Організація Українських націоналістів

33

ВСТУП

Націоналізм будь-якої нації виникає з її зародження, з перших проявів етнічної самосвідомості. В мирний час він є все проникшим творчим натхненням, яке увічнює націю пам'ятками культури, мистецтва, суспільно-політичними зверненнями, а в період чужоземної навали - спалахує полум'ям гніву й непокори, і тоді націоналізм палає визвольним кличем, поривом, що трощить цитаделі найцінніших імперій.

Формування держави і національно свідомого українського населення неможливе без знання історії націоналістичного руху в Україні. Провідне місце в цьому русі належить Організації Українських націоналістів (ОУН). Останніми роками багато дослідників приділяють значну увагу до вивчення історії ОУН, спираючись на численну літературу діаспори, праці сучасних істориків, спогади учасників боротьби ОУН-УПА, розсекречені нові архівні документи.

Малодослідженою залишається історія діяльності ОУН на Волині, особливо в 20-30рр. - періоду її становлення і поширення впливу на західноукраїнських землях.

Український націоналістичний рух пройшов складний і тривалий шлях від теоретичного обґрунтування ідеології українського націоналізму до створення націоналістичних організацій і їх практичної боротьби за українську самостійну соборну державу. Це актуальна проблема ще не знайшла належного висвітлення в українській історіографії. Тому метою даної роботи є, спираючись на джерела, на літературу, дослідити: 1) виникнення, суть і розвиток української націоналістичної ідеології; 2) створення і діяльність українських націоналістичних організацій, зокрема ОУН на Волині; 3) причини і наслідки розколу ОУН; 4) місце і роль ідеології українського націоналізму та націоналістичних організацій в сучасних процесах українського державотворення.

У зв'язку з цим варто порушити кілька загальних питань, пов'язаних з поняттям націоналізму. На націоналізм, як європейське явище, звертає увагу професор Гарвардського університету Роман Шнормок. На його думку, націоналізм це не просто програма чи політичний рух, пов'язаний з питанням мови, історії та фольклору. Націоналізм, як історичний феномен був „програмою і рухом, спрямованим на створення, нового типу спільнот -націй", це одночасно світоглядна система й певний історичний етап в розвитку людства, це шлях до модерності і спосіб самозахисту від зовнішньої експансії: політичної, економічної, культурної.

„.... у другій половині XIX ст.. характер і напрям розвитку націоналізму змінився. Це було викликано багатьма причинами і не в останню чергу - необхідністю протиставити щось зростаючому впливові організму..." У XIX ст.. націоналізм неодноразово і успішно доводив свої можливості у змаганні з марксизмом і комунізмом" [1; 297-357].

Це, так би мовити , „європейський націоналізм". Щодо України, то , насамперед, необхідно зазначити, що український націоналізм - не „ідеологічне збагачення", не штучний винахід радикалів чи ультра патріотів, а вияв певної загальносвітової тенденції. Український націоналізм вписується в загальний контекст світової історії, хоча й має специфічні риси. На цю обставину звертає увагу відомий київський дослідник Г.Касьянов.

Він зазначає , що „протягом XIX ст.. український націоналізм пройшов у своєму саморозвиткові три фази: зародившись на зламі ХУШ-ХІХ ст.. на соціально-психологічному рівні як суміш станових амбіцій нащадків козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової „різночинської інтелегенції", він під впливом зовнішніх чинників...оформився в нову форму етнічної, а згодом національної ідентичності

інтелектуальної еліти українського суспільства... Через кілька десятиліть він став елементом світогляду певної її частини...., а наприкінці XIX ст.. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний рух..."[2;308].

„Націоналізм - в українській політичній термінології, - зауважує І. Лисяк-Рудницький, - під кінець XIX ст.. поняття однозначне активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільшого розуміти самостійництво. А коли у 1920-их роках виникла ідеологічна течія, що прийняла назву „націоналістичною" та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині"[3;247].

Таким чином Організація Українських Націоналістів, що виникла понад 70 років тому, базувалася на ідеології українського націоналізму, засновником якого вважають відомого громадсько-політичного діяча Миколу Міхновського. Але, ідею самостійності України, що її в середині XIX ст.. Василь Подолинський у праці , Слово перестороги (1848р.): „Так, ми - русини і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної Русі. Раніш чи пізніш - не має значення. Відстань у той час не тривожить , бо що таке століття в національному житті... ніщо не зможе здержати нас від устремління, загальних для цілої Європи... Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами ... Хочемо бути народом і будемо чим неодмінно..."[4;472].

Чіткіше ідею самостійності України обґрунтував громадсько-політичний діяч Юліан Багинський. У праці „Україна irredenta ( 1895р.) він показав, що здобуття політичної незалежності України є головною передумовою її дальшого розвитку. Серед багатьох ідей, пише він, „одна ідея з давніх літ осталась ще живою: іде самостійності національної українського народу..." Право на політичну самостійність - право бути своїм також, в своїй власній хаті!... Україна - для себе! От її девіз. Вільна, велика, політична самостійна Україна , одна нероздільна від Сяну на Кавказ ! Се її мрамор ![ 5;113-118]

Отже, зродив шийся у Галичині, ідея самостійності України незабаром поширилася на Східну Україну. У 1900р. М.Міховський у праці „Самостійна Україна" далі розвинув ідеї незалежності, ідеї українського націоналізму.

Завданням даної праці є: розглянувши події, що передували створенню ОУН, проаналізувати організаційну структуру, методи діяльності ОУН, боротьбу польських властей проти українських націоналістів.

Предмет дослідження: мережева організаційна структура ОУН на Волині, головні діячі і центри Онівського підкілля в краї.

1.ПЕРЕДУМОВИ СТВОРЕННЯ ОУН.

1.1 Політична ситуація в Західній Україні (20-ті рр.)

З 1919 р. під польською окупацією опинилася 125,7 тис. км земель Східної Галичини та Західної Волині, що становило майже третину усієї площі тодішньої Польської держави. Відповідно до даних перепису 1931р., на цій території проживало 8,9 млн. осіб, в тому числі 5,6 млн. та 2,2 млн. поляків. Все це стало для Польщі не тільки новим джерелом сировини, дешевої робочої сили та ринками збуту, воно зумовило появу і загострення зовнішніх і внутрішніх проблем, що суттєво дестабілізувало ситуацію в країні [7;69].

