Політика "українізації" та її вплив на розвиток національної культури: історіографія питання

В подальших розділах своєї праці Субтельний О. коротко намагається розкрити сутність сталінізму, розказує про перший п'ятирічний план і подіях пов'язаних з процесами індустріалізації та колективізації, і водночас процесу згортання «українізації»

Водночас Субтельний О., був чи не єдиними закордонним дослідником сфера зацікавлень, якого охоплювала чи не усі аспекти впровадження процесу «українізації» в УРСР, переважно усі інші науковці зупинялись лише на освітянській тематиці, шукаючи істотні прогалини у працях радянських істориків.

Авторитетним істориком вітчизняного шкільництва зарекомендував себе Сірополко С. Дослідник видав дві монографії «Народна освіта на радянській Україні» (Варшава, 1934 р.), та «Історія освіти на Україні» (Львів, 1937 р.). Нажаль нам ця праця недоступна. У працях наведено значну кількість фактичного матеріалу. На думку автора, надзвичайно гостро у новій школі постало питання «шкільне - національне», тобто викладати в школі повинні були рідною мовою учнів. Дослідник доводить, що зміст освіти повинен формуватися на здобутках національної та світової культури та повинен бути максимально спрямований на розвиток особистості. Національна школа покликана сприяти відродженню через навчання та виховання, збереженню та подальшому розвитку національної культури. Відсутність можливості працювати з архівами не дозволило автору розкрити тему у повній мірі. Закордонні дослідники, звертаючись до історії освіти 1920-1930-х рр., акцентували увагу на її недоліках, суперечностях, негативно оцінювали значення соціалістичних змін в системі освіти, класовий підхід до освіти. Власне, у кожному явищі намагалися показати зворотній бік успіхів радянської освіти.

Зарубіжна історіографія характеризується протилежними підходами до оцінки процесу становлення й розвитку радянської освіти в УСРР. Праці Голуба П., Коляски І,. Кошелівця І, хоча й не мають достатньої джерельної бази, пройняті ідеєю українського національного відродження. Дослідники Інкелі А.,Пеннар Дж., Берндей Дж, Фіцпатрик Ш. та інші, звертаючись до історії радянської освіти, акцентували увагу на її недоліках, суперечностях, негативно оцінювали значення соціалістичних змін в системі освіти, класовий підхід до освіти тощо. Власне, у кожному явищі вони прагнули виокремлювати те, про що говорили їхні радянські колеги (у цьому полягає тенденційність зарубіжних вчених) і тим самим показували зворотній бік тієї картини освіти, яку створювали радянські історики. Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути поставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, стало очевидним. Завдяки цьому вже між 1923 і 1927 рр. чисельність школярів в Україні підскочила з 1,4 млн. до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності за ці ж роки виріс із 24 до 57 %.

«Значних змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в численні інститути народної освіти медичного, фізичного, технічного, педагогічного профілю, які готували спеціалістів для керівництва робітничою силою.30--40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % -- росіяни і 22 % -- євреї. Хоч за навчання в більшості інститутів потрібно було оплачувати, дітей робітників і селян від оплати звільняли», - так нас сповіщає радянська пропаганда, а ось, що на це говорить американський соціолог, російського походження, Сорокін Пірітим: «Насправді за ці роки сталася не «ліквідація безграмотності, а «ліквідація грамотності», не розкіт школи, а її знищення, не прогрес науки, а її декаданс, не культурно-освітній підйом, а деградація. За «безкоштовну освіту» - потрібно платити 40 - 60 карбованців золотом ( 300 - 400 мільйонів нових крб.) , сума недосяжна». Звичайно ви можете зауважити, що Сорокін не міг бути очевидцем становлення освітнього процесу 1923 - початку 1930 рр., адже він емігрував з Росії в 1922 році. Так, дійсно події і явища, які він описує стосуються радше періоду кінця 1918 - початку1922, проте відкинути достовірність фактів, які подає Сорокін не можна.

Наприклад він говорить про так звану «реставрацію нормального життя», своєрідного феномену морального оздоровлення країни, коли починається зміна курсу більшовиків, тепер вони вже не виступають руйнівниками старих моральних і етичних засад, а навпаки «будівничими хороших принципів». Що саме призвело, до такої зміни? Насамперед ми можемо говорити, що причиною звісно стали банальні явища - розгул злочинності: убивства, крадіжки, хабарництво, спекуляції, статева розпущеність тощо. Відповідно до цього молода країна не могла розвиватися в умовах «громадської неврастенії» і тому потрібно було знайти своєрідні ліки, але якщо релігія стала «опіумом для народу», що може стати її альтернативою? І відповідь потрібно шукати в іншій сфері культурі - науці. Та на відміну від першої, наука покликана сприяти не духовному відродженню, а навпаки шукати раціонально - матеріалістичну причину усього сущого, тому прагнучи продемонструвати свою прогресивність, більшовики почали сприяти розвитку науки.

Проте цей процес був би немислимий, якби він був суто однобічним - орієнтований лише на відродження науки в Росії, і відповідно 1920-ті роки стали періодом відродження в Україні - науки і особливо українознавства, який за масштабами можна порівняти з літературним Ренесансом. Найбільш досконало висвітлив це питання Пиріг Р., у своїй статті, «Грушевський М.С.: Між історією і політикою (1924 - 1934 рр.)»: «У 1919 р. більшовики не тільки кооптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголосили її своїм дітищем. Протягом наступних років Академія з її філіями збагатилася новими дослідницькими осередками. Вчені дістали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і підтримання контактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої загрози радянському ладові».

