Політика "українізації" та її вплив на розвиток національної культури: історіографія питання

Міністерство освіти і науки

Львівський національний університет імені Івана Франка

Факультет культури і мистецтва

Кафедри театрознавства

та акторської майстерності

Курсова робота

Політика «українізації» та її вплив на розвиток

національної культури: історіографія питання

Студентки ІІ курсу

культурознавчого відділення

Крижевич Юлії Олександрівни

науковий керівник

доц. Когут Г.В.

2010р.

Вступ

Розділ 1. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ (1920 - 1990-ті рр.)

1.1 Дослідження становлення нової системи освіти в УСРР 1920- 30 рр

1.2 Історіографічні розвідки в галузі мистецтва

Розділ 2. ЗАКОРДОННА ІСТОРІОГРАФІЯ (1960-80-ті рр.)

Розділ 3. ІСТОРІОГРАФІЯ ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

3.1 Історіографія різновекторності впровадження процесу «українізації»

3.2 Аналіз досліджень в галузі проблематики діяльності літературних спілок

Висновки

Список літератури

ВСТУП

Актуальність дослідження. Здобуття Україною незалежності, державотворчі процеси значною мірою відобразились на дослідженнях історії. У суспільстві спостерігається зростаючий інтерес до проблеми національної історіографії. За таких обставин, за допомогою сучасних теоретико-методо-логічних підходів, історична наука веде активний пошук об'єктивної істини, концептуально визначає характер історичного процесу на різних етапах його розвитку. Втім, на сьогоднішній день чимало проблем не вивчено, а деякі інші потребують подальшої розробки, нерідко й заміни наукової парадигми їх дослідження. Серед них - політика "українізації" 1920-х - початку 1930-х рр.

Дати об'єктивну характеристику цієї проблеми можливо лише на основі творчого переосмислення всього того, що було в теорії і практиці розв'язання національного питання в Україні. Цікавим в політичному і практичному відношенні є на сьогодні вивчення як позитивного, так і негативного досвіду, літературної спадщини, мистецьких здобутків, а також діяльності різних громадсько-політичних структур з організації та проведення політики "українізації". Викликає значну зацікавленість вивчення їх взаємодії і відношення з державними органами управління. Особливу актуальність для нашого часу має наукове дослідження проблем, пов'язаних з вивченням діяльності націонал-комуністів, методів і форм їх роботи по захисту і відстоюванню інтересів республіки, реальної самостійності. Дедалі більше звертаючись до антропологічного підходу, коли весь історичний процес розглядається крізь призму людини, розвитку її особистості, переважна більшість дослідників акцентують увагу на формуванні в Україні в 1920-х - на початку 1930-х роках тоталітарної особистості, на наявність факторів маргіналізації в духовному житті суспільства. Кумиротворчість, обожнювання політичних лідерів, перш за все, засобами пропаганди,що призвели до того, що в умовах тоталітарного режиму склався своєрідний компроміс між офіційними установами і тим, що насправді визначало екзистенціальний вимір свідомості.

У зв'язку з цим розпочинається дослідницька робота по створенню портретів громадських діячів, які своєю діяльністю намагались протистояти сталінському національно-політичному курсу.

Національне питання для України початку ХХ ст. було тим чинником, який викликав нестабільність, соціальний вибух у суспільстві. Адже після проголошення радянської влади національна політика більшовиків в Україні мала свої особливості і специфіку, хоча тут як і всюди пріоритет як у теорії так і практиці вони віддавали класово-політичним, а не національним моментам. Сьогодні про "українізацію" пишуть одні з піднесенням, інші ж трактують її як широкомасштабну провокацію, що була політично підпорядкована її творцям.

Саме тому 20- 30-ті роки в історії радянської держави з її досвідом вдоволення національних прагнень викликають гостру зацікавленість як багатьох представників історичної науки, так і суспільства в цілому.

Це закономірно, адже чимало проблем "українізації" перекликається з сьогоднішнім днем, коли в Україні взято курс на побудову правової демократичної держави. Успіх його буде залежати і від того, наскільки раціонально і ефективно буде використано наш ще мало досліджений національний досвід організації культурного будівництва у минулому.

Метою курсової роботи є:

- з'ясування стану вивчення процесу «українізації», як вагомого внеску в відродження національної ідеї, та її впливу на культурне життя України загалом, та визначення науково-теоретичного і практичного значення обраної проблеми.

- визначення основних етапів розробки проблем «українізації» у вітчизняній, західній та сучасній українській літературі;

- відображення процесу становлення та розробки національного питання як політики «українізації» - простежити виникнення перших публікацій, присвячених політиці «українізації» та визначити їх характер, науковий рівень, теоретичне значення;

- порівняння теоретичних підходів, методів та історичних оцінок в дослідженнях процесу «українізації» в роботах радянських дослідників, істориків діаспори та сучасних науковців;

- визначення на підставі історіографічного аналізу, етапи вивчення політики «українізації», а також її специфіки та причини ліквідації, які вони знайшли своє відображення у літературі;

- з`ясування сучасного стану досліджень та перспектив з подальшої розробки теми.

Об'єктом курсової роботи сукупність наукових праць починаючи від перших робіт з цієї проблеми до сучасних наукових досліджень.

Предметом курсової роботи є історіографічна традиція вивчення політики "українізації" 1920-х - початку 1930-х років; її відображення у в партійній публіцистиці, в роботах радянських істориків, західних дослідників, сучасних вітчизняних науковців.