Польська політика щодо українців загалом зводилася до одного слова і асиміляція. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншин становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності Польщі. Тому польський режим зосередився на посильному викоріненню культурних, мовних і релігійних особливостей своїх національних меншин: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін.

Головними жертвами колонізації стали освітні заклади і церква. У 1924р. у Польщі міністр освіти Гробський домігся прийняття закону, який перетворював більшість шкіл національних меншин на двомовні (утроквістичні) з переважанням польської мови. За двадцять років польського панування кількість українських шкіл зменшилася з 662 до 144. На Волині протягом цього часу кількість українських шкіл скоротилася з 440 до восьми [8; 189-190].

На Волині польські власті продовжували пошук проти православної церкви - основної опри української національної самобутності в краї. Стверджуючи, що колись більшість церков на Волині і Холмщині належала греко-чи римокатоликам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914р., до 1939р. вціліло лише 51.

Із переворотом Пілсудського 1926р. до влади прийшов більш авторитетний польський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з українцями. Уособленням цього нового підходу був Веприк Юзевський, призначений у 1928 р. волинським воєводою. Перебуваючи на цій посаді (до 1938р., з невеликою перервою), він прагнув реалізувати програму польсько-українського порозуміння 1920р.. Українців Волині належало асимілювати , але асимілювати політично, а не етнічно. Вони мали стали лояльними громадянами Речі Посполитої. Йому пощастило дещо привернути на свій бік українських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцевого поселення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волинських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх „згубного впливу" націоналістично настроєних галичан. Але врешті - решт зусилля Юзевського були підірвані релігійною дискримінацією присвоєних волинян та запеклим опром місцевого чиновництва та польських націоналістів. Після зміщення Юзевського верх у місцевій адміністрації взяла антиукраїнська агресивна позиція, і програму широко закроєних змін було згорнуто [9;372-374].

Найкричущим порушенням кров національної меншини відзначилась надифікація українського населення у Польщі восени 1930р. Ця акція набрала характеру спонсорова них державою антиукраїнських погромів. У відповідь на революційні дії українських екстреміських груп польський уряд відправив військові загони і поліцію у Галичину, в райони зоворушень, для розправи з місцевими жителями. Розправа включала побиття й арешти , руйнацію кооперативів і відділень „Просвіти", закриття шкіл та ін. Найвідразливішою стороною „кодифікації" було застосування принципу відповідальності всієї української спільноти за дії її окремих представників. Отож бути українцем означало бути політично не благодійним сегментом.

В українсько-визвольному русі брали участь не лише нелегальні організації, а й легальні політичні партії. Таким на час окупації західноукраїнських земель Польщею були:

1. Українська Народно-Трудова партія, яка до 1919р. називалася Українська Національно-Демократична Партія. На базі її в липні 1925р. створилося Українське Національно-Демократичне Об'єднання (УНДО). Лідерами цієї партії були: К.Левицький, І. Кедрин-Рудницький, М.Рудницький, О.Луцький, Л.Макарушка, В.Мудрий, М. Галущинськийта ін. Офіційним органом - щоденна газета „Діло".

Українська Соціал-Радикальна партія (УСРП). Друга, після УНДО, найсильніша легальна партія в Західній Україні. Визначними членами УСРП були : Л. Бачинський, І. Макух, М. Стахів, І. Блажевич. Друкований орган -тижневик „Громадський голос".

Ще однією соціалістичною партією на західноукраїнських землях була Українська Соціал-Демократична партія (УСДП); головні діячі: С.Вінник, Л.Ганкевич, В. Старосольский , В. Темниць кий. Друковані органи-малотиражні місячники „Вперед", „Воля".

4. Християнська суспільна партія у міжвоєнний період трансформувалася у малочислену і маловпливову Українську Католицьку Народну Партію. її провідниками були Станіславський, єпископ Г. Комишин та редактор „Нової зорі" О. Назарук.

Крім них, діяли нечисленна, українсько-польсько-єврейська за національним складом , нелегальна комуністична партія Західної України, а також прокомуністичний Сель-Роб.

Але це були , так би мовити, традиційні партії з традиційними програмами, що як показав історичний досвід , не спроможні були побудувати українську самостійну соборну державу. Тому на історичній арені появилося нове покоління борців, яке започаткувало якісно новий етап національно-визвольної боротьби українського народу, найхарактернішою рисою якого став націоналістичний рух.

Як зауважив один з дослідників: „Програма визвольних державницьких змагань зробила новий етап українського націоналізму -появу українського націоналістичного руху як ідеологічно - прогамової формації, яка поставила наголос на визволення української народу до визвольно-революційної боротьби і висунула свою чітку програму політичного устрою майбутньої вільної української держави" [10;20].

У міжвоєнний період з'явився якісно новий різновид українського націоналізму. В XIX ст.. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї , був скоріше аморфним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став зруйнованішим у період між 1917 та 1920рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та соціалістичні принципи. Під час війни за незалежність багато українських політиків нерідко вагалися , коли потрібно було вибирати між націоналістичними і соціалістичними цілями. Однак у 1920рр. У середовищі молодих українців , як і в інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називали інтегральним націоналізмом.

На Україні інтегральний націоналізм веде свій родовід насамперед із невдач 1917-1920рр. Як зауважує О.Мотиль, український націоналізм був по суті спробою пояснити чому втрачено українську державність і як належить відстоювати її. Переконані в тому , що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжнародній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відносної нації та справі незалежної державності. Висловлював ці погляди Дмитро Донців - емігрант із Східної України й колишній соціаліст, що став головним ідеологом українського інтегрального націоналізму.

На працях Донцова, зокрема „Націоналізм" виховувалась нова і молода західноукраїнська еліта, яка і стала головним інтелектуальним монолітом ОУН. [11;381-382].

Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління, що брало участь у світовій війні і що на його очах розгорнулася визвольна боротьба.

Послідовна асиміляторська політика польських властей, фактична відсутність єдності українських політичних сил штовхами частину української молоді до застосування більш радикальних форм боротьби.

