2

ЗМІСТ

Вступ 3

РОЗДІЛ І. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ 4

1.1. Розгортання національно-визвольного руху, спроба окреслення майбутніх кордонів Української держави 4

1.2. Переговори у Петрограді щодо автономії України та її майбутніх кордонів відповідно до етнографічного принципу 6

1.3. І Універсал Центральної Ради 8

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРШІ ЕЛЕМЕНТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 12

2.1. II Універсал Центральної Ради 12

2.2. Центральна Рада -- крайовий орган влади, та поширення її влади на українські губернії 14

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ІСНУВАННЯ УНР 18

3.1. Жовтневі події у Києві 18

3.2. III Універсал Центральної Ради 21

3.3.Утворення радянської «УНР» 26

3.4. Проголошення незалежності УНР 29

IV. ВІДРОДЖЕННЯ УНР. ДИРЕКТОРІЯ 32

4.1. Падіння гетьманського режиму 32

4.2. Відречення гетьмана од гасла самостійної України 33

4.3. Утворення Директорії 34

РОЗДІЛ V. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ 36

5.1. Утворення ЗУНР 36

5.2.Північна Буковина і Хотинщина 39

5.3. Закарпатська Україна 40

5.4. Декларація про возз'єднання українських земель у єдиній державі42

Висновок 44

Використана література 47

Вступ

Суспільні зміни, що відбуваються на наших очах, не мають аналогів у житті кількох поколінь. Ми можемо з болем констатувати, що український народ знає своє минуле набагато гірше, ніж інші народи. Ке-рівники тоталітарної імперії, в яку намертво було вмон-товано Україну, чудово розуміли, що людьми легше управляти, коли вони не усвідомлюють героїчних тра-дицій предків. Тому ці керівники прагнули до того, щоб українці мали деформовану історичну свідомість. Особ-ливо цілеспрямовано й методично ідеологічні наглядачі державної партії фальсифікували історію передостаннього 20-го століття. В результаті уроки визвольної боротьби наших попередників залишалися незасвоєними навіть профе-сійними істориками, які не мали доступу до відповідних архівних матеріалів.

Зникнення державної партії, проголошення незалежності України і розпад Радянського Союзу поклали край усій попе-редній офіційній історії, усім стереотипам та ідеологіч-ним штампам. Перед вченими розкрилися можливості розробити і проголосити історичну концепцію, що базу-ється не на догмах, а на правді життя.

Саме Лютнева демократична революція 1917 р. вперше у нові часи відкрила перед ук-раїнським народом реальні перспективи побудови влас-ної держави. У розділах моєї роботи висвітлюється зростання національної свідомості українського народу, боротьба за державні права, створення пер-шої демократичної держави на території України -- Ук-раїнської Народної Республіки (УНР), виникнення в подальшому інших форм української державності-гетьманату та УСРР.

РОЗДІЛ І. ПРОГОЛОШЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ

1.1. Розгортання національно-визвольного руху, спроба окреслення майбутніх кордонів Української держави

Петро-градська Рада робітничих і солдатських депутатів, яка фактично перебрала на себе функції всеросійського координаційного центру, бажала мати справу не з не-зліченною кількістю Рад, а з великими обласними утвореннями. Даючи директиви на місця, виконком Петрораду накреслив конфігурацію областей, що не збігалися з етнографічними кордонами. Зокрема, об'єднувалися Ради Херсонської, Таврійської, Бессарабської і частини Подільської та Волинської губерній, які входили в Одеський військовий округ, а також Ради Румунського фронту і Чорноморського флоту. Координуючим орга-ном цього об'єднання став Румчород (Центральний ви-конавчий комітет Рад Румунського фронту, Чорномор-ського флоту і Одеського військового округу). Ще біль-ше місцевих Рад об'єднав Харківський обласний виконком на території Харківської і Катеринославської губерній, Області Війська Донського. Центром третього утворення став Київ, обласним виконкомом якого об'єд-нувалися Ради п'яти губерній -- Київської, Полтавської, Чернігівської, Курської і Воронізької. Отже, територія України поділялася на не зв'язані між собою частини, до яких приєднувалися неукраїнські землі. На Київсько-му обласному з'їзді Рад, який відбувся наприкінці квіт-ня, сталася перша проба сил між українською і все-російською революційною демократією у питанні про автономію України [4].

Прагнучи зберегти контроль над обласним з'їздом, київські Ради робітничих і солдатських депутатів готу-вали його потай від українських організацій. Дізнавшись про з'їзд із газет за кілька днів до його початку, Цент-ральний комітет Селянської спілки дав телеграфну ди-рективу в губернії й повіти негайно прислати делегатів. Устигли приїхати в основному делегати від Звенигород-ського повіту, але числом, яке перевищило кількість усіх делегатів від робітників і солдат. Організатори з'їзду змушені були допустити їх до роботи в селянській секції, хоча й не визнали мандатів. Секція негайно за-пропонувала з'їздові резолюції про автономію України у федеральній Росії, про формування українських вій-ськових частин і про розв'язання земельної проблеми тільки українським народним парламентом. Керівництво з'їзду на чолі з П. І. Незлобіним з порога відкинуло ці резолюції й постановило вважати секційні засідання передз'їздівськими нарадами, а на самий з'їзд обрати де-легатів від селян по два на повіт. Розгнівані селяни покинули з'їзд. Цей конфлікт прискорив організаційне відокремлення Української селянської спілки від Все-російського селянського союзу.