Незважаючи на те, що більшість видатних вчених України не належали до більшовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Академії. Між іншим Пиріг Р. у вище згаданій статті постійно говорить про постійне протистояння керівництва ВУАН і Наркомосу. Дослідник говорить: «…комісія констатувала,що президія ВУАН у своїй діяльності керувалась статутом 1921 р. РНК УРСР, а фактично працювала за регламентом гетьманських часів».

Проте все ж не зважаючи на все ВУАН існувала.Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусиллям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримського. До 1924р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-кореспондентів. Із трьох її секцій -- історико-філологічної, фізико-матема-тичної та суспільно-економічної -- найдинамічнішою була перша секція, в якій провідна роль належала Михайлу Грушевському. Ця секція видавала часопис "Україна", що став справжнім рупором українознавчих студій. До видатних членів цієї секції належали, крім Грушевського, історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблін, Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвознавець Олексій Новицький і східнознавець Агатангел Кримський.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко і першим дослідником економічної географії України став Костянтин Воблий. Фізико-математична секція була представлена вченими із світовими іменами. Серед них -- математик Дмитро Граве, фізик Микола Крилов, хіміки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним осередком науки в Україні. Два її члени-історики -- Багалій і Слабченко -- заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та Дніпропетровську.

Як ми бачимо зарубіжні дослідники акцентували на розвитку освіти і науки в умовах ідеологічного диктату, та проте усі зазначають на розквіті науки і освіти, якого вони іменують «Відродженням національної Ідеї».

Розділ 3. ІСТОРІОГРАФІЯ ПЕРІОДУ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

В сучасній українській науці (1991 - 2010 рр.) у зв'язку з кризою адміністративно-командних методів керівництва країною, а потім в умовах проголошення незалежної Української держави, намітилась і поглибилась критика колишнього національного курсу і наголошується на необхідності переходу до нових національних відносин. Перехід до політики “гласності” змінив зміст провідних історичних журналів, відкрив шлях до раніше закритих бібліотечних і архівних спецсховищ, призвів до активного вивчення раніше заборонених тем. Завдяки цьому з'являються праці, в яких по-новому висвітлюється діяльність РКП(б)-КП(б)У, автори намагаються реалізувати нові підходи у витлумаченні причин згортання «українізації», або позбавитись найбільш заангажованих нашарувань радянської історіографії.

Історіографія різновекторності «впровадження» процесу «українізації».

Перед сучасними дослідниками постала проблема різниці впровадження «українізації» на теренах УРСР, залежно від різних регіонів. Проте найбільш сильна ця відмінність між впровадженням в аграрних і промислових регіонах. Ця проблема актуальна донині, адже до сьогодення Донбас і Вінниця по-різному реагують на заклики українізувати кіноіндустрію, школу, введення двомовної системи в країні тощо.

В історіографії переважають здебільшого праці, що висвітлюють процес "апаратної українізації ", а процес, що іменується "природною українізацією", розкритий ще недостатньо. Отже, завдання полягає у тому, щоб подолати певну невідповідність між визнанням, що село було базою українізації, її каталізатором та розкриттям цієї тези на конкретно-історичному рівні. Починається і переосмислення ролі «українізації» в розвитку УРСР.В Україні дослідження українізації активізувалося в кінці 80-х років, однак автори розглядали цей процес у вузькому значенні, насамперед як українізацію адміністративного апарату. Селянський аспект заторкувався, зокрема, у зв'язку з критикою теорії "двох культур". Нині історіографічна ситуація характеризується тим, що у багатьох працях декларується провідна роль селянства у цьому процесі, однак реакція селянства на заходи влади, що здійснювалися в руслі політики українізації, не висвітлюється.

Одним з перших мотиви українізації пов'язав із селянством Шевельов Ю. Він зазначив, що спершу це була потреба пристосуватися до селянства. Згодом, на його думку, пов'язування української мови й культури з селом було рішуче відкинуто. Автор торкнувся питання щодо безпосереднього ставлення селянства до українізації. Він висловив думку, що українізація не мала під собою міцної соціальної основи, бо спиралася тільки на українську інтелігенцію комуністичної орієнтації, а відомостей про ентузіазм селянства у зв'язку з українізацією не збереглося (цит.).

В українській історіографії 90-х років важливим кроком до подолання стереотипів та переоцінки українізації з нових методологічних позицій стала праця Даниленка В.М., Касьянова Г.В. та Кульчицького С.В."Сталінізм на Україні: 20 - 30-ті роки". Вони розглянули політику українізації на широкому тлі соціально-духовних процесів і наголосили, що село, на противагу русифікованим містам, зберігало свої національні традиції, культуру і мову.

Серед публікацій, що з'явилися ще до розпаду СРСР, виділяється стаття Дашкевича Я."Українізація: причини і наслідки". Він розкрив причини українізації, виділив основні соціальні групи, що чинили їй супротив. Розвиваючи висловлені тут міркування, автор дійшов висновку, що наступ на відродження української нації мав на меті фізично ліквідувати не лише кадри українізаторів, а й скерувати основний винищувальний удар на етнічне ядро української нації - українське селянство. Я.Дашкевич довів, що засобом знищення українського селянства саме як основи етносу був голод 1932 - 1933 рр. На думку автора, наслідками контрукраїнізації стали почуття смертельної загрози і тваринного страху серед національно свідомих селян, поглиблення почуття меншовартості.

