Галицьке село наприкінці XVІІ ст

ГАЛИЦЬКЕ СЕЛО НАПРИКІНЦІ XVІІ СТ.

1. Загальна характеристика Перемишльської землі

Перемишльська земля займала північно-західну частину Руського воєводства, створеного Польщею на захоплених в кінці XIV ст. землях Східної Галичини. Як окрема адміністративно-територіальна одиниця сформувалася поступово в XV - XVІ ст. На завершаючому етапі її формування до неї були включені Самбірський (Самбірська економія - з 1590 р. столові володіння польських королів), Дрогобицький та Стрийський повіти. Після остаточного оформлення вона займала обширну територію в 236,77 кв. миль (приблизно 13037 кв. км) в басейнах рік Стрия, Дністра та Сяну. На півдні Карпатський хребет відділяв її від Закарпаття, що на той час знаходилось у складі Угорщини, на заході вона межувала з Сяніцькою землею Руського воєводства і Сандомирським воєводством, на півночі - з Холмською землею Руського воєводства та Белзьким воєводством, на сході з Львівською та Галицькою землями Руського воєводста¹.

За природними умовами Перемишльська земля поділялася на дві частини: рівнинну (в басейні нижньої течії р. Стрий, середньої течії Дністра та Сяну) і гірську - Карпатські гори, що підвищувалися із північного заходу на південний схід і складали понад 1/3 частину її загальної площі.

Неоднакові природні умови рівнинної та гірської частин вплинули на процес їх заселення та господарського освоєння. Якщо рівнинна частина в XVІ ст. була вже достатньо заселена, то в гірській інтенсивна колонізація в основному велася в XV - XVІ ст.² Про це переконливо свідчать матеріали люстрацій королівщин, зокрема 1565 р. Так, в люстрації Самбірської економії зазначається, що багато сіл ще не «висиділи слобод», тобто наданих їм пільг після заснування, інші щойно осаджені «на сирім корені» і селяни сидять на «невиміряних дворищах». Наприклад, про с. Гвоздець в люстрації говориться: «Село новоосаджене, в якому 19 виміряних дворищ або ланів, з яких ні чиншу, ні данин не платять, тому що мають слободи, бо осаджені в 1553 р.³ Село Чижевичі осаджене в 1558 р., а с. Великий Потік «на сирім корені в 1562 р. осаджене, в якому 8 кметів (повнонадільних селян) на невиміряних дворищах осіли»⁴. Найбільша кількість сіл на розчищених від лісів ґрунтах гірської частини Перемишльщини виникла між 1510 - 1570 рр.⁵ Здебільшого колонізація цієї частини проводилася на так званому «волоському праві», для якого провідною галуззю господарства було скотарство, в той час як більшість сіл рівнинної частини була заснована на руському, польському і частково німецькому праві.

Освоєння нових посівних площ і заснування поселень спостерігалося подекуди й протягом XVІІ та XVІІІ ст. не тільки в гірській, але й передгірській частинах. Так, в ревізії 1692 р. відмічається, що в Любохорській країні Самбірської економії наявна велика кількість нових розчищених в лісах ділянок, які селяни вживали понад закріплені за ними наділи⁶. В інвентарі Городиського ключа за 1728 р. зазначаються «нові прикопки» в містечку Городисько і в с. Вовчім, а також «осадження» нового села Худачів⁷. Сучасний польський історик Й. Пулцв'яртек, досліджуючи заснування поселень в Лежайському старостві, що займало північно-західну частину Перемишльської землі по обидва боки Сяну, дійшов висновку, що з 24 поселень відмічених в люстрації 1664 р. 4 були засновані в XVІІ ст.⁸ Згідно з ревізіями 1692 і 1711 рр. та подимними реєстрами 1700 і 1716 рр. в Перемишльській землі нараховувалось 937 сіл, в той час як, за даними О. Яблоновського, в 1578 р. тут було враховано лише 745 сільських поселень⁹. Таким чином, протягом дещо більше одного століття кількість сіл Перемишльщини збільшилася на 192 поселення, понад 1/5 загальної кількості сільських її поселень.

Здебільшого підзолисті, а в долинах рік подекуди й чорноземні грунти краю, помірний клімат створювали відносно сприятливі умови для занять сільським господарством. Інвентарні описи засвідчують, що на цій території вирощували як озимі, так і ярові культури. Найбільше висівали озимого жита, вівса, ячменю, порівняно менше пшениці, гречки, проса й гороху. З технічних культур переважали коноплі та льон. Наприклад, у Бакунчицькому фільварку Перемишльського староства в 1699 р. зібрали: 340 кіп озимого і 15 - ярого жита, 200,5 копи ячменю, 142 - гречки, 55,5 - гороху, 19,5 - конопель. У Вишатицькому фільварку, цього ж староства, було зібрано: 161 копу жита, 70 кіп пшениці, 156 - ячменю, 190 - гречки, 164 копи вівса, 50 кіп гороху, 36 - конопель і 30 - льону¹⁰.

Крім рільництва, широко було розповсюджене городництво. Городи зазначаються в кожному з фільварків цієї частини, в деяких їх було й по декілька. З городніх культур найбільш поширеними були: капуста, цибуля, морква, ріпа, петрушка, пастернак, мак та інші. Чимало місця відводилось і садівництву. Сади відмічено не лише у фільваркових, але й в селянських господарствах. В Уйковицькому фільварку, біля м. Перемишля, в 1749 р. було 3 сади, в яких перечисляються такі види дерев: сливи, черешні, грецькі горіхи, яблуні та груші¹¹.

Чимале місце відводилось тваринництву. Прекрасною базою для розведення домашніх тварин служили не тільки заплавні луки Передкарпаття, але й полонини Карпат. То ж не дивно, що як селяни, так і шляхта в своїх господарствах утримували велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, а також гусей, курей та ін. Велика рогата худоба служила не тільки для забезпечення населення продуктами харчування, але й для удобрення ґрунтів навозом, який використовували з цією метою досить широко уже з XVІ ст. Наприклад, в Горлічинському фільварку Пшеворського ключа в 1705 р. числилося 22 корови, 5 ялівок, 20 овець, 8 кіз, 9 волів, 9 телят, 16 свиней, 30 гусей і 30 курей¹². В с. Требовиську, біля м. Соколова, фільваркова обора нараховувала: 20 корів, 5 биків, 9 ялівок, 3 бичків, 7 телят, 6 свиней, 30 гусей, 30 курей, 5 качок і 5 індиків¹³. Продукцію тваринництва збували як на місцевому ринку, так і сплавляли її по Сяну й Віслі до столиці та Гданська.

