В.О. Ключевський писав: "Перетворення управління - сама показна, фасадна сторона реформаторської діяльності Петра; по ній особливо охоче цінували і всю цю діяльність".

Ключевський, взагалі стосовно діяльності Петра ставився критично. Він писав, що реформи управління проводилися похапцем, безпрограмно. Ті або інші зміни в державному управлінні, адміністративно-територіальному поділі Росії диктувалися військовою необхідністю, а їхньою головною задачею було якомога більш ефективне вибивання кошів з народу для покриття всіх видатків, які задовольнять потреби військових (сам Петро називав гроші "артерією війни").

Для Петра-реформатора було також характерно прагнення перенести військові принципи на сферу громадянського життя і державного управління. Надто показовий в цьому плані Указ від 10 квітня 1716 р., надісланий імператором в Сенат:

"Господа Сенаторы! Посылаю вам книгу Военных уставов (какое зачат в Петербурге и днесь сделаный)... И понеже оной устава военских людей, аднако касается и всех правителей земских!".

Петро відносився до державної установи як до військового підрозділу, до регламенту -- як до військового статуту, а до чиновника -- як до військовослужбовця. Американський дослідник Д. Крайкрафт відзначав: "Петро не тільки одягався як солдат, але і діяв і думав як солдат".

Безсистемність і поспіх часто призводили до плутанини: встановлені, накази змінювались одні іншими, часто прямо протилежними за значенням, або зводилися нанівець нескінченними перемінами в державних установах, інколи установи дублювали одна одну по своїх функціях. Багато з посад, військових і громадянських, змінили лише староруські назви на європейські, по суті своєї залишившись колишніми.

Вже в перші роки царювання Петра змінилися стиль і засоби управління: замість Боярської думи (яку Петро прирік просто на фізичне вимирання, своїм указом припинивши поповнення думи новими членами) рішення стала приймати своєрідна "команда", складена з найближчих сподвижників царя. На перших етапах головним радником Петра був князь Федір Ромадановський, по словам сучасника, "злой тиран, пяница по жизни".

Першою адміністративною реформою стало створення в 1699 р. Особливого відомства міст. Указами вводилося самоврядування для міського купецтва, а також для населення поморських міст. Скасовувалася влада воєвод, віднині судом і збором податків відали виборні бургомістри. На Чолі нових органів була поставлена Московська ратуша, яка вибиралася купцями Москви.

У відомстві Ратуші знаходились головні надходження державних прибутків з міст, а також загальний нагляд за діями органів самоврядування. На Чолі Ратуші стояв обер-інспектор ратушного правління. Першою людиною, що зайняв цю посаду, був колишній дворецький Шеремєтов Олексій Курбатов.

Але із зростанням державних видатків Петр поступово втрачає довіру до фінансових можливостей Ратуші. Цар приходить до рішення перенести основну масу управління на місця, бо людині тяжко “за оче все разумете и правите".

Така організація управління забезпечувала більш високий ступінь задоволення фінансових потреб держави, а після закінчення Північної війни повинна була спростити процес розміщення і забезпечення регулярних військ. В кінці 1707 р. Починається здійснення нової реформи, а в 1708 р. проголошується створення восьми губерній, які в свою чергу поділялися на провінції: Московської, Інгерманландської (згодом Санкт-Петербургської), Київської, Смоленської, Архангелогородської, Казанської, Азовської і Сибірської.

На Чолі прикордонних губерній стояли генерал-губернатори, інших - губернатори. Провінції управлялися воєводами, при губернаторах і воєводах знаходилась земська канцелярія як орган, який здійснює розпорядження і накази.

З 1710 р. Воєводи стали називатися уїзними комендантами. В підпорядкуванні у губернатора були віце-губернатор (заступник), ландріхтер, завідуючий судом, провіантмейстер та інші чиновники.

Таким чином, губернська реформа фактично скасувала реформи 1699 р., а Московська ратуша перетворилася із загальнодержавного в губернську установу.

