай розореними, де значна частина селян покинула свої домівки, здебільшого відбудова велася через селянські господарства. В таких випадках селян здебільшого із панщини (відробіткової ренти) переводили на чинш. Подекуди селянам роздавали навіть і фільваркову ріллю. Часто в таких випадках феодали, щоб заманити до своїх помість селян, надавали їм “слободи”, звільняючи не тільки від панщини, але й чиншу на декілька років, задовольняючись лише натуральними данинами. Відбудова феодального помістя через фільварок переважно велася там, де збереглося населення, де фільварок мав необхідні засоби для обробітку землі і міг надати селянам допомогу у відбудові їхніх господарств, а заодно й вести відбудову самого фільварку.

На Перемишльщині спостерігалося використання не тільки названих шляхів відбудови, але й в деяких помістях їх поєднання. Як свідчать джерела, двір здебільшого надавав допомогу селянам тяглом, зерном, сприяючи таким чином відбудові селянських господарств, бо лише наявність необхідної кількості тяглих селянських господарств, здатних відбувати тяглу панщину, гарантувала відбудову фільварку. Наприклад, в с. Корчин, дрібних шляхтичів Завадовських, за інвентарем 1738 р., 3 кметі мали по два панських воли, а 3 - по одному власному та одному панському, що давало підстави дворові вимагати від них тяглої панщини. Отже, надаючи селянам допомогу тяглом, двір одержував подвійну користь: по-перше, забезпечував і селян, і себе тяглою робочою силою; по-друге перекладав утримання робочої худоби на плечі селян.

Крім тягла, часто двір допомагав селянам зерном на посів, рідше для харчування, грішми для купівлі зерна, а інколи й продуктивною худобою. Так, у згаданому вище селі Корчині селянин Федір Дробот тримав “дворову корову”, молоком якої здебільшого користувалися малі діти селянина. В с. Журавиці в 1737 р. двір позичив громаді 5 півмірків і 1 мірку жита та 3 півмірки і 1 півмацьок і 2 мірки пшениці. Володілець с. Урка, шляхтич Харчевський, у 1745 р. позичив місцевим селянам 300 зл. на закупівлю зерна, а селянам с. Лисятичі - 565 зл. - на закупівлю волів.

Осадження нових селянських господарств на опустілих фільваркових землях можна простежити в селах магнатів Корняктів і Любомирських. Згідно з інвентарем с. Крачкови, магнатів Корняктів, за 1729 р. з 83 господарств 43 складали новосели7. В с. Ляшки Горішні, магнатів Любомирських, кількість господарств в 1728 р. в порівнянні з 1703 р збільшилася із 105 до 1708 . Аналогічна ситуація спостерігалася і в інших селах цих же власників. Так, в шести селах магнатів Корняктів кількість господарств наприкінці третього десятиріччя в порівнянні з початком першого збільшилася на 32,8 %, а в трьох селах магнатів Любомирських - на 61,9%. При цьому, новосели були поселені не тільки на пустих селянських землях, але й на фільваркових. Так, в с. Крачкові на панському ґрунті було осаджено трьох кметів, в с. Ляшках Горішніх - 17, а біля с. Ліщини, магнатів Любомирських, на фільварковій землі заснували нове с. Худачів, в якому проживали 26 загородників ( з них 3 мали підсадків), і 2 халупники.

Факт розподілу фільваркових земель між селянами підтверджують і повинності селян. Згідно з інвентарним описом с. Ляшки Горішні за 1703 р. із 71 кметя панщину 4 дні на тиждень відбували 3, 2 дні - 45, чинш сплачували - 23. Із 34 загородників 3 дні на тиждень відробляли у фільварку 5, 2 дні - 9, 1,5 дня - 1, 1 день - також 1, 0,5 дня - 4, а чинш платили - 14. Крім того, з чверті лану кметі платили 2 зл. 18 гр. чиншу, давали 3 корці вівса, одну гуску, каплуна, курку, 20 яєць і пряли по одній штуці. Згідно з інвентарем 1728 р. ні кметі, ні загородники, ні халупники не відбували панщини, а платили чинш 103 зл. 24 гр. з лану, давали 10 півмірків вівса, 2 гуски, 4 каплуни, 12 курей, 60 яєць та пряли по 4 штуки. Такі ж самі повинності відбували піддані с. Вовча, а піддані сіл Худачів та Бідачів платили лише чинш і пряли панську пряжу в залежності від розміру наділу. Зате в с. Ляшки Долішні, де зберігся панський фільварок, панщина в порівнянні з 1703 р. зросла. Кметі, які в 1703 р. з половини лану відбували на тиждень по 3 дні панщини і платили 60 зл. чиншу, тепер зобов'язані були відробляти у фільварку 6 днів на тиждень і платити 2 зл. 27 гр., давати 5 півмірків вівса та прясти одну штуку. Таким чином, в даному випадку маємо справу з яскравим прикладом комбінованого шляху відбудови помісного господарства в 30-х рр. XVIII ст. В той же час збільшення панщини та чиншів свідчить про посилення експлуатації селян феодалами в період відбудови.

Про осадження селян на пустих селянських наділах і фільваркових землях, надання їм допомоги в обзаведенні господарством свідчать численні факти. Одним із таких переконливих прикладів може бути с. Воютичі, магнатів Стадницьких. Згідно з інвентарем 1744 р. в ньому зазначається 12 “ноосаджених” кметів, з яких лише одному з них двір не надавав допомогу. Останнім вона надавалася в побудові житла, зерном для посіву, тяглом та ін. До того ж всі вони на рік звільнялися від повинностей на користь двору.

На підставі наявних в нашому розпорядженні джерел трудно встановити співвідношення між новоосадженими пришельцями та місцевими селянами, оскільки часто в період відбудови загородників і навіть халупників переводили у кметі, надаючи їм відповідні наділи (здебільшого в ј лану), а з обзаведенням їх власним господарством з них двір вимагав виконання повинностей, котрі виконували кметі з відповідного земельного наділу. Так, в с. Волиці шляхтич Ставський на 6 кметівських чвертях “осадив” загородників. У згаданих вище Воютичах у 1744 р. на пустих кметівських чвертях було осаджено одного загородника і двох халупників. В с. Альбігові, магнатів Корняктів, у 1729 р. двір осадив “халупника-будника”( виробника поташу). Однак випадків осадження халупників на кметівських чвертях зустрічається порівняно мало, переважає осадження загородників. Здебільшого в таких випадках двір осаджував халупників на загородах. Наприклад, в с. Ракова вказується, що халупників у селі немає, бо їх осаджено на загородах.