Певне місце відводилось і бджільництву, яке виросло із давнього бортництва. Так, люстрація 1565 р. при описі с. Стар'яви відмічає: « що стосується бортників, які до цього давали медову дань, то їм тепер її відмінено, бо в тих лісах, де вони мали борті, основують нові села, від яких є більший прибуток, ніж від меду»¹⁴. В джерелах XVІІІ ст. бортники згадуються лише в Городиському та Тринецькому ключах. За то майже в кожному фільварку зазначаються пасіки, подекуди досить численні. Наприклад, у пасіці Журавицького фільварку, поблизу м. Перемишля, в 1706 р. нараховувалося 68 вуликів з бджолами і 56 пустих¹⁵.

Займалося місцеве населення і рибальством. У згадуваних ріках та численних їх притоках водилася різноманітна риба. Крім того, більшість фільварків мали свої ставки для розведення риби та саджавки - для мальків. Так у с. Надибах, неподалік містечка Хирова, в 1715 р. зазначається 3 ставки й одна саджавка¹⁶.

Місцеві річки, здебільшого непридатні для судноплавства, використовувалися для будівництва млинів, фолюшів (сукновалень), пилорам (тартаків), а також для сплаву лісу, особливо в період весняних повеней з гірських масивів.

Якщо передгірська частина Перемишльщини відзначалася досить сприятливими умовами для розвитку хліборобства, городництва, садівництва, то в гірській частини ці види занять були значно обмежені. За даними ревізій 1692 і 1711 рр. в цій частині переважали ярі культури, особливо овес, що зумовлювалось не тільки поширеними тут підзолистими й буроземними ґрунтами, але й значно коротшим вегетаційним періодом. Тому й не дивно, що про Тухольську волость, яка займала крайню південно-східну частину Перемишльської землі ревізори в 1692 р. писали: «Та вся країна у великих горах, між високими скалами, в глибоких потоках засіла, в якій лише вирощують овес»¹⁷. Пшеницю в гірській частині висівали дуже рідко, бо родила вона лише на добре удобрених ґрунтах. Мало висівали тут і жита. Ці ж ревізори про с. Головецьке зазначали, що «жита, коли навезуть гною, уродиться біля Дністра по трохи, інші ґрунти - всі вівсяні»¹⁸. Переважно населення гірської частини займалося тваринництвом, здебільшого відгодівлею овець. Дослідники ХІХ ст. підкреслювали, що заможність гірської родини «визначалася кількістю овець»¹⁹.

Різноманітність природних ресурсів, на які була багата ця територія, сприяла розвиткові місцевих промислів і ремесел. Однак на той час в найбільшій мірі використовувалися соляні джерела, які розроблялися ще з давніх часів. Уже в період Київської Русі соляні промисли Прикарпаття забезпечували сіллю населення не тільки цього регіону, але й Придніпров'я²⁰.

На рубежі XVІІ - XVІІІ ст. на теренах Перемишльської землі функціонувало 12 соляних жуп (солеварень), з яких 8 належали королівському скарбові (Старосільська, Дрогобицька, Нагуєвицька, Котівська, Модрицька, Колпецька, Спринська, Віська. Остання разом із Перемишльським староством здавалася в оренду шляхті). Сім королівських жуп входили до єдиного господарського комплексу - Самбірської економії і знаходились у віданні Самбірського піджупника, який призначався польським королем²¹. Приватні жупи знаходились у селах: Шумині (магнатів Мнішків), Тарнаві (Цетнерів), Сольці (Фредрів) та в містечку Добромилі (Красінських)²².

Виварювали сіль у залізних сковородах - чренах із ропи, яку добували із спеціально викопаних колодязів вручну або за допомогою спеціальних пристроїв - кератів, що приводилися в рух кіньми. В останньому випадку ропа з колодязів подавалася на чрени по системі дерев'яних труб, рідше залізних. Виварка солі відбувалася в варницях - вежах, де переважно й зберігалася, хоча подекуди для цього будували спеціальні приміщення - шопи. Про кількість чренів (панв) і кератів в жупах Перемишльщини на рубежі XVІІ - XVІІІ ст. можна судити на підставі таблиці 1, складеної за матеріалами інвентарних описів і ревізій.

Таблиця 1. Соляні жупи Перемишльщини на рубежі XVІІ - XVІІІ ст.

Матеріали таблиці свідчать, що серед соляних жуп Перемишльщини перше місце за кількістю членів займала Старосільська жупа, яка фактично знаходилася в центрі Перемишльської землі та при головних шляхах сполучення не тільки в межах землі, але й загальнопольських, що уможливлювало доставку прикарпатської солі по Сяну та Віслі навіть у віддалені райони Речі Посполитої. Загалом жупи Самбірської економії, зокрема 7 перших в даній таблиці, протягом 1703-1706 рр. виварили 80914 бочок (в бочці вміщалося в середньому 78,4 кг.) солі. З них 31966 бочок було доставлено до Сяніцьких причалів²³.

Виварена в 1703-1706 рр. жупами Самбірської економії кількість солі дає підстави для ствердження про спад в солеварінні на Прикарпатті на рубежі XVII-XVIII ст., оскільки з 1.07.1768 р. по 30.06.1770 р. на цих же жупах було виварено 80606 бочок солі²⁴, а на причали до Сосниці і Торки з 1.01.1742 р. по по 30.06.1743 р., тобто за півтора року, доставили 55000 бочок солі²⁵.

Після соляного промислу друге місце в економіці краю займав лісовий. Він визначався масивами лісів як в гірській, так і передгірській частинах Перемишльщини, про що свідчить люстрація 1565 р., в якій зазначається, що лісів багато біля Мостиськ і Медики, над ріками Сяном, Вишнею та Смолкою. Величезний масив лісів знаходився також в Замехівській волості на берегах річки Танви²⁶. Якщо в гірській частині ліси складалися переважно з хвойних порід дерев, то передгірська відзначалася великим їх різномаїттям, серед якого часто зустрічалось чимало таких цінних порід, як бук і дуб.

Ліс використовувався як будівельний матеріал не тільки на місці, але як напівфабрикат сплавлявся по Сяну й Віслі до Варшави та Гданська, звідки поступав й до Західної Європи. З лісу виготовляли смолу та поташ, що використовувався для відбілювання полотна. Останній виріб мав чималий попит на західних ринках. Так один із Сенявських, що мали великі лісові масиви в Руському воєводстві, на початку XVIIІ ст. заключив договір на продаж поташу на 32993 талера, а представник роду Потоцьких - на 82993 талера²⁷.

