Мазепі було не вельми добре у шведського короля: українці, замість того щоб зустрічати шведів як визволителів од московської неволі, на кожному кроці чинили їм опір; не лише козаки, які складали військову верству, а й посполиті люди збиралися ватагами, нападали на шведські загони, ловили й передавали цареві посланців, які їздили краєм з підбурювальними закликами Карла XII й Мазепи. Шведи ставили це на карб Мазепі, починали запідозрювати, що й сам гетьман при нагоді втече від них і спробує одержати царське прощення. Мазепу утримували начебто під непомітною для нього самого вартою, в той час як ті, яких він втягнув, один за одним ізслизали з шведського табору. Лише запорожці складали виняток; вони прибули до Карла числом 3 000 під орудою свого кошового Костя. Мало користі відчували для себе шведи від переходу на їх бік Мазепи. Всю зиму й весну, перебуваючи в Україні, вони зазнали ряду невдач; лише містечко Веприк і місто Ромни вдалося їм захопити, та й то з великими втратами. Сталася знаменита Полтавська битва. Карл утік, з ним утік Мазепа. Вони опинилися в турецьких володіннях. Петрові дуже хотілося дістати зрадника у свої руки, і він був у досаді, коли на переправі через Дніпро біля Перевалочної не вдалося російському війську захопити Мазепу. Бажання скарати свого ворога було у Петра таке велике, що, всупереч своїй звичній ощадливості, цар пропонував турецькому великому муфтієві 300 000 талярів, якщо він силою свого духовного значення переконає султана видати зрадника. Спроба Петра не вдалася і навряд чи могла вдатися, оскільки і в своєму вигнанні Мазепа був ще багатий. За весь час свого гетьманства, щедро будуючи і прикрашаючи церкви, він встиг зібрати великі скарби: з того багато що зберігалося у Києво-Печерському монастирі та в Білій Церкві і дісталося цареві; Петро спонукав усіх відшукувати ще і повідомляти урядові про всякі гетьманові статки, обіцяючи виказувачеві половину виявленого ним майна, яке належало зрадникові. І все-таки Мазепа встиг захопити із собою величезні, як на той час, грошові суми. Він мав спромогу вже у своєму вигнанні надати Карлові XII в позичку 240 000 талярів, а після смерті Мазепи, як кажуть, знайдено було при ньому 160 000 червінців, опріч срібного посуду й різних прикрас.

Мазепа помер 22 серпня 1709 року від старечого виснаження у селі Варниці поблизу Бендер. Його тіло, відспіване у сільській церкві в присутності шведського короля, було відвезене й поховане в старовинному монастирі св. Георгія, розташованому на березі Дунаю, поблизу Галаца , потім перевезене до Ясс.

Висновок

Мазепа, як історична постать, у багатьох відношеннях становить визначний тип свого часу і того суспільства, в якому він виховався і діяв політичне. Мазепа носив постійно на собі відбиток того щиросердя, яке притаманне характерові й поведінці українців, часто відзначався добродушною веселістю, всіх любив пригощати. Усім тим він схиляв до відвертості своїх гостей і приятелів і випитував у них все, що йому було потрібно. Він був дуже щедрим до кожного, з ким мав справу, але в той же час не гребував ніякими засобами й шляхами для надбання собі багатств. Він був надзвичайно побожний, надавав благодійницьку поміч церквам, дбав про духовенство, роздавав милостиню. Значна частина першокласних церков у Києві та в інших місцевостях України може донині поминати серед дбайливих благодійників Мазепу.

Мазепа, жив і мав у собі прагнення політичної незалежності своєї вітчизни, і це найбільш переконливо проявляється в тій думі, яку Кочубей подав як свідчення неблагонамірених почувань Мазепи. У цьому прагненні Мазепа не різнився від інших гетьманів, ні від своїх сучасників, наскільки їх хвилювали політичні обставини. Мазепа побачив можливість здійснити давнє заповітне бажання і вхопився за неї.

Сьогодні ми можемо сперечатися, шукати помилки у діях гетьмана, погоджуватись чи не погоджуватись з його окремими вчинками. Незаперечним лишається тількі той факт, що політичний крок Мазепи у 1708р. відбивав політичні погляди українського суспільства, яке прагнуло бути незалежним.

Література

1. Наталія Полонська-Василенко «Історія України» Київ «Либідь» 1993 рік

2. «Гетьмани України»Київ 1991 рік

3. Михайло Грушевський « Історія Ураїни» Київ -- Львів 1913

4. Конспект

5. “Історія України Курс лекцій”