Археологія Києва

ВСТУП

Головна мета археолога -- відшукати археологічний матеріал, який би розповів про свою епоху. Іноді звичайний глиняний горщик може бути вагомішим для науки, ніж якась золота річ. Адже за формою горщика, способом його виготовлення можна визначити, хто і коли ним користувався. Археологи -- не скарбошукачі, їхнє головне завдання -- розкрити історію суспільств і народів минулого; Це надзвичайно важка праця. Часто за незначними фрагментами археолог повинен пояснити минуле, з'ясувати, яким шляхом ішло людство до наших часів, визначити історичні закономірності.

Вивчення стародавнього Києва неможливе без комплексного використання всіх згаданих джерел. Певний час археологічне вивчення міста відбувалося паралельно з аналізом писемних джерел. Правда, історики іноді використовували дані археології, але епізодично, часто випадково.

ПЕРШІ ДОСЛІДНИКИ

Першим описав старожитності Києва викладач історії та географії Головного народного училища у м. Києві (пізніше Київської першої гімназії) М. Ф. Берлинський (1764--1848). Його книжка «Короткий опис Києва» (1820) була схвально оцінена громадськістю міста.

Вивчаючи стародавню історію Києва, учений не обмежувався лише писемними джерелами, а й описував археологічні пам'ятки, які йому зустрічалися: старовинні фундаменти, давню цеглу, різноманітні речі, знайдені під час земляних робіт. М. Ф. Берлинського справедливо називають першим київським археологом, хоч сам він і не займався безпосередніми археологічними розкопками Києва. На честь великих заслуг ученого у вивченні історії Києва одну з сучасних вулиць міста названо його ім'ям. У 1972 р. на основі неопублікованого раніше рукопису видано іншу його працю -- «Історія міста Києва».

Відомий історик, археолог і бібліограф, дослідник київських старожитностей Є. О. Болховітінов (1767--1837) першим грунтовно описав історію двох найбільш значних архітектурних пам'яток давнього Києва -- Софійського собору та Києво-Печерського монастиря.

У 1824 р. К. А. Лохвицький почав перші розкопки в Києві. Було розкрито фундаменти Десятинної церкви. Пізніше, у 1832 р., розкопав залишки Золотих воріт, а в 1834 і 1835 рр.-- церкву на розі вулиць Володимирської та Ірининської і церкву біля Іорданівського струмка на Подолі.

У ЗО--40-х роках XIX ст. археологічні розкопки Києва проводились під керівництвом Тимчасового комітету по розшукуванню старожитностей. З 1843 р. починає свою діяльність Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві, яка була другою офіційною археологічною установою в Російській імперії. До роботи в цю Комісію для замальовування археологічних пам'яток було залучено і Т. Г. Шевченка. Пізніше йому доручили підготувати графічну частину першого випуску «Древностей», які видавались Комісією. У 1837 р. при Київському університеті було відкрито Музей старожитностей -- перший державний історичний музей у Києві.

У цей час проводилися розкопки на території садиб Михайлівського монастиря, а також на садибі Корольова (вул. Володимирська). Хоч розкопки у першій половині XIX ст. іноді проводились не з науковою метою, а були просто пошуками скарбів, вони показали, які великі можливості мають археологи для вивчення стародавнього Києва.

Енергійну діяльність по дослідженню Києва розгорнули в 60--90-х роках XIX ст. Я. Волошинський, М. Ф. Біля-шевський та І. А. Хойновський. Вони першими почали досліджувати стародавні кургани й могильники.

Початок XX ст. позначився новими успіхами в дослідженні історії Києва. У 1907--1908 рр. видатний археолог В. В. Хвойко здійснив важливі розкопки в самому центрі стародавнього міста -- на Старокиївській горі. Він відкрив язичеське святилище, залишки князівських палаців, ремісничих майстерень, жител киян. В. В. Хвойко та його продовжувачі збагатили науку новими знахідками, які дали можливість відокремити пам'ятки початкового етапу існування Києва від пам'яток пізніших епох.

До революції розкопки проводились переважно за рахунок приватних осіб, держава виділяла для цього мізерні кошти. Власники садиб, на території яких знаходились пам'ятки старовини, не дозволяли проводити розкопки. Отже, учені часто не мали можливості займатись науковими пошуками. Стародавні скарби привласнювалися, розпродувались, іноді вивозилися за кордон або просто переплавлялися. У 1839 р. А. С. Анненков виявив поблизу Десятинної церкви величезний скарб. Золоті і срібні ювелірні вироби ледве вмістились у двох великих мішках. Дорогоцінна знахідка не мала собі рівних серед давньоруських скарбів. Анненков таємно перевіз її у свій сільський маєток. Пізніше коштовності були частково переплавлені і перетворились на дитячі іграшки і навіть на собачі ошийники. Так гинули вироби мистецтва стародавніх майстрів. А ті, що збереглися, не мали наукової цінності, оскільки не давали тієї історичної інформації, яку могли б дати. Адже невідомі були місце та обставини, при яких їх було знайдено. Часто знахідки переходили з рук у руки, поки не потрапляли до справжніх ентузіастів, які збирали предмети старовини в інтересах науки, обнародували їх, сповіщали про них наукові установи.

Одним з таких ентузіастів був Б. І. Ханенко -- колекціонер-меценат ¹ і археолог. На кошти Б. І. Ханенка і з його участю проводились археологічні розкопки, головним чином, на території Київської губернії. Він був членом Археологічної комісії, Історичного товариства Нестора-літописця, почесним членом Академії мистецтв. Разом із своєю дружиною видав книгу «Старожитності Подніпров'я», яка становить значний інтерес для дослідників Київської Русі.

Свою велику колекцію картин він заповів Академії наук. Це зібрання стало основою експонатів Музею західного та східного мистецтва, який міститься в колишньому будинку Ханенків.

Під охороною Радянської держави. Тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції археологічні дослідження стали державною справою. Уже першими декретами Радянська влада взяла під охорону держави пам'ятки мистецтва і старовини. Було розроблено спеціальні заходи щодо охорони археологічних пам'яток. Розкопки дозволялось проводити лише спеціалістам і тільки на підставі Відкритих листів (офіційних документів, що давали право проводити археологічні розкопки), виданих державними установами. Усі знахідки, скарби та окремі предмети археологічного значення, що випадково виявлялись під час земляних робіт або на поверхні землі внаслідок осипання чи розмивання грунту, повинні були обов'язково здаватися в найближчі державні музеї.