Селянський аспект українізації розглядається також у працях Поповича М., Мандрика Я., Удода О., що присвячені культурно-духовній проблематиці(цит.). Цього питання торкнувся Новохатько Л., який підкреслив, що українізація вийшла далеко за її програмовані суто культурно-просвітницькі межі, тому реалізація курсу на українізацію носила характер національного відродження. Автор вказав на активну роль у цих процесах національної інтелігенції та українського селянства.

Питання українізації з точки зору взаємодії сільської і міської культур проаналізував Криворучко О. Він присвятив цій проблемі окремий параграф дисертаційного дослідження. Аналіз політики українізації у площині "село -місто" дав можливість авторові зробити ряд цікавих спостережень. Дослідник дійшов висновку, що село відігравало роль не стільки об'єкта українізації, скільки було головним її резервуаром. На його думку, саме активна роль села в процесі українізації спричинила те, що остання вийшла за окреслені Москвою межі і набула дійсно націотворчого характеру. Розрізняючи "апаратну українізацію" і "природну українізацію", саме другу автор пов'язує з селянством і акцентує на ній увагу. Показуючи роль вихідців з села в українізації партійно-державних інституцій, соціальних груп та різних сфер тогочасного суспільства, автор таким чином позначив перспективні напрями руху історичної думки.

Паралельно з дослідженням українізації як цілісного історичного явища бачимо спроби виокремити її найважливіші аспекти. Серед них - взаємозв'язок українізації та голоду 1932 - 1933 рр. Це питання висвітлив Мороз В., який наголосив, що за роки українізації стала ясною особлива роль села у цьому процесі. Виявилося, - констатує автор, - що село не лише консерватор національних традицій , а й могутній каталізатор українізації в місті. Тому, на його думку, плануючи голод 1933 р., Москва хотіла поранити село в першу чергу як основний ресурс для зросту національної стихії. Ці міркування дали Морозу В. підстави зробити висновок, що селянський і національний аспект трагедії були зв'язані у тісний вузол [1,498]. Аналізуючи питання "українізація і голод", Даниленко В. та Бондарчук П. наголосили, що в Україні селянин мав набагато більше значення для успіху радянської програми, ніж в інших районах. На їхню думку, село було базою, могутнім каталізатором "українізації" в місті. Важливе значення має висновок авторів про те, що селянство могло бути національною силою лише в тісному зв'язку з національною інтелігенцією. Тому, - міркують вони, - удар по селянству повинен був відбутися одночасно з ударом по інтелігенції, із згортанням політики українізації.

Особлива роль у здійсненні українізації належала міграційним процесам. Цей аспект висвітлили Бондарчук П. та Шарпатий В. Переселення сільського україномовного населення у зрусифіковані міста вони визначили як націє творчий чинник. При цьому автори виділили два етапи міграції, що мали свої особливості. Так, для першої половини 20-х років було характерним не стільки вливання селян в робітничі лави, як повернення старих робітничих кадрів, які у період громадянської війни шукали там прилистку. На другому етапі базою поповнення стала міграція власне селян у міста та промислові райони. Збільшення чисельності українців-членів індустріальних профспілкових організацій призводило до українізації профспілкової роботи. На думку авторів, переселення сільських мешканців до міст впливало на процес українізації не лише шляхом збільшення числа українців, а й опосередковано.

Кілька змістовних статей з питань українізації преси опублікувала Коляструк О. Аналізуючи процес українізації радянської преси, авторка поставила ряд питань щодо впливу на нього селянства. Пов'язуючи причини українізації з селянством, вона наголосила, що радянський режим пішов на українізацію в першу чергу тому, що боявся селянських заворушень. Авторка констатувала, що українізація була породжена селянством і загинула разом з ним (цит.). Коляструк О. доводить, що преса виступала засобом українізації. Створення масової селянської газети робило можливою поступову радянізацію селянського суспільства. З іншого боку, на її думку, мовленнєва практика селянства сприяла природній українізації преси.

В останні роки спостерігається прагнення осмислити процеси українізації на регіональному рівні. Так Нестеренко В. з'ясував особливості українізації на Поділлі. Зокрема, він зробив висновок, що через слабкий промисловий розвиток краю українська молодь, що хотіла працювати на промислових підприємствах, виїжджала в інші округи УСРР. Внаслідок цього припливу українців з сіл до подільських міст та містечок майже не було. На відміну від промислових районів України на Поділлі не було об'єктивних умов для формування українського національно свідомого пролетаріату. Спеціального дослідження заслуговує порушене автором питання щодо участі сільських учителів у селянському рухові опору.

Бачимо дві групи істориків: одні були внутрішньо готові до переоцінки і одразу висловились досить радикально щодо змісту політики українізації, інші рухалися до такої оцінки обережно і поступово.

Поряд з цим необхідно наповнити конкретним змістом твердження істориків про те, що селяни не тільки безпосередньо впливали на процес українізації, а й опосередковано.