Чимало лісу витрачалося на виварку солі. Уже в люстрації 1565 р. відзначається оголення територій від лісів при соляних жупах. При описі лісів, які відносилися до Старосільської (її ще називали Перемишльською) жупи, зазначалося, що на той час в них «залишилося мало великої деревини, більше дрібного й молодого»²⁸. Ліс використовували також для виготовлення різних виробів народні умільці. Переважно їх скуповували у них місцеві торгівці і доставляли на ринки великих міст, в тому числі й до Гданська.

Розвинений був на Прикарпатті і залізорудний промисел. В межах Самбірської економії цей промисел отримав найбільше поширення в селах Майдан та Смільна, в с. Стебнику Перемишльського староства, в с. Рудне, від чого пішла і назва самого села, біля м. Ярослава, в с. Ненадівці та на території Замехівської і Крешівської волостей, майорату Замойських²⁹. Територія Замехівської волості була багата на поклади селітри, яку використовували для виготовлення пороху. В Гвоздецькій країні розроблялися поклади графіту, шиферу та пісковику, з яких виробляли точильні бруски, жорнові камені та інші вироби³⁰.

В містах Перемишльщини, попри тогочасні труднощі, розвивалось ремесло. На рубежі XVII-XVIII ст. у м. Самборі зазначається 11 цехів³¹, у Перемишлі, згідно зі скаргами цехмістрів 1742 р., функціонувало 8 цехів³², в м. Ярославлі в 1629 р. - 11 цехів³³, а в Стрию в 1664 р. - 10 цехів³⁴. Крім міст, багато ремісників жило в селах. Фактично в кожному селі інвентарні описи перечисляють ткачів, шевців, ковалів та інших потрібних селу ремісників. Зустрічаються села, населення яких спеціалізувалося на виготовленні певних ремісничих виробів. Найбільше в інвентарних описах згадуються ткачі. Так, інвентар 1729 р. урахував 17 ткачів в с. Альбігова, 24 - в Крачкові, 27 - в с. Висоці, а в сс. Білобоці та Маркові - по 61 ткачеві³⁵. В с. Шумині, як зазначається в ревізії 1711 р., «було 19 християнських хат, в яких жили різні ремісники, що обслуговували жупу, і лише декілька з них мали огороди, а останні жили тільки із заробітків»³⁶, а про с. Рудку говориться, що колись в ньому жили рудокопи, але, коли перестали добувати руду, вони розійшлися³⁷. На рубежі XVII-XVIII ст., у зв'язку з економічним занепадом, спостерігався процес переходу ремісників з міст до села, що сприяло розвиткові різних видів ремесел на селі.

Необхідно також відмітити, що в прикарпатських селах проживали не тільки ремісники, але й торгівці. Так, в ревізії 1692 р. зазначається, що в с. Верхнє Синьовидне, яке лежить при шляху, що з'єднував через Воріцький перевал східні райони Перемишльщини із Закарпаттям, поруч із 144 підданими, котрі «сиділи на землі», нараховувалось «47 хат без ґрунтів і огородів». Їх мешканці займалися торгівлею, доставляючи різні товари з Угорщини на місцеві ринки³⁸.

Оскільки через Прикарпаття проходила велика кількість торгових шляхів, що з'єднували Польщу з Угорщиною, Семиградщиною, Молдавією та Росією, то зрозуміло, що це сприяло розвиткові не тільки міської, але й сільської торгівлі. Найважливішими для зв'язку з південними сусідами для Перемишльщини були, крім згаданого Воріцького шляху, що із Стрия вів до Мукачева, був Дукельський шлях, який від Перемишля через Сянки йшов до Закарпаття. Якщо по першому з Перемишльщини до Угорщини та Семиградщини везли зерно, сіль, залізо та інші товари, то у зворотному напрямку везли різні східні товари та гнали до країн західної Європи з Молдавії та Семиградщини стада худоби. По Дукельському шляху з Перемишльщини до Угорщини везли здебільшого олово, полотно та сіль, а в зворотному напрямку вина та гнали худобу аж до країн Західної Європи. Менше використовувався шлях, що проходив через Ужоцький перевал, який вів через Турку, Старий Самбір до Перемишля³⁹. Крім сухопутніх шляхів сполучення, річкою Сян та її лівою притокою Віслок Перемишльщина була з'єднана і водним шляхом з Варшавою, Гданськом і Західною Європою. На берегах цих рік знаходились причали в Барончі, Злотківцях, Крешові, Сосниці, Торках, Тринчі та Ярославі, звідкіля сплавлялась як сільськогосподарська продукція, так і ремісничі вироби до Варшави та Гданська.

Сухопутні та водні шляхи, що проходили через Прикарпаття сприяли розвиткові міст. Якщо за даними О. Яблоновського наприкінці XVI ст. в Перемишльській землі нараховувалося 28 міст і містечок, то на рубежі XVIІ - XVIІІ ст. їх стало вже 40. Серед них за сплатою шеляжного податку перше місце належало м. Ярославу, а за ним ішли: Перемишль, Ряшів, Самбір⁴⁰.

В адміністративно-політичному відношенні головними містами Перемишльської землі були: Перемишль - адміністративний центр землі, Самбір - адміністративний центр столових володінь польських королів у Руському воєводстві - Самбірської економії, Судова Вишня - місце проведення сеймиків Руського воєводства (до речі, вони проводились в порівнянні з іншими українськими воєводствами найбільш регулярно).

Таким чином, із вище сказаного можна зробити висновок, що географічне розташування, природні умови Перемишльщини були сприятливі не тільки для розвитку сільського господарства (переважно рільництва в рівнинній частині, тваринництва - в гірській), різних видів промислів (серед яких з давніх часів славилося солеваріння), ремесел (як в містах, так і селах), а також внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

2. Форми феодального землеволодіння

Для загальної характеристики стану галицького села наприкінці XVIІ - на початку XVIІІ ст. велике значення має характеристика форм феодального землеволодіння. Частково цього питання торкалися дослідники ХІХ - ХХ ст. на матеріалах окремих адміністративно-територіальних одиниць та господарських комплексів⁴¹. Опрацювання ревізій 1692 та 1711- 1714 рр. дозволяє відтворити більш узагальнюючу картину стану феодальної власності на території всієї землі на рубежі XVIІ - XVIІІ ст.