Новий, більш серйозний конфлікт спалахнув у зв'яз-ку зі спробами формування українських військових час-тин. Початок їм поклала вимога 3 тис. солдатів, які перебували на збірних пунктах у Києві, відправити їх на фронт як українську військову частину. Київські Ра-ди робітничих і солдатських депутатів та комітет об'-єднаних громадських організацій засудили цю вимогу й виявили готовність силою зброї розігнати «бунтовщиків і дезертирів». Центральна Рада заступилася за них і висловилася за доцільність сформування окремого українського полку. Разом із тим вона заявила, що має намір формувати українські частини тільки в тилу. Ця заява була відповіддю на численні застереження про те, що переформування військових частин за національ-ною ознакою призведе до зниження боєздатності фрон-ту. Але компромісна позиція Ради не задовольнила військову і цивільну влади. Проблема лишалася не-розв'язаною.

Тим часом в армії блискавично розгортався рух українських солдатів за утворення національних частин. Ініціатори-«дезертири» самочинно сформували Пер-ший український полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Фронтове командування не наважилось його розформу-вати.

5-8 травня у Києві зібрався І Український військо-вий з'їзд, на який з'їхалося близько 700 делегатів від усіх армій, флотів і гарнізонів. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним пунктом роботи з'їзду стало питання про ставлення до війни. Було вирішено добиватися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру про-понувалося обороняти здобутки революції від ворога за лінією фронту. Від імені сотень тисяч озброєних солдатів з'їзд за-явив, що «...вважає Центральну Раду єдиним компетент-ним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин до Тимчасового правительства». Ставилася вимога, щоб Рада одержувала з казни кошти, призначені на українські національні потреби. З'їзд зажадав, щоб Тимчасовий уряд та Петро-градська Рада оголосили окремим актом принцип націо-нально-територіальної автономії України і негайно при-значили міністра у справах України [2].

На з'їзді відбулися вибори генерального військового комітету, який за погодженням із російським генераль-ним штабом мав провадити українізацію армії. До ко-мітету було обрано В. Винниченка, М. Міхновського, С. Петлюру, голову Української військової ради при Румчороді лікаря І. Луценка, колишнього начальника повітряної оборони царської ставки полковника В. Пав-ленка, начальника полку ім. гетьмана Б. Хмельницько-го підполковника Ю. Капкана, авіатора-прапорщика, в майбутньому -- відомого радянського діяча М. Полоза та ін. Завданням комітету було введення в організовані форми стихійного процесу виділення старшин і солдатів-українців у окремі національні частини. На Балтиці комітет повинен був укомплектувати українськими ко-мандами одиночні кораблі, а на Чорному морі -- украї-нізувати весь військовий флот. Як показали дальші події, комітет не спромігся довго працювати як цілісний орган. Деякі його члени вибули через різні причини, і вся робота по українізації армії поступово зосереди-лася в руках Петлюри.

1.2. Переговори у Петрограді щодо автономії України та її майбутніх кордонів відповідно до етнографічного принципу

Виконуючи настанови вій-ськового з'їзду, Центральна Рада у середині травня на-діслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петро-градською Радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада офіційно заявила про своє прихильне ставлення до автономії України. Делегація озброїлася великою кількістю документів, поміж них офіційними посвідками з Академії наук, що характеризували так довго заперечувану панівними колами українську націю. Особливу увагу було приділено найгострішому питан-ню -- визначенню кордонів майбутньої автономії відпо-відно до етнографічного принципу. Уряд не став довго розмовляти й передав справу на розгляд комісії експер-тів. Позицію, обрану професорами-експертами, Винни-ченко пізніше схарактеризував із властивим йому в'їдли-вим гумором:

«Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького райо-ну, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого русько-го гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому роз-мірі вони ні за що не могли признати автономії. Київ-щину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це -- Новоросія, а не Мало-росія, не Україна. Там і населення в більшості не україн-ське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювати в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Акаде-мії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав йому тримати й не пускати ці багацтва» [3].

Центральна Рада визначила дату скликання І се-лянського і II військового з'їздів з таким розрахунком, щоб мати до їх відкриття відповідь Тимчасового уряду на її вимогу надати Україні автономію. Однак тиждень за тижнем Винниченко не одержував відповіді, а стано-вище української делегації стало просто принизливим. Тим часом уряд організував в Україні петиційну кампа-нію, яка повинна була довести, що «малороси» й «югороси» не поділяють позиції Центральної Ради. Так зва-ний «Південноросійський демократичний союз» засипав центральні установи телеграмами, в яких доводив, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі Збори. Київські установи (комітет об'єднаних громад-ських організацій, Рада робітничих і солдатських де-путатів, Рада коаліційного студентства) запротестували проти «сепаратних» переговорів Центральної Ради з урядом.

Втративши надію одержати відповідь, українська де-легація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її уже в Києві. Тимчасовий уряд повідомив, що не може визнати Цент-ральну Раду виразницею правдивої волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію України, а тому слід почекати до Установчих Зборів.

1.3. І Універсал Центральної Ради

10 червня виконавчий Комітет Центральної Ради схвалив текст Універсалу й доручив Винниченкові оголосити його на військовому з'їзді, який у цей день завершував свою роботу. Стоячи, делегати вислухали документ з урочистою назвою -- «Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й поза Україною сущого». Спираючись на волю свого народу, який скинув імперське ярмо, Центральна Рада цим документом оголошу-вала себе органом, здатним приймати акти конституційного значення -- універсали. В Універсалі проголошува-лося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають ви-брані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуван-ням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори» [1].

В Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, котрі живуть в Україні, разом з українцями будуватимуть автономний устрій, який по-кінчить з безладдям у краї. Українським організаціям доручалося прийти до згоди й порозуміння з демократично обраними організаціями інших національностей і вкупі творити нове життя. Центральна Рада закликала український народ наполегливо боротися за свої права, щоб достойно стати поруч із кожним організованим, державним народом, як рівний з рівними.

