Главная
Коллекция "Otherreferats"
История и исторические личности
Західно-Українська Народна Республіка
Західно-Українська Народна Республіка
Утворення Західно-Української Народної республіки (ЗУНР), взаємини з Українською Народною Радою (УНР). Похід військ УНР та ЗУНР на Київ і війна з Денікіним. Вищі та місцеві органи влади ЗУНР. Органи охорони порядку, судова система, збройні сили.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.05.2009 |
| Размер файла | 50,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
36
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКИЙ ЕКОНОМІКО-ПРАВОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра гуманітарних та фундаментальних юридичних дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни: Історія держави та права України
Тема: "Західно-Українська Народна Республіка"
Виконала: студентка І курсу ДП - 13
факультету права та підприємництва
денної форми навчання
спеціальності "Право, Правознавство"
Маценко Поліна Ігорівна
Перевірив:
Харків 2009
Зміст
- 1. Утворення ЗУНР
- 1.1 Взаємини урядів УНР і ЗУНР
- 1.1 Похід військ УНР та ЗУНР на Київ і війна з Денікіним
- 2. Вищі органи влади і управління ЗУНР
- 2.1 Місцеві органи влади
- 2.2 Органи охорони порядку, судова система
- 2.3 Судово-прокурорські органи
- 2.4 Збройні сили
- 3. Соціально-політична, економічна та інша діяльність ЗУНР
- 4. "Акт злуки" УНР і ЗУНР
- Використана література
1. Утворення ЗУНР
18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є. Петрушевич.
Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано:
1) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність;
2) тепер вони представляють окрему Українську державу;
3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів;
4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави;
5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.
Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.
До порядку денного нарад Української Національної Ради було включене питання про злуку галицьких земель з Наддніпрянською Україною. Але на той час перемогла думка, що з цією справою слід зачекати, бо, по-перше, не знали, як поставиться до України Антанта і чи визнає вона мир з німцями в Бресті. По-друге, державний уряд Наддніпрянщини в усьому слухався німецької та австрійської окупаційної влади. По-третє, політичні тенденції тодішнього гетьманського уряду в Наддніпрянщині, спрямовані на федерацію з Москвою, суперечили українським національним інтересам. Через непевне державно-правове становище гетьманської держави й її залежність від сторонніх чинників обережність Української Національної Ради була виправданою.
Комітет по злуці українських земель вирішив направити до Києва своїх представників. Гетьман Скоропадський із задоволенням сприйняв проголошення ЗУНР та її прагнення з'єднатися з Наддніпрянською Україною. Але Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, повідомив Львів, що негайна злука Галичини й Буковини з гетьманською державою небажана, бо вона піднесе престиж гетьмана в очах народу і закріпить його режим, який союз мав намір повалити.
Керівництво ЗУНР розуміло, що для новоствореної держави потрібні збройні сили, тому першою акцією Української Національної Ради було якнайшвидше перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців, який перебував тоді в Чернівцях. Січові стрільці підтримали зусилля Української Національної Ради.24 жовтня 1918 p. збори старшин Українських січових стрільців схвалили від'їзд до Львова, але водночас прийняли резолюцію, якою висловлювались за негайну злуку Львова і Києва.
31 жовтня 1918 p. Рада Міністрів Австрії теоретично визнала право українського народу на самостійність, але жадання Української Національної Ради не було задоволене, бо ніхто з міністрів не погодився з демаркацією кордонів територій, що мали увійти до складу новоствореної держави.
Не гаяли часу й поляки.28 жовтня 1918 р. у Кракові було створено Польську ліквідаційну комісію, яка мала перейняти владу в усій Галичині від австрійських властей і оформити перехід краю до Польської держави. Комісія оголосила, що визнає владу тільки варшавського уряду, й видала наказ, щоб усі державні органи Галичини здійснювали свої функції від імені польської держави. На 1 листопада 1918 p. вона призначила офіційну передачу влади польським властям, обравши місцем свого постійного урядування Львів.
У Львові на цей час зосередилося багато військовослужбовців-поляків, які утворювали свої організації та формували військові загони з цивільного населення.
Баритися далі українцям було не можна. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 p. Військовий комітет вирішив виступити і взяти владу у Львові до своїх рук. До ранку були зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста - військові казарми, телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та ін.
Вранці 1 листопада у Львові з'явилися відозви Української Національної Ради до мешканців столиці і до українського населення всієї Галичини, де, зокрема, відмічалось: "Волею українського народу утворилася на українських землях Австро-Угорської монархії Українська держава... Найвищою владою Української держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла влада в столичнім місті Львові і на цілій території Української держави" Копиленко О. «Хрестоматія з історії держави і права України» / Навч. посіб. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - с. 354. Подібною за змістом була й відозва до українського народу. Крім того, вона інформувала про деякі заходи щодо збереження новоствореної держави. Так, усі вояки української національності мали підлягати тільки Українській Національній Раді і наказам створених нею військових властей.
Формальна передача влади від австрійського намісника відбулася 1 листопада 1918 p.
Того ж дня, подолавши розгубленість, поляки почали готувати повстання проти української влади. Вже на початку з'ясувалося, що українці не були до неї підготовлені. Вчинити переворот - це одна річ, а утримати владу - зовсім інша. Отже, боротьба за Львів перетворилася на справжню війну між Галичиною і Польщею.
4-го січня 1918 року Українська Народна Рада ухвалила проект договору про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в єдину суверенну Українську Народну Республіку.22-го січня 1919 року в Києві урочисто проголошено злуку Галичини, Буковини, Угорської Русі й Наддніпрянської Великої України в Народну Республіку. ЗУНР з того часу стала зватися ЗОУНР (Західна Область Української Народної Республіки). Проте, фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗОУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон. Були поважні причини, на підставі яких ЗУНР не поспішала фактично об'єднатися з Наддніпрянською Україною. У січні 1919 року обидві республіки спільно вислали делегацію на Мирову Конференцію до Парижу, але на тій конференції справи 4-ох частин України розглядали окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розвалом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали права на будування власного життя, власних держав.
Але таким залишалося питання в теорії. На практиці воно виглядало інакше. Уряд ЗУНР негайно, ще в листопаді 1918 року, повідомив президента Вілсона про своє оформлення і просив його захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину.