Війна не справдила надій українців і не принесла їм вільної держави українського народу. Закінчилися вона поразкою , а відтак -дипломатично-політичною владою. Це мусило викликати реакцію в українській суспільності, що була приголомшена ударами долі, але з новою дійсністю не погодилася і своїх національно-самостійницьких позицій не здавала. Наростання націоналістичних настроїв відбивало загальноєвропейські явища - крах демократичних систем на заміну їх авторитетними режимами. Такий режим встановився і в Польщі.

Приймаючи ідеологію новітнього українського націоналізму за свою, українська молодь , зокрема українські студенти в Західній Україні, почали творити таємні націоналістичні організації для підготовки до боротьби за успішне завершення того, що не пощастило їхнім батькам і старшим братам. Серед старших учнів гімназій постають „Організація Вищого Класу Українських Гімназій", а серед студентів університетів. -“Група Української Державницької Молоді, що об'єднуються в “Союз Української Націоналістичної Молоді”. Провідну роль в них відігравали : С. Охрімович, Б.Кравців, І. Гобрусевич, С. Ленкавський, Р. Шухевич, З.Коссак, О. Гасин, С. Бандера, Д.Грицей, В. Сидор, І. Равлик, В.Яків, Б. Підгойний, М. Колодзінський, О. Тишко, Д.Штикало, Я.Старух, О.Грабець, Р.Волошин, Д.Мирон, І.Климів, Ті, що у 1940р. утворили крило ОУН (бандерівці).

Згодом коли розпочався процес інтеграції націоналістичного руху, менші гурти або змивалися із сильнішими , або ліквідовувалися, і на їхнє місце ставали відділи, керовані з якогось організаційного центру.

Чотири з таких організацій і стали основою створення ОУН.

Це була Українська Військова Організація з начальною командою за кордоном і крайовою Командою у Львові, Група Української Національної молоді в Празі , Легія Українських націоналістів з центром у Подєбродах у Чехії та, вище згадуваний , Союз Української Націоналістичної Молоді на західних землях України.

Складовою частиною ОУН вже при творенню ОУН стала теж Українська Військова Організація. Тому для розуміння дальших подій в ОУН потрібно розглянути коротенько структуру і діяльність УВО.

УВО почала діяти в 1920р. її виникнення і її характер були протилежними до постання і характеру згаданих вище націоналістичних організацій, зокрема Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ). Вони були вже в зародку і в розвитку ставали все виразніше ідеологічно - політичними організаціями з дуже ясним обличчям, не оплажуючись глибше в бойову діяльність. УВО навпаки: від самих початків оформлювалася і діяла як революційно-бойова організація міліарного характеру. Ідеологічно-політичні питання свідомо залишено на боці і тільки згодом , коли вони таки стали гостро перед організацією, звернулись до них. Згідно з таким принципом, членами УВО стали особи різних партійних поглядів, члени різних політичних партій. Основним завданням була революційна боротьба проти польської влади. Тому в складі начальної команди УВО в перших роках її дії ми бачимо полк Євгена Коновальця, ініціатора й начального Команданта УВО, який вже в час визвольних змагань 1917-1920років на пості коменданта Січових Стрільців виявив себе чітко оформленим українським націоналістом теж провідних членів УНДО, Соціал-Радикальної Партіїю. Але конфронтація поглядів таки прийшла в УВО досить скоро і то з несподіваної сторони. Полк Коновалець був безкомпромісним поборником і вимагав, щоб такий характер мала ціла УВО.

Але в 1923р. в ході конфлікут між еміграційними керівниками наддніпрянської УНР і Є.Петрушевичем, як диктатором Західно-Української Республіки, Петрушевич поставив вимогу, щоб УВО стала виключно галицько-українською організацією і підпорядкувала себе урядові ЗУНР. Коновалець виступав проти. Тим більше, що Петрушевич почав переговори з більшовицьким „урядом України", щоб дістати підтримку у боротьбі проти польського уряду. На вирішальній нараді команди УВО полк Коновальця переголусували. Проти цього , Коновалець залишив пост Коменданта і членства в УВО. Начальну Команду УВО перебрала „Політ-колегія" ЗУНР з п. Селезінкою на чолі, а крайовим Комендантом УВО став полк Андрій Мельник. На вимогу Петрушевича, як диктатора ЗУНР , полк А. Мельник створив в УВО відділ розвідки під командою О.Думика. Весно 1924р. польська поліція розкрила розвід очну групу УВО, Ольгу Басарабову, зв'язкову УВО, в якої знайдено документи розвідки. Поляки в ході слідства закатували її на смерть , полку Мельника й інших провідних членів УВО заарештували і засудили на різні терміни ув'язнення.

Такий удар по УВО у зв'язку з діяльністю її проти польської розвідки для потреб диктатора ЗУНР викликав невдоволення членів УВО. На заклик членів УВО Є.Коновалець в 1924р. повернувся на пост начального коменданта УВО, зірвав залежність від уряду ЗУНР і привернув поборницький характер УВО. В УВО проведено чистку. Усіх радянофілів з Думиним на чолі усунено з УВО.

Своєю широко розгорненою бойовою діяльністю УВО здобула собі широкий розголос і глибокий автопортрет серед українців. Але гуртування в УВО людей різних ідейно-політичних поглядів відбивалося некорисно на УВО. Тому, Коновалець, повернувшись на пост Начального Коменданта, почав надавати УВО все виразніший характер націоналістичної бойової організації. Внаслідок цього, з УВО почали відходити члени ненаціоналістичних українських партій. В той час творення ОУН той процес ще не був закінчений. Все ж бойова діяльність УВО була доповненням до ідеологічно-політичної діяльності Союзу Української Націоналістичної молоді. Тому всі згадані провідні члени СУНМ і багато інших стали одночасно членами УВО. Так один із провідних членів СУНМу, Роман Шухевич, 19-літній студент політехніки, був тим бойовиком УВО, що виконав на польського куратора Собінського у Львові 19 жовтня 1926р.

Ще й раніше начальна Команда УВО шукала ідеологічної під будови для своєї чисто військової та технічно-революційної діяльності. Весь час обмірковувалися способи доступу до широкої громадської спільноти і підготовки її в дусі незалежницької революційної політики. Цій справі служили не тільки власні кревові органи УВО, як спочатку „Наш шлях" , а пізніше „Сурма". Ще 1922р., коли Коновалець перебував у Львові , стараннями УВО відновлено видання довоєнного „Літературно-наукового Вістника". Організація, м'яко кажучи, „породила" Видавничій Спілці, що була власником журналу, воскресити цей популярний місячник і надала у її розпорядження потрібні фінансові засоби під умовою, що головним редактором „Вістника" стане Дмитро Донцом. 1924 року УВО через свого представника, сотника Юліана Головінського, взяла участь у створенні газети „Новий час" у Львові. Редактором туди призначено Дмитра Полііва , а поважною фінансовою підтримкою запевнено матеріальні основи існування новій газеті.

