Українське козацтво в 20-30-ті роки XVII ст.
Опис суспільно-політичної ситуації України в першій половині XVІІ ст. Об'єднання Сагайдачним військової сили козацтва із культурною верхівкою України. Історичні події повстань 20-30 рр.: підписання Куруківського договору, захоплення фортеці Кодак.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.06.2010 |
| Размер файла | 62,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
План
- Вступ
- Розділ І. Суспільно-економічна ситуація на Україні кінець XVI - початок XVII ст. Становлення козацтва
- 1.1 Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний
- Розділ ІІ. Запорозьке козацтво під час повстань 1625, 1630 -- 1631 років
- 2.1 Політика Гетьмана Михайла Дорошенка
- 2.2 Наслідки Куруківського договору
- 2.3 Військові походи козаків під проводом Тараса Федоровича (Трясило)
- 2. 4 Українське козацтво на початку 1630 років
- 2. 5 Захоплення фортеці Кодак
- Розділ ІІІ. Запорозьке козацтво під час повстання 1637-1638 років
- Висновки
- Список використаних джерел та літератури
Вступ
Актуальність теми. Вирішення актуальних проблем розбудови сучасної Української держави не в останню чергу залежить від вивчення і засвоєння історичного досвіду, знання тих державотворчих процесів, які відбувалися в Україні протягом століть. Чимало вагомих, і не завжди однозначно оцінених, історичних державно-правових явищ передувало сучасному державотворенню.
У нових політичних умовах серед багатьох історичних явищ повинно знайти своє переосмислення та визнання і запорізьке козацтво, внесок якого, зокрема у становлення української державності, сьогодні по-новому розглядається й оцінюється не тільки вітчизняною наукою, а й за рубежем.
Мабуть, жодне явище в історії українського народу не здобуло такої широкої відомості, як козацтво, його фортеця - Запорізька Січ. Свідченням цього є хоча б той факт, що не тільки слово "козаки", а й їхні військові подвиги, прагнення до свободи, військове мистецтво широко відомі не тільки в Україні, а й згадуються далеко за її межами. Слід зазначити, що саме українське козацтво доволі часто перебувало у полі зору європейських дипломатів, керівників багатьох держав. Ще на початку XVIII ст. у суспільній думці поширеними були переконання, що на долю європейських держав у майбутньому впливатиме їх союз з козаками України. Варто наголосити на такому факті: ні одне іноземне джерело жодного разу не вказує на завойовницький характер козаків, на їх прагнення нести неволю іншим народам.
Від часів падіння козацької республіки (1775 р.) минуло вже понад два століття, а питання державності, яке багато значило для січовиків і залишалось болючим впродовж усієї історії, тільки тепер одержало свою історичну відповідь і втілення у життя. Недаремно відомий німецький учений XIX ст. Ф. Боденштедт, який Січ називав "військовою республікою" і відзначав доблесть козаків, писав: " Століття проминули як одна хвилина, а в результаті залишився народ, який, щоправда, вже не є таким, як був, та все ж таки зберіг свої риси і свою національність" [18, 23].
Наперекір тим проблемам, яких Україні довелось зазнати протягом своєї трагічної історії, українці змогли зберегти національну самобутність, а, отже, і козацькі традиції. Саме в Запорізькій Січі сформувались такі моральні засади, як побратимство, товариська рівність, обстоювання справедливості. Демократичне прийняття рішень Січовою радою, простота відносин із старшиною, повага один до одного - ці принципи обєднували запорожців, і вони гідні наслідування сьогодні.
Історія козацтва і, зокрема, його внесок в утвердження і розвиток ідеї Української державності, ще і досі недостатньо вивчені і розроблені. Більш ґрунтовно досліджений період, починаючи від другої половини XVІІІ ст. Дослідження більш раннього періоду (XV-XVІІ ст.) досить ускладнене через малодоступність або взагалі відсутність достатньої кількості історичних джерел, причому його вивчення базується, як правило, на основі опрацювання документів українських, польських та російських архівів.
Постійний підвищений інтерес не тільки науковців, а й широкої громадськості до вивчення і глибокого знання історії українського козацтва першої половини XVII ст. з часом аж ніяк не зменшується, адже історія запорізького козацтва - це історія розвитку саме демократичних засад у середньовічному суспільстві.
Слід відзначити, що останнім часом на сторінках наукових видань, у періодиці опубліковано чимало матеріалів і розвідок, які стосуються історії українського козацтва в цілому. Поштовхом до цих публікацій та підвищення інтересу до проблем козацтва стало широке святкування (в 1992 р.) 500-річчя виникнення українського козацтва.
Надзвичайно важливою подією стало видання Указу Президента України від 4 січня 1995р. "Про відродження історико-культурних та господарських традицій українського козацтва" [6]. В цьому документі схвально оцінено відродження і підкреслено необхідність подальшого розвитку історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій українського козацтва. Так, рекомендується створення, відповідно до законодавства України, козацьких селянських (фермерських) господарств і колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів, товариств тощо, що свідчить про визнання сучасною державою господарських досягнень козацтва. Передбачається також використання історичного досвіду козацтва в охоронній діяльності. З цією метою запропоновано Міністерству оборони України, штабу Цивільної оборони України та Державному комітету у справах охорони Державного кордону України розглянути питання щодо укомплектування окремих військових формувань призовниками з організації Українського козацтва.
У період становлення і розвитку соціальної, демократичної, правової Української держави історичне минуле відіграє неабияку роль. Чимало відповідей на питання про те, яким бути сучасному державотворенню України, можна знайти і в історії українського козацтва та Запорізької Січі, тому обрана тема дослідження не втрачає своєї актуальності і потребує детального вивчення.
Хронологічними рамками дослідження є перша половина XVІІ ст., а саме 1620-1630 роки.
Стан наукової розробки проблеми. Історії та процесам державотворення українського козацтва та Запорізької Січі - різним її аспектам - присвячені праці багатьох вчених, - і вітчизняних, і зарубіжних, - зокрема таких, як: В.Б. Антонович, О.М. Апанович, В.О. Голобуцький, І.М. Грозовський, М.С. Грушевський, О.І. Гуржій, І.П. Крип'якевич, В.С. Кульчицький, В.К. Липинський, Ю.А. Мицик, Л.О. Окіншевич, О.Л. Олійник, Н.Д. Полонська-Василенко, О.І. Рігельман, А.Й. Рогожин, В.І. Сергійчук, А.О. Скальковський, М.Є. Слабченко, В.А. Смолій, В.С. Степанков, І.С. Стороженко, Б.Й. Тищик, А.П. Ткач, Д.І. Яворницький, О.Н. Ярмиш, та ін.