Польський Комітет Народовий, дипломатичний представник Польщі перед Мировою комісією, вживав різних заходів, щоб довести світові, що українські війська були під командою німецьких старшин і що створення України було в інтересах Німеччини та Австрії. Прем'єр Польщі, Падеревський, інформував Мирову комісію про Галичину, плутаючи її навмисне з більшовиками і не відкидаючи інсинуацій щодо німецької участи.
Польська програма охоплювала не тільки Східню Галичину, по річку Збруч, але також і Холмщину, Підляшшя, Полісся та Волинь по річку Случ і Проскурівський та Кам'янецький повіти.
Наприкінці лютого 1919 року Мирова Конференція вислала місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Голова місії, генерал Бартельмі (від Франції), члени: полковник де Віярт (Англія), професор Лорд (ЗСА) та полковник Стабіле (Італія) виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини та Польщі. Комісія поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею: від Кам'янки Струмилової до лінії Дрогобича та Турки. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалися за Польщею. Уряд ЗУНР пропозиції цієї не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Тоді, внаслідок скарг уряду ЗУНР до Мирової Конференції, вислано 4 квітня 1919 року другу комісію, під головуванням бурського генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більше сприйнятливий, ніж "лінія Бартельмі": за Галичиною залишався Дрогобицький повіт з нафтою. Уряд ЗУНР прийняв цей проект.
У квітні прибула до Польщі із Франції добре озброєна армія генералів Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для війни проти більшовиків, але замість того польський уряд вислав її проти Галицької Армії, 15-го травня 1919 року почався наступ польських військ на українськім фронті. Цей наступ польський уряд пояснив Найвищій Раді Мирової Конференції, як відповідь на наступ українських військ, якого в дійсності не було. Сили Галлера були спрямовані на Самбір та на Луцьк - проти армії УНР. Перед переважаючими силами поляків війська Української Галицької Армії відступили. Підтримала польську офензиву Румунія, яка подала ультиматум про передачу їй південно-східної карпатської смуги землі: румунські війська насильно зайняли частину галицького Підкарпаття Спроба Української Галицької Армії зупинити наступ польських військ на Золотій Липі скінчилась невдачею. Українські війська відступили в трикутник: Збруч - Дністер - залізниця з Гусятина до Чорткова - Заліщики.
На початку червня 1919 року почали відчуватися в УГА втома й незадоволення проводом. Щоб запобігти занепадові дисципліни, переведено реформу: президентові Є. Петрушевичу надано право диктатора, і він створив Раду Уповноважених - з С. Голубовича, С. Витвицького, В. Курмановича, І. Мирона. Диктатура, дійсно, сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. На начального вождя Української Галицької Армії призначено генерала О. Грекова.
7-го червня 1919 р. частини УГА перейшли в наступ. Невелика чисельно армія (25.000 вояків), діючи з великим успіхом, примусила відступити польські війська по всій лінії (так звана "Чортківська офензива"). У другій половині червня Галицька Армія досягла лінії Дністер Гнила Липа - Перемишляни - Підкамінь. Цей успіх викликав ентузіазм населення, і коло 90.000 добровольців з'явилось до армії, але через брак зброї прийнято ледве 15.000. Під час всієї тієї війни Галичина не мала нізвідки значної допомоги: Буковина була захоплена Румунією, УНР сама потребувала допомоги. Не зважаючи на це, вона вислала два загони під командою А. Долуда та кілька батарей артилерії під командою полковника Кравчука. Долуд та Кравчук брали участь у всіх діях УГА до кінця війни. Допомогла УНР і грішми, які ввесь час ходили в Галичині поруч з австрійськими коронами.
У моральному піднесенні Начальна Команда УГА відмовилася признати демаркаційну лінію (так звана "лінію Дельвіга"), та прийняти умови перемир'я з Польщею, які підписала у Львові 10 червня 1919 р. делегація армії УНР та УГА. Але успіхи УГА були нетривкі. Польська армія поновила наступ, і УГА змушена була знову відступити в трикутник Дністер - Збруч - залізниця. Повний брак набоїв не дав можливосте продовжувати боротьбу з більш ніж стотисячною польською армією, яку Франція забезпечила всім потрібним. На цьому закінчилася Чортківська офензива. В середині липня (16-18) 1919 року УГА, диктатор Є. Петрушевич і уряд ЗУНР перейшли Збруч, щоб об'єднатися з військами УНР. Польща зайняла всю Галичину.
1.1 Взаємини урядів УНР і ЗУНР
15-го липня 1919 року найвищий провід, уряд Галичини та УГД перейшли Збруч для спільних дій з армією УНР. Більшовики відступили, щоб не опинитися між цими двома арміями.
Перехід УГА та диктатора Є. Петрушевича з урядом через Збруч не дав повного об'єднання сил. Об'єднати два уряди було неможливо цьому перешкоджали і ідеологічні і персональні причини. Провід ЗУНР був безпартійний, антисоціалістичний, провід УНР був соціалістичний; провід УНР вважав за можливе переговори й союз з радянським урядом, щоб спільно подолати "Добровольчу армію" Денікіна, і взагалі з самого початку готовий був прийняти програму більшовиків за умовою, що на Україні будуть встановлені ради українські, а не московські; провід ЗУНР ставив подвійну мету: боротьбу з Польщею та радянською Росією, і готовий був на спілку з Денікіним.
До цього треба додати персональні моменти: Петлюра і ввесь провід УНР вважали обрання Петрушевича на диктатора недемократичним, незаконним; Петрушевич і ввесь провід ЗУНР вважали становище Петлюри на чолі армії за шкідливе для справи, і кожна опозиція проти Петлюри знаходила моральну підтримку серед галицького проводу. Справа закінчилася на визнанні двох проводів і двох армій. але при тому утворено об'єднуючий орган - Штаб Головного Отамана. на чолі якого поставлено колишнього професора Військової Академії генерала М. Юнакова; секретарем його був генерал В. Курдіанович.
На домагання Петрушевича наддніпрянський уряд погодився на деякі зміни: на демократичну політику без ухилів убік радянства. На зміну уряду Мартоса, признання диктатури Петрушевича.
