Новостворена радянська державність була привнесе-на ззовні, а не сформувалася органічно всередині укра-їнського суспільства. Те, що майже всі члени україн-ського радянського уряду були більшовиками і підпо-рядковувалися залізній внутріпартійній дисципліні, пере-творювало його на «кишеньковий» для Раднаркому. Не обмежуючись цим, Ленін призначив випробуваного пра-цівника центрального партійного апарату Г. К. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром України. На «паритетних» засадах своїм повноважним представ-ником при Раднаркомі український уряд призначив Затонського. Останній одержував право вирішального го-лосу в складі уряду Радянської Росії при розгляді пи-тань, що стосуються України.

3.4. Проголошення незалежності УНР

На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково на-полегливо заявляли про те, що вони -- українські і ро-бітничо-селянські. Відразу після утворення в Харкові вищих органів радянської влади почалася війна декре-тів. Одним із перших Народний секретаріат видав де-крет про скасування заборони на вивіз хліба з України в Росію. Відтак він опублікував постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату. Поряд з війною декретів продовжувалася силова бо-ротьба. Військові операції провадилися переважно по лі-ніях залізниць і найчастіше зводилися до спроб роззброїти противника. Ініціатива в них належала хар-ківському уряду, і тому контрольована ним територія розширювалася. Коли війська Антонова-Овсієнка, який керував воєнною кампанією, наближалися до міст, більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізувалися і не зрідка, використовуючи червоногвардійські загони, піднімали збройне повстання. Якщо робітничий клас здебільшого підтримував радянську владу, сподіваючись на встановлення порядку органами, які він сам обирав, то українське село зали-шилося нейтральним і вичікувало, хто візьме гору. Розчаровані соціально-економічною політикою Центральної Ради, пролетаризовані селянські маси відмовляли їй у беззастережній підтримці. Серед українських політичних партій поглиблювався розкол. Ліві елементи все біль-ше схилялися до максималістських більшовицьких га-сел. Члени Центральної Ради, ліві українські есери В. М. Блакитний (Елланський), П. П. Любченко, Г. В. Михайличенко, лівий український соціал-демократ Є. В. Неронович та інші задумали скинути Генеральний секретаріат, який не влаштовував їх своєю поміркова-ною політикою, і встановити радянську владу. Незва-жаючи на протест Грушевського, змовники були заареш-товані в самому будинку Центральної Ради під час за-сідання есерівської фракції. Під впливом наступу більшовицьких військ керів-ництво Центральної Ради позбулося ілюзій щодо мож-ливостей перетворення Росії в демократичну федератив-ну республіку. Радянська Росія прагнула позбавити трудящих України державних прав і нав'язати їм «ки-шеньковий» уряд. Формально відокремлення од режиму більшовицької диктатури ставало проблемою першоряд-ного політичного значення. До цього додавалася необ-хідність провадити самостійні мирні переговори з Німеч-чиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську.

Закрите засідання Малої Ради, на якому було за-тверджено IV Універсал, почалося 9 (22) січня 1918 р. Текст цього історичного документу було опрацьовано на основі проектів М. С. Грушевського, В. К. Винниченка і М. Ю. Шаповала. В ніч на 12 січня на відкритому засіданні в будинку Педагогічного музею Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ра-ди. В ньому говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає само-стійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми дер-жавами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й прияз-ні, але ні одна з них не може втручатися в життя само-стійної Української Республіки. Власть у ній буде на-лежати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочо-го народу -- селян, робітників і солдатів, та наш вико-навчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів» [7].

Одночасно з IV Універсалом Мала Рада ухвалила «Закон про національно-персональну автономію». У ньо-му проголошувалося, що кожна з націй в Україні має право на самостійне влаштування свого національного життя незалежно від місця перебування. Люди однієї національності за бажанням об'єднувались у спілки, які мали право законодавчої ініціативи й користувалися субсидіями з бюджету на національно-культурні по-треби. Незабаром В. К. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку, Раду народних міністрів сформував український есер В. О. Голубович. Новий прем'єр вважав першорядним завданням розбудувати місцевий апарат влади, якого фактично не існувало. Але він протримавсь у Києві не більше десятка днів. До міста підступали радянські війська.