В тому ж таки 1710 р. була проведена “подворная перепись” населення і була встановлена особлива платіжна одиниця в 5536 дворищ, що повинна була забезпечувати одну "частку" засобів, необхідних для покриття військових видатків. Коменданство скасовувалося, а замість них створювалися нові "частки" на чолі з ландратами - в більших губерніях по 12, в середніх - по 10, в менших - по 8. Передбачалося, що в відповідності з кількістю "доль" кожна губернія буде містити певну кількість полків.

Однак і ця реформа не дала бажаного ефекту, Північна війна затягнулася, і розмістити в губерніях приписані до них полки не вдалося. Грошей по-давньому не вистачало, що створило благодатний ґрунт для різноманітних махінацій. Так, губернатор Казанської губернії Апраксин придумав суми "прибутків" і надавав царю фальшиві відомості про них, демонструючи піклування про втрачені прибутки.

Ці дві реформи викликали повний розлад державного управління. В результаті губернської реформи була знищена система наказів, в початку XVIII ст. Росія фактично залишилася без столиці, бо Москва перестала нею бути, а Санкт-Петербург ще не став. Вся влада виявилася по-давньому зосереджена в руках "команди", що називалася то "ближньою канцелярією", те "консилией министров".

Поворотним моментом став Указ від 2 березня 1711 г., що проголосив створення нового органу державної влади - Сенату. Формальною причиною став від'їзд Петра на війну з Терцією. Указ регламентував:

" Указ, что по отбытии нашому делати.

1. Суд мати нелицемерный и неправедных суддей карати отнятием чест и всего имения, тож и ябедником так последует;

2. Дивитися во всей державе за расходами и ненужные, а особенно ушлые отставите;

3. Денег же по возможности собирати, понеже деньги суть артерией войны сопустатом;

4. Дворян собрати молодых для запасу в офицеры, а наипаче тих, кто кроются, сыскать; а также тысячью человек людей боярских грамотных для того ж;

5. Вексели исправити и тримати в едином месте;

6. Крам, что на откупах либо по канцеляриах и губерниям, осмотреть и посвидетельствовати;

7. Про соли старатца отдати на откуп и потщитца прибули у оной;

8. Торг китайськой, сделав кампанию хорошую, отдати;

9. Персицкой торг умножити и армян, приласкать и облехчите, онож пристойно, дабы тим подату охотника для большего их приезду. Петро Государь І."

В перший час Сенат складався з дев'ятих найближчих соратників царя, і Петро наполягав на визнані Сенату вищим державним органом, якому всі особи і установи повинні коритися, як самому царю.

Для встановлення жорсткого контролю за управлінням Петро в 1711 р. Створює систему фіскалів, які підкорялися обер-фіскалу. В обов'язки їм ставилося доносити Сенату і царю про всі зловживання і неблаговидні вчинки службових осіб. Фіскали були практично безкарні, але якщо їхній донос підтверджувався, фіскал одержував половину майна винного. Інститут фіскалів створив умови для розквіту корупції і дав широкі можливості для відомості рахівниці. Став сумно відомий цим обер-фіскал Нестеров. Однак на цьому Петро не зупинився - в 1722 р. Вводиться посада генерал-прокурора для керівництва фіскалами. Головна його роль полягала в нагляді за Сенатом, тепер тільки він міг пропонувати Сенату питання для обговорення. Таким чином, роль Сенату як органу державної влади була різко знижена.

Але новий централізований апарат влади з установою Сенату ще тільки починав створюватися, і зразком для подальшої реформи державного управління Петро обрав шведський державний устрій. Ця реформа, як і багато інших реформ Петра, не могла не торкнутися питання про ступінь запозичення їм західноєвропейського досвіду.

Шведська державна система була побудована на принципах камералізму -- вчення про бюрократичне управління, що отримало розповсюдження в Європі в XVI-XVII ст. Камералізм містив ряд рис, надто привабливих для Петра:

1) Це функціональний принцип управління, що передбачав створення установ, які спеціалізувалися в будь-якій сфері;

2) Це влаштування установ на засадах колегіальності, чіткої регламентації обов'язків чиновників, спеціалізації канцелярської праці, встановлення одноманітності штатів і платні.