Незважаючи на значну кількість праць про запорізьке козацтво, ще далеко не всі питання знайшли своє вирішення і належне висвітлення. Дана курсова робота є спробою доповнити висвітлення окремих аспектів, зокрема з історії українського козацтва 20-30 років XVІІ ст., сприяти більш конкретному та об'єктивному висвітленню історії запорізького козацтва.
Мета і завдання дослідження. Метою курсового дослідження є вивчення подій, які відбувались за участю українського козацтва в 20-30 роки XVІІ ст., розкриття особливостей, історичного значення українського козацтва.
Для досягнення цієї мети зроблено спробу розв'язати такі завдання:
- встановити суспільно-економічну ситуацію України в першій половині XVІІ ст., для того, щоб краще розуміти становище українських козаків в зазначений період;
- визначити причини розгортання повстань 20-30-х рр. XVII ст;
- висвітлити перебіг основних подій за участю козаків в 20-30 роки XVІІ ст.;
- проаналізувати результати та наслідки козацьких повстань.
Об'єкт та предмет дослідження. Об'єктом курсового дослідження події з історії українського козацтва, які мали місце в 20-30 роки XVІІ ст.
Предметом дослідження є закономірності історичних подій в козацькому середовищі першої половини XVІІ ст., їх причини та наслідки.
Теоретико-методологічною основою курсової роботи є теорія наукового пізнання соціальних та історичних явищ, а також сучасні уявлення про державу і право. У процесі курсового дослідження використовувались основні всезагальні методи дослідження (зокрема, діалектичний метод), загальнонаукові (структурний, функціональний методи та ін.).
Емпіричну базу дослідження становить загальнотеоретична і галузева історична література, періодичні видання які мають відношення до даної проблематики.
Практичне значення одержаних результатів. Положення, які обґрунтовані у дослідженні, та висновки, які зроблені на їх основі, можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях. Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що детальне вивчення історії козаччини в 20-30 рр. XVII ст. розширює уявлення про такий складний соціальний та політичний феномен української історії, як козацтво, дозволяє відтворити цілісну картину, реконструювати фрагменти процесу державно-правового та історичного розвитку України.
Фактичні дані і результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі історичних та інших навчальних закладів, служитимуть поповненню курсів "Історія України", "Історія українського козацтва", можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників.
Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків за результатами здійснених досліджень, списку використаних джерел та літератури.
Розділ І. Суспільно-економічна ситуація на Україні кінець XVI - початок XVII ст. Становлення козацтва
На рубежі XVI -- XVII століть становище українського народу значно ускладнилось. Причин тут кілька. По-перше, посилювався тиск польської держави й феодалів, які дивилися на Україну як на свою колонію, а на народ -- як на потенціальних кріпаків.
На початку XVII століття Польща вже не мала сумніву щодо сили козацтва. Цьому сприяла участь козаків на боці Польщі у війні з Швецією та Росією. В цих умовах польський уряд починає застосовувати щодо козацтва більш гнучку політику, намагаючись відірвати від основної маси старшину і реєстровців, обіцяючи старшині нобілітацію, а козакам збільшення реєстру та різні привілеї. Що ж до основної маси вільного козацтва, то тут польська влада не тільки не давала ніяких обіцянок, а, навпаки, прагнула будь-що знищити цих "свавільників" [12, 34].
Така політика польської влади яскраво проявилася після придушення повстання 1594 -- 1596 років. Становище, що склалося потому в Україні, надзвичайно утруднило можливість відкритих виступів. Коронне військо, що стояло в Східній Україні, значно збільшилося. Зросла також чисельність надвірних команд магнатів. Польські урядники робили все для того, щоб "упорядкувати" козацький реєстр, поповнюючи його за рахунок більш заможних, тобто надійніших, на їх погляд, елементів.
Селяни і міщани все частіше втікали на Запорожжя, хоч зробити це було нелегко. Біля острова Хортиці стояла залога реєстрових козаків. Правда, серед реєстровців теж було чимало невдоволених польською владою, вони співчували втікачам і часто-густо тікали разом з ними на Запорожжя. Польська влада стурбовано дивилась на збільшення вільного запорозького козацтва, яке до того ж ускладнювало її відносини з турками.
На кінець XVI ст. стан козаків був вже досить чисельним. Так, у 1600 році населення Канева налічувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Слава про військові подвиги козаків поширювалась далеко за межі Подніпров'я. Попри властиву шляхті та королівській владі ворожість до козацтва, після кількох невдалих спроб підпорядкувати Січ Полька Корона вирішує використовувати їх військову силу. Сподіваючись залучити козаків на службу, король Сигізмунд Август у 1572 році санкціонував створення загону із 300 козаків на чолі з польським шляхтичем Садовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. Козакам, у свою чергу, призначалася платня з королівської казни. І хоч незабаром цей загін розформували, його поява стала важливим фактом визнання козацького авторитету. Друга, більш вдала спроба створення подібного загону була здійснена королівським урядом у 1578 р. Король Стефан Баторій встановив плату шести сотням козаків, дозволивши їм розташувати у Трахтемирові свій шпиталь та арсенал. Натомість козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та утримуватись від самочинних нападів на татар. Ці козаки отримали назву реєстрових (внесених до реєстру). Головне завдання реєстрових козаків полягало в охороні кордонів. Ймовірно, польський уряд розраховував також за рахунок реєстрових козаків обмежувати запорожців. До 1589 р. налічувалось вже близько 3 тисяч реєстрових козаків.
Проте таким чином Короні не вдалося уникнути конфлікту. В 1591 році вибухнуло перше козацьке повстання. Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що напав зі своїми козаками на маєтки Острозького. Згодом хвиля заворушень поширилась - ймовірно, несподівано для самого Косинського. Селяни та козаки Брацлавщини Київщини та Волині почали мститися панам за власні кривди. У битві на р. П'ятці військо повстанців було розбито, але покарали повстанців досить легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського -- тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Трохи згодом його вбили у випадковій сутичці за нез'ясованих обставин. Проте, як виявилось, причина конфлікту полягала не лише в статусі козаків, а в особливостях стосунків Польщі та України. І тому, щойно вщухло одне, як піднялось інше повстання. Цього разу на чолі козаків був Северин Наливайко. І знову приводом до конфлікту послужило непорозуміння між козацькими ватажками та польською знаттю. Після тривалих походів, зокрема у Молдавію, здійснених козацькими загонами на підтримку польських сил у П'ятнадцятилітній війні, козацьке військо під проводом Наливайка залишилось без засобів до існування. Як наслідок, козаки почали нападати на панські маєтки, що знову ж таки призвело до селянських заворушень. Важливо, що козаки знайшли підтримку у запорожців. Як відзначає Орест Субтельний, серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення на Україні землі, якою б правили самі козаки. Згодом прибічники видали Наливайка, а самих повстанців переконали здати зброю. Скориставшись безладом, поляки вдерлись до табору повстанців і вчинили різанину. Самого Наливайка відвезли до Варшави і згодом стратили. Перший же після розгрому повстання сейм 1597 р. оголосив козаків військовими злочинцями i ворогами держави. Тим часом, поки польська влада боролась з повстаннями, козацькі землеволодіння значно розширились. Значні козаки на рубежі XVI-XVII ст. володіли значними маєтками на межі з Диким полем, безстрашно просуваючись углиб степу. Дослідники нараховують за результатами польських ревізій на початку XVII ст. понад 9 тис. козацьких дворів - а це понад 50 тис. осіб, що жили на козацькому праві, не визнаючи багатьох норм Речі Посполитої. Усвідомлення козаками свого впливу зростало із збільшенням їхньої участі у військових кампаніях Польської корони. У цей час серед козаків з'являється провідник, який багато у чому визначив історичну долю козацтва і України.