Комуністична партія і Радянська держава завжди дбали і дбають про збереження і примноження пам'яток історії та культури, про активне використання їх у комуністичному вихованні трудящих. Ленінські принципи ставлення до культурної спадщини стали основою всіх наступних законів Радянської влади з цього питання.

Конституція СРСР законодавче закріпила право громадян СРСР на користування досягненнями культури і вперше проголосила збереження історичних пам'яток та інших культурних цінностей обов'язком громадян Країни Рад. Це підкріплюється Законом СРСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури», що був прийнятий Верховною Радою СРСР 29 жовтня 1976 р., і Законом Української РСР «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» від 13 липня 1978 р.

За радянським законодавством усі пам'ятки історії та культури в нашій країні є недоторканним всенародним надбанням і перебувають під охороною держави. Вони повинні сприяти розвитку науки, народної освіти та культури, формуванню в трудящих високого почуття радянського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму.

Усі пам'ятки історії та культури, незалежно від того, у чиїй власності вони перебувають, підлягають державному обліку. Якщо до ваших рук потрапила якась історична реліквія (скажімо, монета, печатка, амфора чи щось подібне), ви повинні зареєструвати її в державній науковій установі.

Ті історичні пам'ятки, які знаходяться в землі, тобто ще не відкриті, є власністю держави, всього народу. Тому кожний, хто знаходить якісь давні речі або помічає щось цікаве для археологів, повинен повідомити про це в Інститут археології АН УРСР або найближчий історичний чи краєзнавчий музей.

У нашому місті живе численна армія любителів історії стародавнього Києва, добровільних помічників археологів: Серед них -- люди різного віку й професій. Вони часто сповіщають про свої цікаві знахідки, таємничі підземні ходи, кургани, вали, надсилають давні перекази. Кожний сигнал ретельно перевіряється. Звичайно, не всі повідомлення бувають по-справжньому цінними для археологів, бо інколи виявляється, що знайдені речі датуються XIX--XX ст., підземний хід -- звичайний закинутий льох. Але за кожне повідомлення науковці завжди вдячні. Адже саме завдяки допомозі любителів старовини часто врятовуються унікальні пам'ятки минулого.

У 1976 р. в Рязані випадково було знайдено кістяну рукоятку ножа. На ній вирізьблено витку стеблину і три птахи. У тому ж 1976 р. в Інститут археології АН УРСР таку саму рукоятку приніс учень VIII класу Юрій Козубовський, який знайшов її на березі Дніпра на Подолі біля Іллінської церкви. Так завдяки любителям історії в один і той самий рік у Києві та Рязані було виявлено дві чудові знахідки -- вироби одного й того ж різьбяра по кості. Це свідчить про те, що між Києвом і Рязанню існували певні зв'язки.

Велику роботу щодо охорони пам'ятників та організації музейної справи на Україні в перші роки Радянської влади проводив Всеукраїнський комітет охорони пам'яток мистецтва, старовини і природи, створений у 1919 р. Одним з головних його завдань було археологічне вивчення минулого. У 1924 р. був організований Всеукраїнський археологічний комітет (ВУАК) Академії наук республіки, а на його базі пізніше -- Інститут історії матеріальної культури АН УРСР (так тоді називався Інститут археології). Саме ВУАК і відновив археологічне дослідження стародавнього Києва.

У перші десятиріччя після революції в Києві проводили розкопки В. Г. Ляскоронський, С. С. Гамченко, Ф. М. Мовчанівський. Крім центральної частини міста, вони вперше почали досліджувати ремісничо-торговельні посадські райони -- гори Дитинку та Замкову (Киселівку).

З 1938 по 1952 р. на території Києва працювала археологічна експедиція під керівництвом відомого ленінградського дослідника давньоруських міст М. К. Каргера. Без унікальних знахідок цієї експедиції сьогодні важко уявити матеріальну культуру Київської Русі. Ось лише неповний перелік того, що було досліджено експедицією: Десятинна церква, садиба Михайлівського монастиря, Софійський собор та його територія, Видубичі, Копирів кінець (територія Художнього інституту).

Величезні археологічні матеріали, здобуті експедицією М. К. Каргера, значно доповнили, а в багатьох випадках і змінили існуючі уявлення про давньоруський Київ. Ці знахідки М. К. Каргер докладно висвітлив у двотомній книжці «Древній Київ». З винятковою виразністю розкриває автор перед читачем матеріальну культуру давньоруського Києва, історичну долю багатьох його визначних пам'яток.

Проводячи розкопки на Замковій горі та Подолі, київський археолог В. А. Богусевич виявив залишки зрубних наземних жител і одним з перших висловив припущення, що саме в таких житлах (а не напівземлянках) жили рядові кияни. Він відкрив кам'яні стіни, що огороджували Печерський монастир у XII ст., а також майстерню, в якій виготовляли смальту (кольорове скло) для мозаїки Успенського собору. Так було доведено, що смальта виготовлялася вітчизняними майстрами в Києві, а не привозилася з Візантії. Ще одну подібну майстерню знайдено на Подолі. На вул. Малопідвальній виявлено залишки знаменитого київського валу, побудованого Ярославом Мудрим.

В результаті розкопок 1955 р. по вул. Володимирській, що проводились під керівництвом В. К. Гончарова, знайдено важливі матеріали, що дали можливість підрахувати чисельність населення стародавнього Києва. Там же відкрито великий скарб давньоруських ювелірних коштовностей.

У 60-ті роки на основі археологічних досліджень С. Р. Кілієвич, П. П. Толочка, Ю. С. Асєєва вчені довели, що схили Старокиївської гори були заселені вже в VII--VIII ст. А виявлені там житла X ст. свідчили, що на схилах жили ремісники і челядь, які обслуговували князівські й боярські двори. Досліджено також кам'яний храм кінця XII -- початку XIII ст. на Копиревому кінці. А на Печорську знайдено залишки ще однієї кам'яної споруди -- Кловського монастиря, місцезнаходження якого досі було невідоме.

Рукоятка ножа з Подолу.