Найбільшими земельними власниками як в Речі Посполитій в цілому, так і в Перемишльській землі були шляхта, король та духовенство, лише окремі села належали міським громадам. Шляхта, будучи провідною політичною силою країни, домоглася узаконення такого стану, який, якщо не усував, то надто обмежував існування нешляхетської земельної власності. З іншого боку, постійно дбаючи про зміцнення своєї економічної бази, шляхта добилася прийняття ряду законів, які навіть обмежували владу короля в своїх, в тому числі й столових, володіннях і дозволяли перехід королівщин, зокрема староств, до рук шляхти. Тому на той час королівщини стали своєрідним резервом, за рахунок якого поповнювалися земельні володіння магнатів та великої шляхти.

Згідно з тогочасним польським законодавством «земельні володіння ні даруванням, ні продажем, ні спадкуванням, під яким би то не було приводом, не могли бути відчужені від рицарського стану… На вічні часи вони повинні залишатися в руках і посесії осіб рицарського стану»⁴². Великим і дрібним землевласникам належали не тільки землі, але й природні багатства, що залягали в них. Крім того, право власності на землю перетворилося в право власності й на підданих, що сиділи на цих землях. Необхідно підкреслити, що до кінця XVIІ ст. «руські» світські землеволодільці консолідувалися з польською знаттю, складаючи єдиний клас землевласників, в якому, в залежності від обсягів земельних володінь, можна виділити 4 групи: магнати, велика, середня та дрібна шляхта. Матеріали ревізій дозволяють визначити не лише кількість сіл, що належали в кожній з трьох частин Перемишльщини польським королям, приватним особам і церкві (табл.2), але й в Задністрянській та в Міждністрянськосянській частинах - окремим приватним особам (табл.3).

Таблиця 2 Села Перемишльщини за формами феодальної власності

Таблиця 2 свідчить, що майже 70% сіл Перемишльщини належали магнатам та шляхті. Троха більше 3,3% складали володіння місцевої церкви, а троха більше 27,2% - королівщини, серед яких близько половини відносилося до Самбірської економії.

Самбірська економія складала найбільший комплекс королівських володінь в Прикарпатті. До її складу входило 3 містечка (Самбір, Старий Самбір і Стара Cіль), 7 соляних жуп і 132 села. В господарсько-адміністративному відношенні вона ділилася на ключі (в передгірській частині), центром яких були фільварки, та країни, що сформувалися в гірських селах, заснованих переважно на волоському праві. Всього нараховувалося 9 ключів (Купнівський, Дублянський, Ваньовицький, Задністрянський, Бабинський, Лішнянський, Улицький, Мединицький і Тершівський). Гірська частина поділялася на 7 країн (Волосянську, Розлуцьку, Любохорську, Ільницьку, Липецьку, Підбузьку та Гвоздецьку.

Прибутки економії розподілялися таким чином: 4/5 загального прибутку призначалося для королівського столу, а 1/5 - на утримання її адміністрації, очолюваної «державцею». Здебільшого державцями економії були великі магнати Речі Посполитої, а в період правління саксонської династії - і саксонські. В першій половині XVIII ст. в документах згадуються наступні державці: Ян Оберт, Костянтин Ваповський, Микола Оссолінський, барон Блюменталь, Богуслав Ленчинський, граф Джевецький, граф Вексель. В 1701 р. Самбірська економія була здана в оренду «зі всіма містами, фільварками, країнами, жупами і складами на Сяні та Віслі Костянтину Ваповському на 5 років за 160000 зл. щорічної суми, яка вносилася до скарбу чотирма ратами по 40000 зл.⁴³

Адміністратори, підстарости та інші посесори за час свого господарювання не особливо дбали про стан справ в економії, а всіма способами намагалися нажитися на королівських володіннях, через те, очевидно, мало хто з них довго затримувався на цих посадах. Як свідчать матеріали комісарських перевірок дехто з них за час оренди отримував суми більші за річний прибуток економії. Згідно з повідомленнями комісара Борлаха (1746 р.) «генеральний адміністратор Буковський за 3 роки нажив на економії 130000 зл., а литовський підстольний Борецький за 4 роки - 193000 зл.⁴⁴

В свою чергу ключі, жупи адміністратором економії здавалися в оренду підстаростам, квітникам. Інколи ці господарські одиниці надавалися «в доживоття» шляхті за заслуги перед короною. Такі надання приводили до того, що поміж королівськими селами появилось ряд сіл дрібної шляхти, зокрема села Ільник, Косинець, Яблунів та ін. В багатьох селах поруч із землями скарбу знаходились землі шляхти, здебільшого інкорпорованих війтівств та вільництв, які раніше належали керівникам сільських громад. З середини XVII ст. утвердилася практика викупу шляхтою цих громадських земель у королівщинах, що сприяло посиленню впливу переважно дрібної шляхти в королівщинах. Намагаючись розширити свої земельні володіння за рахунок громадських земель, ця категорія землеволодільців часто завдавала шкоду місцевим селянам, випасаючи худобу на громадських пасовищах, вирубуючи на свої потреби громадські ліси і т. ін. Так, в 1733 р. селяни сіл Бутля і Бутелька скаржилися на шляхтичів Бориславських, які не тільки випасали свою худобу на громадських луках, нанесли шкоду посівам, але й забрали 50 штук громадської худоби та побили пастухів⁴⁵.

Окрім шляхти, на добрах економії наживалося й духовенство. На території економії знаходилось 25 монастирів, за якими були закріплені не тільки земельні угіддя, але й надавалось їм право «вільного врубу в лісах», користування соляними та іншими «пенсіями». Так, Самбірський кафедральний собор отримував 10-й сніп зі всіх війтівств і совтиств економії, з передмість Самбора та приміських сіл (Містковичі, Дубрівка, Пруси, Бабина, Озимина, Ісаї) та Ваньовицького фільварку⁴⁶. Отже, наприкінці XVII - в першій половині XVIIІ ст. економія стає привабливою не тільки для шляхти, але й духовенства та різного роду лихварів⁴⁷, які надавали позики під застав землі не тільки збіднілим селянам, але й шляхті.