Загальне число вояків обох армій досягало 80.000, з того числа 45.000 мала УГА. У додаток до регулярної армії сподівалися на допомогу повстанців, вважаючи, що вони дадуть бл.15.000 вояків. Взагалі умови Галицької Армії були ліпші, ніж Наддніпрянської: УГА була краще забезпечена харчами - мала запасів їх на 8 місяців, мала кращий одяг, дефіцитні продукти - цукор, сіль, які могла обмінювати на інші продукти. Спільною трагедією обох армій була недостача набоїв: заводи були поза межами обох армій - одні в Австрії, інші на Лівобережній Україні. Купувати зброю і амуніцію за кордоном було неможливо, бо ніхто з сусідів не погоджувався продавати будь-що Україні. У той же час Антанта щедро постачала все потрібне арміям Денікіна, Колчака, Юденіча.
Взагалі матеріальне становище Директорії значно погіршало. Вичерпано ті запаси грошей, які дістала вона від гетьманського уряду і які надто широко розкидала в перших місяцях. Особливо багато грошей витрачалося на закордонні дипломатичні місії, члени яких, нібито для "підтримки престижу" Директорії, мешкали в дорогих готелях, відвідували першокласні ресторани. Наслідки цього були негативні з усіх поглядів, викликали, замість пошани, сумніви в солідарності цих місій. З другого боку це марнотратство погіршувало і так тяжкий стан Директорії.
У зв'язку з армією, яку могли ЗУНР та УНР виставити проти більшовиків, стоїть до цього часу не цілком з'ясоване питання з українськими воєнно-полоненими першої світової війни, які опинилися в Італії. Там були переважно галичани, але були й наддніпрянці. Число тих полонених подається неоднаково: автор, що заховав своє ім'я під літерами "К.Т. ", вважав, що їх було до 200.000. Є. Онацький дає меншу цифру - 70 - 100 тисяч, з того числа коло 500 старшин з Галичини, Буковини, Закарпатської України; наддніпрянців близько 30.000. Усі вони перебували в дуже тяжких матеріальних та моральних умовах і з початку 1919 року почали звертатися по допомогу до різних газет, до українського Пресового Інформаційного Бюро в Парижі, до уряду УНР.15-го лютого 1919 року Петлюра вирядив до Риму О. Севрюка з наказом "добитися визволення полонених" Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття -- с. 159. Він дістав на видатки 2.000.000 італійських лір, але нічого не зробив для полонених. Жив з дружиною розкішне, мав дороге помешкання в Римі, абонемент в опері, але навіть не відвідав полонених і не почав клопотів у міністерствах. Ревізія Д. Дорошенка дала великий компрометуючий матеріал, який надіслано Петлюрі, але доля того матеріалу невідома. Не міг нічого зробити й інший ревізор - д-р А. Окопенко. За той час багато полонених повмирало від тифу, малярії та інших хвороб. Частину полонених взяли до інших армій - польської, румунської, денікінської.
1.1 Похід військ УНР та ЗУНР на Київ і війна з Денікіним
У серпні 1919 року армії УНР та ЗУНР почали спільний похід проти більшовиків. Начальна Команда УГА пропонувала похід на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушати на Київ. Цей план - найбільш раціональний - зустрів опозицію збоку командування армією УНР, яке вважало, що політика вимагала заволодіти спершу Києвом. Прийняли компромісові рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а крім того - на Коростень, щоб прикритися від нападу з півночі. План цей був незручний тому, що розбивав сили. У напрямку до Одеси йшли наддніпрянські частини, якими командували генерали В. та Ю. Тютюнники і полковник Удовиченко; на Житомир ішли 2-ий Галицький корпус та Січові Стрільці під загальною командою полковника Вольфа. Основна частина армії - 1-ий та 3-ій Галицькі корпуси і Наддніпрянська група Запорожців, під загальною командою генерала А. Кравса, йшла на Київ.
У той же час до Києва, лівим берегом Дніпра, спішно наближалася, під командою генерала Бредова, "Добровольча армія". Про рух цієї армії, через брак розвідки, не знали Кравс та інші командири УГА, хоча знали всі в Києві, але проте про офензиву українських армій не знали.
30-го серпня 1919 року більшовики без бою залишили Київ. На 31 серпня призначено урочистий вступ об'єднаних українських армій до Києва та параду військ.
Про те, що сталося 31 серпня в Києві, до цього часу не знаходимо об'єктивного опису, натомість маємо здебільш суб'єктивні враження сучасників - тих "очевидців", обов'язок яких - "нічого не бачити" і "нічого не пам'ятати".
Біля полудня війська А. Кравса ввійшли до Києва, пройшли Бібіковським бульваром і розташувалися на майдані біля Міської Думи. На балконі Думи було вивішено український прапор. Тоді ж частини денікінської армії підійшли до Дніпра під командою барона Штаксльберга. Ланцюговий міст не був обсаджений, і ті частини вільно перейшли його. Не зустрічаючи спротиву, денікінці пройшли до Думи і стали навпроти українців. Коли на параду приїхали генерал М. Тарнавський та полковник В. Сальський - вони застали довершений факт. Далі, на вимогу денікінців, на балконі виставлено російський прапор. Його зірвав, за наказом Сальського, один із присутніх запорожців і кинув під ноги коня Сальського. Зчинилася метушня, почалася стрілянина з обох боків. Українці відступили, не зважаючи на свою перевагу: їх було три корпуси, а денікінців - тільки три полки. Замість того, щоб вжити сили, як пропонував Сальський, Кравс пішов зі старшинами до генерала Бредова на переговори, але Бредов заарештував Кравса з його старшинами і протримав "під домашнім арештом" до наступного ранку. Тоді Кравс, від імені групи галицьких військ, підписав ганебний договір з денікінцями про добровільний відступ тієї групи з Києва до лінії Василькова.
