Археологія Києва

На початку історії Києва слов'янське язичество являло собою суміш пережитків глибокої давнини (тобто уявлень, які виникли ще в надрах родового ладу) з новими формами релігійних уявлень, які вироблялися в процесі розкладу родових і утворення класових відносин у слов'янському суспільстві. Наприклад, продовжувалось обожнення сил природи, тварин і рослин, їх наділяли людиноподібними рисами.

Дуже швидко стихійні сили починають формуватися в уявленні людей у людиноподібні божества (наприклад, русалки). Крім того, розвивається і культ предків.

Подальший розвиток продуктивних сил, перетворення землеробства у головну галузь господарства, а також пов'язані з цим зміни в суспільних відносинах приводять до того, що на перший план поступово виходять божества, які уособлюють сили природи і від яких залежить праця землероба.

Головне місце серед язичеських богів у слов'ян займає Перун -- бог грому та блискавки, бог, який може вчасно подати (а може, і відвернути) дощ. Уже в VI ст. Прокопій Кеса-рійський писав про вірування східних слов'ян: «Володарем світу вони визнають одного бога -- творця блискавки -- і в жертву йому приносять биків та інших жертовних тварин».

Пізніше, в IX--X ст., Перун стає також богом зброї, князівської дружини, покровителем самого князя. Боги Перун, Волос (або Велес) та інші згадуються у літописних текстах про мирні договори Олега та Ігоря з греками. Волос -- «скотий бог», покровитель худоби. У Києві на Подолі стояло капище Волоса. У християнські часи бога Волоса змінив культ Вла-сія, також покровителя худоби, якого завжди зображували разом з биком (туром). Оскільки дуже часто церкви будували на місці язичеських капищ, то, можливо, розміщення церкви Власія фіксує і місцезнаходження капища Волоса. Цікаво, що вулиця, яка починалася з цього місця, аж до початку XIX ст. звалася Бидлогонною. По ній кияни виганяли худобу на випас.

Згадані Дажбог, Хоре, Ярило були богами сонця різних східнослов'янських племен. Давній слов'янин вбачав у сонці джерело світла і тепла, від сонця залежало все його життя. Недарма арабський автор X ст. Масуді називав слов'ян «сонцепоклонниками».

АСКОЛЬД І ДІР

У середині IX ст. Києвом правили Аскольд (точніше Осколд) та Дір. Обидва вони були останніми представниками династії Кия, прямими його нащадками. Про це розповідає польський історик ХУст. Длу-гош: «Після смерті Кия, Щека і Хорева їх діти і нащадки по прямій лінії панували над руськими на протязі багатьох літ. Нарешті спадщина перейшла до двох рідних братів -- Аскольда і Діра, які залишилися в Києві...».

Арабський географ X ст. Масуді називав Діра царем і зазначав, що останній був найвидатнішим серед слов'янських князів, володів багатьма містами і величезними територіями.

У 860 і 866 рр. Аскольд і Дір здійснили військові походи на Візантію. Імператор Василій І змушений був встановити дружні відносини з Руссю.

Вбивши Аскольда і Діра, у 882 р. в Києві почав володарювати новгородський князь Олег (882--912 рр.).

Літопис докладно розповідає про вбивство Аскольда і Діра, але в цій розповіді є чимало легендарного і не зовсім зрозу.-мілого. Можливо, літописець поєднав різні варіанти переказів.

За «Повістю временних літ», Олег пристав біля сучасної Аскольдової могили (Угорське), видав себе за купця, сховавши своїх воїнів. Коли ж підійшли Аскольд і Дір, то їх було підступно вбито. Аскольда поховано на цьому самому місці, а Діра чомусь у Верхньому Києві.

Такі нелогічні дії викликають підозру, що у розповідь про загибель Аскольда відомості про Діра потрапили випадково, напевно, під час одного з численних переписувань або редакцій літопису. Адже якби братів було вбито разом, то разом би їх і поховали.

Уважно вивчивши писемні документи, науковці стверджують, що вони загинули не одночасно, як повідомляє літопис, а правили в різні роки (Дір, напевно, у першій половині століття, а після нього до 882 р.-- Аскольд).

На перший погляд, дивує легкість, з якою Олег захопив Київ. Адже військові сили Києва значно переважали дружину Олега. А Новгород, яким він правив перед цим, був на той час невеликим військово-торговим форпостом Києва на півночі і не міг виставити великого війська. Вірогідно, Олег скористався боротьбою місцевих феодальних угруповань. Він був звичайним ставлеником боярської опозиції, незадоволеної політикою Аскольда.

З об'єднанням Південної і Північної Русі в єдину політичну, систему з центром у Києві 882 р. утворилася могутня східнослов'янська держава -- Київська Русь. Але цю подію не можна приписувати тільки діяльності Олега. Якою б видатною особою він не був, самостійно створити державу не міг. Марксистсько-ленінське вчення про походження держави заперечує можливість її утворення силами будь-якої видатної особи. Держави народжуються завдяки своєму власному внутрішньому соціально-економічному розвиткові. Народ -- творець своєї історії. Отже, остаточне об'єднання давньоруських земель навколо Києва відбулося не тільки внаслідок дій Олега чи його спадкоємців. Цей процес насамперед зумовлений всім ходом історії, соціально-економічним розвитком східнослов'янського суспільства. Це було історичною необхідністю, і об'єднавча політика київських князів IX--X ст. повністю відображала об'єктивні вимоги часу, що, зрештою, і привело до її реалізації.

«Старий Ігор і славний Святослав». Успішні походи Олега на Візантію 907 і 911 рр., укладення з нею вигідного торгового договору -- усе це сприяло зміцненню міжнародних позицій об'єднаної Русі. З цими походами пов'язана широковідома легенда, зафіксована в літопису.

У ній розповідається, що греки, дізнавшись про наближення до Царгорода величезного київського флоту, перегородили вхід до міської гавані залізним ланцюгом. «І звелів Олег воїнам своїм зробити колеса і поставити на колеса кораблі. І з попутним вітром рушили суходолом до міста». Русичі зробили, як і завжди, коли їм доводилося перетягувати волоком лодії з однієї річки до іншої,-- поставили кораблі на катки, а при попутному вітрі підняли ще й паруси. Перелякані греки поспішили укласти угоду й виплатили велику данину: «по 12 гривен на воїна; а було в кожному кораблі по 40 мужів». На честь цієї перемоги Олег прибив свого щита до воріт Царгорода. (За переказом, князь помер від укусу змії. Цей факт використав О. С. Пушкін для написання вірша «Пісня про віщого Олега»),

Після Олега великим князем київським став Ігор. Напрями його політичної діяльності залишилися такими самими, як і в князя Олега. При Ігорю були остаточно приєднані до давньоруської держави землі уличів і тиверців між Дністром і Дунаєм. Походи на Візантію виявилися не дуже вдалими, і договір 944 р. був для Русі менш вигідним від попереднього. У 943 р. Ігор здійснив великий похід на Кавказ і захопив великі міста Бердаа і Дербент. За часів князювання Ігоря вперше на Русі появились печеніги (915 р.). Хоч з ними й було укладено мирну угоду, але невдовзі знову довелося відбивати їхні напади.