IV. ВІДРОДЖЕННЯ УНР. ДИРЕКТОРІЯ

4.1. Падіння гетьманського режиму

Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністично-го опору став Південь Росії. Вороги більшовизму зна-ходили підтримку серед заможних верств служилого стану -- донського і кубанського козацтва. З усієї краї-ни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були пе-реконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин -- білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або со-лідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, ін-ші -- конституційну монархію або навіть республікан-ську форму правління. Суперечки з цього приводу зде-більшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неді-лимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої спра-ви», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спіль-ного. Утворений у столиці України «Київський націо-нальний центр», який стояв на білогвардійських пози-ціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував оку-паційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві ка-дети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність Украї-ни зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу в світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеч-чини здавалася неминучою, а тому Скоропадський на-магався не відповідати прямо на антиукраїнські вихват-ки «єдинонеділимців» і терпів активність численних су-спільно-політичних і навіть воєнно-політичних організа-цій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не запере-чував проти виїзду їх на Дон і всіляко намагався на-лагодити стосунки з Денікіним.

4.2. Відречення гетьмана од гасла самостійної України

Коли стало очевидно, що Німеччина незабаром капі-тулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників В. Винниченка, А. Ніковського і Ф. Швеця (С. Петлюра все ще був у в'язниці). Почалися пере-говори щодо програми кабінету, який мав бути сформо-ваний за їхньої участі. Національний Союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на підставі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Союз подав список кандидатів на міністрів у найважли-віших міністерствах. Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, що стояли на платформі самостійності Украї-ни, кадетські міністри і торговельно-промислові кола, об'єднані у Протофісі, запротестували. Вони відкинули програму Українського Національного Союзу і поста-вили вимогу негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими си-лами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стоїть Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного Союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. Внаслідок цього склад нового кабінету, сформованого під голову-ванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним. У ньому були кандидати як Національного Союзу, так і Протофісу. Компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративну спілку з Ро-сією. Йшлося, певна річ, про не більшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням од державної само-стійності гетьман розраховував здобути якщо не допо-могу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антан-ти. Але гетьманщина вже доживала останні дні.

4.3. Утворення Директорії

У ніч на 14 листопада в Киє-ві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і україн-ських січових стрільців. Присутні відхилили ідею не-гайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Рес-публіки -- Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени Дирек-торії було висунуто соціал-демократа С. В. Петлюру, який обійняв посаду головного отамана військ УНР. Його обрали заочно. Представником Селянської спілки в Директорії став проректор Київського державно-го українського університету, професор геології Ф. П. Швець, за партійною приналежністю -- член УПСР. До складу Директорії ввійшли також адвокат, соціаліст-самостійник П. М. Андрієвський і керівник профспілки залізничників, безпартійний А. Г. Макаренко. Директорія створювалася з конкретною метою -- для ліквідації гетьманського режиму. Після цього пе-редбачалося заново визначити форму державної органі-зації УНР [10].

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно подався в Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Через день тут опинилися й інші члени Ди-ректорії. Вони уклали угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, яка постала в окупаційних військах після революції в Німеччині, й повели стрільців у похід на Київ. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стріль-ці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана -- полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорізької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї дивізії за-йняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьма-на танули, а військові сили Директорії швидко зроста-ли. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала конт-роль над територією України. На початку грудня її війська опинилися вже в Одесі. У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, пере-важно більшовиків та єврейських соціалістичних пар-тій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади і втік зі свого палацу. До міста ввійшли загони січових стрільців. Кілька днів колишній гетьман переховувався в місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера він сів у потяг і поїхав до Берліна, у вигнання.

РОЗДІЛ V. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

5.1. Утворення ЗУНР

Таємна стаття Брестської угоди. Дотримуючись принципу «поділяй і володарюй», цісарські чиновники завжди відкидали вимоги українців об'єднати їхні зем-лі в кордонах імперії під єдиною адміністрацією. На-впаки, вони штучно культивували суперечки у місцевому самоврядуванні: в Галичині між поляками і українця-ми, на Закарпатті --між угорцями і українцями, на Бу-ковині -- між румунами і українцями.