"Так славно почався і так безславно скінчився похід об'єднаної Української Армії на Київ", - писав В. Чеховський. Савченко В. А. «Двенадцать войн за Украину.» -- Харків: Фоліо, 2006. -- с. 415. Він мав цілковиту рацію, обвинувачуючи уряд та командування за помилки. Можливо, наслідки походу на Київ були б інші, якби командування військами було в руках наддніпрянців, а не галичан, які ввесь час виявляли "денікінофільство" і вірили в можливість спів дії з ними. Генерал Бредов у розмові з генералом Кравсом чітко виявив ставлення денікінців до України: з Кравсом, представником Галицької Армії, він погоджувався розмовляти, але з "армією Петлюри: - ні, і якщо приїде на переговори М. Омелянович-Павленко, то "буде розстріляний". Цей погляд "Добрармії" на Українську Державу виразно окреслив Денікін у відозві "К населенню Малороссии" Савченко В. А. «Двенадцать войн за Украину.» -- Харків: Фоліо, 2006. -- с. 412. в кінці серпня 1919 року: він назвав український рух "зрадницьким, спрямованим на розподіл Росії".
Ім'я Петлюри було популярне в народі, але він чомусь не був з Українською Армією, що вступила до Києва, імена ж галицьких генералів народові нічого не казали, та й саме обмундирування австрійського зразка, яке носила Галицька Армія, нагадувало окупантів, яких тільки що здихалися австрійців. Все це створило настрій якщо не ворожий, то - у всякому разі - байдужий до походу на Київ.
Найвищий провід - Петлюра зі своїм штабом - був глибоко схвильований київською катастрофою. Петлюра звернувся до уряду з телеграмою, в якій заявляв, що армія не хоче підкорятися далі Кравсові.
У вересні 1919 року Денікін змінив план: замість походу на Москву, проголосив війну Україні. У своїх спогадах Денікін писав: "Самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральні - тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по своїх домівках, або - приєднатися до нас, признавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх належить вважати за таких же противників, як і більшовиків. Разом із тим я вказував на необхідність приязного відношення до галичан, щоб відтягти їх з підлеглості Петлюрі. А якщо цього не буде досягнуто, то вважати й їх за ворожу сторону". Савченко В. А. «Двенадцать войн за Украину.» -- Харків: Фоліо, 2006. -- с. 210. Про рішення Денікіна наступати проти армії УНР довідався уряд УНР 22 вересня 1919 р. випадково - з перехопленого наказу.
Ці рядки із спогадів Денікіна розкривають всю глибину трагедії, яку переживала Україна, а разом з нею й ввесь Схід Європи. Замість об'єднати всі сили в боротьбі з більшовизмом - Денікін та його оточення повели боротьбу з Україною, твердо ставши на валуєвській "платформі": "України не було, нема й не буде". Денікін пише, що з ним погодилися Франція та Англія, але не згадав листа найрозумнішого політика - Черчілля, який був у ті роки військовим міністром Англії: він радив Денікіну - зважаючи на загальну політичну кон'юнктуру - "йти, скільки можливо, назустріч українським сепаратистичним прагненням". Але штаб Денікіна стояв непохитно на ігнорації України, яку трактував як "південну Росію".
Рух "Добровольчої армії" по Україні спочатку викликав не ворожість та надії населення, яке знемагало під більшовицькою окупацією. Легко було керівникам денікінського руху спертися на почуття населення й створити з нього базу - запілля для дальшої боротьби з більшовиками. Але вперта ідеологія проводу - ігнорація України, як держави і бажання повернути назад колесо історії - дали фатальні наслідки. Боротьба з українством стала головною метою Денікіна, Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих генералів. Це з найбільшою яскравістю виявилося в Києві: на другий день по вступі "добровільні" почали здирати українські вивіски, в тому числі з Української Академії Наук. Далі - всі українські школи, Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано, а замість них засновано російські. Назву "Україна" заборонено, її замінили - "Юг России", "Малороссия". Ненависть до всього українського йшла поруч з антисемітизмом: шлях армії Денікіна позначений був жидівськими погромами. До цього треба додати реквізиції, які перевищували більшовицькі. Слушно схарактеризував "Добровольчу армію" один з учасників Ті, який вступив до її лав, щоб боротися з більшовиками: "Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами проводжали"
Звичайно, такі умови виключали можливість спів дії уряду УНР з Денікіним - і 24 вересня 1919 року Директорія, президент Української Національної Ради Петрушевич і міністри підписали декларацію, в якій закликали український народ боротися з ворогом - армією Денікіна.
Київська катастрофа виявила глибину ідеологічного розходження між УНР та ЗУНР. Тоді як Директорія й уряд УНР не допускали й думки про спілку з Денікіним - ЗУНР ставила за головну мету боротьбу з Польщею і охоче йшла на союз з Денікіним, в надії на допомогу Антанти проти Польщі.
Справа з Антантою щораз більше ускладнювалась. Українська делегація в Парижі бачила неприхильне ставлення Мирової комісії до України, зокрема Наддніпрянської, яку вперше трактувала як частину Росії. Ліберальніше було ставлення до Галичини, бо визнавалося право частин Австро-Угорської імперії на незалежне існування. Безнадійність становища поглиблювало бажання представників ЗУНР відділитися від наддніпрянців з єдиної, соборної делегації. Державний секретар галицького уряду В. Панейко та проф. С. Томашівський - почали провадити сепаратні переговори з Мировою комісією, і в цих переговорах ішла мова навіть про утворення окремої держави з українських земель, що були в складі Австро-Угорщини
Нещастям для України був невдалий склад делегації: ні голова її - Г. Сидоренко, колишній військовий міністр Директорії, інтелігентна людина, інженер шляхів, ні Б. Матюшенко, відомий доктор, ні професор О. Шульгин, ні А. Марголін - не надавалися на ролі дипломатів у такий тяжкий час, не зважаючи на їхній щирий патріотизм. Не кращим був граф. М. Тишкевич, який заміняв Г. Сидоренка, як голова делегації. Це була людина чужа Україні, і навпаки - близька до деяких кіл російської еміграції.