Пам'ятки давнини. Історичні джерела дають нам інформацію про минулі часи, про людей, які колись жили, їх світосприймання. Навіть одна з галузей історичної науки називається джерелознавством. З кожного окремого джерела витікають невеликі струмочки знань про якийсь відрізок часу в минулому, потім вони об'єднуються в більші річки, які вливаються в єдиний великий потік, що називається історією. Усе, що черпають учені з цього потоку, дали тільки джерела, або, як їх ще називають дослідники, першоджерела. Коли якийсь факт береться не з першоджерела, то на нього беззастережно покладатися не можна. Його потрібно ретельно перевірити, перш ніж враховувати ту інформацію, яку він дає дослідникові.

Історичні джерела поділяються на писемні та археологічні.

Найважливішими писемними джерелами з історії Київської Русі є давньоруські літописи. Найвідоміший серед них-- «Повість временних літ», написаний у 1113 р. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором.

«Повість временних літ», Київський та Галицько-Волинський літописи разом становлять відомий Іпатіївський літопис, або звід, який має південноруське походження і є найдавнішим і головним писемним джерелом з історії півдня Київської Русі і Києва зокрема. А назва цього літописного зведення походить від Іпатіївського монастиря (поблизу Костроми), в якому він зберігався і де знайшов його на початку XIX ст. видатний російський історик М. М. Карамзін.

Крім Іпатіївського літопису, відомості про Київ наводяться в Лаврентіївському, різних новгородських, псковських та інших літописах.

Аж 35 томів налічує «Повне зібрання руських літописів», чимало з них опубліковано окремими виданнями.

Хоч літописи і є важливими історичними джерелами, але не завжди вони виявляються першоджерелами. Адже кожний має свої джерела, іноді досить різноманітні. Це спостереження самого літописця, записи його попередників, народні перекази, легенди. Коли літописець розповідає про ближчі до нього часи, він, звичайно, буває досить точним, а його повідомлення про давніший період залежать від точності тих джерел, які сам зміг розшукати. До того ж літописець ніколи не був безпристрасним спостерігачем подій. Він виражає інтереси певного князя (або феодального угруповання), вихваляє і перебільшує його заслуги, замовчуючи поразки та негативні вчинки.

Ось чому кожне літописне повідомлення потрібно перевіряти і критично його оцінювати. Дослідження літописів -- досить копітка праця, яка потребує глибокого аналізу і багатьох порівнянь. Але без цього неможливо використати літопис як повноцінне історичне джерело. Значний вклад у цю справу внесли такі визначні вчені, як О. О. Шахматов, М. М. Тихомиров, М. Д. Присьолков, Б. О. Рибаков.

Найпростіша перевірка -- це порівняння повідомлень різних літописів про одну й ту саму подію. Якщо дані цих повідомлень збігаються, їм можна довіряти. Радянські історики, глибоко і всебічно аналізуючи літописні тексти, визначаючи їх джерельну базу, порівнюючи свідчення літописів з даними інших історичних джерел, користуються літописами як найважливішими джерелами для дослідження історії Київської Русі.

Давньоруські літописці -- перші історики міста -- часто вдавалися до історико-топографічних екскурсів, щоб пояснити свою думку чи розповідь. Так, у літописах зазначається, що «седяше Кий на горе, йде ньіне увоз Боричев». Вбитих Олегом Аскольда і Діра «несоша на гору, еже ся ньіне зоветь Угорьс-кое, идеже ньше Ольмин двор». Битва з печенігами відбувалася на тому самому місці, «идеже єсть ньіне святая Софья, митрополья Руская». Такі багаторазові повідомлення літописців про деталі історичної топографії стародавнього Києва дають можливість точно встановити, де і як відбувались події, де знаходились окремі споруди та феодальні двори.

Крім літописів, є ще й інші види писемних джерел: актові документи -- офіційні грамоти, державні договори, купчі,

описи земель тощо; юридичні зводи, що, починаючи з «Руської правди», є найдавнішими законодавчими кодексами, які допомагають зрозуміти розвиток класових взаємовідносин на Русі.

У літературних творах також відображаються різні факти історичної дійсності. Наприклад, з твору «Слово о полку Ігоревім» дізнались про місцезнаходження відомої церкви Успенія Пирогощі. Навіть у численних церковних житіях ¹ історики знаходять багато фактів, що висвітлюють певні історичні події.

Цікавим джерелом з історії Києва є спогади та повідомлення різних іноземних авторів. Так, німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький залишив цікаві відомості про Київ початку XI ст. Багато даних про київські старожитності є в мемуарах Е. Лясоти, Г. Боплана, П. Алеппського (XVI -- XVII ст.), які докладно описують місто, його вали, давні споруди.

Про розміри території стародавнього Києва, напрями оборонних валів, його загальний вигляд і окремих частин можна судити за такими цінними історичними джерелами, як графічні зображення, малюнки, плани міста XVII--XVIII ст. Особливий інтерес становить план Києва 1695 р., створений підполковником Ушаковим за наказом Петра І. На ньому добре видно не тільки укріплення, а й різні будови, вуличну мережу, переїзди та броди через річку Либідь, млини тощо.

Усі згадані різновиди джерел дають змогу встановити багато фактів з історії Києва, але, на жаль, вони не дають відповідей на багато запитань, що постають перед дослідником. Наприклад, нічого не згадується про рівень ремісничого виробництва, житла рядових киян, про характер кам'яних споруд міста.

Наприкінці XVIII ст. почалися пошуки нових джерел вивчення минулого. Учені збирали і вивчали різні предмети старовини, монети, печатки, розкопували кургани, руїни кам'яних споруд, тобто досліджували залишки матеріальної культури різних часів.

Отже, речі ставали джерелами інформації. Але щоб дістати інформацію з таких джерел, потрібна спеціальна професійна підготовка, особлива методика, тобто спеціальна наука.

Так виникла археологія -- галузь історичної науки, що досліджує первісні, стародавні і середньовічні речові пам'ятки і на підставі цього відтворює минуле людського суспільства. Археологія -- наука багатогранна. До неї входить цілий ряд галузей, що в наш час виділились в окремі допоміжні історичні дисципліни. Це нумізматика -- наука про монети, сфрагістика -- наука про печатки, геральдика -- наука про герби, епіграфіка -- наука про написи на речах та ін. Об'єктом вивчення епіграфіки є не тільки написи на речах, а й численні берестяні грамоти (деякі вчені навіть виділяють окремий розділ епіграфіки -- берестологію), а також написи на стінах стародавніх споруд (графіті). Лише в одній Київській Софії вчені виявили близько 300 графіті.