УВО не розробляла докладніше своєї власної ідеології, не визначала точно політичної програми своєї діяльності. Вона була зайнята безпосередньо боротьбою, але своїми закликами до непримиренної боротьби проти всіх ворогів України за незалежну й соборну українську державу була близькою серцю кожного націоналіста. З другого боку , націоналістичний рух, що відкинув усяке порозуміння з ворогом та стояв за єдність нації з орієнтацією на її власні сили, почувся найближче ідеологічно до УВО.

Група Української Націоналістичної Молоді (ГУНМ), хронологічно друга націоналістична організація, настала 1922р. серед українського вояцтва в Йозефові та Ліберті в Чехословаччині . Початково задумана вона була також як ідеологічна група для самооборони і боротьби з радянською ідеологією.

Коли ліквідувалися табори полонених у Чехословаччині, багато члені ГУНМ роз'їхалися по різних університетських осередках завершувати своє навчання. З собою понесли вони й організацію і скрізь довкола себе почали створювати такі ж групи. Незабаром постали вони в Празі, Пшібрамі, Леобекі, Відні і навіть у Львові. Членами групи були тільки студенти, а й інші колишні військовики, що займалися різноманітною професійною працею.

Новий стан діяльності Групи Української Національної Молоді почався з весною 1924р., коли у Празі відбувся з'їзд української національної молоді. На з'їзді прийнято ідеологічні основи, обрано екзекутиву як центральний керівний орган для всіх груп і вирішено видавати власний пресовий орган. Перше число часопису „Національна думка" вийшло в квітні того ж року. Був це дуже добре редагований місячник, що виходив до кінця 1927 року, спершу літографічно, а від літа 1926р,- друком. Він підготував місце „Розбудови нації".

З лав ГУНМу вийшли такі люди, як Юліан Вассиян, чільний ідеолог націоналістичного руху, поет Олесь Бабій на Володимир Мортинець, довголітній редактор „Національної думки", „Розбудови нації" і „Сурми", а пізніше „Українського Слова" в Парижі та „Нового шляху" в Канаді , один з головних будівничих “Організації Українських націоналістів та перший його секретар. Багато членів ГУНМу, закінчивши навчання, повернулися до краю, позаймали такі чи інші становища в суспільній ієрархії , деякі з них брали активну участь у націоналістичному русі до кінця своїх днів.

“Легія Українських націоналістів”, організація дуже динамічна і сповнена пафосом націоналістичної ідеології, займає визначне місце в історії українського націоналістичного руху. З неї вийшли визначні ідеологи й керівники пізнішого проводу Українських Націоналістів. Постала вона восени 1925 р. в Чехословаччині внаслідок злиття трьох вже давніше існуючих націоналістичних організацій. Були це: ”Українське Національне об'єднання”, “Союз Українських фашистів” та “Союз Визволення України”, що діяли у трьох головних осередках, де студіювали українські студенти, у Празі, і Подебродах. Представники цих організацій на з'їзді 12 листопада 1925р. в Празі схвалили на місце трьох тих організацій створити одну нову, під назвою :”Легія Українських Націоналістів” (ЛУН).

В Подебродах відбулося перше засідання Генеральної Ради ЛУН. Головою Центрального Комітету обрано Сціборського а на його пропозицію затверджено новий склад Центрального Комітету : Руденко - генеральний писар, Костарів - політичний референт, Кожевників - референт пропаганди, Кордонський - фінасновий референт, Герасимович- секретар.

“Легія Українських Націоналістів” мала свій орган, що виходив на правах рукопису неперіодичними збірниками в 1926 і 1927 рр. під назвою „Державна нація". Редагувала його колегія, куди входили Сціборський, Кожевників і Демчик , але в дійсності , почавши з другого числа, фактичним редактором „Державної нації" був Євген Маланюк [12;55-60].

1.2 Конгрес 28 січня - 3 лютого 1929 року у Відні

Початки українського націоналістичного руху на західноукраїнських землях після падіння Західно-Української Народної Республіки, якщо не рахувати У В О, залишаються маловідомими. Приголомшена упадком своєї державності, країна стояла віч-на-віч з польською окупацією. Для успіху в протистоянні необхідна була солідарна постава усього українського народу, тому внутрішньополітичному фронті настало перемир'я, припинення суперництво в змаганні партій за впливи на суспільство. Опір загарбникам чинився двома шляхами: активні елементи суспільності-під прапором УВО, а широкі народні кола опозицією окупаційному режимові та польській державній діяльності на українській національній території на грунті традиційної історичної ненависті до Польщі, підсиленої пансько-шляхетськими представниками влади з їх офіційним курсом на ополчення українців. Навряд чи розумно було братися за таке державі , у котрій одну третину населення становили національні меншини. Це тільки загострювало внутрішні стосунки й ставимо під сумнів саме існування польської держави.

Інакше проходила ця боротьба в Галичині, інакше на Волині, Холмщині, Підляшші й Поліссі. Галицький уряд (тобто уряд ЗУНР) залишив нені Польщі і продовжував боротьбу дипломатичними заходами за кордоном. Це підтримало дух галицької української спільноти , що стала на шлях бойкоту (польської влади повної підтримки свого еміграційного уряду. У порозумінні з ним (хоч і без прямого підпорядкування) діяла на рідких землях УВО, перебуваючи в постійному тісному контакті з політичними колами суспільності через Між партійну Раду.

Набагато важчим було політичне становище патріотичних сил на Північно-Західних землях України.

Вони входили до складу Української Народної Республіки, а Уряд її Варшавським Договором 1920р. зрікся своєї влади на них землях, передавши всю повноту її Польщі. Тому підтримка руху опору на Волині, Холмщині, Поліссі Підляшші була б порушенням договору і добровільно прийнятих на себе зобов'язань щодо країни, що на території її Уряд УНР знайшов собі притулок (в м. Горнові і частково в Варшаві) . Серед українського населення на північно-західних землях давалася взнаки дезорієнтація, адже боротьба проти польської окупації мусила б стати одночасно боротьбою проти власного уряду, зв'язаного союзом з Польщею.

