2

Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра українознавства

Реферат

На тему: Історичні портрети козацьких гетьманів та кошових отаманів у другій половині XVII - XVIII столітті. Іван Мазепа

Виконав студент

1 курсу ПЦБ-1

Парчевський Сергій

Перевірив: Гайдук І.Б.

Рівне 2005

План

• Вступ. Діяльність гетьмана Івана Мазепи
• 1. Служба в Дорошенка і Самойловича. Обрання у гетьмани
• 2. Відносини з московським урядом
• 3. Заговор проти Мазепи
• 4. Петрик супротив Мазепи
• 5. Повстання Семена Палія
• 6. Стосунки Івана Мазепи з царем Петром І
• 7. Справа Іскри і Кочубея
• 8. Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ
• Висновок

Вступ

Діяльність гетьмана Івана Мазепи

В історії України важко знайти особу, навколо якої точилися б такі гострі суперечки, перехрещувалися різні, часто полярні думки, як Іван Мазепа. Захоплення, різке неприйняття, замовчування -- такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про нього. Справді, ряд обставин зумовив, м'яко кажучи, неоднозначність оцінок і характеристик. Що спонукало Івана Мазепу перекидатися від одного правителя до іншого? Чому улюбленець Петра І, осипаний царськими щедротами, став його заклятим ворогом? Це лише незначне коло питань, що вимагають відповіді правдивої, об'єктивної, зваженої, побудованої на фактах, а не на домислах та емоціях.

В той час існувало побоювання, що рано чи пізно Москва викоренить козацтво, порушить усі так звані українські права й вільності і постарається урівняти Україну із своїми руськими областями. Залізна Петрова рука вже почала відчуватися в Україні, хоча реформаторські заміри царя безпосередньо не налягали на неї. Питання про те, що саме спонукало Мазепу перейти на бік Карла, не раз поставало перед істориками, і в наші часи склалася думка, що перехід Мазепи стався швидко завдяки тому, що Карл наближався до України і Мазепа мав надію на його підтримку. Заради справедливості слід зазначити, що постать І. Мазепи, його життя та діяльність вже в XVII ст. перебували в полі зору не лише найближчого оточення, а й широкої громадськості -- простих людей, літописців, політичних діячів та дипломатів, журналістів. Існує величезна історіографічна традиція, причому з найширшим спектром думок, поглядів та оцінок цієї непересічної особи.

1. Служба в Дорошенка і Самойловича. Обрання у гетьмани

Мазепа був родом український шляхтич православної віри, і служив при польському королі Янові-Казимиру кімнатним дворянином. Це було, мабуть, після того, як перемоги козаків змусили поляків поважати українську народність і православну віру і на знак такої поваги допустити у коло дворян королівських (тобто придворних) молодих осіб шляхетського походження з православних. Не вельми затишно доводилося цим особам у польському суспільстві за тогочасного панування католицького фанатизму. Мазепа скуштував того. Однолітки і товариші його, придворні католицької віри, знущалися над ним, довівши його до того, що супроти одного з них Мазепа, розпалившись, оголив шпагу, а оголення зброї в королівському палаці вважалося злочином, гідним смерті. Однак король Ян-Казимир розсудив, що Мазепа вчинив ненавмисне, і не став страчувати його, а лише усунув з двору. Мазепа поїхав до маєтку своєї матері, на Волинь. Він був молодий, гарний, спритний і добре освічений. Мазепа подався до козаків, служив спочатку у гетьмана Тетері, а потім у Дорошенка. Мазепа, крім польської та української мов, знав німецьку й латину, пройшов раніше десь у польському училищі курс навчання і, маючи, як на свій час, досить високу освіту, тепер міг знайти собі хорошу кар'єру серед козацтва. Тут він одружився. У Дорошенка Мазепа дослужився до високого звання генерального писаря, і 1674 року його відправили на козацьку раду до Переяславля, де він перед гетьманом лівобережної частини України Самойловичем пропонував від імені Дорошенка мирову й оголосив про бажання Дорошенка перейти у підданство до московського царя. Через декілька місяців по виконанню цього доручення Дорошенко відправив Мазепу у Константинополь до султана просити допомоги в Туреччини, але кошовий отаман Іван Сірко спіймав Мазепу по дорозі, відібрав у нього Дорошенкові грамоти і самого посланця відіслав до Москви. Його допустили до царя Олексія Михайловича, потім відпустили з Москви із закличними грамотами до Дорошенка і до чигиринських козаків. Мазепа не доїхав до Дорошенка, а залишився у гетьмана Самойловича, одержавши дозвіл проживати на східному боці Дніпра разом із своєю сім'єю. Невдовзі по тому він утратив жінку.

Самойлович доручив Мазепі виховання своїх дітей і через декілька років надав йому чин генерального осавула, найважливіший чин після гетьманського.

У цьому званні, за дорученням Самойловича, Мазепа їздив до Москви ще декілька разів і, дотямкувавши, що за правління царівни Софії вся влада перебувала в руках її улюбленця Голицина, прихилив фаворита до себе. Мазепі допомогли його виховання, спритність і люб'язність в поводженні. Голицин і Матвєєв обидва належали до передових московських людей свого часу. Коли після невдалого кримського походу треба було зіпхнути на когось провину, Голицин зіпхнув її на гетьмана Самойловича: його позбавили гетьманства, заслали до Сибіру з юрбою рідні й прибічників, синові його Григорієві одрубали голову, а Мазепу обрали у гетьмани на козацькій раді в кінці липня 1687р..

2. Відносини з московським урядом

Уже давно в точилася боротьба між значними козаками і сіромою; до перших належали заможні люди, які претендували на родовитість і відмінність від решти народу; сірому складали прості козаки. Усі старшини, володіючи доходами з маєтків, які приписувалися в Україні до посад або чинів, були порівняно багатими і відтак вважалися приналежними до класу значних; тим більше відносили себе до значних і дотримувалися їхніх інтересів особи, які одержали польське виховання і наділені були, за народженням чи установленням, шляхетським достойництвом. Гетьман, молодість якого проходила в Польщі при дворі польського короля, був саме з таких. Він, природно, мав привнести в козацьке середовище, в яке вступив польсько-шляхетський світогляд. Мазепа запровадив у Україні панщину або обов'язкову роботу на додаток до податей, що їх сплачували землероби землевласникам, на землі у котрих проживали. Мазепа забороняв посполитим людям вступати в козаки .