Талановитий письменник, В. К. Винниченко залишив нам схвильований опис ефекту, що його справило на делегатів військового з'їзду читання Універсалу: «Засмажені, загартовані в боях, у крові, в страждан-нях обличчя кривились від солодкого болю надзвичай-них переживань, від високої, ніколи не знаної радості. Деякі голосно ридали, припавши головами до спинок фотелів, многі кулаками, рукавами «гімнастьорок» вити-рали сльози; деякі суворо зціплювали зуби, щоб не за-кричати в екстазі».

Універсал справив величезне враження й на суспіль-ство. Заклик до українського громадянства обкласти себе добровільним податком на потреби, пов'язані з ро-ботою Центральної Ради (Тимчасовий уряд не виділяв ані карбованця), подіяв надзвичайно швидко: біля її скарбниці виросла черга з людей, які бажали віддати гроші. З місць сотнями йшли телеграми, в яких вислов-лювалися солідарність і запевнення у щирій підтримці. Вітаючи Центральну Раду як найвищий державний орган, український народ вітав власне національне від-родження.

Іншою була реакція на Універсал з боку Тимчасово-го уряду. Через голову Центральної Ради князь Львов звернувся з відозвою до «братів-українців», у якій за-кликав: «Не йдіть необачним шляхом роздроблення сил визволеної Росії, не відривайтеся від загальної Батьків-щини, не розколюйте війська, не завдавайте нетерпели-вим бажанням зараз же зміцнити форми державного ладу України смертельного удару всій державі і самим собі!» Уряд повідомляв, що починає втілювати в життя програму культурного самовизначення народів, а форми державного і господарського устрою, які відповідали б їхнім національним бажанням, треба опрацьовувати на Установчих Зборах, коли вони будуть скликані. У неофіційних заявах урядові партії висловлювалися відвертіше. П. М. Мілюков заявив, що проголошення Універсалу є «великим злочином», а газета «Речь» по-бачила у цьому «німецьку інтригу» [5].

І Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, який працював у червні в Петрограді, став усе-таки на примиренську позицію. Есеро-меншовицька більшість з'їзду солідаризувалася з твердженням уряду про те, що тільки Всеросійські Установчі Збори компе-тентні розв'язувати проблему автономії України. Та водночас ці партії дуже цінували свій демократизм. То-му у резолюції з українського питання з'їзд запропонував урядові увійти в порозуміння з органами україн-ської революційної демократії з тим, щоб організувати тимчасовий крайовий орган для задоволення національ-них потреб населення. Більшовицька фракція з'їзду зая-вила навіть, що вона не може приєднатися до такої ре-золюції, бо вона компромісна. Більшовики пропонували засудити національну політику Тимчасового уряду як контрреволюційну і антидемократичну, а також визнати за Україною право на повну автономію і утворення самостійної держави. Така ж антиурядова спрямованість простежувалась у статті В. І. Леніна «Україна». Уникаючи безпосеред-ньої оцінки «універсального акту» про устрій України, вождь більшовицької партії обмежувався твердженням про те, що прийняття його є документальним доказом краху національної політики уряду. Справжнє ставлення до Центральної Ради проявлялося у більшовиків тільки в ситуації, коли вони мали справу зі своїм головним ворогом -- Тимчасовим урядом. Лідер київських більшо-виків Г. Л. Пятаков звинувачував Раду в «українському шовінізмі» й заявляв: «...підтримувати українців нам не доводиться, бо для пролетаріату цей рух некорисний».

РОЗДІЛ ІІ. ПЕРШІ ЕЛЕМЕНТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

2.1. II Універсал Центральної Ради

Бездіяльність Тим-часового Уряду в соціально-економічній сфері і його курс на війну до переможного кінця дедалі більше по-гіршували становище в країні. Це призводило до поглиб-лення міжпартійних суперечностей і загального послаблення державної влади. 18 червня у Петрограді та інших містах країни відбулися багатолюдні демонстра-ції, які призвели до нової політичної кризи. Вона ще більше загострилася в результаті невдалого наступу на Південно-Західному фронті. Після контрударів ворога наступ швидко змінився відступом. Російська армія втратила за місяць боїв близько 150 тис. чоловік і за-лишила Галичину.

За такої ситуації уряд змушений був зробити спробу врегулювати напружене становище в Україні, яке ство-рилося після проголошення Центральною Радою І Уні-версалу. Наприкінці червня у Київ прибула урядова делегація в складі трьох міністрів -- О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Після дводенних перегово-рів було вироблено основні засади компромісу, якого однаковою мірою потребували обидві сторони. Потім відбулася зустріч російських міністрів з президією Цен-тральної Ради і генеральними секретарями, на якій за-твердили текст угоди і порядок її реалізації. Найголов-нішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати Центральну Раду державним органом влади негайно, не чекаючи Установчих Зборів [3].

Зміст досягнутої угоди текстуально оформлявся у двох різних за формою документах. Документ уряду назвали проектом постанови «Про національно-політич-не становище України. Центральна Рада побажала оформити його як II Універсал. Обидва документи мали оголошуватися одночасно. Оскільки троє міністрів не мали повноважень діяти від імені уряду, вони повезли опрацьований документ до Петрограду, звідки повинні були повідомити про його затвердження телеграфом. Після цього Центральна Рада діставала можливість оголосити II Універсал.

На засіданні 2 липня Тимчасовий уряд заслухав звіт Терещенка і Церетелі (Керенський з Києва поїхав на фронт) про переговори і досягнуту угоду. Засідання бу-ло бурхливим і призвело до урядової кризи. Троє міністрів від партії кадетів категорично виступили проти на-дання українцям найменших ознак автономного устрою І на знак протесту вийшли з уряду. Міністр шляхів спо-лучення Н. В. Некрасов проголосував за угоду, але му-сив вийти з партії кадетів.

Наступного дня у Київ прийшла телеграма з поста-новою «Про національно-політичне становище України». Після цього Центральна Рада затвердила текст II Уні-версалу й опублікувала його українською, російською, єврейською і польською мовами.