Проте усі автори одностайно визнають, що село було в епіцентрі культурної політики більшовиків. Усе це і стало основним фактором українізації. Визнання селянства вирішальним чинником українізації вказує на необхідність поглибленого вивчення проблеми "селянство та українізація", з'ясування системи зв'язків та взаємозалежностей між усіма елементами українізації. Це вимагає опрацювання широкого кола документальних джерел, що дасть можливість конкретизувати реальне місце селянства у процесі українізації. Зокрема, необхідно повніше розкрити зміст тих суспільно-політичних настроїв селянства, що змусили більшовицький режим розпочати політику українізації. А саме про ставлення українського селянства до партійно-радянського адміністративного апарату. Ще недостатньо з'ясовано, якою була конкретна реакція селянства на політику українізації, у тому числі і різних його груп як з точки зору соціального стану, освіти, так і регіону проживання. Є певні розходження в оцінках соціальної бази українізації.

Історики на основі літератури і документів висвітлюють непростий хід відродження української культури. В тому числі розглядаються регіональні особливості цього явища. Однак поза увагою дослідників залишається специфіка проведення українізації в Донбасі. Виключенням є робота З.В. Нечипоренко, в якій розглянуті регіональні особливості Донецько-Криворізького регіону. Однак автор, виділяючи цей регіон, врахувала перш за все його промислову основу і рівень урбанізації, інші складові, які значно впливали на хід українізації і які були притаманні саме Донбасу, враховані не були. Перш за все це стосується географічного положення регіону. На відміну від Криворіжжя, Донбас є порубіжною територією, яка безпосередньо межує з Росією, це вплинуло і на питому вагу російського і зрусифікованого населення в Донбасі, що також є специфічним явищем. Специфікою Донбасу був і більш високий відсоток урбанізації. Далі слід врахувати і те, що верхівка більшовицької партії вважали Донбас своєю фортецею, що не відносилось до Криворіжжя. У всій своїй політиці більшовики виділяли Донбас, звертали на нього особливу увагу. Це виражалося і в ідеології: пісні про Донбас, фільми про Донбас, традиції донбаських робітників розповсюджувались пропагандою на величезних просторах СРСР. Тому цей регіон мав відчутну специфіку в процесі українізації. Нині, коли в Донбасі йде відродження української культури, вельми актуальним є дослідження досвіду як позитивного, так і негативного, подібного явища в 20-х роках ХХ століття. Метою статті є висвітлення специфічних сторін українізації на початковому етапі в Донбасі.

Специфіка Донбасу в процесі українізації визначалася перш за все високим рівнем урбанізації, а урбанізація за умов колоніальної залежності веде до утвердження культури панівної нації. Відомий дослідник Гунчак Т., спираючись на ґрунтовні дані, прийшов до висновку, що українське місто на 1917 рік «політично й культурно давно перейшло на бік пануючої російської нації». Звичайно, що через п`ять років, коли офіційно почалася українізація, становище суттєво не змінилося. Міське населення залишалося зрусифікованим, в своїй масі чужим українській мові і культурі. До того ж керівний прошарок в цілому в Україні і тим більше в Донбасі не був українським. Якщо серед членів правлячої більшовицької партії в 1923 році було лише 23 відсотки українців, то в Донбасі цей відсоток був ще нижчим. На чолі українських більшовиків стояв Е.Квірінг.

Службовці, які відносились до середньої ланки спеціалістів, поділялися умовно на три частини. Одна вважала, що українізація явище тимчасове. Вони платять гроші за курси українізації, але їх не відвідують. Друга сплачувала гроші, відвідувала курси, але не вивчала. Третя - ті, що вивчали і хотіли вивчати.

Блінда Л.В говорить про те, що значна частина робітників, які вважалися опорою більшовицької партії, були росіянами або ж зрусифікованими. Навіть у 1934 році, коли до лав робітників влилася маса українського селянства, українці становили лише 60% робітників промисловості і 62% робітників-будівельник. Верменич Я.В. зазначає, що промислове виробництво, особливо в Донбасі, було центром русифікації. Тому можна з впевненістю сказати, що значна частина робітників, за походженням етнічних українців, потрапляла в процес русифікації. В архівних матеріалах можна знайти дані про те, що наприкінці 20-х років на деяких підприємствах робітники-українці становили близько 80% і, звичайно, що ставлення до українізації з їхнього боку було позитивним, але масова робота серед цих робітників велася російською мовою.

Ряд особливостей здійснення політики українізації у Донбасі виявила Борисенок О.: «Феноменальність цього явища в тому, що це був захід створення самого українського народу, а загалом, української нації. Переважна селянська більшість ніколи до початку проведення українізації не мала назви "українець". Більш того, мова цих людей була іншою від "рідної" мови, на якій їх стали вчити, навіть більше, ніж від російської літературної». Аналізуючи стан та відтворення педагогічних кадрів в умовах посилення "українізації", вона дійшла висновку про відсутність у регіоні широкого підґрунтя "українізації". Тому рушійною силою цього процесу стали вчителі з Катеринославщини, Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, запрошені для роботи в Донбас. Авторка підкреслила, що "українізація" педагогічних навчальних закладів в цьому регіоні залежала, зокрема, від комплектування студентського складу "селянським елементом". Ось, що вона пише: «Звичайно на території тогочасної України велося навчання суржиком - я маю на увазі окремі випадки мішаної й ламаної мови, адже, за переписом 1930 року, на Україні 1.300.000 громадян, що визнали свою національну приналежність до українців, а своєю рідною мовою визнали російську, а не українську... На початку 30-х років, коли згортання українізації почалось з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян, до яких противники українізаційного курсу долучали й російськомовних українців. М. Скрипник, обороняючись, наполягав на розумінні змішаної говірки як такої, що базується все ж на україномовній основі, аргументуючи цим потребу україномовної освіти для її носіїв».