Розраховуючи на могутність Голіцина, Мазепа старався догоджати йому доти, доки Петро в 1689 році не покінчив з правлінням Софії і не відправив Голіцина в заслання. Мазепа приїхав до столиці саме тоді, коли в Москві стався переворот, вздрівши, що влада перемінилася, постарався якшвидше розірвати зв'язки з колишніми владцями і пристати до нових. Це йому вдалося. Мазепа почав просити збільшення числа своїх ратних людей, перепису козаків і приборкання сваволі. І з Петром зумів знайти спільну мову. Молодий цар полюбив Мазепу і з того часу вважав його щиро відданим своїм слугою.

3. Заговори проти Мазепи

Протягом усього двадцятирічного гетьманства Мазепи нуртувала ненависть до нього з боку підлеглих, виявляючись то в тих, то в інших спробах позбавити його гетьманства. У кінці 1689 року прибув у Польщу до короля Яна Собеського руський монах Соломон з листом від Мазепи, в якому гетьман заявляв польському королю про бажання приєднати Україну знову до Польщі і спонукав до розпочину ворожнечі проти Росії. Слідом за тим із Запоріжжя приїхали до того ж короля посланці з пропозицією прийняти Запоріжжя в підданство Польщі. Завдячуючи одному православному придворному, котрий проживав у королівському палаці, про те й інше дізнався московський резидент у Варшаві Волков, а від Волкова дізналися про це і в Москві. Король послав Соломона на Україну, до гетьмана, без будь-якого листа, обнадіяти на словах щодо своєї милості, а між тим дав таємне доручення львівському православному єпископові Йосифу Шумлянському вступити у зносини з Мазепою. Шумлянський направив до Мазепи шляхтича Доморацького з листом і просив через посланця оголосити, на яких умовах бажає гетьман вступити у підданство польській державі. Мазепа, одержавши лист Шумлянського, відправив цього листа і шляхтича, який його привіз, до Москви. Соломон же дізнався про це заздалегідь і не наважився вже з'являтися до гетьмана, а повернувся до Варшави, але найняв дорогою в корчмі якогось студента і намовив його написати йому фальшивого листа від імені Мазепи. Переписаного начисто цього листа Соломон підписав сам, але чорнові заготовки листа забув забрати у студента. Трапилося так, що, перш ніж Соломон доїхав до Варшави, студент, розгулявшись у корчмі на одержані від Соломона два таляри за своє мистецтво, відкрив таємницю випадковій п'яній компанії, а опісля його заарештували й привели до короля. Студент у всьому признався і віддав залишені йому чернетки листа, якого написано було від імені Мазепи. Коли Соломон, з'явившись до короля, подав йому листа від гетьмана Мазепи, король, знаючи уже все, звелів покликати студента й викрити Соломонів обман. Чернетки були в наявності; відпиратися було неможливо. Соломон у всьому признався, і його посадили в тюрму, а потім, на вимогу російського резидента, видали московському урядові. У 1691 році його привезли до Москви, розстригли і під колишнім його мирським іменем Семена Дротського відправили до гетьмана в Батурин. Там його стратили. З усього видно, цей Соломон був знаряддям таємної партії, яка намагалася навести підозру на Мазепу в Москві й підготувати йому загибель.

Але ще коли московський уряд не мав у своїх руках Соломона і вимагав його видачі, у Києві було підкинуто анонімного листа, яким хтось застерігав російський уряд. Київський воєвода відправив цього листа в Москву, а з Москви його послали прямо в руки Мазепі з тим, щоб гетьман повідомив: чи не може, за своїми міркуваннями, здогадатися, хто б міг скласти такого листа? Мазепа вказав, як на головних своїх ворогів, на колишнього гадяцького полковника Самойловича, на зятя гетьмана Самойловича князя Юрія Четвертинського, на колишнього переяславського полковника Дмитрашку Райчу і на тодішнього переяславського полковника Леонтія Полуботка. На домагання гетьмана відставленого гадяцького полковника вивезли з його маєтку, який знаходився в Лебединському повіті, привезли до Москви, а потім заслали до Сибіру; туди ж заслали й Райчу; Юрія Четвертинського з дружиною і тещею переселили до Москви, Леонтій Полуботок позбувся посади полковника.

4. Петрик супротив Мазепи

В Україні виник після того новий, більш діяльний ворог Мазепи. Це був канцелярист Петрик жонатий на племінниці генерального писаря Василя Кочубея, людина заповзята, гаряча й діяльна, у всякому разі на початку. У 1691 році він утік на Січ з важливими паперами, викраденими з військової канцелярії, і підбурював січових козаків водночас і проти гетьмана, і проти московської влади. Наступного 1692 року він подався в Pим і писав звідтіль на Запоріжжя, що має намір, за прикладом Хмельницького, привести кримців на Україну, підняти весь український народ і винищувати жидів-орендаторів, усіх панів і багатих людей. Звістка про такий замір проникла в Україну, одразу ж зустріла співчуття; завзятці рушили до Петрика: хто полем, а хто водою. Мазепа відправив на Запоріжжя козака Горбаченка з дарунками тодішньому кошовому Гусакові -- переконувати його, щоб він не допускав запорожців приставати до Петрика, між тим збурення готове було виникнути не в Запоріжжі, а серед городового козацтва в українських полках. «Ми сподівалися,-- казали тоді ,-- що після Богдана Хмельницького народ християнський не буде вже в підданстві; бачимо, що, навпаки, тепер бідним людям гірше стало, ніж за ляхів було. Раніше підданців тримала у себе лише старшина, а тепер і такі, чиї батьки не тримали підданців, а їли свій трудовий хліб, примушують людей возити собі сіно й дрова, топити печі та чистити конюшні, москалі ж наших людей б'ють, крадуть малих дітей і вивозять до Москви». Найбільш нестерпними здавалися для народу «оранди» -- продаж горілки, відданий у руки жидам з виплатою за те у військову скарбницю. Горбаченко роздобув у Січі й потім, за гетьманським наказом, привіз до Москви угоду, яку уклав Петрик із кримським ханом. Із цієї угоди було видно Петрикові наміри визволити від чужоземців Україну по обидва боки Дніпра і утворити з неї єдину державу. Помешканцям пропонувалося встановити у себе таке врядування, яке виявиться їм прийнятним. У своєму універсалі, зверненому головним чином до січових козаків, Петрик згадував варварства, що їх завдали колись українському народові поляки: «Не саджали хіба вони братів наших на палі, чи не топили в ополонках, чи не обливали водою на морозі, чи не примушували козацьких жінок варити в окропі своїх дітей?» Але дорікаючи за такі жорстокості одним сусідам України, які володіли краєм раніше, не краще ставиться Петрик до інших сусідів. Очевидно, Петрик хотів повторити майже буквально історію Богдана Хмельницького. Але події буквально не повторюються. Хмельницькому справді вдалося почати свою справу із Запоріжжя, а потім перенести її в середовище городових козаків. Запорожці до нього не пристали, окрім ватаги відчайдухів. В українських селах захвилювався було простий. Петрик, не схиливши запорожців, вступив в Україну із самими лише татарами, та й ті допомагали йому не дуже охоче. Коли Петрик прибув до прикордонних українських міст по річці Орелі, татари, які були з ним, зачули, що гетьман збирає полки і йде проти них; вони облишили Петрика і пішли геть, за ними подався і Петрик до Криму. Петрик продовжував ще деякий час турбувати Мазепу своїми підбурливими універсалами до українського народу, вказуючи між іншим на оранди, як на найголовніший тягар для народу. Мазепа, усвідомлюючи це, зібрав у Батурині раду, запросив на неї, крім полковників, багато козаків та міщан і запитував: чи слід знищити оранди? Після тривалих суперечок рада порішила: на пробу, на один рік відмовитися від оранди і замінити доход від неї збором з тих людей, котрі, на підставі усім рівно наданого права, зачнуть варити горілку й утримувати шинки.