Хронологічні рамки цієї епохи охоплюють 1923 - поч.1930-х рр. - від офіційного проголошення політики українізації до поступового обмеження і згортання її, прибуття в Україну П.Постишева і початку масових репресій. Таке часове поле, на мій погляд, дозволяє простежити роль і внесок літературно-мистецької інтелігенції в національно-культурний розвиток України на різних етапах українізації, аж до її згортання. Ви можете зауважити свідомий відхід за означені хронологічні межі дослідження, оскільки концептуальні основи політики радянської влади щодо інтелігенції закладалися ще з перших пореволюційних років, хоч повністю були сформовані протягом 1920-х рр. Окрім того, проголошена радянським урядом політика українізації для української інтелігенції стала, фактично, реальною можливістю продовжити розпочатий в період УНР процес національно-культурного розвитку України в офіційно дозволених рамках.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію Східної України (УРСР), що на період з 1920 - початку 1930 рр. юридично належала до СРСР.

Структура роботи курсової роботи складається з вступу, основної частини, висновків, списку використаної літератури (29 позицій).

Розділ 1. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ (1920 - 1990-ті рр.)

1.1 Дослідження становлення нової системи освіти в УСРР 1920- 30 рр

Історіографія становлення нової системи вивчення культурного процесу галузі в освіти і науки УСРР 1920-і рр. є невід'ємною складовою вітчизняної науки новітнього періоду історії. Вона відбиває найважливіші тенденції розвитку української історичної науки та забезпечує сучасні методи історичного пізнання. Через розвідки проблемної історіографії відтворюється об'єктивний процес вітчизняної історичної науки, створюються передумови для її успішного розвитку, визначається характер і обсяг нових знань, що постають перед нею. Узагальнення наукових напрацювань з історії культури вкрай необхідне як для подальшого її дослідження й історії краю загалом.

Дослідження історії освіти і мистецтва УСРР 1920-х рр. відбувалося у руслі загальних тенденцій розвитку історичної науки. Радянські історики були змушені коментувати суспільні явища і процеси в цій галузі через призму апологетики політики та практики комуністичної партії. Саме це й привело історичну науку в полон догматичних, нерідко антинаукових стереотипів. Тому навіть у такій фундаментальній праці, як «Історія Української РСР» в 10 книгах, виданій у Києві в 1977 році, відсутні терміни «коренізація» і «українізація». Нема цих термінів і в «Радянській енциклопедії історії України». Вони, як і явища, що їм відповідали, свідомо замовчувались. Проте у цьому розділі я спробую провести аналіз праць, що присвячені цьому питанню, свідомо розділивши їх на два пункти.

Дослідження становлення нової системи освіти в УСРР 1920- 30 рр.

У суспільно-політичній та науковій літературі 1920-х рр. були зроблені перші кроки у визначенні й розробці цілої низки питань історії освіти: суть української концепції та моделі освіти, відмінності системи освіти в УСРР і в РСФРР, організація та діяльність мережі загальної освіти дітей і дорослих, сітки професійної освіти, пролетаризація закладів спеціальної освіти тощо. У публікаціях 1920-х рр. позитивне відношення до оцінки запроваджуваної моделі освіти в республіці висловлювали її автори та прибічники, а негативне прихильники російської моделі освіти.

У 1920-ті рр. до аналізу процесу становлення системи освіти вдавалися переважно керівники Наркомосу УСРР і РСФСР. У працях Авдієнка М. О. , Гринька Г. Ф. , Гадинського В. В, А. А. Машкіна А. А. , Приходька А. А. , Ряппо Я. П. , Чорного М. О обговорювалися перспективи становлення і розвитку освіти [1,37-46]. Автори, використовуючи і аналізуючи великий фактичний матеріал, відзначали досягнення в галузі розвитку загальноосвітніх установ, що дійсно мали місце у формуванні нової системи освіти. Розкриття недоліків та труднощів, їх соціально-економічних причин не є характерною рисою досліджень цього періоду.

Особливе місце належить дослідженням, присвяченим українізації загальноосвітньої школи та шкільному будівництву для національних меншин в Україні. Слід назвати праці Ряппо Я. П. , Шумського О. Я. , Скрипника М. О. , які вивчали стан українізації загальноосвітньої школи, розвиток загальноосвітніх установ для національних меншин. Автори показали динаміку росту україномовних шкіл у 1920-1933 рр., аналізували недоліки, що заважали якісній українізації загальноосвітніх закладів. Значно менше приділялося уваги кадровому складу освітянських закладів, вивченню навчально-виховної та методичної роботи [1,29 -37]. Ці публікації мають значний науковий інтерес не лише як джерела фактичного матеріалу, але і як перші спроби оцінки, осмислення та характеристики змін і перетворень, що відбувалися в галузі освіти УСРР. У них закладені підвалини для вивчення комплексу питань, пов'язаних із розробкою, обґрунтуванням та практичним втіленням в життя самобутньої української моделі освіти, простежується прагнення відобразити її особливості, позитивні та негативні моменти освітнього процесу. У висвітленні процесу в УСРР у 1920-1930 рр. домінував популярно-пропагандистський підхід, що свідчило про певне відставання наукових досліджень від реальних процесів. На підставі публікацій та праць Грінченка Г., Піддубного Г. та інших аналізується історіографія питань, які розглядалися в тогочасній суспільно-політичній і науковій літературі: причини та мотиви відходу Наркомосу України від освітньої системи в РСФРР, створення мережі освітніх установ для дітей і дорослих, реальні здобутки в різних ланках освіти, створення шкільної мережі для національних меншин в Україні (цит. [3, 28]).