Другу категорію королівських володінь складали староства, які згідно з сеймовими постановами служили винагородою магнатам і шляхті за заслуги перед державою. Їх ще називали «хлібом добре заслуженим». Державці таких староств зобов'язані були платити «кварту», тобто ј доходу, до скарбу на утримання регулярного війська, а решту прибутків могли використовувати на свої власні потреби. На той час таких староств на Перемишльщині було 6 (Перемишльське, Лежайське, Дрогобицьке, Стрийське, Мостиське та Медицьке). Звичайно, що найбільшим серед них було Перемишльське староство, до якого, крім м. Перемишля, відносилось і містечко Нижанковичі та 31 село. Села входили до 4 ключів (Бакунчицького, Гійського, Дев'ятицького, Вишатицького) та Стар'явської країни, яку складали гірські села на «волоському праві» по річці Стрв'яж. Крім того, на території землі було біля трьох десятків королівських сіл, так званих тенут, які утримувала шляхта в формі різних пожалувань за заслуги перед короною.

Серед приватного землеволодіння за кількістю сіл, що належали одному землевласнику можна виділити 5 груп (табл.3)

Таблиця 3 Категорії приватного землеволодіння

Матеріали таблиці свідчать, що основну масу землевласників Перемишльщини на рубежі XVII - XVIII ст. складала середньопомісна та дрібна шляхта. В той же час між Сяном і Дністром та в Задністрянській частині семи магнатським родинам належало 109 сіл, тобто 26% всіх сіл указаних частин. Подимні реєстри 1700 і 1716 рр. засвідчують, що в Засянській частині кількість магнатських маєтків була найбільшою. Найбільше сіл на Перемишльщині належало магнатам Любомирським (78 сіл), родинним гніздом яких було містечко Ряшів, Замойським - 36 сіл, Браницьким, Корняктам і Сенявським - по 24 села, Фредрам - 17, Острозьким - 11, а за ними йшли Мнішки, Стадницькі, Потоцькі та ін. Переважна більшість сіл цих магнатських родин розташовувалася в Міжсянськодністрянській та Засянській частинах, де переважали більш родючі ґрунти, за то в гірській частині більшість землі належала переважно дрібній та загродовій шляхті, яка здебільшого походила із служилих людей галицьких князів, оскільки володіння останніх після анексії Східної Галичини Польщею перейшли до рук польських королів. Багато з них продовжували виконувати різні службові повинності на користь польських королів, в тому числі виконували функції князів, війтів, совтисів, тобто місцевої влади.

Якщо магнати й велика шляхта володіли величезними господарськими комплексами й сотнями підданих, то ця дрібна та загродова шляхта за земельними наділами часто не відрізнялася від заможних селян-кметів, а подекуди й загородників, і не мала своїх підданих. Так, в с. Кульчичах, звідкіля походив гетьман П.Конашевич-Сагайдачний, ревізори в 1692 р. взяли на облік 185 шляхетських родин, земельні наділи яких «важко було визначити, бо ділилися вони загонами і то не однаковими за розміром». З цих 185 родин лише декілька мали своїх підданих -«халупників»⁴⁸. У с. Маткові зазначається 100 шляхетських родин на 15 ланах, однак у них не було ні підданих, ні млина, ні корчми⁴⁹. Крім згаданих сіл, подібні шляхетські господарства мали місце ще в 38 селах. Зустрічались і такі випадки, що безземельна шляхта орендувала пусті селянські землі. Зокрема в с. Ортиничі 11 шляхетських родин наймали 2,5 лана (близько 55 га) пустих селянських земель, а в с. Косинець 20 безземельних шляхтичів орендували землю у місцевого володільця села⁵⁰.

Наведені вище факти вказують на величезну майнову диференціацію серед шляхти Перемишльської землі, де поруч з невеликою кількістю магнатів і шляхти-панів, зокрема в гірських селах королівщин проживала велика кількість малоземельної та безземельної шляхти, яка здебільшого служила в маєтках магнатів, шляхти-панів та королівщин.

Відмінності між різними групами шляхти в земельних володіннях і зумовили особливості у веденні ними свого господарства. Якщо перед малоземельною і безземельною шляхтою стояло питання про способи виживання в умовах подальшого розкладу феодальних відносин, то перед магнатами та шляхтою-панами стояло питання подальшого розширення своїх господарських комплексів. Прикладом такого всебічно розвиненого господарського комплексу на Перемишльщині можуть служити маєтки майорату Замойських, частково розташовані на її теренах - на землях двох колишніх староств - Замехівського і Крешівського, які Ян Замойський отримав за сеймовою постановою 1588 р. за заслуги перед Річчю Посполитою⁵¹. У фільварках майорату вирощували зернові та технічні культури, розводили велику рогату худобу, свиней, домашню птицю, бджіл, у ставках - рибу; розвинене було городництво та садівництво. Фільваркова продукція збувалася не тільки на місцевих ринках, але й від Крешівського причалу на суднах сплавлялася до Гданська. До того ж, в Крешові будувалися річкові судна як для власних потреб, так і на продаж⁵². Фільваркова продукція поступала на ринок як в натуральному, так і в переробленому виді. Для цього в багатьох селах функціонували млини, броварі, солодовні, фолюші (сукновальні). Із промислів найбільш розвиненим був лісовий (виготовлялись різні будівельні матеріали, поташ і смола). На базі покладів залізної руди діяли гути (залізоплавильні) та кузні. Із покладів селітри виготовляли порох. В Крешові та окремих селах виготовлялися різні ремісничі вироби⁵³.

Близькими до господарського комплексу магнатів Замойських були маєтки Любомирських, Сенявських, Потоцьких, Мнішків та інших великих землевласників Перемишльщини. Отримуючи від них колосальні прибутки, вони зводили пишні свої резиденції, з внутрішнім оздобленням на зразок європейських, розбивали парки з рідкісних порід дерев і намагалися наслідувати тогочасних європейських вельмож. Польський дослідник В.Лозинський відносив резиденції магнатів Перемишльської землі до числа найбільших резиденцій не тільки Польщі, але й Європи⁵⁴. Однак у зв'язку з активною участю магнатів у політичному житті Речі Посполитої, військовими розореннями, особливо на початку XVIII ст., стихійними лихами, передачею маєтків в оренду, магнатські резиденції переживали скрутні часи, а подекуди приходили в запустіння. Прикладом такого стану резиденцій великих магнатів може служити замок Гербуртів, поблизу м. Добромиля (остатки якого збереглися й по нині). В 1703 р. в ньому не тільки ніхто не проживав, але й над ним уже не було даху, від чого кімнати почали руйнуватися⁵⁵. Негативно на стані магнатських маєтків позначалась і віддача їх в оренду В. Лозинський підкреслював, що після деяких орендаторів маєтки виглядали «як після татар»⁵⁶.