Навесні 1694 року з'їхалися знову на раду полкові старшини й значні козацькі товариші; вони постановили зібрати по містах і селах сходки і на них запропонувати всьому народові запитання: бути орандам чи не бути? Така загальна народна рада була повсюдно проведена, і народ присудив: заради доходів залишити оранди по-старому, тому що в останній час, коли оранди були відмінені і гроші збирали з винокурень та шинків, заходили великі суперечки, а у військовій скарбниці виявився порівняно з колишнім великий недобір.

Петрик був не страшний Мазепі; Петрик більше нахвалявся і більше збирався робити, ніж робив; був у гетьмана ще один супротивник, найбільш діяльний ворог. Це був ватажок козаків на правому боці Дніпра, Семен Палій.

5. Повстання Семена Палія

Козацтво на правому боці Дніпра розклалося й зникло після переведення мешканців на лівий берег, здійсненого за наказом московського уряду слідом за падінням Дорошенка, Правобережна Україна залишилася пусткою і такою повинна була лишатися відповідно до мирної угоди, укладеної між Польщею й Росією. Але за короля Яна Собеського виникла у самих поляків думка відновити козацтво з тією ж метою, з якою воно спочатку колись виникло: для захисту кордонів Речі Посполитої від турок. Король, вступивши у війну з Туреччиною, почав розсилати офіцерів з дорученням набирати всіляку бродячу вольницю й зорганізовувати з неї козаків. Ян Собеський 1683 року призначив нововідновленим козакам і гетьмана -- шляхтича Куницького. У цього Куницького виявилося козацького війська вже близько восьми тисяч. На початку 1684 року козацька вольниця стратила свого зверхника й обрала іншого -- Могилу, але тоді значна частина козаків з правого берега Дніпра відійшла на лівий берег під владу Самойловича, і Могила прийняв під свою гетьманську владу не більше двох тисяч чоловік. Одначе 1685 року король, який здобув велику популярність своєю віденською перемогою над турками, переконав польський сейм визнати законним чином відновлення козацького стану. Та тільки-но новий закон відбувся, як на Поліссі й на Волині він викликав заворушення й безпорядки. Одні шляхтичі й пани набирали людей в козаки, інші скаржилися й кричали, що нові козаки чинять буйства й розорення в панських маєтках. У 1686 році Могили вже не було, зате замість нього з'явилася ціла юрба всіляких ватажків загонів у званні полковників. Серед них були люди й з шляхти, й із простого народу; в числі останніх був білоцерківський полковник Семен Іванович Палій, уродженець міста Борзни, з лівого боку Дніпра. Спочатку він утік із своєї батьківщини в Запоріжжя, а потім з гуртом заповзятливців прийшов із Запоріжжя в Правобережну Україну, яку Росія відступила полякам. Місцезнаходженням своїм Палій зробив містечко Хвастів. Малочисельне тодішнє населення Правобережної України, яке складалося головним чином із прибульців з лівого берега Дніпра, сильно було пройняте козацьким духом, прагнуло загальної козацької вольності, ненавиділо поляків і жидів; Палій співчував цим настроям і тому здобув собі любов у народі. Його заповітною думкою було Правобережну Україну від Польщі возз'єднати з рештою краю, котрий перебував під владою Росії. З цією метою Палій декілька разів через посередництво Мазепи звертався до царя і просив прийняти його у підданство. Московський уряд не бажав заводити суперечки з Польщею і тому не став потурати намірам Палія. Він запропонував Палієві спочатку піти на Запоріжжя, як у край, котрий не належав ні Росії, ні Польщі, а звідти вже, за своїм бажанням, перейти в російські володіння на проживання; але Палієві не того хотілося: не сам він бажав служити московському цареві, а хотів він віддати під владу царя весь той край, котрий раніше передав був Росії Хмельницький. Поляки якимось чином змогли схопити Палія і посадити під варту в Немирові. Але Палій скоро визволився і прибув до свого Хвастова; тут він побачив, що за час його ув'язнення в Немирові київський католицький єпископ, посилаючись на давню приналежність Хвастова санові католицького єпископа, заволодів цим містечком і навів туди своїх ксьондзів. Палій перебив усіх цих ксьондзів і з того часу зайшов у непримиренно ворожі стосунки з поляками. Хвастів перетворився на гніздо втікачів, які затівали повстання по всій південній Русі проти польських власників, пристанищем усіх безпритульних, бідних і водночас бунтівливих; таких збирав довкола себе Палій з 1701 року і запалював їх проти поляків. Між тим над правобережними козаками продовжували існувати гетьмани, яких затверджували владою короля. У перших роках XVIII століття став таким гетьманом Самусь, він був другом Палія і з усіма своїми козаками почав ворогувати з поляками. Вони оголосили селянам вічну волю од панів; усіх селян закликали до зброї. Розпочалася знову на Україні відчайдушна боротьба панів з їхніми підданцями. Шляхта зібрала ополчення і зазнала поразки. 16 жовтня 1702 року козаки оволоділи Бердичевом і вчинили там кровопролиття над польськими солдатами, шляхтою і євреями. Ватажки ополчення повтікали. Після цієї події народне повстання поширилося на Волині й Поділлі. На Волині воно було придушене діяльністю волинського каштеляна Ледоховського, але на Поділлі воно не могло так швидко влягтися,-- там керував повсталим народом сам гетьман Самусь. Він узяв фортецю Немирів. Козаки перебили там, завдавши тортур, усіх шляхтичів і євреїв. Палій в цей же час оволодів Білою Церквою. Повстання по берегах Бугу й Дністра росло на острах полякам. Палали садиби власників, нищилися їхні статки; де тільки-но траплявся поляк чи іудей -- одразу ж мучили до смерті; міщани й селяни утворювали ватаги, називаючи себе козаками, а своїх отаманів -- полковниками. Поляки й іудеї рятувалися втечею юрбами; знайшлися й такі шляхтичі, котрі приставали до козаків і разом з ними ставали ворогами своєї ж братії. Польща була тоді зайнята війною із Швецією; важко їй було зосередити свої сили на припиненні безпорядків. Поляки почали просити царя Петра сприяти їх втихомиренню , і Петро наказав направити від себе примирювальні грамоти Самусеві та Палію. Грамоти ці не справили впливу. Самусь і Палій вказували російському урядові, що не козаки, а поляки надали першими привід до безпорядків, тому що польські пани роблять нестерпні утиски своїм підданцям. Тогочасний великий коронний гетьман Ієронім Любомирський почав радити панам вдатися до мирних засобів і скласти комісію, яка б вислухала скарги козаків, і те, що в цих скаргах буде визнане справедливим, задовольнити. Але багато інших панів жадали, навпаки, крутих заходів для придушення народного заколоту: вони радили, за браком готових польських сил, вдатися до допомоги кримського хана. На самого Любомирського впала була підозра в зраді за його помірковані поради. Справа закінчилася тим, що очолити ополчення, яке мало придушувати народні виступи, було доручено, замість Любомирського, його постійному недоброзичливцю польному гетьману Синявському. Цей гетьман зібрав двірські загони різних панів і приєднав їх до польського війська, яке загалом було в нього тоді невелике. Козаки, наробивши лиха панам та іудеям впродовж літа 1702 року, розійшлися на зиму по домівках і не могли скоро згуртуватися.