Осадження нових поселенців, переведення загородників і халупників на пусті кметівські наділи та надання їм допомоги в розбудові їхнього господарства за свідченням джерел переважало в маєтках магнатів та великої шляхти, які здебільшого були розкидані в різних районах Речі Посполитої, через що не в однаковій мірі потерпіли від військових плюндрувань і стихійних лих початку XVIII ст.; а це також мало чималий вплив на акомуляцію коштів необхідних для відбудови помість в повоєнний період. Тому й не дивно, що допомога двору селянам переважно мала місце саме серед зазначених категорій землевласників. Однак такий шлях відбудови помість був можливий лише в тих місцях, де збереглося населення, без якого була немислима відбудова. Там, де воно не збереглося і не було можливості призвати його з інших місць, двір змущений був віддавати не тільки пусті селянські наділи, але й фільваркові землі в оренду. Орендаторами пусток переважно виступала місцева дрібна шляхта, євреї - орендатори корчм, броварів, млинів та інших господарських об”єктів, які володіли засобами для освоєння пустих земель. Подекуди пусті землі орендували і більш заможні селяни. Так, у згаданому уже с. Воютичі з 34 пустих чвертей, за даними ревізії, 8 орендував місцевий шляхтич Заплатинський, який організував на них свій фільварок. Згідно з інвентрем 1715 р. на грунті Заплатинського “сиділи” 2 кметі й 8. загородників16. В с. Журавиці, магнатів Корняктів, в 1732 р. один півланок наймав єврей - орендатор броваря і корчми17. В с. Тринчі, магнатів Любомирських, в 1728 р. кметь Войтек Малек орендував у двора 2 чверті, а Павло Кушнір - одну18. В с. Церпіж, магнатів Корняктів, у 1729 р. селяни орендували 8 пустих наділів, за які сплачували володільцеві 230 зл.19. Згідно з інвентарними описами 20-40-х рр. XVIII ст. у 18 селах крупної шляхти і магнатів із 307 ланів, якими користувалися селяни, на орендовані приходилося 50, що складало 16,3% від загального селянського землекористування, в той час як всі пусті наділи складали 76,5 лана. Все це свідчить, що і в час відбудови не всі пусті землі використовувалися, а також, що оренда пусток складала порівняно незначну частину загального селянського землекористування.

Необхідно відмітити, що землеволодільцям вигідніше було осадити пусті селянські наділи, ніж здавати їх в оренду, оскільки прибутки від неї були значно менші в порівнянні з повинностями, що їх виконували осілі селяни на користь свого пана. Наприклад, в с. Ненадівка, Харчевських, кметі з чверті лану відробляли до двору по 2 дні панщини на тиждень, платили 3 зл. чиншу, давали по 3 півмірки вівса, 2 курки, 1 каплуна, 1 гуску, 10 яєць, 2 півмацки хмелю, мірку грибів, кварту кмину, 2 в”язки хріну, 3 копи гонтів. За оренду тієї ж чверті платили 12 зл. 15 гр. найму, 1 зл. 15 гр. чиншу, 1,5 півмірка вівса, 1 курку, 0,5 каплуна, 0,5 гуски, 5 яєць 1 півмацьок хмелю, 0,5 мірки грибів, 0,5 кварти кміну, 1 в”язку хріну, 1,5 копи гонтів20, тобто в двічі менше ніж з осілого лану. У згадуваному уже с. Тринчі той же Войтек Малек в 1728 р. платив з осілої чверті 50 зл. найму, 3 зл. 15 гр. чиншу, 10 півмірків вівса, 2 гуски, 12 курей, 4 каплуни, 60 яєць і давав одну штуку пряжі 21. З орендованої - 25 зл. найму, 1 зл. 22,5 гр. чиншу, 5 півмірків вівса, 2 гуски, 4 каплуни, 12 курей, 60 яєць і одну штуку пряжі21, що складало майже в двічі менше в порівнянні з повинностями з осілої чверті. Зрозуміло, що дворові вигідніше було орендувати пустки, ніж би вони ніким не використовувалися, заростали чагарником та лісом, що затрудняло б їх використання в майбутньому. З другого боку селянам вигідніше було брати пусі наділи в оренду, ніж закріпляти за собою на постійне їх використання. Тому в період відбудови кількість орендованих пусток зросла, хоча двір при будь-якій нагоді намагався їх осадити. Так, у згадуваному вже с. Воютичі в 1744 р. було осаджено двох кметів на чвертях лану, котрі до цього часу орендував місцевий плебан (католицький священник).

При співставленні сіл різних форм власності, в яких мала місце оренда пустих земель, напрошується висновок, що найбільше ця форма використання пусток була поширена в королівських та магнатських селах. Пояснюється це не тільки станом розорення, особливо перших, але й тим, що і перші, і другі перебували в руках не самих власників, а здебільшого призначених адміністраторів або орендаторів, які більше турбувалися про свої власні інтереси, ніж про інтереси землевласника. Передача пусток орендаторам позбавляла землевласників необхідності втручатися безпосередньо в процес ведення господарства селянами, турбуватися про їх становище, тим більше що фільваркова продукція не завжди знаходила покупця як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. В маєтках дрібної та середньої шляхти, яка сама вела своє господарство, здебільшого пусті землі приєднувалися до фільварків з метою розширення фільваркової ріллі і випуску сільськогосподарської продукції. Щоб не розпорошувати наявні мізерні кошти на відбудову селянських господарств, в зазначених категоріях землеволодіння основна увага приділялася фільваркові. Фільварки забезпечувалися робочою худобою необхідним реманентом з метою використання не тільки пішої праці власних селян, а й в разі потреби вільнонайманої праці, оскільки чисельність безтяглих господарств під час війни різко зросла.