Першим відступом од імперської політики щодо при-гноблених націй стала досягнута 8 лютого 1918 р. до-мовленість у Бресті між Австро-Угорщиною й УНР про поділ Галичини на українську та польську частини і злучення першої з Буковиною в один український ко-ронний край. Австрійський уряд мав запропонувати ім-перському парламентові не пізніше 20 липня 1918 р. проект такої реорганізації й зобов'язувався «зробити все, що тільки в його змозі, щоб цей проект дістав силу закону». Український уряд, зі свого боку, зобов'язувався прийняти закони, що забезпечували б права німців, поляків і євреїв в УНР [7].

Домовленість було зафіксовано в таємному додатку до мирної угоди, виконаному німецькою мовою у двох примірниках. Один із них зберігався в австрійському міністерстві іноземних справ, а другий було видано на руки голові делегації УНР у Бресті О. Севрюку.

Справедливо розглядаючи додаток до Брестської уго-ди як величезне досягнення делегації незалежної Украї-ни, Севрюк під час перебування у Відні похвалився ним галицьким українцям. Таємницю, отже, було розкрито. Зчинився скандал, однаково неприємний для всіх заці-кавлених сторін. Добре організовані польські депутати імперського парламенту («Польське коло») висловили недовіру голові австро-угорського уряду Е. фон Зайдлеру, підпис якого стояв під документом. Поляки завжди заперечували можливість поділу краю, бо вважали всю Галичину польською землею. За умов, що склалися, міністр іноземних справ граф О. Чернін, який також підписав документ, домовився з урядом УНР про те, що примірник української сторони зберігатиметься в Берлі-ні до виконання закладеного в ньому зобов'язання у погоджені терміни. Якби зобов'язання залишилося нереалізованим, документ мали передати українському урядові.

Надалі протягом кількох місяців стосунки між Від-нем і Києвом ускладнювалися бажанням цісарського уряду анулювати незручну для нього домовленість. Австро-угорські дипломати робили все, щоб гетьман-ський уряд не виступив із протестом після визнання Віднем нечинності «таємного» додатку до Брестської угоди, бо такий протест не міг не розглядатися як втру-чання у внутрішні справи імперії. Гетьман відступив лише тоді, коли дізнався, що Німеччина підтримує Австро-Угорщину в цьому питанні, а примірник україн-ської сторони, який зберігався в Берліні, знищено.

З наближенням воєнної по-разки Четверного союзу серед багатонаціонального на-селення клаптикової монархії Габсбургів усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утво-рення самостійних держав. Зокрема, не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за утворення Української держави в її етнографічних кор-донах. У резолюції селянського віча, яке відбулось у Снятині 21 вересня 1918 р., проголошувалося: «Всі укра-їнці зі Снятинської землі урочисто й одностайно про-тестують проти будь-яких намагань якого б то не було приєднання Східної Галичини до майбутньої Польщі».

Відразу після того, як імперія Габсбургів розвали-лася, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори Українських суспільно-політичних діячів Галичи-ни і Буковини (брали участь митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин, посли до імперського парла-менту, члени галицького і буковинського сеймів від основних українських політичних партій). На зборах було обрано Національну Раду -- вищий орган влади майбутньої держави. Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття.

Тим часом польські політичні організації готувалися взяти владу в усій Галичині, зокрема й у Східній. Щоб запобігти цьому, Національна Рада домоглася від авст-рійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла своїми зброй-ними силами Львів, а пізніше -- всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено За-хідноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом ЗУНР став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) -- лідер національно-демократичної партії К. Левицький. Національна Рада гарантувала правомочність зако-нодавства Австро-Угорщини й поспішила зі створенням жандармерії та збройних сил -- Української Галицької армії (УГА). Вона виступала проти передачі землі се-лянам. Це зменшило підтримку населенням проголоше-ної держави за умов агресії з боку Польщі, що почала-ся. Після жорстоких боїв польські війська 22 листопада зайняли Львів, уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя. Трудящі були розчаровані внутрішньою політикою Національної Ради. Зростаюче соціальне напруження взимку 1918--1919 рр. матеріалізувалось у появі, за ро-сійським прикладом, непредставницьких революційних організацій -- Рад. У Дрогобичі, Калуші, Косові, Стеб-нику виникли Ради робітничих депутатів. У Коломиї, Станіславі і Стрию, де розміщувалися частини УГА, з'явилися Ради солдатських депутатів [3].