В Універсалі, датованому 3 (16) липня, вказувалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками від інших народів, після чого ста-не єдиним найвищим органом революційної демократії України. Поповнена Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган -- Генеральний секретаріат, що буде представлений на затвердження Тимчасовому урядові як носій найвищої крайової влади цього уряду в Україні. За згодою з національними мен-шинами Центральна Рада підготує закон про автоном-ний устрій України для внесення його на затвердження Установчих Зборів. До затвердження цього закону Цент-ральна Рада зобов'язується не здійснювати самочинно автономії України. При кабінеті військового міністра, генеральному штабі і верховному головнокомандуючому Центральна Рада матиме своїх представників, які по-чнуть комплектувати окремі частини виключно україн-цями, наскільки таке комплектування не порушить боє-здатності армії. Остаточне слово у цій справі матиме військовий міністр.

Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зро-била істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалася територія, на яку мала по-ширюватися влада Центральної Ради та її Генерального секретаріату. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існу-вати. Одначе політичні здобутки лідерів українського ви-звольного руху не варто недооцінювати. Виступаючи на засіданні Ради, М. С. Грушевський вказав: «Ви вислуха-ли II Універсал Центральної Ради, в якім говориться про нову стадію українського життя. Ми вступаємо на вищий щабель і дістаємо фактичну автономію України з законодатним і адміністративним органами -- Радою і Секретаріатом. Ми повинні пам'ятати, дістаючи ці органи, що треба все об'єднати під їх управою, щоб від моральних форм власті ми перейшли до правової влас-ті». Слова голови Ради присутні зустріли овацією [9].

Історичне значення узгодженого по всіх пунктах з Тимчасовим урядом II Універсалу Центральної Ради переконливо підтверджує гостро негативна реакція ка-детської партії -- найпослідовнішого охоронця цілісності імперії: вона відкликала своїх міністрів з уряду, який «принизився» принциповими поступками на користь на-ціонально-визвольного руху. Юрист зі світовим іменем, барон Нольде в кадетській газеті «Речь» писав з гірким сарказмом: «Ні сіло ні впало уряд з енергійним князем Г. Львовим на чолі виправив помилку царя Олексія Михайло-вича і Петра Великого; нашвидкуруч, між двома потя-гами, троє російських міністрів та проф. Грушевський порозумілися в справі утворення української держави».

2.2. Центральна Рада -- крайовий орган влади, та поширення її

влади на українські губернії

Передба-чені II Універсалом переговори про поповнення Цент-ральної Ради представниками неукраїнської революцій-ної демократії завершилися успішно. 12 липня відбулося перше засідання Малої Ради у поповненому складі (40 членів -- від українських організацій, 18 -- від на-ціональних меншин).

Повний склад Центральної Ради збільшився до 822 членів. Більше половини місць належало представ-никам від Рад -- Всеукраїнської Ради селянських депу-татів (212), Всеукраїнської Ради військових депутатів (158), Всеукраїнської Ради робітничих депутатів (100), загальноросійських неукраїнських Рад робітничих і сол-датських депутатів (50).

Другою за чисельністю групою стали представники від соціалістичних партій -- загальноросійських (40), єврейських (35), українських (20) і польських (15). Не-велика кількість представників від українських партій цілком зрозуміла: діячі національно-визвольного руху делегувалися в Центральну Раду переважно через систе-му Рад [3].

Третьою за чисельністю групою були представники від професійних, просвітних, економічних і національних молдавських, німецьких, грецьких, білоруських та ін. організацій. Нарешті, останньою групою були представники від міст та губерній.

Реальне число мандатів значно поступалося цій розкладці, бо не всі партії та організації цілком заповню-вали виділені їм місця. Одна Центральна Рада справді об'єднала переважну більшість організацій, що виникли в пореволюційній Україні. Отже, вона стала не тільки національним, а й територіальним представницьким ор-ганом.

У своєму розширеному складі Центральна Рада за-ново затвердила призначених раніше генеральних секре-тарів на чолі з В. К. Винниченком і запровадила чотири нових секретарства. На чолі секретарства шляхів сполучення став український есер, син священика з Поділля, інженер шляхів В. О. Голубович. Секретарство пошти і телеграфу очолив російський есер, викладач Київського університету О. М. Зарубін. Секретарем міжнаціональних справ став соціаліст-федераліст, син відомого укра-їнського історика і сам історик, викладач Петроград-ського університету О. Я. Шульгін. Секретарство дер-жавного контролю віддали представникові Бунду (єврейської соціал-демократичної робітничої партії), перукарю М. Г. Рафесу.

У середині липня Винниченко, Барановський і Рафес виїхали в Петроград, щоб узгодити з Тимчасовим уря-дом повноваження Генерального секретаріату як крайо-вого органу влади. Їм довелося чекати, поки сформуєть-ся другий склад коаліційного Тимчасового уряду, а від-так почалися виснажливі переговори, схожі скоріше на двобій. Найбільш конфліктною виявилася, як і слід було чекати, проблема території, на яку поширювалася авто-номія. Російський уряд зайняв тут безкомпромісну по-зицію. Минуло три тижні, і Винниченку довелося їхати в Київ на сесію Центральної Ради без будь-якого ре-зультату. Уже без нього на початку серпня уряд затвер-див для Генерального секретаріату «Тимчасову інструк-цію».

