Українське козацтво в 20-30-ті роки XVII ст.

Проте король і уряд відмовились виконати цю вимогу, бо, з одного боку, не бажали втратити таке дешеве військо, як реєстрове козацтво, а з другого -- не хотіли допустити подальшого посилення магнатів. Тоді останні, повернувшись із сейму, почали діяти самочинно.

Посилення гніту спонукало українців, як і раніше, до втеч на Запорожжя. Низи реєстрового козацтва, у свою чергу, прагнули, як писав Лука Жолкевський в липні 1636 року, до об'єднання із запорожцями. Серед них все частіше чулися вимоги забрати артилерію і відійти на Запорожжя.

Для залякування козаків Кисіль сфабрикував від імені короля універсал, яким загрожував у разі непокори втратою всіх їхніх прав. Проте ні погрози Кисіля, ні умовляння реєстрових старшин -- Василя Томиленка (займав на той час посаду старшого реєстру) і військового писаря Онушкевича -- не мали успіху. Поміж реєстровцями почались заворушення. Частина їх разом з Павлом Бутом (Павлюком) рушила на Запорожжя. [1, 156]. Павлюк, що належав до заможних реєстрових козаків, брав участь, разом з Сулимою, в здобутті Кодака. Серед усіх товаришів Сулими, яких свого часу було відправлено до Варшави, він єдиний уникнув страти.

Тоді ж, наприкінці травня 1637 року, Павлюк із загоном запорожців і реєстровців нагально з'явився в Черкасах, захопив реєстрові гармати і знов повернувся на Запорожжя. Вибраний там гетьманом, Павлюк звернувся до українського народу з універсалом. Він закликав усіх йти на Запорожжя, вступати в козаки, а панам і урядникам погрожував жорстокою карою, якщо вони добровільно не зречуться влади над тими з підвладних, які оголосили себе козаками.

На початку серпня 1637 року козацьке військо під проводом Павлюка вирушило із Запорожжя на волость. Погромивши вірних урядові старшин і реєстровців, повстанці прагнули укріпитися в Східній Україні до того, як туди вступить коронне військо. Зупинившись в Крилові, Павлюк "з дозволу і за наказом війська" відрядив на Задніпров'я приблизно з дво- або тритисячним загоном полковників Карпа Скидана і Семена Биховця. Останні мали заарештувати реєстрову старшину, яка на той час перебувала в Переяславі, і, об'єднавши місцеві повстанські загони, рушити з ними на Чигирин. Поява козацького війська на Задніпров'ї сприяла новому піднесенню визвольного руху. Багато повстанців приєдналось до загонів Скидана і Биховця.

Діставшись до Переяслава, запорожці схопили з допомогою місцевих козаків старшого реєстру Кононовича військового писаря Онушкевича, а також "багато іншої кращої старшини" і повернулися до Чигирина. За постановою козацької ради всіх заарештованих було страчено як зрадників.

Конецпольський 24 серпня, звернувся з універсалом до всіх старост, підстарост, державців та інших урядників. Він оповіщав про повстання в Україні, наказував заарештувати всіх причетних "до бунту" і відправити їх до Бара. У Барі спішно почали готуватися до походу на Задніпров'я. Коронне військо, що налічувало разом з надвірними частинами магнатів і загонами шляхти близько 6 тисяч чоловік, рухалось на північний схід у напрямі Білої Церкви чотирма колонами. Очолював військо Микола Потоцький.

Поки пани в Барі готувалися до походу, повстання швидко поширювалось. Найуспішніше воно розгорталось на Лівобережжі, значна частина якого належала Потоцькому. Польські пани зі страху тікали на захід, торуючи собі шлях через села. Селяни і міщани захоплювали маєтки шляхти, проголошували владу панів поваленою, запроваджували козацькі порядки.

Коли наприкінці листопада військо Потоцького наблизилось до Білої Церкви, тамтешні козаки вже вийшли з міста на з'єднання з Скиданом. На зустріч з Потоцьким вийшла жалюгідна купка реєстровців (200 чоловік) на чолі з полковником Клишею та "рештою старшини", щоб засвідчити коронному гетьману свої холопські почуття. Потоцький розумів, що баритись з наступом дуже небезпечно, бо це давало можливість повстанцям, що стояли в Чигирині, з'єднатися з тими, які зібрались на Задніпров'ї. Проте негайно вирушити на Чигирин проти війська Скидана Потоцький не міг. Жовніри відмовлялись служити, вимагаючи належну їм платню. Змусити жовнірів до виступу вдалося тільки 10 грудня після того, як до Потоцького прибула підмога -- Л. Жолкевський та інші пани зі своїми загонами, а також коронна артилерія [1, 159-163].