з'єднатися, злучити свої сили, зілятися в одну суцільну , велику й могутню організацію. Нелегке це було завдання, проте шлях вів до його здійснення.

Перші переговори почала “Група Української Національної Молоді” (ГУНМ) з “Легією Українських націоналістів” (ЛУН). Обидві організації діяли на тому самому терені, найближче стояли до себе ідеологічно і прогамово - ідеологічно. Розмови та обмін думками на цю тему велися кілька місяців від початку 1927р.

Нарешті узгоджено було всі розбіжності і прийнято спільну платформу та схвалено Статут Союзу Організації Українських Націоналістів. Цей Статут мусили найперше затвердити керівні органи обох організацій, тобто загальні Збори ГУНМу та Генеральна Рада ЛУНу, що вони й зробили в червні 1927р, і від цієї дати Статут набрав чинності, став обов'язковим.

28 січня 1928р. відбулися спільні збори членів ГУНМ та ЛУН у Белірні і на них прийнято одноголосно злиття та обох у спільну організацію. “Союз Українських Націоналістів” (СУН).

Підготовлювана довгий час спільними зусиллями головніших націоналістичних організацій Перша конференція Українських націоналістів відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927р.

Перша Конференція українських націоналістів в історії українського націоналістичного руху була незвичайно важливою подією . Вона завершила первісний невизначений, хаотичний і нескоординований стан націоналістичного руху і була великим кроком вперед на шляху до створення єдиної націоналістичної організації. Ще в період підготовки , як і в ході самої конференції, виявилися дві думки щодо характеру майбутньої організації: або єдина, монолітна націоналістична організація, або спілка самостійних націоналістичних організацій. Переважила думка перша. Одначе атмосфера ще не дозріла для того щоб таку постановку негайно вводити в життя, і питання було відкладене до Конгресу Українських Націоналістів, запланованого на весну 1928р.

Другою багатою своїми наслідками справою Першої Конференції Українських Націоналістів було створення Проводу Українських Націоналістів, куди ввійшли полк. Євген Коновалець як голова і члени: Дмитро Андріївський, Володимир Мартинець та Микола Сціборський. Місце ніякого члена ПУН зарезервовано для представника націоналістичних організацій краю, що мав бути визначений пізніше.

Друга Конференція Українських Націоналістів відбулася 8-9 квітня 1928 року в Празі. За даними Петра Мірчука в цій Конференції узяли участь : полк. Є.Коновалець, Микола Сціборський, Дмитро Андріївський і Володимир Мартинець як члени ПУН, Петро Кожевників і Леонід Костарів -члени ЛУН, Степан Нижанківський, Юліан Васенян та Осип Бойдуник-члени ГУНМ, Ріко Ярий, Омелян Сеник та Сидір Чучман - від начальної Команди УВО, полк Роман Сушко і сотн. Юліан Головінський від Крайової Команди УВО, Богдан Кравців і Степан Охрімович - від СУНМу. Прізвищ представників націоналістичної преси не подано.

Тематика звітів і доповідей на Конференції оберталася в основному навколо двох справ: створення майбутньої єдиної організації українських націоналістів та ставлення націоналістичного руху до партійного українського світу.

Все ж таки настав час , коли мав зійтися Конгрес.

Були клопоти з вибором місця, щоб добре законспірувати його перед дипломатичними інтервенціями ворожих Україні окупанських держав. Ніхто, за винятком найвужчого числа організаторів , не знав дійсного місця проведення Конгресу. Всі з'їжджалися до Праги в переконанні, що там і буде Конгрес. А з Праги перевезено їх до Відня, де найнято готель разом з квартирами, рестораном, - щоб учасники нікуди не мусили виходити , не звертали на себе уваги чужих розвідок і своїх - таки земляків.

Конгрес почався вранці 28 січня і скінчився 3 лютого 1929р. Прибуло до нього тридцять запрошених учасників і два гості. З уваги на конспіративний характер Конгресу і зв'язані з ним транспортні та народ не мав чого сподіватися від свого уряду, не міг покладати надій на його дипломатичну акцію за кордоном - доля його на той час була вирішена . До того ж національно-політична свідомість широких мас на тих землях стояла не надто високо, тож нічого й дивуватися, що там стихійно спалахували й надії на допомогу Радянської України.

Найбільш організація тамошніх українців, „Селянський союз", підпала під комуністичний вплив. Та все ж було б помилково думати , що Волинь підпала під вплив комуністів. У своїй основі залишилася вона національно здорова, головним чином серед молоді - найактивнішого ферменту відродження, і Волинь крок за кроком примушувала комуністів здавати свої позиції. Тільки дуже незначна частина лівого крила залишилася при комунізмі, а праве - через створену та фінансову поляками організацію Волинське Українське Об'єднання (ВУО) під проводом Петра Певного, колишнього чільного діяча УНР,- з цілковитою лояльністю ставилося до Польщі. Що ж до переважної більшості волиняків, то вони сприйняли ідеї і гасла націоналізму. Волинь стала одною з найміцніших твердинь нації у буренні роки другої світової війни.

Один з представників наймолодшого покоління - пізніший голова СУНМу, чільний студентський і націоналістичний діяч Богдан Кравців подає три причини небувалого розмаху націоналістичних настроїв на західноукраїнських землях. Це були : бойова діяльність УВО, створення підпільного українського університету у Львові та боротьба за його втримання і, нарешті, публіцистична діяльність Дмитра Донцова.

Проте головну роль у політичному житті на ЗУЗ відіграв процес, що привів до створення ОУН. Великі і малі організації, створені на засадах націоналістичного світогляду і причинені до роздоблення його ідеології, розуміли що далеко їм не зайти поодинці та в розпорошенні. Назрівала і зміцнювалася думка, що, коли хоче український націоналізм зіграти якусь роль у суспільстві і коли має він виконати свою історичну місію, треба комунікаційні труднощі, спізнилися представники заморських українців, що приїхали аж після Конгресу.