1.1 Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний
Петро Конашевич Сагайдачний походив із бідної шляхетної родини із Самбора на Галичині. Він навчався в Острозькій Академії, а згодом пристав до запорозьких козаків. Відзначившись під час знаменитого морського походу на Кафу, його обирають гетьманом. Використовуючи свою владу та авторитет, Сагайдачний примусив козаків визнати його зверхність і запровадив у козацькому війську сувору дисципліну. Переконаний в тому, що козаки усе ще поступаються Речі Посполитій, він здійснив важливі кроки для примирення з Короною, а у війнах із Москвою та Оттоманською Імперією здобув славу видатного полководця та підніс авторитет козацтва як військової організації.
Проте найвидатнішою заслугою Сагайдачного був його внесок у розбудову українського суспільства. За його керівництва козаки стали являти собою не одчайдушних жителів Дикого Поля, а передових представників свого народу. Саме він об'єднав військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою України. Це об'єднання відбулося в досить ефектний спосіб: у 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорозьким Кошем урочисто вступив до Київського братства. Цей крок мав продемонструвати, що відтак запорожці стають на підтримку релігійних і культурних інтересів України. Того ж року Сагайдачний із православними священиками запрошує до Києва єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як шпигуна, тому гетьман забезпечив йому охорону. Після висвячення нового митрополита та єпископів Сагайдачний на чолі тритисячного загону козаків супроводжував патріарха аж до турецького кордону. Так козацтво увійшло в громадське життя України, наповнивши його новим змістом. Популярність цього козацького гетьмана була такою великою, що коли у 1622 р. він помер, на похорон прийшли цілі натовпи киян. Ректор Київської братської школи Касіян Сакович написав красномовний панегірик, в якому назвав Сагайдачного мудрим ватажком і відданим покровителем православ'я й пов'язав його діяльність із традиціями київських князів [16, 164].
В жовтні 1620 року турецька армія знову захопила Хотин, і цього разу султан був налаштований більш рішуче. Вся Османська імперія готувалася до нової війни. Військові припаси повинні були перевозити 6000 верблюдів і 300 великих галер. Було зібрано військо, чисельність котрого, за свідченням турецьких істориків, досягала 400 тисяч чоловік. Легкий шок, що панував у Варшаві після Цецорського розгрому, змінився істеричною панікою.
Зрештою, всіма правдами й неправдами, під Львовом було зібрано близько 40 тисяч вояків при 38 гарматах. Військо вирушило назустріч туркам. Характерно, що великі магнати ухилилися від походу -- до головнокомандувача Ходкевича прибули лише князь Заславський з 600 воїнами і белзький воєвода Лещинський зі своєю надвірною сотнею. Йшли неохоче, оскільки без надійних союзників це було схоже на самогубство. Такими союзниками стали українські козаки. Козацька рада у Сухій Діброві погодилася допомогти Речі Посполитій, за умови дотримання певних вимог. І щоб їх детально обговорити, до Варшави на переговори виїжджає очолювана Петром Сагайдачним делегація [16, 165].
Розділ ІІ. Запорозьке козацтво під час повстань 1625, 1630 -- 1631 років
Після смерті Сагайдачного гетьманом було обрано близьку до нього людину Олифера Євстафовича Голуба. Той хоч і належав до заможного козацтва, однак зберігав зв'язки з козацькими низами.
Наявність великого козацького війська, яке складалося в значній своїй частині з колишніх кріпаків, становило значну небезпеку пануванню польської шляхти у Східній Україні. Жителі багатьох сіл і міст оголошували себе козаками, пани ніяк не могли повернути їх "у послушенство" -- надто притягальним було козацьке військо, яке тут стояло. На сеймі 1623 року магнати Східної України з незадоволенням і люттю говорили про все це і вимагали негайної збройної розправи з козаками.
Сейм в ультимативній формі запропонував козакам скоротити свою чисельність до 5 тис, чоловік, а іншим повернутися до своїх панів. Водночас було вирішено набрати і розквартирувати у Східній Україні нові частини війська (гусар, піхоти і так званих вибранців -- усього 3500 чоловік).
Проте здійснити це сейм аж ніяк не міг -- у державній казні не було, як звичайно, коштів для набору війська, а магнати Східної України не наважувались виступити проти козаків лише з надвірними командами.
Покозачення охоплювало дедалі нові місцевості. Чисельність козацького війська безперервно зростала. Влітку 1625 року уряд спромігся зібрати проти козаків досить значні сили. 15 вересня на чолі коронного війська на Україну зі своєї ставки в м. Барі (Поділля) вирушив з військом новий коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Йому було також підпорядковане посполите військо українських воєводств (близько 30 тисяч чоловік) [8, 243-244].
Таким чином, сили Конецпольського не поступались тим, які свого часу були у поляків під Хотином. Невдовзі до Конецпольського приєдналися зі своїми загонами східноукраїнські магнати, багато з яких виступали як королівські комісари -- князь К. Вишневецький, X. Замойський, князь Ю. Заславський, С. Потоцький, А. Калиновський, Ян Данилович, М. Казановський, В. Тишкевич.
У 20-х числах жовтня польське військо переправилось на лівий берег Південного Бугу і через Паволоч рушило на Білу Церкву. Район Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас і Чигирина був головним місцем зосередження козацтва. Однак перед появою коронного війська на річці Росі козаки ще не були об'єднані. Цьому заважали спеціальні протиріччя в їхньому середовищі та різні політичні цілі, які ставили перед собою окремі групи. Особливо це відчувалось на Запорожжі. Прихильників поміркованої позиції щодо польських панів очолював тут славнозвісний реєстровий полковник Михайло Дорошенко, який в минулому був у щирих стосунках із Сагайдачним, а останній, як ми знаємо, був мудрим дипломатом і вважав, що рано ще підіймати зброю на Польщу.