Дещо інший вигляд мали маєтки середньої шляхти, яка часто сама, або за допомогою декількох осіб найманої адміністрації, вела своє господарство, що значною мірою й визначило їх стан навіть в досить складних умовах розвитку фільваркового господарства в другій половині XVII - початку XVIII ст. Підтвердженням цього висновку може служити стан середньо- шляхетських маєтків Харчевських, поблизу м. Перемишля. Крім своїх чотирьох сіл (Урка, Мочарад, Злотківця та Буд) вони орендували два села в магнатів Любомирських. В с. Урку в 1745 р. перебували в доброму стані дворові приміщення, новозбудовані фільваркові будівлі, новозбудовані бровар та млин, необхідний землеробський реманент, а також 114 голів худоби. Крім цього, їм належали два дубаси (річкові судна тонажністю до 20 лаштів зерна, а також цегельня, не кажучи про запаси різних будівельних матеріалів для поточного ремонту. В доброму стані знаходились і фільваркові приміщення в інших їхніх селах⁵⁷. В дворовій бібліотеці серед великої кількості рідкісних кних названа і книга адміністратора Самбірської економії кінця XVII ст. Я. Гаура, яка тривалий час служила практичним порадником у веденні фільваркового господарства⁵⁸.

Характеристика стану землеволодіння Перемишльщини була б не повною, якщо не зупинитися хоча б в загальних рисах на привілейованих сільських господарствах - війтівствах, князівствах, совтиствах, вільництвах та попівствах. Три перших і останній тип господарств мали місце фактично в усіх сільських поселеннях, оскільки вони формувалися одночасно із самими поселеннями: війтівства - в селах на руському та польському праві, князівства - на волоському, а совтиства - на німецькому. Попівства притаманні не тільки усім сільським поселенням, але й містечкам. Основна більшість цих форм дрібного служилого землеволодіння на рубежі XVII- XVIIІ ст. найкраще представлена в Задністрянській частині. Разом з вільництвами із 268 сіл вони зазначені в 106. Найбільше їх відмічено в королівщинах. Із 132 сіл Самбірської економії вони зазначені в 96. Їх земельні володіння сумарно складали 181,5 лана⁵⁹.

Війти, князі, совтиси представляли місцеву владу, за що й наділялися здебільшого 2 ланами (від 42 до 50 га) землі. На перших порах заснування сіл вони виконували функції осадників, а відтак і представників місцевої влади. Тому не дивно, що осадником міг бути не обов'язково шляхтич, часто ними ставали й ініціативні селяни, яким надавався локаційний привілей, тобто право на заснування нових поселень, а заодно і на певні привілеї:

- на земельне володіння розміром від 2 до 4 ланів (за власним вибором);

- на будівництво корчми, млина, рідше фолюша;

- на осадження на своїх землях селян (переважно огородників);

- на вилов риби в місцевих ріках, заведення пасіки, вільного «врубу» в дідичних чи королівських лісах;

- на третій гріш від чиншів і данин з підданих на користь дідича чи королівського скарбу, а також звільнення від штрафів;

- на збір із підданих двох святкових данин (колядок).

До того ж піддані були забов'язані надавати їм допомогу в обробітку землі, відбуваючи на рік від 3 до 6 днів панщини⁶⁰.

Обов'язком війта, князя чи совтиса було забезпечення виконання селянами повинностей, суд над ними та стягнення штрафів за провини. З XVI ст. війти зобов'язані були відбувати військову повинність, або висилати замість себе озброєного кінного воїна. Для більш конкретної характеристики цього типу господарств наведемо описи найбільш типових. Так, на війтівстві Миколи Добринецького в с. Стрільбичах, поблизу Старого Самбора, в 1714 р. зазначається новий жилий будинок під гонтами, неподалік від нього пекарня, стайня для корів, стаєнка для волів, а в ній 6 робочих волів, 2 плуги, комора, обора з шопами, дві стодоли, 4 обороги з сіном, 2 броварі. В одному з них 3 горілчаних котли. При ньому була також стайня для відгодівлі худоби. На р. Яблонці два млини по одному каменю. Третій і бровар разом з корчмою знаходилися в оренді. В ньому також нараховувалося 3 горілчаних котли. При ньому була стодола та стайня для худоби⁶¹. На війтівстві Миколи Покровського в с. Підбуж в 1706 р. зазначається 28 півмірків посіяного вівса, 4 півмірки ярої пшениці, 3 півмірки озимого жита, 3 півмірки бобу. На городі - 4 загони петрушки, 2 загони петрушки з маком та буряками. В оборі - 2 воли, 3 корови, 3 ялівки 3 річних телят, 5 свиней, 2 кози та один козел, 21 гуска. Відмічено також 3 плуги. Щорічно селяни відробляли в його господарстві 25 днів на оранці, 25 - на косовиці сіна та 25 - на жатві⁶². В с. Сарни, поблизу Мостиськ, на війтівському грунті сиділо 9 кметів, які взимку, навесні та восени відробляли по 2 дні панщини, а влітку - 3, один халупник, який три пори року відробляв на тиждень по одному дню панщини, а влітку 2 дні⁶³. Таким чином, війтівства, князівства, совтиства складали маленькі господарські комплекси в переважній більшості в королівщинах, порівняно менше в приватних маєтках - магнатів. Після 1563 р., в зв'язку зі вступом в дію дозволу на викуп цих привілейованих господарств шляхтою⁶⁴, вони поступово переходять до рук дрібної шляхти, або зовсім зникають. Цьому сприяли також конституції 1607, 1620 рр., за якими війтівства і солтиства надавалися лише людям, котрі відзначилися перед державою, а згідно з конституцією 1662 р. - лише людям, що відзначилися на військовій службі⁶⁵. То й не дивно, що на кінець XVIІ ст. в приватних маєтках сусідньої Львівської землі лише одне господарство збереглося в руках нешляхетського походження⁶⁶.