Суспільно-політична і наукова література цього періоду неоднозначна за змістом. У працях помітні два протилежні підходи у ставленні до освітянської моделі в УСРР і РСФСР. Схвально-позитивне ставлення до моделі освіти УСРР висловлювали автори-прибічники запроваджуваної системи освіти в Україні. Негативну оцінку український досвід у галузі освіти знаходив у прихильників російської моделі, зокрема Купідонова С. , Макарова В. та інших (цит.). У порівнянні з тодішньою російською системою українська відрізнялася тим, що навчання тривало сім років, на відміну від Росії, де термін навчання був дев'ять років, технікум виконував функції вищої школи, а в Україні - був підготовчою школою до інституту, українська модель виключала університети. На цьому етапі вивчення процесу становлення і розвитку освіти відбувалося паралельно із утвердженням самого процесу розбудови цієї сфери. Воно проходило в умовах жорстокої концептуальної боротьби між Наркомосами УСРР та РСФСР, що позначилося на характері досліджень і їх висновках.

Утвердження наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. одноосібної влади Сталіна негативно позначилося на радянській історичній науці, яка була перетворена на ідеологічну опору правлячого режиму. Тому аналіз та коментар змін та перетворень в освітній галузі здійснювався через призму сталінської практики соціалістичного будівництва, уніфікації культурного життя. Соціалістичні перетворення доби сталінізму, які з кінця 1920-х рр. супроводжувалися повною уніфікацією освіти в СРСР, не потребували поглибленого вивчення системи і освітньої практики, притаманних УСРР у 1920-ті рр. Істориків позбавили доступу до джерел, зокрема статистики, що значно обмежило можливості у вивченні цієї проблеми. Звернення дослідників до проблеми становлення і розвитку освіти в 1920-1930-ті рр. відбувалося епізодично, щоб підтвердити вірність політиці правлячої партії. Воно пов'язане з установкою на форсоване будівництво соціалізму на початку 1930-х рр., проголошення перемоги соціалізму в СРСР, а також із святкуванням ювілеїв так званої Жовтневої революції.

В радянській історичній науці, історіографічний огляд якої дає можливість прослідкувати, як основні етапи розвитку радянської історичної науки, так і зробити висновок, що політика «українізації» була найменш захищена від ідеологічних догм тоталітарної доби та політичної кон'юнктури минулого. В силу пануючих (друга половина 1930-х - середина 1950-х рр.) уявлень і специфічних умов формування суспільної думки, своє завдання дослідники вбачали, перш за все, в критиці «буржуазного націоналізму ”, а такі публікації мали односторонній, гіперкритичний характер, а отже мимо волі їх авторів сприяли применшенню їх наукового значення.У розгорнутій на початку 30-х років кампанії дискредитації політики українізації цитовані вище міркування М. Скрипника щодо змішаного мовлення і освітніх завдань, спрямованих на дерусифікацію мови, стали приводом для обвинувачень його в насильницькій і механічній українізації. Уже після самогубства М. Скрипника Терех І. (1880-1942) , відомий радянський міфолог и суспільний діяч Галичини, автор однієї з погромницьких статей, посилаючись на слова Сталіна про те, що: «не можна українізувати пролетаріат зверху, не можна примусити російські робітничі маси зректися мови й російської культури і визнати за свою культуру і свою мову українську», бо це «суперечить принципові вільного розвитку національностей», писав: «Ці слова нашого вождя т. Сталіна забув т. Скрипник, коли він висував вимогу дерусифікації пролетаріату, коли за його проводом, не без його «теоретичних» настанов НКО провадив механічну українізацію шкіл 97 % українських дітей навчалися рідною мовою».

Сама ж програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба підштовхнула М. Скрипника до спроби запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви -- можливо, лякала висока національна свідомість галичан і стала фатальною для самого ініціатора. Той самий Терех І. у своїй статті «Українізація Галичини», що була написана після приєднання західноукраїнських земель (Галичини, Буковини и Закарпаття) до СРСР в 1939 році, писав: «Весь трагізм Галицьких «українців» в тому, що вони прагнуть приєднати велику Україну, 35 мільйонів, до маленької західної України -- 4 мільйони, тобто, кажучи образно, хочуть пришити кожух до ґудзика, а не гудзик до кожуху. Та навіть ці чотири мільйона галичан потрібно на половину поділити. Більшість з них, ті, кого полякам и німцям не вдалося перевести ні поляків, ні в українців, рахують себе споконвічно руським народом, не українцями, і до цього терміну, як до чужорідного і нав`язанному насильно, вони ставляться з відразою. Вони завжди прагнули до об'єднання не з «Україною», а з Росією, як Русью, з якою вони жили одним державним і культурним життям до поневолення. З інших двох мільйонів галичан, що називають себе термином, що насильно насаджується німцями, поляками и Ватиканом, потрібно відняти вагомий мільйон несвідомих і малосвідомих «українців», не фанатиків, які, якщо їм так скажуть, будуть себе називати знову руськими або русинами. Залишається лише біля півмільйона «зацятих» галичан, які прагнуть привити своє українство (тобто ненависть до Росії і усього російського) - 35 мільонам руських людей Південної Росії і за допомогою цієї ненависті створити новий народ, нову літературну мову і державу» (цит.). З цієї статті можна зрозуміти, що довший час панувала точка зору, що засвоєння ленінської спадщини - ніщо інше, як оволодіння сталінськими оцінками, крім цього відчутний шовіністичний підхід до національного питання. Адже теоретичні підходи до вирішення дослідницьких проблем культурного будівництва історики розуміли як необхідний підбір цитат з творів класиків марксистського вчення, або партійних документів. У повоєнну добу, коли відбувався наступ сталінізму в сфері ідеології, радянські науковці Бистров М. А. , Золотоверхий І. Д. , Тендерс Л. П. , Чавдаров С. Х. зробили спробу показати досягнення УСРР у розвитку освіти за роки радянської влади і розпочали дослідження окремих складових системи освіти в УРСР у 1920 1930-ті рр. У працях Білодіда І. К. , Прокопенка Г. В. , О. Б. Слуцького О. Б. , Черкашина Л. В. були проаналізовані основні етапи становлення і розвитку загальноосвітньої школи в 1920-1930-ті рр., порушено питання розробки переодізації історії шкільного будівництва в УРСР. Але ідеологічний підхід остаточно не зник з наукової літератури. Взагалі для досліджень цього періоду характерно звеличення успіхів шкільного будівництва в Україні за період побудови соціалізму. Автори мало уваги приділяли діяльності наркомату освіти УРСР в період існування національної системи освіти; зображення процесів в освітянській галузі подавалося в контексті освіти РСФСР; критикували представників так званого українського «буржуазного націоналізму» О. Я. Шумського, М. О. Скрипника. Таким чином, історіографія радянської освіти в республіці підпорядковувалася історичним концепціям російських дослідників.