Київська катастрофа по суті завершила визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українські війська опинилися між трьома вогнями: більшовиками, "Добровольчою армією" та Польщею, яка поступово окупувала Західну Волинь та Поділля. Українська армія не мала запілля. Антанта тримала Україну в стані блокади, пояснюючи це тим, що переслана Україні зброя і амуніція можуть потрапити до більшовиків. Вона не тільки не допомагала Україні в боротьбі проти більшовиків, як допомагала Денікіну, Корчаку та іншим вождям "білого руху", але навіть не дозволила доставити до України майно, що його Директорія придбала в Американської Ліквідаційної Комісії за 8000.000 доларів: одяг, санітарні матеріали тощо. Директорія не мала грошей, бо в Кам'янці-Подільському друкували їх надто повільне. Останній літак, що віз надруковані в Німеччині гроші, впав на території Румунії, яка не дозволила вивезти їх. Ті гроші (300.000.000 гривень) дісталися до українського уряду тільки в 1920 році. Польща взяла оплату в формі цукру за різне майно, але не дала належної кількості проданого. Тільки Румунія продавала УНР амуніцію.
Українська армія не мала одягу, чобіт. Єдиним виходом була реквізиція теплого одягу та взуття у населення; ця реквізиція була переведена 30 жовтня 1919 року в Кам'янці-Подільському. Становище погіршували незвичайно ранні морози. Виснажені, голодні, погано одягнені, люди легко піддавалися різним пошестям, головним чином пошесті тифу. Шпиталів було замало, не було т медикаментів, ні достатнього медичного персоналу. Смертність була велика
Майже єдина медично-санітарна допомога, що прийшла з-за кордону, був потяг Міжнародного Червоного Хреста зі шпиталем на 200 ліжок, що його придбав галицький уряд у Відні на початку 1919 року, але прийшов він тільки в жовтні через Румунію, бо Польща відмовилася пропустити його.
Такий був жахливий стан армії в "трикутнику смерті" - між трьома ворогами - Польщею, Радянською Росією та денікінською армією.
Становище ускладнювалося тертям між проводом. Після київської катастрофи, Є. Петрушевич на державній нараді заявив, що "наддністрянська армія своєю кров'ю позначила від Збруча до Києва хресний шлях любови до Соборної України У всьому галицький уряд творить одну волю з урядом наддніпрянським". Проте, це були тільки слова. У той самий день, коли Є. Петрушевич виголосив свою промову, генерал М. Тарнавський таємно від нього вислав делегацію до денікінського командування у справі сепаратного договору.
Вчинок генерала М. Тарнавського викликав загальне обурення. Найближчий його співробітник, ад'ютант Д. Паліїв, писав у 1930 році про сепаратним договір з Денікіним так: "Політичне був це промах, якого не можна допускатися навіть в найкритичніших хвилинах. З військового становища був це крок наскрізь фальшивий" Гончаренко В. «Хрестоматія з історії держави і права України» - «Ін Юре», 2003. -- с. 523. . Причиною цього кроку була погана розвідка: в УГА не знали, що армія Денікіна зазнала тяжкої поразки від більшовиків, втратила Орел, поспішно відступила на Україну і була оточена на українських землях народними повстаннями.
Зміст договору, що його підписав М. Тарнавський 6 листопада 1919 року, був такий: Галицька Армія переходить у повному складі, з усім майном, у повне розпорядження головного командувача збройних сил Півдня Росії. Галицький уряд переходить під опіку російської добровольчої команди. До часу визначення місця осідку галицького уряду, він негайно переходить до Одеси.
Таким чином цей договір з Денікіним скасував Галицький фронт. Коли на нараді урядів УНР та ЗУНР в Деражні генерал Сальський заявив, що це - "ганебна зрада", диктатор Є. Петрушевич, без відома якого перевів акцію Тарнавський, заплакав. На нараді ухвалено негайно арештувати Тарнавського та всіх тих, хто підписав договір, і віддати їх під суд. Але суд виніс "увільнюючий вирок". А кілька днів пізніше Є. Петрушевич заявив, що треба відмовитися від думки про самостійність і шукати порятунку в союзі з Денікіним, і що с два шляхи: погодження з Польщею або з Денікіним. Польща, мовляв, може забрати Правобережну Україну, а Росія не страшна. Тому треба погодитися на автономію. У цих словах виявилося ідеологічне розходження двох частин Української Армії; вони стверджують, що галицький уряд не мав ентузіазму в боротьбі, який підтримував ввесь час наддніпрянський уряд.
2. Вищі органи влади і управління ЗУНР
З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Українська Національна Рада підготувала і 13 листопада 1918 р. ухвалила "Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії". Він складався із 5 таких статей (артикулів):
"Назва. Держава, проголошена на підставі самовизначення Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 р., обнімаючи весь простір бувшої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).
Границі. Простір Західно-Української Народної Республіки покривається з українською суцільною етнографічною областю в межах бувшої Австро-Угорської монархії, - то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини, з Володимерією і Буковиною та з українськими частинами бувших угорських столиць комітатів: Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош, - як вона означена на етнографічній карті Австрійської монархії Карла барона Черніга...
Державна суверенність. Оця державна територія творить самостійну Західно-Українську Народну Республіку.
Державне заступництво. Право в імені Західно-Української Народної республіки виконує її нарід через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорціонального права голосування без різниці пола. На цій основі мають бути вибрані Установчі Збори Західно-Української Народної Республіки. До даного часу зібрання Установчих Зборів виконує всю владу Українська Національна Рада і Державний Секретаріат.
Герб і прапор. Гербом Західно-Української Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений в свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жовтий. Державна печать має довкола гербу напис: Західно-Українська Народна Республіка". Лановик Б. Д., Матейко Р.М. «Історія України» -- К.: Т-во "Знання", 1999. -- с. 314 - 315
Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом.
4 січня 1919 p. Українська Національна Рада прийняла кілька законів, присвячених удосконаленню її власної структури. Одним з них вирішено утворити Президію у складі президента (голови) - їм був обраний Є. Петрушевич - і чотирьох його заступників. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них.
На цьому засіданні Українська Національна Рада утворила ще один важливий орган - Відділ Української Національної Ради. Він складався з президента (голови Ради) і дев'яти членів та виконував функції колегіального глави держави. До компетенції Відділу відносилось: призначення членів уряду; оголошення амністії; затвердження і публікування законів.
У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні - виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.
З обранням Сейму Українська Національна Рада мала припинити свою діяльність.
Право голосу надавалось громадянам ЗУНР з 21 року, а право бути обраним - з 25 років. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засуджені судом за вчинення злочину.