Супротивників такої тактики репрезентував запорожець Марко Жмайло. Під час боротьби гору брала то одна, то друга сторона, що виявлялось, зокрема, в постійній зміні гетьманів. Спочатку гетьманом був обраний Дорошенко, а пізніше, з часу появи коронних військ, ним став Жмайло. Загалом козаків на Запорожжі після об'єднання реєстровців із запорожцями налічувалось близько 6 тис. чоловік. Запорожці закликали до себе на підмогу донських козаків. У разі поразки в майбутній війні з панами вони мали намір перейти в Росію на вільні землі [8, 249].
11 жовтня коронне військо підійшло до Канева. У місті було всього десь до 3 тисяч козаків. Не бажаючи підкоритися панам, вони вийшли з міста і попрямували до Черкас, куди сходилися козаки з інших міст. З Черкас вони вирушили далі на південь, до Запорожжя. У гирлі річки Цибульника, правої притоки Дніпра, в с. Таборище козаки зустрілися із запорожцями під проводом Жмайла, що йшли їм на підмогу. Жмайло віз із Запорожжя артилерію. У с. Таборище, за милю від містечка Крилова, козаки заклали табір. Загалом тут зібралося близько 20 тис. повстанців.
24 жовтня Конецпольський підійшов з військом до Крилова, звідки відрядив комісарів до козаків з вимогою визнати постанову сейму про скорочення реєстру до 5 тис. і про повернення всіх інших під владу панів. Ввечері до Конецпольського з відповіддю з'явилось 13 козацьких старшин. Вони заявили, що козаки не бажають виконувати жодного пункту з сеймових умов.
На світанку 25 жовтня Конецпольський кинув свої сили на козаків. Наблизившись до козацького табору, польське військо атакувало його всіма своїми силами. Артилерія почала шалено обстрілювати козаків. Але козаки не тільки витримали натиск ворога, а й завдали йому удару у відповідь. Бій тривав цілий день. Ввечері, коли настала темрява, Конецпольський відвів своє військо на старі позиції.
Протягом всього, наступного дня поляки готувалися до нового штурму. Тієї ж ночі козацьке військо потай покинуло табір біля Крилова і вирушило на схід, до озера Россоховатого. Переправившись у двох місцях через це довге і вузьке озеро, військо зупинилось коло наступного -- Курукового озера. Біля першої переправи для захисту козаки залишили 1500, а біля другої -- 2000 чоловік кінних і піших. Поставивши свої вози уздовж берега Курукового озера у вигляді півмісяця, вони стали шукати місце для табору. Найбільш вигідним виявився простір між озером і залишками старого городища. До цього місця підходило болото, покрите рясною травою, воно могло статті пасткою для ворога.
Часу для влаштування табору лишалось обмаль. Конецпольський тієї ж ночі, з 30 на 31 жовтня, довідавшись про вихід козаків з-під Крилова, послав за ними в погоню кінноту під керівництвом С. Потоцького. Біля першої ж переправи Потоцький наштовхнувся на засідку. Козаки, підпустивши близько польську кінноту, зустріли її шаленою стріляниною. Однак Потоцький заволодів переправою. Другу переправу він не спромігся подолати і став чекати допомоги. Коли ж ця допомога надійшла, він разом з нею завзято кинувся на козаків. Ті змушені були відступити. Але біля самого козацького табору піхота і кіннота поляків потрапили в багно, до того ж козаки відкрили по ворогу вогонь.
Через кілька днів випав перший сніг. Наближення зими і чималі втрати змусили Конецпольського розпочати з козаками переговори. 1 листопада в козацький табір прибули польські посланці. Під час переговорів 5 листопада в козацькому таборі розпочався переворот: від Жмайла було відібрано булаву (подальша його доля невідома) [2, 58-61].
2.1 Політика Гетьмана Михайла Дорошенка
Гетьманом обрали Михайла Дорошенка. Наступного дня Дорошенко з старшиною прибув до Конецпольського. Підписана тут угода, відома в літературі як Куруківський договір, передбачала такі пункти: реєстр збільшувався до 6 тис. чоловік (це було поступкою козацтву). Формування реєстру мало закінчитись не пізніше 18 грудня 1625 року, тобто за шість тижнів; реєстр при цьому треба було подати до коронного скарбу, а копії -- старостам. Формування реєстру, як зазначалось у договорі, потрібно було для того, щоб польська влада мала "можливість заохотити більш здатних до успішної служби Речі Посполитій". Аби уникнути ускладнень, добір козаків для реєстру треба було здійснити не на місці, а лише тоді, коли вони розійдуться по домівках. Платня реєстру призначалась у розмірі 60 тис. злотих на рік, тобто по 10 злотих на козака. Старшинам, щоб вони краще виконували свої обов'язки "на службі його королевській милості і Речі Посполитій", платня, порівняно з козаками, була набагато підвищена [8, 257].
Старшини зобов'язувались не потурати козакам і негайно придушувати "усяке свавілля і непослух". Реєстровці, що мешкали в приватновласницьких маєтках, повинні були виїхати звідти протягом 12 тижнів. Залишитись там вони могли тільки за умови послуху власникам і згоди останніх. Всім учасникам повстання договір оголошував амністію.
Інші пункти угоди стосувались Запорожжя. Реєстрові зобов'язувались тримати на Запорожжі залогу в 1000 або й більше козаків "у зв'язку з обставинами". Обов'язок наглядати за виконанням служби залогою покладався на старшого реєстру. Старшина також була зобов'язана спалити човни на Запорожжі і забороняти всілякі зв'язки по Дніпру між волостями і Запорожжям.
Формування реєстру було складною справою. Заворушення у Східній Україні не вщухали. Якась частина козаків, що не мала ніяких надій потрапити до реєстру, сподівалася на допомогу з боку російського уряду. Реєстр було укладено в зазначений договором час і передано польським комісарам в Києві. Приблизно тоді ж на Україні було засновано шість реєстрових полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Полки мали назву міста, де перебувала управа полку і жила старшина на чолі з полковником. Полк поділявся на сотні на чолі з сотником.
Навесні 1626 року гетьман Михайло Дорошенко з реєстровими козаками, набраними з різних полків, вирушив на Запорожжя. Він повинен був у присутності представників коронного гетьмана виконати умову Куруківського договору щодо запорожців. Але Дорошенко не поспішав це робити. На Запорожжі реєстровці спалили лише частину човнів, головним чином призначених для рибальства. Незабаром, під тиском запорожців, вони відступили до Хортиці. Залишивши тут залогу у 1000 чоловік, "людей, вибраних" на чолі з полковником Іваном Кулагою, Дорошенко з рештою реєстровців повернувся на волость [1, 91-92].