У цьому документі за підписом О. Ф. Керенського вказувалося, що дії українського уряду поширюються тільки на п'ять губерній -- Київську, Волинську, Поділь-ську, Полтавську і частково Чернігівську. Відступаючи од досягнутої місяцем раніше угоди, російський уряд оголошував Генеральний секретаріат своїм органом, а не органом Центральної Ради. Це означало, що український уряд перед Радою не відповідає, працювати разом з нею не зобов'язаний і міг лише, якщо бажав цього, подавати їй на обговорення свої пропозиції. Виявляючи суто азіатську хитрість, російський уряд бажав зсере-дини підірвати новонароджувані елементи української державності шляхом розпалювання конфліктів між за-конодавчою і виконавчою владами. До всього Генераль-ний секретаріат фактично не одержував виконавчих функцій, а ставав лише передавальним органом: губерн-ські власті повинні були надсилати свої заяви й одержу-вати розпорядження не прямим шляхом, як раніше, а через Київ. Отже, український уряд перетворювався на маріонетку. Проте навіть у передавальних функціях він обмежувався: «у негайних і невідкладних випад-ках» російський уряд залишав за собою право безпосередньо зноситися з місцевими органами влади. На-решті, зі сфери компетенції Генерального секретаріату взагалі вилучалися військові і продовольчі справи, пош-та і телеграф, суд.

Перед Центральною Радою постала нелегка пробле-ма: що робити далі? В. Винниченко назвав одержаний з Петрограда документ «миршавим клаптиком паперу», але радив його прийняти, бо це була тимчасова інструк-ція тимчасового уряду. М. Порш запропонував не прийма-ти інструкції, але все-таки використати її як ґрунт для дальшої боротьби. Лунали вимоги відхилити інструкцію й перейти до збройної боротьби з російським урядом. Але Центральна Рада не мала військової сили, до та-кого повороту подій не були готові народні маси і, нарешті, протистояння російському урядові зруйнувало б український фронт і привело б до окупації України ні-мецькими та австро-угорськими арміями. Після бурх-ливих дебатів Центральна Рада взяла інструкцію до відома й стала чекати дальших подій.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОГОЛОШЕННЯ ТА ІСНУВАННЯ УНР

3.1. Жовтневі події у Києві

В останній декаді жовтня у Києві працював III Всеукраїнський військовий з'їзд» Вітаючи його від імені Центральної Ради, М. С. Грушевський висловив упевненість в тому, що боротьба на-роду за національне визволення закінчиться перемогою, тобто створенням власної держави -- Української На-родної Республіки.

Ці оптимістичні слова пролунали в розпал чергового, надзвичайно тяжкого конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом. На інформацію про те, що в Києві розпочалася практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, уряд зреагував істерично. Мі-ністр юстиції П. М. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Важко сказати, як розвивався б цей конфлікт, але 25 жовтня одна зі сторін відійшла в небуття. Більшовики оволоді-ли Петроградом і скинули Тимчасовий уряд. II Всеро-сійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому переважали більшовики, утворив новий росій-ський уряд--Раду народних комісарів на чолі з В. І. Ульяновим-Леніним.

Після одержання перших телеграфних звісток про події в Петрограді ввечері 25 жовтня Мала Рада зібра-лася на закрите засідання разом з представниками ін-ших організацій, щоб утворити надзвичайний орган ви-конавчої влади. Постанова була стислою:

«Центральна Рада одноголосно постановила утвори-ти революційний комітет для охорони революції на Україні. На всій території України комітет має розпо-ряджатися всіма силами революційної демократії, і йому підлягають, в порядку охорони революції, всі органи влади означеної території. Комітет відповідаль-ний перед Українською Центральною Радою і негайно приступає до діяльності» [11].

При комітеті утворився штаб, який мав подбати про організацію відсічі контрреволюційним силам. У звер-ненні до громадян України Комітет заявив, що перешко-дить будь-яким виступам проти інтересів революції, не зупиняючись перед вжиттям збройної сили. Зазначало-ся, що влада комітету поширюється на дев'ять україн-ських губерній. За кілька днів до жовтневого перево-роту в Петрограді козацька військова рада проголосила Кубанську область окремою республікою у складі Ро-сійської Федерації. Поважаючи волю населення Кубані, Центральна Рада відмовилася од претензій на цю час-тину етнографічної території України. Єдиний фронт революційної демократії розпався вже на другий день, коли у київських Радах робітничих і солдатських депутатів, а потім і в Малій Раді стало обговорюватися питання про оцінку жовтневого перево-роту в Петрограді. Російські есери, меншовики і бундів-ці виступили на захист Тимчасового уряду. Не маючи підстав захищати уряд, українські партії все-таки вис-ловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, бо вони не представляли всієї революційної демократії. Після засудження Централь-ною Радою жовтневого перевороту керівники київських більшовиків В. П. Затонський, І. М. Крейсберг і Г. Л. Пятаков вийшли з комітету по охороні революції, Це означало, що збройні сили, які були в розпоряджен-ні більшовиків, виводилися з-під контролю комітету,

У Києві утворилося три табори, кожен із яких протистояв двом іншим. Табір прибічників поваленого уря-ду складався з усіх загальноросійських партій, крім більшовицької, і мав реальною опорою штаб Київського військового округу. Більшовики спиралися на Раду ро-бітничих і Раду солдатських депутатів. Як і в Петро-граді, вони прагнули встановити радянську владу. Цент-ральна Рада, подібно до більшовиків, протистояла шта-бові округу, але відстоювала власне право на владу.

Для таких обопільних ворогів, як Центральна Рада і більшовицька партія, існуючий державний апарат і генералітет були противником, що мав реальну владу, тобто найбільш небезпечним. Тому вони не перешкоджа-ли одна одній або навіть сприяли у боротьбі зі штабом КВО. Своєрідність ситуації полягала і в тому, що біль-шовики в Україні зустрілися з додатковим противником, якого не існувало в Росії,-- зародком національно-територіального органу влади. Як уже вказувалося, коли Ленін змінив свої гасла в національному питанні і ви-знав ідею федерації, більшовикам в Україні було нака-зано увійти в Центральну Раду, хоча вони й далі вва-жали її противником. Тому більшовицькі лідери у Києві проявляли певну розгубленість у стратегічних питаннях. Свідченням цього було одноденне перебування представ-ників їхньої партії у складі створеного Центральною Радою комітету по охороні революції.