Оцінка культурного будівництва у працях цього періоду подавалась крізь призму боротьби з проявами українського «націонал-ухильництва. Деяка зміна акцентів у постановці даної проблеми в радянській історичній науці почалася лише наприкінці 1950-х рр.

У другій половині 1950-х - на початку 1990-х рр. процес українізації, а саме історія освіти в радянській Україні непівської доби досліджувалися на основі класових, партійних позицій, в рамках ленінських уявлень про культурну революцію та радянську освіту.

Вже у "хрущовське десятиріччя"дослідники відмежовуються від суто політичних і національних питань і звертають свою увагу на питання культури. Вже тоді відбувається певна деталізація тематики з історії освіти, яка спрямовувалася на різні галузі освітньої сфери. У другій половині 1960-х першій половині 1980-х рр. тематика досліджень розширилась, і радянські дослідники здійснюють так зване "поглиблене і всебічне вивчення" ленінської спадщини з питань освіти. Наприклад Кулініч І. М. говорить про популяризацію німецької літератури в Україні, про так звані україно - німецькі культурні зв`язки. Звичайно це сприяло поширення ідей марксизму-ленінізму тому, що республіку відвідували «перевірені комуністи старого загартовування» з Німеччини, проте це також сприяло і покращенню освіти, адже переважно освітянська інтелігенція або знищена, або ж не витримавши важких умов змушена була емігрувати закордон. Слуцкий А.Б., Сидоренко В.П говорять про вплив профспілок на культурний процес загалом. Крім цього Лозова Є.І говорить про так званий процес удосконалення форм і методів міських і селищних Рад республіки. Що це дало? Дослідниця відповідає на поставлене собою ж питання: «… відбувся процес послаблення з боку центру, а також особливо селищні ради дістали доступ формувати свої власні кадри». Проте ідеалізація ленінських ідей набула абсолютного характеру, тому інші погляди щодо організації освіти, які відстоювалися у 1920-і рр. частиною керівників освіти УСРР, категорично засуджувалися і українізація представляла собою не вже просто захід по впровадженню и розвитку культури українського народу у середині самого цього народу, а широкомасштабний проект ознайомлення мас з ідеологією.

У 1970-х - на початку 1980-х рр. кількість досліджень з історії загальноосвітніх закладів в Україні скорочується. Ідеологія вимагала від дослідників відображення успіхів культурного будівництва. Тому для цієї доби характерно зображення процесу розвитку освіти, як реалізації програмних положень комуністичної партії в галузі освіти. Проблеми, пов'язані з підготовкою вчительських кадрів для загальноосвітньої установ, та діяльність НКО УРСР по розбудові національної школи подавалися як прагнення частини контрреволюційної інтелігенції продовжувати боротьбу з радянською владою. Отже, цей період характеризується відсутністю узагальнюючих досліджень з історії освіти, де процеси історії розвитку суспільства 1920-1930 рр. аналізувались з об'єктивних позицій. Саме в період «брежневщини» на арену виступають дослідники, що проти процесу українізації взагалі, а іноді займають антиукраїнську позицію. Наприклад Розенбаум А. М. говорить про утиск російськомовного населення в період доби українізації, зазначаючи, що існувала мовна дискримінація при вступі на роботу.

Під впливом змін, що розпочалися в суспільстві після 1985 р., з'явилися дослідження, автори яких прагнули неупереджено розкрити маловивчені аспекти даної проблеми. Особливий інтерес викликають роботи, присвячені діячам української освіти, чиї імена замовчувалися радянськими ідеологами. В цей період розпочалося наукове вивчення складного та суперечливого процесу українізації, його впливу на національно-культурне будівництво в УРСР. Однак, узагальнюючої праці з цього питання в цей період створено не було. Значний інтерес у дослідників викликали питання, присвячені вивченню ролі та місця вчительства в системі загальної освіти, підготовці педагогічних кадрів для загальноосвітніх установ. У працях Ткачової Л.І, Кліцакова О.І, Масненка В,В, Шарова Ф.І аналізувалися причини переходу вчительства на бік радянської влади, висвітлювався внесок педагогічної інтелігенції в розбудову національної школи, засуджувалася репресивна більшовицька політика по відношенню до вчительства. Отже, в науковій літературі другої половини 1980-х років єдиний погляд на систему підготовки педагогічних кадрів, потенційні можливості всієї освітянської системи не сформувався. Але дослідники порушили ряд нових проблем з історії радянської освіти в Україні у 1920-1930-ті рр.: репресії щодо інтелігенції, негативне значення «чисток» в освітніх закладах, здійснення українізації в освітній сфері; переоцінка ролі діячів Наркомосу УРСР в здійсненні підготовки вчительських кадрів. Продовжуючи цю тему Сухомлинська О.В. пише, що в тогочасній Україні існувала сильна педагогічна школа і вперше говорить про вплив західної педагогіки на освіту в СРСР, а саме про приїзд міжнародної делегації ІПО (39 учителів початкової школи з Франції, Бельгії та Німеччини). Але перегляд історії відбувався в рамках панівної методології на основі концепції гуманного демократичного соціалізму та оновлення соціалізму. Водночас новації виявилися незначними, так як переосмислення історії освіти здійснювалося на основі попередньої марксистсько-ленінської методології та модернізованої й осучасненої партійно-радянським керівництвом ленінської концепції соціалізму. Наприклад у статті Вилцана М.А., Микоріна В.І., Тиморіна А.О . «Деякі аспекти соціально-економічних перетворень на початку 20-30-х років у СРСР» висвітлено наступ тоталітарно - репресивної системи на здобутки українізації, згортання національно-культурного розвитку та його трагічні наслідки для діячів української культури, проаналізовано методи більшовицької боротьби з національною свідомою інтелігенцією, засоби усунення літературно-мистецької інтелігенції від впливу на суспільство.