Роз'єднані їхні загони були розігнані без труднощів. Самусь був розбитий в Немирові, втратив цю кріпость і втік. Вся Подолія невдовзі була приборкана; усіх, хто потрапляв у полон із зброєю, саджали на палю; всі містечка й села, де тільки-но поляки зустрічали опір, спалювали дотла; жителів вирізали поголовне. Це нагнало такого страху на решту руських подолян, що вони почали втікати із своєї батьківщини: хто в Молдавію, а хто до Палія, в Україну. Почався потім суд панів над непокірливими підданцями.

Учасників повстання виявилося близько дванадцяти тисяч, але число таких, на котрих могла впасти підозра щодо участі, було вп'ятеро чи вшестеро більше. На пропозицію Йосифа Потоцького, київського воєводи, кожному з таких підозрілих відрізали вухо. Деякі пани, користуючись своїм правом судити підданих, самі страчували їх, але були й такі пани, які самі захищали своїх селян перед судом уряду, не допускали до розправи і казали на виправдання своїх селян, що їх втягли в заколот обманом інші селяни: народонаселення в південноруському краї, що перебував під владою Польщі, було тоді нечисельне, і тому землевласники дорожили робочою силою. Сам Синявський, здійснивши кілька страт, оголосив амністію всім, хто, на його заклик, повернеться на свої місця проживання і по-старому буде підкорятися законним панам своїм. Скінчивши впокорення народу на Поділлі, Синявський зі своїм військом відійшов у Польщу, але дух повстання не був одразу цілковито погашений; Самусь тримався ще в Богуславі, хоч не складав більше для поляків скількись значної небезпеки, тому що невдалими своїми діями і сумними наслідками своєї боротьби з поляками втратив популярність у народі; зате Палій, котрий укріпився в Білій Церкві і володів до того ж усім київським Поліссям (північна частина нинішньої Київської губернії), став тепер справжнім проводирем народу. І поляки, і російський цар через Мазепу звернулися до нього і вимагали від нього здачі Білої Церкви полякам; Палій відмагався під різними приводами, а між тим продовжував надокучати Росії проханнями прийняти його в підданство. Сам Мазепа радив цареві прийняти Палія. Але Петро не хотів сваритися з Польщею, потребуючи сприяння Августа проти шведів, і продовжував наполягати, щоб Палій здав Білу Церкву полякам. Палій опирався.

Тоді Мазепа за царським наказом перейшов на правий бік Дніпра, нібито вирушаючи проти шведів, і почав скликати до себе козацьких начальників. Прибув до нього Самусь і поклав перед ним свої гетьманські знаки. З'явився й Палій, який сподівався, що тепер, нарешті, російський цар прийме його у підданство і здійсниться давнє його бажання. Мазепа затримав Палія у своєму таборі, вочевидь, по-дружньому, а між тим зголошувався з Головіним і запитував, що слід вчинити з Палієм, котрий, як доповідав Мазепа, перебуваючи в гетьманському таборі, постійно пиячив. Головін наказав запропонувати Палієві їхати до Москви, а якщо він відмовиться, то дізнатися, чи не прихильний він до ворогів Росії, і, в разі викриття в такій прихильності, заарештувати його. Викривачі Палія одразу ж знайшлися: якийсь хвастівський іудей посвідчив, що Палій спілкувався з гетьманом Любомирським, який став тоді на бік Карла XII, і Любомирський обіцяв Палієві прислати грошей від шведського короля. Свідчення орендатора-єврея підтвердив священик Гриць Карасевич. Мазепа, простоявши декілька днів табором у містечку Паволочі, в кінці липня 1704 року перейшов до Бердичева і там, запросивши до себе Палія, напоїв його доп'яна, потім наказав закувати і відправити до Батурина, де вартові здали Палія разом з його пасинком російським властям. За царським наказом його відправили на довічне заслання в Єнісейськ.

Так у злагоді з російським урядом розправлявся Мазепа з народними елементами у південній Русі, ворожими польсько-шляхетському спрямуванню. Російський цар все більше й більше благоволив Мазепі і вважав його серед усіх, які були, гетьманів єдиним, на котрого сміливо міг покластися.