Як гості приїхали на Конгрес полк. Кіндрат Плохий, кубанець, та Іван Кедрин -Рудницький, співробітник щоденника „Діло" у Львові і член Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО).

Після того , як голова ПУН Коновалець відкрив Конгрес, а гість, полк. Кідрат Плохий, привітав його від кубанських українців, обрано президію конгресу, куди ввійшли : голова Сцібарський, заступники Капустянський і Вассин, Секретарі Марганець, арсенич, Герасимович і Руденко.

Для забезпечення поточних проблем Конгресу створено шість фахових комісій: ідеологічну на чолі з Ю.Вассияном, соціально-економічну (Я.Морелевич), військову (Є.Коновалець) політичну (Д.Демчук), культурно-освітню (О.Бабій), організаційну (Л.Костарів).

Наради конгресу завдяки добрій підготовленості проходили надзвичайно організовано і чітко. Найзапекліші дискусії , не раз до пізньої ночі, точилися в ідеологічній комісії, найбільше часу забрало опрацювання програми націоналістичного руху [12;86-91].

Підсумки і значення Першого Конгресу Українських Націоналістів представлено в „Розбудові Нації" статтею секретаря ПУН: „Конгрес виконав своє завдання. Політичну програму українського націоналізму схвалено. Побудовано її на таких засадах:"

- дати національній ідеї найвідповідніші основи для здійснення її в Самостійній Соборній Національній Українській Державі;

- широкі прерогативи майбутніх українській державі. Вона матиме останній і вирішальний голос у всіх справах, що так чи інакше в'яжуться з інтересами нації;

Український націоналізм змагатиме, з одного боку, до теперішнього державно-політичного стану шляхом національної революції, а з другого - до зміни внутрішніх господарсько-суспільних умов шляхом послідовних реформ.

Ні одна з існуючих партій не може здійснити ідеї українського націоналізму, хоч би навіть і погоджувалася з його ідеологічною програмою, бо : а) всі вони заступають різні місцеві інтереси частини української нації; б) розбиті партійною гризнею ; в) класові дбають про інтереси класу, а не нації як цілокупності всіх суспільних груп [12;94-95].

ОУН стала фактом, в чому дуже швидко з динамічного її діяння переконалися свої і чужі.

2. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (УНВ)

Проте у краї крім УВО-ОУН діяли ще і інші українські патріотичні організації. Так, взимку 1932-1933 рр. житель села Бистрині біля Бережного Тарас Боровець заснував невелику підпільну організацію під назвою Українське Національне Відродження. Велику допомогу йому в налагодженню її роботи надавав тодішній житель рівного А.Волинець . Одним із найактивніших членів УНВ був полковник Іван Данилович Литвиненко, він був „наче начальник штабу". Як писав згодом Т.Боровець („Байда"): „Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка". [1;11]

Певний час УНВ керували сотник Василь Раєвський, молодий активіст Марчук.

Включатись в процес відродження Полісся, організація, як згадує її керівник Т.Боровець вирішила:

- не виступати, як політична партія;

- у суворому підпіллі переформуватися у військово-революційну організацію;

- для ширшої роботи серед населення використовувати всякі інші офіційні організації, аж до євангельських сект включно (вони мали свободу дії, зборів і т.п.).

І слід сказати, що організація досягнула певних результатів. Т.Боровець писав у зв'язку з цим: „...не рахуючи дуже малого числа збаламучених ви знавців Маркса-Леніна, все населення привітало нових „визволителів" неприхильно і вороже. Ця ворожість випливала з того, що весь народ не сприйняв ані соціал-комунізму, ані його терористично-політичної та державно-капіталістичної системи. Наше скромне деревлянсько-поліське плем'я не було винятком у боротьбі України з її найтяжчим ворогом - світовим комунізмом" [1;13-15].

Як говорилося вище, УНВ працювало у суворому підпіллі. І нам в архіві не вдалося виявити конкретні матеріали, які свідчили б про те, що поліцаї потрапили на слід саме цієї організації.

Якщо сказати більше - то поліція, правда, зробила висновок, що „Боровець в с. Бистричі організував „гурток" ОУН в складі 5 чоловік". Отже, поліція вважала, що Боровець належав до ОУН, у той час, як сказано вище, він і члени його організації не входили до жодної партії. Поліція зафіксувала, що ніби організація Боровця „1.05.1933 р. вивісила в с. Бистричі прапор з написом УВО". Очевидно прапор було вивішено, тільки не членом УНВ.

І найголовніший висновок поліції - „Боровець як організатор ОУН є дуже небезпечний". І його, як члена ОУН, а не керівника УНВ, у червні 1934 року етапом направили в концтабір „Береза Картузька", звідки він після страшних тортур вийшов через рік.

У цьому ж концтаборі відбував покарання і майбутній секретар УНВ колишній член ОУН, студент Геннадій Янкевич, якого, хворого на туберкульоз, в 1938 р. було заарештовано за минулу діяльність в ОУН, засуджено до 8 років тюремного ув'язнення. Теплими словами його згадує Т.Боровець: „Палкий патріот-революціонер, розважний господар, далекозорий політик, опанований тактик..."

І сталося так, що після того, як радянсько-німецький кордон після осені 1939 р. проліг по р. Західний Буг, керівництво УНВ опинилося на території, окупованій гітлерівцями.

Через те в листопаді 1939 р. у Холмі було проведено нараду „неповної управи УНВ", на якій було вирішено, що зараз з початком другої світової війни роботу УНВ треба було мілітаризувати, перебудувати її на військовий лад. У травні 1940 р. складено план політико-демократичних сил в Україні на випадок німецько-радянської війни, який затвердив Президент та Головний отаман Андрій Лівицький.

Організація мала таємні завдання, тому її боротьба - робота була суворо конспіративна.

Забіжимо наперед, щоб сказати, що після початку радянсько-німецької війни УНВ перестало керувати, а на його місце народилася Українська Повстанська Армія (УПА), яка налічувала понад 10 тисяч вояків. Командував нею Тарас Боровець („Бульба").