З трьох політичних сил більшовики виявилися най-більш ініціативними і рішучими в діях. 27 жовтня вони скликали розширений пленум Рад робітничих і сол-датських депутатів з участю представників військових частин, фабзавкомів і профспілок, на якому утворили революційний комітет -- орган керівництва збройним повстанням. Тим часом штаб КВО стягував до міста вірні йому війська з фронту. Наступного дня він блоку-вав Маріїнський палац, де перебував ревком, і заареш-тував його майже в повному складі. Повстанців було позбавлено керівництва, але ненадовго. 29 жовтня біль-шовики обрали новий ревком. Почалися бої, переважно на Печерську та в районі заводу «Арсенал». На вули-цях міста з'явилися окопи й барикади. Київські робіт-ники загальним страйком підтримали більшовицьке по-встання.

Бої тривали три дні. Ввечері 31 жовтня стало зрозу-міло, що повстання перемагає. Комісія з представників більшовицького ревкому, Центральної Ради, штабу КВО і міської думи всю ніч виробляла умови припинення вогню. Генералітет змушений був звільнити заарешто-ваних членів першого ревкому, вивести з міста війська Й розформувати офіцерські дружини. Місто переводило-ся на мирний стан. Його охорона доручалася Централь-ній Раді, війська якої майже не брали участі в боях І зберігали високу боєздатність.

Як тільки вщухла стрілянина, Центральна Рада зі-бралася, щоб прийняти ряд постанов, з якими не мож-на було гаятися. Перш за все, йшлося про встановлення контролю над тиловими гарнізонами, особливо в Київ-ському Військовому окрузі. Вірні поваленому урядові генерали втекли у невідомому напрямку, і тимчасовим начальником КВО було призначено члена Військового генерального комітету підполковника В. Павленка. Біль-шістю голосів (проти голосували українські соціал-де-мократи і меншовики) Рада прийняла рішення про пере-дачу поміщицьких і державних земель у розпорядження земельних комітетів. Це був перший крок до реалізації есерівських (а з недавнього часу -- і більшовицьких) вимог щодо соціалізації землі. Малій Раді доручалося затвердити закон про вибори до Українських Установ-чих Зборів і провести самі вибори. Нарешті, на допов-нення заяви вже ліквідованого комітету по охороні ре-волюції про кордони України Рада прийняла таку офі-ційну постанову: «...поширити в повній мірі владу Ге-нерального секретаріату на одмежовану (Тимчасовим урядом) територію України, де більшість насе-лення є українці, а саме: Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини». Поважаючи право на-селення Бессарабської губернії на самовизначення, Рада не заявила претензій на її українські частини. В цей час у Кишиневі готувалося скликання бессарабського пар-ламенту (Сфатул Церій), у якому молдавани дістали 70 % місць, а національні меншини, поміж них і українці-30% [7].

3.2. III Універсал Центральної Ради

Після перемоги по-встання у Києві склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювали збройні сили Центральної Ра-ди і більшовиків. Таке становище довго тривати не могло. І знову ініціативу визначати дальший хід подій взяла на себе більшовицька партія.

4 листопада було скликано нове засідання Рад робіт-ничих і солдатських депутатів, представників від кон-трольованих переважно більшовиками військових час-тин, які розміщувалися у місті, профспілок та фабзавко-мів. На них Г. Л. Пятаков висунув доволі гнучку й підступну тактику усунення Центральної Ради з полі-тичного життя за допомогою контрольованого більшо-виками виборчого процесу всередині Рад. Після відпо-відного інструктування запрошених більшовиків і спів-чуваючих їм збори відповіли в своїх резолюціях на ряд питань, пов'язаних з організацією влади. На питання про те, кому повинна належати влада в Росії, збори більшістю у 433 голоси проти 119 відповіли: Радам. Пи-тання про те, хто має бути владою в Україні, розв'язу-валося одноголосно: Центральна Рада. Цим більшовики нібито підтверджували свої нові декларації в національ-ному питанні. Однак їхня реальна політика не збігалася з деклараціями. Виявилося, що вони бажали мати спра-ву не зі справжньою Центральною Радою, яка тривалий час розвивалася й оновлювалася в ході національно-ви-звольного руху, а з маріонетковою установою під тією самою назвою. Голосами 389 учасників зборів було ви-рішено здійснити «реконструкцію» Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Отже, поки Центральна Рада провадила підготовку до Установчих Зборів, сподіваючись шляхом загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні утвердити підвалини нового суспільного устрою України, більшовицька партія прагнула скористатися тимчасо-вою популярністю в масах, щоб «перетворити» Цент-ральну Раду за російським зразком у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України. Центральна Рада бажала віддати завойовану владу демократично обраним депутатам Українських Установчих Зборів, а її опоненти -- встановити диктатуру однієї партії під ви-глядом диктатури пролетаріату.

Керівництво Центральної Ради бачило небезпеку, яка створилася для України з боку більшовицької пар-тії після жовтневого перевороту в Петрограді. Потріб-ні були рішучі дії по закріпленню за українським наро-дом державних прав. Чекати чергової сесії Централь-ної Ради або скликати надзвичайну сесію не залишало-ся часу. Пізно ввечері 6 листопада зібралася Мала Рада.

Відкриваючи це історичне засідання, М. С. Грушев-ський заявив, що після зникнення центральної влади в Росії стала поширюватися громадянська війна, яка за-грожує перекинутись і в Україну. Щоб врятуватися від анархії і війни, треба негайно, не чекаючи перетворення Росії на федеративну республіку, проголошувати утво-рення Української національної держави. «Обставини,-- зазначив голова Ради,-- примушують нас здійсняти те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас... Україн-ські фракції цілий тиждень обмірковували це питання і прийшли до висновку про невідкладність цього акту».