Літопис уперше згадує про велике народне повстання проти грабіжницької соціальної політики великокнязівської влади.

У 945 р. Ігор, зібравши данину з древлян, вирішив на зворотному шляху стягнути ще додаткову данину. Відповіддю на це був вибух народного гніву, яким скористалася древлян-ська племінна верхівка. Князя Ігоря під час повстання було вбито.

Вдова Ігоря княгиня Ольга жорстоко розправилась з древлянами. Але, побоюючись нових повстань, вона змушена була провести деякі реформи за часів свого правління (945-- 964 рр.): визначила розмір данини і встановила місця для її збору.

Зміцнився і міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяв візит Ольги в Царгород до імператора Костянтина Порфірородного. У літопису зазначається: «Удивився царь разу му ея, беседова к ней».

Значного розквіту досягла Київська держава при князюванні Святослава Ігоревича (964--972 рр.).

Літописець так розповідає про цього князя (мабуть, дещо звеличуючи): «Бе бо сам храбер й легок, ходя яко пардус (барс), войньї многи творяше: ходя воз по себе не возяше, ни котла, ни мяса варя, но по тонку изрезав конину или звери-ну, или говядину, на углех испек ядяше; ни шатра имяше, но подклад подстилаше й седло в головах». Такий же суворий спартанський побут вели і дружинники князя. До нашого часу дійшов дуже виразний портрет Святослава, описаний його сучасником, відомим візантійським істориком Львом Дияконом: «Виглядом він був такий: середнього зросту, ані занадто високий, ані занадто малий, з густими бровами, з блакитними очима, з плоским носом, з поголеною бородою і з густим довгим на верхній губі волоссям. Голова у нього була зовсім гола, але тільки з одного боку висів кучір волосся (оселедець), який означав знатність роду; шия товста, плечі широкі і весь стан досить стрункий. Він здавався похмурим та суворим. В одному вусі висіла золота серга, прикрашена двома перлинами з рубіном, посеред них вставленим. Одяг на ньому білий, нічим, крім чистоти, від інших не відрізнявся».

Роки правління Святослава пройшли у безперервних походах. Він розгромив Хозарську державу (і вона перестала існувати), приєднав до Київської Русі землі вятичів, визволені ним від хозар, воював з волзько-камськими болгарами і захопив їхню столицю на Волзі. Це Святославу належить знаменитий заклик: «Да не посрамим земли Руския, но ляжем костьми ту; мертвьіи бо срама не ймуть».

У 968 р. Святослав з військом пішов на Дунайську Болгарію. Під Доростолом він розбив болгар і захопив ряд поду-найських міст. Святослав навіть мав намір перенести столицю Русі у свою місцеву резиденцію -- місто Переяславець. Його вабило те, що сюди, на Нижній Дунай, стікалися нескінченні потоки товарів: золото, шовкові тканини, вина і фрукти -- із Візантії; срібло і коні -- з Чехії та Угорщини; дорогі хутра, мед, віск, риба -- з Русі.

Скориставшись відсутністю Святослава, візантійський імператор підбурив проти Русі печенігів,' і вони в 969 р. оточили Київ. Становище міста, де залишилася княгиня Ольга, було трагічним. Головні сили разом з князем були в Болгарії, невелика дружина на чолі з воєводою Пре-тичем стояла у лодіях біля лівого берега Дніпра і не відала про облогу Києва. Як повідомляє літописець, «оступиша пече-нези град в силе велице» і неможливо було ані вийти з міста, ані передати звістку з проханням про допомогу. Кияни знемагали від спраги й голоду.

Пробратися крізь печенізьке військо і передати звістку воєводі Претичу взявся один юнак, який розумів по-печенізь-ки. Він вийшов з града і з вуздечкою в руках став пробиратися крізь печенізький табір, запитуючи: «Чи не бачив хто мого коня?» Його визнали за свого. Наблизившись до річки, юнак зняв одяг і кинувся в Дніпро. Печеніги почали стріляти в нього навздогін, але влучити не змогли, і юнак благополучно добрався до війська Претича.

На ранок військо Претича, сівши в лодії, затрубило в труби і рушило до Києва. Кияни відповіли дружині Претича, що підійшла до міста, радісним кличем. Печеніги, подумавши, що повернувся Святослав, почали тікати: «Печенези ж мнеша князя пришедша, побегоша разно от града. Й изиде Ольга со унуки й с людми к лодьям». Так завдяки подвигу невідомого юнака було врятовано Київ.

Кияни надіслали Святославу звістку: «Ти, княже, шукаєш чужої землі і про неї турбуєшся, а свою покинув. Мало не взяли нас печеніги і матір твою, і дітей твоїх... А ще тобі не жаль вітчизни своєї, ані матері старої, ані дітей своїх?»

Святослав після цього докору повернувся до Києва і розгромив печенізьке військо.

Злякалось військо печенігів, Завзятці степових набігів Прудких скликають скакунів, Перечити не сміють долі, І з диким стогоном у .полі Біжать від київських мечів...

Так О. С. Пушкін описав успішне закінчення битви з печенігами.

Поховавши Ольгу (969 р.), Святослав знову повернувся на Дунай, де в союзі з болгарами виступив проти Візантії. У 972 р. з невеликим виснаженим військом князь повертається на батьківщину. Але тут трапилась несподіванка -- печеніги перекрили дніпровські пороги... і Святослав з малою дружиною змушений був там зимувати. Дружину, ослаблену голодом, печеніги перебили, а з черепа Святослава їхній хан Куря зробив собі чашу для вина.

Після недовгого правління Святополка і міжусобиць синів Святослава великим князем київським став Володимир Святославич, або, як його часто називали в народній поезії, Володимир Красне Сонечко.

«ГОРОД ВОЛОДИМИРА»

Бурхливо розвивалася і міцніла Київська Русь за князя Володимира, швидко зростала її столиця--Київ. На кінець X ст. до складу міста вже входили гори Старокиївська, Лиса, Киселівка, Щекавиця, густо заселений Поділ з урочищами Гончари та Кожем'яки, Дитинка, Кудрявець. Почала формуватися і київська околиця, до якої входили урочища Дорогожичі, Угорське, княжі села Берестове, Предславине тощо.