Порівняно рідше такий шлях відбудови господарства використовувався в маєтках магнатів. Наприклад, в с. Березів, магнатів Мнішків, на 12 пустих селянських чвертях було організовано фільварок23. В с. Уйковичах, Корняктів, в 1732 р. двір засівав одну “шестиденну” і одну “чотирьохденну” пустки24. Приєднання селянських пусток до фільварків у 20-40-х рр. у 18 зазначених вище селах складало лише близько 11,5% від усіх наявних пусток.

Приєднання до фільварків пусток вимагало використання як постійної, так і сезонної найманої праці. Оскільки утримувати постійних найманих працівників у фільварках землеволодільцям було не вигідно, то вони намагалися їх штат зводити до мінімуму. Аналіз річних звітів фільварків Перемишльського староства за 30-40 рр. та деяких приватних землеволодільців свідчить, що, крім адміністративного персоналу, у фільварках королівщин переважно постійно працювали наступні категорії найманих працівників: господиня, дівка, пастух, конюх, погонич і парубок. Господиням, пастухам, дівкам і парубкам щорічно платили в 1745-1750 рр. 84 зл. і 12 гр., крім зерна і полотна на одяг, в той час як найманим ремісникам-спеціалістам платили 161 зл. 6 гр. на рік25, що засвідчує велику різницю в оплаті праці найманих робітників-спеціалістів і дворових слуг. Часто фільварки використовували додаткову робочу силу під час жнив. У фільварках королівщин на той час переважно залучали селян гірських сіл, де не було фільварків, а селяни зобов”язані були виконувати різні види додаткових, переважно сезонних робіт на користь двору. Так, в Бакунчицькому фільварку Перемишльського староства в 1749 р. працювали селяни гірських сіл в жнива, на харчування яких адміністрація витратила 4 півмірки жита.

Крім наймитів, що постійно працювали при панському дворі та при оборі, фільварки вдавалися до використання порівняно рідше найманої праці для обробітку землі, збору врожаю та деяких інших сезонних робіт. Здебільшого на цих роботах були зайняті місцеві загородники та халупники. Для цього у фільварках утримувалося по декілька пар робочої худоби, 2-3 плуги, така ж кількість борін та інший необхідний сільськогосподарський реманент.

В найбільшій мірі наймана праця використовувалася дрібною і середньою шляхтою на сезонних роботах. У цих випадках основну частину найманих робітників складали місцеві халупники та комірники, порівняно рідше мешканці інших сіл (переважно це зустрічалося в королівщинах). Здебільшого дрібна і частково середня шляхта, не маючи змоги допомогти своїм підданим у відбудові їх господарства, утримувала робочу худобу й інвентар, яким могли користуватися не лише ті, хто відбував пішу панщтну, але й наймані робітники. Особливо багато прикладів застосування найманих робітників відмічають ревізори в маєтках війтів, совтисів та вільників у передгірських та гірських селах королівщин, де не було фільварків і селяни не були обтяжені відробітковою рентою, зокрема халупники та комірники. Робоча сила останніх чи не найбільше використовувалася зазначеними вище категоріями шляхетських господарств. Тому й не дивно, що вони утримували по декілька голів робочої худоби та сільськогосподарський інвентар, необхідний для різних видів робіт. Наприклад, у господарстві війта с. Стрільбичі було 6 волів і 2 плуги27, а в с. Підбуж - 2 воли і 3 плуги28. На сезонні роботи наймали робітників і заможні селяни. Крім того, частина селян гірських сіл шукала роботу на Закарпатті, особливо в період сезонних робіт, тим більше, що в цьому регіоні вони розпочиналися скоріше, ніж в Прикарпатті.

Наведені вище відомості про шляхи відбудови зруйнованого в перші десятиріччя XVIII ст. галицького села дозволяють стверджувати, що відбудова помісного господарства велася на старій основі. Випадки застосування різними категоріями землевласників у своїх господарствах найманої праці не можуть служити доказом корінної перебудови фільваркової системи господарства, переходу від старих феодальних виробничих відносин до нових - капіталістичних, оскільки аналогічні категорії найманих робітників у фільварках мали місце і в XVII ст. Успіхи, досягнуті в ході відбудови, не відповідали потребам, які стояли перед суспільством. Головними чинниками, що гальмували процес відбудови села, була в першу чергу пануюча фільваркова система господарювання та боротьба за владу в Речі Посполитій на початку 30-х рр., участь у ній її наближчих сусідів, заінтересованих в ослабленні польської держави - Прусії та Росії.

Незадоволення політикою польського короля Августа ІІ, абсолютиські намагання якого після завершення Північної війни ще більше посилилися, спричинило параліч найвищого державного органу країни - Сейму. Однак відсутність єдності серед королівської опозиції, ускладнила не тільки внутріполітичне, але й міжнародне становище Речі Посполитої. Найбільше ситуація загострилася під час виборів нового короля - в 1733-1735 рр.

При підтримці російських і саксонських військ в жовтні 1733 р. новим королем Польщі був обраний Август ІІІ - син Августа ІІ, що викликало незадоволення серед прихильників Станіслава Ліщинського. 5 листопада 1734 р. під керівництвом крупного магната Адама Тарли в Дзікові сформувалася конфедерація, але введені до Польщі російські та пруські війська розгромили конфедератів. Однак становище в країні й надалі залишалося напруженим. Протидія магнатів і шляхти королю дійшла до того, що за Августа ІІІ були зірвані засідання всіх Сеймів, за винятком 1736 р., а місцеві сеймики стали ареною не тільки політичної, але й збройної боротьби, що найбільше відбилось на становищі підданих політичних противників.

Великі втрати понесло населення Перемишльщини, як і всього Руського воєводства, під час конфедерації, оскільки навіть серед самих конфедератів воєводства не було єдності. Підтримуючи на словах Ліщинського, керівники конфедератів не вдавалися до рішучих дій. Збираючи з населення кошти на утримання конфедератських військ, часто використовували їх у своєкорисних цілях29. Зібране у воєводстві посполите рушення невдовзі було розігнане російськими військами. Таким чином, конфедерація не дала ніяких позитивних результатів, крім загострення так званої “домової війни” між самими конфедератами, що в кінцевому результаті негативно відбилося на місцевому населенню.