Після цього Грушевський від імені керівництва Цент-ральної Ради і Генерального секретаріату подав на за-твердження Малій Раді текст III Універсалу. В ньому проголошувалося:

«Віднині Україна стає Українською Народною Рес-публікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій зем-лі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і віль-них народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству -- Генеральному секретаріатові України. Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії»[3].

III Універсал оголошував широку програму майбут-ніх перетворень в Україні. Право власності на землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасува-лося. Земля визнавалася власністю всього трудового народу і повинна була перейти до нього без викупу. Для робітників встановлювався восьмигодинний робочий день. Центральна Рада зобов'язувалася подбати про негайний початок мирних переговорів. Вказувалося, що в Українській Народній Республіці забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, дру-ку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторкан-ність особи і помешкання, можливість уживання місце-вих мов у зносинах з усіма установами. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 27 грудня 1917 р., а їх скликання -- на 9 січня 1918 р.

Читання Універсалу неодноразово переривалося ова-цією. Потім присутні встали і заспівали гімн «Ще не вмерла Україна», шевченківський «Заповіт». Поіменним голосуванням за затвердження Універсалу висловилося 42 члени Малої Ради при п'ятьох, що утрималися. Коли Універсал було прийнято, вже розпочався новий день, 7 (22) листопада. А через два дні на Софіївській площі відбулося його урочисте проголошення. Коли минула ейфорія, викликана справді історич-ним здобутком -- проголошенням Української Народної Республіки, виявилися слабкі сторони законотворчої ді-яльності Центральної Ради. За визнанням В. К. Винниченка, третій конституційний акт Ради не зробив такого впливу на суспільство, як перший. Справді, у першому універсалі утверджувалася національна ідея, яка об'єд-нувала всіх українців, а в третьому -- накреслювалися соціально-економічні заходи, по-різному зустрінуті в різ-них колах. Наприклад, під час обговорення універсалу в Київській міській думі Центральну Раду звинуватили у капітуляції перед більшовизмом. Навпаки, більшовиць-ка преса зазначала, що Рада з деяким запізненням і з певними урізками прийняла лише частину декретів, про-голошених радянською владою.

Найбільше дискусій викликало земельне законодав-ство. Генеральне секретарство земельних справ розісла-ло спеціальну відозву до населення. В ній роз'яснюва-лося, що нетрудове господарство є таким, у якому влас-ник змушений через його розміри постійно наймати ро-бітників. Вказувалося, що у землевласників, які мають менше 50 десятин, земля відібрана не буде. Таке роз'яс-нення розлютило безземельних і малоземельних селян, охоплених бажанням поділити всі землі «по справедли-вості», тобто порівну. Класова ненависть, викликана тяжким становищем люмпенізованих прошарків населен-ня, підсилювалася більшовицькими гаслами, які в Росії вже стали державними законами. Центральна Рада не могла цього не враховувати, балансуючи між різними верствами суспільства в обстановці зростаючого госпо-дарського занепаду і паралічу державної влади.

Відмова від самостійності УНР і визначення її стату-су як складової частини Російської Федерації істотних дискусій не викликали. Грушевський не помилявся, вка-зуючи на те, що ідея федерації глибоко вкоренилася в українському суспільстві. Самостійників серед україн-ців справді було небагато. Але автори III Універсалу припустилися фундаментальної помилки, коли понадія-лися на те, що створювана УНР виявиться здатною про-тистояти центру, імперська природа якого не змінилася з поваленням царя та з усуненням Керенського. Тим більше вони помилялися, коли розраховували на те, що у них вистачить сили взяти на себе ключову роль у перебудові гинучої імперії на нових, демократичних і федералістичних засадах. У дусі революційного роман-тизму резолюції з'їзду народів Росії вони закликали в універсалі: «...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії». Такі заклики пере-бували у кричущій невідповідності з суворою дійсністю. Тільки демократичний струмінь Лютневої революції міг дати життя федеративному союзу вільних народів, але він після невдалого корніловського і вдалого ленінсько-го переворотів майже зник. Об'єктивно складалося так, що відмовою від самостійності Грушевський, Винниченко та інші лідери національно-визвольного руху прив'я-зували Україну до старого імперського центру у новій, більшовицькій оболонці. Наприкінці листопада Генеральний секретаріат звер-нувся до Раднаркому і крайових урядів Дону, Кавказу, Сибіру, Молдавії, Криму і Башкири з пропозицією не-гайно розпочати переговори з ним у справі утворення єдиного федерального уряду Росії. На думку секрета-ріату, тільки такий уряд мав право взяти на себе повно-важення поставити перед усіма воюючими державами вимогу про укладення миру. Проте цей донкіхотський проект серйозно не розглядався. Раднарком вважав себе центральним, а не обласним урядом. Він уже готувався до знищення всіх периферійних державних утворень, зокрема й УНР.

3.3.Утворення радянської «УНР»

Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосере-див основні зусилля на Харківщині. Харківська міська організація більшовиків у листопаді зросла до 2,5 тис. чоловік. Під час часткових перевиборів міської Ради робітничих і солдатських депутатів більшовики довели кількість своїх мандатів майже до половини її складу. Антонов-Овсієнко стягнув до міста великі збройні сили і створив тут свій штаб. В ніч на 9 грудня українські війська у Харкові були роззброєні, а 10 грудня більшо-вики і ліві есери сформували військово-революційний комітет на чолі з М. Л. Рухимовичем, до якого перейшла влада. Після закріплення у Харкові почалася боротьба за залізничні станції--Лозову, Синельникове, Олександрівськ. Вона зводилася переважно до роззброєння про-тивника переважаючими силами. Однак у П'ятихатках розгорілися справжні бої. Просуваючись по залізницях, війська Антонова-Овсієнка поступово витісняли з міст гарнізони Центральної Ради [7].