Старе городище Кия стало тісним для дитинця великого міста. Ще за часів Ігоря розпочалося будівництво за його межами. Схили Старокиївської гори були щільно забудовані житлами ремісників і челяді.

Володимир Святославич зводить навколо центра міста нові укріплення, будує і новий дитинець, який в історичній літературі став відомий під назвою «гброда Володимира».

Укріплення «города Володимира» починалися від городища Кия, йшли уздовж схилів гори до місця сучасного фунікулера, звідти повертали на південний захід до вул. Великої Житомирської і тяглися вздовж правого боку цієї вулиці до Гончарного яру. Площа нового київського дитинця становила близько 10 га. До нього вело троє в'їзних воріт. Подільські -- з Подолу, центральні (парадні) -- з півдня, вони називалися Софійськими, а після трагічних днів 1240 р.-- Ба-тиєвими, бо саме через них вдиралися сюди полчища Батия. З району сучасної Володимирської гірки вели Михайлівські ворота, які з'явилися дещо пізніше від перших двох, коли в кінці XI -- на початку XII ст. було збудовано Михайлівський Златоверхий та інші монастирі.

Залишки Софійських (Батиєвих) воріт досліджувалися археологами. Вони знаходяться на розі двох вулиць -- Володимирської та Великої Житомирської. Нині план Софійських воріт викладено червоним камінням на асфальті.

Довжина їхніх стін дорівнювала 10 м, ширина проїзної частини -- 4м. Потужні фундаменти дають підставу гадати, що над ворітьми, напевно, була бойова вежа.

До стін Софійських воріт підходив високий оборонний вал. Перед ворітьми ж був виритий рів, а через нього -- перекинуто міст. Літописець, розповідаючи про повстання киян, двічі згадує про цей міст. У 1068 р. повсталі розділились на дві групи. Одна група пішла до «поруба» (в'язниці) визволяти князя Всеслава, а друга «половина их йде по мосту; си же придоша на княж двор», який знаходився в «городі Володимира». У 1147 р. кияни після віча на Софійській площі рушили до Федорівського монастиря, що також розміщався на території «города Володимира», де перебував князь Ігор Ольгович, і теж проходили по цьому мосту («народьі идяху по мосту»).

Водночас із спорудженням укріплень нового київського дитинця на його території розгорнулося і широке міське будівництво. У кінці 80-х років X ст. в районі сучасного Історичного музею розміщувався цілий комплекс печей для випалювання плінфи, а поряд були ремісничі майстерні, де вироблялись різні кам'яні деталі для будівель (плити для парапетів, підлоги, хор), а також шиферні карнизи, капітелі тощо.

І печі, і майстерні обслуговували потреби будівництва церкви Богородиці (989--996 рр.) -- найвизначнішої споруди Києва X ст. Саме вона стала головним композиційним центром «го'рода Володимира». Після закінчення будівництва Володимир «створи же праздник велик в той день боярам й старцем градським, й убогим имение много». На утримання церкви князь пожертвував десяту частину своїх прибутків, через що її і назвали Десятинною.

Десятинна церква була розкішно прикрашена -- стіни розписані фресками, мозаїкою, кольоровими полив'яними плитками викладена підлога. Для оздоблення церкви використовувався мармур (колони, капітелі тощо). Недарма літописець називав її «мраморяною».

У грудні 1240 р. Десятинна церква стала останнім оплотом киян. Тут зібрались захисники міста, оточені полчищами ханської орди. Як повідомляє літопис, церква впала, не витримавши ваги величезної кількості людей, що зібралися там.

За Десятинною церквою знаходилась головна площа Верхнього міста («гброда Володимира») -- Бабин торжок, до якої сходились дороги від усіх трьох воріт дитинця. На ній були встановлені трофеї, вивезені князем Володимиром з Корсуня (Херсонеса) -- четвірка (квадрига) бронзових коней та дві античні статуї.

Навколо церкви здіймались князівські палаци, залишки яких виявлено на захід та південь від храму. Вони також були прикрашені полив'яними плисками, фресковим розписом. Фрагмент фундаменту одного з палаців викладено червоним камінням справа від входу на територію Історичного музею.

Великі розміри та пишність внутрішнього оздоблення палаців свідчать про могутність і багатство київського князя. У них часто збиралися на бучні бенкети Володимира бояри, рядові дружинники («гриди»), соцькі, десяцькі тощо. Арабський письменник X ст. Інб-Фадлан писав, що в палаці разом з князем «знаходиться 400 чоловік з хоробрих сподвижників його і вірних йому людей... Ці 400 чоловік сидять під його престолом; престол же великий і прикрашений дорогоцінним камінням... Коли ж захоче (князь) їздити верхи, то приводять його коня до престолу, і звідти він на нього сідає».

«Світлі гридні», «палати білокам'яні» князя Володимира, бенкети, що там відбувалися, згадуються в давньоруських билинах.

Отже, Верхній Київ за часів князювання Володимира Свя-тославича був аристократичною частиною міста, його дитинцем. Тут знаходились великий княжий двір та двори наймо-гутніших феодалів.

ДАВНЬОКИЇВСЬКИЙ ПОДІЛ

А внизу, під горою, вирував Поділ -- головний ремісничо-торговельний посад столиці Київської Русі. У X ст. вже була забудована його центральна частина. З трьох боків Поділ укріплений самою природою -- горами та Дніпром. А з північного заходу -- штучними укріпленнями («столпієм»). Склад населення Подолу виразно відрізнявся від мешканців аристократичної частини міста -- Верхнього Києва. Саме на Подолі проживали ті верстви населення, які своєю енергійною діяльністю найбільш сприяли швидкому розвитку міста -- ремісники і купці. Тут вироблялись матеріальні цінності, що зміцнювали і збагачували Київ. Цілі квартали були заселені ремісниками -- гончарами, кожум'яками, дьогтярами. Ремісники десятків професій проживали на Подолі: ковалі, зброярі, теслярі («древодєли»), так звані ого-родники (будівельники оборонних валів), каменотеси, склороби, які виготовляли різноманітні вироби із скла та смальту для мозаїки, ювеліри-- «ковалі по злату, сріблу і міді».

Київ був великим загальноруським і міжнародним торговим центром. Як відомо, через місто проходили важливі торговельні шляхи, які з'єднували Європу з Азією, Балтійські країни з Візантією. Зручна київська гавань, одна з найголовніших на великому водному «шляху з варяг у греки», зяа-ходилась на Подолі. Звідси вирушали каравани лодій у далеку подорож до Царгорода. Тут розміщувались численні склади, торгові колонії купців з інших давньоруських міст та зарубіжних країн. Велику частину Подолу займало київське торговище, де сходились «гості» -- купці з усіх кінців світу. Воно одночасно використовувалось і як вічова площа. Саме тут розпочиналася більшість народних повстань.