Негативно на процесі відбудови позначилися і стихійні лиха, особливо епідемії та епізоотії. В 1736 р. Премишльщина зазнала великих втрат від довготривалих дощів, які затопили пасовища в долинах рік, зруйнували мости, дороги, а подекуди завдали шкоди й будівлям. Втрата посівів у 1736 р. викликала недостачу не тільки зерна на посів, але й для харчування влітку 1737 р., що спричинило голод і навіть смертність30. У 1739 р. передчасно випав великий сніг, засипавши на полях і в огородах овочі. В січні та лютому 1740 р. снігопади та сильні морози пошкодили сади, що спричинило дороговизну овочів та фруктів. Мали місце в краї спалахи епідемії31. У 1745 р. спалахнула епізоотія, яка із Руського воєводства поширилася по всій Польщі. Вона повторилася і в 1747-1748 рр.32 У ці ж роки край постраждав і від нальотів сарани, яка в 1748 р. знищила не лише зернові посіви, але й луки, оголивши землю настільки, що й не було де випасати худобу33. Це викликало підвищення цін на продукти харчування34. Зазначені та деякі інші фактори значно ускладнювалли відбудову помісного господарства взагалі, селянських господарств зокрема.

Негативно на відбудові помістя позначалася й передача їх в оренду. Орендатори намагалися за час оренди отримати з маєтків як найбільше прибутку, через що мало турбувалися про їх стан, зокрема становище селян. Наприклад, судовий позов магнатів Любомирських 1733 р. на адміністратора Міроцького ключа шляхтича Бережницького свідчить, що останній не тільки замінив поставлених власником маєтків слуг своїми людьми, але й влітку випасав власну худобу на лугах землеволодільця, а взимку відгодовував її сіном і зерном, а потім продавав на ярмарках, селян примушував виконувати повинності не передбачені інвентарним описом маєтків, бив і калічив їх, через що дехто покинув село, а підданих Данила Жука і Михайла Чуба “довів до смерті через побиття”.

У 1720 р. громада с. Боневичі скаржилася на державцю М. Риковського аж до Референдарського суду за те, що той змушував їх відбувати понад норму панщину, не враховував за панщину роботи біля конопель, змушував понад норму віддавати овес, гусей, каплунів, курей або платити за них гроші, впровадив чинш від пасік (2 зл. від кожного вулика), відбирав у селян луки та ріллю, а їх змушував платити за них натуральні данини та чинші, також “чинив їм інші кривди”.

Найбільш показовим прикладом зловживання орендаторів можуть служити претензії дідичів с. Корналовичі Древніцьких до шляхтички Росовської, яка за 11 років оренди завдала маєткам наступних збитків:

1. Оговорений в акті оренди ремонт будівель не провела, через що збудований недавно двір “зовсім зруйнований”(збитки на 2000 зл.).

2. Протягом 11 років рубала ліс, в якому заборонялася вирубка, окрім хворосту на отоплення та огорожу (збитки на 4400 зл.).

3.Лісничого звільнила від роботи й перевела до прислуги свого сина, через що ліс залишився без охорони й був “зовсім вирубаний”(збитки на 8000 зл.). Через те, що лісничий відмовився служити у сина орендаторки, його було побито, після чого він втік із маєтку (збитки на 800 зл.).

4. Передана орендаторці пасіка складалася із 59 вуликів, з яких вона мала право вибирати восени по одній чвертці меду з кожного вулика. Вона вибирала мід навесні і восени, не давала підкормку бджолам навесні. Декілька вуликів перевезла до своїх маєтків (с. Кружики), в результаті чого в пасіці залишилося лише 20 вуликів (збитки на 2540 зл.).

5. Через надмірне обтяження селян повинностями та “нечувані покарання” за час її посесії село покинуло 12 родин, залишивши пустими хати, посіви і т. д.(збитки на 10270 зл.).

6. Залишене для ремонту будівель дерево було спалене (оцінювалося воно в 50 зл.). Указуються в претензіях ще й ряд інших зловживань допущених Росовською. Загальна сума заподіяних нею збитків маєткам Древніцьких оцінювалася в 35011 зл. 15 гр.

Наведений приклад досить переконливо підтверджує висновок В.Лозинського, що нерідко після орендарів маєтки виглядали, як після “татарської навали”.

Взагалі, сказане вище дозволяє стверджувати, що в 20-40-х рр. XVIII ст. на Перемишльщині спостерігалася відбудова села, зруйнованого непомірною панщиною, державними поборами на утримання не тільки власної, але й чужої армії, пограбуваннями селян з боку цих же армій та стихійними лихами. Шляхи відбудови були різними і залежали в найбільшій мірі від стану селянських і фільваркових господарств, від можливостей реалізації сільськогосподарської продукції як на внутрішньому, так зовнішньому ринках. І хоча в цілому відбудова села велася на старій феодальній основі в залежності від перелічених факторів можна, виділити два основних шляхи - через фільварок і через селянські господарства, хоча зустрічаються випадки поєднання обох шляхів. Однак процес відбудови села гальмувався не тільки внутрішньою нестабільністю, але й стихійними лихами - природними катаклізмами, епідеміями та епізоотіями, через що на середину XVIII ст. не всюди було досягнуто навіть рівня кінця XVII ст.

2. Відбудова селянських господарств

Оскільки основним виробником матеріальних благ у феодальному суспльсиві був селянин, то ж не дивно, що йому надавалася головна увага в ході відбудови села. В маєтках магнатів відмічається помітний ріст чисельності селянських господарств. Так, в трьох селах Городиського ключа, магнатів Любомирських, наприкінці 30-х рр. в порівнянні з кінцем другого десятиріччя кількість селянських господарств із 233 збільшилася до 35039, а в шести селах, магнатів Корняктів, - із 328 до 48840. Звичайно, що такого збільшення чисельності селянських господарств можна було досягти лише за рахунок переселенців, але в ніякому разі не за рахунок природного приросту. Варто відмітити, що помітний ріст чисельності населення у XVIIІ ст. спостерігався не лише в селах, але й галицьких містах та містечках.