На погляд автора українізацію в Донбасі гальмували такі причини:

- у мірі у становлення СРСР все більш ставало зрозумілим, що нова держава може бути міцною лише на основі жорсткого централізму, тобто на основі відновлення імперських традицій, які передбачали панівне становище російської культури. Донбас був найбільш зрусифікованим регіоном України і саме звідти можна було спрямовувати русифікаційний потік на всю Україну;

- Донбас вважався фортецею більшовизму, а віддавати фортецю в руки людей, до яких московські більшовики ставилися не надто довірливо, вони не збиралися;

- «українізація» Донбасу означала, що фактичний контроль за найбільш розвинутим промисловим регіоном переходить до України, а цього в Москві не хотіли.

3.2 Аналіз досліджень в галузі проблематики діяльності літературних спілок

Українську культуру 1920-х - поч. 30-х рр. репрезентувала ціла плеяда талановитих, відомих імен (як старшої генерації, так і молодих перспективних початківців). Саме їм належить головна роль в процесі національно-культурного розвитку України, у впровадженні декларованих більшовицькою партією гасел українізації в дійсність. Діяльність літературно-мистецької інтелігенції, головним чином, спрямовувалася на вироблення національного стилю в мистецтві; збагачення національної культури здобутками світової класики; розробку нових актуальних тем; ознайомлення широких кіл громадян із надбаннями світової та вітчизняної культури.

Величезна культурно-громадська, просвітницька робота літературно-мистецької інтелігенції проводилася через створення та діяльність різноманітних художньо-мистецьких організацій, асоціацій, груп. Вони організовували пересувні виставки, концерти-лекції, літературні читання, диспути тощо, із залученням широкої громадської аудиторії. Значна кількість літературно-мистецьких об'єднань та колективів видавали власний друкований орган, який намагалися зробити доступним народним масам. Зусиллями літературно-мистецької інтелігенції зміцнювалася сітка мистецько-освітніх закладів, де проходила підготовка професійних кадрів для подальшого розвитку національної культури.

Таким чином, в ході українізації, завдяки активній участі в цьому процесі літературно-мистецької інтелігенції, долалася дореволюційна обмеженість і провінційність української культури, велася боротьба з русифікаторськими тенденціями. Завдяки цьому, літературно-мистецька інтелігенція зіграла вирішальну роль у формуванні національної свідомості українського народу, підвищенні його культурного рівня та в прилученні до надбань світової культури.

Зінько О.В. говорить про інновації в процесі розвитку українізації, а саме у літературі, освіті і науці :« Революція також наповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Натхнені відчуттям власної місії та зростаючою аудиторією, письменники, художники й учені з захопленням поринули у створення нового культурного всесвіту».

Адже ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Тобто буржуазне мистецтво і мислення минулого необхідно замінити новим, пролетарським, мистецтвом.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту", що спиралася на дві корінні засади: по-перше, пролетарську культуру можна створити, відкинувши традиції й зразки минулого; по-друге, у творенні цієї культури повинні брати участь народні маси. Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій.

У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій -- "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Один із діячів організації так висловив ставлення до мистецтва: "Завдання нашого часу в царині мистецтва полягає в тому, щоб приземлити мистецтво, зняти його з п'єдесталу на землю, зробити його потрібним і зрозумілим для всіх". Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.

Поряд із цими марксистськими організаціями виникали також невеликі групи ідеологічно нейтральних або "непролетарських" письменників та художників. Особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних традицій і досвіду світової та європейської літератури.

Цвілюк С.А. зосереджує свою увагу саме на персоні М. Хвильового: «Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. Стаття "Україна чи Малоросія?" 1926 р. була вилучена з літературного обігу, її опубліковано лише 1990р. У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М. Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено про радянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю».

У розпал цих подій з'являються літературні твори високого ґатунку -- П.Тичини га М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка.

Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. У своєму творі "Із записок холуя" майстер сатири Іван Сенченко висміює безхребетних лакиз, що їх породжував радянський лад. У романі Юрія Яновського "Чотири шаблі" з його яскравими описами селян-партизан проступає дух запорозьких козаків. Але неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони людей.

Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси -- "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" -- викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців.

У цей період сталися показові зміни у відносинах між українським Заходом і Сходом. Якщо на межі століть галицькі видання відкривали свої шпальти для письменників з Наддніпрянщини, то в 20--30-ті роки східно-українська преса широко публікує галицьких та буковинських авторів. А в Харкові створюється письменницька спілка "Західна Україна" з однойменним журналом, яку після повернення з Америки, очолює Мирослав Ірчан. Імена Ярослава Галана, Степана Тудора, Петра Козланкжа, Ярослава Кондри, Олександра Гаврилкжа, Василя Бобинського, Катерини Гриневичевої, Мирослави Сопілки розмаїто репрезентують літературно-мистецькі пошуки західно-українських авторів.

Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації". Творчість Б.-І. Антонича співзвучна з поезією П.Тичини.