Якісно новий етап у вивченні історії розвитку освіти та шкільництва починається з 1991 р. Історичні дослідження з обраної теми можна об'єднати у чотири групи: 1) узагальнюючі праці з історії України; 2) дослідження, присвячені здійсненню культурної революції, культурного будівництва та формуванню радянської інтелігенції; 3) дослідження з історіографії радянських органів влади та громадських організацій у 1920-1930 рр.; 4) роботи з історії педагогічної науки в Україні, політики українізації, окремих аспектів радянської освіти у 1920-1930 рр.

Головними особливостями цього періоду стало зречення вітчизняних науковців марксистсько-ленінської методології та партійно-класового підходу до аналізу суспільних явищ, використання нових, закритих у радянські часи документів, прагнення переосмислити на основі використання сучасних методик процеси становлення і розвитку освіти в УРСР. Об'єктивно, з наукових позицій, оцінюється діяльність Наркомату світи в 1920-ті - на початку 1930-х рр., висвітлюється внесок Гринька Г. Ф. , Шумського О. Я. , Скрипника М. О. у розбудову загальноосвітніх закладів в УРСР. Актуальною проблемою в цей період є проблема становлення та розвитку загальноосвітніх шкіл для національних меншин в УРСР. У працях Бистрицької О. Б. , Войналович О. О. відзначається позитивний вплив «коренізації» на становлення національних (в тому числі українських та російських) шкіл, аналізується динаміка їх розвитку, розкриваються причини ліквідації українських та інших національних шкіл у середині 1930-х років. Однак, автори не порушують питання, про домінування «національних» або «радянських» тенденцій у діяльності освітянських закладів. Ця тенденція характерна для багатьох сучасних досліджень.

Усвідомлення, що «українізація» - це багатогранний та досить суперечливий процес, на який вагомий вплив мало вище партійне та радянське керівництво, дозволило дослідникам об'єктивно висвітлити основні напрямки українізації загальноосвітніх закладів в УРСР. Залучаючи до наукового обігу нові архівні документи, статистичні матеріали, дослідники по-новому розглядають процес становлення та розвитку єдиного освітнього комплексу в Україні. Окреслюють розробку і сутність моделі освіти в УРСР, розвиток мережі і структури, системи фінансування, стан матеріально-технічної бази навчальних закладів.

На зазначених засадах дослідниками аналізується державна політика у сфері становлення і розвитку загальноосвітньої школи в Україні, вплив українізації на формування та розвиток загальноосвітніх закладів для представників української, російської та інших національностей, що мешкали на території України у 1920-1930-ті рр. Розкрито негативний вплив класової ідеології на навчально-виховний процес загальноосвітніх закладів, узагальнюється досвід національно-культурного будівництва та його вплив на розвиток загальноосвітніх закладів та підготовку кваліфікованих кадрів. Зміни, що відбуваються в державі, нашому суспільстві, світогляді поколінь, потребують формування і впровадження концепції національного виховання, як провідного чинника національно-культурного відродження. Тому сучасні історики намагаються простежити основні етапи розвитку національної школи. Саме вивченню цього питання присвячені дослідження Потапової Л. В. (цит.). Автором розглядається процес розвитку національної школи в Україні в період 1917-1933 рр. Аналізуються проблеми формування теоретико-методологічних основ національної школи в Україні у досліджуваний період. Розкривається освітня політика українських урядів у період національно-визвольних змагань, причини і суть коренізаціі та українізації, їх наслідки для розвитку національної школи. Визначено внесок відомих вітчизняних педагогів міжвоєнного періоду в теорію і практику розбудови національної освіти в Україні. Авторка порівнює становлення української національної школи на західноукраїнських землях та в радянській Україні, доводячи, що ці процеси були взаємопов'язані. Водночас Потапова Л.В. не охарактеризувала становлення національної школи по регіонах України, так само як і регіональні особливості процесів українізації та їхній вплив на розвиток національної школи.

На підставі широкого кола джерел аналізується процес становлення і розвитку нової системи освіти в УРСР у дослідженні Липинського В.В [1,84-120]. Він розглядає процес становлення та розвитку єдиного освітнього комплексу в Україні у 1920-ті рр. Автор показує сутність концепції та моделі освіти в УРСР, розвиток мережі і структури, систему фінансування, стан матеріально-технічної бази навчальних закладів. Значна увага приділена встановленню особливостей національної системи освіти і системи підготовки науково-педагогічних кадрів; діяльності організацій учнів та молоді з реформування освітнього комплексу. Автор аналізує чисельні цифрові та фактичні невідповідності, які накопичувалися за десятиріччя в літературі. Липинський В. окреслює ряд питань для подальшого наукового вивчення, одним з яких є проблема становлення і розвитку загальноосвітньої школи в Україні.