Використовуючи шведський досвід і шведські зразки, Петро, як правило, вносив зумовлені особливостями Росії зміни. Указ Петра від 28 квітня 1718 р. оголошує: "Всім колегіям зараз же на підставі шведского статуту підпорядкувати в усіх справах і порядках Росії по пунктах, за якими пункти в шведському регламенті незручні, або із ситуацією в державі ".

В 1712 р. у Петра з'являється ідея створити по шведському зразку колегії. Перша нотатка царя про кількість колегій відноситься до 23 березня 1715 р. - тільки шість колегій без розшифровки їхніх обов'язків: Юстиції, Іноземні справи, Адміралтейство, Військова, Камер- і Коммерц-колегії.

Реформа почалася в кінці 1717 - початку 1718 р., коли Петро склав своєрідну програму майбутніх перетворень: він визначив число і компетенції колегій, а також укомплектував їхнім керівним складом. Указом від 15 грудня 1717 р. Призначаються президенти і віце-президенти колегій:

Таблиця 1

Берг і Мануфактур. Рудокопні заводи і всі прочія ремесла і рукоділля, і заводи оних, і розмноження, при цьому же і артилерія". З появою колегій припиняли своє існування багато з цих наказів, що збереглися, а деякі з них вийшли в склад нових установ, так, в Юстиц-колегію увійшли сім наказів. Особливістю колегіальної системи стало більш чітке розмежування сфер діяльності і дорадчий порядок ведення справ. Самий Петро писав:

"В колегії запропоновану потребу розбирають багато хто, і, що один не збагне, те збагне другий, а чого не побачить той, то інший побачить". Колегіальна система мала недоліки, і склад колегій при житті Петра неодноразово змінювався. В 1721 р. була створена Духовна колегія - Синод, що був виведений з підпорядкування Сенату, в 1722 р. Берг і Мануфактур-колегія була поділена на Берг-колегію і Мануфактур-колегію, була утворена Малоросійска колегія для поліпшення управління Україною, а Вотчинна контора Юстиц-колегії отримала статус колегії.

В 1720 р. був прийнятий Генеральний регламент -- документ, що визначав штати колегій, що остаточно розмежовував їхні функції і компетенцію. Формування колегіальної системи було завершене. Вона функціонувала майже сторіччя - з 1717 по 1802 р. Після установи колегій Петро вирішив по шведському зразку реформувати і місцеве управління. Почалася чергова реформа місцевого адміністративно-територіального влаштування. В 1719-1720 р. Були скасовані "частки" і посади ландратів, губернії тепер ділилися на провінції, а ті, в свою чергу, на дистрикти, на чолі яких стояли земські комісари, що призначалися Камер-колегією.

Міське управління було передане в руки міських верхів. Посада бургомістрів скасовувалася. Всі посадові населення ділилося на три частини:

1-у гільдію (багаті купці і володарі ремісничих майстерень),

2-у гільдію (дрібні торговці, заможні ремісники) і "подлый люд", більшість, яка складала міське населення. Правом вибору в нові органи міського самоврядування - магістрати - отримали лише представники "регулярного" населення - члени гільдій, обиратися могли лише члени 1-ої гільдії. Діяльність всіх міських магістрів контролював створений в 1720 р. Головний магістрат.

Поряд з розподілом міського населення, були проведені реформи і в відношенні численного класу не кріпосного населення -- воно об'єднувалося в стан державних селян зі чималим звуженням прав і можливостей. Переписом 1719-1724 р. Було ліквідоване холопство шляхом злиття його з кріпосними селянами. Нова система органів управління створила потужний шар чиновничого дворянства в Росії, склався розгалужений дворянсько-бюрократичний апарат. Після повного рівняння земельних володінь дворян (маєтків) і бояр (вотчин) дворянське землеволодіння остаточно перетворилося в панівне, причому указ про майорате 1714 р. повернув роздроблені володіння. Але ця міра повністю реалізована не була.

Своєрідним підсумком адміністративних перетворень Петра I став прийнятий в 1722 р. табель про ранги - зведення законів про порядок державної служби. Табель зобов'язував усіх дворян служити і оголошував службу єдиним засобом отримання будь-якого державного чину, причому відкривалися можливості просування по службі і вихідців з "подлого люда", а досягнення восьмого рангу означало привласнення дворянства, в ніж полягала відома демократизація системи управління. Петро відзначав в указі про Табелі:

"Ми для того нікому жодного рангу не дозволяємо, доки вони нам і Вітчизні жодних послуг не покажуть і за них характеристики не отримають".