З'явилися також комуністичні партійні групи, що стояли на вкрай лівих позиціях і під гаслами ліквідації приватної власності розшарували населення за класо-вими ознаками. У суспільстві, вже розколотому за на-ціональними ознаками, загострення класової боротьби створювало додаткові перепони на шляху до завоюван-ня державної незалежності українських земель. Перші комуністичні групи або гуртки постали у Львові, Дрогобичі, Станіславі, Стрию і Тернополі. У лю-тому 1919 р. на конференції в Станіславі вони утворили Комуністичну партію Східної Галичини (КПСГ). Сама назва партії свідчила про те, що її члени не визнали утворення ЗУНР. Хоча така позиція була до певної міри спровокована відверто ворожим ставленням На-ціональної Ради до революційних організацій трудя-щих, усе-таки її треба розцінювати як сектантську. 26 січня 1919 р. у Дрогобичі відбулася конференція, делегати якої представляли 10 тис. робітників Прикар-паття. Заслухавши доповідь комуніста В. Ф. Коцка про Жовтневу революцію, конференція висловила недовіру Національній Раді й закликала до встановлення влади Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Було визнано за необхідне возз'єднати Східну Галичи-ну з радянською Україною. Одночасно з робітничими виступами розпочався се-лянський рух. Навесні у деяких повітах селяни стали розподіляти поміщицьку й церковну землю.

У ніч на 14 квітня 1919 р. комуністи підняли збройне повстання в Дрогобичі. Об'єднана робітничо-селянська Рада проголосила повалення влади Національної Ради й надіслала привітання радянським урядам України і Угорщини. Однак розрахунки на розростання повстання не справдилися. Після короткочасного кровопролитного бою урядові війська зайняли Дрогобич. Наприкінці червня -- на початку липня 1919 р. доб-ре оснащені Антантою польські війська окупували всю територію Східної Галичини і Західної Волині. Було ліквідовано структуру української державності, зокрема органи місцевого самоврядування. Будь-який опір оку-пантам нещадно придушувався.

5.2.Північна Буковина і Хотинщина

Австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях населяли переважно українці (в північній частині) і румуни. Тут виникли паралельні органи влади, утворені українськи-ми та румунськими політичними партіями. Український крайовий комітет орієнтувався на ЗУНР, а румунська Національна Рада тяжіла до Румунії. У цю боротьбу за владу істотні корективи вносили неорганізовані тру-дящі маси. З листопада 1918 р. в Чернівцях відбулося 40-тисячне Буковинське народне віче, на якому пролу-нав заклик: «Хочемо до України!». Цього ж дня утво-рилася Комуністична партія Буковини як крайова орга-нізація КП(б)У. Тимчасовий Центральний Комітет очо-лив С. І. Канюк. Замість австрійської адміністрації в деяких районах Північної Буковини стали виникати Ра-ди. Щоб зупинити розвиток подій у небажаному напря-мі, королівський уряд Румунії негайно послав війська і захопив територію всієї Буковини. Національна Рада проголосила себе єдиною владою в краї.

Трудящі не припинили боротьби. Найвищого напру-ження вона досягла під час Хотинського повстання. У ніч на 28 січня 1919 р. місцеві підпільники і бесса-рабські партизани захопили міст через Дністер, розгро-мили полк румунських прикордонних військ і зайняли Хотин. Утворена ними Хотинська Директорія видала розпорядження про мобілізацію в повстанську армію. За короткий час було сформовано кілька полків і заго-нів загальною чисельністю близько 30 тис. чоловік. По-встанці захопили майже сто населених пунктів у Хотинському і Сорокському повітах Бессарабії. Одначе сили були нерівними, а уряд радянської України допомогти не зміг. Наприкінці січня 1919 р. повстанські загони чисельністю понад 4 тис. чоловік і близько 50 тис. бі-женців перейшли через Дністер на територію України.