2.2 Наслідки Куруківського договору
Після укладення Куруківського договору ще більше посилився тиск польської влади на український народ. Польські пани збільшували податки залежного від них населення. Багато козаків було покріпачено, а їхнє майно і землі відібрані на користь шляхти. Різні кривди і насильства посилювались бешкетами польських жовнірів, розташованих в містах і містечках України.
Утисків, обмежень і свавілля не уникнули і реєстровці. Коронний гетьман Конецпольський, наприклад, використовував реєстрових козаків для оборони своїх маєтків від татар тощо. У проханні до сейму реєстровці в 1627 році скаржились "на велику кривду" з боку місцевих панів, які відбирають майно, б'ють і мордують козаків. Реєстровці нарікали на те, що не можуть знайти захисту від цих насильств. Старшина з свого боку додавала, що місцева шляхта не дозволяє їй торгувати, закладати промисли і мати шинки.
Вона заявляла, що військо не виконуватиме свої обов'язки, поки не буде покладено край утискам. Старшина наполягала на тому, що для підтримання боєздатності реєстрового війська треба обов'язково дозволити замість померлих козаків вписувати в реєстр "придатних і заслужених виписчиків". Однак тут же вона зауважувала, що знайти таких виписчиків буде нелегко, бо вони "вже так пограбовані і сплюндровані своїми панами, що. лишилися тільки хіба що з душею" [8, 268].
Пограбовані і переслідувані польськими магнатами селяни, міщани і козаки втікали на Запорожжя і в Росію. В травні 1629 року урядовий комісар реєстру Хмелецький писав королю: "На Запорожжі зібралось козаків майже стільки, скільки їх було під Хотином, або навіть більше". До запорожців приєднувались і реєстрові козаки [8, 269].
У 1628 році під час походу в Крим на допомогу хану Шагін-Гірею помер гетьман реєстровців Михайло Дорошенко. На його місце старшина висунула Григорія Чорного. Кандидатура Чорного була найбільш придатною для уряду, і він поспішив затвердити його.
Чорний придушував усякий вияв невдоволення з боку козаків. Наприкінці 1629 року на територію Східної України, головним чином у Київське воєводство, знов було введено частини польського війська. Повернення жовнірів означало не тільки відновлення свавілля і бешкетів. Розквартирування польського війська посилило протест народу України.
Як завжди на допомогу народу прийшло запорозьке козацтво. Ще 1629 року частина тих реєстровців, що приєднались до запорожців, оголосила гетьмана Чорного позбавленим булави і обрала на його місце Левка Івановича. Тоді Чорний оповістив про виключення з війська всіх тих реєстровців, що втекли до запорожців, прийняв унію і дав клятву вести смертельну боротьбу з вільним козацтвом.
Перед самою появою кварцяного війська на Україні Левка Івановича, як людину нерішучу, було звільнено козаками від гетьманства. На його місце обрали енергійного і талановитого Тараса Федоровича (Трясило).
2.3 Військові походи козаків під проводом Тараса Федоровича (Трясило)
У квітні 1630 року козаки на чолі з Трясилом вирушили з Січі на волость. Їхнє військо налічувало близько 10 тис. козаків піших та кінних і везло з собою гармати. Трясило звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи його повстати проти поневолювачів і вигнати жовнірів. До запорозького війська, що рушило в напрямку Черкас, стали приєднуватися селяни, міщани і козаки з різних міст Східної України.
Довідавшись про наближення запорозького війська, черкаська реєстрова старшина втекла з міста до Корсуня під захист жовнірів. Туди ж почали тікати з різних міст й інші старшини з загонами реєстрових козаків. Невдовзі в Корсуні зібралося близько 3 тис. реєстровців.
4 квітня запорожці вступили в Корсунь. У місті спалахнуло повстання. Реєстрові козаки перейшли на бік повстанців. Шляхта і жовніри почали збиратись у Бар до Конецпольського.
Тим часом повстання швидко розросталося. Після Корсуня козаки оволоділи Каневом, а потім Переяславом. Бентежні вісті про те, що полум'я повстання поширюється все далі і далі, одна за одною летіли до Бара. Це змусило коронного гетьмана поквапитися з походом.
Виступові коронного війська намагались надати вигляду хрестового походу на козаків. До Бара на проводи коронного гетьмана зібралася вся довколишня польська шляхта. За повідомленнями, які мали російські воєводи, військо Конецпольського налічувало 12 тис. чоловік.
Незважаючи на те що коронне військо було набагато краще озброєне, ніж козацьке і мало більшу за числом кінноту та сильнішу артилерію, Конецпольський не наважувався наступати на Переяслав. Очікуючи нових загонів, він намагався водночас не допускати підмоги козакам в Переяслав.
Приблизно в середині травня, вночі, невеликий загін козаків непомітно підкрався до тієї частини табору, де розташувався штаб Конецпольського, який охороняла добірна шляхетська корогва -- Золота рота. В останній було 150 шляхтичів, що належали до вельможних родин. Захоплена зненацька козаками, Золота рота після короткого бою була цілком знищена. Героїчній боротьбі козаків під Переяславом Тарас Шевченко присвятив свій відомий твір "Тарасова ніч". У боротьбі козаків з польськими панами під Переяславом брав участь, ймовірно, майбутній керманич визвольної війни Богдан Хмельницький, якого сучасник, польський історик В. Коховський, називав "споборником Тараса" [4, 112-114].
Напади козаків на польський табір тривали і в наступні дні. Коронне військо швидко тануло. 18 травня Конецпольський звернувся до шляхти українських воєводств із закликом поспішити до нього на допомогу, бо його становище з кожним днем гіршає.
На початку червня відбувся бій, який вирішив долю кампанії. Натхненні бажанням покінчити з ворогом, козаки навально кинулись на польський табір. Ворог зазнав тяжкого удару. Крім багатьох вбитих він втратив майже всю артилерію. Намагаючись відрізати Конецпольському шлях до відступу, козаки зруйнували пароми та інші способи переправи на Дніпрі.
Під Переяславом козаки завдали відчутної поразки коронному війську. Проте вони не закріпили своєї перемоги. Цьому стала на перешкоді, як і в багатьох інших повстаннях, боротьба в самому козацькому таборі. Частина старшини і колишніх реєстровців, що побоювалися розгортання повстання, наполягала на укладенні угоди з панами. Тарас Федорович з 10 тис. козаків, що вимагали продовжити повстання, подався на Запорожжя.