Головна мета археолога -- відшукати археологічний матеріал, який би розповів про свою епоху. Іноді звичайний глиняний горщик може бути вагомішим для науки, ніж якась золота річ. Адже за формою горщика, способом його виготовлення можна визначити, хто і коли ним користувався. Археологи -- не скарбошукачі, їхнє головне завдання -- розкрити історію суспільств і народів минулого; Це надзвичайно важка праця. Часто за незначними фрагментами археолог повинен пояснити минуле, з'ясувати, яким шляхом ішло людство до наших часів, визначити історичні закономірності.

Вивчення стародавнього Києва неможливе без комплексного використання всіх згаданих джерел. Певний час археологічне вивчення міста відбувалося паралельно з аналізом писемних джерел. Правда, історики іноді використовували дані археології, але епізодично, часто випадково.

Перші дослідники. Першим описав старожитності Києва викладач історії та географії Головного народного училища у м. Києві (пізніше Київської першої гімназії) М. Ф. Бер-линський (1764--1848). Його книжка «Короткий опис Києва» (1820) була схвально оцінена громадськістю міста.

Вивчаючи стародавню історію Києва, учений не обмежувався лише писемними джерелами, а й описував археологічні пам'ятки, які йому зустрічалися: старовинні фундаменти, давню цеглу, різноманітні речі, знайдені під час земляних робіт. М. Ф. Берлинського справедливо називають першим київським археологом, хоч сам він і не займався безпосередніми археологічними розкопками Києва. На честь великих заслуг ученого у вивченні історії Києва одну з сучасних вулиць міста названо його ім'ям. У 1972 р. на основі неопублікованого раніше рукопису видано іншу його працю -- «Історія міста Києва».

Відомий історик, археолог і бібліограф, дослідник київських старожитностей Є. О. Болховітінов (1767--1837) першим грунтовно описав історію двох найбільш значних архітектурних пам'яток давнього Києва -- Софійського собору та Києво-Печерського монастиря.

У 1824 р. К. А. Лохвицький почав перші розкопки в Києві. Було розкрито фундаменти Десятинної церкви. Пізніше, у 1832 р., розкопав залишки Золотих воріт, а в 1834 і 1835 рр.-- церкву на розі вулиць Володимирської та Іринин-ської і церкву біля Іорданівського струмка на Подолі.

у ЗО--40-х роках XIX ст. археологічні розкопки Києва проводились під керівництвом Тимчасового комітету по розшукуванню старожитностей. З 1843 р. починає свою діяльність Тимчасова комісія для розгляду давніх актів у Києві, яка була другою офіційною археологічною установою в Російській імперії. До роботи в цю Комісію для замальовування археологічних пам'яток було залучено і Т. Г. Шевченка. Пізніше йому доручили підготувати графічну частину першого випуску «Древностей», які видавались Комісією. У 1837 р. при Київському університеті було відкрито Музей старожитностей -- перший державний історичний музей у Києві.

У цей час проводилися розкопки на території садиб Михайлівського монастиря, а також на садибі Корольова (вул. Володимирська). Хоч розкопки у першій половині XIX ст. іноді проводились не з науковою метою, а були просто пошуками скарбів, вони показали, які великі можливості мають археологи для вивчення стародавнього Києва.

Енергійну діяльність по дослідженню Києва розгорнули в 60--90-х роках XIX ст. Я. Волошинський, М. Ф. Біля-шевський та І. А. Хойновський. Вони першими почали досліджувати стародавні кургани й могильники.

Початок XX ст. позначився новими успіхами в дослідженні історії Києва. У 1907--1908 рр. видатний археолог В. В. Хвойко здійснив важливі розкопки в самому центрі стародавнього міста -- на Старокиївській горі. Він відкрив язичеське святилище, залишки князівських палаців, ремісничих майстерень, жител киян. В. В. Хвойко та його продовжувачі збагатили науку новими знахідками, які дали можливість відокремити пам'ятки початкового етапу існування Києва від пам'яток пізніших епох.

До революції розкопки проводились переважно за рахунок приватних осіб, держава виділяла для цього мізерні кошти. Власники садиб, на території яких знаходились пам'ятки старовини, не дозволяли проводити розкопки. Отже, учені часто не мали можливості займатись науковими пошуками. Стародавні скарби привласнювалися, розпродувались, іноді вивозилися за кордон або просто переплавлялися. У 1839 р. А. С. Анненков виявив поблизу Десятинної церкви величезний скарб. Золоті і срібні ювелірні вироби ледве вмістились у двох великих мішках. Дорогоцінна знахідка не мала собі рівних серед давньоруських скарбів. Анненков таємно перевіз її у свій сільський маєток. Пізніше коштовності були частково переплавлені і перетворились на дитячі іграшки і навіть на собачі ошийники. Так гинули вироби мистецтва стародавніх майстрів. А ті, що збереглися, не мали наукової цінності, оскільки не давали тієї історичної інформації, яку могли б дати. Адже невідомі були місце та обставини, при яких їх було знайдено. Часто знахідки переходили з рук у руки, поки не потрапляли до справжніх ентузіастів, які збирали предмети старовини в інтересах науки, обнародували їх, сповіщали про них наукові установи.

Одним з таких ентузіастів був Б. І. Ханенко -- колек-ціонер-меценат ^х і археолог. На кошти Б. І. Ханенка і з його участю проводились археологічні розкопки, головним чином, на території Київської губернії. Він був членом Археологічної комісії, Історичного товариства Нестора-літописця, почесним членом Академії мистецтв. Разом із своєю дружиною видав книгу «Старожитності Подніпров'я», яка становить значний інтерес для дослідників Київської Русі.

Свою велику колекцію картин він заповів Академії наук. Це зібрання стало основою експонатів Музею західного та східного мистецтва, який міститься в колишньому будинку Ханенків.

Київська експедиція. Завдяки археологічним розкопкам у Києві вчені зробили чималий внесок у дослідження столиці Русі, у вітчизняну історичну науку взагалі.

Для організації систематичного і планомірного дослідження пам'яток стародавнього міста в Інституті археології АН УРСР у 1970 р. створено Київську постійно діючу експедицію (пізніше відділ археології Києва).