На торговищі можна було придбати мед та віск, шкіри, рибу, хліб, обміняти їх на заморські тканини, різноманітні ремісничі вироби, побутові речі, сіль, вино тощо.

На Подолі височіла перша відома нам християнська церква на Русі -- церква Іллі, яка згадується в літописі близько 945 р. Деякі дослідники вважають, що вона знаходилась поблизу існуючої Іллінської церкви XVII ст.

До недавнього часу про давньоруський Поділ ми знали дуже мало. Традиційно археологів більше цікавив Верхній Київ. Та й забудований Поділ надто щільно і, головне, давньоруські шари розміщені тут на значній глибині -- іноді 10-- 12 м. І лише після утворення в 1971 р. в складі Київської експедиції Подільського загону розпочалися глибокі й систематичні дослідження цього району. В результаті досліджень древнього Подолу значно змінились існуючі уявлення про деякі галузі матеріальної культури Київської Русі, учені дізнались багато нового про самий посад стародавнього Києва.

КИЇВСЬКІ ЗРУБИ

Улітку 1972 р. на Червоній площі в котловані метробуду, на глибині 10--12 м виявлено залишки зрубних жител і господарських споруд, дерев'яні палі, паркани, дощані вимостки -- тротуари, численні вироби з дерева, березової кори, кераміки, кості, каменю, металів, скла, які датуються X ст. За всю історію археологічних досліджень Києва більшість подібних історико-культурних пам'яток знайдено вперше. Вони являли собою одне з найцікавіших явищ в археології Києва. Користуючись потужною технікою, метробудівці зробили кілька шурфів-колодязів на Поштовій і Червоній площах, на вулицях Хоревій і Ярославській, що дало можливість вперше дістати чіткий і надійний розріз (стратиграфію) подільської землі.

Зовні подільська стратиграфія схожа на шари гігантського (12 м) пирога -- своєрідне чергування темних (культурних) і світлих (піщаних) шарів. Такі шари свідчать не тільки про періодичні наступи Дніпра на Поділ, а й про потужні виноси з київських гір. Культурних шарів налічується тринадцять. Нижні вісім належать до періоду Київської Русі. Це дало змогу переконатися в тому, що в X ст. Поділ був уже заселений. Повідомлення літописця про те, що в 945 р. «на Подолі не седяхуть люди, но на горі», можна пояснити за допомогою стратиграфії. Приблизно на середину X ст. припадають сліди могутньої повені, під час якої Дніпро заніс на Поділ майже чотириметровий шар піску. Усі знайдені будівлі мають єдину орієнтацію -- кожний ріг будинку спрямований за певною стороною світу. Вони зведені із соснових колод за однаковою технікою рубки («в обло»). Стіни щільно підігнані одна до одної. Між ними для утеплення зроблено спеціальні прокладки з моху. Торці колод рівно обрубані. І все зроблено тільки сокирою -- пилки для цього тоді не використовували. Два зруби менших розмірів мали господарське призначення. Житловий зруб площею понад ЗО кв. м був двоповерховим. На рівні другого поверху йшла крита галерея, яку підтримували дерев'яні стовпи. У північному кутку зрубу виявлено залишки печі. Добре збереглась підлога з широких і товстих, щільно підігнаних одна до одної, дощок.

Заглянемо в житло киянина X ст. Заходимо з . вулиці крізь ворота у глиб садиби. По крутих східцях (до них веде дерев'яна вимостка) піднімаємось на галерею, потім у приміщення. Ліворуч, у кутку -- піч з лежанкою, уздовж стін -- дерев'яні лави. У протилежному від печі кутку -- ляда, що прикриває вхід у нижнє приміщення (перший поверх), яке служить коморою. Під верхній зруб покладено великі турячі роги, вони мали відвести від житла всяке лихо.

Під час розкопок знайдено багато цікавих речей. Добре збереглися вироби з дерева, яких у Києві раніше майже не знаходили: тут і віконний різний наличник, і деталь з мас-лобійки, ковші і тарілки, виточені на токарному верстаті, цвяхи, поплавці від рибальських сітей, прач, лопатка для вигрібання зерна, лопата для закладання хліба у піч тощо. Серед виробів з кістки -- футляр для гребінця, прикрашений цікавим орнаментом, рукоятка ножа, пластина із зображенням голови сови, деталі ткацького знаряддя. Крім того, знайдено скляні браслети, каблучки, чарки, керамічні горшки, світильники, амфори, позолочену виделку, бронзові прикраси.

Велика садиба з кількаповерховими будівлями і високим дубовим парканом, бронзові позолочені речі, високохудожні вироби з кістки і дерева свідчать про заможність її господаря. А візантійські монети, амфори, важки від терезів, шкаралупа волоських горіхів, кісточки персиків, насіння дині дають нам можливість віднести його до купецького стану. Причому це не дрібний гендляр, а заможний купець, який вів торгівлю з Візантією.

Знахідки і дослідження зрубів свідчать про те, що споруди Києва та інших південноруських міст були в основному рубленими, хоч не виключалась можливість існування і дерево-глинобитних будівель. Та й не могли жителі найквітучішого і найбагатшого міста країни тулитись тільки в якихось напівземлянках, у той час як міста Північної Русі мали переважно зрубні житлові будівлі. І лісу довкола Києва було цілком достатньо.

За свідченням літописця, східнослов'янські племена вміли майстерно будувати міста з дерева вже на початку існування своєї держави. Зруби (кліті) широко застосовувались для будівництва оборонних споруд Києва. А під час розкопок київського некрополя зустрічались поховання в так званих рублених гробницях, що являли собою своєрідну модель реально існуючих жител. Зрештою, традиція будування рублених споруд існує на Київщині і в наші дні.

Київська Русь -- колиска трьох братніх народів (російського, українського і білоруського) -- мала єдину матеріальну і духовну культуру. Це ще раз підтверджує, що в Києві мали бути зрубні споруди.