8 червня між козацькою старшиною, що залишилась, і Конецпольським було укладено угоду. Польські пани погоджувались збільшити реєстр до 8 тис. козаків. Реєстровці, зі свого боку, зобов'язувались утримувати на Запорожжі залогу в 2 тис., негайно віддати гармати, захоплені у коронного війська, і повернути полонених, а також вирушати за першою вимогою короля на оборону Речі Посполитої. Гетьманом реєстру призначався Тимофій Орендаренко [4, 116].
Рядове козацтво з обуренням і гнівом зустріло угоду з польськими панами. Воно і чути не хотіло про такий реєстр, до якого зараховували лише заможних людей.
2.4 Українське козацтво на початку 1630 років
Польський уряд, незадоволений реєстровим гетьманом Орендаренком, який не зміг "вгамувати козаків", влітку 1631 року призначив на його місце Івана Кулагу-Петражицького. Останній, одержавши гетьманську булаву, заходився наводити "порядок" у реєстрі.
Наприкінці 1631 року поблизу Києва реєстрові козаки затримали московського і шведського послів, що їхали на Запорожжя до Тараса Трясила.
В цей час готувалась нова війна між Росією і Польщею. Прагнучи повернути землі, захоплені раніше Польщею, Росія намагалася забезпечити собі допомогу з боку запорозького козацтва. Послу, який віз запорожцям царську грамоту, уряд наказав доїхати до Запорожжя у такий спосіб, щоб не потрапити до рук реєстрових козаків. Але послам не поталанило. Затримані реєстровцями, вони були негайно доставлені до гетьмана Кулаги. Той наказав кинути їх до в'язниці, забрати у них всі папери. Але прочитати їх він, за звичаєм, мав право тільки на раді. Тому в Києві, що був на той час місцем перебування реєстрового гетьмана, й було скликано раду. Довідавшись із грамоти, що російський уряд пропонує запорожцям виступити разом з Росією проти Польщі, реєстровці погодилися з цим. Однак старшина і "кращі люди, що прилучилися до поляків", почали умовляти козаків відмовитись від свого наміру. Під тиском старшини рада розійшлась, не прийнявши ніякої угоди. Скориставшися з цього, Кулага залишив у себе папери, а послів відправив до Конецпольського. За наказом останнього, російського посла було страчено, а шведського кинуто до в'язниці [8, 273].
Навесні 1632 року Кулага з 4 тис. реєстровців вирушив на Запорожжя. За деякими відомостями, Кулага захопив Хортицю і витіснив звідти козаків Білоцерківця, спалив частину човнів і навіть захопив у полон Тараса Трясила. На цьому, мабуть, і закінчились успіхи Кулаги. Для продовження боротьби із запорожцями Кулага відновив реєстрову залогу біля о. Хортиці, залишивши там 1500 козаків під орудою полковників Клишка і Коленка (він же Калинник). На сеймі 1632 року король похвалив Кулагу і старшину за їхні заходи проти запорожців. Однак, ледве Кулага повернувся до Канева, як одержав тривожну звістку Калинника, який доповідав, що запорожці збудували нові човни і збираються в морський похід на Туреччину, а йому, Калиннику, загрожують, "зв'язавши, взяти із собою на море" [8, 275].
У відповідь на це Кулага збирався відрядити Коленку і Клишку на підмогу по сотні козаків від кожного полку. Проте виконати це Кулага не встиг -- його стратили свої ж козаки, коли довідалися про його нерішучу позицію на сеймі в справі захисту православної церкви.
У квітні 1632 року помер король Сигізмунд III і в Польщі почалася звична для подібного випадку боротьба за кандидатуру нового короля. Російський уряд вирішив скористатися з цього, щоб повернути відібрані Польщею землі. Влітку того ж року російське військо вирушило на Смоленськ та Чернігів. Ці дії Москви викликали переполох серед магнатів і шляхти, які встигли вже привласнити значну частину Смоленщини і прагнули оволодіти новими московськими землями. Вони вимагали від уряду швидше провести вибори короля і негайно вирушити на Москву.
27 вересня у Варшаві було скликано елекційний (для виборів) сейм. Цього разу сейм завершив свою роботу дуже швидко. Новим польським королем було обрано сина Сигізмунда III Владислава IV. Водночас сейм ухвалив зібрати надзвичайний податок (по два злотих з диму), збільшити кварцяне військо і негайно вирушити на чолі з Владиславом IV на Смоленськ. Друге військо під орудою кам'янецького каштеляна Олександра Пясочинського (креатура Станіслава Конєцпольського і Яреми Вишневецького) мало вирушити на Путивль. Це військо планували сформувати з магнатських надвірних частин, реєстровців, а головним чином -- з "охочих" козаків.
На цьому сеймі і на наступних (1635 і 1647) було досягнуто компромісу і в церковній справі: за православними визнано свободу віри, їм не заборонялось займати міські уряди, поверталось право засновувати школи, друкарні, шпиталі, братства. Київський митрополит знову дістав кафедру Св. Софії й Печерський монастир; крім київської митрополії православні одержували ще єпископські кафедри в Луцьку, Львові й Перемишлі. Від уніатів відбирався ряд церков і монастирів. Однак значна кількість єпископських кафедр, як і раніше, лишалась за ними. Це стосувалось єпископств у Холмі, Володимирі на Волині, Пінську і Полоцьку.
Як бачимо, перемога православних була значна, але цим не вирішувалась церковна проблема. Унія лишалась в опозиції до православ'я, це вело до ворожнечі між українцями за релігійною ознакою і продовжувало значно послаблювати їхні сили перед спільним ворогом.
Толерантна, порівняно з попередньою, церковна політика пояснювалась бажанням польського уряду в зв'язку з наближенням війни з Росією уникнути зіткнень зі своїми українськими підданими і більше того -- якомога вигідніше використати їх в цій війні. Владислав IV зажадав допомоги навіть з боку таких своїх підданих, з якими польський уряд ще вчора вів криваву боротьбу: селянам, котрих силою повертали під владу панів, сьогодні пропонується стати козаками і взяти участь у війні з Росією. Щоб залучити на службу якомога більше "охочих", Владислав IV негайно посилає реєстровому війську платню грошима. Рильський воєвода писав у травні 1633 року, що польська влада в Україні "охочих людей... накликає, щоб всякі охочі люди писалися знову в козаки, а котрі там старі козаки були залишені (виписані), і тим... велено бути як раніше (козаками), і гроші і сукна тим новоприбулим і ... старим козакам велено ж давати" [4, 124].