Важливим внеском у розробку даної проблеми є висвітлення питання щодо національно-культурної політики ВКП(б) в УСРР (1932-1938 рр.) Єфіменком Г.Г. Дослідник розкриває становлення владних структур до культурного розвитку етносів, які проживали в Україні. Обґрунтовується думка про те, що українізація під керівництвом М. Скрипника вийшла за межі коренізації, започаткованої ХІІ з'їздом РКП(б) у 1923 р. Показуються причини змін національної політики наприкінці 1932 р. Ну думку автора, 1933-1937 рр. були періодом уніфікації та централізації національно-культурного життя при збережені національної форми. При цьому наголошується зростання значення російської мови у суспільно-політичному та культурному житті.

І хоча роботи радянських дослідників галузі освітянської практики бувають суто відмінні за своєю природою, адже усе залежало від часу написання, інколи вони не досить об'єктивні, ніколи надміру заангажовані, інколи занадто критичні. Проте усі вони можуть слугувати джерельною базою, особливо перші роботи 1920 - 30 рр., і водночас ці роботи залишаються першими, а перших не судять, і тому постійно будуть спонукати нових і нових дослідників шукати так звані «білі плями», які свідомо опустили їхні попередники.

1.2 Історіографічні розвідки в галузі мистецтва

Саме період послаблення цензури (кінець 1980 - початок 1990 рр.) з'являються публікації присвячені театру, музики та кіно, і водночас зростає інтерес до образотворчого мистецтва та архітектури. До цього ці питання вважалися менш вартісними, ніж наприклад освітянська проблематика, але саме вони створили ряд проблем, основною з яких була - нестача інформативного матеріалу тощо. Тому кожного з цих дослідників можна вважати піонерами цих галузей культури.

Одним з таки першовідкривачів став Галковский Д. Для адекватного визначення об'єкту і предмету дослідження автор використовує дефініцію «візуальне мистецтво ”, що дає можливість зробити порівняльний аналіз процесів, які відбувалися в Україні, з низкою явищ у світовому культурно-мистецькому середовищі. Адже авангардні пошуки початку ХХ ст. характеризувалися наприкінці століття їх продовженням та проникненням у культурно-мистецьку сферу засобів театрального, кіно -, фотомистецтва, просторово-візуальних факторів тощо.

Дослідник акцентує на процесі розвитку театрального мистецтва 20--30-х років, а саме на розвитку і занепаді процесу українізації, що трагічно закінчився «розстріляним відродженням». Зупиняє свою увагу на формуванні театру: «Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка. Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли М. Заньковецька, Л. Ліницька, Д. Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики».

Він аналізує творчість провідного режисера Леся Курбаса та його творіння: «У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання -- модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру». Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал».

Автор не тільки перелічує талановитих акторів і режисерів, але й наголошує на втіленні творчих пошуків театру в виставах, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка

Він акцентує на важливості персони О. Довженко для розвитку світового і українського кіномистецтва загалом : «У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінемато-графу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля". Дослідник зазначає, що пошуки українською інтелігенцією альтернативних шляхів розвитку національної культури відбувалися на чисельних дискусіях 1920-х рр., які засвідчували прагнення визначити роль України у світі, з'ясувати напрям орієнтації українського світогляду (захід чи схід), відстоювати справжнє, а не графоманське мистецтво. У процесі подолання русифікаторських тенденцій в українському суспільстві більшість діячів культури зверталася до Європи, як зразка класичного високохудожнього мистецтва.

Цікавим є підсумок Галковського: «Наслідки згортання курсу українізації були жахливими: фізичне, моральне та творче знищення цілої генерації літераторів, музикантів, діячів образотворчого мистецтва, театру, кіно; розгром українського культурного життя, знищення та заборона величезної кількості високохудожніх мистецьких творів, зведення української культури до становища провінційної відсталості. Шлях зворотнього руху від кращих зразків європейського рівня в літературі і мистецтві до уніфікованого радянського простежується на прикладі творчості М.Рильського, П.Тичини та інших».

Міркування Галковського підтримує Шарпатий В. М., який не тільки описує діяльність українського театру, але й зробив спробу висвітлити роль М.Скрипника як наркома освіти у розвитку театру, музики і образотворчого мистецтва. Дослідник акцентує на впровадженні в галузі мистецтва і освіти сталінської доктрини, що подавалася радянській громадськості під маскою «соціалістичного реалізму». Автор майже ідеалізує М.Скрипника, вбачаючи в ньому захисника української культури і театру загалом, проте все ж таки акцентує на утрудненні впровадження української мови в театрі : «… Однак в умовах, коли тільки 26% вистав у республіці здійснювалося українською мовою, неможна було серйозно говорити про будівництво національного театру».

Докорінні зміни, що відбувалися в України в 20 - 30 -х рр. ХХ ст., привернули увагу суспільства насамперед до економічних, політичних та соціальних проблем, що певною мірою призвело до нехтування цінностями духовної культури, зокрема образотворчого мистецтва. Але, навіть в період значних катаклізмів у суспільно-політичному житті, ХХ ст. увійшло в духовну національну скарбницю з помітними і вагомими здобутками українських митців, процесами їх визнання у світі. В роки незалежності українське мистецтво збагатилося за рахунок повернення з забуття доробку багатьох талановитих митців насамперед завдяки реабілітації і визнанню творчості нонконформістів та привернення уваги до творчого доробку співвітчизників за кордоном, що привело до диференціації цінностей та окресленню нових культурологічних пріоритеті.