По Табелям всі посади ділилися на шість частин - військові (сухопутні, гвардія, артилерія, морські), цивільні та придворні, і на 14 класів або рангів.

Таблиця 2 - Витяги з Табелю про ранги

Багато істориків вважають, що адміністративні реформи були найбільш слабким місцем Петровських реформ. Відомий російський історик В.Я. Уланов писав: "Всі ці реформи, безперервним потоком слідували одно за іншою... Але вони не тільки не вели населення до матеріального і морального успіху, але були гнітом для всього народу та мало чим уступали війні Петровського часу".

Такий висновок Уланова є очевидним свідченням того, що Петро І, наслідуючи західноєвропейські країни, перейняв велику долю абсолютистської монархічної системи управління, пристосувавши її до характерного для Росії самодержавства. Українські ж губернії були присутні соціально-економічним та культурним гнітом, що звернуло Хмельницьку Україну як колишню союзницю, до політичного статусу Малоросії в повному розумінні цього слова.

1.3 Церковна реформа

Важливу роль в затвердженні абсолютизму грала церковна реформа Петра. В другій половині XVII ст. Позиції Російської православної церкви були надто тривкими, вона зберігала адміністративну, фінансову і судову автономію по відношенню до царської влади. Останні патріархи Іоакім (1675-1690 рр.) і Адріан (1690-1700) проводили політику, направлену на зміцнення цих позицій.

Церковна політика Петра, як і його політика в інших сферах державного життя, була направлена передусім на якомога більш ефективне використання церкви для потреб держави, а якщо конкретніше -- на вижимання з церкви грошей на державні програми, передусім на будівництво флоту (про "кумпанстви").

Після подорожі Петра в складі Великого посольства його займає ще і проблема повного підпорядкування церкви своїй владі.

Поворот до нової політики відбувся після смерті патріарха Адріана. Петро розпоряджається провести ревізію для перепису майна Патріаршого дому. Скориставшись інформацією про виявлені зловживання, Петро скасовує вибори нового патріарха, доручаючи те ж саме митрополиту Рязанському Стефану Яворському пост "местоблюстителя патриаршего престола".

В 1701 р. утворився “Монастырский указ” - світська установа - для управління справами церкви. Церква починає втрачати свою незалежність від держави, право розпоряджатися своєю власністю та християнською ідеологією. Відтоді з амвону лунають проповіді більше із політично-патріотичним змістом ніж наповнені християнською мораллю любові до ближнього: ченці закликають населення до вступу у військо, плати податей і т. ін.

Петро, керуючись освітньою ідеєю про суспільне добро, для якого необхідна продуктивна праця всіх членів суспільства, розгортає наступ на монастирі. В 1701 р. Царський указ обмежує число монахів: за дозволом на постриг тепер потрібно було звертатися в Монастирське відомство. Згодом у царя з'явилася ідея використати монастирі як притулки для відставних солдат і жебраків. В указі 1724 р. кількість монахів в монастирях ставиться в пряму залежність від числа людей, за якими вони доглядають.

Відносини, які склалися між церквою і владою вимагали нового юридичного оформлення. В 1721 р. видний діяч Петровської епохи, українець за походженням -- Феофан Прокопович складає Духовний регламент, який передбачав знищення інституту патріаршества і утворення нового органу -- Духовної колегії, що незабаром була перейменована в "Святейший государственный Синод", офіційно зрівняний в правах із Сенатом. Президентом став Стефан Яворский, віце-президентами - Феодосій Яновський і Феофан Прокопович. Створення Синода з'явилося початком абсолютистського періоду російської історії, бо тепер вся влада, в тому числі і церковна, була зосереджена в руках Петра. Сучасник повідомляє, що коли російські церковні діячі намагалися протестувати, Петро вказав їм на Духовний регламент і заявив: "От вам духовний патріарх, а якщо він вам не подобається, то от вам (кинувши на стіл кинджал) булатний патріарх".