У боротьбі проти національно свідомої літературно-мистецької інтелігенції за утвердження комуністичної ідеології в культурі партія широко використовувала пролетарський культурний авангард. Було санкціоновано зверху протистояння між старою генерацією інтелігенції і пролетарським культурним молодняком, який мав заступити непролетарську інтелігенцію. Свого роду мистецький протекціонізм у культурі створював нездорову атмосферу зарозумілості молоді та цькування старшої генерації митців. Формувалася пролетарська маса читачів і глядачів, що мала не лише "споживати" мистецьку продукцію, але й впливати на тематику творчості. У кінці 1920-х - на поч. 30-х рр. завоювання культурної сфери пролетарським авангардом відбувалося прискореними темпами через літературно-мистецькі призови. На противагу творчим спілкам інтелігенції старої формації створювалися пролетарські мистецькі організації. Так, в літературі претендентом на завоювання пролетарської гегемонії стала Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП), в малярстві - Об'єднання молодих митців України (ОММУ), в музиці - Асоціація пролетарських музик України (АПМУ) тощо.

Перспективними є також напрями, пов'язані з дослідженням процесу українізації в окремих сферах суспільного життя. Серед них можна назвати працю Бондаря О. з питань українізації у військовій сфері [1,245-256] та дослідження діяльності інтелігенції в умовах українізації, здійснене Тарапон О.: « У результаті проведеної роботи я дійшла наступних висновків: «стратегія радянської влади в національному та культурному питаннях була націлена на досягнення певних політичних цілей, а не вільного національно-культурного розвитку України. В таких умовах становище літературно-мистецької інтелігенції було неоднозначним: від проведення дискусій про місце і роль інтелігенції в радянському суспільстві та її права на свободу творчості, до викорінення інакомислення, плюралізму в творчому процесі, насадження партійної монополії в сфері культури. Проголошення українізації посприяло процесу зближення літературно-мистецької інтелігенції з радянською владою, зміцненню лояльних позицій щодо її політики. На початок українізації більша частина інтелігенції відійшла від політичного життя. Але на відміну від інших професійних груп, літературно-мистецька інтелігенція, в силу специфіки своєї діяльності, не могла залишатися на позиціях політичного "нейтралізму" й становила опозицію антидемократичному режимі, що проявилася у відстоюванні загально людських цінностей, на противагу класовим.

Основними напрямками діяльності літературно-мистецької інтелігенції в рамках українізації були: розвиток національної літератури і мистецтва; створення нових шкіл, напрямків, течій, творчі пошуки нових форм і мистецьких засобів; виведення української культури з провінційного становища та орієнтація на Захід; просвітницька діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості українського народу».

Крім того, стратегія більшовиків була націлена на посилення та використання незгод у колах літературно-мистецької інтелігенції. Під час посилення духовної гегемонії в культурі влада перейшла до поступового фізичного усунення інтелігенції від впливу на суспільство. Наприкінці 1920-х рр. влада почала ліквідацію політики "українізації" та її наслідків, які ставали неконтрольованими і небезпечними для тоталітарного режиму. Приводом для згортання українізації та початком масового терору над інтелігенцією стала судова справа СВУ, що супроводжувалося широкою антиукраїнською та анти інтелігентською кампанією в радянській пресі. Трагічною межею українізації став 1932-33 рр. Квітнева постанова 1932 р. "Про перебудову літературно-художніх організацій ” засвідчила посилення централістської, уніфікаційної політики в культурі. Постанова ЦК ВКП (б) та Раднаркому СРСР, підписана Й.Сталіним і В.Молотовим у зв'язку з проведенням хлібозаготівельної компанії, уже фактично означала кінець "українізації", кінцевим етапом став листопадовий об'єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б)У 1933 р., який засвідчив кардинальні зміни в національній політиці партії і, фактично, санкціонував масовий терор проти національно свідомої частини українського суспільства

Найбільш ґрунтовніше дослідив причини припинення «українізації» Коцур В.: «Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти діячів культури, а й проти політичної верхівки України». Так, 7 липня 1933р. накладає на себе руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі. Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на засланні. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали 15 тис. Відпові-дальних працівників. П. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Репресивний орган планував знищити цілі верстви населення, як, зокрема, священиків, колишніх учасників антибільшовицьких військ, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів з Галичини; навіть прості громадяни гинули у диявольському більшовицькому полум'ї у величезній кількості.

До кінця 30-х років те обмежене самоврядування, яке мали українці, зійшло майже нанівець. Сталін і його оточення справили на політичне і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських репресій зазнали інтелігенція і селянство -- дві верстви, що становили соціальну базу українського національного відродження. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 20-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції -- тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі будівництва нації, й саме вони були винищені сталінщиною. Знекровлюючі наслідки страшних втрат 30-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що їх виявлятимуть у наступні роки радянські українці.

ВИСНОВКИ

З точки зору сьогодення, маючи усю ретроспективу минулого досліджуваний період історіографії національно-культурного процесу в Україні, розгортався складно і суперечливо.

Адже в умовах стихійного національно-культурного відродження панівна більшовицька партія намагалась опанувати цим процесом, а сформовані загальні принципи культурної політики в Україні обумовили його розвиток на наступні десятиріччя. Партія не тільки формувала організаційні структури «українізації», вона визначала її кадровий склад, оцінювала зміст вирішуваних завдань.