Сейм складався з 226 послів. Згідно з національним складом населення краю належало обрати 160 українців, 33 поляка, 27 євреїв, 6 німців, Відповідно до цього утворювалися виборчі округи. Обраний таким чином Сейм мав бути скликаний у червні 1919 p. Проте розвиток воєнних подій перешкодив як його скликанню, так і проведенню самих виборів.
9 листопада 1918 p. було створено перший уряд ЗУНР - Державний Секретаріат у складі: К. Левицький - прем'єр; Л. Цегельський - внутрішні справи; В. Панейко - закордонні справи;
С. Голубович - судові справи; О. Барвінський - освіта та віросповідання; Д. Вітовський - військові справи; С. Баран - земельні справи; А. Чернецький - праця; І. Коровець - здоров'я; І. Мирон - шляхи; С. Федак - харчові справи; Я. Литвинович - торгівля і промисли; О. Пісецький - пошта і телеграф; І. Макух - громадські роботи.
Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною.10 листопада було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити заходів щодо об'єднання усіх українських земель в одній державі. Проте боротьба з Польщею продовжувалася, але була не під силу галицьким військам, які залишили Львів.5 листопада 1918 р. до Києва було направлено делегацію, яка мала просити гетьмана подати військову допомогу, а саме - направити під Львів корпус січових стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця. Гетьман погодився на це.
Український національний союз, що готував повстання проти гетьмана, довідавшись про його плани надіслати до Галичини січових стрільців, усіма засобами впливав на них, щоб вони залишились на місці, бо це була єдина надійна військова частина, на яку могли покластися повстанці.
Важко сказати, який би перебіг прийняли події. По-перше, коли б ідейний і дисциплінований легіон Українських січових стрільців з'єднався з січовими стрільцями Є. Коновальця, польський опір у Львові було б локалізовано. По-друге, без участі січових стрільців Український національний союз навряд чи наважився розпочати повстання проти гетьмана, а це збільшило б можливість порозуміння між соціалістичними партіями і гетьманом.
21 листопада 1919 p. Українська Національна Рада уповноважила Л. Цегельського та Д. Левицького поїхати до Києва для переговорів про об'єднання Галичини зі Східною Україною. Проте, там уже палахкотіла громадянська війна, тому 14 грудня у Фастові було підписано так званий Передвступний договір з Директорією УНР, що включав такі пункти:
1) ЗУНР виявила бажання об'єднатися з Великою Україною як складова частина цілого;
2) обидва уряди мають подбати про здійснення цього;
3) ЗУНР притримує свою територіальну автономію;
4) цей договір буде опубліковано за згодою Директорії УНР та Державного Секретаріату ЗУНР.
Гетьман Скоропадський зрікся влади 14 грудня 1918 р., тому договір був укладений не з тодішнім урядом України, а лише з представниками повстанців, що воювали проти гетьмана. З цього видно, що в той час настрої галичан схилялися у бік республіканців.
Перша сесія доповненої Української Національної Ради прийняла Передвступний договір про об'єднання всіх українських земель в одній державі за умови, що до скликання Установчих зборів найвища влада в Галичині належить Українській Національній Раді та її виконавчому органу - Державному Секретаріату. Сесія обрала делегацію у складі 65 чоловік для участі в святкуванні проголошення соборності. Ця делегація мала засідати в Трудовому конгресі, що був Всеукраїнським передпарламентом. Акт соборності відбувся 22 січня 1919 р. в Києві на Софійській площі, де було проголошено Універсал.
Після проголошення Акта соборності Галицька держава отримала назву Західна область Української Народної Республіки. Проте фактичної злуки не відбулось: організація влади ЗУНР не змінилася й обидві держави надсилали кожна свої окремі місії за кордон.
2.1 Місцеві органи влади
Згідно з розпорядженням Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. у всіх місцевостях старі органи влади і управління належало ліквідувати. Замість них слід було утворити нові, українські. Такими органами влади мали стати міські та повітові комісари з дорадчими органами при них - національними радами.
Українська Національна Рада 16 листопада 1918 p. видали "Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки". У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залишається чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить інтересам, суті та цілям Української держави.
У законі від 16 листопада далі зазначалося, що всі службовці державних та інших установ, які дадуть письмове зобов'язання чесно служити українській державі, залишаються на своїх місцях, що вищим виконавчим органом у державі, якому підпорядковуються всі адміністративні органи, є Державний секретаріат; що у повіті "представником і основним органом адміністрації є український державний повітовий комісар"; що повітових комісарів надалі вже не обирає населення, а призначає і звільняє державний секретар внутрішніх справ; що повітовим комісарам підпорядковуються повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. Але суди, пошта, телеграф, залізниці підпорядковувалися тільки центральній владі. Повітові комісари, у свою чергу, повинні були призначати (і звільняти) сільських, містечкових і міських комісарів. Вони також мали право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори. У законі було регламентовано повноваження повітових і нижчих комісарів.
До обов'язків повітових комісарів належало:
1) берегти інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;
2) приймати присягу від службовців повітових служб і адміністрації;
3) приймати рішення з усіх питань, якщо колишні австрійські службовці відмовляються служити;
4) затверджувати розпорядження адміністративних повітових властей загального характеру;
5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;
6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних інституцій і службових осіб у повіті.
У справах громадської безпеки повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові коменданти і коменданти жандармерії. У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими комітетами.
2.2 Органи охорони порядку, судова система
Після проголошення ЗУНР у багатьох повітах і населених пунктах було ліквідовано колишню австрійську жандармерію. Замість неї місцеві комісари почали на добровільних засадах формувати, так звану, народну міліцію. Але така система не могла забезпечити надійної охорони порядку в усій державі. Тому 6 листопада 1918 p. Українська Національна Рада прийняла рішення про утворення корпусу української державної жандармерії. До нього набирали добровольців, в першу чергу з числа військовослужбовців. Державна жандармерія підпорядковувалась спочатку Державному секретарству військових справ, але з часом була відокремлена від військової влади.
Незабаром в усіх повітах було утворено станиці державної жандармерії, які очолювали жандармські повітові коменданти. Вони повністю підпорядковувались повітовим комісарам, а по службовій лінії - команді державної жандармерії, а остання - відділу громадської безпеки секретарства внутрішніх справ.