У центрі Києва (вул. Володимирська, 3) стоїть невеликий двоповерховий будинок, зведений ще в першій половині XIX ст. Він належав колись нащадкам відомого декабриста Сергія Трубецького, який з 1825 р. проживав у Києві, тому називається в історичній літературі як «будинок Трубецьких». Саме тут і розмістилася штаб-квартира київських археологів.

Експедиція складається з кількох загонів, що дає можливість краще планувати археологічні розкопки і наглядати за земляними роботами. Створено групи для вивчення окремих пам'яток старовини (наприклад, Золотих воріт, ротонди тощо).

Велике значення для успішного вивчення історії міста та збереження його пам'яток має утворення в Києві археологічних заповідних зон. Усі земляні роботи в них проводяться лише з дозволу археологів. А перед кожним будівництвом обов'язково проводяться розкопки, адже після зведення будівлі історичні культурні шари ¹ на цьому місці втрачаються для науки.

У дослідженні та збереженні пам'яток сивої давнини в Києві важливу роль відіграє тісне співробітництво археологів з установами та організаціями, особливо з Товариством охорони пам'ятників історії та культури, з усією громадськістю міста.

Переказ про походження Києва. Однією з основних проблем історії Києва е питання про його походження і час заснування. Ще літописець Нестор намагався відповісти на запитання: «Откуда єсть пошла руская земля й кто в Києве нача первее княжити?..» Переказ про заснування Києва трьома братами-полянами, вміщений на перших сторінках «Повісті временних літ», і був найдавнішою спробою пояснити його походження.

«І було три брати: ім'я одного Кий, а другого -- Щек, а третього -- Хорив, і сестра їх Либедь. Сидів Кий на горі, де тепер узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щековиця, а Хорив -- на третій горі, від якого вона прозвалася Хоревиця. І вони збудували город на честь свого найстаршого брата і дали йому назву Київ. Був біля міста ліс і бір великий, і вони ловили звірів, були вони мужі мудрі і кмітливі і називалися полянами, від яких поляни в Києві і до цього дня».

Як бачимо, літописний переказ чітко вказує на те, що град Київ побудував полянський князь Кий з братами. У переказі, між іншим, сказано, що Київ заснували саме східні слов'яни, а не інші племена. Зазначено також і його точне місцезнаходження: «на горі, де тепер узвіз Боричів» (тобто сучасний Андріївський узвіз). Але уже в той час Нестор змушений був вступити в полеміку з іншими літописцями (напевно, новгородськими), які, намагаючись применшити велич Києва і його значення для давньоруської історії, стверджували, що нібито Кий був не князем, а перевізником через Дніпро чи навіть новгородським розбійником. Нестор називав таких істориків нетямущими і слушно вказував: «Але ж якби Кий був' перевізником, то не ходив би він до Царгорода. Але цей Кий княжив у роді своєму. Коли він приходив до царя, то, як розповідають, велику честь дістав він від того царя, до якого приходив». Справді, навряд чи перевізника приймав би з такими великими почестями візантійський імператор.

Наведені тексти й інші уривки, що містять відомості про засновників Києва (за Лаврентіївським та Іпатіївським літописами), протягом століть коментувались дослідниками. Використовувався істориками і текст переказу за Никонів-ським літописом, де розповідь про Кия доповнена кількома вірогідними фактами, яких немає в інших літописах: «Та цей Кий княжив у роді своєму і поборов багато країн... Після на волзьких і камських болгарів ходив і переміг. Повернувшись, прийшов у своє рідне місто Київ і тут помер».

Крім київського варіанта переказу про заснування Києва, побутував і текст, вміщений у І Новгородському літопису, який відрізняється лише його датуванням і доповнюється згадкою про язичество полян. Якщо в літопису «Повість временних літ», в якому використано давніші джерела, зазначається, що Київ було засновано раніше ніж у VII ст., то новгородський літописець відносить цю подію до 854 р. Таке датування, на думку академіка Б. О. Рибакова, пояснюється намаганням возвеличити Новгород і (за бажанням новгородського боярства) значно принизити роль великого київського князя.

Для дослідження історії Києва використовували не тільки дані літопису, а й таку історичну працю, як «Синопсис» (вперше виданий у 1674 р.), що грунтується на літописних джерелах та свідченнях польських істориків, за якими Київ нібито засновано в 430 р., а поляни на чолі з братами прийшли з південних степів, їх нащадками були Аскольд і Дір.

Таким чином, у Давній Русі існувало принаймні два варіанти літописних переказів про заснування Києва. Історики використовували, як правило, один з варіантів переказу. Власне, літописний текст про заснування Києва і був до кінця XIX -- початку XX ст. (до більш-менш систематичних археологічних досліджень) єдиним джерелом, на підставі якого розв'язувалось питання про заснування столиці Давньої Русі.

Історики сперечаються. Тривалий час історики ставились скептично до літописного переказу про заснування Києва. Більшість з них вважала Кия міфологічною особою. Історична література містить з цього приводу безліч гіпотез. Чимало їх було висунуто ще дворянськими істориками. Так, одні з них вважали, що Київ засновано сарматами в І ст. н. е., інші -- готами в III ст., ще інші -- гуннами в V ст., а на думку окремих істориків,-- аварами у VII ст. Але чимало вчених, починаючи з М. В. Ломоносова, висловилось за слов'янське (руське) походження засновників Києва. М. В. Ломоносов і В. К. Тредіаковський першими в Росії почали вести відверту боротьбу з так званим норманізмом -- антинауковою теорією, прихильники якої вважали норманнів (варягів) засновниками давньоруської держави.

На початку XIX ст. на захист літописного переказу про заснування Києва, за слов'янське походження Кия і його братів виступив видатний російський історик М. М. Карамзін. «Ми не бачимо потреби відкидати сказання Нестора, який приписує побудову Києва слов'янським полянам»,-- писав він. Учений підвів своєрідний підсумок дискусії дворянських істориків XVIII -- початку XIX ст. про походження Києва, гостро викривши їх за неправильні твердження. Думку М. М. Карамзіна підтримали і продовжили О. М. Бодянський і М. О. Максимович, який писав: «Київ є мати міст руських, звідки пішла Руська земля!»

Буржуазні історики XIX ст. також заперечували слов'янське походження Києва і висунули ряд своїх гіпотез про його заснування.