Прийняття Духовного регламенту фактично перетворила російських священнослужителів в державних чиновників, тим більш що для нагляду за Синодом була поставлена громадянська особа - обер-прокурор.

Реформа церкви здійснювалася паралельно із податковою реформою, проводилися врахування і класифікація священників, а нижчі їхні шари були переведені в “подушный оклад”. По зведеним відомостям Казанської, Нижегородської і Астраханської губерній (утворені в результаті членування Казанської губернії), від податків було визволено тільки 3044 священика з 8709 (35%). Бурхливу реакцію серед священників викликала Постанова Синоду від 17 травня 1722 року, в якому священнослужителям ставилося в обов'язок порушувати таємницю сповіді, якщо у них була можливість повідомити важливі для державної безпеки відомості.

В результаті церковної реформи церква втратила величезну частину свого впливу і перетворилася в частину державного апарату, строго контрольовану і керованою світською владою.

1.4 Економічні реформи

В Петровську епоху російська економіка, і передусім промисловість вчинила гігантський скачок. В той час розвиток господарства в першій чверті XVIII ст. йшов шляхами, наміченими попереднім періодом. В Московській державі XVI-XVII ст. Існували великі промислові підприємства - Пушкарський двір, Друкований двір, збройові заводи в Тулі, верф в Дедінові і ін. Політика Петра в відношенні економічного життя характеризувалася високим ступенем застосування командних і протекціоністських засобів.

В сільському господарстві можливості вдосконалення черпалися з подальшого засвоєння родючих земель, оброблення технічних культур, що давали сировину для промисловості, розвитку тваринництва, просування хліборобства на схід і південь, а також більш інтенсивній експлуатації селян. Зрослі потреби держави в сировині для російської промисловості призвели до широкого розповсюдженню таких культур, як льон і конопля. Указ 1715 р. заохочував вирощування льону і коноплі, а також тютюну, тутових дерев для шовкопряду. Указ 1712 р. наказував створювати конярські господарства у всіх губерніях, заохочувалося також вівчарство.

В Петровську епоху відбувається різке розмежування країни на дві зони ведення феодального господарства -- неврожайний Північ, де феодали прирікали своїх селян на грошовий оброк, найчастіше відпускаючи їх в місто і інші сільськогосподарські місцевості на заробітки, і родючий Південь, де дворяни-землеволодарі прагнули до розширення панщини.

Також посилювались державні повинності селян. Їхніми силами будувалися міста (на будівництві Петербурга працювали 40 тис. Селян, основному із північних регіонів України), мануфактури, мости, дороги; проводилися щорічні рекрутські набори, підвищувалися старі грошові збори і вводились нові. Головною метою політики Петра весь час було отримання якомога більших грошових і людських ресурсів для державних потреб.

Були проведені два переписи -- в 1710 і 1718 рр. По перепису 1718 р. одиницею обкладення ставала "душа" чоловічої статі, поза залежністю від віку, з якої стягалася “подушная подать” в розмірі 70 копійок в рік (з державних селян - 1 руб. 10 коп. в рік). Це упорядкувало податкову політику і різко підняло прибутки держави (приблизно в 4 рази; до кінця правління Петра вони складали до 12 млн. руб. в рік -- гігантська сума на той час).

В промисловості відбулася різка переорієнтація з дрібних селянських і ремісничих господарств на мануфактури. При Петрі було засновано не менше ніж чверть сотні нових мануфактур, він всіляко заохочував їхнє створення. Політика держави була також направлена на засоби які б запобігали молодій російській промисловості від конкуренції з боку західноєвропейської промисловості, шляхом внесення дуже високих митних мит (Митний устав 1724 р.)

Російська мануфактура, хоча і мала капіталістичні риси, але використання на ній здебільшого праці селян -- посесійних, приписних, оброчних і ін. -- робило її кріпосницьким підприємством. В залежності від того, чиєю власністю вони були, мануфактури поділялися на казенні, купечеські і поміщицькі. В 1721 р. промисловцям було надане право купувати селян для закріплення їх за підприємством (посесійні селяни).