3. РОЗПРАВИ З ОУНІВЦЯМИ

Як бачимо, польській поліції, незважаючи на те, що УВО-ОУН працювало в умовах жорсткої конспірації, вдавалося тримати її діяльність хоча б частково у полі свого зору. Розуміємо, що поліція була проінформована про діяльність українських патріотів далеко не в повній мірі, зафіксована у документах, які є зараз у нашому розпорядженні. Слід сказати, що польські власті жорстоко розправлялися з патріотами. Так, 17 лютого 1930 р. в передвиборчу кампанію було арештовано за підозрінням в приналежності до УВО Галину Нивинську, дружину відомого українського письменника Антона Нивинського (пс. „Журба"), жительку м. Здолбунова, Дмитра Василевича з с. Копитково Здолбунівського повіту, Якова Гаврилюка (пс. „Берчак") з с. Білашівка Здолбунівського повіту, Павла Кротюка із Здолбунова та ряд інших. [3;59]

У березні 1930 р. на всю Польщу прогриміли події, пов'язані з погромом польською поліцією учасників урочистого вечору в Рівному, присвяченого вшануванню великого сина українського народу Тараса Шевченка. Про цю подію свого часу писало цілий ряд газет, які виходили у Польщі - єврейська „Волине лебен", польські - „Робітник", „Рівненське ехо", українська „Волинське слово", була видана і спеціальна листівка з текстом промови, яку виголосив посол Р.Палієв у польському сеймі. До речі, ця промова вийшла окремим виданням у друкарні української газети „Діло" (Львів).

Всі ці видання, докладно розповідали про те, як за розпорядженням Рівненського повітового старости поліцаї увірвалися в зал міського театру і почали масове побиття присутніх тут учасників вечора, у першу чергу свідомих українців, за те, що зал у кінці концерну виконав український національний гімн „Ще не вмерла Україна", а не польський державний гімн. 192 учасники вечора було побито та арештовано, в тому числі 5 учнів української Рівненської приватної гімназії.

Повітовий суд у Рівному, який відбувся 25-27 квітня 1930 р. засудив учасників цього вечора Я.Гористюка до 6 місяців тюремного ув'язнення 20 злотих штрафу, С.Семенюка - до 3 місяців і 10 злотих штрафу, О.Драчука -до 2 місяців і 10 злотих штрафу, таке ж покарання чекало і Д.Звінчука [3;60].

У кінці своєї промови посол робив висновок: „Оце характеристика політики міністерства внутрішніх справ у відношенні до українського народу. Маю враження, що останній факт рівненської трагедії найяскравіше характеризує ту політику, ініціатором якої є міністр внутрішніх справ п.Юзевський..."

І посол не помилився. Переслідування українців за їх політичну діяльність було політикою, яку офіційно проводили польські власті. Підтверджує цей висновок цілий ряд фактів. Ось окремі з них.

Польські власті вирішили розправитися з українцями - бувши ми послами та сенаторами. Газета „Сурма" повідомляла про сплановані процеси над народними обранцями.

Ця ж газета повідомляла про такі процеси, які відбулися лише протягом п'яти місяців у Рівному після втрати послами та сенаторами їх депутатського імунітету - вони не були обрані на наступний термін. їх всіх було обвинувачено за їх виступи на зборах виборців в період їх депутатської діяльності. У листопаді 1930 р. було засуджено на 18 місяців тюремного ув'язнення б.сенатора С.Козецького, у січні наступного року - б.посла сейму Жука на 2 роки тюрми, у цьому ж місяці на такий же строк було засуджено б.посла О.Вислоцького, а у березні - б.посла Міхненського.

У 30-ті рр. польські власті розпочали шалений наступ на українців. Йшли масові арешти підозрюваних у націоналістичній діяльності, проходили судові процеси, на території Рівненського повіту.

Так, 7 травня 1930 р. було заарештовано жителів м. Рівного Семенюка-Семенова (Муляр), Юру Василя, Надію Степанську-Романчукову, цього ж дня було проведено арешти в с. Майків коло Гощі - Андрія Черняка (пс. „Циган"), Максима Медведя, Степана Шліхтюка, Миколу Коропчука. У Рівному було цього ж дня заарештовано Петра Зданевича, Павла Ґонтаря, Михайла Бахова, Володимира Зданевича, Костянтина Лобака, Володимира Кадлубовського. 7 листопада поліція розгромила членів ОУН у Басовому Куті, заарештувавши тут 6 чоловік. А взагалі в час цієї лише однієї акції було заарештовано в Рівненському повіті 23 чоловіки.

Продовжувалися арешти і наступного, 1931 року. Так, 26 жовтня цього року слідчим відділенням в Рівному було затримано по обвинуваченню в приналежності до УВО Федора Гемнюка, 21-го жителя с. Майків, через місяць після цього за цим же обвинуваченням було заарештовано Левка Горбачовського і його братів Івана і Данила, жителів с. Діброви біля Тучина. У Горбачовських поліцаї знайшли 5 примірників „Сурми", доповідь „Як і за що ми боремося?", „Комуністичний маніфест".

А взагалі в 1930-1931 рр. було заарештовано членів УВО-ОУН у селах Святе - 8 чол., Олександрії - 10, Межиричах - 4, Городищі - 5, Діброві - З, Басовому Куті - 6.

Заарештованих чекали тортури, допити, тюрми, суди. У травневому-червневому номер за 1932 рік згадувана вище газета „Сурма" писала: „У половині червня почнеться у Рівному розправа проти 43-х українських обвинувачених за злочин головної зради за приналежність в 1929-1930 рр. до УВО. З обвинувачених 14 сидить у тюрмі вже від вини 1930 р. Між обвинуваченими - 2 жінки". [44;63]

Але 18 вересня 1932 р. в окружному суді м. Рівного був винесений вирок, згідно якого засуджено до 8 років тюремного ув'язнення Бажана Євгена („Юкен"), Василя Бажана („Огородника") - до 6 років, Петра Мельника („Клинцова"), Степана Мисловського („Дем'янцева"), Миколу Шафонського, Миколу Коробчука - на 3 роки, Степана Семенка („Муляра", „Семенова") - на 3 роки. Згідно вироку засуджено всіх 43 чоловік на різні строки ув'язнення.[1;64]

11 жовтня 1932 р. в Рівненському окружному суді. Відбувся ще один процес над жителями с. Діброва Григорієм та Леонтієм Горбачовськими, обвинуваченими в приналежності до УВО. їх засуджено до 3 років тюремного ув'язнення.