Динаміка та зміст трансформацій у культурно-мистецькій сфері поступово спричинили виділення двох основних, полярно-протилежних напрямів, що зазнавали жорсткої стагнації під час посиленого контролю за розвитком мистецтва за радянських часів. Перший напрям пов'язаний із всебічним переосмисленням та відродженням народних традицій, "реставрацією" численних складових історії українського мистецтва, пошуком національного підґрунтя для його розвитку в сучасних умовах. Виникнення другого визначила насамперед швидка реактивація раніше заборонених мистецьких течій, методів і форм виразу, прагнення до пізнання та адаптації актуальних подій, які відбувалися у сучасному світовому мистецтві.

На мою думку найбільш об'єктивною і водночас суперечливою є праця Гадамаренко П. «Розвиток і оформлення образотворчого мистецтва ХХ ст. на Україні», - огляд стилів і напрямів 1920-30-х рр. в образотворчому мистецтві. Він також зазначає, що серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут -- представники різних шкіл.

«Авангардне мистецтво представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов -- художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мистецтва». Гадамаренко П. говорить, що мистецтво К. Малевича -- одного із основоположників супрематизму, ґрунтується на фольклорних джерелах. Автор зазначає: «…Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом».

Гадамаренко П. зазначає, що на традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об`єднання сучасних митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким, який працював в галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави «Молодого театру»). Слід помітити, що саме цей дослідник одним із перших почав писати про відродження сакрального мистецтва на Україні: феномену бойчуківської школи і новаторських пошуків Петра Холодного, який послідовно розробляв принципи сучасного українського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давньоруського іконопису.

Крім цього Гадамаренко П. досліджував суттєву відмінність між традиційною (візантійською) школою іконопису і новим напрямом монументального мистецтва XX ст., якого започаткував М. Бойчук. «Цей напрям -- так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). В його творах присутня іконописна традиція ("Плач Ярославни")». Крім того автор говорить, що пізніше, коли художника стали таврувати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері", М. Бойчук на сторінках "Вечірнього Києва" (1929 р.) нагадував: "Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас української соціалістичної культури від усіх ... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише Наркомісаріат освіти ми очистили від 2 тис. людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників» (цит. ). Доля Бойчука М, незавидна - в 1937 році репресований і розстріляний, більшість його творів знищено.

Найкраще висвітлив питання української скульптури, архітектури та музики у своїй статті «Українська культура у ХХ ст. (перша половина)». Карась А.Ф , колишній радянський, а тепер сучасний український дослідник.

Стосовно питання функціонування української культури автор зазначає, що на її розвитку негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, що була спрямована на увічнення образів вождів революції. Дослідник наводить цікаві факти: «... показовим у цьому відношенні був Всесоюзний конкурс на проект Т. Шевченкові у Києві 1926 р., де були відхилені 26 пропозицій, а також Міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б.Кратко, А.Петрицького, І.Кавалерідзе та ін.. Пам'ятники Т.Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М. Манізер.

Автор говорить, що архітектурі періоду національного піднесення митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і «козацького бароко». В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко, один із засновників українського архітектурного стилю, а також В. Троценко.

Карась А.Ф. зазначає, що музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи Лисенка та нової європейської стилістики. Значний внесок у розвиток української музичної культури, на його думку зробили М. Леонтович, К. Стеценко, Б. Підгорецький, П.Сениця та Б.Лятошинський, який започаткував шлях авангарду в українській музиці.

Дослідник говорить про те, що незважаючи на жорстокий утиск тоталітарно-бюрократичної системи, в культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів, започаткованих у попередні роки, а 1920 - 1930 рр. українська музика вийшла на рівень високої професійності: для неї характерна багатожанровість, орієнтація великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Дослідник зупиняє свою увагу оперному жанрі музичного мистецтва, серед яких він особливо виділяє виконавців - І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгельмут, З. Гайдай, О. Петрусенко та ін..

Вивчення,збереження та примноження духовно-культурних традицій народу є запорукою суспільного розвитку та невід'ємною частиною цивілізаційного поступу. Багата спадщина українського мистецтва 1920-1930 х рр., що вражає розмаїттям, є складовою та невід`ємною частиною загально людського культурного процесу. ЇЇ вивчення утверджує національну самоцінність, сприяє усвідомленню українцями своєї ідентичності. Становлення та розвиток українського мистецтва початку ХХ ст. - органічна складова світового культурного процесу. І тому глибоке розуміння вищезгаданими дослідниками власної духовно-культурної автентичності було можливим лише через призму плюралістичності традицій світової культури.

Розділ 2. ЗАКОРДОННА ІСТОРІОГРАФІЯ (1960-80-ті рр.)

В українській діаспорній літературі, дослідження хоча і несли в собі елементи гострого ідеологічного протистояння і не завжди мали відповідну джерельну базу, їх матеріал відрізнявся критичним ставленням до заходів радянської влади, а у деяких працях більш реальним і поміркованим підходом до характеристики діяльності РКП(б) і КП(б)У з питання «українізації», висвітлення радянської національної політики, діяльності націонал-комуністів та ін., втілення в суспільне життя політики «українізації». Втім, в цілому варто дати їм позитивну оцінку в розробці окремих аспектів проблеми і також позитивно оцінити їх місце в українській історіографії.

Зарубіжні історики намагалися по-іншому оцінити низку процесів і явищ в радянській освіті у 1920-і рр., акцентували увагу на тому, що замовчували або фальсифікували радянські дослідники. Таким чином, незважаючи на заідеологізованість історичних досягнень, було зроблено крок вперед у вивченні теми, що стосується, і радянської, і закордонної української історіографії. Ще у 30-ті роки вони зробили висновки, які історики в Україні змогли опублікувати лише напередодні падіння комуністичного режиму.