Широкого розповсюдження набула гіпотеза про готське походження Києва, за якою він нібито, за повідомленням скандінавських саг (сказань), в IV ст. н. е. був столицею готської держави -- Данпарстадом, тобто Дніпровським містом. Прогресивні київські історики довели безпідставність ототожнення Києва з Данпарстадом.

У другій половині XIX ст. все більше вчених стає на захист літописного переказу про заснування Києва, вбачаючи в ньому реальний історичний зміст. Вірогідність особи Кия відстоював також видатний письменник і вчений І. Я. Франко. Буржуазні історики, як і їх попередники, питання про заснування Києва розв'язували на підставі лише письмових даних. Необхідні були нові джерела, якими могли стати археологічні матеріали. Проте археологічні дослідження на території старого міста, що розпочалися вже наприкінці XIX ст., привернули увагу істориків в основному лише такими знахідками, як римські монети, яких була велика кількість. Знахідки сприяли виникненню нових гіпотез відносно початкової історії Києва. За однією з них Київ вважався великим торговим містом у перші століття нашої ери.

Більшість гіпотез XVIII -- початку XX ст. не витримувала серйозної наукової критики, на їх місце висувались нові, також не завжди обгрунтовані. І лише в працях відомих радянських істориків Б. Д. Трекова, М. М. Тихомирова, Б. О. Рибакова та інших, які грунтувались на досягненнях марксистсько-ленінської теорії пізнання історії суспільства, було остаточно доведено, що Київ заснований слов'янами.

Від гіпотез до реальності. Радянські історики зробили рішучий поворот від скептичної оцінки переказу про Кия до визнання його як реальної особи.

«Тут виступають,-- писав академік Б. О. Рибаков,-- сліди точної історичної традиції про одного героя, всі дії якого позбавлені казковості і поставлені в рамки реальної дійсності... Перед нами давній попередник Святослава, «великий князь» київський, що поширює свою діяльність до берегів Дунаю і дипломатичні зв'язки до Царгорода».

Радянські вчені прийшли до висновку, що у літописному переказі існує цілком реальне ядро. Але потрібно було ще з'ясувати, коли ж Кий жив. Адже розповідь про Кия, на жаль, вміщена Нестором до недатованої частини літопису. Не назвав давньоруський історик також і імені візантійського імператора, якого відвідав Кий.

Археологічний матеріал також не давав прямої відповіді, оскільки на величезній території сучасного міста було знайдено численні матеріали різних епох. То коли ж розпочалася історія Києва?

Велике значення у вирішенні цього питання мають роботи академіка Б. О. Рибакова. Саме він докладно проаналізував усі наявні (насамперед писемні) джерела і встановив, що вік Києва -- 1500 років. Учений визначив певні хронологічні рамки діяльності Кия, що описана в літопису. Так, історичні події в Східній Європі (похід болгар на Дунай, поява білих угрів в Європі, слов'яно-аварські війни), що відбувалися в першій половині і середині VII ст., подаються Нестором після розповіді про Кия. Вони добре перевіряються за іншими писемними джерелами (візантійськими та європейськими). Отже, діяльність Кия припадає на більш ранній період. Такий висновок підтверджується і вірменським варіантом київської легенди, яка вміщена в «Історії Тарона» вірменського історика Іоанна Мамиконяна (початок VIII ст.). У ній розповідається про трьох братів -- Куара, Мелтея та Хореана, які жили кожен у своєму місті, а потім побудували на високій горі новий град. Як бачимо, імена двох братів (Куар, Хореан) майже повністю збігаються із слов'янськими (Кий, Хорив), а третє ім'я, на перший погляд, зовсім інше. Але Щек і Мел-тей у вірменів і слов'ян означали одне й те саме поняття -- «змій». Причому братів називають у тому самому порядку, що й літописець Нестор. В «Історії Тарона» ця легенда вміщена перед описом подій, які датуються часом правління візантійського імператора Маврикія (582--602 рр.). Мабуть, історик мав певні підстави відносити цю легенду, давньоруське походження якої безсумнівне, до часів більш ранніх, ніж кінець VI ст.

З «Повісті временних літ» також відомо, що після того як Кий відвідав візантійського імператора і, мабуть, вів там якісь переговори, він заснував «градок мал» на Дунаї -- Киє-вець. Але місцеве населення не визнало його влади, і Кий змушений був повернутися в Подніпров'я. «Коли ж він ішов назад,-- розповідає літописець,-- підійшов до Дунаю, і полюбив місцевість, і зрубав городок малий, і хотів осісти з родом своїм, але ті, що жили там поблизу, не дали йому цього зробити; це городище дунайці і до цього часу називають Києвець. Кий же прийшов у своє місто Київ, тут він життя своє скінчив».

Коли ж міг слов'янський князь безпосередньо контактувати з візантійським імператором? Б. О. Рибаков вважає, що цього не могло бути раніше, ніж наприкінці V ст. До того часу візантійські історики не розрізняли слов'ян серед інших народів, вони вважали їх скіфами, готами, гуннами і ін. Якби раніше існували сталі зв'язки слов'ян з Візантією і імператор приймав слов'янського князя, то, безперечно, візантійські письменники розрізняли б слов'ян серед інших народів.

Наприкінці V -- на початку VI ст. починаються масові вторгнення слов'янських племен на територію Візантійської імперії. Це був грандіозний рух слов'ян на південь, на Балкани, який змінив усю етнічну карту Південно-Східної Європи. Він тривав протягом століття. За свідченням візантійського письменника Прокопія Кесарійського, слов'янські дружини майже щороку ходили воювати з Візантією і навіть іноді сягали передмість Царгорода (тепер Стамбула). Контакти із слов'янами стали звичним явищем і повсякденною турботою Візантії. Вона проявляла велику гнучкість у відносинах із сусідами -- «варварами», у тому числі і слов'янами. Імператор Юстініан І (527--565 рр.) намагався налагодити дружні зв'язки з окремими племенами слов'ян. Він відкрив їм широкий доступ в імператорське військо, призначив деяких слов'ян на високі державні та військові посади. Так, слов'янин Хіль-будій був призначений стратегом основної області імперії -- Фракії. Водночас Юстініан І проводив традиційну візантійську політику, спрямовану на роз'єднання своїх противників. Особливо він домагався розколу між двома головними слов'янськими союзами племен -- антами і склавинами Ч Візантійські джерела повідомляють, що в 545 р. до антів відправилися посли, які оголосили рішення Юстініана уступити їм фортецю Турріс на Нижньому Дунаї.