На світанку 16 грудня Павлюк і Скидан вирушили з усім військом в напрямі Кумейок, маючи намір першими розпочати бій. Біля Кумейок польське військо зайняло вигідні позиції. Польський табір, розташований на пагорбі, захищався з одного боку багнищем і річкою, а з трьох інших -- возами, поставленими в десять рядів. За возами стояли піші полки та артилерія, а за ними -- кіннота. Загалом військо Потоцького налічувало 15 тис. вояків.

Наблизившись до ворожих позицій, козацьке військо швидко повернуло на ту частину польського табору, яка була звернута на багнище. Поява козаків справила "сильне враження на польське військо. Козаки йшли з розгорнутими прапорами. Біля самого ворожого табору дорогу їм перетнуло багнище. Козаки мусили зупинитись. До того ж шалений вітер, що дув з боку Кумейок, підпалених самими мешканцями, ніс козакам в очі густий дим з гарячим попелом.

Павлюк наказав відступати. Свій відхід козаки прикривали стріляниною з гармат і самопалів. Потоцький вирішив не дати козакам стати табором і розташуватися біля Кумейок. Він негайно кинув на них свою кінноту. Зупинившись на рівному місці, козаки, однак, встигли нашвидкуруч оточити себе возами в шість рядів. Проте їм бракувало часу краще укріпити табір, він залишався вразливим у багатьох місцях. Незважаючи на це, козаки тричі відбили шалені штурми польської кінноти, яка підтримувалась піхотою й артилерією.

Тільки на четвертий раз загону польського війська на чолі з Петром Потоцьким, сином польного гетьмана, вдалось увірватися в козацький табір. Але козаки через якийсь час затулили пролом і загін П. Потоцького опинився в оточенні. Козаки поділились на дві частини. Одна боронила свої позиції від головного польського війська, друга змагалася з Потоцьким. Микола Потоцький намагався визволити свого сина з оточення і посилав полки за полками на табір козаків.

Становище повстанців ставало все важчим. Жовніри П. Потоцького підпалили в козацькому таборі вози з сіном і соломою, висадили в повітря порох. Але і після цього козаки утримували свої позиції. Часто-густо неозброєні повстанці голіруч скидали ворожих вершників з коней. Втрати були дуже великі. Особливо гостро відчувалась нестача пороху. Щоб відновити запаси його, Павлюк з невеликим загоном рушив увечері на Чигирин, на околицях якого були селітряні варниці. Разом з ним вирушив і Скидан.

На чолі козацького табору залишився талановитий і безстрашний козацький отаман Дмитро Гуня. Під його орудою бій з ворогом тривав до пізньої ночі. Під час бою П. Потоцький із залишками жовнірів вирвався з козацького табору. Тільки пізньої ночі бій став згасати.

На світанку козаки почали відходити до Мошнів. Наступного дня, 17 грудня, польське військо рушило на Мошни. Вночі козаки підпалили місто, і Потоцький повів своє військо далі на Черкаси. По дорозі до нього приєдналось кілька тисяч реєстровців на чолі з корсунською і білоцерківською старшиною [8, 297-299].

Коли Потоцький 19 грудня підійшов до Черкас, "місто вже палало вогнем так, що небезпечно було там зупинятись". Цього ж дня Потоцького повідомили, що полк Ляща оточив в м. Боровиці Павлюка з двома тисячами козаків. У Павлюка в Боровиці було три гармати і шість гаківниць. Де перебував на той час Скидан з військом, відомостей про це не знаходимо. Можна припустити, що Скидан пішов на Запорожжя, щоб там підготуватись до нової битви. Павлюк же з порівняно невеликою кількістю козаків залишився, щоб захистити його відхід.

Одержавши звістку від Лаща, Потоцький негайно ж послав йому на підмогу 500 драгунів з двома гарматами і вслід за ними вирушив сам. Польське військо оточило Боровицю шанцями і відрізало козакам прохід до води. Повстанці опинились в облозі. Їх становище було надзвичайно важким. Містечко горіло, підпалене ворожими ракетами. Бракувало води і харчів. Проте, незважаючи на все це, козаки мужньо боронилися; вони відстрілювались і під ворожим вогнем будували укріплення. Не сподіваючись зломити козаків силою зброї, Потоцький тієї ж ночі запропонував їм розпочати переговори. Для цього до польського табору вирушили Павлюк, Томиленко і ще троє старшин. Потоцький і комісар в козацьких справах А. Кисіль обіцяли козакам дарувати життя і волю, якщо вони припинять чинити опір. Козацька старшина, враховуючи тяжке становище обложених, згодилась на капітуляцію. Та ледь козаки вийшли з міста, як їх оточили польські війська. Майже одночасно Павлюк та деякі інші козацькі отамани, що брали участь у переговорах, усупереч домовленості з Киселем, були схоплені, закуті в кайдани і під посиленою вартою відправлені до Варшави.