Державні (казенні) заводи використовували працю державних селян, приписних селян, рекрутів і вільних найомних майстрів. Вони в основному обслуговували важку промисловість -- металургію, судоверфи, рудники. На купеческих мануфактурах, таких що випускалися здебільшого товари широкого споживання, працювали і посесійні, і оброчні селяни, а також вільнонаймана робітнича сила. Поміщицькі підприємства повністю забезпечувалися силами кріпосних поміщика-володаря.

Протекціоністська політика Петра вела до появи мануфактур в самих різних галузях промисловості, найчастіше таких, що з'являлися в Росії вперше. Основними були ті, що працювали на армію і флот: металургійні, збройові, суднобудівні, сукняні, полотняні, шкіряні і т. п. Заохочувалася підприємницька діяльність, створювалися пільгові умови для людей, що створювали нові мануфактури або брали в оренду державні. В 1711 р. В указі про передачу московським купцям А. Турчанинову і С. Цинбальщикову полотняної мануфактури Петро писав: "А буде они оной завод радением своим умножати и учинят по нему зыск великий, и за те они умилостевлены будут".

Виникають мануфактури в багатьох галузях - скляній, пороховій, паперообробній, парусній, полотняній, шовкоткацькій, сукняній, шкіряній, канатній, шляпній, красочній, лісопильній і багатьох інших.

Величезний вклад в розвиток металургійної промисловості Уралу вніс Микита Демидов, що користувався особливою прихильністю царя. Виникнення ливарської промисловості в Карелії на базі уральських руд, будівництво Вишнєволоцького каналу, сприяли розвитку металургії в нових районах і вивели Росію на одне з перших місць в світі в цій галузі. В початку XVIII ст. В Росії витоплювали біля 150 тис. пудів чавуну, в 1725 р. - більш 800 тис. пудів (з 1722 р. Росія експортувала чавун), а до кінця XVIII ст. - більше 2 млн. пудів.

До кінця царювання Петра в Росії існувала розвинена багатогалузева промисловість з центрами в Петербурзі, Москві, на Уралі. Найбільшими підприємствами були Адміралтейська верф, Арсенал, петербурзькі заводи, металургійні заводи Уралу, Хамовний двір в Москві. Йшло зміцнення всеросійського ринку, накопичування капіталу завдяки меркантилістській політиці держави. Росія поставляла на світові ринки конкурентоспроможні товари: залізо, полотна, юфть, поташ, хутро, ікру.

Тисячі росіян проходили в Європі навчання різним спеціальностям, і в свою чергу іноземці - інженери-зброярі, металурги, майстри шлюзного діла наймались на російську службу. Завдяки цьому Росія збагачувалася самими передовими технологіями Європи.

В результаті Петровської політики в економічній області за найкоротший в історії термін була створена потужна промисловість, здатна повністю забезпечити військові і державні потреби, економіка Росії ні в чому не залежала від імпорту.

1.5 Зміни в області науки, культури і побуту

Процес європеїзації Росії в епоху Петра Великого -- найбільш суперечлива частина Петровських реформ. Ще до Петра були створені передумови широкої європеїзації, помітно посилилися зв'язки із зарубіжними країнами, в Росію поступово проникають західноєвропейські культурні традиції, навіть “брадобритие” сягає коренями в допетровську епоху. В 1687 р. була відкрита Слав`яно-греко-латинська академія - перший вищий навчальний заклад в Росії. І все ж діяльність Петра була революційною.

В.Я. Уланов писав: "Новим в порушенні культурного питання при Петрі Великому було те, що тепер культура була визнана творчою силою не тільки в області спеціальної техніки, але і в її широких культурно-побутових проявах, і не тільки в додатку до 1избранному суспільства... Але і по відношенню до широких мас народу".

Найважливішим етапом в проведенні реформ стало відвідання Петром в складі Великого посольства ряду європейських країн. По поверненні Петро спрямовує багато молодих дворян в Європу для вивчення різноманітних спеціальностей, головним чином для оволодіння морськими науками.

Цар піклувався і про розвиток освіти в Росії. В 1701 р. в Москві, в Сухарьовій вежі відкривається Школа математичних і навігаційних наук на чолі з професором Абердинського університету шотландцем Форварсоном. Одним із викладачів цієї школи був Леонтій Магницький -- автор першої російської "Арифметики...". В 1711 р. в Москві з'являється інженерна школа.