Велику групу привілейованих господарств складали вибраництва. О. Стадницький, досліджуючи їх, вважав, що до них зараховували селянські (кметівські) повнонадільні (ланові) господарства королівщин, зобов'язані відправляти на військову виправу озброєного воїна, за що вони звільнялися як від громадських, та інших державних повинностей⁶⁷. В королівщинах вони складали кожний 20-й лан земельних угідь. Їх існування було узаконене конституцією 1590 р., в якій йшлося, що як у вільних, так і заставних королівських маєтках Речі Посполитої кожні 20 кметів виряджають на військову виправу одного пахолка (воїна) з рушницею, шаблею, сокирою, добре одітого, а батько його чи брат звільнялися від податків та відробітків, які відбували за нього інші 19 кметів⁶⁸. Однак переважно з вини адміністраторів та державців королівщин, а також і самих вибранців, які часто відкуповувалися від військової служби, держава постійно не дораховувалася відповідної кількості вибранців. Тому конституція 1649 р. замінила цю військову повинність на грошовий податок з кожного вибранець кого лану по 60 зл., а конституція 1726 р. збільшила його розмір до 100 зл., які сплачувалися двома ратами. До того ж остання конституція постановила провести нову ревізію вибранецьких ланів і «осадити» пусті вибраництва під загрозою стягнення штрафів з державців королівщин від 500 до 1000 злотих⁶⁹. З метою утримання вибраництв на належному рівні конституцією 1676 р. заборонялось осадження на вибраницькому лані більше 4 посесорів.

Крім земельного наділу, вибранці користувалися правом вільного випасу худоби на громадських пасовищах, вільного врубу в громадських лісах на власні потреби, правом вільного вилову риби в ріках та озерах, варення пива та палення горілки на власні потреби.

Близькими за своїм становищем до вибраництв були вільництва, До них здебільшого зараховували в королівщинах представників адміністрацій, ковалів, столярів та представників інших необхідних дворові ремісників. Вони звільнялися від основних повинностей, які за них виконували громади. Лише в окремих випадках вільники сплачували до громади чинш. Якщо послуги таких вільників дворові не були потрібні, то їх приєднували до громад і вони несли всі повинності разом з громадою. Часто вільництва, як і інші згадувані групи привілейованих господарств, все більше надавалися в доживоття не лише даній особі, але й її спадкоємцям.

До числа привілейованих господарств відносились і попівства, під які виділялася земля при закладці нового поселення. Про це переконливо свідчать локаційні грамоти, в яких поруч з князівськими чи війтівськими наділами називаються і попівські (здебільшого в 1 лан = 22 - 24 га). Таке сусідство попівського наділу з війтівським чи князівським пояснюється ще й тим, що здебільшого його посідав хтось із родичів князя чи війта⁷⁰. Подекуди в інвентарних описах війтівств чи князівств описуються і попівства. Надавалися попівства й за окремими грамотами, здебільшого на два «до живоття» (покоління), рідше на більше або спадково. Спадкове надання попівств здебільшого спостерігається в селах пізнішого походження у випадках внесення задатку на освоєння відведених земель. Часто в джерелах зустрічаються відомості про виділення попівських наділів з громадських земель. Загалом до 1720 р. виділення земель під привілейовані господарства в королівщинах було прерогативою королівської влади або старостинської адміністрації, а в приватних володіннях - дідича. В 1720 р. на Замостьському соборі ця практика була відмінена і введена система посвячення в попівський сан Перемишльським єпископом та присвоєно йому право роздачі бенефіціїв. Правда, це нововведення зустріло опір не тільки з боку власників маєтків, але й попів⁷¹.

З попівствами були зв'язані ряд привілеїв: право користування громадськими угіддями, безплатного випасу худоби в королівських чи дідичних лісах, безплатного помолу зерна в місцевому млині, поселення на попівських землях халупників чи загородників, звільнення від повинностей та податків, військових поборів, стацій⁷². Піп підбирав собі поповичів для прислуговування в церкві та й допомоги у веденні господарства (здебільшого це були родичі попа, що намагалися звільнитися від громадських повинностей). Оскільки часто на попівствах збиралося багато поповичів, щоб ухилитися від громадських повинностей, а це наносило ущерб громаді чи власникам маєтків, то було заборонено тримати на одному попівстві більше двох поповичів, хоча на практиці рідко дотримувалися цієї вимоги⁷³. До того ж населення платило попу скіпщину (копу урожаю зернових), проскурне - 15 грошей з двору, а також нерегламентовані різні збори яйцями, птицею і т.д. Користувалися попи й «добровільними» відробітками. Наживалися вони на культових ритуалах (хрещеннях, весіллях, похоронах) про що свідчать скарги населення про зловживання попів⁷⁴.

Подекуди українське населення утримувало не лише православне, точніше уніатське, але й католицьке духовенство. Цікавою у цьому відношенні можна вважати ситуацію в с. Дубляни Самбірської економії. Із загального земельного фонду села раніше 21,75 лану належало католикам (полякам), з яких на користь плебана збиралася десятина. На 1744 р. з указаної землі 3,25 лана знаходились у користуванні православних християн, однак плебан вимагав, щоб і вони платили йому десятину⁷⁵.

Оскільки привілеї православного духовенства поширювалися лише на самих попів, то їх діти чи інші члени родини не могли ними користуватися і змушені були виконувати ці ж повинності, які виконували мешканці даного населеного пункту. Це до певної міри і прискорювало прийняття унії православним духовенством Прикарпаття на рубежі XVII - XVIII ст. (в чому чималу роль відіграв перемишльський єпископ Інокентій Вінницький - виходець з дрібної галицької шляхти). В прийнятті унії сини православного духовенства бачили більше користі ніж у православ'ї, що переслідувалося владою⁷⁶.

Окремо на Перемишльщині духовенству в різних місцях належало 31село і містечко Радимне. Найбільше поселень належало Перемишльській єпископії. В окрузі Радимного їй належало 7 сіл, а 5 розташовувались в різних місцях землі. Крім цілих сіл їй також належали й дві частини села. Решта сіл належали уніатським і католицьким монастирям (здебільшого по 1 - 2 села). Це дозволяє стверджувати, що церква не мала великого землеволодіння в Перемишльській землі, незважаючи на тяглість її історії та місце в духовному житті краю Перемишльського єпископату. В той же час варто зауважити, що подібно до королівщин і дідичних маєтків у церковних селах також були свої фільварки, у яких працювали прикріплені до них селяни. Повинності церковних сіл були більш близькі до шляхетських. Крім того, духовенство отримувало ще різного роду данини та пожалування з королівщин (від пропінації, промислів і т.д.).

Таким чином, для Перемишльщини були характерні всі типи феодального землеволодіння Речі Посполитої, в тому числі два села належали м. Перемишлю. Шляхетське землеволодіння характеризувалося великою диференціацією: поруч з великими господарськими комплексами магнатів, що володіли десятками сіл, тут проживала величезна кількість дрібної шляхти (малоземельної і безземельної), що в переважній більшості походила із служилих людей галицьких князів. Численну групу також складали різні привілейовані господарства - війтівства, князівства, совтиства, вибраництва, вільництва, які переважно формувалися в процесі заснування сіл відповідно на руському, польському, волоському та німецькому праві. З середини XVII ст. привелійовані господарства все більше переходять до рук місцевої малоземельної та безземельної шляхти як шляхом пожалувань за заслуги перед державою, так і шляхом викупу. До числа привілейованих господарств відносилися також і попівства, що переважно, як і війтівства, князівства та совтиства, формувалися в процесі заснування населених пунктів і знаходилися майже у кожному з них. Окремо духовенству належало 31 село і містечко - Радимне, два села належали м. Перемишлю.