1 грудня 1933 р. Рівненський окружний суд на в'їздний сесії в Дубно розглянув справу Л.Борща, Л.Киричука і Ф.Киричука, яких обвинуватили в розкиданні листівок ОУН 16 червня 1933 р. на „Козацьких могилах". Першого з них було засуджено на 3 роки тюремного ув'язнення, другого до 1 року, третього було виправдано.

Проте польські власті не обмежувалися лише тюремним покаранням українських патріотів. Влітку 1934 року вони у мирний час організовують концтабір за радянським зразком Березу Паршузьку, куди кидають діячів ОУН. Табір цей був широко відомий своєю страшною жорстокістю. У ньому протягом 1934-1939 рр. побувало тисячі українських патріотів, серед них десятки жителів Рівненщини. Це Геннадій Янкевич і Павло Данилюк з Клеваня, Євген Серветник з Бегня, Тарас Боровець - майбутній організатор і командир „Поліської січі", Олексій Скоропада і Андрій Кисіль з Дерманя, Олександр Кудря з Степаня, Ростислав Волошин з Озерян та ін.

22 березня 1932 р. бойовик ОУН вбив у Львові підкомісара польської поліції Чеховського за те, що він садистично катував у слідстві українських політичних в'язнів. Вбивство підготовив бойовий референт ОУН Роман Шухевич, а виконав бойовик ОУН Юрко Березинський. Ні організатора, ні виконавця атентажу польська поліція не змогла відкрити.

Величезне значення для дальшої дії ОУН мало рішення Степана Бандери умасовити ОУН, втягнути до ОУН теж селян і робітників, поширити сітку ОУН теж на всі села. Ця акція почалась вже тоді, як Бандера був пропагандивним референтом КЕ ОУН. З ініціативи Степана Бандери поставлено організувати п'ятірку або трійку ОУН у кожнім українськім селі. Завдяки цьому ОУН опанувала весь терен Західної України не лише ідейно-політичними впливами, але й організаційно.

15 червня 1934 р. бойовик ОУН вбив на вулиці Варшави польського міністра внутрішніх справ ген. Броніслава Пєрацького, що як шеф польської поліції був відповідальний за „пацифікацію", створення концлагеря в Березі Картузькій та, найважливіше, за вбивство сот. Юліана Головінського.

Поліція провела масові арешти, розпочалося слідство.

В перших місяцях слідства поліція не могла викрити організаторів і виконавців атентажу. Всі арештовані витримували допити і нічого не говорили. Несподівано після кількох місяців члени КЕ ОУН: інж. Богдан Підгайний, Іван Мамоца, Роман Мигаль і Ярослав Макарушка почали викривати подробиці атентату.

Справа була в тому. Що осінню 1934 р. до рук польської поліції і судових властей потрапив якимось дивом т. зв. „Архів Сеника" - 418 оригіналів і 2055 копій організаційних документів УВО й ОУН, звітів, протоколів, фінансових зіставлень ПУН тощо. Про даних членів УВО й ОУН у всіх тих документах подано інформацію про їх організаційні псевдоніми. Поліція довідавшись з тих документів про факти, дати, місце акцій чи інших дій УВО й ОУН, сконструювала „зізнання" Бандери, Підгайного та інших і на слідстві сказала, що дані члени КЕ ОУН вже до всього призналися, тому немає потреби переслухуваному далі не признаватися. Поліцейний підступ вдався. Зловився на те Малюца, Підгайний, а далі й Мигаль і Макарушка і не стямились, як при підтверджуванню поданих поліцією фактів розкрити, хто за яким псевдом криється [6;7-8].

Яким способом усі ті документи УВО й ОУН дісталися до рук польської поліції, не вияснено переконливо й досьогодні. Відповідальним за всі ті документи був член ПУН і начальної команди УВО Омелян Сеник, тому звалася та збірка „Архів Сеника". Але тому, що Сеник часто виїздив до Америки й інших країн, фактично зберігав той архів Ярослав Бараиовський. Польські слідчі подали на Варшавськім процесі, що всі ті документи забрала чеська поліція при арештах і обшуках у членів ОУН О.Сеника, В.Забавського, Я.Барановського, В.Маршинця, О.Чучкевича, Д.Равича і Є.Кульчицького осінню 1933 і весною 1934 р., а літом 1934 р. передала все польському урядові. Але це аж надто неймовірно [6;10-11].

Від 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 р. відбувався в Варшаві голосний процес проти 12 членів ОУН із Степаном Банд ерою як Крайовим Провідником ОУН у зв'язку з убивством міністра Пєрацького. Весь перебіг процесу мав сенсаційний характер, про нього писала широко не тільки вся польська преса, але й закордонні газети.

Головні обвинувачені - Степан Бандера, Микола Лебедь, Дарія Гнатківська, Микола Клинишин, Ярослав Карнинець, Катря Зарицька під час жорстокого слідства своєї вини не визнали, нікого й нічого з організаційних таємниць не визнали.

Трьох підсудних, Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карнинця, засуджено до смертної кари (пізніше її замінили на довічне ув'язнення), Клинишина і Підгайного на довічне ув'язнення, Дарію Гнатківську на 15 років тюрми, Малюцу і Косарського на 12 років, Зарицьку на 8 років, Рака і Чорнія на 7 років тюрми. Засуджені на смертну кару прийняли присуд окликом: „Хай живе Україна!".

Вдалий атентат на польського міністра Пєрацького і гідна постава на Варшавському і на Львівському процесах Крайового Провідника і членів КЕ й інших членів ОУН були величезним успіхом боротьби й небувалим міцним моральним і політичним досягненням. Вони піднесли високо авторитет ОУН серед своїх і серед чужих. Але, непомітно для стороннього ока, вони відкрили дуже грізну щілину всередині організації: аферу „Архіву Сеника". Провідним чином ОУН в Краю із Степаном Бандерою на чолі стало ясно, що всередині ПУН звила собі кубло ворожа агентура. Дві з половиною тисячі важливих, таємних документів ОУН і УВО передав у руки польській поліції хтось із членів, а щонайменше - близьких співробітників ПУН. Під оглядом організаційної дисципліни, формально, відповідальним мусив бути Сеник, член ПУН, бо йому було доручено зберігати архів. Але, було відомо, що він з огляду на свої часті виїзди передав зберігання архіву членові ПУН - Ярославі Барановському, виходить - Барановський!