Козаки брали участь в московській кампанії. Так, 1634 року козацьке військо числом в 20 тис. під орудою гетьмана Орендаренка прийшло на допомогу невеликій (9 тис.) армії короля, інші частини козаків діяли поблизу Вязьми, Ржева, Калуги. Були козаки й у війську Я. Вишневецького та Л. Жолкевського в Комаринській волості при облозі Сєвська. Однак особливого бажання воювати в команді магнатів козаки не виявляли. У двадцятих числах квітня 1634 року рильський воєвода повідомляв у Москву, що "у Жолкевського і у Вишневецького... з лістровими (реєстровими) черкасами учинилась незгода, а сказали лістрові черкаси пану Жолкевському і Вишневецькому, що їм, лістровим козакам, з Жолкевським і Вишневецьким... не йти (не по дорозі)" [8, 281].
Війна між Польщею і Росією тривала до середини 1634 року. В червні було укладено так звану Полянівську мирну угоду. Результатом її було те, що хоч польський король зрікався зазіхати на російський трон, однак за Польщею ще утримувались Смоленська і Сіверська області.
По укладенні мирної угоди з Росією польські пани вдалися до нових репресій щодо козаків. Скликаний в лютому 1635 року сейм у Варшаві ухвалив рішення про розміщення кварцяного війська в українському Подніпров'ї. Було оголошено також, що кількість реєстрових козаків не може перевищувати 7 тисяч чоловік. Король відверто заявив, що про збільшення реєстру мова може йти тільки під час війни, тобто тоді, коли козаки потрібні Речі Посполитій. Для перевірки реєстру було призначено комісарів на чолі з Л. Жолкевським і А. Киселем. Для втримання козаків у покорі ухвалили: кожен непокірний гетьману або старшині козак, або такий, що брав участь у скликанні "чернецької ради" (так називалась скликана козаками без дозволу старшини рада), підлягав не тільки виключенню з реєстру, а й страті.
У всій системі урядових заходів, спрямованих проти українського народу, особливе місце відводилось боротьбі із Запорозькою Січчю, яка щодалі відігравала все помітнішу роль у визвольному русі України.
Сейм 1635 року підтвердив усі попередні ухвали про заборону (під загрозою найсуворіших покарань) втеч на Запорожжя, провезення туди зброї, провіанту тощо. Більше всього польські магнати і шляхта Східної України наполягали на тому, щоб були вжиті дієвіші заходи, спрямовані на припинення втеч селян на Запорожжя.
А втечі українських селян і міщан "у козаки" набули в 30-х роках XVII століття великих розмірів. Український козак Лаврін Лепляїв розповідав 13 вересня 1635 року сєвським воєводам, що Конецпольський збирається йти з військом на козаків, тому що "від них (від поляків) з Польщі всі піддані їм селяни і хлопці (мабуть, холопи.) тікають в українські міста і стають козаками".
Тому, для припинення втеч селян у козаки, сейм ухвалив "збудувати фортецю на Дніпрі, там, де гетьмани наші (коронні) визнають доречним, і поставити туди відповідну залогу з піхоти і кінноти, забезпечивши її амуніцією".
Для спорудження фортеці сейм наказав негайно виділити зі скарбниці 100 тис. злотих. Фортеця мала, на думку польського уряду, бути опорою їхнього панування у Подніпров'ї і разом з тим розірвати усякий зв'язок Запорожжя з волостю. Ухвала сейму свідчила водночас про те, що Польща вже не могла покладатись на реєстр і його залогу на Запорожжі.
Нагляд за будівництвом узяв на себе коронний гетьман С. Конецпольський. Керування роботами він доручив талановитому французькому інженеру Гійому-Левассеру де Боплану, який був тоді у нього на службі. Місце для фортеці обрали на правому, високому березі Дніпра біля першого, Кодацького порога, де Дніпро круто завертає на південний захід. Сюди для роботи пригнали багато вибранців з шляхетських маєтків, полонених татар тощо. Будівництво фортеці почалося ранньою весною 1635 року, а в липні того ж року завершилось.
Кодацька фортеця височіла на пагорбі і являла собою чотирикутник з виступаючими назовні бастіонами. В колі фортеця мала 900 сажнів (близько 1800 м). З трьох боків її оперізував глибокий рів, а із західного боку стіни фортеці височіли над Дніпром. Наблизитись до неї звідси було майже неможливо. Через один з ровів (рови були такі глибокі і широкі, що нагадували безодню), навпроти єдиної брами, діяв підйомний міст, по якому проходили і проїжджали до фортеці. Спуск до річки з північного боку -- ще крутіший, до того ж вкритий від самого низу до верху великим камінням [8, 289].
Через зроблений тут хідник можна було спуститися покрученою стежкою до Дніпра по воду. Південний бік фортеці, звернутий до степу, не мав природного захисту. Щоб утруднити тут підхід ворога (головним чином кінноти), на великій відстані були розкидані гострі металеві гаки (шипи). В дно фортечного рову з тією ж метою позабивали загострені дубові кілки. Усередині фортеці були землянки для залоги, з віконцями, затягнутими пухирем, дерев'яний будинок і льохи для провіанту, склепи для пороху. Один з льохів слугував в'язницею. Фортеця Кодак являла собою міцне укріплення. З її бастіонів у степ і на Дніпро дивилися жерла гармат. Фортеця спроможна була вмістити тисячу і навіть більше людей.
Комендантом Кодака призначили капітана Жана Маріона, француза, а комісаром -- шляхтича Пшияловського. Обидва були креатурою Конецпольського. Залога фортеці складалася з двох іноземних драгунських сотень, які несли службу на фортечних валах, звідки відкривалась панорама Дніпра і степу на десятки кілометрів навколо. Кінні команди драгунів патрулювали околиці, намагаючись не пропустити нікого з тих, хто намірявся втекти на Запорожжя, або ж ішов звідтіля на волость. Затриманих людей примушували відбувати тяжкі роботи у Кодаку. На ніч їх заковували в кайдани і кидали до в'язниці.
2.5 Захоплення фортеці Кодак
Запорозькі козаки добре розуміли, чим загрожувало б їм панування поляків тут, біля самого Запорожжя. В Січі заходилися готуватись до нападу на Кодак. Керівництво цією важливою операцією взяв на себе Іван Сулима (документи називають його гетьманом). Сулима був відомий запорожцям як заслужений і відважний отаман. В його загоні було багато втікачів, що недавно прибули на Запорожжя з волості.
Про кількість сулимівського війська точних відомостей немає. За одними свідченнями, у нього було 800, за іншими -- 3 тис. козаків.
Увечері 3 серпня 1635 року козаки на чолі з Сулимою підійшли до фортеці. Опівночі, коли все у фортеці завмерло, кілька сміливців тихо підкралися до сплячих вартових і зняли їх. Один з вартових, проте, спромігся подати сигнал небезпеки. Драгуни прокинулись і взялися за зброю. Але було вже пізно: по приставлених драбинах козаки забрались у фортецю. Невдовзі залогу Кодака була майже цілком знищено. Врятувалось лише 15 чоловік, що були в роз'їзді. З в'язниці козаки визволили 20 чоловік [16, 171-172].