Антами візантійські письменники називали полян. А Кий, нагадуємо, полянський князь, який був прийнятий імператором. Дуже вірогідно, що саме Юстініан (або його попередник Анастасій) приймав у Царгороді полянського князя Кия і вів з ним переговори, можливо, спрямовані проти склавинів.

Якщо Кий у Царгороді вів дипломатичні переговори з імператором, то на той час він уже був одним з найвпливовіших слов'янських вождів і, напевно, уже далеко не молодого віку. Звідси випливає, що початок політичної діяльності Кия припадає на значно раніші часи, ніж середина VI ст. Справді, за літописом, Кий заснував більш ранній град на самому початку своєї політичної діяльності. Він проживав разом із своєю родиною на київських горах, разом з братами «створише град... й нарекоша имя ему Киев». Пізніше Кий уже діяв самостійно на величезних просторах Східної Європи. На сторінках літопису він згадується як відомий державний діяч. З Дунаю до Києва Кий повертався не як до щойно заснованого міста, а як до такого, що вже давно існує. Оскільки Юстініан І правив у першій половині VI ст., то початок діяльності Кия, а отже, і заснування Києва, припадають приблизно на кінець V ст.

Слово археології. Висновки, зроблені на основі дослідження писемних джерел, підтверджуються і аналізом археологічних знахідок. На невеликій території історичного ядра міста (Старокиївській горі, Замковій, Дитинці та прилеглих до них районах) київські археологи виявили матеріали кінця V-- VI ст.: візантійські монети імператорів Анастасія І та Юстініана І, застібки для плаща (фібули) з бронзи та срібла, золоті бляшки, прикрашені зерню та інкрустацією, срібні браслети з потовщеними кінцями, гостро донні херсонеські амфори, слов'янську ліпну кераміку кінця V--VII ст. Нові знахідки 'в цьому самому районі відображають матеріальну культуру всіх наступних століть.

В останні роки на Старокиївській горі (де знаходився «град Кия») знайдено цілі комплекси матеріалів: житла з печами, господарські споруди, ями і товстостінний ліпний посуд кінця V-- VII ст.

Особливо важливе відкриття було зроблено в 1971 р. поблизу Державного історичного музею УРСР. На глибині 2,5 м виявлено залишки житла із невеликою глинобитною піччю, що заповнена грубими ліпними посудинами так званого корчацького типу. Ці знахідки переконливо доводять, що там існувало людське житло (і, звичайно, не одне). Учені вважають, що саме тут було поселення, засноване ще князем Києм. Дослідження кераміки показало, що за своїми формами вона подібна до кераміки кінця V -- початку VI ст. Таким чином, люди, які користувались цим посудом, були сучасниками князя Кия.

Як показали розкопки, «град Кия» був добре укріплений. Штучні оборонні споруди вдало поєднувалися з природними: з трьох боків Старокиївська гора мала круті неприступні схили, а з півдня град був обнесений глибоким (до 4 м) ровом і високим валом з частоколом. Посеред граду знаходився язичеський храм -- капище, розкопаний у 1908 р. В. В. Хвойком. На південь від валу розміщувався величезний язичеський некрополь (могильник).

Аналіз археологічних матеріалів V--VII ст., проведений керівником Київської експедиції П. П. Толочком, показав, що саме в межах цього періоду слід шукати корені сучасного Києва. Адже матеріали V--VII ст., виявлені в центрі стародавнього міста, культурно споріднені з матеріалами наступних століть, що свідчить -про безперервність життя в Києві, починаючи з кінця Vст. Вони належать до часів, коли в слов'ян відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального.

Людина існувала тут ще з часів палеоліту, тобто 20 тис. років тому. Але наявність людських жител ще не свідчить про існування міста. Адже місто, як вказували класики марксизму-ленінізму, з'являється тоді, коли відбувається поділ праці та зароджуються класові відносини. Як вважає П. П. Толочко, матеріали більш ранніх часів хронологічно не стикуються з наступними. Матеріали IV ст. зустрічаються надзвичайно рідко, а матеріалів V ст. (за винятком кінця століття) не виявлено взагалі. Можливо, це вказує на якусь хронологічну паузу в заселенні території, на якій виник Київ. А головне, що до кінця V ст. у східних слов'ян ще не було соціально-економіч-лих умов для виникнення міст. Міста Єгипту та Давньої Греції виникли в рабовласницькому суспільстві. А в слов'ян, які не знали рабовласництва, безкласове первіснообщинне суспільство лише починало розпадатись і замість нього формувався феодальний лад.

Отже, на основі археологічних джерел прийшли до висновку, що вік Києва можна відраховувати з кінця V ст.

Не суперечить такому висновку і аналіз загальноісторичної обстановки, яка склалася в ті часи в слов'ян.

У великому переселенському русі слов'ян на Балкани взяли участь не тільки племена Середнього Подніпров'я, а й жителі далеких північних окраїн слов'янського світу. Вони пливли на південь Дніпром, Десною, Сожем, Березиною, Прип'яттю -- річками, які стікалися до київських гір. Збудована тут фортеця ніби замикала весь величезний дніпровський басейн. І ніхто не міг пропливти до Чорного моря без дозволу князя, який володів київськими висотами. Він був господарем становища: міг контролювати весь потік переселенців, спрямовувати його у своїх інтересах, набирати численних дружинників, вимагати проїзне мито тощо. З цим князем повинні були рахуватися всі інші слов'янські племена, і він ставав одним з найвпливовіших вождів слов'янського світу.

З VI ст. в історії слов'ян настає нова епоха. Починається процес культурного та політичного згуртування слов'янських племен, що проявлялося в об'єднанні у великі племінні союзи. Ранні форми державності виникають у моравів, чехів, прото-болгар, східних слов'ян. У цей час з'являються і перші укріплені центри в слов'ян. Це вже якісно нові поселення, здебільшого центри племінних союзів (Київ, Зимно, Пастирське -- у східних слов'ян, Мікульчиці -- у Чехії, Ленчиця -- в Польщі тощо), хоч вони, як і феодальні відносини та державність у слов'ян, ще перебували на початковому етапі розвитку. І тільки через певний період деякі з них (насамперед Київ) стали справжніми містами з усіма властивими їм функціями -- політичними, адміністративними, економічними, ідеологічними та ін. Сам Київ є яскравим прикладом слов'янського міжплемінного центру тих часів. Навколо нього об'єднується полянський союз племен, на основі якого поступово формується могутня держава -- Київська Русь.