Система державної жандармерії, яка склалася на практиці, отримала законодавче закріплення в спеціальному законі Української Національної Ради від 15 лютого 1919 p. Що стосується народної міліції, яка утворилась в багатьох населених пунктах, то вона й надалі продовжувала діяти як орган самооборони.
За основу організації судової системи було взято попередню, австрійську. Усіх суддів, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і які зобов'язувалися служити українському народу і українській державі та склали про це відповідну присягу, власті ЗУНР залишили на своїх місцях.
Незабаром Державний Секретаріат розгорнув активну діяльність щодо перебудови судової системи. В першу чергу на території ЗУНР було створено 12 судових округів і 130 судових повітів.
В січні 1919 p. було проведено реорганізацію армії. У війську Української і Галицької армії у травні 1919 p. налічувалося понад 100 тис. чоловік.
2.3 Судово-прокурорські органи
Важливою ланкою державного механізму ЗУНР були судово-прокурорські органи.21 листопада 1918 р. Українська Національна Рада прийняла закон "Про тимчасову організацію судів і судової влади". Тимчасово судові функції в ЗУНР продовжували виконувати суди колишньої Австро-Угорської монархії під керівництвом держсекретарства юстиції. Виходячи з цього, всі старі судді, які не скомпрометували себе антинародною, антиукраїнською діяльністю і прийняли присягу чесно служити ЗУНР, могли залишатися на своїх місцях.
Оскільки цей захід був тимчасовим, викликаним об'єктивною необхідністю, незабаром секретарство юстиції розгорнуло активну діяльність з перебудови всієї судової системи. Було видано розпорядження про утворення на території ЗУНР судових округів (12) і судових повітів (130). Визначивши точний національний склад населення, секретарство юстиції розпорядилося провести вибори суддів (1 мандат від 40 тисяч жителів), причому знову-таки кожна національна меншина могла обрати своїх суддів. У такий спосіб слід було обрати 144 суддів окружних судів, з них 102 українців, 25 поляків, 17 євреїв.
Зважаючи на те, що кваліфікованих суддів-українців, патріотів свого народу, не вистачало, Українська Національна Рада 11 листопада прийняла закон "Про скорочення підготовчої судової служби". Йшлося про обов'язкове суддівське стажування для випускників юридичного факультету та інших осіб, які не мають суддівської або адвокатської практики. Раніше строк їхньої досуддівської практики був три роки, тепер його скоротили до двох років.
У зв'язку з воєнним станом тимчасово була призупинена діяльність інституту суддів-присяжних. Було прийнято закони і розпорядження про провадження судочинства українською мовою (однак у місцях компактного проживання національних меншин за їх вимогою можна було провадити судочинство їхньою рідною мовою), широке введення в нього принципів гласності, змагальності, демократизму, права обвинуваченого і підсудного на захист та ін.
Продовжуючи реформу судової системи, Українська Національна Рада 11 лютого 1919 р. видала закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції - для розгляду кримінальних справ (окружні й повітові суди повинні були розглядати цивільні справи). Суддів цих трибуналів призначало секретарство юстиції, затверджувала призначення Українська Національна Рада або її комітет.
Трибунали діяли у складі одного або трьох суддів. Вищою, другою інстанцією у цивільних і кримінальних справах мав бути Вищий суд у Львові, третьою - Найвищий державний суд. Але тимчасово, до їх утворення, функції другої і третьої інстанції належали спеціально створеним на цей час сенатам - окремому судовому сенату другої інстанції та окремому судовому сенату третьої інстанції. Вони згідно з розпорядженням Держсекретаріату від 8 березня були утворені у Станіславі.
Функції обвинувачення виконувала державна прокуратура. Оскільки підготовлених для цієї роботи українських юристів не вистачало, роботу прокуратури як слід не було розгорнуто. У цьому напрямі були зроблені лише певні кроки.
Поновили в ЗУНР свою діяльність адвокати, об'єднані у палату адвокатів. Вони складали присягу, що дотримуватимуться законів країни і служитимуть для її блага.
Розпорядженням секретарства юстиції від 1 березня було створено нотаріальну службу.
Нотаріуси також складали присягу на вірність Українській державі та виконували всі нотаріальні дії від її імені. Очолювала нотаріальну службу Нотаріальна палата, підпорядкована секретарству юстиції.
Окрім органів цивільної юстиції, створювалася і військова юстиція. Вже 16 листопада 1918 р. Державний секретаріат видав розпорядження про організацію системи військових судів. Вона виглядала так:
1) Вищий військовий трибунал;
2) військові обласні суди;
3) військові окружні суди. Членів Вищого військового трибуналу призначало секретарство військових справ, затверджувала Українська Національна Рада.
Що стосується обласних і окружних судів, то їх головами автоматично ставали відповідні військові коменданти, членами - представники військових округів, корпусів і жандармерії.
Створювався також інститут військової прокуратури, яку очолював Генеральний військовий прокурор.
У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації, обстановки на фронті 30 листопада 1918 р. на території ЗУНР були створені військово-польові суди, які могли постановити навіть смертні вироки. їх, щоправда, затверджував (або не затверджував) Держсекретаріат.
2.4 Збройні сили
Для ЗУНР ця проблема стала особливо актуальною, оскільки з перших днів існування української держави їй довелося оборонятися від агресії сусідньої Польщі, потім Румунії.
На початку листопада Українська Національна Рада звернулася до всіх солдатів і офіцерів української національної австро-угорської армії із закликом стати на захист рідного краю, а до цивільного населення - вступати добровольцями в армію. На чолі збройних сил стояли Головна команда (її очолив отаман Г. Косак) і генеральний штаб. Наплив добровольців був великий.
Проте у зв'язку з розширенням військових дій питання про створення постійної, регулярної армії ставало все актуальнішим. У середині листопада розпорядженням секретарства військових справ серед українського населення було оголошено мобілізацію. Було розроблено текст військової присяги, форму одягу, відзнаки, взято на облік усе військове майно, спорядження. Територія держави поділялася на три військові області, ті - на 12 військових округів. Були сформовані регулярні збройні сили - Українська галицька армія (УГА).