5.3. Закарпатська Україна

Закарпаття перебувало в під-порядкуванні угорської адміністрації. Тому після про-голошення незалежності Угорщини цей населений пере-важно українцями край увійшов до її складу. Як і в Угорщині, в містах краю у листопаді -- грудні 1918 р. почали виникати Ради робітничих депутатів. Посилювалася боротьба селян за землю. Багато-національність населення низинних районів зробила Закарпаття об'єктом суперечок сусідніх дер-жав. Користуючись слабкістю угорського уряду, Чехо-Словаччина з дозволу країн Антанти на початку 1919 р. захопила західну частину краю, а Румунія -- південно-східну. Одначе корінне населення прагнуло до возз'-єднання з Україною. Колишні солдати австро-угорської армії, які повернулися додому з України, де вони були як військовополонені або у складі окупаційних військ, розповідали про революційну боротьбу народних мас. Такі розповіді викликали загальний інтерес. Щоб ді-знатися з перших вуст про програму уряду радянської України, закарпатські селяни на початку січня 1919 р. відрядили у Харків свою делегацію, яка заявила, що населення краю чекає на прихід радянських військ.

21 січня 1919 р. в окупованому чеськими військами Хусті було скликано Закарпатські всенародні збори. У них взяли участь 420 представників від 175 міських та сільських громад. На зборах лунали пропозиції за-лишити Закарпаття в складі Угорщини або передати його Чехо-Словаччині чи ЗУНР. Більшість учасників висловилася за возз'єднання з радянською Україною.

21 березня 1919 р. в Угорщині було встановлено ра-дянську владу. За прикладом угорського пролетаріату Ради робітничих і солдатських депутатів на неокупованій території Закарпаття взяли владу в свої руки. У Мукачеві, а згодом і в інших містах почалося форму-вання Русинської (русини -- самоназва закарпатських українців) Червоної гвардії. На основі червоногвардійських загонів, загальна чисельність яких перевищила 6 тис. бійців, було сформовано Русинську Червону ди-візію, яка в складі угорської Червоної армії воювала з чеськими і румунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краєві територі-альну автономію й визнав за українським населенням право на національне самовизначення і возз'єднання з радянською Україною. Було видано декрет про націо-налізацію поміщицьких маєтків і перетворення землі на всенародну власність. Усі великі та середні підприємства промисловості й торгівля підлягали націоналі-зації.

Такі перетворення на Закарпатті місцева буржуазія зустріла вороже. У боротьбі з революцією вона розра-ховувала на підтримку перш за все чеських збройних сил. Контрольовані національними партіями «руські на-родні ради» в Ужгороді, Хусті та Пряшеві 8 травня прийняли постанови про приєднання до Чехо-Словацької держави. Ще раніше таке саме рішення щодо всієї те-риторії Закарпаття винесла Паризька мирна конферен-ція. Директорія та уряд ЗУНР не заперечували проти цього. Радянська влада протрималась у Закарпатті тільки 40 днів. Наприкінці липня 1919 р. чеські й румунські війська окупували всю територію Закарпаття та Угор-щини. За Сен-Жерменською мирною угодою 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.