Збільшення чисельності селянських господарств спричинило не тільки зменшення, але й подекуди зникнення в селах пустих наділів. Наприклад, якщо в інвентарному описі згадуваного села Ляшки Горішні за 1703 р вказувалося 14,5 “пустих роль”, то в інвентарі за 1728 р. немає жодної42. В с. Крачкова в 1703 р. числилося 23 пустих селянських наділи, з яких 147 прутів наймали селяни, а 38 лежали пустими, то в 1729 р. не відмічено ні однієї пустки, зате зазначено 43 новоосаджених господарства, з яких 3 кметі на фільварковій землі43. В с. Альбігові в інвентарі 1716 р. числився 101 прут пустих кметівських наділів, 17 загород і 6 халуп, в інветарі за 1729 р. відмічено лише 45,5 прута пусток, які наймали селяни, зате кількість господарств збільшилася за той час із 38 до 8144. В с. Високе, цих же землеволодільців, у 1703 р. числилося 3 пустих кметівських наділи, які орендували односельчани, 10 пустих огородів, з яких 8 також орендували селяни, а в 1716 р. - було враховано уже 13 кметівських пусток і 14 огородів, з яких 7 уже заросли чагарником, зато в 1729 р. не зазначено жодної пустки, а кількість господарств у порівнянні з 1716 р. збільшилася із 35 до 6045. Аналогічних прикладів можна привести безліч і всі вони переконливо свідчать про скорочення кількості пустих наділів і збільшення чисельності селянських господарств. Наприклад, в 7 селах магнатів Корняктів наприкінці 20-х рр. пустими лежали лише 3,4% селянських наділів.

В маєтках середньої та дрібної шляхти, яка не володіла необхідними ресурсам для надання допомоги селянам у відновленні їхнього господарства, стан освоєння пустих земель виглядав порівняно гіршим Наприклад, в п”яти селах середньої шляхти Корняктів з 39,75 лану наприкінці 30-х рр. пустими лежали 3,75 лану (9,6%)46. В селі Східниці, дрібних шляхтичів Попелів, в 1735 р. з 11,5 громадських ланів пустими лежали 11/8, тобто 9,7% від загальної кількості селянських грунтів47. Інвентарні описи 18 сіл різних категорій шляхти за 20-40 рр. дають наступну картину використання земельних угідь:

загальна кількість селянських земель - 307 ланів;

осілих - 230,75 лана (75%);

найманих (орендованих) - 50 (16,3%);

приєднаних до фільварків - 8,75 (2,9%);

пустих - 17,5 лана (5,8%).

Співставивши осілі, наймані та пусті селянські наділи в 96 селах різних категорій приватних землевласників Міжсянсько-Дністрянської частини Перемишльщини початку другого десятиріччя XVIII ст. зі станом у 18 селах 20-40 рр., матимемо наступну картину (в %): осілі - 61,9 і 75, наймані - 3,5 і 16,3, приєднані до фільварків - 1,3 і 2,9, пусті - 33,3 і 5,8%. Приведені дані свідчать про значне скорочення пустих селянських земель в період відбудови в порівнянні з другим десятиріччям XVIII ст.

Скорочення пустих селянських наділів мало місце не лише в приватних маєтках, але й в королівщинах, в тому числі й гірських селах Самбірської економії. Наприклад, в с. Хащів в 1711 р. з 17,75 лана громадських земель 4,25 лану складали засіяні, 5 - кошені (сінокоси), а 8,5 - пусті48. Згідно з інвентарем 1749 р. з цих же 17,75 лану засяні поля складали 9 ланів, кошені - 4, а пусті - 4,75 лалану49. Отже, більше ніж в двічі зросла кількість оброблюваних земель і майже на стільки ж скоротилася кількість пустих. Аналогічна картина спостерігалася і в інших селах гірської частини економії. Загалом в 22 селах Липецької та Розлуцької країн згідно з інвентарними описами 1749 р. із 473,75 ланів громадських земель засівалося 176,5 лану (37,2%), для сінокосів використовувалося - 152,5 (32,2), а пустими продовжували лежати ще 144,75 лана (30,6%)50. Якщо порівняти стан використання земельних угідь у гірських селах Самбірської економії за 1711 і 1749 рр., то матимемо таку картину: засіяні лани складали 18,2% в 1711 р. і 37,2% - в 1749 р., кошені - відповідно 21,8 і 32,2%, пусті - 60,0% і 30,6%. Отже, майже вдвічі скоротилася кількість пустих земель. Наявність досить великої кількості кошених ланів пояснюється поширенням в районі тваринництва.

Варто також відмітити, що поруч із скороченням пусток спостерігалося розширення посівних площ не лише за рахунок пасовищ, але й за рахунок розробки лісових масивів. Так, в Тринецькому ключі, магнатів Любомирських, в 1728 р. "прикопки" і "новини" зазначаються в п'яти селах із 6. В с. Городиську відмічено 55 “нових прикопок”.

Відбудова села викликала деякі зміни і в співвідношеннях між категоріями селянських господарств. В 38 селах землі під кінець першої половини XVIII ст. із 2984 господарств кметі складали 1250 (44,7%), загородники - 1001 (36,4%), халупники - 526 (18,9%), комірники - 207 (6,9%), що дає підстави стверджувати про подальше соціальне розшарування і зубожіння галицького села в період відбудови. Цей висновок напрошується із порівняння приведених вище основних категорій селянських господарств з першим десятиріччям XVIII ст.(кметі - 45,5%, загородники - 38,3%, халупники -16,2%). Основною причиною цього процесу, на наш погляд, було збереження старої фільварково-панщизняної системи господарства, якій вигідно було мати різні категорії селян, здатних виконувати як тяглу, так і пішу панщину. Аналіз категорій селянських господарств свідчить, що збільшення їх кількості в період відбудови у згадуваних маєтках Корняктів і Любомирських в основному відбувалося за рахунок бідніших селянських господарств, зокрема халупників. В той же час зменшується кількість і повнонадільних кметівських господарств, а натомість зростає чисельність півлановиків і чвертьлановиків та інших. Наприклад, якщо в маєтках Корняктів у 1703 р. ланові господарства складали 13%, то в 1729 р.- лише 8%, від 1 до 0,5 лану відповідно 37,6% і 38%, від 0,5 до 0,25 - 31,5 і 31,3, від 0,25 і менше - відповідно 17,9% і 22,7% від загальної кількості господарств.