«ГОРОД ЯРОСЛАВА»

Після смерті Володимира Святославича в 1015 р. на Русі розпочалася кривава усобиця між його синами. Святополк, який намагався стати великим князем київським, убив своїх братів Бориса, Гліба (князя муромського), Олега (князя древлянсь-кого). Намагався він знищити і Ярослава, який княжив на той час у Новгороді. Але Ярослав за допомогою новгородців розбив військо Святополка і став київським князем. Святополк утік у Польщу до Болеслава І Хороброго, свого тестя, схиливши його до походу на Русь. У 1018 р. з великим військом, у якому, крім воїнів Святополка та поляків, були наймані німці, угорці й печеніги, Болеславу І вдалося захопити Київ. Княжити почав Святополк. Розквартироване в Києві та інших навколишніх містах польське військо грабувало населення. Кияни повстали проти окупантів-грабіжників. Болеслав змушений був повернутися в Польщу. Без іноземної допомоги Святополк довго не протримався, і в 1019 р. Ярослав остаточно розгромив його разом з найманця-ми-печенігами на р. Альті, поблизу Переяслава.

За те що Святополк розв'язав братовбивчу війну, привів на Русь іноземних найманців, він дістав прізвисько Окаянного.

Ставши київським князем, Ярослав, прозваний Мудрим (1019--1054 рр.), продовжував боротьбу за єдність давньоруської держави, придушуючи прагнення місцевої феодальної знаті вийти з-під його влади.

Прагнучи посилити політичне значення столиці Русі, Ярослав і правляча феодальна знать далі розширювали, зміцнювали і прикрашали Київ. У місті розпочалося нове велике будівництво.

«Гброд Ярослава» укріплено новим могутнім валом. У центрі стояв Софійський собор, а навколо нього розміщувалися кам'яні церкви, князівські палаци та боярські хороми, житла городян. Площа нової частини сягала понад 70 га, тобто Верхнє місто при Ярославі збільшилося у 8 раз.

Вал починався біля «города Володимира» і йшов понад схилами до нинішньої Львівської площі, де знаходились Львівські міські ворота. Звідти він тягнувся вздовж сучасної вул. Ярославів вал до Золотих воріт. Від Золотих воріт укріплення спускалися по вул. Малій Підвальній у район нинішньої площі ім. Жовтневої Революції, де містилися Лядські ворота, а звідти -- до Володимирської гірки.

Вал Ярослава являв собою велетенську оборонну споруду, на гребені якої знаходилися дерев'яні заборола -- бруствери, звідки захисники стріляли з луків, кидали каміння, колоди, лили окріп і смолу на ворога. Повна висота валу зі стіною і заборолами на ній становила щонайменше 16 м, а ширина сягала ЗО м. Усередині земляного насипу розміщувалися дерев'яні городні, що складалися з окремих зрубів-клітей для зміцнення основи валу. Перед валом -- великий рів, у багатьох місцях заповнений водою.

Укріплення часів Ярослава Мудрого перетворили Київ на неприступну фортецю.

Головним, парадним в'їздом до Києва були Золоті ворота з надбрамною церквою Благовіщення. Це була велична споруда, висота проїзної частини якої сягала 12, а ширина -- 6,4 м. Проїзд завершував позолочений купол надбрамної церкви. Можливо, саме тому вони й дістали назву «Золоті ворота».

Під час розкопок археологами знайдено чимало фрагментів фресок і смальти від мозаїки, що свідчили про багате внутрішнє вбрання надбрамної церкви.

На підставі останніх досліджень цієї стародавньої пам'ятки, якій уже виповнилося майже тисячу років, реконструйовано первісний вигляд Золотих воріт. Ця визначна пам'ятка старовини -- окраса і, певною мірою, символ Києва.

Територія і населення. Основна територія міста й головні напрями її зростання визначилися вже при Ярославі Мудрому. Це Верхній Київ, Поділ і район майбутнього Печерська. При нащадках Ярослава у Верхньому місті забудовується монастирями нова його частина -- «город Ізяслава». Назва ця виникла тому, що князь Ізяслав, а потім його сини Святополк і Яро-полк засновують на цій території Дмитріївський, Михайлівський Златоверхий монастирі та собор св. Петра. «Город Ізяслава» займав територію сучасної Володимирської гірки.

На захід від Львівських воріт швидко зростає ремісничо-торговельний посад -- Копирів кінець, де також будуються численні кам'яні храми. Посад тягнувся вздовж гір у напрямі до Глибочицького узвозу, включав у себе район вул. Обсерва-торної, територію Художнього інституту, Кудрявські схили. До посадських районів Києва і тоді належали також гори Замкова, Дитинка, Щекавиця.

Центр стародавнього Києва оточували численні приміські княжі та боярські двори, слободи, села, монастирі, які становили невід'ємну частину міста. Князівські палаци і замки, рибальські слободи містилися і на лівому березі Дніпра.

На півночі знаходилися давні Дорогожичі -- стратегічно важливий район, ключ від міста, де часто зчинялися криваві січі. За літописом, тут «земля бе кровию польята». Тут був Кирилівський монастир -- резиденція чернігівських князів Ольговичів. У 1194 р. у ньому поховано великого князя Святослава Всеволодовича -- одного з головних героїв «Слова о полку Ігоревім». Поблизу розташовувалися житлові будівлі.

На південь від Верхнього міста знаходилися стародавній Клов, с. Берестове, Печерський монастир, Аскольдова могила (Угорське), Видубичі.

Тепер, коли ми уявляємо справжні розміри стародавнього Києва, можна визначити і його площу. За останніми підрахунками вчених, площа Києва XII--XIII ст., в часи його найбільшого розквіту, дорівнювала близько 400 га.

«ҐОРОД ІЗЯСЛАВА»

Скільки ж населення було тоді в Києві? Як це визначити? Адже переписів тоді не проводили. На допомогу знову прийшла археологія. Письмові джерела та пізньосередньовічні плани Києва вказують на дворовий характер забудови та планування давнього Києва. А визначити розмір дворів, густоту забудови дозволили археологічні дослідження. У межах «города Володимира» на площі 1000 кв. м досліджено 10 будівель XI--XIII ст. Ці дослідження дали змогу припустити, що на відкритій площі було п'ять дворів одного й того ж періоду. Отже, площа одного двору -- 200 кв. м.

Узявши ці дані за основу для всієї центральної частини міста (без околиць), ми отримуємо близько 8,5 тис. садиб, у яких могло жити (при тодішній середній родині з шести осіб) приблизно 50 тис. чоловік. Київські околиці були заселені рідше, в них мешкало не більше як 2--3 тис. чоловік. Отже, за підрахунками вчених, населення Києва XII--XIII ст. становило в середньому 50 тис. чоловік! Приблизно така ж кількість виходить і за підрахунками, зробленими на основі аналізу писемних джерел.