Після утвердження тоталітарного суспільства історична наука поступово змушена була обґрунтовувати догматичні гасла процесу національно-культурного відродження. В середині 1930-х - середині 1950-х рр. тема політики «українізації» стає фактично забороненою для науковців. Проте іноді в пресі з`являлися публікації радше презирливого, ніж об`єктивного характеру стосовно лідерів «українізації», ну як тут не згадати славнозвісного Тереха І. - автора багатьох погромницьких праць тієї доби. Згодом, від сформованих теоретичних позицій не міг відійти жоден історик, який займався розвідками культурного будівництва. Тільки після ХХ з'їзду КПРС в радянській історичній науці були започатковані деякі зміни в проблематиці досліджень культурного будівництва в Україні, були отримані нові ґрунтовні висновки. Саме у цей час стають популярні праці в галузі освіти, ряд робіт присвячені раніше замовчуваній темі міжнародних зв'язків тощо. Теоретико-методологічною базою досліджень культурної політики залишались твори основоположників марксизму-ленінізму, документи комуністичної партії та радянського уряду.

У часи так званого «застою» радянські дослідники, знаходячись під контролем партійного керівництва, не змогли приділити належної уваги пошукам нових підходів у висвітленні проблем національної політики, що було характерним для деяких західних істориків. Крім того, історична наука в доперебудовний період відстоює погляди остаточного розв'язання національного питання (правда, додаючи при цьому вказівку: у тому вигляді, що воно стояло до революції).

Друга половина 1980-х рр. стала рубежем в радянській історіографії. Поступово зводяться нанівець деякі традиційні наукові напрямки. У вивченні політики «українізації» дослідники отримали можливість шукати нових пояснень. Особливо показовими стали критичні розвідки щодо сталінського розуміння національних проблем, причин переходу до «українізації», ефективності та мети національної реформи.

На сьогоднішній день, в умовах незалежної України, достатньо чітко реалізується підхід до ґрунтовного аналізу проблем національно-культурного будівництва, що сприяє формуванню більш виваженого ставлення до немарксистських традицій західних істориків, поширенню різних ідей і концепцій, довкола яких стало можливим вільно дискутувати. Таким чином, якісні зміни умов розвитку історичної науки, її місце і роль в сучасному суспільстві, впливають на піднесення традицій національної історіографії.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у систематизації та узагальненні нагромадженого матеріалу, осмислені його в руслі сучасної вітчизняної історичної літератури, щодо «українізації». Практичне значення курсової роботи пов'язане з можливістю використовувати її матеріалів при викладенні загальних та спеціальних курсів української історіографії, створенні навчальних посібників, вивченні історії України, національної ідеї, політичної системи СРСР 1920-х - початку 1930-х років, культурного будівництва.

Стан наукової розробки проблеми. В цілому національна політика радянської України була предметом пильної уваги істориків, етнологів, політологів та інших фахівців. Основні тенденції її дослідження беруть свій початок у 20-х роках ХХ ст. паралельно, а також у слід за свіжими подіями національної реформи. З часу політики «українізації» і до сьогодні вийшла друком численна кількість праць по багатьох аспектах досліджувальної проблеми. Проте комплексного і всебічного історіографічного аналізу не зроблено, в літературі (у тому числі сучасної) також мало узагальнювався досвід попередників.

Це змушує зробити попит дати історіографічний аналіз літератури, яка побачила світ з 1920-х - до 2010-х рр. по основних напрямках досліджуваної теми. Крім того, визначити стан наукової розробки, виявити недостатньо вивченні питання і зробити відповідні висновки.

В основу періодизації та висвітлення літератури покладені загальні історичні події з врахуванням особливого в дослідженні обраної теми. Це - суспільний розвиток в цілому, суспільно-політичний розвиток України в складі СРСР та в період після проголошення її незалежності. На цьому загальному формально-політичному фоні проектується розвиток вітчизняної історичної науки. У відповідності з цими процесами, умовно можна виділити такі історіографічні періоди:

1. 1920-ті - середина 1930-х рр.

2. Друга половина 1930-х - середина 1950-х рр.

3. Кінець 1950-х - середина 1980-х рр.

4. Кінець 1980-х - початок 1990-х рр.

5. З 1991 - до сьогодні.

Вивчення і розкриття змісту національного питання, механізмів, які скеровували процес його вирішення крізь призму історіографії, переосмислення історіографічної спадщини - завдання, які вирішував автор у своєму дослідженні.

Наукова новизна дослідження полягає в створенні цілісної картини історіографії політики «українізації» в Україні у 1920-ті - початку 1930-х рр. виявленні як позитивних, так і негативних рис праць науковців, які належали до різних історичних шкіл і напрямків, проаналізувати їх здобутки та особливості при висвітленні даної проблеми.

Зроблено спробу проаналізувати літературу, що узагальнює форми і методи діяльності комуністичної партії та радянського уряду по забезпеченню політики «українізації», а саме впровадження «інновацій» у мистецькій та науковій сферах. Нову наукову інформацію також дає комплексний аналіз надбань як вітчизняної, так і закордонної історичної літератури, що досліджує політику «українізації».

Джерельну базу складає вся сукупність історичних літературних джерел, до яких входять матеріали багатопланового характеру, починаючи від періодико-публіцистичних та бібліографічних видань і закінчуючи роботами методологічного плану.