На початку грудня наполеглива робота оргкомітету по скликанню Всеукраїнського з'їзду Рад наблизилася до завершення. Підсумки цієї роботи виявилися для більшовиків невтішними. Замість того, щоб надсилати делегатів у Київ, есеро-меншовицький виконком Рад Донецько-Криворізької області спрямував їх у Харків, на власний з'їзд. Меншовиків та есерів (поміж них і лівих, які вже пішли на союз з більшовиками) не цікавила УНР, яку вони вважали націоналістичною вигадкою Центральної Ради. Остання також, хоча й з інших при-чин, ігнорувала з'їзд. У призначений день, 4 грудня, кількість делегатів, що з'їхалися в Київ, ледве перейшла за сотню.

Однак за тиждень до з'їзду Центральна Рада зміни-ла тактику і розіслала циркуляри на місця з вимогою направити в столицю якомога більше делегатів від се-лянських спілок і українізованих військових частин. Інакше кажучи, було вирішено повторити досвід зриву з'їзду, застосований у квітні, коли київські Ради робіт-ничих і солдатських депутатів готували обласний з'їзд потай від українських організацій.

Як наслідок, у Київ з'їхалися понад 2000 українських делегатів. Вони усунули мандатну комісію з'їзду і стали самі собою видавати мандати. Коли з'їзд розпочався, В. П. Затонського, якому доручили його відкрити, зігна-ли з трибуни. Голова Селянської спілки М. М. Стасюк відверто заявив, що більшовицьки настроєний крайовий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів, віддаючи перевагу робітникам і солдатам, а до всього ще й не українцям над селянами, хотів сфальшувати волю українського народу, і тому центральний комітет Селян-ської спілки подбав, зі свого боку, про те, щоб збільши-ти селянське представництво на з'їзді.

Проте Центральна Рада недооцінила противни-ка. Більшовики разом із лівими есерами, кількома українськими соціал-демократами і деякими безпартій-ними делегатами у кількості 127 чоловік вирішили про-довжувати роботу в Харкові, де в ці дні встановлюва-лася радянська влада. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й консти-туювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. На ньому були представлені 82 Ради. Делегатів від селянства, яке ста-новило понад три чверті населення України, на з'їзді майже не було.

І Всеукраїнський з'їзд Рад працював 11--12 грудня. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встанов-лення радянської влади й проголосив Україну респуб-лікою Рад робітничих, солдатських і селянських депу-татів. Для Раднаркому ця заява мала важливе юридичне значення. Виходило так, що Радянська Росія не вою-вала проти УНР, а відстоювала у боротьбі з Централь-ною Радою право на існування радянського уряду, про-голошеного представниками трудящих самої України. У підписаній Леніним поздоровчій телеграмі Раднарко-му вказувалося:

«Вітаючи створення у Харкові дійсно народної радян-ської влади на Україні, вбачаючи на цій робітничій і селянській Раді справжній уряд Народної Української Республіки,-- Рада народних комісарів обіцяє новому урядові братньої республіки повну і всебічну підтрим-ку...»

Зовсім не випадково в цій телеграмі новоутвореному органу влади дали не традиційну назву в множині (Ра-ди робітничих і селянських депутатів), а цілком незвич-ну, в однині: «робітнича і селянська Рада». Тут не було жодної термінологічної помилки, тільки розрахунок: максимально наблизити назву контрольованого більшо-виками органу влади до звичної для мас -- Центральна Рада. Раднарком не спромігся організувати справу так, щоб «переобрати» Центральну Раду на представницько-му з'їзді Рад. Але все-таки проблема влади розв'язувалася, хоча й іншим шляхом: створенням паралельної, радянської «УНР» і поступовим усуненням Центральної Ради з території України за допомогою збройного тиску [8].

З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України у складі 41 чо-ловіка (поміж них 35 більшовиків). Головою ЦВК обра-ли лівого українського соціал-демократа Є. Г. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України -- Народний секретаріат. Схожість назви з урядом Цент-ральної Ради також була не випадковою. До складу уряду ввійшли С. С. Бакинський, Є. Б. Бош, В. П. Затонський, Ю. М. Коцюбинський, Ф. А. Сергеєв (Артем), М. О. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав го-лови. На його засіданнях головувала Є. Б. Бош.

Євгенія Богданівна Бош (1879--1925) народилася в Очакові. Батько, за національністю німець, працював механіком у поміщицьких маєтках на Півдні України, мати походила з старовинного молдавського шляхет-ного роду. Щоб вирватися з тяжкої сімейної обста-новки, вона вийшла заміж у 16 років і незабаром на-родила двох дочок. Це не перешкодило їй закінчити екстерном гімназію і продовжити самоосвіту. У 1901 р. вступила в РСДРП і занурилася в партійну роботу. Чоловіка, який був їй зовсім чужий, вона залишила, забрала дочок і поїхала в Київ. З 1911 р. очолила Київ-ський комітет РСДРП. Навесні 1912 р. її заарештували й заслали в Іркутську губернію. Незабаром до неї при-їхав Г. Л. Пятаков, з яким її зблизили спільна робота у Київському комітеті й заслання. Вони разом здійсни-ли успішну втечу за кордон. Після Лютневої революції однією з перших серед більшовиків Є. Б. Бош повернулася в Росію і приїхала в Київ. її негайно обрали в міський комітет РСДРП (б) і Раду робітничих депутатів. У квітні 1917 р. вона очо-лила Південно-Західний окружний, а в липні -- облас-ний комітет більшовицької партії. В Народному сек-ретаріаті виконувала функції секретаря внутрішніх справ.