Багато це чи мало для тогочасного міста, можна судити з порівняльних даних. Населення Новгорода -- ЗО тис. чоловік, Володимира-на-Клязьмі -- 15--20, Страсбурга -- 20 тис. У Лондоні в XIV ст. проживало близько 35 тис. чоловік. І лише в Парижі на початку XIII ст. мешкало 100 тис. чоловік.

Як бачимо, Київ був одним з найбільших міст середньовічної Європи. І

КАМ'ЯНІ СВІДКИ

Про економічний, політичний і культурний розвиток міста можна судити за його архітектурним обличчям. За останній час Київською експедицією досліджено більше десятка стародавніх кам'яних споруд. Це невеличкий храм на Нестерівському провулку і величезний Кловський собор, славнозвісна Пирогоща і загадкова ротонда, найраніший палац Києва і католицький собор XVII ст., невідома будівля XIV-- XV ст. і підземна церква в Лаврі тощо. І більшість цих споруд відкрито вперше.

Однією з найцікавіших споруд стародавнього Києва є Кловський собор. Про його існування згадується в літопису та літературному збірнику «Києво-Печерський патерик», але довго не знали, де ж він розташовувався. Та в 1963 р. у садибі школи № 77 по вул. Карла Лібкнехта знайдено рештки кам'яної споруди, які П. П. Толочко переконливо визначив як Кловський собор.

Від будівлі практично нічого не залишилося -- стіни й майже всі фундаменти були розібрані і використані як будівельний матеріал для різних споруд XVIII--XIX ст. Дослідникам довелося проводити дуже тонку й копітку роботу, спрямовану на виявлення фундаментних ровів. Лише по них можна встановити планування собору. У результаті розкопок виявлено майже всю систему фундаментів великої квадратної споруди (33X33 м).

Вдалося розпізнати дуже своєрідний будівельний прийом давньокиївських майстрів, який вони використовували для запобігання просадці стін будівлі. Спочатку викопали котлован під всю споруду, а потім в його дно вбили велику кількість дерев'яних кілків, щоб ущільнити підошву фундаментів та запобігти спучуванню грунту.

Це досить незвично для давньоруських кам'яних будівель, у яких, як правило, фундаменти робили лише під стіни та стовпи споруд. Для цього викопували рови у вигляді стрічок у грунті, звідки і назва -- «стрічкові фундаменти». Мурували фундаменти з великих валунів, які скріплювали цем'янковим розчином. Для зміцнення фундаментів по периметру стін майстри клали великі дерев'яні колоди -- лежні і скріплювали їх залізними штирями.

Дослідження Кловського собору відкрили невідому й виключно цікаву сторінку історії київського зодчества кінця XI ст. Собор мав вигляд трьохнефного восьмистовпового храму, оточеного двома рядами галерей. Між зовнішньою галереєю і західним фасадом знаходився відкритий внутрішній дворик.

Ще одну незвичайну споруду було досліджено в 1975-- 1976 рр. у «городі Володимира». Розкопуючи у фундаментах будинку по вул. Володимирській язичеське капище X ст., археологи наштовхнулися на частину напівкруглого фундаменту, складеного з битої плінфи і скріпленого глиняним розчином. Незабаром було розкрито залишки самої споруди, яку тримав цей потужний фундамент. Нею виявилася ротонда (так в архітектурі називають круглі споруди), побудована наприкінці XII -- початку XIII ст., діаметр якої сягав 20 м. Серед давньоруських ротонд ця найбільша. Ротонди в давньоруському зодчестві трапляються дуже рідко, а в Києві подібну будівлю виявлено вперше.

Посеред неї -- могутній стовп, який правив за опору для перекриття. Із зовнішнього та внутрішнього боків ротонда мала по 16 виступів (пілястр). Фрагменти фрескового розпису, а також полив'яні плитки від підлоги свідчать про пишне внутрішнє вбрання ротонди.

Яке ж призначення мала київська ротонда: світське, церковне чи, може, військове? Ні, це не оборонна вежа, адже вона розміщувалася в самому центрі «города Володимира», далеко від захисних валів. Немає достатніх підстав, на думку вчених, вважати її і церквою. Проти цього свідчить місце розташування ротонди, яка безпосередньо оточувалася кількома храмами. До того ж не знайдено жодних слідів, які б вказували на її культовий характер. І дослідники прийшли до висновку, що, очевидно, київська ротонда -- все-таки світська будівля, що розташовувалася поряд з палацом великокнязівського двору і являлася парадною залою для нарад князів з боярами, прийомів іноземних послів, князівських бенкетів тощо.

Игорь едет по Боричеву

кь святей богородици Пирогощей.

СтраньІ ради, гради весели.

Так закінчується геніальна поема «Слово о полку Ігоревім». Князь Ігор, визволившись з половецького полону і відвідавши великого князя київського Святослава, спускається Боричевим (Андріївським) узвозом до церкви, яка в давнину звалася Успіння Богородиці Пирогощі. Ця згадка в поемі свідчить про значну роль та широку популярність цієї церкви в Давній Русі. Церква стояла в самому центрі Подолу на знаменитому торговищі. Сюди сходилися всі головні магістралі Нижнього міста, її було закладено 1131 р. київським князем Мстиславом Великим (сином Володимира Мономаха), а завершене будівництво вже після його смерті в 1135 р.

Звідки ж походить назва церкви--«Пирогоща»? З цього приводу існувало чимало здогадок. Одна з них грунтувалася на припущенні, що назва походить від сполучення двох слів «пира» (жито, борошно) і «гоща» (гость -- купець). Тобто церкву побудували купці, які торгували хлібом. Існувала й думка, що церкву заснував київський боярин Пирогость. Частина дослідників вважала, що ця назва походить від ікони, яка зберігалася там. Справді, літопис повідомляє про те, що з Цар-города в Київ привезено ікону під такою назвою. Видатний знавець давньоруської культури академік Д. С. Лихачов вважав, що на іконі зображено вежі (грецькою мовою -- «пиргос») Влахернського монастиря у Константинополі. Отже, звідси й походить назва ікони та церкви. Це найбільш переконливе пояснення походження назви церкви.

Пирогоща була досить цікавою спорудою. У післямонголь-ський час вона стала головною соборною церквою міста. Тут зберігався міський архів, тут ховали київських війтів (голова міського самоврядування) та найпочесніших громадян міста, наприклад видатного архітектора XVIII ст. І. Г. Григоровича-Барського. Біля церкви збиралися на свої свята ремісники та купці.