Значний внесок у розробці проблеми «українізації» належить Субтельному О. «Нарис історії України» який він виклав у ІІ частині своєї праці. умовно поділив іі на своєрідні розділи, в кожному з яких він намагається об'єктивно висвітлити найважливіші питання, назву яким дає або від власного імені діяча культурного процесу, або від теми питання:

1.Радянська Україна: Оновлення 20 - х років. Дослідник порушує питання становлення українського народу в умовах існування після майже семи років світової і громадянської воєн. Він говорить про повний занепад економіки в країні, а також про смерть Леніна, що дало українцям змогу виграти у двох вимірах - від поступок влади для селянства, до відродження самосвідомості.

2. Утворення радянського Союзу. Після перемоги в Росії більшовики намагалися захопити владу на Україні: чи то підготовкою повстання 12 грудня 1917 р., яке було роззброєне, чи за посередництвом Всеукраїнського З'їзду Рад Робітничих і Селянських Депутатів у Києві 17-19 грудня р., який однак висловив довір'я УНР. Тоді більшовицькі керівники вирішили своїми військовими частинами ззовні захопити владу, спираючись на формації, що існували у містах. 25 грудня у Харкові проголошено «Республіку Рад», спершу названу також Українською Народною Республікою. Зі грудня 1919 р. почалася третя окупація України більшовиками, за якої, попри пристосування до українських обставин, продовжувалася політика боротьби проти «петлюрівщини». Все це відбувалося за системи «воєнного комунізму», з її націоналізацією приватної власності та на селі продовольчою розверсткою. За цього першого періоду до влади в України, крім пануючої Компартії приходять ще дві, які вели незалежну від Москви політику, так звані націонал-комуністичні партії боротьбистів і укапістів.Серед лідерів боротьбистів були О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, які згодом відіграють значну роль на відтинку українізації.

3.Воєнний комунізм і неп. За період 1917 - 1922 рр. - велася ще завзята збройна боротьба між політичними утвореннями, які виникли внаслідок волевиявлення українського народу: УНР, Українською державою, Директорією УНР і російськими окупантами (більшовиками та їхніми колаборантами і білогвардійцями). Російська окупація охоплювала тільки частину Наддніпрянщини і мала тимчасовий характер. Цей період збігається у радянському масштабі з періодом так званого «воєнного комунізму». Впродовж 1921 р. більшовикам вдалося приборкати опір національних повстанців, а також білогвардійців, одночасно підписавши мирний договір з Польщею (в Ризі 18 березня 1921 р.) і покінчивши з інтервенцією Заходу. Проте економічний крах примусив перейти від політики «воєнного комунізму» до так званої «нової економічної політики» (період непу). Дозволялася певна лібералізація і децентралізація економіки, вільний ринок, який сприяв розвиткові приватної ініціативи. Субтельний вказує, ще й на підвищення національного моменту,, акцентуючи на феномені національного і культурного відродження.

4.Українізація. 30 грудня 1922 р. І З'їзд Рад РРФСР, УРСР, Білоруської РСР і Закавказької РСР, ухвалив декларацію і договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). 31 січня 1924 р. - Конституція СРСР. На підставі цієї конституції зовнішня політика і торгівля, військові справи, транспорт, пошта переходили в компетенції союзної влади. За республіками залишались ділянки внутрішніх і земельних справ, освіти, юстиції, охорони здоров'я, соціального забезпечення; але й цим «технічним» наркоматам надходили вказівки з Москви. Вже на цьому етапі формування СРСР проявилася русифікаторська великодержавна лінія партії і Сталіна, який тоді виконував функції наркома національностей. У національному питанні спрямовуюче значення мав ХІІ З'їзд Російської Комуністичної Партії (більшовиків) 17-25 квітня 1923р. , який ухвалив принцип «коренізації» і засудив російський шовінізм. Нова національна політика мала сприяти розвиткові національних кадрів, запровадженню рідної мови в освіті, дерусифікації державного апарату і навіть створенню в окремих республіках національної армії.

5.Національний комунізм. Дослідник вказує,що до влади у республіці приходять етнічні українці.

6. Хвильовизм. У цьому підрозділі дослідник зупиняє свою увагу на діяльності М. Хвильового, а саме пошук літературного курсу: «…щоб врятувати революцію від згубного впливу російського націоналізму, Хвильовий вирішив його викрити …радив триматися від російської літератури на відстані …».

7. Шумкізм. Повідомляє про засудження Шумським принципу центризму, а також про пропозицію очолити уряд - етнічними українцями - Чубарем та Гринько.

8. Волобуєвщина. Тут говориться про спробу Волобуєва показати у статтях, що з'явилися в «Більшовику України» розбіжності між теорією та практикою більшовиків у сфері економіки. Волобуєв писав, що Україна залишилася економічною колонією Росії, на підтвердження тези доводив, що усі підприємства важкої промисловості будуються у російському центрі.

9. Культурне піднесення. Він акцентує на тому, що навіть за соціально несприятливих умов (голод, криза, післявоєнні роки) 20-ті роки стають часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення.

10. Література. Тут Субтельний говорить про діяльність та вплив на культурний процес літературних товариств тощо. «Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів з лихвою компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва». Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу».

11. Освіта і наука. Автор акцентує нововведеннях в галузях освіти та науки.

12. Церковна діяльність. У цьому підрозділі дослідник подає інформацію про церковні справи, а також історію створення Української автокефальної православної церкви 21 жовтня 1921 року.