Наведені вище факти щодо категорій селянських господарств та забезпечення їх землею в період відбудови помісного господарства свідчать про складні процеси, що мали місце в галицькому селі. З одного боку спостерігався процес збільшення чисельності господарств за рахунок осадження новопоселенців на пустих селянських землях, з другого боку при наявності пусток земельні наділи селян не збільшувалися, а навпаки відбувалося їх скорочення. Очевидно, це було наслідком того, що новоосаджені господарства не завжди мали можливість відбувати до двору повинності з більших наділів і на перших порах поселення задовольнялися меншими наділами, сподіваючись на збільшення їх згодом. Цей висновок до певної міри підтверджується станом забезпечення кметівських господарств робочою худобою. Згідно з інвентарними описами кінця 20-40-х рр. в 35 селах 753 господарства кметів були наступним чином забезпечені робочою худобою: 8-ма штуками робочої худоби - 2 господарства (0,2%), 7-ма - також 2 (0,2), 6-ма - 15 (2,0%), 5-ма - 23 (3,0%), 4-ма - 189 (25,2%), 3-ма - 91 (12,1%), 2-ма - 243 (32,3%), однією - 39 (5,2%), без тягла - 149 (19,8%). Отже, найбільша кількість господарств (майже 70%) утримували від 2-х до 4-х голів великої робочої худоби. Коли співставити стан забезпечення кметів робочою худобою в період розрухи з періодом відбудови, то матимемо наступну картину (таблиця 1):

Таблиця 1 - Етапи відбудови села

Порівняння даних таблиці свідчить, що кількість господарств, здатних відбувати самостійно тяглу панщину (4 і більше голів робочої худоби) збільшилася майже вдвоє, а кількість спряжних і без тягла зменшилася на 14,8%. Покращав і стан забезпечення робочою худобою загородників. В маєтках магнатів та середньої шляхти понад 2% загородників мали 4 і більше голів робочої худоби, а майже 34% загородників мали від 1 до 3 голів робочої худоби, що служило підставою до відбування ними тяглої панщини до двору.

Значно гірше були забезпечені робочою худобою селяни королівщин, особливо гірських сіл Самбірської економії. Згідно з інвентарем економії за 1749 р. на 294 кметівських господарства Липецької країни припадало 319 голів робочої худоби, в тому числі 309 волів і лише 10 коней52. Дещо краща була ситуація в Розлуцькій країні, де на 404 кметівських господарства припадала 551 штука робочої худоби, в тому числі 66 коней53. Загалом, якщо в гірських селах Самбірської економії на одне кметівське господарство припадало троха більше однієї штуки робочої худоби, то в приватних володіннях передгірської частини - 2,4 штуки, тобто понад вдвічі більше. Але, якщо прийняти до уваги, що переважаючим селянським наділом у гірських селах Самбірської економії був наділ в 1/8 лану, то можна допускати, що в таких господарствах і не було потреби утримувати більше робочої худоби.

Аналіз стану забезпечення робочою худобою селян гірських сіл Самбірської економії свідчить, що основним видом тягла у цих селах були воли, в той час як в передгірських - переважали коні. Наприклад, у згадуваному вже с. Уйковичі в 1749 р. кметівські і загородницькі господарства утримували 58 коней і 36 волів54. В с. Дрогойові 4 кметі утримували 11 коней, а 14 загородників - 12 коней55, тобто вся робоча худоба складалася з одних коней.

Варто зазначити, що в роки відбудови кількість коней збільшується. Так в с. Воютичі 32 кметівських господарства в 1715 р. утримували 36 коней і 36 волів, а в 1744 р. 55 господарств кметів утримували 90 коней і 30 волів56. Польський історик Є. Топольський, досліджуючи ці процеси на території центральної частини Польщі дійшов висновку, що надання переваги коням перед волами було обумовлено посиленням з”язків господарств з ринком і подальшим вдосконаленням знарядь праці57.

Більш повною постає перед нами картина стану селянських господарств після аналізу повинностей, які вони виконували на користь панського двору. Якщо в період розрухи на початку XVIII ст. спостерігалася заміна частини панщинних днів на чинш, зменшення кількості панщинних днів, а подекуди повна заміна панщини натуральними данинами та грошовим чиншем, то в період відбудови відбувалося не лише повернення до панщини, але й збільшлення кількості панщинних днів, а також натуральних повинностей і чиншу. Зіставлення повинностей селян одних і тих же 20 сіл в зазначені періоди свідчить, що

незмінними вони залишились в 6 селах ( 30% сіл);

за рахунок зменшення чиншу збільшилася норма панщини також в 6 селах (30%);

за рахунок збільшення чиншу зменшилася норма панщини в 3 селах (15%);

збільшилися повинності в 3 селах (15%);

зменшилися повинності в одному селі (5%);

повністю замінено панщину чиншем в одному селі (5%). Отже, у 80% аналізованих сіл величина повинностей загалом залишилася попередня, хоча їх форми змінилися, в 15% - збільшилася і лише в 5% сіл вони зменшилися.

Аналіз річних прибутків фільварків передгірської та гірської частин Перемишльщини (табл. 18) дозволяють стверджувати, що основною формою експлуатації селян в період відбудови, як і раніше, була панщина. В найбільшій мірі вона була поширена в передгірських селах, а в гірських- переважали чинші та натуральні данини. Навіть в передгірських селах Самбірської економії при наявності фільварків переважали грошові та натуральні данини. Польський історик Я. Рутковський переважаючу роль панщини в українських селах пояснював інертністю та безініціативністю українського селянства58, що, на наш погляд, не відповідало дійсності.

Таблиця 2 - Співвідношення чиншу і панщини в передгірських приватних селах

Матеріали таблиці свідчать, що основною формою ренти в передгірських приватних селах була панщина. Із 17 приведених в таблиці сіл вона переважала в 16, при тому в 2/3 сіл її вартість складала понад 2/3 загальної вартості повинностей, а в двох випадках - понад 90%. Зовсім іншою була ситуація в королівських селах Самбірської економії. В передгірських селах, де знаходилися фільварки - Стрілковичі, Дубляни, Мединичі, Купновичі, Улич - відробіткова рента була приблизно в межах половини вартості всіх повинностей, в той час як в гірських селах, де не було фільварків, відробіткова рента коливалася від 8 до 40 % від загальної вартості усіх повинностей, а селяни с. Сушиці взагалі не відбували панщини. Зато відробітки в дрібношляхетському селі Кульчичі складали майже 86% вартості всіх повинностей.