6. Стосунки Івана Мазепи з царем Петром І

Під час взяття Азова Мазепа охороняв біля Коломака російські кордони від татар, а п'ятнадцять тисяч його козаків під проводом чернігівського полковника Лизогуба відзначилися під Азовом. За це найбільше од усіх цар винагородив самого Мазепу. Іще в 1696 році, після взяття Азова, цар бачився з ним у полковому місті слобідських полків Острогозьку і одержав від нього в подарунок турецьку шаблю з дорогоцінною оправою і щит на золотому ланцюгу, а гетьманові віддарував шовковими тканинами та соболиними хутрами. У 1700 році цар зробив Мазепу кавалером установленого ордена Андрія Первозванного. У 1703 році Петро подарував йому Крупицьку волость у Севському повіті. У шведській війні брали участь козаки без Мазепи, під керівництвом інших начальників, а царську вдячність за їхні подвиги одержував гетьман. В одному лише розходився гетьман з царем: гетьман постійно вважав можливим і корисним повернути у підданство Росії Правобережну Україну, відступлену Польщі; Петро не схилявся на ті поради і був упевнений, що гетьман подає їх з міркувань відданості російським інтересам. У 1705 і 1706 роках Мазепа ходив з військом у польські володіння, не зробив там нічого важливого, але скористався нагодою ще прихилити до себе царя, запропонувавши йому в дарунок 1000 коней якраз тоді, коли вони Петрові особливо були потрібні для війська. У 1707 році цар наказав Мазепі повернутися з Польщі.

Важко було кому-небудь настроїти царя проти улюбленого гетьмана. Багато було бажаючих згадувати Мазепі шлях Многогрішного й Самойловича. Але з остраху за власну голову мало знаходилося охочих поткнутися з доносом до царя, який так вірив гетьманові. У 1699 р. надумався було бунчуковий товариш Данило Забіла, спираючись на заступництво боярина Бориса Петровича Шереметєва, з'явитися до Москви звинувачувати Мазепу в таємних зносинах з ханом; справа скінчилася тим, що донощика самого відправили до Батурина Мазепі: там Забіла постав перед генеральним судом і під тортурами засвідчив, що говорив про гетьманську зраду в п'яному стані без розуму й пам'яті. Його присудили до смертної кари, але Мазепа подарував йому життя, замінивши смертну кару тяжким довічним ув'язненням. У 1705 році Мазепа одержав нагоду навести Петрові безсумнівний доказ своєї вірності. Обраний Карлом XII на польського короля Станіслав Лещинський спробував було підіслати до Мазепи якогось Вольського з намовленнями -- схилити гетьмана на свій бік. Але Мазепа переслав лист Станіслава цареві і скаржився, що вороги ображають його, вважаючи здатним на зраду своєму владареві. Після цієї події ще важче стало будь-кому відважитися на донос, поки в 1707 році не знайшовся новий донощик на Мазепу: то був один із членів генеральної старшини, генеральний суддя Василь Леонтійович Кочубей.

1.7 Справа Іскри і Кочубея

Між гетьманом і Кочубеєм існувала сімейна ворожнеча. Кочубей мав дві дочки: одна -- Ганна, котра вийшла за Мазепиного небожа Обідовського і невдовзі овдовіла, друга -- Мотрона, Мазепина хрещениця. Мазепа, будучи вдівцем, надумав свататися до Мотрони. Батьки заперечили проти такого шлюбу, котрий ні в якому разі не міг бути дозволеним за церковними правилами. Мати Мотронина, жінка гордовита й сварлива, почала після того поводитися суворо із своєю дочкою і довела її до того, що їй стало незмога жити в батьківському домі, в Батурині, де її батько мусив постійно мешкати відповідно до звання генерального судді. Мотрона втекла до гетьмана. Мазепа, не бажаючи ославити дівчину, відіслав її назад до батьків. Але становище поверненої до батьківського дому Мотрони стало ще гіршим. Батьки Мотронині скаржилися серед своїх знайомих, що гетьман звабив їхню дочку й знеславив Їхню сім'ю. За намовою жінки своєї Кочубей дошукувався можливості в той чи інший спосіб заподіяти гетьманові зло і дійшов думки: скласти донос і звинуватити гетьмана в зраді. Спочатку посередником для пересилання доносу він обрав якогось великоруського ченця, котрий тинявся і старцював. Його прийняли у Кочубея в Батурині, нагодували, обдарували, і він вислухав од Кочубея та його дружини жалісливу розповідь про те, як гетьман, закликавши до себе в гості доньку Кочубеєву, свою хрещеницю, зґвалтував її. Коли цей монах відвідав Кочубеїв удруге, подружжя спершу примусило монаха цілувати хрест на тому, що буде він берегти в таємниці те, що почує від них, потім Кочубей сказав: «Гетьман хоче відкинутися від Москви і пристати до ляхів; ступай у Москву і донеси про це бояринові Мусіну-Пушкінy”. Монах виконав доручення. Монаха допитали в Преображенському приказі, але ніякої справи про зраду гетьмана не розпочинали. Минуло кілька місяців. Кочубей, побачивши, що спроба не вдалася, почав шукати інших шляхів: вони зголосилися з колишнім полтавським полковником Іскрою, свояком Кочубея. Не зважуючись самому починати справу, Іскра прислужився Кочубеєві лише тим, що відправив полтавського попа Спаської церкви, Івана Святайла, до свого приятеля, охтирського полковника Федора Осипова, просити у нього побачення з приводу важливої державної справи. Охтирський полковник з'їхався з Іскрою на своїй пасіці. «Я чув од Кочубея,-- сказав йому Іскра,-- що Мазепа, зв'язавшись із Лещинським, має намір зрадити цареві і навіть замірявся на життя цареве, гадаючи, що цар приїде до нього в Батурин».

Охтирський полковник сповістив про почуте київському воєводі і водночас відправив до Москви від себе листи про очікувану зраду гетьмана, між іншим, листа до царевича Олексія. Цар дізнався про все 10 березня 1708 року й власноручним листом до Мазепи про все сповістив гетьманові, сам запевняв, що нічому не вірить, вважає все почуте наслідком ворожої інтриги, і запідозрював миргородського полковника Апостола, котрий, як цареві було відомо, неприязно ставився до гетьмана. Цар заздалегідь дозволяв гетьманові схопити й закувати своїх недоброзичливців. Між тим сам Кочубей, за порадою попа Святайла, відправив у Москву до царевича ще один донос з перехрестом Яценком. Донос, якого привіз цей посланець, був переданий до рук цареві. Але й цьому доносові Петро не повірив і знову сповістив гетьманові. Тоді гетьман просив царя через канцлера Головкіна звеліти взяти донощиків і відіслати до Києва, щоб судити їх перед очима народу. Цар на це погодився. Кочубей перебував у своєму маєтку Диканьці, поблизу Полтави. Гетьман відправив туди козаків узяти його й Іскру. Але Кочубей та Іскра дізналися про це завчасно, втекли в Охтирський полк і сховалися в містечку Красний Кут під захист охтирського полковника. Гетьман сповістив про це канцлера Головкіна, а Головкін послав капітана Дубянського розшукати Кочубея, Іскру й Осипова, дякувати їм від імені царя за вірність і запросити їх для пояснень приїхати до Смоленська, із сподіванням на царську милість і винагороду. Водночас Петро, відпускаючи до Мазепи його генерального осавула Скоропадського Скоропадський Іван Ілліч (1646--1722) -- генеральний осавул, полковник Стародубського полку (1706--1708), гетьман Лівобережної України (1708--1722)., запевнив гетьмана, що донощикам, як наклепникам, не буде виявлено ніякого довір'я і вони зазнають належної кари.