24 грудня обложеним козакам було оголошено умови Потоцького. Козаки мусили відтепер "залишатись у спокої і порядку", вирушати в похід за першим наказом коронних гетьманів, ліквідувати Запорозьку Січ, вигнавши звідти "всю голоту", тощо.

Після цього М. Потоцький розпорошив решту повстанських загонів і надзвичайно жорстоко приборкав селянський рух на Лівобережжі. Однак Запоріжжя лишалося нескореним.

Потоцький, не гаючись, призначив нову реєстрову старшину. Старшим реєстру було оголошено Ілляша Караїмовича, військовим писарем -- Богдана Хмельницького, суддями -- Богдана і Кушу, військовими осавулами -- Федора Лютая та Левка Бубновського, полковниками -- Я. Гугнивого (черкаським), О. Лагоду (канівським), Г. Хомовича (чигиринським), М. Нестеренка (корсунським), І. Караїмовича (переяславським) і Яцина (білоцерківським) [8, 301].

Спроба І. Караїмовича, що став старшим над реєстровими козаками, розгромити Січ на поч. 1638 р. наштовхнулися на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Запорізьким гетьманом було обрано Яцька Острянина, котрий звернувся до народу із закликом до повстання проти соціального, національного та релігійного гніту.

Навесні знову розпочалися бойові дії. Повсталі, кількість яких зросла до 12 000, захопили Чигирин, Кременчук, а потім вдало відбили ворожий наступ під Голтвою, знищивщи до 3500 вояків і змусивши неприятеля відступати. Але на підмогу полякам прийшов зі свіжими силами Я. Вишневецький.

У запеклому бою під Жовнином (недалеко від впадіння Сули в Дніпро) коронному війську пощастило в кількох місцях прорвати козацький табір, захопити 8 гармат і багато пороху. Вважаючи подальший опір марним, Я. Острянин з частиною війська прорвався на Слобожанщину.

Ті ж повстанці, що залишилися, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його керівництвом зуміли дати відсіч полякам, а потім відійшли до самого Дніпра, де під шаленим обстрілом заклали новий добре укріплений табір. Зважаючи, що його важко буде взяти штурмом, поляки вирішили заволодіти ним за допомогою облоги, яка тривала протягом другої половини червня - початку серпня.

Крім того, щоб деморалізувати козаків і прискорити їхню капітуляцію, М. Потоцький наказав мордувати та знищувати в околицях мирне населення. Одночасно він запропонував повстанцям переговори на умовах збереження реєстру в дотеперішній кількості. Козаки на цю пропозицію відповіли, що піднялися на боротьбу не за здобуття привілеїв кільком тисячам реєстровцям, а за визволення всього українського народу від польського ярма.

Тоді М. Потоцький наказав вести штурм безперервно: вдень і вночі. Потерпаючи від нестатків їжі й боєприпасів, повситанці мужньо захищалися, сподіваючись на успішну місію козацького полковника Філоненка, який пробивався до них із двотисячним загоном та запасами харчів і боєприпасів. Але до табору зуміли дістатися лише кілька сот козаків, а запасів харчів ледве вистачило на два дні. Втративши останню надію на допомогу, частина повстанців 7 серпня погодилася почати переговори з польським гетьманом. Ті, хто не бажав компромісу з ворогом, на чолі з Гунею і Филоненком покинули табір і подалися на Запоріжжя.

Після укладення договіру козаки, покладаючись на польські обіцянки, почали невеликими групами розходитися по домівках. Проте пани й на цей раз не дотримали слова, винищивщи більшу їх частину. По всій Україні почався жахливий терор, жертвами якого стали сотні й тисячі безвинних людей, незважаючи на стать і вік. Уцілілі змушені були визнати ухвалу польського сейму -- так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, за якою:

1) скасовувалася виборність старшини, козацький суд і посада гетьмана, замість якого призначався обраний сеймом із числа шляхти комісар. Військові осавули й полковники теж призначалися з відданих Речі Посполитій шляхтичів;

2) козацький реєстр зменьшувався до 6000 осіб, а всі "виписники" мали повернутися у підданство своїх панів;

3) реєстрові козаки могли проживати лише в Черкаському, Канівському та Корсунському староствах;

4) міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати в козаки і навіть віддавати своїх доньок заміж за козаків;

5) для контролю Запорізької Січі тут постійно мали перебувати два полки реєстровців. На Запоріжжя можна було переходити тільки за окремим дозволом, порушники каралися смертю.

Здавалося, що цього разу козацтво було зламане остаточно. Поляки відбудували Кодак, щоб тримати в шорах січовиків. Запанувала глуха реакція.

Період козацької активності змінився десятиліттям т.зв. золотого спокою. Проте це був спокій перед бурею.

Україна нагромаджувала сили для рішучої боротьби за волю і чекала для цього слушної нагоди.

Висновки