Таблиця 3 - Повинності селян Самбірської економії в середині XVIII ст.59

Поруч з тенденцією до збільшення феодальних повинностей, в роки відбудови спостерігається їх подальша регламентація. Свідченням цього може бути порівняння повинностей селян с. Уйковичі за інвентарями 1707 і 1749 рр. Якщо в інвентарі 1707 р. не вказується час виходу на панщину, то в інвентарі 1749 р. зазначається, що “влітку повинні виходити на всі роботи після раннього сніданку”. Найбільш чітко виписані денні норми оранки, гакування та боронування. Інвентар 1707 р. вказує, що кожен кметь повинен виорати і загакувати в ширину 12 лясок, заборонувати - 24, а в кожній лясці повинно бути по 4 локті. В довжину площа повинна складати одні стаї, а в стаях повинно бути 42 ляски. В інвентарі 1749 р. зазначено, що кметь повинен виорати за день в ширину 7 лясок, а в довжину 24 ляски (ляска повинна мати 7 локтів). Якщо визначити площу, то в першому випадку кметь повинен був виорати 8064 кв. локтів, в другому - 8232 кв. локті, тобто на 168 кв. локтів більше; заборонувати - відповідно 16127 кв. локтів і 16464 кв. локті, тобто на 237 локтів більше; загакувати - в 1707 р. - 8064 кв. локті, а в 1749 р. - 12600 кв. локтів, тобто на 4536 кв. локтів. Щодо сторожової повинності, то в інвентарі 1707 р. сказано, що відбували “по двоє в ночі”, то в інвентарі 1749 р. записано, що відбувають її селяни “по черзі два на одну ніч, від заходу сонця аж до сходу”. В обох інвентарях зазначено, скільки чоловік повинно виходити на виконання окремих видів робіт: до жнив, грабання, возіння гною, снопів - виходили по двоє, а до кошення, молотьби, різання січки - по одному. Більш конкретизована була гужова повинність В інвентарі 1707 р. вказувалося, що кожен кметь повинен за день звезти 20 кіп снопів до стодоли, а в інвентарі 1749 р. зазначено, що 20 кіп з ближчого поля, а з дальшого - 16 кіп. Подібна конкретизація з деяким полегшенням мала місце і при визначенні гужової повинності. Інвентар 1707 р. зобов'язував їх доставляти на торги, до річкових пристаней по 8 півмірків озимого і по 10 півмірків ярого зерна на одній підводі, а за інвентарем 1749 р. кількість зерна зменшувалася відповідно до 6 і 8 півмірків чотирма кіньми, а двома - вдвічі менше і не дальше як на 4 милі.

В обох інвентарях за випас худоби у панському лісі, або на панських перелогах повинні були давати по дві курки за одну корову, по одній курці - за випас ялівки. Правда, в інвентарі 1749 р. відмічено, що замість курки можна заплатити 10 грошей. Зазначено також, що “спасне” береться від ялівок-дволіток. Від волів, бичків і ялівок-одноліток спасного не платили. В інвентарі 1707 р. зазначено, що коли двір дає селянам прясти панську пряжу, то платить їм по 21 гр. за штуку, в інвентарі 1749 р. вказується, що коли наявне в дворі волокно не можливо спрясти за рахунок панщини, то селянам слід платити за прядіння однієї штуки по 1 зл. Це дозволяє стверджувати, що за інвентарем 1749 р. прядіння 1 штуки панської пряжі розглядалося як обов'язкова повинність, а прядіння поверх неї двір зобов'язаний був оплачувати. В інвентарі 1749 р. також зазначається, що селяни повинні мочити, терти і трясти коноплі, робити ячмінні і гречані крупи без зарахування панщини, про що не йдеться в інвентарі 1707 р. В цьому ж інвентарі нічого не говорилося про терміни сплати селянами чиншу, в той час як в наступному інвентарі визначена дати, до якої повинні були селяни сплатити чинш - 24 листопада ( День св. Мартина), до того ж зазначалося, що вносився він тільки “доброю монетою”.

У першому з інвентарів не було ніякої згадки про ремісників. В другому вказано, що ткачі “скільки би їх в селі не було, повинні від верстату виробити по два півсотка зрібного полотна без оплати, а якщо вироблять більше, то двір повинен їм заплатити за півсоток льняного полотна 3 зл. 15 гр., за півсоток конопляного 2 зл.10 гр., а за стільки ж зрібного - 1 зл. 15 гр. Крім того, ще їм належало за кожний півсоток дати по одній мірці жита. Іншим ремісникам - ковалям, бондарям, стельмахам, кравцям, яку б роботу вони не виконували, треба їм враховувати за панщину, або “сумлінно оплачувати”60. Таким чином, наведені вище порівняння повинностей селян одного й того ж села за початок і середину XVIII ст. свідчать не тільки про збільшення частини норм повинностей, але й детальну їх регламентацію.

Повинності, що їх відбував селянин на користь феодала, державні податки негативно впливали на відбудову селянських господарств. Аналіз річних прибутків приватних маєтків свідчить про досить великі суми заборгованостей як в грошовому, так і натуральному виді. Так селяни сс. Злотківці, Мочаради і Буди, Харчевських, в 1745 р. “не сплатили всіх чиншів за попередні роки”(1742, 1743, 1744)61. В сс. Рудаловичі та Розвінець згідно з інвентарем 1755 р. заборгованості в чиншах за 1752 р. мали 3 кметі, за 1753 - 12 кметів, за 1754 - 18 кметів. Загальна сума заборгованостей складала 108 зл. 12 гр.62. Громада с. Журавиці заборгувала своєму поміщикові за 1737-1739 рр. 1379 зл. 12 гр. З цієї суми в 1740 р. було погашено лише 3 зл. Зато в цьому ж році громадою було не доплачено дворові ще 423 зл., що разом з попередніми склало 1799 зл. 12 гр.63. Заборгованості підданих Перемишльського і Мединицького староств за 1745-1750 рр. складали 19325 зл. 24 гр.

Численні факти свідчать, що селяни не тільки не могли вчасно розрахуватися з двором за чинш, але й за натуральні данини. Так, громади сіл Медики, Торки, Поздяч, Буців Перемишльського і Медицького староств за 1745-1749 рр. не сплатили 168 півмірків вівса65. В 1750 р. громади сіл Пікулич, Пацькович, Коровник, Негрибка, Сіракость і містечка Нижанковичі, а також з міських чвертей обох староств не сплатили 127 півмірків вівса та 6,5 півмірків жита.