Донощики довірилися Головкіну Йдеться про державного канцлера графа Головкіна Гаврила Івановича (1660--1734). З 1706 р. керівник Посольського приказу. Після створення Колегії іноземних справ був призначений її прези-дентом. За Катерини II був членом таємної ради. і поїхали. Із Кочубеєм та Іскрою вирушили охтирський полковник Федір Осипов, піп Святайло, сотник Петро Кованько, небіж Іскри, два писарі, вісім слуг Кочубея та Іскри. Од Бєлгорода їх супроводжувала сильна варта, але так, щоб їм не здавалося, що вони їдуть під арештом. 18 квітня 1708 року прибули вони до Вітебська, де розташувалася головна квартира царя.

Другого дня по прибуттю донощиків почали допитувати їх царські міністри. Першим од усіх запитували охтирського полковника Осипова. Він був лише передавачем того, що повідомили йому, і не міг сказати нічого важливого й нового стосовно самої справи. Потім приступили до Кочубея, і той подав письмово 33 статті доносу з приводу різних ознак, які викривали, на думку донощика, гетьмана Мазепу в зраді.

Іскрі вчинили допит: чи не був донос за намовою неприятеля? Іскра запевнив, що неприятельського намовлення не було, і він за гетьманом ніякої зради не знає, а намовляв його подавати донос Кочубей протягом двох років, і коли Іскра умовляв Кочубея облишити свої наміри, то Кочубей відповідав, що готовий умерти, тільки б викрити Мазепу. Іскрі дали 10 ударів батогом. Потім взяли на тортури Кочубея і, не чекаючи мук, він сказав: «Я на гетьмана написав донос, затіяв неправду по злобі, сподіваючись, що мені повірять без глибшого слідства, і на всіх осіб, про котрих писав у виказі, писав неправдиво». Йому було завдано 5 ударів батогом. Іскру ще раз катували і завдали 8 ударів. Він ще раз посвідчив, що не знає за гетьманом нічого, крім вірності цареві.

Допитували сотника Кованька з тортурами двічі; на нього Кочубей у своєму доносі посилався як на свідка щодо розмов ксьондза Заленського. Кованько посвідчив, що Кочубей научав його, запевняючи відносно милості царя, а сам він, Кованько, нічого не знає про зраду гетьмана.

27 квітня Кочубей написав лист цареві і виклав у своєму листі справжню причину своєї злоби до Мазепи. Тут Кочубей розповів про те, що Мазепа, після невдалого сватання до його дочки, викрав її вночі потайки, а потім повернув її батькам у супроводі Григорія Анненкова. Піп Святайло, котрий писав донос і котрого тепер піддали катуванню, посвідчив, що діяв за наказом Кочубея, а сам нічого не знає про Мазепу.

30 квітня, за царським указом, усіх донощиків відпровадили під міцною вартою до Смоленська і наказали тримати їх закованими, не дозволяючи спілкуватися між собою, але 28 травня знову наказано привезти їх до Вітебська.

Тоді Кочубея знову піддали катуванню й допитували: чи не було до нього якихось підсилань від шведів, поляків партії Лещинського, запорожців чи кримських татар? Йому завдано було три удари батогом, Кочубей посвідчив, що нічого не знає, ні з ким у нього не було нарад і все супроти Мазепи він затіяв по своїй злобі. Іскрі під час катування завдали 6 ударів, допитували про те ж саме; Іскра, як і раніше, сказав, що ні від кого, опріч Кочубея, не чув поганого про Мазепу. З цього ж приводу катували знову Святайла і Кованька: першому дали 20, останньому 14 батогів. На завершення допитали Кочубея й Іскру про їхнє майно.

Цар наказав Кочубея та Іскру відіслати до Мазепи і стратити обох перед усім Запорізьким Військом, попа Святайла і підісланого раніше від Кочубея з доносом попа зачинити у Соловецький монастир, а сотника Кованька й служителів Кочубея та Іскри відправити до Архангельська й віддать у солдати.

Стольник Іван Вельямінов-Зернов у супроводі солдатів повіз Кочубея та Іскру до Києва. Шлях їхній пролягав водою від Смоленська по Дніпру. Злочинці були закуті. 29 червня Вельямінов-Зернов прибув до Києва і помістив засуджених у Новопечерській фортеці, а сам одразу послав сповістити про це гетьмана. 7 липня гетьман перебував у таборі, який розташовувався за Білою Церквою, у містечку Борщагівці, і він послав звідти до Києва бунчукового товариша Максимовича із сотнею козаків. 12 липня в присутності всієї генеральної старшини він передав злочинців гетьманові й подав йому царську грамоту. Кочубея знову допитали про його майно, і він до попередніх свідчень додав ще повідомлення про декілька цінних речей, які були в нього.

14 липня, рано-вранці, за багаточисленного зібрання козаків і народу Кочубею та Іскрі відтяли голови. Тіла їхні лежали на показ народові, поки не скінчилася обідня, а потім їх поклали в труни й відвезли до Києва. Там поховали їх 17 липня на подвір'ї Печорського монастиря, поблизу трапезної церкви.

Петро був глибоко переконаний у вірності йому Мазепи і гадав, безперечно, що звершив сувору, але цілком справедливу справу, скаравши донощиків, які замірялися звести наклепи перед царем на його вірного й випробуваного слугу.

8. Перехід Мазепи на бік Карла ХІІ

Минуло літо, наближалася осінь. Цар дізнався, що Карл XII звернув на південь і наближається до України. За цими чутками Петро дав розпорядження, щоб гетьман ішов до великоросійського війська на з'єднання, а козацька кіннота переслідувала неприятеля ззаду і нападала на його обоз. Самого гетьмана цар бажав бачити начальником цієї кінноти під час її військових дій. Мазепа хотів ухилитися від такого. Але Мазепа, крім того, написав цареві таке міркування: «Якщо я, особою моєю гетьманською, залишивши Україну, вирушу далеко, то вельми побоююся, щоб за той час внутрішнє серед тутешнього непостійного й малодушного народу не сталося збурення». Мазепа давав цареві такий відгук: «Я серед тутешніх не лише мало, але й нікого настільки вірного не маю, хто б серцем і душею, віддано й старанно вашій царській величності за такого випадку служив» Микола Костомаров. Галерея портретів. Київ “Веселка”. - 1993.. Мовлене перегукувалося з тогочасними поглядами Петра, котрий і сам непокоївся, щоб прокламації Карла XII, розповсюджуючись по Україні, не викликали там бродіння умів. У жовтні Карл уже підходив до кордонів України; Шереметєв та Меншиков з російським військом перебували поблизу Стародуба, готові зустрічати неприятеля. Головкін, за царським наказом, квапив гетьмана листами, спонукаючи йти до Стародуба зі своїми козаками на з'єднання з царськими силами. Мазепа ще раз намагався відбитися і писав до Меншикова. Одержавши листа від Мазепи, генерали й міністри скликали консиліум і вирішили, щоб гетьман призначив замість себе наказного гетьмана для захисту внутрішнього спокою України, а сам все-таки б ішов до головної армії.