Петро прагнув до того, щоб якомога скоріше подолати виниклу ще зі часів татаро-монгольского іга відсталість Росії від Європи. Одним з її проявів було різне літочислення, і в 1700 р. Петро перекладає Росію на новий календар -- 7208 рік стає 1700-м, а святкування Нового року переноситься з 1 вересня на 1 січня.

В 1703 р. в Москві виходить перший номер газети "Відомості" -- першої російської газети, в 1702 р. В Москву запрошується трупа Куншта для створення театру.

Відбувалися важливі зміни в побуті російських дворян, що переробили російське дворянство "по образу і подібності" європейського. В 1717 р. Виходить книга "Юності чесне дзеркало" -- свого роду підручник етикету, а з 1718 р. існували Асамблеї, -- дворянські зібрання за зразком європейських.

Однак не можна забувати про те, що всі ці реформи виходили винятково згори, а тому були достатньо болісні як для вищих, так і для нижчих шарів суспільства. Насильницький характер деяких з цих перетворень викликав відразу до них і призвів до різкого заперечення інших, нехай навіть самих прогресивних, починань. Петро прагнув зробити Росію європейською країною в усіх значеннях цього слова і придавав велике значення навіть самим дрібним деталям процесу культурних реформ.

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ

Головним підсумком всієї сукупності Петровських реформ стало встановлення в Росії режиму абсолютизму, вінцем якого стала зміна в 1721 р. титулу російського монарха -- Петро проголосив себе імператором, а країна стала називатися Російською Імперією.

Таким чином було оформлене те, до чого прагнув сам Петро всі роки свого царювання -- створення держави зі стрункою системою управління, сильною армією і флотом, потужною економікою, що виявляє вплив на міжнародну політику. В результаті Петровських реформ держава не була зв'язана нічим і могла користуватися будь-якими засобами для досягнення своєї мети. В підсумку Петро прийшов до свого ідеалу державного влаштування -- військового корабля, де всі і вся підпорядковані волі однієї людини -- капітана яким був Петро, і встигнув вивести цей корабель з багна в бурхливі води океану, обходячи всі рифи і мілі.

Росія стала самодержавною, військово-бюрократичною державою, центральна роль в якій належала дворянському стану. Разом з тим відсталість Росії не була повністю подолана, а реформи здійснювались в основному за рахунок найжорстокішої експлуатації і примушення.

Роль Петра Великого в історії Росії тяжко переоцінити. Не відноситись до засобів і стиля проведення ним реформ, не можна не визнати - Петро Великий є однією із самих помітних фігур світової історії.

Логічно навести слова сучасника Петра -- Нартова:

"... І хоча немає більш Петра Великого з нами, однак дух його в душах наших живе, і нам за щастя було знаходитися при цьому монарху, помремо вірними йому і гарячу любов нашу до земного бога поховаємо разом з собою. Ми без страху виголошуємо про батька нашого для того, що шляхетному відваги і правді навчалися від нього".

Таким чином, Росія в обличчі такого царя як Петро І знайшла визначного лідера, який максимально відповідав характеру самих росіян і привів їх не тільки до військових перемог, але й і до остаточного становлення російської нації. На жаль для інших народів, які були під п'ятою Російської імперії царювання Петра І принесло мало позитивного.

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНА ЗА ПРАВЛІННЯ ПЕТРА І

Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він (зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу 'дарчих на землі. Не забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибутків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того.

він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

Проте якщо київські спудеї та духовенство складали на його честь захоплені панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р.. коли Петро Іваненко-Петрик. писар, котрий мав широкі політичні зв'язки, втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у своїх намаганнях утворити незалежне Українське князівство заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти нього й стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Взаємини з Росією. Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, його здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із проведенням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку - все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І. гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова -- ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя. Як Іван Степанович Мазепа».

Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р.

Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували 12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки -- Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти. Отже було на те. що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І -- король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна. У виснажливій 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І 18-річний король Швеції Карл XII -- обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів -- поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро 1 поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,-- писав цареві Мазепа, -- я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII

Станіслав Ліщинський став погрожувати нападом на країну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро 1 наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й II листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.