Селяни не тільки не сплачували своєчасно чиншів і натуральних данин дворові, але й брали в нього чималі позики як зерном, так і грішми. Наприклад, із 78 селян с. Уйковичі у 1749 р. за позиками до двору звернулося 64. Їх позики коливалися від 1 півмацька зерна до 2 півмірків. Разом вони позичили 8 і 1/16 півмірків пшениці, 12,5 півмірків жита, 23,25 півмірків ячменю, 1і 1/16 півмірка гороху, стільки ж гречки, 18 півмірків вівса67. У 1748 р. 17 селян с. Вишатичі позичили у фільварку 26 півмірків вівса68. Скоріш за все, що ці позики були зумовлені неврожаєм в 1748-1749 рр.

Чимало відомостей зустрічається в джерелах про позики селянами у двору грошей. Наприклад, у 1733 р. громада королівського села Лісковатого позичила у війта 200 зл., а в 1744 р. - 565 зл.69. У 1745 р. шляхтич Харчевський позичив підданим с. Урко 300 зл. на закупівлю зерна.

За позики селяни зобов'язувалися сплачувати відповідні відсотки, відробляти тягло і пішо, або віддавати в заставу землі, жилі та господарські приміщення. Так, громада с. Татари Самбірської економії, позичаючи 1800 зл. в шляхтича Казимира Ягнатівського в 1738 р. зобов'язувалася за відсотки виставити 120 косарів, 100 женців, 30 полільників71. Громада с. Літині, цієї ж економії, позичаючи в 1703 р. в шляхтички Білинської 1200 зл. віддавала їй в оренду “громадський грунт”, а за другу суму в 350 зл. - сплачувала відсотки72. Ця ж громада, позичаючи гроші у шляхтича Хруща в 1740 р. 1070 зл. за погашення боргів віддавала в заставу на 3 роки 2 чверті землі зі всіма додатками (луками, городами, садами), хату, 2 комори, стайню, стодолу, оборіг, свинарник та інші господарські будівлі збіглого селянина Андрушка Мартинова. Крім того, вона зобов'язувалася також щорічно давати 10 плугів (6 на весні, 4 восени), 35 косарів, 100 женців з молотильниками73. Закабаляючи в такий спосіб селян, кредитори наживали на них чималі прибутки. Так, протягом 30 років шляхтичка с. Жукотин на селянах того ж села нажила 618 зл.

Якщо в опрацьованих нами джерелах порівняно менше відомостей про заборгованість та її розміри в приватних маєтках, ніж в королівщинах, то це, на нашу думку, ще не дозволяє з повною упевненістю стверджувати, що саме так і було. В той же час джерела свідчать, що королівські села понесли більше втрат, ніж приватні. Серед королівщин найбільше понесли втрати столові володіння польських королів - Самбірська економія. Заборгованості її селян досліджував у 30-х рр. минулого століття Р. Рибарський (табл. 20) і вважав, що вони були наслідком не тільки порівняно більшого розорення королівщин під час Північної війни, але й невміння королівської адміністрації організувати централізовану систему кредитування селян, а також нерентабельним веденням господарства.

Таблиця 4 - Позики громад Самбірської економії в першій половині XVIII ст.

Не заперечуючи можливість використання кредиту селянами в більш ранні періоди, автор приводить відомості про звернення селян за кридитами в першій половині XVIII ст. Він демонструє їх відчутне зростання в третьому десятиріччі (в порівнянні з другим майже в 5 разів, а наприкінці 4-го в порівнянні з 3-м вдвічі менше). В таблиці привертає увагу факт користування кредитами здебільшого громадами підгірських (фільваркових) сіл, де основною формою експлуатації була панщина. Це дає підстави стверджувати, що адміністрація ключів (фільваркових сіл) більше турбувалася про стан селянських господарств з одного боку, з іншого, що селянські господарства підгірських сіл були більш привабливі для кредиторів.

Поскільки на 3-4 десятиріччя, тобто період відбудови селянських господарств, припадає найбільша кількість позик, здавалось би вони повинні були йти на їх відбудову. Однак Р. Рибарськтй, досліджуючи це питання, дійшов висновку, що основна частина йшла на сплату податків королівській казні та чиншів замкові. На другому місці за обсягом йшли позики на сплату військових контрибуцій, на третьому - на споживчі потреби громад, а на четвертому місці - позики, пов'язані з виконанням громадських функцій сільських громад (будівництво громадських приміщень, посилка представників громад до верховної влади і т.д.77 Згідно з підрахунками В. Інкіна позики громад економії в 1739 р. складали 149965 зл., в 1944 р. 189941 зл., в 1749 р. - 139056 зл., а на одне господарство - відповідно - 30, 38 і 27 зл.78 Приведені суми позик свідчать, що найвищий їх пік припав на середину 40-х рр. З кінця 40-х рр. намітилася тенденція до їх зниження.

Зменшення сум позик громад в середині XVIII ст. пояснюється, на думку Р. Рибарського, не тільки деяким покращенням становища селян, але й тим, що адміністрація економії, боячись переходу громадських земель до рук лихварів, стала обмежувати надання їх громадам. Це в свою чергу послужило поштовхом до зростання індивідуальних позик. Переконливим доказом цього процесу можуть служити громадські та індивідуальні позики селян села Ісаї Волосянської країни та сіл Бутля і Висоцьке Любохорської країни (табл. 5).

Таблиця 5 - Позики громад і окремих господарств сіл Ісаї, Бутля і Висоцьке (в зл.)79

Приведені вище відомості про позики громад і окремих господарств переконливо свідчать про зменшення позик громад і стрімке зростання позик окремих господарств. Аналіз їх використання в окремих селах дозволяє стверджувати, що вони в більшій мірі використовувалися на розвиток селянських господарств, в тому числі й на підприємницьку діяльність. Так, селянин с. Біличі Іван Телепик у 1735 р. позичив в орендатора корчми 300 зл. на купівлю волів у м. Дрогобичі. У скарзі кредитора до Самбірського замкового суду зазначено, що, не дивлячись на те, що селянин уже давно продав воли, однак грошей йому не повернув.