Мазепі треба було на щось зважуватися: або, залишаючись вірним цареві, приєднатись до великоросійського війська, або ж перейти на бік шведського короля. Україна приєдналась порівняно недавно, українці ще не звикли вважати Росію такою ж вітчизною, як і свою Україну. Простий люд -- поспільство,-- щоправда, схилявся до монархічної влади, але це тому, що сподівався в ній знайти опору проти старшини і взагалі значного козацтва. У всіх значних укорінилося таке переконання, що український народ сам по собі, а московський також сам по собі, і за будь-яких обставин українець повинен йти туди, де йому краще. Вже давно існувало побоювання, що рано чи пізно Москва викорінить козацтво, порушить усі так звані українські права й вольності і постарається урівняти Україну із своїми руськими областями. Залізна Петрова рука вже почала відчуватися в Україні, хоча реформаторські заміри царя безпосередньо не налягали на цей край. Питання про те, що саме спонукало Мазепу перейти на бік Карла, не раз поставало перед істориками, і в наші часи склалася думка, що перехід Мазепи стався несподівано, під впливом того становища, в якому гетьманові доводилося вибирати те або інше. Якщо й раніше, у запалі обурення по відношенню до Москви, блукала в його голові, як і в головах старшин, думка про спілку з Карлом, то думка ця навряд чи здійснилася б, коли б Карл своїм просуванням у Україну не дав їй ходу. Досі Мазепа відбувався від вимог російського, але далі відкручуватися не можна було, особливо після того, коли слідом за рішенням консиліуму, яке було повідомлене гетьманові, Меншиков написав йому, що потребує з ним побачення для наради. Мазепа скликав обозного Ломиковського, генерального писаря Орлика та інших старшин і полковників і запитував, що йому робити. Тоді Мазепа доручив Орликові написати інструкцію посольству до шведського міністра графа Піпера. Мазепа в цій інструкції висловлював радість з приводу прибуття Карла XII на Україну, просив допомоги і визволення всього українського народу від тяжкого московського ярма й обіцяв шведському війську підготувати пороми на Десні, біля Макошинської пристані. Цю інструкцію повіз за наказом Мазепи управитель його Шептаковської волості Бистрицький, свояк Мазепи, вирушивши у шведську армію разом з полоненим шведом, якого послали з ним за перекладача. Між тим до Меншикова Мазепа послав свого небожа Войнаровського сповістити царського улюбленця, що від хвороби перебуває при смерті і від'їжджає з Батурина до Борзни, де має намір соборуватися оливою у київського архірея. Між тим Меншиков сам вирішив їхати до гетьмана в Борзну.

Мазепа був у Борзні. 21 жовтня Бистрицький повернувся з шведського табору і прибув до гетьмана сповістити, що за ним слідом незабаром має прибути до Десни шведське військо. За Бистрицьким з'явився в Борзні Войнаровський, який утік уночі од Меншикова: він повідомив гетьманові, що Меншиков їде в Борзну для побачення з помираючим гетьманом. Мазепа, не чекаючи Меншикова, пізно увечері помчав до Батурина. Другого дня Мазепа з Батурина кинувся до Короба, а на третій, 24 жовтня, рано-вранці переправився за Десну і поїхав до короля із загоном чисельністю 1500 чоловік; з ним були старшини, кілька полковників, сотників і значного товариства. У селі Бахмачі Мазепа заприсягнувся перед ними, що прийняв протекцію шведського короля не заради якоїсь приватної своєї користі, а для добра всієї української вітчизни і всього козацтва. У свою чергу старшини й усі значні козаки, які були там, присягнули, що приймають протекцію шведського короля і будуть вірні й покірні волі гетьмана.

Меншиков не встиг доїхати до Борзни, як зустрів на дорозі великоруського полковника Анненкова, що перебував при гетьмані, і дізнався від нього, що Мазепа поїхав до Батурина. Меншиков повернув до Батурина і побачив, що на стінах Батуринського замку стояли озброєні люди: міст було розведено. Меншиков посилає в Батурин Анненкова за поясненнями, але Анненкова не пускають. Меншиков їде в Короб, сподівається застати там гетьмана, але перед дорогою дізнається, що Мазепа поїхав за Десну. Лише тут Меншикову почала відкриватися таємниця, і він зрозумів, чому уночі втік від нього Войнаровський; таємниця ця стала ще більше прояснятися, коли до Меншикова приїхали з ближчих місць сотники і просили захистити їх від Мазепи, який перекинувся до неприятеля.

26-го жовтня з Макошина, де була переправа на Десні, Меншиков про вчинок Мазепи сповістив цареві, який перебував з армією у селі Погребках, також на Десні. Фатальна звістка про зраду надзвичайно вразила Петра своєю несподіваністю. Цар одразу ж послав Меншикову наказ укріплювати військом переправу на Десні, щоб не допускати козаків іти за Мазепою, і 28-го жовтня написав до всього українського народу маніфест, в якому сповіщав про гетьманову зраду. На завершення маніфест сповіщав, що Петро знищує всі побори, що їх наклав колишній гетьман.