Багато несподіванок і цікавих знахідок дали архітектурно-археологічні дослідження цієї пам'ятки. Так, внаслідок піщаних виносів з гір, розливів Дніпра швидко зростав культурний шар Подолу і немов поглинув споруду на 2 м. Саме на такій висоті збереглися стіни давньоруського часу. Фундаменти Пирогощі виявилися найпотужнішими серед усіх пам'яток давньоруської архітектури. Археологи довго не могли дістатись підошви фундаментів -- заважали грунтові води. Лише за допомогою двох насосів вдалося, поступово викачуючи воду і виймаючи гливкий грунт, пройти до підошви. Вона виявилася на глибині 4 м від верхнього обрізу фундаменту (фундаменти ж Софійського собору в середньому заввишки 1 м).

Цікаво, що ці фундаменти складаються з блоків будівельних матеріалів, узятих з якоїсь ще давнішої київської споруди. На деяких блоках навіть зберігся фресковий розпис та графіті.

Пирогоща являла собою шестистовповий трьохнефний одно-купольний храм, стіни якого прикрашали пілястри з напівко-лонами (тут вони використовувалися вперше у давньоруському зодчестві). У товщі західної стіни сходи вели на другий поверх, на хори. Давньоруська підлога вимощена великими шиферними плитами.

Учених зацікавила і техніка кладки самих стін споруди. Адже тут чи не вперше у давньоруській архітектурі використана так звана порядова кладка, тобто на ряд цегли накладався весь час новий ряд цегли. На той час це можна вважати справжньою революцією у будівельній техніці. До Пирогощі використовувалися лише «змішана» техніка кладки, де плінфа чергується з бутовим камінням. Так зводились стіни Софійського собору. І тільки з 30-х років XII ст. на Русі перемагає порядова кладка, яка дійшла до нашого часу. За зразком Пирогощі змуровано й стіни Кирилівської церкви.

Під час розкопок виявлені матеріали не лише давньоруські, а й усіх наступних століть. Археологи розчистили чудову підлогу XVII ст., викладену різнокольоровими полив'яними плитками. А під нею знаходяться багато поховальних цегляних склепів.

Серед численних знахідок привертають увагу фрагменти фресок, уламки амфор, керамічні світильники, вироби із скла, янтарю. Цікавими є бронзові свічники та інші предмети у вигляді голів риби, верблюда, лева. Тут знайдено різьблену кістяну іконку та дві ікони на металі, пояс з гаптованим сріблом написом, шкіряну палітурку від книги, на якій витіснені багатофігурні зображення та написи. Зібрана також велика колекція мідних та срібних середньовічних монет з різних країн. Мабуть, ІІирогоща була церквою не заможних верств населення, а простого міського люду -- київських ремісників та дрібних гендлярів.

Дерев'яний водопровід і старовинна мостова. Будучи центральним районом Києва у післямонгольський час аж до XVIII ст., Поділ мав більш благоустроєний вигляд порівняно з іншими частинами міста. Це підтверджують і нові знахідки дерев'яного водопроводу і мостової тих часів на вулицях Андріївській, Жданова, Лівера, в районі Житнього ринку тощо.

Дерев'яні труби (рури) виготовлялися з товстих соснових колод діаметром близько 0,5 м, завдовжки понад 4 м. Отвір діаметром 10 см майстерно висвердлювався. Труби щільно з'єднувались за допомогою залізних муфт. Такими дерев'яними трубами користувались аж до середини XIX ст., коли їх замінили чавунними. Наглядати за їх станом магістрат призначав спеціальну людину-рурмайстра.

У 1974 р. на вул. Лівера виявлено кілька дерев'яних труб міського водопроводу. Цей водопровід спорудив відомий київський архітектор І. Г. Григорович-Барський у 1748--1749 рр. Головною архітектурною спорудою водопроводу був павільйон-фонтан «Феліціал», що стояв проти ратуші (сучасна Червона площа). Він ще широковідомий під назвою «Самсон», бо пізніше в центрі фонтана встановлено дерев'яну скульптуру «Самсон роздирає пащу лева», яка є взірцем народного різьбярства і зберігається нині в Державньому музеї українського образотворчого мистецтва. Павільйон (збудований у 1757 р. І. Г. Гри-горовичем-Барським) мав вигляд круглої ротонди з арками та спареними колонами. На фризі (виступі у вигляді карниза) всіх чотирьох сторін викладач Київської академії Брульон зробив сонячні годинники. За свідченням сучасника, до фонтана через підземні труби підводили джерельну воду, «а з оного через такі ж труби інші колодязі для потреби і задоволення обивателів наповнюються». Тобто це був центральний колодязь, що розподіляв джерельну воду.

Саме до цього фонтана й вело розгалуження водопроводу, що йшло перпендикулярно до вул. Лівера. А починалося воно від одного з джерел біля підніжжя Замкової гори. Ця лінія водопроводу не закінчувалась фонтаном, а йшла далі до Братського монастиря, з яким і пов'язана перша звістка про київський водопровід. Він згадується у грамоті 1636 р. польського короля Владислава IV, що дозволяла провести джерельну воду до монастиря. Підтвердила це право «на ввод води трубами в Братський монастир від гір Києвських» і грамота Петра І від 11 січня 1694 р.

Друга лінія водопроводу починалася з колодязя, що містився біля підніжжя гори Уздихальниці (приблизно у верхній частині сучасного пров. Зелінського). Цей колодязь можна побачити на плані Києва 1695 р. Звідти по трубах вода надходила у Петропавлівський монастир.

У 1975 р. нове відгалуження подільського водогону виявили на місці будівництва Житнього ринку, а ще одне -- у 1976-- 1977 р. під час розкопок по вул. Андріївській. Останнє проходило поряд з будинком Балабух. Балабухи славилися своїм виробництвом цукерок, цукатів та інших солодощів, які ще у XVIII ст. доставлялись у Петербург до імператорського столу. Виявлені труби практично не відрізняються від попередніх. І, можливо, вони також належать до водопроводу Григоровича-Барського.

Разом з дерев'яним водогоном на вул. Лівера виявлені рештки кількох горизонтів дерев'яної мостової. Ця вулиця, у минулому Успенська (бо починалася від відомої церкви Успіння-Пирогощі), була складовою частиною головної міської магістралі, що пролягала від сучасної Поштової площі до Житнього ринку. Саме нею проходив шлях до головного подільського торгу. Тому магістрат особливо турбувався про стан цієї вулиці. До того ж у цих місцях багнюка була чи не найбільша. Про це свідчать і назви навколишніх вулиць: Фролівська звалася Чорна Грязь, вул. Зелінського -- Гнила вулиця.

Найнижчий горизонт дерев'яної мостової, вірогідно, датується серединою XVIII ст. Вздовж вулиці були укладені великі соснові колоди-лаги, на яких упоперек лежали щільно і рівно припасовані одна до одної невеликі колоди. Про стан цієї мостової доповідав інженер-капітан Бібіков (1762 р.): «От ринку мимо Петропавлівського монастиря до Єрданської рогатки мостки ветхи». Мабуть, мостова через інтенсивний рух за 10-- 15 років ставала непридатною до експлуатації.