У своїй масі література розподіляється на декілька груп: це спеціальні та узагальнюючі (індивідуальні та колективні) праці різних напрямків, автори яких ставили за мету розглянути проблему в цілому або її окремі аспекти, публікації офіційні і саміздатовські, роботи, що побачили світ в Україні і за її межами.

За критерієм походження джерела можна розділити на наукові тексти, що були вироблені у різний час.

В радянській історичній науці, історіографічний огляд якої дає можливість прослідкувати, як основні етапи розвитку радянської історичної науки, так і зробити висновок, що політика «українізації» була найменш захищена від ідеологічних догм тоталітарної доби та політичної кон'юнктури минулого. Таким чином, радянська історіографія вивчення освіти мала некритичний характер та вписувалася в окреслену науковцями «ленінську концепцію» культурної революції. Слід назвати праці Ряппо Я. П. , Шумського О. Я. , Скрипника М. О., як вагомого доробку на ґрунті освітянської тематики, що умовах кризи радянського суспільства становило об'єктивний аналіз цієї проблеми в Україні.

Відбулися незначні зміни в тематиці історії радянської освіти, які зводилися до деталізації більш загальних тем, але особливості розвитку освіти в Україні у 1920-1930-ті рр. не розкривалися. Тенденції у викладанні матеріалу спрямовувалися на висвітлення успіхів.

Вирішення актуальних для українського мистецтва проблем збіглося з знаменним для історії людства зламом тисячоліть, а тому значною мірою синхронізувалося з потребою певних теоретичних підсумків у розрізі глобальних світових процесів розвитку мистецтва. Актуальність дослідження культурологічних аспектів художньо-стильової еволюції візуального мистецтва України в період 1920- початку1930-х рр. зумовлена і тим, що при всій своїй науковій і практичній значимості вона і донині залишається недостатньо вивченою. Тому дослідники Галковский Д., Гадамаренко П. та Карась А. стали своєрідними піонерам галузі мистецтва.

В українській діаспорній літературі, дослідження хоча і несли в собі елементи гострого ідеологічного протистояння і не завжди мали відповідну джерельну базу, їх матеріал відрізнявся критичним ставленням до заходів радянської влади, а у деяких працях більш реальним і поміркованим підходом до характеристики діяльності РКП(б) і КП(б)У з питання «українізації», висвітлення радянської національної політики, діяльності націонал-комуністів та ін., втілення в суспільне життя політики «українізації». Історіографічні розвідки Коцура В. та Зінько О. свідчать про те, що розпочалося осмислення досягнень історичної науки у дослідженні цієї важливої проблеми.

Втім, в цілому варто дати їм позитивну оцінку в розробці окремих аспектів проблеми і також позитивно оцінити їх місце в українській історіографії. Найбільш ґрунтовні і деталізовані роботи Субтельного Ореста, до сьогодні більшість сучасних дослідників оперують знаннями його матеріалу.

В сучасній українській науці (друга половина 1980-х - 2010-х рр.) через здобуття Україною незалежності сприяло розвитку національної історичної науки, що й позначилося на розробці теми. Нові наукові праці багато в чому поривають з традиціями радянської історіографії у плані висвітлення історичного шляху розвитку України за роки радянської влади, значення комуністичної партії в національному відродженні народів СРСР. Причини українізації, її мету, зміст, форми та наслідки з'ясували Даниленко В., Кульчицький С., Дашкевич Я., Верменич Я., Блінда Л. та інші дослідники.

На сучасному етапі вітчизняної історіографії, який розпочався після проголошення незалежності України і розпаду СРСР, відбулися якісні зміни у дослідженні та висвітленні історії освіти в УСРР у 1920-і рр., зумовлені, насамперед, звільненням історичної науки від марксистсько-ленінської ідеології та методології. Здобуття Україною незалежності сприяло розвитку національної історичної науки, що й позначилося на розробці теми. Нові наукові праці багато в чому поривають з традиціями радянської історіографії у плані висвітлення історичного шляху розвитку України за роки радянської влади, значення комуністичної партії в національному відродженні народів СРСР.

Сучасний період історіографії освіти в УСРР у 1920-і рр. позначений якісними змінами у вивченні освітянської практики в радянській Україні. Значне місце в тематиці науковців посіли проблеми української концепції та моделі освіти, відбувається неупереджене вивчення історії різних ланок освіти, - від ліквідації неписьменності та загальної освіти дітей та дорослих до вищої освіти. Науковці активніше звертаються до питань державного управління освітою, підготовки, діяльності, умов життя освітян, українізації та коренізаціі освіти тощо. Але неупереджена розробка цих та інших питань історії освіти в УСРР 1920-х рр. вимагає продовження і опрацювання та аналіз історіографічних джерел дозволяють обґрунтувати деякі історіографічні рекомендації. Поглибленого і всебічного вивчення вимагає проблема теоретичної розробки та обґрунтування української концепції та моделі освіти у 1920-і рр. Наукове пізнання концептуальних засад освіти в УСРР у 1920-і рр. неможливе без вивчення теоретичних дискусій і полеміки, які велись між представниками російської і української концепцій освіти. Проте я свідомо пропустила сучасні пошуки в галузі освіти, адже я вже достатньо висвітлила цей процес у працях радянських дослідників кінця 1980 початку 1990-х рр., які плавно перейшли з категорії радянських в українських науковців.