Про падіння Кодака у вересні того ж року путивльський воєвода повідомляв у Москву, що "запорозькі козаки, отаман Сулим зайняв і спалив на Дніпрі городки (укріплення), котрі були поставлені знову (нещодавно), для (заборони) проходу в Запороги... литовських людей, і німців у тих городках побили, і наряд (гармати) забрали".
У польських офіційних колах звістка про падіння кодацької фортеці викликала велике занепокоєння. Адам Кисіль, що залишився на Україні замість коронного гетьмана, зауважив пізніше, що ця подія могла стати сигналом до такого повстання, яке охопило б ймовірно всю Україну. Разом з Жолкевським він розробив план повернення Кодака, бо, за його словами, "доти, доки Річ Посполита надіслала б сюди своє військо, ми б тут, на Україні, всі загинули" [8, 293-294].
Підкуповуючи обіцянками і грошима, Кисіль підмовив частину реєстрової старшини, і вона вирушила разом з реєстровими полками до Кодака. Ще до цього старшина відрядила кілька зрадників, які, удаючи втікачів, мали увійти в Кодак і сприяти його захопленню поляками.
Зрадники підступили до Кодака і стали умовляти запорожців впустити їх до фортеці, бо, мовляв, за ними йде погоня. "Прийміть нас до себе, жебих мось (щоб) боронитися вкупі", -- говорили вони. Запорожці, підозрюючи зраду, спочатку не повірили їм, але потім впустили у фортецю. Невдовзі до Кодака прибула реєстрова старшина з військом. Почалась довга облога. Запорожці мужньо боронились, відбиваючи один приступ за одним. Реєстровці втратили 1 тис. убитими. До того ж настала зима. У фортеці бракувало не тільки харчів, пороху і свинцю, а й дров. Оборонці дуже страждали від голоду й холоду.
В ці надзвичайно тяжкі часи посилили свої інтриги зрадники. Вони влаштували змову, схопили Сулиму та ще п'ятьох керівників і видали їх реєстровій старшині. Закувавши Сулиму і його товаришів у кайдани, нападники, які спочатку обіцяли їм дарувати життя, відправили їх усіх до Варшави на суд. Решту запорожців карали у фортеці: їх тортували, відрізали носи і вуха, засилали на працю у маєтки Конецпольського в Гадяч. Кодак потрапив до рук реєстровців, вірогідно, наприкінці 1635 року.
Розділ ІІІ. Запорозьке козацтво під час повстання 1637-1638 років
Страта Сулими викликала обурення не тільки запорожців, а й значної частини реєстрового козацтва. Ситуація в Україні лишалася напруженою. Магнати і польська шляхта, як і раніше, привласнювали козацькі, селянські і міщанські землі, перетворювали вчорашніх власників на своїх кріпаків. Польські пани заявляли селянам і козакам, що вони незаконно "живуть на шляхетських маєтках", примушували їх трудитися під панською владою. На початку 1636 року сейм ухвалив відновити Кодацьку фортецю силами і за рахунок українського населення Подніпров'я.
У 30-х роках XVII століття польські магнати ще більш зміцнили свою могутність у Східній Україні. Основою їхньої сили і впливу були величезні земельні володіння у Подніпров'ї та в інших місцях. Апетити магнатів дедалі зростали. Пани прагнули заволодіти також землями реєстрового козацтва, вважаючи, що для придушення заворушень українського народу і для захисту від нападів татар і турків досить об'єднаних сил їхніх величезних надвірних загонів, шляхти і кварцяного війська, розквартированого в Україні. У зв'язку з цим на сеймі 1636 року магнати почали наполегливо вимагати розпуску реєстру.
Подобные документы
Розвиток колективної безпеки за участю українського козацтва. Військово-політичні союзи з різними державами та племенами. Розвиток українського козацтва. Виступи проти татар і турків Вишневецького. Чисельність козацького війська за часів Сагайдачного.
статья [18,5 K], добавлен 21.02.2012Аналіз наслідків турецько-татарських нападів в кінці XVI – першій половині XVII ст. на Українські землі. Загальна характеристика сухопутних та морських сил Османської імперії. Історичні відомості про походи козаків проти турецько-татарських нападників.
реферат [28,6 K], добавлен 18.11.2010Передумови та результати Гадяцького договору і Андрусівського перемир'я. Опис гетьманства Ю. Хмельницького, Тетері та Брюховецького. Оцінка становища Правобережної та Лівобережної України в 60-80 рр. Діяльність Запорізької Січі у другій половині XVII ст.
реферат [24,4 K], добавлен 18.09.2011Виникнення козацтва. Заснування Запорозької Січі, її устрій. Реєстрові та нереєстрові козаки. Петро Конашевич–Сагайдачний. Українське козацтво в боротьбі проти турків і татар. Козацькі повстання XVI–XVIIст. Значення Січі в історії України.
контрольная работа [46,2 K], добавлен 02.11.2007Особливості військового устрою слобідського козацтва, його відмінності від запорізького козацтва. Головні назви гетьманських козацьких полків. Історичні події з боротьби з набігами татарських орд, характеристика закордонних походів слобідських полків.
реферат [27,3 K], добавлен 20.09.2010Перші державні утворення на території України. Виникнення українського козацтва. Українські землі в складі Литви та Польщі. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток України.
курс лекций [278,0 K], добавлен 19.01.2012Новий етап розвитку української культури. Національно-культурне відродження в Україні. Ідея громадське - політичної значимості освіти. Розвиток шкільної освіти наприкінці XVI - першій половині XVII ст. Єзуїтські колегіуми. Острозька школа-академія.
творческая работа [25,5 K], добавлен 29.07.2008Відносини Речі Посполитої та Московської держави в другій половині XVI – першій половині XVI ст. Особливості політичних відносин Польщі з країнами Південної і Східної Європи в другій половині XVI – першій половині XVI ст. Відносини з імперією Габсбургів.
курсовая работа [58,4 K], добавлен 24.09.2010Історія козацтва, його роль в державотворенні України. Становлення Запорізької Січі, її військово-політичний та адміністративний устрій. Роль Козацтва у загальнонаціональному русі та Визвольній війні, встановлення контролю Росії над Запорозькою Січчю.
контрольная работа [58,5 K], добавлен 21.11.2010Проблема українського козацтва як етносоціального явища. Роль козацтва у етносоціальному розвитку України, етнічні теорії щодо джерел його формування: колонізація південних регіонів України, захист від татарських набігів на землі Середнього Подніпров'я.
статья [22,4 K], добавлен 07.08.2017