Коли ж з'явились у Києві вуличні дерев'яні мостові? М. Берлинський називав 1737 р.: «Вперше по головних вулицях зроблені мостові й канали, стільки на Подолі потрібні, яких до цього ніколи там не бувало». Та грамота великого князя литовського Олександра від 26 травня 1494 р. вказує на обов'язок киян «мост им городской мостити». Можливо, йдеться саме про вуличні дерев'яні мостові. Остаточно розв'язати це питання можуть лише майбутні дослідження Подолу.

Нові знахідки водопровідних труб і дерев'яних вуличних мостових значно доповнюють наші уявлення про характер і рівень благоустрою Києва XVIII ст.

Від кінця V ст. до наших днів Київ пройшов довгий і складний шлях економічного і культурного розвитку. Заснування, дальше зростання і зміцнення Києва нерозривно пов'язані з процесом утворення державності у східних слов'ян, який почався формуванням Полянського князівства, а завершився виникненням у IX ст. давньоруської держави -- Київської Русі. Київська Русь стала однією з наймогутніших держав середньовічної Європи. Високорозвинута культура Київської Русі не поступалася перед культурою великих західноєвропейських країн того часу. Київ -- столиця держави -- був великим містом з населенням 50 тис. чоловік. Місто мало розвинуте ремісниче виробництво, було найбільшим центром міжнародної торгівлі, славилося далеко за межами країни своїм самобутнім мистецтвом.

Творцем високої давньоруської культури була давньоруська народність. Вагомий внесок у її розвиток зробили кияни. За своїм змістом ця культура -- феодальна, але до її складу входила не тільки культура феодалів, а й народних мас, які в процесі своєї виробничої діяльності створювали високохудожні мистецькі твори. Давньоруська культурна спадщина посідає визначне місце у скарбниці світової культури.

Поступальний розвиток Києва і всієї Русі був перерваний у середині XIII ст. страшною Батиєвою навалою, під час якої загинула велика кількість населення, багато матеріальних і культурних цінностей. Але. історичні здобутки давньоруської народності збереглися, вони стали життєдайним джерелом економічного і культурного розвитку трьох братніх народів --російського, українського і білоруського. Саме з глибини віків бере свій початок свідомість єдності походження, історико-культурної та етнічної близькості, спорідненості й нерозривного зв'язку окремих частин Русі, свідомість, яку російський, український і білоруський народи пронесли через віки.

І після Батиевої навали Київ залишався головним центром Подніпров'я. Місто, хоч і зазнало страшного удару, продовжувало жити завдяки невтомній праці трудящих мас. Політика, спрямована на возз'єднання з усіма колишніми давньоруськими землями, була головною віссю історії Києва XIV--XVII ст. Після Переяславської ради 1654 р. Київ починає швидко рос-.) ти -- збільшується його населення, ведеться широке кам'яне будівництво, реставруються пам'ятки давньоруського часу. ___

Але по-справжньому Київ розквітнув лише в радянський час, коли після перемоги над силами зовнішньої та внутрішньої контрреволюції трудящі міста розпочали соціалістичне будівництво. Мирна праця була перервана німецько-фашистською агресією. Гітлерівці завдали величезних втрат місту. І лише завдяки безкорисливій допомозі всіх народів Радянського Союзу, постійному піклуванню ЦК КПРС і Радянського уряду, самовідданій праці киян Київ був відроджений з руїн і став ще красивішим та величнішим.

Невпізнанне змінився Київ у наші дні. Місто по праву пишається досягненнями своїх робітників і вчених, творами талановитих літераторів і художників. Під керівництвом партійних організацій ведеться наполеглива робота по перетворенню столиці Радянської України в місто високопродуктивної праці, високої культури і зразкового громадського порядку.

Примножуючи славні революційні, бойові і трудові традиції киян, спираючись на весь історичний досвід, трудящі міста вносять гідний вклад у розвиток соціалістичного способу життя, зростання могутності і авторитету нашої Батьківщини.

Повне і глибоке осмислення сьогодення міста неможливе без розгляду всієї його вікової історії. Тому 1500-річчя Києва -- велика подія в громадсько-політичному і культурному житті міста, свято непорушної дружби братніх російського, українського і білоруського народів, усіх народів нашої Вітчизни, свято інтернаціональної дружби слов'янських народів. Цей ювілей -- яскрава демонстрація торжества ленінської національної політики Комуністичної партії і Радянської держави. За пропозицією 26 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки Генеральна конференція ЮНЕСКО вирішила відзначити 1500-річний ювілей Києва в міжнародному масштабі.

Величезну роботу по підготовці до 1500-річного ювілею міста провели вчені Києва, Москви та інших міст нашої країни. Тільки комплексна копітка праця археологів, істориків, лінгвістів, учених інших напрямів дала можливість встановити вік Києва. Вагомий внесок у визначення часу походження міста зробили київські археологи. Розкопки останніх років поряд з даними багаторічних досліджень Києва показали, що початок безперервної історії столиці Радянське'^ України сягає кінця V ст. Широкі й систематичні дослідження міста, що їх розгорнула Київська експедиція Інституту археології АН УРСР, розкрили чимало невідомих сторінок історії Києва, значно збагатили наші знання та уявлення про матеріальну й духовну культуру міста.

Усього вченим відомо зараз 45 пам'яток монументального зодчества столиці Давньої Русі. Серед них: палац X ст., Клов-ський собор, язичеське капище, Ротонда, залишки якої допомогли висвітлити питання розвитку архітектури міста до мон-голо-татарської навали. Розкопки в районі Золотих воріт дали змогу зробити їх реконструкцію. Добуто нові відомості про стародавній храм Пирогощі.

Знахідки й дослідження зрубних жител змінили уявлення про масову забудову давнього Києва -- довели, що напівзем-лянкові житла були тимчасовими, в яких кияни поселялися після пожеж і повеней, дали змогу розгорнути дендрохронологічні дослідження, завдяки чому уточнено датування не , лише виявлених пам'яток Подолу, а й Верхнього Києва.

Відомості про давній Київ поповнилися новими даними про розвиток ремесла: знайдено чимало нових знарядь праці, виявлено печі для випалювання плінфи тощо.

Значні кроки зроблено і в епіграфіці Києва. Вивчення графіті Софійського собору, Кирилівського та Видубицького монастирів проливає світло на питання поширення писемності, її ролі в культурному та економічному житті міста, всієї Русі.