Але й Мазепа, у свою чергу, намагався вплинути на українців. 30 жовтня він послав стародубському полковникові Скоропадському грамоту з викладом причин, які спонукали його до переходу на бік Карла XII. «Московська потенція вже давно має всезлостиві наміри проти нас, а останнім часом почала відбирати у свою область українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до злиденства жителів і заселяти своїми військами. Я мав від друзів таємне застереження, та й сам ясно бачу, що ворог хоче нас, гетьмана, всю старшину, полковників і все військове начальство прибрати до рук у свою тиранську неволю, викорінити ім'я запорізьке й обернути всіх на драгунів і солдатів, а весь український народ піддати вічному рабству. З такими-от намірами Меншиков і Голицин поспішили із своїм військом і запрошували старшину в московські табори. Я дізнався про це і зрозумів, що безсильна і нево-йовнича московська потенція, рятуючись завжди втечею од нездоланних шведських військ, вступила до нас не заради того, щоб нас захистити од шведів, а щоб вогнем, грабіжництвом і вбивством винищувати нас. І ось, за згодою всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського гноблення і не лише поверне нам права нашої вольності, а й ще примножить і розширить; у цьому його величність запевнив нас своїм незмінним королівським словом і письмовими запевненнями» Микола Костомаров. Галерея портретів. Київ “Веселка”. - 1993.. На завершення Мазепа запрошував Скоропадського діяти із собою заодно, викоріняти московський гарнізон у Стародубі, а якщо б це неможливо було, то відійти до Батурина, щоб не потрапити в московські руки.

Негайно після розіслання царського маніфесту про обрання нового гетьмана Меншиков Меншиков Олександр Данилович (1673--1729) -- російський державний і військовий діяч, генералісимус. Кар'єру почав 1686 р. денщиком у Петра І. Брав участь у Азовських походах 1695-- 1696 рр. 1708 р. війська, очолювані О. Меншиковим, оволоділи м. Батурином і спалили гетьманську рези-денцію. У 1718--1724, 1726--1727 рр. був президентом Військової колегії. За царювання Катерини І і Петра II -- фактичний правитель Російської держави. 1727 р. був усунутий від влади і засланий. рушив з корпусом війська до Батурина, Мазепиної столиці, де зачинилися найбільш затяті прибічники Мазепи. Начальствували над батуринським гарнізоном полковник над сердюками Чечель, осавул Кенігсеп, полтавський полковник Герцик і якийсь сотник Дмитро. Меншиков, підступивши до Батурина, послав у місто сотника Маркевича з умовлянням здатися. Чечель, до якого привели Маркевича, сказав, що вони здаватися не будуть без указу свого гетьмана; Чечель при цьому зробив вигляд, нібито не знає нічого про зраду Мазепи. Слідом за Маркевичем на човні по річці Сейму виплив київський воєвода, князь Дмитро Голицин. Чечель вислав до нього посланців, і, коли Голицин почав їх умовляти, завзяті мазепинці почали зі стін лаятися і стріляти з рушниць. Тоді Меншиков наказав війську переправлятися і ладнати мости. Вночі обложені прислали до Меншикова знову посольство; воно запевнило російського зверхника, що обложені залишаються вірними царській величності й готові впустити війська до замку, але просять три дні строку. Меншиков зрозумів, що це хитрість. Зрадники розраховували, що до них прийдуть шведи на допомогу. Меншиков дав їм строку лише до ранку. О 6-й годині наступного ранку Меншиков учинив приступ і наказав винищувати в замку всіх без розбору, не виключаючи й малят, але залишати в живих начальників, щоб потім їх скарати. Усе майно батуринців від початку було віддане солдатам, тільки гармати повинні були перейти в казенне майно. За дві години все було скінчене: гетьманський палац, служби й двори старшин -- усе було перетворене на попіл. Усе живе було винищене. Кенігсепа взяли в полон жорстоко зраненим; Чечель втік, але його спіймали в ближньому селі козаки і припровадили до Меншикова.

6 листопада з'їхалося до Глухова духовенство, у тому числі київський митрополит і два архієреї: чернігівський Іоанн Максимович та переяславський Захарія Корнилович; було чотири полковники, які залишилися вірними: стародубський -- Іван Скоропадський, чернігівський -- Павло Полуботок, переяславський -- Томара й ніжинський -- Жураховський; вони прибули із сотниками й козаками своїх полків. Після попереднього молебня наближений боярин князь Григорій Федорович Долгорукий відкрив вибори гетьмана за старовинними звичаями, котрих дотримувалися й часів приєднання України до Росії. Обрали Скоропадського. По обранню він склав присягу в церкві, а потім одержував поздоровлення від царя й наближених вельмож. Через кілька днів після обрання, 12 листопада, в соборній Троїцькій церкві після літургії й соборного молебня було здійснено обряд прокляття Мазепи, що його склав, вірогідно, сам Петро. Духовенство проспівало над портретом Мазепи, прикрашеним орденом Андрія Первозванного, тричі анафему його імені. Після здійснення прокляття кат проволік портрет вулицею на мотузку й повісив на шибениці. Наступного дня після того відбулася страта Чечеля та інших мазепинців, взятих у Батурині. Духовенство розпорядилося, щоб по всій Україні на церковних дверях було прибито оголошення, яким сповіщалося, що Мазепа з сіма своїми однодумцями, котрі перекинулися до ворогів, відлучений від церкви й проклятий. Архієреї погрожували таким же відлученням від церкви і від причастя святих Таїн усім тим, хто виявить співчуття зраді або пристане до неприятеля.

Із полковників, які підтримали Мазепу, миргородський полковник Данило Павлович Апостол і компанійський полковник Ігнатій Ґалаґан відкинулися від шведів у кінці листопада. Апостол перебував віддавна в неприязних стосунках з Мазепою; перед зрадою він, як видно, помирився з гетьманом, разом з ним перейшов до шведів, а тепер з'явився до царя Петра з усною пропозицією від Мазепи прислужитися цареві, користаючись своїм теперішнім становищем.

За Мазепою перейшли до неприятелів лише старшини, але й з них багато хто втік від нього, тільки-но дізналися, що надія на шведського короля слабка і що Карл, якби навіть і хотів, не зміг би надати Україні незалежність. Так само 1709 року втекли від Мазепи генеральний суддя Чуйкевич, генеральний осавул Дмитро Максимович, лубенський полковник Зеленський, Кожуховський, Андріяш, Покотило, Гамалія, Невінчаний, Лизогуб, Григорович, Сулима. Хоча вони з'явилися вже після строку, що його призначив Петро для амністії, і ясно було, що відвернулися від шведського короля лише тоді, коли побачили, що справа його програється, однак Петро їх не засудив до страти, замінивши її засланням до Сибіру. Зате Петро згадав про Палія і звелів його привезти із Сибіру. Палій брав участь у Полтавській битві, хоча старість і тяжке заслання зробили його настільки немічним, що він без сторонньої допомоги не міг сідати на коня. Випала милість удові й дітям страченого Кочубея. 15 грудня 1708 року новий гетьман Іван Скоропадський наказав повернути вдові Кочубеєвій Любові, уродженій Жук, і дітям її всі села в полках Полтавському, Ніжинському й Стародубському й один хутір на правому боці Дніпра, які належали покійному генеральному судді .