Таким чином, радянські вчені на основі всіх існуючих в історичній науці джерел зробили висновок, що безперервна історія Києва розпочалася приблизно з останньої чверті V ст. І хоч конкретна дата святкування 1500-річчя Києва -- травень 1982 р.-- умовна (адже кожний рік кінця V ст. міг бути роком зародження міста), ми можемо стверджувати, що Київ -- одне з найстаріших слов'янських міст, історія якого налічує 15 століть.

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ КИЄВА

Розвитку Києва сприяло його зручне географічне положення. Тут проходили важливі водні шляхи -- «з варяг у греки», у Царгород, в Азію, на Дон, у Новгород. За допомогою їх підтримувалися економічні зв'язки полян з країнами Європи та Сходу.

Київ розташований на межі лісостепу і лісу. Навколо міста -- родючі грунти, достатньо деревини, е широкі можливості для промислів (полювання, бортництва, рибальства тощо). Продукти промислів займали велике місце в зовнішній торгівлі Києва. До Візантії, країн Сходу, Західної Європи вивозились хутра, мед, віск, шкіри, хліб.

«Батько історії» Геродот ще в 445-- 444 рр. до н. е. (майже за тисячоліття до Кия) захоплено описував багатства Дніпра, називаючи його третьою за величиною річкою світу після Нілу й Дунаю і другою після Нілу за своєю корисністю.

«Серед інших річок,-- писав Геродот,-- Борисфен ! б найбільш прибутковим: він дає найчудовіші та найроз-кішніші пасовиська для худоби, гарну рибу у величезній кількості.

Вода його на смак дуже приємна, чиста... Уздовж нього тягнуться чудові орні землі або росте дуже висока трава в тих місцях, де не засівається хліб.

У гирлі річки сама собою збирається сіль у величезній кількості. У Борисфені водяться величезні риби без хребетного стовпа, що називаються антакаями (осетрові,-- Г. І.) і які йдуть на соління...»

Багато було поблизу Києва і різних корисних копалин, необхідних для ремісничого виробництва: глина, з якої виготовляли керамічні вироби, пісок, що йшов на виробництво скла, залізна болотна руда -- основна сировина для виплавки металу.

Усі ці сприятливі умови не могли не вплинути на стан економіки раннього Києва, вони створювали широкі можливості для розвитку міста.

Вдалим було розташування Києва і з оборонного погляду. З боку поля природною перешкодою була річка Либідь із заболоченою заплавою. Велике значення мали річки Почайна з дуже зручною гаванню, Глибочиця, Киянка, Юрковиця, Сетомль, Хрещатик, Клов, численні яри та гори (Старокиївсь-ка, Замкова, Дитинка, Щекавиця, Лиса та ін.), що більш як на 100 метрів піднялись над рівнем Дніпра.

Важливою історичною умовою, яка також сприяла швидкому економічному, політичному і культурному зростанню Києва, було те, що місто знаходилось на межі територій різних східнослов'янських племен -- древлян, полян, сіверян тощо.

Ранній Київ кінця V--VIII ст. був політичним центром Полянського князівства, яке займало територію в межах Київщини та Поросся (початкове ядро Русі).

Наступним кроком у політичному піднесенні міста як державного центра східних слов'ян стало об'єднання на рубежі VIII--IX ст. навколо Києва полянського, древлянського та сіверянського племен. У Середньому Подніпров'ї сформувалося державне утворення «Руська земля». А Київ став центром усіх цих земель. Русь VI--IX ст. не можна територіальне ототожнювати з Руссю X--XIII ст., бо цей термін спочатку стосувався лише території Середнього Подніпров'я з містами Київ, Чернігів, Переяслав. А вже пізніше ця назва поширилась на інші східнослов'янські землі.

Хозарська держава -- грізний східний сусід -- намагалася підкорити собі Київ. Ця історична ситуація відображена в літописному переказі про полянську данину хозарам.

Прийшли хозари на київські гори і почали вимагати данину. Поляни подумали і дали від кожного «диму», тобто від кожного двору, меч. Віднесли хозари мечі до свого князя і старійшин. І сказали старійшини хозарські:

«Недобра дань, княже! Ми її дошукались своєю зброєю, яка гостра з одного боку -- шаблями, а в них зброя гостра з двох боків -- мечі. Будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель». Як і передбачали хозарські старійшини, переміг руський меч хозарську шаблю. Адже саме після походів київського князя Святослава була знищена колись могутня Хозарська держава.

ЯЗИЧЕСЬКІ БОГИ

На Подолі є вулиця Волоська. Хто такий Волос? Чому так названо вулицю?

У сквері на площі Богдана Хмельницького є фонтан у вигляді сонця, що символізує образ бога Ярила, трохи далі стоїть Збруцький ідол. Часто у фольклорі, історичній прозі згадуються імена Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Мокоші тощо. Усе це давні язичеські боги, яким поклонялись наші далекі предки ще задовго до запровадження християнства.

З легенд, казок, літописів, художньої літератури, народних звичаїв доходять до нас окремі відомості про язичеську релігію слов'ян. Крім писемних та етнографічних ¹ джерел, важливі відомості дають і джерела археологічні. Археологи виявили чимало залишків язичеських капищ, амулетів, інших предметів культу. Цікаві пам'ятки часів язичеської Русі відкрили і київські вчені.

Але спочатку дещо про самі вірування давніх слов'ян. Вони відображали насамперед світосприймання наших далеких предків. Картина виникнення та розвитку релігійних уявлень слов'ян нічим принципово не відрізняється від аналогічного розвитку релігії інших народів. Про це докладно писав Ф. Енгельс у своїй праці «Анти-Дюрінг». Він вказував, що «всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті,-- відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних. На початку історії об'єктами цього відображення є насамперед сили природи, які при дальшій еволюції проходять у різних народів через найрізноманітніші і найстрокатіші уособлення... Але незабаром, поряд з силами природи, вступають в дію також і суспільні сили,-- сили, які протистоять людині... як і сили природи, і подібно до останніх панують над нею... На дальшому ступені розвитку вся сукупність природних і суспільних атрибутів безлічі богів переноситься на одного всемогутнього бога, який, в свою чергу, є тільки відображенням абстрактної людини» .