3. Стан помісного господарства

Розвиток промисловості та товарно-грошових відносин в Європі викликав ріст попиту на продукцію сільського господарства, сировину для промислових підприємств, що стимулювало перебудову помісного господарства не лише в Західній, але й Східній Європі з орієнтацією здебільшого на зовнішній ринок, особливо в країнах, що мали вихід до Балтійського моря. Серед них важливе місце займала Польсько-Литовська держава, в різних регіонах якої, в залежності від їх зв'язку з ринком, вона проводилася, правда, не з однаковою інтенсивністю.

Оскільки Перемишльська земля, завдяки суходільним і водним шляхам, мала достатньо тісні зв'зки із Західною Європою, то вже з кінця XV ст. її помісне господарство все більше втягується в товарно-грошові відносини і стає на шлях перебудови.

Про зв'язки фільварків Прикарпаття з ринком свідчить хоча би той факт, що на перших порах більшість фільваркових господарств переважно була зосереджена в басейнах рік Сяну та Віслока. Організація нових і розширення старих фільварків відбувалася не тільки за рахунок пустих чи маловживаних земель, але й за рахунок насильного захоплення чи обмеження розмірів селянських наділів, що спричинилося до зменшення в селах повнонадільних господарств (кметів), ріст числа малоземельних і безземельних селян (загородників, халупників і комірників). Так в с. Гійську Перемишльського староства в 1553 р. нараховувалося 36 кметівських господарств, земельний наділ яких складав 0,5 лану і 3 загородницьких (наділ яких не вказано). У 1565 р. люстратори застали в цьому селі лише 20 загородників, оскільки перемишльський староста Мартин Зборовський «скупив» у кметів землю для фільварку, а їх посадив на загороди, додавши їм «троха ріллі»⁷⁷. Отже, перебудова помісного господарства, тобто перехід помістя до фільваркової системи господарювання, спричинився не лише до зменшення чисельності повнонадільних господарств і росту числа малоземельних селян у с. Гійську, але й зменшення загального числа господарств. Якщо в 60-70-х рр. XVІ ст. в королівщинах Руського воєводства малоземельні та безземельні селяни складали 15,7% загальної кількості селянських господарств⁷⁸, то вже в першій половині XVІІ ст. кількість цих селян в Белзькому та Руському воєводствах збільшилася до 37,6%, а в Перемишльській землі, де фільваркові господарства набрали більшого поширення, вони сягнули до 45,1% від загальної кількості селянських господарств⁷⁹.

Якщо найбільш поширеним земельним наділом кметівських господарств на Прикарпатті в XІІІ - XV ст. був лан (дворище), то в 60-х рр. XVІ ст. в Лежайському старостві Перемишльської землі типовим стає півлановий наділ⁸⁰. Протягом цього століття спостерігалося подальше скорочення селянських земельних наділів. Воно обумовлювалося не лише розширенням фільваркової ріллі, родинним поділом наділів, але й військовими та стихійними катаклізмами, які периживала Річ Посполита у той час. Тому не дивно, що уже в першій половині XVІІ ст. переважаючим стає чверть - лановий наділ⁸¹. Великий вплив на цей процес, крім перелічених факторів, мали і селянські повинності, розмір яких переважно залежав від величини земельного наділу.

Перехід до фільваркової системи господарювання та розширення панської ріллі вимагало збільшення відробіткової ренти. Від робіт «що прикажуть» з кінця XV ст. все більше переходять до регулярної щотижневої панщини. В останній третині XVІ ст. в Руському воєводстві вона переважно складала 2 дні на тиждень, а в Перемишльській землі, в маєтках поблизу Сяну, досягла 3-4 днів з дворища (лану)⁸². При тому натуральні данини та грошові чинші не тільки залишилися на попередньому рівні, але й подекуди збільшилися. Доказом цього можуть служити повинності селян приведених в таблиці 4 сіл Перемишльського старост

Таблиця 4 Повинності селян Перемишльського староства з лану (1497-1565 рр.)⁸³

Таким чином, до середини XVІ ст. в селах Перемишльського староства грошові та натуральні форми повинностей були замінені на відробітки. Тенденція до зростання повинностей фактично спостерігається протягом всього досліджуваного часу. В. Ф.Інкін, простежуючи еволюцію повинностей в Самбірській економії дійшов висновку, що в XVІІ ст. внаслідок дроблення селянських наділів вони перекладалися із лану на ланові чверті, в результаті чого зросли в порівнянні з XVІ ст. в чотири рази⁸⁴. В гірських селах волоського права, де не було фільварків, відбувалася заміна натуральних данин на грошовий чинш, який не тільки збільшувався, але й запроваджувалися нові його види⁸⁵. Таким чином, основні тенденції, що намітилися в розвитку галицького села в XVІ - першій половині XVІІ ст. продовжувалися і в другій половині останнього, однак до них долучився ще негативний вплив війн середини XVІІ ст. та супроводжуючі їх епідемії, епізоотії та інші стихійні лиха.

Порівняно великих втрат зазнала ця територія в 1656 р. від нападів шведських, а в 1657 р. семиградських військ Ракоці (союзника Б.Хмельницького), який, переправившись через Карпати в районі Сколе, територією Перемишльщини прямував на Краків. Після їх пограбувань населення околиць м. Перемишля скоротилося майже на 49%⁸⁶. Рятуючись від військових пограбувань населення з Прикарпаття переходило в інші райони Польщі, до сусідньої Угорщини (Закарпаття) та в інші місця, що спричиняло масове обезлюднення галицьких сіл. Так, в люстрації Перемишльського староства 1663 р. зазначається, що в с. Поповичі згідно з люстраціями 1616-1629 рр. числилося 13 кметів, а «тепер» нема жодного, крім одного ткача і двох халупників. В с. Сідлиська до війн середини XVІІ ст. проживало 16 кметів, що сиділи на «чвертях» лану, а тепер залишився лише один, в с. Аскманичах - відповідно 26 і 6, а в с. Лопушниця «немає жодного підданого»⁸⁷.