5.4. Декларація про возз'єднання українських земель у єдиній

Незабаром після проголошення ЗУНР відбулася зустріч діячів Національної Ради з представ-никами Українського Національного Союзу. Обговорю-вали проблему, що звучала так: «Чи новій державі тре-ба прагнути до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?» Після дебатів вирішили не проголо-шувати єдності з гетьманською Україною. В декларації американського президента Вудро Вільсона, підтриманій країнами Антанти, всім народам Австро-Угорщини га-рантувалося право на самовизначення, а Росія розгля-далась як унітарна держава. За таких обставин возз'-єднання могло привести до механічного включення українських земель колишньої Австро-Угорщини в кор-дони Росії. Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав своїх повноважних представників до УНР, щоб знову порушити справу про возз'єднання. 1 грудня 1918 р., тобто за два тижні до втечі Скоропадського, у Фастові було укладено попередній «договір про злуку» між ЗУНР та УНР. В першому пункті цього документа говорилося: «Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою -- значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Респуб-ліку». З січня 1919 р. Українська Національна Рада на за-сіданні в Станіславі затвердила попередню угоду, опуб-лікувала її й доручила урядові вжити заходів з метою реалізації великої ідеї про соборність української нації. Остаточно акт про злуку мав бути проголошений у Киє-ві. Для цього в столицю України направлялася повно-важна делегація, складена з представників Галичини, Буковини й Закарпаття.

Урочиста церемонія злуки відбулася 22 січня 1919 р. на площі святої Софії у присутності десятків тисяч киян. Від західноукраїнської делегації виступили Л. Бачинський і Л. Цегельський. Після цього В. Винниченко оголосив Універсал, виданий з приводу цього історичного акту. В ньому вказувалося, що декларація про злуку має бути затверджена Установчими Зборами, скликани-ми з території всієї України. До того часу Західна область УНР, як стала називатися ЗУНР, залишилася при своїх власних законодавчих і адміністративно-вико-навчих органах влади -- Українській Національній Раді й Державному секретаріаті. Спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ста-вало дедалі більш проблематичним. Через два тижні після церемонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ.

Висновок

На по-чатку січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді становили дивізії, сформовані у «нейтральній зоні» з пар-тизанів, які покинули територію України після приду-шення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння зді-йснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім ке-рівництвом військового відомства радянської Росії.

4 січня 1919 р. Л. Д. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил ста-новила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, «незалежному» центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава. Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніп-рі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви над-звичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету Украї-ни з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти І Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалеж-ність УНР.

Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної ді-яльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівни-цтва своєї партії, що розглядало такий крок як дезер-тирство.

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Ди-ректорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних мі-ністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Доб-ровольчою армією Денікіна).

Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й пере-дав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не справди-лися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уря-ду УНР стала Жмеринка.

Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соці-альної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю -- селянам, фабрики -- робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих.

Використана література:

1. Грушевський М. «Начерки історії українського народу». -- К., 1991 р.

2. Дорошенко Д. І. «Нарис історії України». -- Львів, 1991 р.

3. Коропецький І. С. «Дещо про минуле та сучасне української економіки».--К.: Либідь, 1995 р.

4. Афанасьєва В. Г., Смирнова Г. Л. «Урок дає історія». М.: Політіздат, 1989 р.

5. Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Коваль М. В. «Історія України». - К.: Освіта, 1995 р.

6. Кульчицький С. В., Котляр М. «Довідник з історії України»; видав. «Україна»; К., 1996 р.

7. Кульчицький В. «Історія держави і права України». Львов, 1996 р.

8. Субтельний Орест «Україна. Історія». - К.: Либідь, 1994 р.

9. Субтельний О. «Історія України», Київ, 1993 р.

10. Субтельний О. «Україна; історія». -- К.: Либідь, 1991 р.

11. Курс лекцій: «Історія України»: У 2 т. -- К.: Либідь, 1992 р.

12. «Історія батьківщини XX сторіччя». - М.: Дрохва, 1995

13. Кирилін И. А. «Історія міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР». М.: Міжнар. відношення, 1986 р.

14. Трухановский В. Г. (ред.) «Історія міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР» М.: Междунар. відношення, 1967 р.

15. Нежинский Л. Н. (ред.) «Радянська зовнішня політика 1917-1945 р.» М.: Міжнар. відношення, 1992 р.

16. Севастьянов Г. Н. (ред.) «Нова і Новітня історія». - М.: Наука, 1990 р.

17. Король В. Ю. «Історія України», видавничий центр «Академія», 1999 р.

18. Полонська-Василенко Н. «Історія України». Мюнхен, 1972 р.