У структурі УГА були різного роду війська: піхота, кіннота, артилерія, льотна частина, саперні частини, а також санітарна, ветеринарна, інтендантська служби, судова система, військове духівництво.
На початку 1919 р. в ЗУНР було створено досить численну (близько 120 тисяч осіб) дисципліновану й патріотично налаштовану армію. Очолювали збройні сили Начальний вождь (командувач) і Генеральний штаб.
У складі УГА було створено три корпуси. Корпус поділявся на чотири піхотні бригади, бригада - на два полки, полк - на три курені.
При кожній бригаді був полк артилерії, кінні сотні, технічна сотня, сотня зв'язку, саперні підрозділи та ін.
Отже, у ЗУНР за короткий час були сформовані основні ланки державного апарату - центральні й місцеві органи державної влади й управління, правоохоронні органи, збройні сили.
3. Соціально-політична, економічна та інша діяльність ЗУНР
Незважаючи на напружену зовнішньополітичну ситуацію, у тому числі на війну з Польщею, що набирала дедалі більшого розмаху і загострення, Українська Національна Рада та уряд ЗУНР розгорнули активну діяльність щодо організації державно-політичного життя країни, створення її правової основи, розв'язання назрілих соціально-економічних та інших проблем.
15 лютого 1919 р. Українська Національна Рада прийняла закон "Про державну мову", якою стала українська мова. Водночас національним меншинам гарантувалося право використовувати в офіційних зносинах з державними і суспільно-політичними органами в усній або письмовій формі свою рідну мову, а на владу покладався обов'язок відповідати громадянам тією самою мовою. їм гарантувалося також право вільно розвивати свою мову, культуру, традиції, мати свої школи, бібліотеки, видавництва.
Зберігало силу й рішення Держсекретаріату від 10 листопада 1918 р. про те, що всі закони, інші нормативні акти й документи, що мають загальнодержавне значення, обов'язково публікуються чотирма найпоширенішими у Галичині мовами: українською, польською, єврейською і німецькою.
8 квітня 1919 р. було прийнято закон "Про право громадянства Західної області УНР і правовий статус чужоземців". Кожна людина, яка в день проголошення закону мала право належності до якої-не-будь міської або селянської общини, вважалася громадянином УНР (ЗУНР у той час вже увійшла до складу УНР). В інших випадках рішення про надання громадянства або позбавлення його приймав Держсекретаріат.
Важливим напрямом діяльності ЗУНР було розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем. Найважливішою з них була земельна. Малоземельне і безземельне селянство становило у Галичині 80 відсотків усіх селянських господарств, а поміщики володіли 37 відсотками всіх земель.
Над вирішенням цієї проблеми працювали всі політичні партії, спеціальна комісія Української Національної Ради, секретарство земельних справ, багато хто з депутатів.14 квітня 1919 р. було прийнято закон про земельну реформу. Оприлюднили його 8 травня.
Закон торкнувся головної проблеми - землі поміщиків, монастирів, церкви та інших великих землевласників понад установлений максимум мали були конфісковані. Вони переходили у так званий "земельний фонд" держави, з якого після війни повинні були наділятися передусім військовослужбовці - інваліди визвольної війни 1918-1919 рр. або їхні сім'ї, інваліди першої світової війни, вдови та сироти загиблих, безземельні та малоземельні селяни.
Подобные документы
Західна Україна на початку 1918 року - створення єдиної суверенної Української Народної Республіки. Взаємини урядів УНР і ЗУРН у протистоянні більшовикам. Похід військ УНР та ЗУНР на Київ. Сепаратним договір з Денікіном і скасування Галицького фронту.
доклад [25,7 K], добавлен 19.03.2008Початок формування Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), її збройні сили та соціально-економічне становище. Законотворча діяльність ЗУНР з перших днів проголошення та її здійснення в умовах польської агресії. Основні причини падіння ЗУНР.
реферат [20,0 K], добавлен 28.10.2010Питання державного самовизначення України. Українська республіка в часи Центральної Ради. Гетьманська держава, аналіз повноважень гетьмана. Директорія Української Народної Республіки, особливості діяльності її уряду. Західно-Українська Народна Республіка.
реферат [49,6 K], добавлен 27.08.2012Дослідження подій збройного конфлікту між Польською державою і Західно-Українською Народною Республікою 1918-1919 років. Процес встановлення влади Західно-Української Народної Республіки, її поширення у містах Східної Галичини, Буковини і Закарпаття.
статья [27,4 K], добавлен 20.08.2013Історія створення ЗУНР, її географічне положення, природні ресурси та національний склад населення. Формування Українською Національною Радою уряду - Тимчасового Державного Секретаріату. Державотворча робота у галузях суспільства, культури й економіки.
контрольная работа [18,8 K], добавлен 29.04.2011Утворення Української Центральної Ради. Досягнення та прорахунки Центральної Ради. Місцеві органи управління. Органи влади Української Народної Республіки. Проблеми відношення і побудування української державності. Падіння Української Центральної Ради.
курсовая работа [43,0 K], добавлен 04.06.2014Проголошення Західноукраїнської народної республіки та обставини її створення. Внутрішня політика ЗУНР та її головні завдання. Зовнішньополітична діяльність держави. Становлення національного шкільництва. Основні державні закони щодо організації освіти.
презентация [556,9 K], добавлен 13.03.2013Відмінності між поглядами історика О.Ю. Карпенка і тиражованими офіційною радянською історіографією 1950-1960-х рр. Кліше, пов'язані з трактуванням характеру революційного руху на Східній Галичині та створенням Західноукраїнської Народної Республіки.
статья [44,2 K], добавлен 18.08.2017Історіографія проблеми українсько-білогвардійських стосунків в дослідженнях радянських і сучасних істориків. Відновлення директорії Української Народної Республіки і її відношення з білогвардійцями і силами Антанти. Український антибільшовицький фронт.
магистерская работа [156,9 K], добавлен 15.01.2013Україна у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах. Пластунський та січовий рух в Україні. Збройні Сили Української Народної Республіки. Діяльність Української Повстанської Армії (УПА). Партизанський рух на окупованій Україні.
реферат [25,7 K], добавлен 19.11.2005
